7/10 Доволі цікавий і якісний фільм

Трошки затягнутий і прогнозований але в цілому доволі цікавий і якісний фільм. А ще трошки бісила головна героїня. Актриса якось дуже перегравала)

8/10 Варто подивитися.

Хороший, якісний бойовик. Хоча є не логічні, як на мене, моменти по ходу фільму. Але в цілому я отримав задоволення від перегляду. Рекомендую.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
6/10 Та то таке!!

Фільм не виправдав моїх очікувань.Не сподобалась головна героїня,можливо це моя субєктивна думка,але не підходить Брі Ларсон на цю роль,якось вона її не дуже вміло грає.Та і сам фільм вийшов слабеньким.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Найкращий фільм серії

Попередження: рецензія містить спойлери

Я не є фанатом Марвел і не слідкував за усіма частинами епопеї. Більше того, мені не сподобався жодна частина з тих, що я бачив, окрім "Вартових Галактики". Але мушу визнати, що остання частина вийшла крутою. Динамічний і непередбачуваний сюжет та багато посилань на попередні фільми(особливо сподобалася частина із Пітером Квілом) не давали сумувати на протязі усіх трьох годин фільму.

0 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
4/10 Чи це насправді Avengers?

Попередження: рецензія містить спойлери

Це була перша стрічка з серії Marvel, яку я ледве додивився до кінця... Сльози, ниття та переживання головних героїв, майже суцільна мелодрама... Справді? Інколи складалось враження, що переглядаю якийсь сімейний низькобюджетний фільм, а не комікси про супергероїв. Звісно, було трохи драйву, трохи жартів у стилі Marvel, але атмосфера глибокої мелодрами затьмарила все це. І ця абсолютна мішанина всіх і всього (яка вже до речі відбулась у попередніх Месниках) - це вже було занадто. Якийсь Халк-інвалід, Тор-алкоголік, Капітан Америка з молотом Тора... Це морально виродженні герої, котрі нічого спільного не мають зі своїми відповідниками з попередніх серій... Фінальна битва звісно виглядала епічною, але після цілих двох годин мелодрами вона вже не виправила загального враження про фільм.

2 з 5 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Нудна драма для 2D перегляд

Попередження: рецензія містить спойлери

Інколи очікування є вирішальними у сприйнятті стрічки, але в даному випадку очікування базувала лист не лише на базі власних побажань, а й на позиціонуванні фільму. Попередні стрічки серії демонстрували масштабність, сюжетні повороти і яскраву картинку. Даний фільм, який мав стати грандіозним завершенням на ділі є дуже кволою драмою в якій демонструються переживання героїв, їх моральну деформацію і т.д. після подій попередньої стрічки, але все це не викликає особливих емоцій адже персонажі надумані і фантастичні, не мають глибини. Сюжет простий і навіть смерть окремого героя його не витягую, це вже не кажучи про те, що екранний час тієї ж Капітан Марвел взагалі мізерний і не зрозуміло навіщо було про неї знімати окремий, теж прохідний фільм (насправді зрозуміло - щоб грошенят заробити).
Коли ти йдеш в 3D IMAX на фільм який мав стати масштабним і яскравим, а на ділі спостерігаєш дві с половиною години драматичних балачок і хвилин 20 екшену, який навіть у порівнянні з Чорною пантерою виглядає бідно - це провал.
5 з 10

2 з 5 користувачів вважає цю рецензію корисною
10/10 Чому так мало?

Зворушлива історія дівчинки-в-світі. З одного боку, самотня, але хто з нас не самотній в натовпі?
Прекрасна режисерська робота і чудове музичне супроводження.
Ви подивіться і не пошкодуєте.
Перегляньте й вам не буде нудно.
Буде трохи сумно, але цей смуток - світлий

9/10 Коментар

Однин з найкращих українських фільмів, і гра акторів супер і сюжет для такого жанру достатньо унікальний. Притула супер зіграв свою роль. Рекомендую!

4/10 новий користувач

Це повна параша!!! Цитата з фільму Перший месник зимовий солдат: "Я довіряв і втратив око!" А тут що вони зробили? Фюрі став клоуном-дебілом!

3 з 5 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Чума на ваші два театри

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", переможець

1998 рік для кінематографу, здається, ознаменувався підвищеним інтересом до епохи правління англійської королеви Єлизавети І, так званого “золотий віку” Британської імперії і водночас розквіту британського театру, пов’язаного з іменами Крістофера Марлоу та Вільяма Шекспіра. Фільми “Закоханий Шекспір” і “Єлизавета” навіть пересікаються між собою акторським кастом. Так, в обох був помічений Джеффрі Раш, причому зображав він принципово різні типажі, робив це однаково прекрасно і майстерно. А от Джозеф Файнс, який у “Шекспірі” зіграв, власне, молодого, зухвалого та винахідливого Шекспіра, у “Єлизаветі” грав Роберта Дадлі, графа Лестера, що мав любовні стосунки з Єлизаветою (Кейт Бланшетт). У “Шекспірі” з Єлизаветою (Джуді Денч) любовних стосунків не мав уже ніхто, адже на момент дії жінка мала вже років 60. Зате сам Шекспір матиме любовні стосунки із героїнею Гвінет Пелтроу, яка чомусь завжди мені здавалася дуже схожою… на Кейт Бланшетт! От якби виявилося, що ці два фільми насправді формують один і той самий кіновсесвіт! Це ж взагалі була б чиста “Санта-Барбара” у оскарівському антуражі.

