«Золоте місце» — це справжній виклик акторському діапазону Пак Бо Йон.
Історія крутиться навколо Хі Джу, яка працює в аеропорту. Це звичайна дівчина з непростої родини, чиє життя летить шкереберть, коли вона випадково стає власницею вантажу, що належать контрабандистам. Те, що починається як спроба "вхопити удачу за хвіст", перетворюється на жорстоку гру на виживання.
Це повноцінний кримінальний трилер. Хі Джу – це героїня, яку поступово поглинає жадібність. Ви побачите, як Пак Бо Йон змінює свою легендарну чарівну посмішку на холодний, подекуди навіть розпачливий погляд людини, що готова на все. Це сміливий крок для акторки.
«Gold Land» — це про темну сторону людини. Сценарій Хван Джо Юна (який був сценаристом «Masquerade» 2012, співсценаристом «Memoir of a Murderer» 2017 та «Олдбоя» 2003) гарантує, що сюжет не буде передбачуваним. Серіал тримає в напрузі саме тому, що ми спостерігаємо, як звичайна людина стає співучасницею (або жертвою) злочинного світу.
Мені зд ... ається, що мотивація Хі Джу в останніх епізодах стала суперечливою. Але принципі це не впливає на основний тон історії.
Фінал не є класичним «хепіендом» "і жили вони довго і щасливо", а реалістичний з відчуттям неминучості. Виживання героя не означає перемогу над системою. Хі Джу виграла битву за своє життя у конкретний момент, але не складно здогадатись, що вона не виграє війну з організацією. В реальному кримінальному світі діють мережі, які рано чи пізно знайдуть того хто їм потрібен. Фінальні кадри в титрах це підтверджують.
Така кінцівка доводить, що це все-таки драма про ціну вибору. Вона отримала це золото, але ціною стала втрата спокою назавжди. Це не "золота земля", а "золота клітка", з якої вже не вибратися. Це показує, що навіть якщо ти "виграв", тіні минулого не зникають, вони просто стають довшими. Така кінцівка робить серіал набагато глибшим.
Історія успішного фахівця, чиє життя руйнується після раптового звільнення. Намагаючись зберегти свій соціальний статус та забезпечити родину, він приходить до жахливого, але, на його думку, "єдиного можливого" рішення.
Це зухвала суміш чорної комедії та напруженого трилера. Пак Чан Ук тут майстерно зображає жорстокість корпоративного світу та крихкість середнього класу.
Дует І Бьон Хона та Сон Є Чжін — це справжня акторська майстерність. Їхні персонажі, Ман Су та Мі Рі, у фільмі показують трансформацію звичайних людей на тих, хто здатен на страшні вчинки заради "стабільності".
Як завжди у Пак Чан Ука неймовірна візуальна естетика, кольори та продумані до дрібниць деталі. Це кіно про те, як швидко моральні орієнтири можуть зміститися, коли людина відчуває себе загнаною в кут.
Фільм для тих, хто любить розумне кіно з гострим соціальним підтекстом, де сміх змінюється напругою, а мораль стає розмитою.
Це сміливе, сатиричне і водночас глибоко тривожне дос ... лідження того, на що готові піти люди, щоб не втратити "своє місце під сонцем".
Дивитись бажано в субтитрах.
«Teach You a Lesson» більше ніж просто «виховна робота».
«Дам тобі науку» — це дзеркало нашого суспільства, де в центрі уваги опиняються реальні люди та їхні невигадані проблеми.
Перше враження часто буває оманливим. Багато хто, дивлячись на зав'язку, очікував типовий «екшн-аттракціон», де головні герої десять серій поспіль просто лупцюють поганців. І так, перші два епізоди дійсно дають драйву, особливо другий. Але було б наївно очікувати, що автори будуть експлуатувати лише цю формулу.
Серіал швидко виходить за рамки жанру «помсти». Він майстерно «проїжджається» по всіх: школярах, вчителях та батьках, незалежно від їхньої статі, статусу чи професії. Це саме та сміливість, яку ми очікуємо від корейських сценаристів — не боятися ставити незручні питання.
Головна тема дорами — беззахисність викладачів перед обличчям системи. Проте творці серіалу уникають пастки однобокості. Вони не малюють світ лише в чорно-білих тонах. Особливо варто відзначити, як сценаристи пов’язали ... третій та четвертий епізоди. Глядачеві чітко показують першопричини «хуліганської» поведінки школярки, змушуючи нас не просто засуджувати, а розуміти контекст.
Соцмережі як інструмент руйнування.
