Kryhowetsky Taras

новий користувач

Це повна параша!!! Цитата з фільму Перший месник зимовий солдат: "Я довіряв і втратив око!" А тут що вони зробили? Фюрі став клоуном-дебілом!

Оцінка: 4

Lilia Omelianenko

Чума на ваші два театри

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", переможець

1998 рік для кінематографу, здається, ознаменувався підвищеним інтересом до епохи правління англійської королеви Єлизавети І, так званого “золотий віку” Британської імперії і водночас розквіту британського театру, пов’язаного з іменами Крістофера Марлоу та Вільяма Шекспіра. Фільми “Закоханий Шекспір” і “Єлизавета” навіть пересікаються між собою акторським кастом. Так, в обох був помічений Джеффрі Раш, причому зображав він принципово різні типажі, робив це однаково прекрасно і майстерно. А от Джозеф Файнс, який у “Шекспірі” зіграв, власне, молодого, зухвалого та винахідливого Шекспіра, у “Єлизаветі” грав Роберта Дадлі, графа Лестера, що мав любовні стосунки з Єлизаветою (Кейт Бланшетт). У “Шекспірі” з Єлизаветою (Джуді Денч) любовних стосунків не мав уже ніхто, адже на момент дії жінка мала вже років 60. Зате сам Шекспір матиме любовні стосунки із героїнею Гвінет Пелтроу, яка чомусь завжди мені здавалася дуже схожою… на Кейт Бланшетт! От якби виявилося, що ці два фільми насправді формують один і той самий кіновсесвіт! Це ж взагалі була б чиста “Санта-Барбара” у оскарівському антуражі.

Основною претензією до “Єлизавети” у мене був низький рівень історичної достовірності, що перетворювало заявлену “історичну драму” на любовну мелодраму, подану із дуже серйозним обличчям. Але фільм “Закоханий Шекспір” на достовірність якраз не претендує, плюс щедро присипаний елементами комедії, і це його, безумовно, рятує. Тим більше, якщо королева Єлизавета - все ж історичний персонаж, про якого лишилася купа свідчень, аж до того, у якому обладунку вона приїхала на пристань виголошувати промову перед військами, зібраними для захисту узбережжя від висадки іспанців, то Шекспір - особистість більш темна. Незважаючи на те, що він для британців - майже як Котляревський для українців, є сумніви, що саме він справді писав усі ті твори, які багато з нас знають і люблять, не кажучи вже про білі плями у біографії. А раз так, то чим погана ідея вигадати йому любовну історію, яка цілком могла мати місце у лондонський період його життя (доки дружина виховувала дітей у Стретфорді)? І чом би не зобразити його людиною саме такого романтичного складу, яка цілком могла б писати такі повні пристрастей твори?

Однак основна привабливість фільму у тому, що фільм, слава Богу, не про життєвий та творчий шлях Вільяма Шекспіра, ні! Він по суті являє собою класичну шекспірівську п’єсу із відсилками до інших шекспірівських п’єс, просто із самим автором у головній ролі. Простота у виборі об’єкту закоханості, сила і пристрасність почуттів не має нічого спільного з реальністю, але відсилає напряму до “Ромео і Джульєти”, як і, власне, половина сюжету кінокартини. Перевдягання жінок у чоловічий одяг, а чоловіків у жіночий (при цьому той факт, що це жінка у чоловічому одязі абсолютно не очевидний для оточуючих) - це комедія “Дванадцята ніч, або Як вам завгодно”. Плутанина з іменами взагалі у тогочасній драматургії зустрічається доволі часто. Образ королеви з її всюдисущою проникливістю і мудрістю - реверанс у бік ще грецької трагедії, звідки і прийшов феномен “бога із машини”, що карає винних і нагороджує постраждалих. Та оскільки фільм, будучи шекспірівською драмою, все ж вряди-годи прикидається реальною, а не театральною, історією, винагорода і покарання будуть усе ж доволі специфічними, хоч і по-своєму справедливими

Об’єктивно, я б сказала, що кінокартина майже не має недоліків. Будь яка нелогічність, притягнутість, манірність, надмірна емоційність, театральність, надуманість подій пояснюється специфічністю класичної шекспірівської п’єси для сприйняття сучасного глядача. І оскільки ми не намагаємося аналізувати його твори у контексті реалізму (та і не можна цього робити, оскільки Шекспір - представник течії класицизму, а течія реалізму з’явилася лише у 19 столітті), а просто сприймаємо їх такими, як вони є, то справедливим буде застосовувати такий підхід і до вказаної кінокартини.

Розуміння того, що саме за фільм ти дивишся і чому він такий, одразу ж нівелює причини і бажання його критикувати, особливо для прихильників творчості Шекспіра. Натомість приходить радість впізнавання і розуміння того, що у цьому фільмі все так, як і має бути. Решті ж глядачів, окрім хіба що безнадійних романтиків, скоріш за все, фільм просто не зайде. Хоча, судячи з рейтингу кінокартини, вистачає у нас і романтиків, і фанатів Шекспіра.

8 із 10

Оцінка: 8

Lilia Omelianenko

Якщо життя подарувало тобі лимон - зроби з нього лимонад

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

Концепція. Ніде правди діти, досі захоплююся нетривіальною ідеєю поєднати класичну комедію “в італійському стилі” із реаліями концтабору. Фільм композиційно розділений на дві частини, схожі за стилістикою, але різні за сенсом та емоційним наповненням. Зрозуміло, що є люди, яким до вподоби тільки перша частина, а є, мабуть, і ті, хто віддає перевагу другій, але, як на мене, якраз їх симбіоз просто неймовірний. Комедія без трагедії була б тривіальною любовною історією з домішкою буфонади, а трагедія без комедії не отримала б потрібного бекграунду, зокрема в плані попереднього розкриття персонажів.