Основною претензією до “Єлизавети” у мене був низький рівень історичної достовірності, що перетворювало заявлену “історичну драму” на любовну мелодраму, подану із дуже серйозним обличчям. Але фільм “Закоханий Шекспір” на достовірність якраз не претендує, плюс щедро присипаний елементами комедії, і це його, безумовно, рятує. Тим більше, якщо королева Єлизавета - все ж історичний персонаж, про якого лишилася купа свідчень, аж до того, у якому обладунку вона приїхала на пристань виголошувати промову перед військами, зібраними для захисту узбережжя від висадки іспанців, то Шекспір - особистість більш темна. Незважаючи на те, що він для британців - майже як Котляревський для українців, є сумніви, що саме він справді писав усі ті твори, які багато з нас знають і люблять, не кажучи вже про білі плями у біографії. А раз так, то чим погана ідея вигадати йому любовну історію, яка цілком могла мати місце у лондонський період його життя (доки дружина виховувала дітей у Стретфорді)? І чом би не зобразити його людиною саме такого романтичного складу, яка цілком могла б писати такі повні пристрастей твори?

Однак основна привабливість фільму у тому, що фільм, слава Богу, не про життєвий та творчий шлях Вільяма Шекспіра, ні! Він по суті являє собою класичну шекспірівську п’єсу із відсилками до інших шекспірівських п’єс, просто із самим автором у головній ролі. Простота у виборі об’єкту закоханості, сила і пристрасність почуттів не має нічого спільного з реальністю, але відсилає напряму до “Ромео і Джульєти”, як і, власне, половина сюжету кінокартини. Перевдягання жінок у чоловічий одяг, а чоловіків у жіночий (при цьому той факт, що це жінка у чоловічому одязі абсолютно не очевидний для оточуючих) - це комедія “Дванадцята ніч, або Як вам завгодно”. Плутанина з іменами взагалі у тогочасній драматургії зустрічається доволі часто. Образ королеви з її всюдисущою проникливістю і мудрістю - реверанс у бік ще грецької трагедії, звідки і прийшов феномен “бога із машини”, що карає винних і нагороджує постраждалих. Та оскільки фільм, будучи шекспірівською драмою, все ж вряди-годи прикидається реальною, а не театральною, історією, винагорода і покарання будуть усе ж доволі специфічними, хоч і по-своєму справедливими

Об’єктивно, я б сказала, що кінокартина майже не має недоліків. Будь яка нелогічність, притягнутість, манірність, надмірна емоційність, театральність, надуманість подій пояснюється специфічністю класичної шекспірівської п’єси для сприйняття сучасного глядача. І оскільки ми не намагаємося аналізувати його твори у контексті реалізму (та і не можна цього робити, оскільки Шекспір - представник течії класицизму, а течія реалізму з’явилася лише у 19 столітті), а просто сприймаємо їх такими, як вони є, то справедливим буде застосовувати такий підхід і до вказаної кінокартини.

Розуміння того, що саме за фільм ти дивишся і чому він такий, одразу ж нівелює причини і бажання його критикувати, особливо для прихильників творчості Шекспіра. Натомість приходить радість впізнавання і розуміння того, що у цьому фільмі все так, як і має бути. Решті ж глядачів, окрім хіба що безнадійних романтиків, скоріш за все, фільм просто не зайде. Хоча, судячи з рейтингу кінокартини, вистачає у нас і романтиків, і фанатів Шекспіра.

8 із 10

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Якщо життя подарувало тобі лимон - зроби з нього лимонад

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

Концепція. Ніде правди діти, досі захоплююся нетривіальною ідеєю поєднати класичну комедію “в італійському стилі” із реаліями концтабору. Фільм композиційно розділений на дві частини, схожі за стилістикою, але різні за сенсом та емоційним наповненням. Зрозуміло, що є люди, яким до вподоби тільки перша частина, а є, мабуть, і ті, хто віддає перевагу другій, але, як на мене, якраз їх симбіоз просто неймовірний. Комедія без трагедії була б тривіальною любовною історією з домішкою буфонади, а трагедія без комедії не отримала б потрібного бекграунду, зокрема в плані попереднього розкриття персонажів.

Цілком зрозуміло, що як би ти не старався, все одно хтось із глядачів буде шокований спробою “посміятися над трагічним”, тож не можна не оцінити рівень сміливості та впевненості у собі, власному таланті і праві на свою оригінальну подачу матеріалу. Зате, зробивши саме такий вибір, автори однозначно вписали своє творіння у золотий фонд світового кінематографу.

Персонажі: По суті, вся перша частина фільму присвячена розкриттю головного героя і його основних рис, таких, як оптимізм, почуття гумору, життєлюбність та винахідливість, у різних ситуаціях. Навіть любовна історія не стільки рухає сюжет, скільки працює на доповнення його образу. Але на фоні головного деякі інші герої виконують суто “меблеву” функцію, і особливо “ніяким” виглядає тут центральний жіночий персонаж, що грає не те що другу, а навіть скоріше третю скрипку у цьому ансамблі. Тим не менш, сюжет, мабуть, все ж не про неї, а про героя та його маленького сина, а отже, такий підхід, мабуть, виправданий.