Окремий «респект» авторам за підняття теми культури скасування та дезінформації в інтернеті. Серіал ставить перед нами дзеркало: «Кожен, хто знімає відео, не розібравшись у темі, кожен, хто поширює дезінформацію, пише гнівні коментарі чи просто ставить лайк — всі ці люди є співучасниками». Це сильне нагадування про цифрову відповідальність. Перш ніж натиснути кнопку «поділитися», варто пам'ятати, що ваші руки залишаються чистими лише тоді, коли ви не долучаєтесь до цькування.
Акторський склад – стандарт «вайбу».
Каст підібраний настільки влучно, що команда серіалу викликає щиру симпатію. Сміливо можна сказати, що цей акторський склад заслуговує стояти в одному ряду з культовою командою «Taxi Driver». Попри різний масштаб сюжетів, «Teach You a Lesson» має ту саму притягальну енергетику, через яку за героями хочеться спостерігати до самого кінця.
«Дам тобі науку» — це дорама, яка виходить далеко за межі «виховання» окремих персонажів. Вона виховує глядача, змушуючи замислитися над своєю роллю в системі, яку ми всі щодня будуємо своїми діями та коментарями в соцмережах. Обов'язково до перегляду тим, хто шукає в серіалах не лише розваги, а й зміст.
Є озвучення та субтитри.
P.S. Після того як почнуться фінальні титри буде ще одна сцена.
Фільм, від якого нічого особливого не очікуєш, раптом стає подією дня, бо подарував хороший настрій, здивував карколомними трюками, бійками, абсолютно безглуздим сюжетом та безліччю смішних деталей.
Хван Чуншік, поліцейський, який працює у відділі боротьби з наркотиками, нарешті ловить наркобарона Ма Доджуна. Але його успіх триває недовго. Невдовзі після захоплення Ма Доджуна його дружина викрадає колишню дружину Чуншіка, Сіне, та їх дочку. Про це дізнається теперішній чоловік Сіне. Обидва чоловіки вирушають рятувати дружину та дочку.
НАСТАЄ ХАОС!!
Я не встигала лякатись, бо в самих страшних моментах режисер розставляв «пастки сміху», в які я постійно потрапляла.
Купа татуювань з фізики та хімії на спині наркобарона, руль, що відпадає в самий неочікуваний момент, кіт, який сидить на дорозі, шнур для переливання крові, згорнутий у формі серця - і це самі безневинні смаколики. Я знала, що це буде весело 😂 Я втратила рахунок, скільки разів сміялась.
Екшн-сц ... ени були добре зрежисованими. Виконано все було дуже якісно, а кумедні моменти знімали напругу.
Це яскравий приклад бездумної комедії-бойовика, створеної для того, щоб розважати глядачів. Мене приємно дивує, що якість корейських фільмів на Netflix зростає. У цьому фільмі знялося багато талановитих акторів, які щоразу, коли з'являлись на екрані, запалювали все своєю харизмою та індивідуальністю. Режисер доклав чимало зусиль, щоб дати кожному шанс проявити себе. Головні та другорядні актори повністю віддаються своїм ролям і, здається, чудово проводять час.
Якщо ви шукаєте щось цікаве, щоб подивитися цими вихідними, спробуйте!
«Темні Небеса🌩️👽🛸» («Dark Skies» (1996-1997)) — американський серіял, який УТ-1 транслював з середини Падолиста🍂☔ 1998-го року до середини Квітня🍀🌸🐦 1999-го року (Перший рік Мого студентського життя в Технікумі після закінчення Школи). Серіял цікавий своєю подвійною інопланетною лінією, що розвивається на планеті Земля у 60-ті роки з невеличкими вкрапленнями подій 20-х, 30-х і 40-х років. При прем’єрному перегляді (десь половину бачив як приїздив додому на вихідні🛋️🐕 та Зимові канікули🎄☃️⛪) та повному перегляді після 2020-го року (завдяки Інтернету і Комп’ютеру💻🖥️) у Мене завжди складалося враження, що розвиток усіх подій відбувається у 90-х.
Сюжет доволі серйозний. І хоча кожна серія наче як самостійна історія, але водночас є важливою льоґічною частинкою загальної картини. Тому треба уважно дивитися і вслухатися з першої серії, щоби зрозуміти і зв’язати все в єдину «смачну плетенку». Хороші актори, цікаві герої, відповідні декорації, своєрідний музичний супровід, переважно тьмяні ві ... дтінки з незначними буденними переливами й неочікувано яскравими барво-поєднаннями, невисокий ґрадус напруги, особливі нудотно-депресивні енерґетичні згустки та прийом сюжетного нагортання у своїй сукупності створюють впізнаване власне сюжетно-атмосферне кінообличчя «Темних Небес🌩️👽🛸». Відносно легка «заокруглена» кінцівка кожної серії, взаєморозуміння, взаємопідтримка, цілковита гармонія між головними героями (красивою-світлою-доброю молодою парою із вродливими приємними обличчями) та відчуття духу справедливости (навіть під час загострень) мають заспокійливий ефект. Я завжди надіявся і вірив у краще, навіть попри те, що були гіркі й безповоротно трагічні втрати.