Цілком зрозуміло, що як би ти не старався, все одно хтось із глядачів буде шокований спробою “посміятися над трагічним”, тож не можна не оцінити рівень сміливості та впевненості у собі, власному таланті і праві на свою оригінальну подачу матеріалу. Зате, зробивши саме такий вибір, автори однозначно вписали своє творіння у золотий фонд світового кінематографу.

Персонажі: По суті, вся перша частина фільму присвячена розкриттю головного героя і його основних рис, таких, як оптимізм, почуття гумору, життєлюбність та винахідливість, у різних ситуаціях. Навіть любовна історія не стільки рухає сюжет, скільки працює на доповнення його образу. Але на фоні головного деякі інші герої виконують суто “меблеву” функцію, і особливо “ніяким” виглядає тут центральний жіночий персонаж, що грає не те що другу, а навіть скоріше третю скрипку у цьому ансамблі. Тим не менш, сюжет, мабуть, все ж не про неї, а про героя та його маленького сина, а отже, такий підхід, мабуть, виправданий.

Актори: Фільм, по суті - бенефіс Роберто Беніньї, який водночас і режисер, і головний актор. Він видає неймовірний перформанс, робить головного героя живим і достовірним, хоч все ж іноді переграє, бо нема кому спинити потік його енергії (особливо це кидається в очі у другій половині фільму). Зате на його фоні іноді здається, що всі інші актори, навпаки, трохи недограють, і тут знову камінець летить у бік виконавиці головної жіночої ролі, завдяки якій так до кінця і не зрозуміло, у який момент героїня закохується і яким чином приймає рішення, яке змінить усе її подальше життя. Хоч, з іншого боку, не всі люди яскраво виражають свої емоції, так що, можливо, зауваження не зовсім об’єктивне.

Сюжет, смислове та ідейне наповнення: Перша частина фільму - це якісна комедія із чудовою енергетикою і м’яким, подекуди простуватим, та водночас просто феєричним гумором, який мало кого лишить байдужим. Друга ж пробирає просто до глибини душі. Тут і боротьба, яку витримає не кожен, і надія на визволення із подальшим її крахом - і це все на фоні необхідності постійно генерувати навколо себе казку! Події затягують, душа борсається десь посередині між сміхом і плачем, а фінал вибухає снарядом навіть при повторному перегляді. Безумовно, якби така людина існувала насправді, вона б гарантовано отримала премію “Батько століття”.

Однак помітно, що картина однозначно підводить нас до думки, що бути таким, як головний герой, у подібній ситуації зможе не кожен. Для цього треба мати відповідний характер вміти створити диво із звичайної буденності. При цьому нам також, вочевидь, пропонують наслідувати головного героя в усіх аспектах його поведінки і ставленні до життя. І в цьому місці, особливо після повторного перегляду, почала проявлятися і певна суперечливість показаного. Вона може критися в деталях, або ховатися за сильними емоціями, або спрощувати дійсність для того, щоб сюжет міг статися.

По-перше, за сюжетом доля прихильна до головного героя настільки, наскільки не прихильна вона, скажімо, до героя П’єра Рішара із кінокартини “Невдахи”. Саме ця його здатність “притягувати удачу”, яка формує череду збігів і знаків, приводить його до успіху у коханні. Та все ж добре, що йому попалася саме така героїня, яка оцінила його жарти. Чи не диво, що він за гарненьким личком розгледів її натуру з першого погляду? От я, наприклад, не оцінила б, мабуть, ні жарт із автомобілем, ані прихід у школу “інспектора” (незрозуміло, з якою метою). Адже вони лиш тягнуть за собою імовірні незручності або проблеми для героїні, але їх автор нічого не бачить за бажанням вразити своєю вигадливістю і неординарністю, яке дуже близько сусідить із відвертим егоїзмом. Таким чином, у глядача формується однозначний висновок: нав’язуй себе будь-якими способами, і тебе обов’язково полюблять, хоч насправді це далеко не так.

Так само герой створює собі своєю поведінкою проблему із відкриттям книгарні, яка потім незрозумілим чином сама вирішується. Так що виходить, що ці специфічні властивості його характеру йому ніяким чином не заважають, а навпаки, допомагають і рятують, хоч у реальному житті було б не так.

І так само, як героєві таланило у коханні, страшенно щастить йому і в умовах концтабору. Мінімальний контроль за пересуваннями, сліпі та глухі охоронці, син, якого мали б викрити стонадцять разів - це все настільки грає на руку, що історія про один із найтрагічніших епізодів війни перетворюється майже на казочку за мотивами. Відчуття реалізму знижується, що викликає певне знецінення того, що відбувається.

З іншого боку, колись давно, ще в юності я не помічала цієї нереалістичності, тому герой здавався хитрим, розумним, безшабашним, здатним поставити на кін усе і виграти. Його перемоги додавали йому плюсів, а зусилля - величності, а не демонстрували комічність і несерйозність того, що відбувається. Тож думається, що режисер, звісно ж, не прагнув образити або знецінити досвід справжніх в’язнів концтабору. Підозрюю, що і фільм знімався у першу чергу не для них, а для тих, хто хотів би винести щось оптимістичне навіть із такої теми і зрозуміти, що варто цінувати кожну мить життя і не опускати руки, хай там що.

До ідейного наповнення кінокартини також є купа питань. Так, врятувати психіку своїй дитині - це добре. Але як потім пояснити дитині правду? Хто цим буде займатися? Чи не надто важкий тягар буде покладено на цю людину? Чи автор пропонує зачекати із правдою до повноліття? І взагалі, чи настільки було необхідно взагалі приховувати від сина правду, постійно ризикуючи тим, що вона наздожене його різко і без підготовки? Відповіді нема.

Однак, навіть незважаючи на всі перераховані огріхи та сумнівні моменти, для мене цей фільм все ж лишається одним із найбільш достойних витворів кіномистецтва в усіх аспектах, завдяки неповторності та унікальності тих емоцій, які він допомагає відчути.