Актори: Фільм, по суті - бенефіс Роберто Беніньї, який водночас і режисер, і головний актор. Він видає неймовірний перформанс, робить головного героя живим і достовірним, хоч все ж іноді переграє, бо нема кому спинити потік його енергії (особливо це кидається в очі у другій половині фільму). Зате на його фоні іноді здається, що всі інші актори, навпаки, трохи недограють, і тут знову камінець летить у бік виконавиці головної жіночої ролі, завдяки якій так до кінця і не зрозуміло, у який момент героїня закохується і яким чином приймає рішення, яке змінить усе її подальше життя. Хоч, з іншого боку, не всі люди яскраво виражають свої емоції, так що, можливо, зауваження не зовсім об’єктивне.

Сюжет, смислове та ідейне наповнення: Перша частина фільму - це якісна комедія із чудовою енергетикою і м’яким, подекуди простуватим, та водночас просто феєричним гумором, який мало кого лишить байдужим. Друга ж пробирає просто до глибини душі. Тут і боротьба, яку витримає не кожен, і надія на визволення із подальшим її крахом - і це все на фоні необхідності постійно генерувати навколо себе казку! Події затягують, душа борсається десь посередині між сміхом і плачем, а фінал вибухає снарядом навіть при повторному перегляді. Безумовно, якби така людина існувала насправді, вона б гарантовано отримала премію “Батько століття”.

Однак помітно, що картина однозначно підводить нас до думки, що бути таким, як головний герой, у подібній ситуації зможе не кожен. Для цього треба мати відповідний характер вміти створити диво із звичайної буденності. При цьому нам також, вочевидь, пропонують наслідувати головного героя в усіх аспектах його поведінки і ставленні до життя. І в цьому місці, особливо після повторного перегляду, почала проявлятися і певна суперечливість показаного. Вона може критися в деталях, або ховатися за сильними емоціями, або спрощувати дійсність для того, щоб сюжет міг статися.

По-перше, за сюжетом доля прихильна до головного героя настільки, наскільки не прихильна вона, скажімо, до героя П’єра Рішара із кінокартини “Невдахи”. Саме ця його здатність “притягувати удачу”, яка формує череду збігів і знаків, приводить його до успіху у коханні. Та все ж добре, що йому попалася саме така героїня, яка оцінила його жарти. Чи не диво, що він за гарненьким личком розгледів її натуру з першого погляду? От я, наприклад, не оцінила б, мабуть, ні жарт із автомобілем, ані прихід у школу “інспектора” (незрозуміло, з якою метою). Адже вони лиш тягнуть за собою імовірні незручності або проблеми для героїні, але їх автор нічого не бачить за бажанням вразити своєю вигадливістю і неординарністю, яке дуже близько сусідить із відвертим егоїзмом. Таким чином, у глядача формується однозначний висновок: нав’язуй себе будь-якими способами, і тебе обов’язково полюблять, хоч насправді це далеко не так.

Так само герой створює собі своєю поведінкою проблему із відкриттям книгарні, яка потім незрозумілим чином сама вирішується. Так що виходить, що ці специфічні властивості його характеру йому ніяким чином не заважають, а навпаки, допомагають і рятують, хоч у реальному житті було б не так.

І так само, як героєві таланило у коханні, страшенно щастить йому і в умовах концтабору. Мінімальний контроль за пересуваннями, сліпі та глухі охоронці, син, якого мали б викрити стонадцять разів - це все настільки грає на руку, що історія про один із найтрагічніших епізодів війни перетворюється майже на казочку за мотивами. Відчуття реалізму знижується, що викликає певне знецінення того, що відбувається.

З іншого боку, колись давно, ще в юності я не помічала цієї нереалістичності, тому герой здавався хитрим, розумним, безшабашним, здатним поставити на кін усе і виграти. Його перемоги додавали йому плюсів, а зусилля - величності, а не демонстрували комічність і несерйозність того, що відбувається. Тож думається, що режисер, звісно ж, не прагнув образити або знецінити досвід справжніх в’язнів концтабору. Підозрюю, що і фільм знімався у першу чергу не для них, а для тих, хто хотів би винести щось оптимістичне навіть із такої теми і зрозуміти, що варто цінувати кожну мить життя і не опускати руки, хай там що.

До ідейного наповнення кінокартини також є купа питань. Так, врятувати психіку своїй дитині - це добре. Але як потім пояснити дитині правду? Хто цим буде займатися? Чи не надто важкий тягар буде покладено на цю людину? Чи автор пропонує зачекати із правдою до повноліття? І взагалі, чи настільки було необхідно взагалі приховувати від сина правду, постійно ризикуючи тим, що вона наздожене його різко і без підготовки? Відповіді нема.

Однак, навіть незважаючи на всі перераховані огріхи та сумнівні моменти, для мене цей фільм все ж лишається одним із найбільш достойних витворів кіномистецтва в усіх аспектах, завдяки неповторності та унікальності тих емоцій, які він допомагає відчути.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
5/10 “Енімал Пленет”, або треба бути обережними зі своїми мріями.

