Володар перснів: Повернення короля (2003)

Lilia Omelianenko 21 березня 2020, 16:39

Попередження: рецензія містить спойлери

Показати рецензію

Оскар - 2004, "Найкращий фільм", переможець

Цілком зрозуміло, що Оскара у номінації “Найкращий фільм” насправді дали не за цю, конкретну, частину, а за всю трилогію разом. Тим більше, що помітно, що третя частина “працює” виключно як кульмінація і розв’язка історії, а не як якесь самостійне дійство. Та все ж підзаголовок фінальної частини одразу “спойлить” нам подію, яка нарешті відбудеться і до якої нас вели протягом трьох частин.
Отже, розглянемо основні складові фільму.

Сюжет. Являє собою пряме продовження, підхоплює і розвиває одразу кілька сюжетних гілок та напрямків. При цьому якщо перша частина була найбільш експозиційна, друга - найбільш, скажімо так, “екшенова”, то третя вийшла найбільш драматичною з усіх. При цьому батальних сцен також вистачало, адже за масштабом битва за Мінос Тіріт ще більш обширна і вражаюча, аніж битва за Хельмову Падь із другої частини, плюс маємо ще мордорський похід.

З іншого боку, чомусь знову почали з’являтися незручні питання, яких майже не виникало у другому фільмі. Чи то сюжетних дірок стало більше, чи то в кінці очікуєш на пояснення всього, але так його і не отримуєш. Наприклад, не зовсім зрозуміло, чому король Теоден Роханський, який у другій частині мав мінімум людей і не мав до кого звернутися за допомогою, у третьому фільмі примудрився зібрати настільки масштабну армію, яка змогла буквально переломити хід битви за Гондор. Під час самої битви доводиться спостерігати за деякими дивними тактичними рішеннями. Залишаються питання до Саурона, але про це пізніше.

Ну і сама сюжетна гілка “повернення короля” особисто для мене трохи дивна, бо із показаного у фільмі я так і не змогла зрозуміти, чому всі навколо так носяться із цим самим поверненням. Так, очевидно, що Арагорн є хорошим лідером, який сам по собі здатен об’єднувати навколо себе людей, але фільм робить акцент не стільки на цьому, скільки на його походженні і на необхідності мати у Гондорі короля. Чим принципово король відрізняється від намісника, якщо намісник має такі самі права як і король? Та наче нічим. Чому робиться акцент на тому, що Саурон не хоче повернення спадкоємця Ісільдура на трон? Адже сам Ісільдур здобув персня в бою цілком випадково, при цьому він не виявився настільки хорошим правителем, щоб опиратися владі персня, а навпаки, продемонстрував найнегативніші людські якості, такі як жага одноосібної влади..

Діалоги. Десь до середини фільму увесь гумор, який час від часу проскакував у виконанні певних персонажів, випаровується майже повністю. Меррі та Піппін, Гімлі та Леголас заражаються загальним пафосом, але у цьому фільмі це чомусь не дратує. Маючи за плечима два попередні фільми, ми усвідомлюємо, наскільки близька і реальна для героїв можливість загибелі, і вони самі це також відчувають, тож було б неправильно, якби це не позначилося на загальній тональності діалогів.

При цьому навіть певна затягнутість за хронометражем виглядає виправданою. Адже після того, як протягом двох годин автори нагнітали атмосферу, накручуючи кульмінацію за кульмінацією, як на мене, мало просто видихнути і пустити титри. Хочеться посмакувати розв’язку, повністю відчути її наслідки (як позитивні, так і не дуже), відновити душевну рівновагу, і показаний фінал (а точніше, три чи чотири фінали) з цим справляються на ура.

Персонажі. Із відносно нових, або ж мало показуваних раніше, варто виділити намісника Гондора Денетора, батька Боромира і Фарамира. Цей персонаж продовжує визначену в попередньому фільмі лінію того, як через певні негативні риси характеру і просто слабкості люди (саме представники людської раси) приймають неадекватні рішення і буквально ставлять палиці в колеса більш мудрим і розвиненим особинам світу цього. Якщо фільмом раніше обігрувався гріх гордині на прикладі Теодена Роханського, то тут на прикладі намісника засуджується боягузливість, слабкодухість і навіть певна безвідповідальність, і це все на фоні бажання показати себе твердим та сильним лідером. Спадає на думку, справжньому лідерові насправді не потрібно бути жорстким і негнучким, щоб люди ішли за ним, якщо він наділений іншими, більш важливими якостями.

Решта персонажів закривають свої арки. У першу чергу тут слід згадати Голлума, адже недарма фільм починається із флешбеку, який візуально демонструє нам початок його історії. З попереднього фільму видно, що у цього персонажа було декілька варіантів розвитку, але у підсумку він зробив найбільш очевидний для самого себе вибір.