Оцінка: 9

Lilia Omelianenko

“Енімал Пленет”, або треба бути обережними зі своїми мріями.

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

За сюжетну основу кінокартини був взятий однойменний роман Джеймса Джонса, який розповідає про одну із військових кампаній Другої світової війни - битву за острів Гуадаканал, що тривала протягом 1942-1943 рр. Вказана історія “перетворюється у метафоричне полотно” і без зайвого патріотизму (навіть узагалі без нього) розповідає про групу солдатів, які борються за виживання у “війні за власність та інтереси”, яка нікому із них не потрібна. Мене іноді дратує надмірний пафос воєнних драм, тим більше, що на нього страждають відсотків 90 із них, тож думка про те, щоб побачити нарешті якусь альтернативну подачу матеріалу, здавалася доволі цікавою. Що ж із того вийшло?

Із плюсів: Фільм дуже споглядальний і візуально багатий. А якщо ви здатні тонко і медитативно сприймати красу природи - він точно для вас.

При цьому режисер постійно вдало використовує прийом антитези: брудні солдати на фоні кришталево-чистої води, сіро-коричневі мундири на фоні барвистих папужок, смерть, кров, кіптява і вогонь у смарагдово-зеленій, по пояс, траві, ну і, звісно ж, тропічний рай проти смертоносного заліза. Візуальні прийоми якнайкраще відображають одну з основних думок кінокартини: війна - це дещо абсолютно неприродне і незрозуміле, але саме тому природа переживе будь-яку війну.

Зрозуміло, що така кінокартина потребує повного і абсолютного занурення, відповідного настрою, тому переглядати її краще на самоті, а не у веселій компанії. При цьому також бажано, щоб у глядача апріорі була звичка до перегляду неквапливого візуального кіно, а також адекватні очікування.

Із мінусів: По-перше, у фільму по суті немає головного героя. Це само по собі не гріх, але персонажів занадто багато, більшість розкриті доволі побіжно, і є просто “зоряними” камео. Тож хоч загальний гнітючий фон кінокартина передає добре, переживати за когось конкретного складно.

Далі, у якийсь момент стає помітно, що сам сюжет як такий автора цікавить доволі мало. Так, у його рамках нам розкривається ряд історій, як от: історія командира, який хоче будь-якою ціною виграти битву, щоб його підвищили по службі, історія офіцера, який не готовий посилати солдатів на смерть і наслідки його принципової позиції, історія “поганого солдата”, який тікав у самоволку до “тропічного раю”, історія рядового, який дуже любив дружину (і що з цього вийшло). Здавалося б, цього цілком досить, і не те щоб ці історії нецікаві або не розкриті, але вони не створюють єдиного сюжету і мало доповнюють одна одну.

А раз так, то будь-яку сюжетну лінію можна викинути і замінити іншою. (Більше того, насправді повний хронометраж фільму становив 6 годин, що свідчить про те, що у ньому були ще й інші історії та персонажі, які таки вирізали при монтажі, деякі - повністю, і це ніяк не зашкодило кінокартині). От спробуйте із фільму “Порятунок рядового Райана” викинути сюжетну лінію про порятунок рядового Райана! Що лишиться? Правильно, нічого. А тут персонажі і їх сюжетні твісти цілком взаємозамінні абсолютно без шкоди для основної ідеї, і це якось дивно.

Якщо ж ні сюжет, ні персонажі для ілюстрації ідеї не важливі, то що ж тоді її ілюструє? Відповідь: в основному закадровий голос. Він пронизує увесь фільм, проговорюючи потаємні думки героїв. І навіть не намагайтеся дивитися у двоголосному перекладі, заплутаєтесь, чиї думки нам озвучують! Адже закадровий голос не характеризує персонажів, навпаки, він стриже їх під одну гребінку, роблячи із них усіх прихованих філософів у клінічній депресії, які знову і знову озвучують, що війна - це зло, і “перетворює людей на собак”, щоразу новими словами і фразами, і так 3 години.

І тут би спитати мене: а чому це погано? Ну, зняли фільм із умовним сюжетом та умовними персонажами, із філософськими роздумами, зате візуальними засобами виразності змогли передати те, що багатьом не під силу передати і сценарно. А я б і відповіла, що це не погано, це навіть доволі цікаво. Тільки от цей самий закадровий голос створює одразу кілька проблем під час перегляду.

По-перше, фрази закадрового тексту побудовані так, неначе вони цитують книгу, на якій фільм базується, тож не здивуюся, якщо насправді так і є. Однак глибинні і обширні роздуми, які доречні на папері, на екрані зазвичай виглядають трохи дико у такій кількості, адже кінематограф апріорі передбачає використання трохи інших засобів художньої виразності, ніж книга, тож виходить, що зображальний потенціал фільму використано далеко не на 100 відсотків (і це при тому, що фільм дуже споглядальний, от парадокс!).

По-друге, складається враження, що те, що конкретно зараз відбувається у фільмі, закадр не ілюструє. В основному він живе своїм життям, а картинка на екрані - своїм, тому якщо мовчазне спостереження за кривавими подіями на фоні високої трави у якийсь момент таки затягує, то недоречна поява голосу, який “все нам зараз пояснить”, викликає роздратування і небажання вникати у ту “глибинну філософію”, яку, вочевидь, він намагається привнести у фільм.

І ще один мінус закадрового голосу у тому, що він по суті постійно озвучує одну і ту саму думку у різних модифікаціях, вона ніяк не розвивається по ходу сюжету, а тому виходить, що ми не доходимо до основної ідеї самі, шляхом обдумування побаченого, ми отримуємо її одразу, мало не з перших хвилин, у розжованому вигляді. Як на мене, це не просто не додає бонусів картині, заявленій як “метафоричне полотно”, яке просто зобов’язане викликати роздуми і бажання шукати істину, втрачається ще і сенс такого тривалого хронометражу. Навіщо три години дивитися те, що можна було б вмістити і в півтори, якщо ідея і так зрозуміла? А якщо лишити тільки візуально ефектні плани, то і півгодини вистачить. Тим більше, як ми вже виявили, сюжетні лінії можна вирізати без шкоди для фільму загалом.