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

За сюжетну основу кінокартини був взятий однойменний роман Джеймса Джонса, який розповідає про одну із військових кампаній Другої світової війни - битву за острів Гуадаканал, що тривала протягом 1942-1943 рр. Вказана історія “перетворюється у метафоричне полотно” і без зайвого патріотизму (навіть узагалі без нього) розповідає про групу солдатів, які борються за виживання у “війні за власність та інтереси”, яка нікому із них не потрібна. Мене іноді дратує надмірний пафос воєнних драм, тим більше, що на нього страждають відсотків 90 із них, тож думка про те, щоб побачити нарешті якусь альтернативну подачу матеріалу, здавалася доволі цікавою. Що ж із того вийшло?

Із плюсів: Фільм дуже споглядальний і візуально багатий. А якщо ви здатні тонко і медитативно сприймати красу природи - він точно для вас.

При цьому режисер постійно вдало використовує прийом антитези: брудні солдати на фоні кришталево-чистої води, сіро-коричневі мундири на фоні барвистих папужок, смерть, кров, кіптява і вогонь у смарагдово-зеленій, по пояс, траві, ну і, звісно ж, тропічний рай проти смертоносного заліза. Візуальні прийоми якнайкраще відображають одну з основних думок кінокартини: війна - це дещо абсолютно неприродне і незрозуміле, але саме тому природа переживе будь-яку війну.

Зрозуміло, що така кінокартина потребує повного і абсолютного занурення, відповідного настрою, тому переглядати її краще на самоті, а не у веселій компанії. При цьому також бажано, щоб у глядача апріорі була звичка до перегляду неквапливого візуального кіно, а також адекватні очікування.

Із мінусів: По-перше, у фільму по суті немає головного героя. Це само по собі не гріх, але персонажів занадто багато, більшість розкриті доволі побіжно, і є просто “зоряними” камео. Тож хоч загальний гнітючий фон кінокартина передає добре, переживати за когось конкретного складно.

Далі, у якийсь момент стає помітно, що сам сюжет як такий автора цікавить доволі мало. Так, у його рамках нам розкривається ряд історій, як от: історія командира, який хоче будь-якою ціною виграти битву, щоб його підвищили по службі, історія офіцера, який не готовий посилати солдатів на смерть і наслідки його принципової позиції, історія “поганого солдата”, який тікав у самоволку до “тропічного раю”, історія рядового, який дуже любив дружину (і що з цього вийшло). Здавалося б, цього цілком досить, і не те щоб ці історії нецікаві або не розкриті, але вони не створюють єдиного сюжету і мало доповнюють одна одну.

А раз так, то будь-яку сюжетну лінію можна викинути і замінити іншою. (Більше того, насправді повний хронометраж фільму становив 6 годин, що свідчить про те, що у ньому були ще й інші історії та персонажі, які таки вирізали при монтажі, деякі - повністю, і це ніяк не зашкодило кінокартині). От спробуйте із фільму “Порятунок рядового Райана” викинути сюжетну лінію про порятунок рядового Райана! Що лишиться? Правильно, нічого. А тут персонажі і їх сюжетні твісти цілком взаємозамінні абсолютно без шкоди для основної ідеї, і це якось дивно.

Якщо ж ні сюжет, ні персонажі для ілюстрації ідеї не важливі, то що ж тоді її ілюструє? Відповідь: в основному закадровий голос. Він пронизує увесь фільм, проговорюючи потаємні думки героїв. І навіть не намагайтеся дивитися у двоголосному перекладі, заплутаєтесь, чиї думки нам озвучують! Адже закадровий голос не характеризує персонажів, навпаки, він стриже їх під одну гребінку, роблячи із них усіх прихованих філософів у клінічній депресії, які знову і знову озвучують, що війна - це зло, і “перетворює людей на собак”, щоразу новими словами і фразами, і так 3 години.

І тут би спитати мене: а чому це погано? Ну, зняли фільм із умовним сюжетом та умовними персонажами, із філософськими роздумами, зате візуальними засобами виразності змогли передати те, що багатьом не під силу передати і сценарно. А я б і відповіла, що це не погано, це навіть доволі цікаво. Тільки от цей самий закадровий голос створює одразу кілька проблем під час перегляду.

По-перше, фрази закадрового тексту побудовані так, неначе вони цитують книгу, на якій фільм базується, тож не здивуюся, якщо насправді так і є. Однак глибинні і обширні роздуми, які доречні на папері, на екрані зазвичай виглядають трохи дико у такій кількості, адже кінематограф апріорі передбачає використання трохи інших засобів художньої виразності, ніж книга, тож виходить, що зображальний потенціал фільму використано далеко не на 100 відсотків (і це при тому, що фільм дуже споглядальний, от парадокс!).

По-друге, складається враження, що те, що конкретно зараз відбувається у фільмі, закадр не ілюструє. В основному він живе своїм життям, а картинка на екрані - своїм, тому якщо мовчазне спостереження за кривавими подіями на фоні високої трави у якийсь момент таки затягує, то недоречна поява голосу, який “все нам зараз пояснить”, викликає роздратування і небажання вникати у ту “глибинну філософію”, яку, вочевидь, він намагається привнести у фільм.