На прикладі Фродо, який проходить буквально всі кола пекла, і не те щоб із честю, ми розуміємо, що деякі життєві випробування лишають слід настільки глибокий, що після них повернення до минулого життя вже не є можливим. При цьому немає відчуття того, що Фродо - герой, зразок для наслідування, який із честю вийшов із складних життєвих обставин. Він виглядає скоріше жертвою цих самих обставин, яка виконала свій обов’язок, але тепер до кінця життя буде зализувати рани. Асоціації виникають чомусь із ліквідатором ЧАЕС, якого послали на дах реактора. Він не був хоробрим, він просто робив свою роботу, але доза радіації, отримана під час її виконання, незворотня. Чи подобається мені такий “герой”? Ну, він як мінімум нетиповий, і це непогано.

Більш достойно завершив свій шлях хоббіт Сем, який демонстрував неабияку хоробрість, вірність і відданість, та і взагалі виглядав більш вигідно на фоні того ж Фродо. Одначе чи справився він би із перснем краще - питання. Адже за концепцією Толкіна, чим більш сильний персонаж носить перстень, тим більш руйнівні наслідки можуть бути від цього. Сем сильніший за Фродо, і саме він мав виступити стримуючим фактором для останнього. Ну і прекрасний штрих із усвідомленням того, що людині, яка боролася з монстрами і вижила, тепер нічого втрачати, а раз так, то можна нарешті і підійти до дівчини, що тобі подобається.

Меррі і Піппін на перший погляд лишилися такими, як вирушили із Ширу, неначе випробування сил і характеру не лишили на них взагалі ніякого відбитку. Та може статися, що вони просто звикли ховати свої переживання за маскою гумору, або ж просто мають настільки легкий і гнучкий характер, що їх світосприйняттю можна тільки позаздрити.

Дещо незавершеними здалися мені персонажі Фарамира та Еовін. Неначе жоден із них так остаточно і не знайшов своє місце у світі і не розібрався зі своїми комплексами та внутрішньою драмою. У одному з випадків просто відпало джерело тривоги, але чи вирішена при цьому проблема персонажа - невідомо. У іншому склалося враження, що для персонажа важливо було здійснити подвиг, а після цього можна і перестати гратися у “війнушку” і стати тим, ким тебе хочуть бачити. Але все ж ці персонажі доволі другорядні, так що можна і не акцентувати на цьому увагу.

Приємно було дивитися на єднання ельфа і гнома, які, ставши справжніми друзями, подолали расові/національні стереотипи. Просто-таки гімн толерантності, причому подано це доволі м’яко і ненав’язливо.

Із персонажем Арагорна особисто я так і не змогла змиритися, адже за три фільми мені так і не стало зрозуміло до кінця, ні як так взагалі вийшло, що він свого часу відмовився від гондорського престолу, ні які причини змушували його продовжувати не бажати влади (ну тече в тобі кров Ісільдура, і що? Ісільдура зіпсував перстень, а в тебе персня немає), ні коли він остаточно все ж вирішив прийняти корону. Так само пласкою і невиразною залишилася і його лінія кохання.

Локації. Незважаючи на те, що, здавалося б, історія прямує до свого завершення, фільм все ж зміг здивувати деякими новими локаціями, небаченими раніше. Більш повно був візуально розкритий показаний у другій частині Осгіліард, але він трохи програє у порівнянні з величним Мінос Тірітом. Навіть більше, на фоні останнього програє навіть Рівенделл, хоч насправді навряд чи ці дві локації є сенс порівнювати. Також запам’ятався Мінос Моргул, який, на відміну від пустельно-вогняного Мордору виглядає як темний замок із стильною підсвіткою та крутими мешканцями (одразу захотілося стати назгулом виключно для того, щоб пожити у такій фортеці).

Роздуми. У фільмі простежується доволі звична ідея того, що зло, будучи засліпленим власною могутністю і гріхом гордині, може бути недалекоглядним. Зрозуміло, що Саурон не охороняв прохід до гори виключно тому, що йому навіть на думку не спадало, що артефакт, яким всі бажають володіти, хтось може захотіти знищити. Так само очевидно, що накладаючи на назгула закляття на зразок “жоден смертний муж не зможе тебе вбити”, він не передбачив масу інших варіантів, яких у пориві гордині просто не сприйняв.

Ще одна ідея - що Саурон у принципі був правий. Магія персня була настільки сильною, що навряд чи хтось один зміг би справитися із місією і здолати спокусу. Але очевидно, що сила дружби і єдності, яким наш чаклун приділяв замало уваги, здатна на більше, ніж він очікував.

Ну і загалом і в цілому, Володар Перснів - це нескінченна ода дружбі, хоробрості, єдності, незгасній надії та вірі у безперечну перемогу світла. І якщо це саме “світло” може приймати різні форми, характери, бути слабким або сильним, мудрим або ні, бажати вести за собою народ або ж хотіти простого людського щастя, то темрява завжди однозначна. Протистояння цих двох сутностей зводиться до боротьби свободи волі проти відсутності свободи волі, і перша має перемагати.

Сергій Бабій 11 січня 2017, 21:36

Один з найкращих фільмів світового кінематографу як на мене. Звісно якщо дивитись серцем, в глиб фільму.