Насамкінець я б ще зазначила, що для ілюстрації ідеї про те, що війна - це боротьба за власність, всі на ній вмирають, і це погано, авторам все ж варто було б взяти якусь іншу війну. Друга Світова якраз і була унікальна тим, що на кону стояли аж ніяк не тільки майнові інтереси, і забувати про це не варто.

Резюмую: тим не менш, усе сказане вище не означає, що фільм поганий. Імовірно, він якісно зроблений, несе у собі сильні думки, у нього вкладено багато сил і праці. Видно, що знімали його явно не для комерційного успіху, а задля вираження авторської ідеї і авторського бачення, тож однозначно можна сказати, що він має художню цінність, наділений оригінальністю та нетривіальністю. Так що, мабуть, фільм насправді хороший. Просто мені не сподобався. Так буває.

Оцінка: 5

Lilia Omelianenko

Жіноча гордість творить дива

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

Років у 16 я мала звичку періодично почитувати ширпотребне чтиво, яке в народі називають “любовними романами”. Пригадую, в однієї письменниці була ціла серія книг, зав’язана на одній героїні, і історичним тлом була вибрана епоха королеви Єлизавети. Так от, наразі я переживаю дуже дивне відчуття, коли історичні особистості і їх взаємини, а також певні історичні події більш достовірно виписані у сентиментальній, ні на що не претендуючій, книжечці, аніж у “історичній драмі”, номінованій на “Оскар”.

От наприклад, мені якось важко уявити собі реальну Єлизавету, яка б у юному віці, маючи доволі непевний статус, відверто і різко заявила б про своє стовідсоткове небажання виходити заміж, як це було показано. Насправді вона регулярно приймала пропозиції найвпливовіших чоловіків світу, розглядала їх і потім знаходила красиві дипломатичні причини для відмови. Серед її залицяльників, начебто, числився навіть Іван Грозний, який десь у проміжку між дружинами вирішив, що чом би, власне, і ні, але, на жаль, цей потенційно шикарний епізод із життя Єлизавети до фільму не увійшов. Відомий також факт, що останнє сватання, яке королева до пори заохочувала, було від Франсуа Анжуйського у 1581 році, коли Єлизаветі, на хвилинку, було вже аж 48! Якось це абсолютно не стикується із “категоричною відмовою”, показаною у фільмі.

Очевидно, що основними мотивами її добровільної самотності було небажання як розділяти своє панівне становище із кимось іншим на рівноцінних умовах, так і “прогинати” свою країну під майбутнього чоловіка. Королева у цьому контексті насправді була, схоже, доволі обережною і хитрою, лавіруючи між радниками, вимогами парламенту, женихами, власними інтересами та інтересами країни. У біографічній кінокартині ж вона постає більш рішучою, але недалекоглядною і навіть трохи невідповідною своєму часу, своїми категоричними заявами більше нагадуючи сучасну американську феміністку, аніж жінку із Середньовіччя, якою все ж була.

Ще можна згадати момент із відставкою консервативного радника, якому королева заявляє, що віднині всі рішення вона буде приймати сама. І знову ж таки, чи не занадто самовпевненою постає героїня? Реальна Єлизавета ніколи не відмовлялася від послуг радників, а Вільям Сесіл був її довіреною особою до кінця його життя, та і з парламентом мала плідну співпрацю. І взагалі, хороший правитель сильний своїм вмінням підбирати собі професійну команду, а не прагненням приймати рішення одноосібно, за порухом лівої п’ятки, тож у даному контексті показана “рішучість” кіногероїні працює все ж не на користь її образу.

Ну і найбільший гріх фільму - те, як показані стосунки із Робертом Дадлі. Вони були доволі цікавими, складними і незвичайними, наповненими і коханням, і чисто жіночими ревнощами вкупі із неможливістю знищити їх основну причину, і усвідомленням нерівності, і постійною боротьбою між Єлизаветою-жінкою та Єлизаветою-політиком, не кажучи вже про те, що і досі достеменно невідомо, чи мали ці стосунки тілесну сторону, чи так і лишилися платонічними. Але вся складність, незвичайність, проблематичність у фільмі зводиться по суті до періодичного танцювання вольти із публічними розборами польотів. Результат же цих стосунків у фільмі взагалі не має ніякого стосунку до реальності, а місцями і до здорового глузду.

Можна зі мною посперечатися. Мовляв, фільм художній, а отже апріорі не може вважатися джерелом достовірної інформації. Але зазвичай, якщо історію модифікують, то творці переслідують певну художню мету. От наприклад, у “Хороброму серці” Вільям Воллес показаний простим селянином, а не знатною людиною, як насправді, щоб борець за волю і справедливість здавався ближчим до народу, ну і для більш яскравого контрасту між ним і зажерливими аристократами. І можливо, не настільки все красиво із реальним прототипом героя із “Списку Шиндлера”, але і там посил зрозумілий. Це розповідь про людину безтурботну і нічим не обтяжену, яка поступово прозріває, кардинально змінює свої пріоритети і з притаманною їй енергією починає втілювати в життя результати свого прозріння.

Що ж хотіли показати нам творці “Єлизавети”? За фільмом вимальовується образ закоханої молодої жінки, яка до пори керувалася емоціями і навіть демонструвала певну істеричність, але через пережиту особисту образу раптово стала домінантною, рішучою і взагалі хорошою правителькою. Але з яких це пір бажання робити категоричні заяви всім наперекір стало ознакою сильного правителя? І невже одній мені здається, що воно так не працює і що зводити причини трансформації персонажа до однієї лиш жіночої гордості якось неправильно? Не кажучи вже про те, що навіть стаття на Вікіпедії змальовує образ цієї жінки більш цікаво і різнобарвно!