І ще один мінус закадрового голосу у тому, що він по суті постійно озвучує одну і ту саму думку у різних модифікаціях, вона ніяк не розвивається по ходу сюжету, а тому виходить, що ми не доходимо до основної ідеї самі, шляхом обдумування побаченого, ми отримуємо її одразу, мало не з перших хвилин, у розжованому вигляді. Як на мене, це не просто не додає бонусів картині, заявленій як “метафоричне полотно”, яке просто зобов’язане викликати роздуми і бажання шукати істину, втрачається ще і сенс такого тривалого хронометражу. Навіщо три години дивитися те, що можна було б вмістити і в півтори, якщо ідея і так зрозуміла? А якщо лишити тільки візуально ефектні плани, то і півгодини вистачить. Тим більше, як ми вже виявили, сюжетні лінії можна вирізати без шкоди для фільму загалом.

Насамкінець я б ще зазначила, що для ілюстрації ідеї про те, що війна - це боротьба за власність, всі на ній вмирають, і це погано, авторам все ж варто було б взяти якусь іншу війну. Друга Світова якраз і була унікальна тим, що на кону стояли аж ніяк не тільки майнові інтереси, і забувати про це не варто.

Резюмую: тим не менш, усе сказане вище не означає, що фільм поганий. Імовірно, він якісно зроблений, несе у собі сильні думки, у нього вкладено багато сил і праці. Видно, що знімали його явно не для комерційного успіху, а задля вираження авторської ідеї і авторського бачення, тож однозначно можна сказати, що він має художню цінність, наділений оригінальністю та нетривіальністю. Так що, мабуть, фільм насправді хороший. Просто мені не сподобався. Так буває.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
5/10 Жіноча гордість творить дива

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

Років у 16 я мала звичку періодично почитувати ширпотребне чтиво, яке в народі називають “любовними романами”. Пригадую, в однієї письменниці була ціла серія книг, зав’язана на одній героїні, і історичним тлом була вибрана епоха королеви Єлизавети. Так от, наразі я переживаю дуже дивне відчуття, коли історичні особистості і їх взаємини, а також певні історичні події більш достовірно виписані у сентиментальній, ні на що не претендуючій, книжечці, аніж у “історичній драмі”, номінованій на “Оскар”.

От наприклад, мені якось важко уявити собі реальну Єлизавету, яка б у юному віці, маючи доволі непевний статус, відверто і різко заявила б про своє стовідсоткове небажання виходити заміж, як це було показано. Насправді вона регулярно приймала пропозиції найвпливовіших чоловіків світу, розглядала їх і потім знаходила красиві дипломатичні причини для відмови. Серед її залицяльників, начебто, числився навіть Іван Грозний, який десь у проміжку між дружинами вирішив, що чом би, власне, і ні, але, на жаль, цей потенційно шикарний епізод із життя Єлизавети до фільму не увійшов. Відомий також факт, що останнє сватання, яке королева до пори заохочувала, було від Франсуа Анжуйського у 1581 році, коли Єлизаветі, на хвилинку, було вже аж 48! Якось це абсолютно не стикується із “категоричною відмовою”, показаною у фільмі.

Очевидно, що основними мотивами її добровільної самотності було небажання як розділяти своє панівне становище із кимось іншим на рівноцінних умовах, так і “прогинати” свою країну під майбутнього чоловіка. Королева у цьому контексті насправді була, схоже, доволі обережною і хитрою, лавіруючи між радниками, вимогами парламенту, женихами, власними інтересами та інтересами країни. У біографічній кінокартині ж вона постає більш рішучою, але недалекоглядною і навіть трохи невідповідною своєму часу, своїми категоричними заявами більше нагадуючи сучасну американську феміністку, аніж жінку із Середньовіччя, якою все ж була.

Ще можна згадати момент із відставкою консервативного радника, якому королева заявляє, що віднині всі рішення вона буде приймати сама. І знову ж таки, чи не занадто самовпевненою постає героїня? Реальна Єлизавета ніколи не відмовлялася від послуг радників, а Вільям Сесіл був її довіреною особою до кінця його життя, та і з парламентом мала плідну співпрацю. І взагалі, хороший правитель сильний своїм вмінням підбирати собі професійну команду, а не прагненням приймати рішення одноосібно, за порухом лівої п’ятки, тож у даному контексті показана “рішучість” кіногероїні працює все ж не на користь її образу.

Ну і найбільший гріх фільму - те, як показані стосунки із Робертом Дадлі. Вони були доволі цікавими, складними і незвичайними, наповненими і коханням, і чисто жіночими ревнощами вкупі із неможливістю знищити їх основну причину, і усвідомленням нерівності, і постійною боротьбою між Єлизаветою-жінкою та Єлизаветою-політиком, не кажучи вже про те, що і досі достеменно невідомо, чи мали ці стосунки тілесну сторону, чи так і лишилися платонічними. Але вся складність, незвичайність, проблематичність у фільмі зводиться по суті до періодичного танцювання вольти із публічними розборами польотів. Результат же цих стосунків у фільмі взагалі не має ніякого стосунку до реальності, а місцями і до здорового глузду.

Можна зі мною посперечатися. Мовляв, фільм художній, а отже апріорі не може вважатися джерелом достовірної інформації. Але зазвичай, якщо історію модифікують, то творці переслідують певну художню мету. От наприклад, у “Хороброму серці” Вільям Воллес показаний простим селянином, а не знатною людиною, як насправді, щоб борець за волю і справедливість здавався ближчим до народу, ну і для більш яскравого контрасту між ним і зажерливими аристократами. І можливо, не настільки все красиво із реальним прототипом героя із “Списку Шиндлера”, але і там посил зрозумілий. Це розповідь про людину безтурботну і нічим не обтяжену, яка поступово прозріває, кардинально змінює свої пріоритети і з притаманною їй енергією починає втілювати в життя результати свого прозріння.