«Темні Небеса🌩️👽🛸» клясично стверджують, що сила Любови та сила Кохання є непереможними, а Добро і Зло завжди відчувають споріднені душі, незалежно від фізичної форми та просторового походження. Дуже прикро, що через низькі рейтинґи «Темні Небеса🌩️👽🛸» припинили своє існування на Першому сезоні — Мені сподобався п’ятисезонний задум від 60-х до початку 2000-х зі своєю сюжетною Інопланетною парадигмою.
«Темні Небеса🌩️👽🛸» для Мене цінні спогадами незабутньої Студентської давнини першого року навчання🏮📚📖🖊️, власним відтінковим спектром вражень та емоцій🎙️🪐🎶, Новою історичною добою в житті УТ-1🗞️📺.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Ю Джесок – це жива легенда корейського телебачення. Його називають «ведучим нації». Його реаліті-шоу неймовірно популярні в Кореї та за її межами. Ось і на Нетфліксі вже друге його шоу.
Корейською називається "Кемпінг Джесока".
Багато корейських телешоу мають неймовірну теплоту, співчуття та повагу до звичайних людей. Я розумію, що потрапити на таке шоу може не кожен, що в людини має бути щось, чим можна зацікавити інших людей. Але допомогти звичайній людині розкритись перед камерою, подолати сором’язливість, подолати комплекси може не кожен ведучий.
У цьому шоу мені сподобалось все – чудові локації, цікавий імпровізований готель, облаштована територія. Мені сподобалось, як був показаний процес прийому гостей, розселення, приготування їжі. Корейці вміють приголомшливо знімати процес приготування, вони також дуже смачно їдять, викликають посмішку своєю любов’ю до рамену та кімчі.
Готелем заправляє Ю Джесок. Йому допомагають Лі Квансу, його постійний співведучи ... й, красень принц актор Пьон Усок та постійна учасниця багатьох шоу Джи Єин. Ця четвірка подарувала мені багато радості. Вони дуже безпосередні в спілкуванні, кумедні, наприклад Ю Джесок та Лі Квансу заздрили молодості та красі Усока, на якого «западала» вся жіноча частина гостей готелю.
Та головне в цьому шоу саме неймовірна теплота відносин між людьми. Ніби на три дні гості кемпінгу потрапляли в інший світ, де можна робити, що хочеш, спілкуватись, дуркувати, грати в дитячі ігри, веселитись до сліз і плакати від глибокого розчулення. Як це вдалось творцям шоу - не уявляю.
Але після перегляду серце наповнене спокоєм, добром та любов’ю, чого так не вистачає на щодень пересічному українцю, особливо зараз.
Дякую, дорогі корейці за щастя, яке пережила з вами.
«Все про Лілі Шу-Шу» — це болюча, візуально гіпнотична ода самотності підлітка. Шунзі Іваї майстерно показує, як крихкий світ музики стає єдиним прихистком від жорстокої реальності, де інтернет-форуми переплітаються з гнітючою підлітковою жорстокістю. Фільм, що залишає після себе відчуття глибокого смутку та розгубленості, але водночас неймовірно точно передає біль дорослішання. Справжній шедевр емоційного кіно.
Фільм не просто розповідає історію, а занурює у стан. Рвана, майже кліпова зйомка та контраст між цифровою естетикою чатів і тишею сільських пейзажів створюють атмосферу «завислого» часу. Це глибоко песимістичне, але візуально досконале дослідження того, як у цифровому світі людина може бути оточеною тисячами однодумців і водночас залишатися абсолютно самотньою. Стрічка не пропонує відповідей, вона пропонує відчути весь масштаб підліткового розпачу, де музика — єдиний міст між крихкою душею та жорстоким світом.
Фільм «Fulltime Killer» зрежисований Джонні То спільно з Вай Ка-фаєм у 2001 році, — це стильний та динамічний екшн-трилер про зіткнення двох найманих убивць із кардинально різними підходами до своєї «професії».
Творчий тандем Джонні То та Вай Ка-фая є одним із найважливіших у гонконзькому кінематографі. Їхня співпраця почалася ще у 1990-х роках і стала фундаментом успіху компанії Milkyway Image, яку вони заснували разом у 1996 році.