При цьому успіхи Єлизавети показані доволі пунктирно, іноді вони відбуваються або зусиллями її сподвижників, про які вона сама навіть не знаєі. Те ж, що буде показано як її особиста заслуга, виглядає, на жаль, дещо карикатурно і осучаснено (наприклад, епізод дискусії із священиками щодо повернення до англіканської церкви). Хотілось би побачити більш логічну демонстрацію того, завдяки яким якостям характеру і вмінням із героїня стала справжньою королевою. Я вже не кажу про те, що особисто я із задоволенням подивилась би і про її невдачі, у тому числі характерні для більш пізнього періоду правління. А то за фільмом починає здаватися, що після змін у образі, зачісці та макіяжі її правління стало просто ідеальним!

Чи є у фільму плюси? Безумовно, є. Сама історія достатньо цікава і детальна, хоч є також зауваження і до виписування часових рамок (так я і не зрозуміла, наприклад, скільки часу Єлизавета сиділа у Тауері, один день чи один рік). Акторські роботи хороші, персонажі викликають співпереживання. І якщо абстрагуватися від історичного підгрунтя, сприймається непогано і емоційно чіпляє. Більше того, вперше я подивилася його ще у підлітковому віці, і ще пригадую те відчуття захоплення та пієтету стосовно головної героїні, яка із честю переживає всі стадії трансформації гусіні у метелика. Зараз мені здається, що для підлітка, особливо дівчини, такий контекст сприйняття цієї кінокартини просто ідеальний, бо часто відтіняє її особисті глибинні переживання.

Тож якщо хочеться подивитися красиву костюмовану мелодраму про трансформацію звичайної жінки у сильну жінку - у принципі, фільм створить потрібний настрій. Але відповідь на питання, як так вийшло, що королева, якої взагалі не мало бути на троні, яку могли і повинні були неодноразово скинути і стратити, протрималася там 40 років і ввела Англію у епоху, яку досі історики називають “золотим віком”, так і лишиться за кадром.

Взагалі, кажуть, що не варто передивлятися у зрілому віці фільми, які тобі подобалися в юності. А то так можна не тільки незаплановану переоцінку здійснити, а і світлі спогади зіпсувати.

Оцінка: 5

Svyatoslav Zubchenko

Я тобі на трембіті, лиш одній в цілім світі, розповім про цей фільм

Попередження: рецензія містить спойлери

Оцінка: 9

Lilia Omelianenko

Цікава математика у торгівлі життями

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

У січні 1942 р. п’ятеро братів Салліван у патріотичному пориві після атаки на Перл-Харбор завербувалися на флот, причому ними ж була висунута умова - служити вони мають разом, на одному кораблі. Подібний вияв ентузіазму вкупі з братерською підтримкою не могло не оцінити командування, прогнозуючи вельми привабливий сюжет для преси. Так і сталося: про Салліванів писали, їх фотографували і всіляко піарили, але медійна кампанія обернулася проти її ініціаторів, коли крейсер, на якому служили брати, затонув, і всі п’ятеро загинули в один день. Керівництво ВМФ звинуватили у неналежному дотриманні не до кінця офіційних правил, пов’язаних із службою родичів на флоті.

Після цього неприємного випадку членів родини почали розподіляти за різними місцями служби незалежно від їх бажання, а вкупі з цим з’явилася і неофіційна політика “останнього, хто вижив”, відповідно до якої передбачалося не просто не призивати останнього сина у сім’ї на фронт, а навіть відправляти додому у разі загибелі всіх інших родичів (у 1948 році така політика була закріплена офіційно). Під час Другої Світової показовими були випадки братів Боргстромів (четверо загинули, п’ятий демобілізований після петиції батьків, а шостого не призвали на фронт), братів Б’ютхорн (двоє загинули, третій відкликаний із фронту) і, нарешті, братів Ніланд, десантників, троє з яких загинули, а четвертого відкликали з фронту додому. Саме історія останніх і стала сюжетною основою для фільму “Врятувати рядового Райана”.

Таким чином, виходить, що зав’язка, яка може здатися абсолютно неправдоподібною нам, тим, хто виросли у Радянському Союзі або є його нащадками, насправді має під собою історичне підгрунтя. Тим не менш, очевидно, що вказаних людей забирали з фронту шляхом передачі наказу через радіозв’язок у місце дислокації частини. Особисто мені не траплялася інформація про те, щоб за кимось із тих, кого треба було забрати, висилали цілу рятувальну команду. Все ж, як на мене, для американців характерна практичність, а ризикувати цілим загоном - непрактично, навіть дуже. Саме тому сюжетна зав’язка, не дивлячись на правдиву основу, виглядає все ж доволі мелодраматично.

Можна було б покопатися у причинах таких рішень американського командування у фільмі, серед яких можна назвати, у першу чергу, той факт, що війна не велася на американській території і, з точки зору середньостатистичного обивателя із США, нічим не загрожувала його спокою і комфорту, окрім необхідності посилати своїх дітей за море на загибель. А оскільки в Штатах суспільна думка все ж мала певне значення (хоча б у рамках передвиборчого процесу), а преса користувалася певною ступінню свободи, завдяки чому влада періодично піддавалася нищівній критиці, то будь-яка чергова історія в газетах про загибель усіх дітей з однієї сім’ї могла б переорієнтувати суспільні настрої, скажімо, у бік противників участі американців у Другій Світовій (а такі, я упевнена, були). Саме тому, щоб не допускати таких негативних імпульсів, командування теоретично могло б прийняти рішення про те, щоб пожертвувати тими, ким можна, заради того, ким не можна.

Але у фільмі подібні причини обходяться стороною. Представники Генерального штабу показані скоріше “батьками народу”, які щиро переживають за долю кожного солдата і кожної солдатської матері і не можуть допустити чергового розбитого американського серця, уособлюючи таким чином той самий “капіталізм із людським обличчям” і, по суті, привносячи у потенційно непогану воєнну драму елементи голівудського мила.

З іншого боку, роздуми рядових виконавців із приводу доцільності таких рішень командування у фільмі все ж присутні, адже мало кому хочеться віддавати життя за просто так. Капітан так взагалі буде демонструвати цікаві математичні розрахунки, у яких віддати власне життя за порятунок багатьох невідомих і незнайомих начебто можна, а от за одного - не зовсім логічно, тим більше, що останній може виявитися абсолютно не вартим того.

Розкриття персонажів у кінокартині доволі звичне як для воєнної драми. Наприклад, наявний цілий ряд впізнаваних типажів, як-от залізний капітан, який приховує минуле, штабний молодик, який ніколи нікого не вбивав, безбашенний солдат, релігійний (у даному випадку) снайпер. Можливо, саме через певну схематичність фільм має лише одну акторську номінацію на “Оскар” - у Тома Хенкса, і та, схоже, виписана скоріше за інерцією, бо статуетки йому не дісталося. Ні, не те щоб акторські роботи у фільмі погані, просто і видатними їх назвати важко.

Вказані герої будуть пробиратися стежками війни, по ходу діла вирішуючи поточні проблеми, відволікаючись від основного напрямку, приймаючи не завжди логічні (хоч і морально правильні) рішення, але демонструючи собою, що все ж виконання завдання на війні завжди має стояти вище за будь-які особистісні полемічні роздуми із приводу його доцільності. Сумніви будуть все дужче затягуватися пеленою героїзму, а от відповіді на питання виявляться максимально комфортними для тих, хто їх ставив, показуючи, що їх зусилля і жертви не марні і варті того. Що було б, якби все виявилось навпаки? Ну, очевидно, що це був би абсолютно інший фільм.

Із мінусів також: Основна інтрига закручується і одразу ж вмирає буквально у перші півгодини цього трьохгодинного блокбастера. Надалі прогнозованість сюжету місцями настільки вражає, що навіть іноді заважає повноцінно співпереживати героям. Але, вочевидь, ставка робилася не на інтригу, не на персонажів, а на емоційні тригери, які або спрацьовують, або ні для кожного конкретного глядача. Особисто у моєму випадку вони все ж скоріше спрацювали, хоч і не настільки глибоко, як це, вочевидь, було задумано авторами.

Із позитивних моментів також: Не можна не сказати про відзначену всіма і кожним високу аутентичність в плані зображення реалій, таких як одяг, форма, бойова техніка і т.п., хоч особисто для мене як для незнавця достовірність такого роду не настільки важлива. Набагато важливішим є сюжетно-ідейне наповнення, яке, не дивлячись на описані вище вади і мелодраматизм показаного, усе ж імплементує нормальну ідею: якщо доля дає тобі шанс вижити, постарайся бути вартим цього.

Резюмую: непогана воєнна драма із цікавою і нетиповою зав’язкою, але абсолютно прогнозованим подальшим розвитком подій. Якщо не очікувати інтриги і не робити антимелодраматичних щеплень, можна отримати немало задоволення від перегляду.

Оцінка: 6

Lilia Omelianenko

Старий світ загинув...

Оскар - 1998, "Найкращий фільм", переможець

Кажуть, коли твір мистецтва іде в народ, він перестає належати автору. Він розходиться між людей і обростає новими сенсами, іноді навіть незапланованими. Але по суті, це право глядача - побачити щось своє, ба навіть більше, якщо мистецький витвір здатен стимулювати його споживача до мисленнєвої діяльності - честь йому і хвала.

Не знаю, які думки першопочатково закладалися при написанні сценарію до кінокартини “Титанік”. Ризикну припустити, що просто стояло завдання створити фільм-катастрофу із романтичною лінією. Вона сюди просто-таки напрошується, варто згадати лиш той факт, що за рік до виходу даної кінокартини вийшов телевізійний фільм, також під назвою “Титанік”, із Кетрін Зета-Джонс у головній ролі. Сюрприз-спойлер: там теж була романтична лінія. Адже закохані завжди дають багате підґрунтя для переживань, а тут така подія фоном!

Тим не менш, може не так все просто із сюжетом? Ось ми знайомимося із головною героїнею Роуз як із представницею вищого світу Британії, яка збирається заміж за спадкоємця крупного американського капіталу. Сама героїня говорить про себе, що вона була “гарно вихованою” молодою леді, а отже, отримала уявлення відносно всіляких правил пристойності, доречних для незаміжньої дівчини її статусу. Тим не менш, одного разу її все ще жених, із яким вона чомусь проживає в одній каюті, скаже їй: “Ти не моя наречена. Ти моя дружина, фактично, хоч і не офіційно”, що непрозоро натякає на факт наявності цілком тілесних стосунків цього чоловіка із “прекрасно вихованою” британською леді.

Може це огріх сценариста, який погано розумів епоху? Або може на початку 20 століття вже були більш вільні норми поведінки? Однак також ми пам’ятаємо, що за сюжетом Роуз жениха не кохає. Так, вона готова була вийти заміж і виконувати “подружній обов’язок”, але що змушувало її добровільно піти на це ще до шлюбу?

Тут на думку одразу спадає мати героїні, яка, щоб привабити і втримати майбутнього зятя, готова була піти на будь-що. У тому числі, вочевидь, спонукати дочку поступитися бажанням жениха чи навіть банально його звабити всупереч тому кодексу “справжньої леді”, який однозначно героїні мали б вбивати в голову з дитинства.