Що ж хотіли показати нам творці “Єлизавети”? За фільмом вимальовується образ закоханої молодої жінки, яка до пори керувалася емоціями і навіть демонструвала певну істеричність, але через пережиту особисту образу раптово стала домінантною, рішучою і взагалі хорошою правителькою. Але з яких це пір бажання робити категоричні заяви всім наперекір стало ознакою сильного правителя? І невже одній мені здається, що воно так не працює і що зводити причини трансформації персонажа до однієї лиш жіночої гордості якось неправильно? Не кажучи вже про те, що навіть стаття на Вікіпедії змальовує образ цієї жінки більш цікаво і різнобарвно!

При цьому успіхи Єлизавети показані доволі пунктирно, іноді вони відбуваються або зусиллями її сподвижників, про які вона сама навіть не знаєі. Те ж, що буде показано як її особиста заслуга, виглядає, на жаль, дещо карикатурно і осучаснено (наприклад, епізод дискусії із священиками щодо повернення до англіканської церкви). Хотілось би побачити більш логічну демонстрацію того, завдяки яким якостям характеру і вмінням із героїня стала справжньою королевою. Я вже не кажу про те, що особисто я із задоволенням подивилась би і про її невдачі, у тому числі характерні для більш пізнього періоду правління. А то за фільмом починає здаватися, що після змін у образі, зачісці та макіяжі її правління стало просто ідеальним!

Чи є у фільму плюси? Безумовно, є. Сама історія достатньо цікава і детальна, хоч є також зауваження і до виписування часових рамок (так я і не зрозуміла, наприклад, скільки часу Єлизавета сиділа у Тауері, один день чи один рік). Акторські роботи хороші, персонажі викликають співпереживання. І якщо абстрагуватися від історичного підгрунтя, сприймається непогано і емоційно чіпляє. Більше того, вперше я подивилася його ще у підлітковому віці, і ще пригадую те відчуття захоплення та пієтету стосовно головної героїні, яка із честю переживає всі стадії трансформації гусіні у метелика. Зараз мені здається, що для підлітка, особливо дівчини, такий контекст сприйняття цієї кінокартини просто ідеальний, бо часто відтіняє її особисті глибинні переживання.

Тож якщо хочеться подивитися красиву костюмовану мелодраму про трансформацію звичайної жінки у сильну жінку - у принципі, фільм створить потрібний настрій. Але відповідь на питання, як так вийшло, що королева, якої взагалі не мало бути на троні, яку могли і повинні були неодноразово скинути і стратити, протрималася там 40 років і ввела Англію у епоху, яку досі історики називають “золотим віком”, так і лишиться за кадром.

Взагалі, кажуть, що не варто передивлятися у зрілому віці фільми, які тобі подобалися в юності. А то так можна не тільки незаплановану переоцінку здійснити, а і світлі спогади зіпсувати.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Я тобі на трембіті, лиш одній в цілім світі, розповім про цей фільм