Джонні То зазвичай виступає як режисер, що відповідає за візуальний стиль, ритм та атмосферу фільму. Вай Ка-фай, як правило, відповідає за сценарій, складну структуру сюжету та філософське наповнення. Саме Вай Ка-фаю часто приписують інтелектуальну глибину та незвичні, іноді сюрреалістичні сюжетні повороти, які притаманні їхнім спільним роботам.
Їхні спільні фільми часто відрізняються від суто «сольних» робіт То. У їхньому тандемі народжуються стрічки з більш вираженим акцентом на долю, карму та іронію життя. Вони часто експериментують із жанрами, ... поєднуючи кримінал із комедією абсурду чи метафізичними роздумами.
Можна сказати, що Вай Ка-фай є тим «сценаристом-філософом», який допомагає Джонні То структурувати його візуальні ідеї у складні та багатошарові історії.
«Fulltime Killer» - це не просто стрілялка, а роздум про природу слави, одержимості та самотності. Ток уособлює сучасну потребу в «хайпі», тоді як О — це старомодний професіоналізм, що зникає.
Фільм рясніє відсилками до світової кінокласики, що підкреслює одержимість головного героя Тока образом «кілера з кіно». Це історія про те, як далеко може зайти людина у своєму прагненні визнання і чи можливо зберегти свою людяність, обравши шлях професійного вбивці.
Джонні То — це один із тих режисерів, чий вплив на світовий кінематограф значно глибший, ніж його поточне визнання широкою публікою. Його часто знають лише як майстра «ган-фу» (стилізованих перестрілок), але за цією фасадною оболонкою ховаються завуальовані глибокі соціальні та філософські пласти.
Культурний код vs Глобальний ринок.
То працює у специфічному гонконзькому контексті, де постійно присутня тема зміни влади, виживання в бетонних джунглях і дихотомії «закон vs хаос». Для західного глядача це часто зчитується лише як «крутий екшн», тоді як для самого То це розмова про крихкість інституцій та людської гідності. Його «завуальованість» — це не спроба заплутати глядача, а мова натяків, притаманна східній естетиці, де те, що "не сказано", часто важливіше за діалог.
Його стиль — це мінімалізм, що межує з хореографією. Він не пояснює мотиви персонажів через довгі монологи. Це вимагає від глядача активної участі, що не завжди «зручно» для масового споживача.
Світові кінопремії (особливо Оскар) традиційно зверхньо ставляться до кримінальних драм та екшну, навіть якщо вони підняті до рівня мистецтва.
Джонні То випустив стільки фільмів, що його творчість важко «запакувати» в акуратний бренд «авторського кіно», хоча насправді кожен його фільм має дуже чіткий, неповторний режисерський підпис.
Він не знімає фільми, щоб повчати або шокувати — він спостерігає. Така позиція режисера часто залишається непоміченою тими, хто шукає в кіно соціальних маніфестів.
Він створив власний «всесвіт» — Milkyway Image, де правила гри, кодекс честі та фаталізм переплетені настільки щільно, що глядач або «підсідає» на це, або проходить повз. Це кіно, яке працює на рівні підсвідомості через ритм, колір та тишу.
Тут не можна ставити 0 балів за фільм. Актори грають на рівні дитсадкового клубу самодіяльності. Декорації взагалі не змогли зробити - просто виклали 10 метрів жовтих досок, і назвали це "дорогою з жовтих дошок". Будинки нашвидкоруч зробили з палєт, і наняли дітей розмалювати квіточками. от взагалі нічим не заморачувались - актори як прийшли з дому, в тому ж одязі і знімались. У злої відьми просто дитячий рожевий лук зі стрілами з Аврори за 20 гривень. І просто тупо всі друг друга вбивають. Ні а чьом. Шкода потраченого часу.
Метью Пері відіграв на дуже високому рівні, але неможливо не відмітити акторів які тут грають дітей. Атмосфера і загальний фон цього фільма дуже світлі і наповнені добром. Крізь будь-які негаразди і складності можливо пройти якщо є підтримка. Якже сумно розуміти що далеко не у кожного в житті може зустрітися такий вчитель.....через це багато талантів пропадає, а долі деяких людей складаються не кращим чином.
При перегляді фільму в якийся момент здалося дуже топорним і різьким перехід деяків учнів від ролі хулігана до відминника. Але якщо задуматися в житті діти також швидко можуть передивитися своє ставлення до тієї чи іншої теми. І якщо направити на правильний шлях....підтримати на цьому шляху який дитина обрала....може чекати неймовірний успіх.