Таким чином, сцена спроби самогубства Роуз на початку, яка спершу видавалася примхою слабкохарактерної багатенької дівчинки, набуває нових барв. Річ навіть не в заміжжі, ще до того її явно змусили віддати своє тіло у “користування”, що завдало подвійного удару психіці: заміжжя без любові і крах усіх принципів, які до того прививалися. Дезорієнтована героїня змушена також постійно глушити в собі і підсвідому зневагу до матері, яка демонструє не просто снобізм до оточуючих, а абсолютне глибинне лицемірство. Такого психічного удару, вкупі із неможливістю, та і невмінням, знайти адекватний вихід, для спроби самогубства, у принципі, цілком достатньо.

У цей момент і з’явиться Джек, така собі людина-функція, яка з’явиться у потрібний момент і спонукатиме героїню спрямувати свою внутрішню енергію у потрібне русло. Не випадковою видається і згадка героїнею Фрейда. Адже Джек по суті виступає її персональним психологом, а явище переносу, описане Фрейдом - це і є взаємна закоханість між психологом та його клієнтом у рамках психотерапевтичного процесу. Та психотерапія має властивість рано чи пізно завершуватись, і це цілком логічно. І як би ми не переживали за майбутнє екранної пари, однак лише Роуз є оповідачем історії.

Та іноді продуктивної психотерапії мало. Для закріплення її результатів потрібен вдалий збіг обставин, яким і став для героїні “Титанік”, алюзія на крах її колишнього розміреного життя, і водночас реальність, яка принесла розуміння мізерності її поточних труднощів. Немов дитина, для якої глобальна проблема - це коли морозиво впало на асфальт, Роуз, по ходу її стрімкого дорослішання, розуміє, що проблеми, які мало не довели її до самогубства, вирішуються за три хвилини, і виявляє готовність приймати більш суворі виклики долі.

Але кінематографічна роль “Титаніку” не зводиться до вирішення проблем однієї героїні. Скоріше, навпаки, вона стає частиною масштабнішого процесу. Коли корабель тоне, і місцевий священик читає молитву-проповідь, щоб втішити людей, він говорить несподівану фразу: “Старий світ загинув”. А надворі 1912 рік, через два роки почнеться Перша Світова війна, яка прискорить процес відмирання порядків едвардіанської епохи, що ще характеризувалася жорстким класовим розшаруванням, великими маєтками і принциповою важливістю походження. На зміну прийде підйом соціалістичних рухів, стирання класових відмінностей і умовностей.

У такому контексті “Титанік” видається наглядною алюзією на цей процес. Адже він не визнавав привілеїв походження, і від нього неможливо було відкупитися грошима, Вижили лиш ті, що були сильнішими, витривалішими, удачливішими, знаменуючи собою принципи, на яких буде будуватися новий світ.

Якщо ж піти ще далі і згадати, що “Старий світ” - це Європа, у той час як “Новим світом” називали Америку, то вимальовується цікава думка про те, що саме остання, із її поціновуванням характеру, витривалості, таланту і особистої ініціативи, і випливе після будь-якої катастрофи, на відміну від першої, якій доведеться або трансформуватись, або потонути у снобізмі і небажанні відповідати вимогам часу.

Із плюсів також: Вражає масштаб загальної роботи і спецефекти, що навіть через 20 років не виглядають застарілими, а також не існують окремо від сюжету, а слугують цілком конкретним кінематографічним завданням.

Не можна не відзначити загальну динаміку кінокартини, яка у режисерській версії триває 3 години 15 хвилин, але це аж ніяк не відчувається завдяки збалансованості і адекватно вибраному темпу. Він не допускає ні провисання, ані надмірного поспіху, встигає приділити увагу як головним, так і другорядним героям там, де це потрібно і задумано.

Ну і насамкінець, навіть якщо відкинути розписані вище роздуми, які є виключно суб’єктивними, не можна не згадати ту правильну ідею фільму, що лежить просто на поверхні. Борися за життя, змагайся за власну свободу, за право розпоряджатися собою і бути щасливим, бо це основне, що вартує хоч чогось у цьому світі. Але при цьому не перетворюйся на повну сволоту, яка задля своєї зручності здатна втопити всіх навколо. Ідея, здавалося б, цілком прописна, та іноді для того, щоб нею проникнутись, варто глянути хороше кіно.

Із мінусів: Якщо певна мелодраматичність деяких сюжетних поворотів у підлітковому віці підсилює враження від фільму, то у більш зрілому починає дещо дратувати. Але можна зробити знижку на те, що люди у критичній ситуації поводяться по-різному, навіть якщо така поведінка іноді здається нелогічною мені або вам.

Резюмую: здається мені, що фільм сподобається навіть нелюбителям мелодрам, головне щоб у потенційного глядача не було викоханого заздалегідь внутрішнього упередження. Але навряд чи розумна людина не знайде у цьому фільмі хоча б чогось для себе.

Оцінка: 10

Svyatoslav Zubchenko

Крід 2 - Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову

Попередження: рецензія містить спойлери

Оцінка:

Кошеня

Аліта - найлюдяніший кіборг

Нарешті ковток свіжого повітря після виснажливих років домінування людей у трико в кіноекранах. Хоча я і люблю різні круті екшн комедії, але вони вже трохи приїлись.

Хороші актори (стандартні, непогані, але й не такі, щоб вихвалятись), хороший графоній, потужні екшн сцени (дійсно хороші). Але найголовніше - це сценарій. Так, хоч раз за 3-5 років, хоч на краплю схоже на реальність.

Дуже сподобалось, як показали емоційний зв'язок, поєднання фантастики й реальності, це мабуть суперфішка Кемерона. Це найбільше відрізняє фільм. Він не плоский, як Аквамен чи месники, він має глибину, якась така реалістичність дій усіх персонажів.

Деякі моменти нагадують ромео і джульєту, далі шикарний діалог перед стартом роллерболу, що чимось нагадало діснеївський мультфільм (в хорошому сенсі), а ще класний графоній та купа якісного екшену.

Кошеня рекомендує!

Оцінка: 10

Крути 1918
Крути 1918 (2019)
Winter of The Braves
Олександр Гошиллик

Хороший фільм, з нудною кульмінацією.

Попередження: рецензія містить спойлери

Оцінка: 5

Крути 1918
Крути 1918 (2019)
Winter of The Braves
Svyatoslav Zubchenko

Крути - спроба оцінки фільму

Назвав цей текст "спробою", бо фільм "Крути 1918" так само як складно оцінювати як і фільм "Кіборги", бо дуже часто емоції беруть верх і ти оцінюєш уже не стільки фільм, скільки події, які в ньому показані. Але для мене - це ознака якості. Значить знімальній команді вдалося мене зачепити, вдалося до мене, глядач, достукатися. Але все ж спробую оцінювати об"єктивно
1) Стосовно історичної достовірності. У фільмі латинська фраза "Si vis pacem, para bellum" озвучена як "Сі віс паКем, пара белюм", у той час як за усталеною тоді і зараз на цій території традицією вона б звучала "Сі віс паЦем, пара белюм". Адже саме звідси пішло слово пацифіст, пацифізм тощо. Якщо ВИ досі не зрозуміли, що я насправді іронізую, то поясню - це художнє кіно, відповідно не треба там шукати ніякої історичної достовірності!
2) Гра акторів. Досить непогана. Особливо сподобалося камео міністра культури Нищука. Особливо добре він передав емоції у сцені наприкінці фільму. Талант. Інші актори, особливо молодші - непогано, але ще є куди розвиватися, чого й бажаю, адже в цьому фільмі заявку на звання актора, а не "актора" зробив не один персонаж. Зокрема цікаво буде подивитися за грою Євгена Ламаха у фільмі "Черкаси".
3) Озвучування. Це, мабуть, одна з найслабших сторін фільму. Ну не збігається звук з рухом губ, та й годі. І не тільки губ. Чого варта лише борода Грушевського, яка рухається, коли той "не говорить" і залишається непорушною, коли той "промовляє". Треба над цим працювати. Звісно, усе не так погано, як у "Легенді Карпат", але загалом справді певна штучність відчувається.
4) Саунд-трек. Дуже крутий. Дуже вдало підібрана музика, яка може у потрібний момент підбадьорити, а коли треба - розчулити. У фінальних сценах ридали усім залом. У тому числі завдяки хорошій музиці.
5) Операторська робота. Читав у різних інтерв"ю, що було багато труднощів, у тому числі неприємні сюрпризи приготувала "Укр.залізниця", але загалом картинка ніби не дуже провисає. Щоправда бувають певні косяки із дещо розмитими обличчями і, як на мене, дуже слабо відзнято сам по собі бій. Видається, що зараз так уже робити не можна, навіть попри убогий бюджет. Сцена бою досить слабка. Усе решта - відзнято на досить стабільному, нормальному рівні.
6) Сценарій - на тверду 4/5. Важко знімати фільм про події, коли всі знають, чим все закінчитсья. Але творцям серіалу "Спартак: кров та пісок" якось вдалося розтягти усі ті події аж на декілька сезонів. Тут сценаристи теж використали декілька вдалих ходів, як от кільце, алюзію на сучасні події, любовний трикутник, стосунки батьки-діти. Це все лише збагатило фільм. Хоч після перегляду говорив з людьми, які зі мною ходили в зал і в нас залишилися нерозкритими деякі питання, які пізніше не прочитаєш в історичних хроніках.

Загалом - у залі не було ЖОДНОГО вільного місця. Можливо це через те, що мережа "Кінопалац" запросила історика, який прочитав перед показом невеличку лекцію про ті події, а може через важливість того бою для українців, а може через вдалий трейлер. не знаю, треба буде подивитися на касові збори. Я ж особисто, попри певні неточності і перебільшені очікування, таки рекомендую обов"язково сходити на цей фільм!

Оцінка: 8

Yarik Black

Фільм на один перегляд

Фільм на один перегляд.Подивившись цей фільм, я побачив в ньому багато мінусів. Насамперед це убога графіка (як для 2018 року), нереалістичність(поліції на все насрати, як і школі, персонажі супер живучі, і навіть з стрілою в голові говорять коронну передсмертну фразу).З плюсів можна відмітити хорошу музикальну композицію і розповсюдженість проблему Булінга в школах.

Оцінка: 5

Svyatoslav Zubchenko

Аквамен - непогано

Як уже видно з усіх попередніх коментарів - у фільмі крута графіка. Це правда. Класно промальований підводний світ і пустельне королівство. Сюжет ніби теж непоганий. Здається мені, що до коміксів усі вже просто звикли і вони просто в якусь мить перестали вражати. Але цей фільм значно кращий, порівняно з "Чорною пантерою", яку взагалі не міг дивитися.

P.S. Завжди вважав Момоа посереднім "актором". У цьому фільмі він не надав мені причин змінити мою думку.

Оцінка:

Андрій Бистрий

Аквамен - відстій

Подивився вчора, вже перші хвилини викликали фейспалми, повна нелогічність того що відбувається (як вони з сахари вибралися - а, змонтуємо і так піде *_*), жахлива гра акторів (король Орм норм зіграв), жарти не вдалі
ДС явно відстає від Марвел і режисер в фільм запихали стільки різних подій і показали все по 5 хв а то і менше, не встигаєш насолодитися картинкою, сюжетом.
Дико дивуюся як таке відстійне кіно зібрало 1.1к млрд дол.
ну подивіться що б бути в курсі як ДС знімає фільми, але фільм вкрай не рекомендую

Оцінка: 4

Ми в соціальних мережах:



Касові Збори, грн
(Квітень 18–21)

Сьогодні в кіно

Скоро в кіно

Форум

Останні рецензії