Попередження: рецензія містить спойлери

Щойно повернувся з кінотеатру. Тому враження поки свіжі. Одразу ж хочеться подякувати мережі "Кінопалац", що не просто показують фільм, а супроводжують його різними заходами. Так от і сьогодні на сеанс завітала режисерка фільму, виконавиця головної роль та декілька інших персонажів. Була нагода поспілкуватися, з’ясувати для себе цікаві подробиці. А тепер до фільму:
1) В українській сінематографічній критиці побутує думка, що в наших фільмах забагато театральщини. Очевидно, що Олена Дем"яненко підшукала своє вирішення цієї проблеми: набрала неймовірних акторів театру ім. Марії Заньковецької й перетворила весь фільм на виставу, зробивши це настільки вдало, що фільм мало не зазіхає на звання шедевру. Але що чекати від стрічки, в основі якої театральна оперета Ярослава Барнича. Між іншим, знімальна команда на честь фільму перевидала цю оперету малим тиражем і розповсюджує її зараз по бібліотеках України.
2) Стилістика - дуже цікава. Тут і традиційні костюми і протигази, гуцульська ватра і нью-йоркські висотки, вівчарі й прожектори. Одним вловом - карнавал, але витриманий в одному, насиченому стилі.
3) Актори. Як уже казав, багато акторів - з театру ім. марії Заньковецької. Їх характеризувати не буду, бо це мої улюблені актори в цьому театрі - великий Олег Стефан та "львівський Бельмондо" Януш Юхницький. Головна героїня не зовсім, здавалося б, нагадує гуцулку, але сама режисерка сказала, що образ творили на основі фотографії гуцульської дівчини з вівцею, зробленої близько 100 рочків тому. Тому не можна казати про міскаст. Взагалі - усі актори відіграли на повну, їм віриш, вони колоритні, кожен наділений правильними рисами та правильним характером. Дуже приємно, що наш кінематограф набирає обертів і починаєш впізнавати акторів. яких уже нещодавно бачив в інших фільмах. Окрема подяка акторові Олів'є Бонжюру, який вивчив заради фільму сценарій українською мовою й відіграв на рівні.
4) Не можна говорити про мюзикл, не оцінюючи саундтрек - це точно найсильніша сторона фільму. Дуже якісна музика. Знайомі мотиви в цікавому аранжуванні. Dakh Daughters та ДахаБраха роблять своє діло майстерно, неперевершено. Треба видавати окремий саундтрек і відбивати кошти ще й на ньому. Бо відвідувачів фільму він точно не залишить байдужими.
5) Операторська робота - дуже якісна. Щоразу нові ракурси, підходи до зйомки (цікава зйомка догори дригом на початку, переходи під час співу від одного обличчя до іншого, зміщення руки учасниці Дахи Брахи) - усе круто.
6) Українська мова. На відміну від багатьох інших фільмів, тут вона цікава, правильна, колоритна і багата. Особливо тішить гуцульська говірка вівчарів, яка збережена дослівно, але завдяки певнм хирощам зрозуміла широкому колу глядачів. Єдине зауваження - це найвищий ступінь прикметників із словом "самий", але у повсякденному житі так, на жаль, усі говорять, тому ганити за це не будемо.
Я можу дуже багато хвалити фільм, бо він мені сподобався. Але моя оцінка 9/10, і хочу пояснити куди зник той 1 бал. УВАГА - ДАЛІ СПОЙЛЕРИ.
На мою суб"єктивну думку кінцівку фільму треба би було змінити так, щоб був певний патріотичний посил, особливо у наш час, коли ті самі проблеми. Мова про масову еміграцію. Цілий фільм усі мріють про Америку, усі прагнуть туди виїхати, і прості дівчата, і шляхетні довбуші, і прості гуцули-газди, усі-усі марять тою Америкою. І ось під кінець фільму, головний персонаж залишається в селі, натомість усе село радісно втікає до Америки. Навіть жінка, яка нову знайшл свого чоловіків і дочка, яка знайшла батька, ті теж його кидають, бо ж є Америка. Ну, а коли в суді усю справу розрулює американський посол, то вся та ситуація стає ще абсурднішою. Так, з пісні слів не викинеш, як і реалій нашого життя. Але треба було трішки пропагувати те, що треба власними силами розвивати свій рідний край, і що на чужині ти нікому не потрібний, тим паче в Америці, де нема ані такої багатої культури, а ні такої смачної їжі, ані нашх цінностей. Якщо гроші давало держ.кіно, то треба було таки це додади, на мій суб"єктивний погляд. Можна було б це пояснювати оригіналом сценарію, але ж американського посла додали, то можна було б і кінцівку змінити.
Наступним недоліком на мою думку буде образ саої гуцулки Ксені. До акторки питань немає - красива, щира, молода і гарно зіграла. Але от сам образ. Цитую пісню "гуцулка Ксеня": "А гуцулку чорно брову... Він в останній раз прощав". Тобто навіть у пісні гуцулка чорноброва, а тут блондинка. Режисерка пояснила це тим, що бачила саме таку гуцулку на старих фотографіях. Але чи та дівчина зі старих фотографіях говрила без акцента англійською, як це було у фільмі? Чи одягалася так стильно? І чи була настільки обізнаною, щоб обійти усіх юристів, звернутися в посольство США, і ще й одружуватися не в церкві? Не знаю, може я і старовір, але дивний образ гуцулки, який, щрпавда. має право на існування. Кажу ж - тут мій субєктивний погляд.
Ну і нарешті третє, мабуть не настільки важливе - це глибина стосунків між персонажами. Між ними є хімія, розвиток подій, певна мотивація, але, як на мене, бракує глибини - гуцулка та Яро за фільм бачилися 2-3 рази по 10 секунд, він, по суті, навіть не запропонував їй вийти за нього, як вона сама приводить юристів, щоб ті укладали шлюб. Хочеться більшої глибини, але з іншого боку, я не сноб, і розумію, що це мюзикл, де дрімуча драматургія була б зайвою.
Такі ось враження.
Дякую творцям фільму за дуже якісне, автентичне кіно. Бажаю працювати і творити у тому ж дусі, бо серед багатьох українських фільмів, ви показуєте рівень. Так тримати!

6/10 Цікава математика у торгівлі життями

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

У січні 1942 р. п’ятеро братів Салліван у патріотичному пориві після атаки на Перл-Харбор завербувалися на флот, причому ними ж була висунута умова - служити вони мають разом, на одному кораблі. Подібний вияв ентузіазму вкупі з братерською підтримкою не могло не оцінити командування, прогнозуючи вельми привабливий сюжет для преси. Так і сталося: про Салліванів писали, їх фотографували і всіляко піарили, але медійна кампанія обернулася проти її ініціаторів, коли крейсер, на якому служили брати, затонув, і всі п’ятеро загинули в один день. Керівництво ВМФ звинуватили у неналежному дотриманні не до кінця офіційних правил, пов’язаних із службою родичів на флоті.

Після цього неприємного випадку членів родини почали розподіляти за різними місцями служби незалежно від їх бажання, а вкупі з цим з’явилася і неофіційна політика “останнього, хто вижив”, відповідно до якої передбачалося не просто не призивати останнього сина у сім’ї на фронт, а навіть відправляти додому у разі загибелі всіх інших родичів (у 1948 році така політика була закріплена офіційно). Під час Другої Світової показовими були випадки братів Боргстромів (четверо загинули, п’ятий демобілізований після петиції батьків, а шостого не призвали на фронт), братів Б’ютхорн (двоє загинули, третій відкликаний із фронту) і, нарешті, братів Ніланд, десантників, троє з яких загинули, а четвертого відкликали з фронту додому. Саме історія останніх і стала сюжетною основою для фільму “Врятувати рядового Райана”.