дуже мєрзкий фільм. навіть не знаю як оцінити його
це був дуже дивний досвід перегляду фільму, де антагоністи розкриті КРАЩЕ, ніж головні «добрі» герої. думаю, якби я була внєпалітіки чи просто іноземцем, я б навіть співчувала росіянам, бо їхні внутрішні конфлікти цікавіші за конфлікт нашої відьми. ну типу, тут і питання ксенофобії, і любов до сім'ї, і проче. тобто, режисер вміє розкривати персонажів, просто не захотів. він показав, що чувака, який зґвалтував дівчину називають психом і вважають його дії абсолютно неправильними («нє брат у мєня сємья, я люблю жену»). а нас, навпаки, показали жахливими монстрами, які вбивають задля задоволення? помсту не побачила. взагалі нічого не побачила в головній героїні. купу питань стосовно її минулого, сил, як це все працює, чому вона втрачає життєві сили, коли когось вбиває, шо за морок - і таких питань десятки. зате я знаю що в якогось кацапа сім'я чекає дома, а уфа столиця башкіріі, пасіба
та сцена зґвалтування абсолютно жахлива. н ... іби режисеру просто захотілось. сексу взагалі забагато на 1,5 години фільму. як і насилля? я розумію, що дивлюся тортурне порно, але можна якесь різноманіття, ну
за декорації, наряди героїні, ту нарко-неонову хату я взагалі мовчу, про таке вголос не кажуть
якщо коротко, цей фільм приніс більше шкоди, ніж користі. не уявляю якій категорії людей він може щиро сподобатися. якщо на ютубі нема що дивитися, а на фон щось поставити треба, то можна глянути. а так не раджу
Попередження: рецензія містить спойлери
Нічого особливого. Взагалі. Дуже нецікаве кіно, яке має всього 2-3 хороших жарти за всю її тривалість. Здебільшого ж жарти стосуються расизму, політики, модних течій/тем та ностальґії, що по факту є звичайним паразитуванням.
Із хорошого можна відзначити операторську роботу, акторську гру окремих людей, як от Бренди та Ел (дівчини її сина) — вони принаймні не дратували, — й більше нічого. :/
В иншому куті типові та безідейні жарти про падіння чогось на когось, удари, повторення тих самих тем, які просто важко слухати, ніякий сюжет, здебільшого тупе й теж типове перегравання акторів.
Вкрай сумно, що таке довгоочікуване повернення братів Вейнів виявилося пшиком, який існував й до них.
«Плезантвілль» («Pleasantville» (1998)), на Мою думку, — доволі глибокий фільм, що зачіпає кілька філософських і життєвих питань. Особисто Я — мрійник-мело-кіноман і великий пошановувач снів. Тож ця картина неабияк по-своєму зачепила Мене.
По-перше, гарний задум із Каналом TV-Time!, що дарує ностальґію за добрішим і спокійнішим часом в ідеальному чорно-білому світі серіялу справжніх сімейних цінностей і теплих стосунків — «Плезантвілля». Вдало підібраний Актор на ролю «Діда-Чарівника» (Дон Ноттс — Don Knotts), що вдає Телемайстра з метою віднайти однодумців, які як і Він до дрібниць розчинені в ідеально-щасливому світі «Плезантвілль».
По-друге, персонаж Девід (Тобі Меґаір (Маґвайр) — Tobey Maguire) — добре продумана і втілена провідна тема «Плезантвілля». Мені знайоме Його захоплення та відданість улюбленим кіноречам, обізнаність у їхніх дрібницях і деталях, а також переконливо інтонаційне цитування їхніх уривків; Його пропрацьовування знайомства й запрошення на побачення; Його вперт ... е відстоювання реалізації задуманого теледійства; Його щира та безкорислива допомога, підтримка, розуміння, бажання порятунку Обох Матерів, Батька, містера Джонсона, Скіпа Мартіна, Дженніфер (Джен), Усього Плезантвілля з умінням поєднати непоєднуване з якомога найменшими втратами-стресами та найбільшою вигодою для Всіх; Його стійке слідування власному чистому єству без лицемірства та боязні осуду й висміювання з боку оточення і Рідної Сестри! Ці риси варті поваги, бо бути Собою всюди і завжди — це правильно та сміливо. Наскільки Я зрозумів, Девід уявно створює Власний Ідеальний Світ, подумки відмежовуючись від проблем Свого Реального Життя (негараздів Матері, що дуже яскраво підкреслюють Його дії порівняння Телевізорного з підкручуванням звуку та Домашнього; Шкільного (особливо песимістичні прогнози Майбутнього на уроках) та Иншого повсякденного) і мріючи «шматками» «Плезентвілля» «залатати діри» Реального Життя. Я гадаю, що Девід захоплювався ідеально-щасливим світом «Плезантвілля» і бачив у ньому «ліки» від «хвороб» Свого Реального Світу, але не мав наміру потрапити туди і жити там! Це «Дід-Чарівник» помилково подумав, що Девід марить «Плезантвіллем» та одержимим учинком зумовив руйнацію Свого ідеально-щасливого Світу руками Двійнят. Хочу підкреслити прекрасний сюжетно-символічний хід — показувати кольорами те, що «виправляли» Девід (спершу вельми обережно, але з наростаючою силою) і Джен (завжди відверто, відкрито, гучно й радикально) з усіма наслідками «ланцюгової реакції» змін (наче позначення помилок червоним чорнилом у шкільних зошитах). Себто, весь ідеально-щасливий світ перетворився на суцільне виправлення! Відтак, «Дід-Чарівник» є блискучим прикладом того, що Нікому не можна нав’язувати Своє і тим більше — категорично заборонено насильно вганяти Когось у Свої «рамки» (якими б вони Цьому Комусь ідеальними не здавалися) з чіткою забороною Комусь на власні думки і дії. Девід і Джен правильно зробили, що провчили Цього «Діда-Чарівника» і Я отримав неабияке задоволення, споглядаючи на Його злу-роздратовану мармизу! Неможливо Своєю «залізною рукою загнати людство до щастя» і потім виголошувати гасло «Жити стало краще, товариші. Жити стало веселіше» — бо цього насправді ніколи не буде! З иншого боку, категорично небажано влізати у Чужий Ідеальний Світ — результат буде спустошливо руйнівним для Обох сторін! Наголошую — треба уявно створювати Своє-власне і втікати від реальности туди Самому! Мене зрозуміють виключно мрійники, а тверезі реалісти покрутять пальцем біля скроні. Але ж Я мрійник… Стосовно Девіда — у «Плезантвіллі» дивився на Нього і весь час бачив усебічно дуже правильного Пітера Паркера (Людини-Павука з однойменної клясичної трильоґії, якою познайомився значно раніше за «Плезантвілль»). Всі риси характеру Девіда, Його міміка, рухи, емоції та світобачення абсолютно збігаються зі всім сказаним у персонажі Пітера Паркера (Вашого друга Людини-Павука)! Вкотре переконуюся, що всі актори мають обмежений набір професійних якостей (навіть якщо цей набір численний) — і в різних ролях цих акторів спостерігаються однакові прийоми. До речи, ориґінальний Бад Паркер значно більше сподобався Мені, ніж Девід «Бад Паркер»! Ориґінальний органічно-рвучко-невимушено вплетений у світ «Плезантвілля» й у Нього така свіжа-виразна-щира личина-атмосфера.
По-третє, Дженніфер Мені дуже неприємна характером і зовнішністю. От гармонійне поєднання в Цій Героїні всього, що відштовхує Мене при кожній Її появі в кадрі — геть нічого не сподобалося (навіть попри те, що Вона впевнено-вперто змінювала світ «Плезантвілль» і цим самим розізлила «Діда-Чарівника» та довела Мою правоту). Ориґінальну Мері-Сью також не сприйняв — навіть через окуляри Я побачив болючо-гостре свердління Її погляду, який цілком заперечував і перекреслював ідилію «Плезантвілля».
По-четверте, не знаю чи був такий задум чи це Моє особисте сприйняття, але Джорж і Бетті Паркери виразно формальні у ставленні до Своїх дітей (і фільмових і закинених у фільм) — геть не відчувалося щирої батьківської любови, а тільки чітке виконання методичних рекомендацій. Для Мене гостро показовим та символічно очікуваним було те, що зразкова, витончена, ґраційна, тиха, злагідна, слухняна, елеґантна, скромна, акуратна, делікатна, дбайлива мати й домогосподиня Бетті Паркер інтуїтивно правильно прагнула-намацувала шлях до справжнього жіночого щастя! Актриса переконливо виконала свою ролю (достойна Оскара). Річ у тому, що Джорж Паркер і містер Джонсон однаково варті кохання Бетті Паркер. І це для Мене основний біль фільму — яким би не був вибір Бетті, все одно Мені буде шкода Того, Хто залишиться Сам. І тому кінотворці правильно зробили, що залишили це питання відкритим на розсуд глядачів. Особисто Я, як Мрійник, уявно створив іще одну Бетті! Мені потекли сльози тоді, коли Бетті прощалася з Бадом-Девідом, — саме там Вона по-Своєму проявила справжню материнську любов.
По-п’яте, Світ «Плезантвілль», на Мою думку, по-своєму гармонійний і самодостатній Часопростір, який особливо захоплює безпечністю і замкнутістю-відокремленістю від Усього. Не буду приховувати, що саме критерій отакого замкнутого-безпечного-відокремленого Самовсесвіту-Часопростору закладений в основу Мого омріяного Ідеального щасливого Світу! Але Я, так само як і Девід, убачаю в «Плезантвіллі» речі, які б змінив — саме тому, Я б не відправився зі Своєї Реальности до «Плезантвілля». Бо Я б усе одно, навіть випадково чи підсвідомо, почав би щось змінювати (а може б навіть психічно зірвався) — і щось би обов’язково набуло яскравої барви, а «ланцюгова реакція» не забарилась би! Відтак, Ми були свідками як зміни у «Плезантвіллі» породили диктатуру, жорстокість і свавілля боку сил опору змінам! Для Мене було жахіттям спалення книжок і трощення картин. Згадав пророчу фразу Гайнріха Гайне (творчість Якого Ми вивчали на Зарубіжній літературі у 9-й клясі — рівно тридцять років тому): «Спочатку вони спалюють книги, а потім будуть спалювати людей!» Ось задля запобігання трагедії, Я б ніколи не відправився до «Плезантвілля»! Вельми показовим є те, що Девід достатньо «наївся» «Плезантвіллем» і навіть заради 1000 доларів не дивився Марафон — хоча Його шанси на виграш були доволі високими. Мені сподобалася мудрість Девіда у розмові з Матір’ю, але Я не зрозумів чи Девід позбувся Своєї риси ідеалізувати… Наскільки Я зрозумів, уже існує два «Плезантвіллі»: Один — Кольоровий, вплетений у Реальність, у якому залишилася Джен; Другий — Чорно-білий, який продовжував іти по Телевізору з ориґінальними Бадом і Мері-Сью.
По-шосте, Скіп Мартін (Пол Вокер — Paul Walker) — Мій візуальний ідеал та асоціяція з Моїм Реальним Ідеалом. І тут без пояснень, а Хто як хоче — хай так і розуміє…
Моя оцінка — 7 балів із 10-ти!
Попередження: рецензія містить спойлери
Ну, от і Лантімос взявся рімейки робити. А до цього був жеж ні на кого не схожий...
Оце подивишся якийсь цікавий фільм, а потім з'ясовується, що він є рімейком якогось іншого, і відразу псується настрій, бо такі речі краще переглядати у хронологічному порядку. Позаяк оригінал майже завжди кращий за копію. У цьому ж випадку не знаю, що сказати. Мені сподобалися обидва фільми, але жоден з них на шедевр не тягне, на мою думку.
Джессі Племонс - хороший актор, та огидний пожмаканий вигляд його персонажа Тедді не хочеться згадувати (і неможливо забути), хоча по сюжету таким його робити було необов'язково. Аналогічний кореєць набагато симпатичніший. Взагалі, у корейців усе виглядає якось природніше і веселіше. Цікаво, що на відміну від Європи і Голлівуду, усі ролі, включно з прибульцями, у них грають корейські актори. Ну, окрім Адольфа Гітлера, який зіграв сам себе.
Емма Стоун - теж дуже талановита актриса, і у цьому фільмі вона є носієм певного тренду, що останнім часом почав домінувати серед інших популярних штампів у західному кінематографі. Схоже, що обов'язкова участь темношкірих акторів, теми лгбт та хоча б однієї сцени дефекації, потроху почали приїдатися, і на перший план знову виходить старий добрий фемінізм. Себто, в тренді тепер вольові, розумні, цілеспрямовані, ну і красиві, звісно, жінки, які беруть справу в свої руки і все вирішують. Бажано, щоб вони були лесбійками, але необов'язково (Еммі Стоун дуже підходить така роль).
Нерішучі і перелякані слабовольні невдахи з маленькими зморщеними цюцюрками, давно втратили людську подобу. Вони зазвичай заспокоюють себе обжиранням (Дон), перестають митися (Тедді) і розробляють таємний план порятунку Землі від інопланетян.
Ближче до фіналу стає очевидним, що інопланетяни виявляться справжніми, і їм доведеться вирішувати, що тепер робити з усім цим сміттям. Ну, а земляни, вочевидь, планують найближчим часом нічого не планувати, а тим більше щось вирішувати, бо й так усе нібито більш-менш непогано - тож можливо, нічого такого фатального і не трапиться, хтозна...
«Сцена біля моря» — це, мабуть, найніжніший, найчистіший і найпоетичніший фільм Такеші Кітано. Лише шум прибою, пристрасть до серфінгу та мовчазна любов. Це кіно неймовірно просте за формою, але воно потрапляє прямо в серце.
Головний герой — глухонімий хлопець на ім'я Шіґеру, який працює сміттярем. Одного разу під час роботи він знаходить на смітнику зламану дошку для серфінгу. Він лагодить її та разом зі своєю глухонімою дівчиною Такако вирушає на пляж.
Шіґеру нічого не знає про серфінг, у нього немає спеціального костюму, а перші спроби виглядають незграбно й викликають лише сміх у місцевих серферів. Але він наполегливо повертається до моря знову і знову. Весь цей час Такако сидить на березі, акуратно складає його одяг і просто дивиться на нього. Поступово глузування оточуючих змінюються повагою, а Шіґеру стає частиною місцевої спільноти серферів.
Поезія мовчання. Головні герої не вимовляють за весь фільм жодного слова, і їм навіть не потрібна мова жестів з субтитрами. ... Кітано доводить, що справжнім почуттям не потрібні довгі діалоги. Все зрозуміло через погляди, посмішки, спільні кроки, Такако завжди йде на кілька кроків позаду Шіґеру, допомагаючи тримати його речі та спільну справу. Це дивовижне відчуття абсолютної близькості двох людей.
Попри загальну меланхолійність, у фільмі багато фірмового, легкого гумору Кітано. Спостереження за двома кумедними футболістами, які теж вирішують зайнятися серфінгом, ще одна пара (хлопець та дівчина) та інші — ці маленькі побутові сцени додають картині життя й не дають їй перейти в надмірну драму.
Неймовірна музика Joe Hisaishi. Це була перша співпраця Такеші Кітано та геніального композитора Joe Hisaishi (відомого своєю музикою до аніме Хаяо Міядзакі). Саундтрек тут — це окремий персонаж. Електронні, повітряні та водночас щемливі мелодії ідеально синхронуються з ритмом хвиль і заповнюють тишу між героями, створюючи гіпнотичну атмосферу.
«Сцена біля моря» — це максимально доступне артхаусне кіно. Воно не намагається здаватися розумнішим, ніж є, і не ховає сенси за складною метафоричністю. Це фільм про цілеспрямованість і чисту пристрасть до своєї справи. Справжню відданість і любов, якій не потрібен голос. Красу повсякденності. Цінність процесу, а не результату.
Море в японській культурі — це символ вічності, стихії, яка дає життя і забирає його. Воно нейтральне.
Шіґеру знайшов те, що любив, і розчинився в цьому. Фінал підкреслює: ми не можемо контролювати всесвіт, але ми можемо контролювати те, чим наповнюємо свій день прямо зараз. Тож краса повсякденності тут означає, що життя крихке і миттєве, як піна на морській хвилі. І саме тому кожна хвилина, проведена за улюбленою справою або поруч із коханою людиною, має колосальну цінність. Не треба чекати «особливого моменту» чи великого фіналу особливим є кожен звичайний день, поки ми живі.
Якщо вам хочеться чогось світлого, трохи сумного, візуально мінімалістичного і терапевтичного — цей фільм ідеально підійде. Він залишає після себе довгий, солоний присмак морського бризу і легку ностальгію.
Якщо для японців це буквально ностальгія, то звідки у нас такі емоції? Це відчуття має красиву назву anemoia. Це туга або ностальгія за часом, місцем чи епохою, де ти ніколи не був і яку ніколи не проживав особисто.
Кітано фіксує Японію початку 90-х, яка ще не поглинута смартфонами, соцмережами та нескінченним інформаційним шумом. Герої фільму, Шіґеру та Такако, позбавлені можливості чути і говорити, але їм не потрібні гаджети, щоб розуміти одне одного чи море. Весь їхній світ — це старий автобус, розбита дошка для серфінгу, тихий пляж і присутність одне одного. Ми відчуваємо ностальгію за цією абсолютною чистотою моменту, де немає тривожності сучасного світу.
Ми дивимося на цей пляж і підсвідомо думаємо: "Я хотів би бути там, просто сидіти на піску і нікуди не поспішати". Це туга за так званим "втраченим раєм", якого у нас не було, але який кіно робить абсолютно реальним.
Кітано створив не просто хроніку японського літа, а універсальну капсулу часу. Він дозволяє нам застрибнути в той кузов пікапа разом із героями, відчути солоний вітер з океану і прожити чуже літо 1991 року як своє власне. І в цьому магія кіно — воно дарує спогади про місця, де ми ніколи не залишали своїх слідів.
Ось що називається абсолютним кіно це не про бюджети це про те, що зачіпає струни душі глядачів іншої епохи у всіх куточках світу.