Таким чином, виходить, що зав’язка, яка може здатися абсолютно неправдоподібною нам, тим, хто виросли у Радянському Союзі або є його нащадками, насправді має під собою історичне підгрунтя. Тим не менш, очевидно, що вказаних людей забирали з фронту шляхом передачі наказу через радіозв’язок у місце дислокації частини. Особисто мені не траплялася інформація про те, щоб за кимось із тих, кого треба було забрати, висилали цілу рятувальну команду. Все ж, як на мене, для американців характерна практичність, а ризикувати цілим загоном - непрактично, навіть дуже. Саме тому сюжетна зав’язка, не дивлячись на правдиву основу, виглядає все ж доволі мелодраматично.

Можна було б покопатися у причинах таких рішень американського командування у фільмі, серед яких можна назвати, у першу чергу, той факт, що війна не велася на американській території і, з точки зору середньостатистичного обивателя із США, нічим не загрожувала його спокою і комфорту, окрім необхідності посилати своїх дітей за море на загибель. А оскільки в Штатах суспільна думка все ж мала певне значення (хоча б у рамках передвиборчого процесу), а преса користувалася певною ступінню свободи, завдяки чому влада періодично піддавалася нищівній критиці, то будь-яка чергова історія в газетах про загибель усіх дітей з однієї сім’ї могла б переорієнтувати суспільні настрої, скажімо, у бік противників участі американців у Другій Світовій (а такі, я упевнена, були). Саме тому, щоб не допускати таких негативних імпульсів, командування теоретично могло б прийняти рішення про те, щоб пожертвувати тими, ким можна, заради того, ким не можна.

Але у фільмі подібні причини обходяться стороною. Представники Генерального штабу показані скоріше “батьками народу”, які щиро переживають за долю кожного солдата і кожної солдатської матері і не можуть допустити чергового розбитого американського серця, уособлюючи таким чином той самий “капіталізм із людським обличчям” і, по суті, привносячи у потенційно непогану воєнну драму елементи голівудського мила.

З іншого боку, роздуми рядових виконавців із приводу доцільності таких рішень командування у фільмі все ж присутні, адже мало кому хочеться віддавати життя за просто так. Капітан так взагалі буде демонструвати цікаві математичні розрахунки, у яких віддати власне життя за порятунок багатьох невідомих і незнайомих начебто можна, а от за одного - не зовсім логічно, тим більше, що останній може виявитися абсолютно не вартим того.

Розкриття персонажів у кінокартині доволі звичне як для воєнної драми. Наприклад, наявний цілий ряд впізнаваних типажів, як-от залізний капітан, який приховує минуле, штабний молодик, який ніколи нікого не вбивав, безбашенний солдат, релігійний (у даному випадку) снайпер. Можливо, саме через певну схематичність фільм має лише одну акторську номінацію на “Оскар” - у Тома Хенкса, і та, схоже, виписана скоріше за інерцією, бо статуетки йому не дісталося. Ні, не те щоб акторські роботи у фільмі погані, просто і видатними їх назвати важко.

Вказані герої будуть пробиратися стежками війни, по ходу діла вирішуючи поточні проблеми, відволікаючись від основного напрямку, приймаючи не завжди логічні (хоч і морально правильні) рішення, але демонструючи собою, що все ж виконання завдання на війні завжди має стояти вище за будь-які особистісні полемічні роздуми із приводу його доцільності. Сумніви будуть все дужче затягуватися пеленою героїзму, а от відповіді на питання виявляться максимально комфортними для тих, хто їх ставив, показуючи, що їх зусилля і жертви не марні і варті того. Що було б, якби все виявилось навпаки? Ну, очевидно, що це був би абсолютно інший фільм.

Із мінусів також: Основна інтрига закручується і одразу ж вмирає буквально у перші півгодини цього трьохгодинного блокбастера. Надалі прогнозованість сюжету місцями настільки вражає, що навіть іноді заважає повноцінно співпереживати героям. Але, вочевидь, ставка робилася не на інтригу, не на персонажів, а на емоційні тригери, які або спрацьовують, або ні для кожного конкретного глядача. Особисто у моєму випадку вони все ж скоріше спрацювали, хоч і не настільки глибоко, як це, вочевидь, було задумано авторами.

Із позитивних моментів також: Не можна не сказати про відзначену всіма і кожним високу аутентичність в плані зображення реалій, таких як одяг, форма, бойова техніка і т.п., хоч особисто для мене як для незнавця достовірність такого роду не настільки важлива. Набагато важливішим є сюжетно-ідейне наповнення, яке, не дивлячись на описані вище вади і мелодраматизм показаного, усе ж імплементує нормальну ідею: якщо доля дає тобі шанс вижити, постарайся бути вартим цього.

Резюмую: непогана воєнна драма із цікавою і нетиповою зав’язкою, але абсолютно прогнозованим подальшим розвитком подій. Якщо не очікувати інтриги і не робити антимелодраматичних щеплень, можна отримати немало задоволення від перегляду.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною