Останні слова цієї анімації (винесені в заголовок цієї рецензії) - прямо в душу. Після всього хронометражу воно дуже сильно чіпляє, аж до сльози. Це мульт не про двіж і драйв що є в картинці. Доволі непоганій, до речі. Оця ідея dream big і про підтримку батьків. Шкода звісно що в мульті не було участі його батька, але це й не про цю тему, так вже сталось - сирота з мрією, про яку всі кажуть що вона недосяжна, і наперекор всім "але" ти дієш і досягаєш поставленої ~мрії~(закреслено) мети!
Попередження: рецензія містить спойлери
«Шлях Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)) — це перший фільм, який Я побачив у Нашому Сільському напівлеґальному Суботньому кіносалоні, який був організований в Актовій залі Вуличної початкової школи з Телевізором, Відеомагнітофоном і піратськими касетами з одноголосовим озвученням бойовиків🎑✨📼🎞️📺🏫.
6-го Жовтня 1990-го року (Моя 4-та кляса) Я разом зі Своїм Другом-Одноклясником уперше відвідав цей «Кінотеатр🎑✨📼🎞️📺🏫». Я не пам’ятав ні назви ні сюжету фільму, а тільки численні бійки, атмосферу й овації глядачів. Єдиною зачіпкою був Брюс Лі (Bruce Lee). Особисто Мені стрічка не сподобалась, бо Я не люблю бойових мистецтв. Завдяки короткій добірці відомих фільмів за участю Брюса Лі зі стислою характеристикою (яку створив Штучний Інтелект) — Я ознайомився із ключовими деталями цих картин.
Напів-інтуїтивно (бо дещо здалося знайомим) вирішив розпочати з гонконзького бойовика «Шлях Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)) і не помилився. Згадав оцей вибір їжі в Меню навмання та поїдання з п’яти мисок🥣🥣🥣🥣🥣 Спіймав Себе на думці, що Брюс Лі приємно симпатичний, хоча Він ніколи Мені не подобався на тих вирізках із ґазет і плакатах, які так активно вишукували-збирали та дбайливо зберігали дітлахи і юнаки з Мого Села. Напевно Я єдиний із хлопчаків зі Свого Села, Хто був цілковито байдужим до Брюса Лі.
Тан Люн (Танґ Лунґ) своєю наївністю на початку та з Повією нагадав Мені дитячоподібну поведінку Люка і Клона у виконанні Жан-Клода Ван Дамма (у фільмах «Універсальний Солдат» («Universal Soldier» (1992)) і «Копія» («Replicant» (2001))). Тепер, коли Я вдруге, з Жовтня 1990-го року, переглядаю цей бойовик в очи кинулось те, що завжди болісно сприймалося — безкарний рекет і вседозволене залякування-насилля.
Хочу додати, що «Шлях Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)) дуже нагадує фільм Одеської кіностудії «Людина в зеленому кімоно🥋👣🟢» (1991), який часто транслювали УТ-1 й УТ-2 у двох перших третинах 90-х і який був дуже популярним серед хлопчачо-юнацької авдиторії Мого Села.
Сцену з двома парами нунчаків на задньому дворику Я також згадав — її у захваті й детально з коментарями-враженнями глядачі обговорювали найбільше. Юнаки з Мого Села усіляко копіювали Брюса Лі, займаючись фізичними тренуваннями на саморобних турніках і з саморобними гирями. Нунчаки (які майже всі в Селі називала «ланчахи») були їхніми особливими талісманами — досі не знаю звідкіля вони їх брали. В сільських магазинах таке не продавали. Є Моя особиста версія — можливо просили купити тих односельчан, які вчилися у Тернополі й Івано-Франківську або замовляли у Селищному столярному цеху.
Красиві локації та інтер’єр. Особливе візуальне задоволення подарували Колізей і Природа. Високо оцінив легкість-швидкість-вправність Брюса Лі. Дуже сподобалося як Він мімікою-поглядом і рухами голови й рук вельми красномовно показував супротивникам що потрібно робити. Я також згадав, що тоді, в Жовтні 1990-го, провів паралель між тим, як Тан Люн упевнено здолав Кольта (Чак Норріс — Chuck Norris) й тим, як Джейсон (Курт МакКінні — Kurt McKinney) справедливо покарав-провчив Івана (Жан-Клод Ван Дамм — Jean-Claude Van Damme) у фільмі «Не відступати і не здаватися👊🏻» («No Retreat, No Surrender» (1986)), який Ми дивилися в Цьому «Кінотеатрі🎑✨📼🎞️📺🏫» одразу ж після «Шляху Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)).
Мене захопила шляхетність Тана й те, як Він віддав честь Убитому Супротивнику. Підлий учинок дядька Ванґа супроти Тоні й Джиммі морально вбив Мене й потекли сльози — зрада в поєднанні з любов’ю до грошей у буквальному значенні є страшною, якщо не найстрашнішою, силою.
Я також згадав Свої тодішні переживання за Кошеня🐈 під час поєдинку Тана й Кольта — боявся, щоби Кольт зі злости не вбив Тваринку, Яка так жалісно нявкала. Як усе взаємопереплетено і як довго воно зберігалося в Моїй пам’яті, а Я і не здогадувався про це.
Я щасливий, що Справедливість перемогла, але втрати осіли болем у Серці💔 Я очікував на особистісно щасливе закінчення💞, позаяк під час перегляду побачив легесенькі натяки на взаємну симпатію — та не судилося… Особлива атмосфера 70-х злилася воєдино з атмосферою Нашого напівлеґального Суботнього післяобідньо-вечірнього Кіносалону🎑✨📼🎞️📺🏫 з подальшими бурхливо-емоційними обговореннями та копіюваннями бойових рухів.
Я іще більше щасливий, що остання кінотаємниця розгадана і Я обов’язково збережу «Шлях Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)), як безцінний згусток щасливого Минулого з ненав’язливо-простим-динамічним сюжетом і гарними-вдалими музичними вставками та красивими хоровими вокальними елементами🎶, у Своїй кіноколекції.
Моя оцінка — 9 балів із 10-ти❗
«Повсталий з пекла» — це не просто серія фільмів про демонів із гачками, ланцюгами та людину з цвяхами в голові. В основі франшизи лежить значно цікавіша ідея: існують двері до виміру, де біль і насолода перестали бути протилежностями, а відкрити ці двері може людина, яка достатньо сильно прагне вийти за межі звичайного досвіду. Ключем стає конфігурація Лемаршана — механічна головоломка, яка не стільки викликає зло, скільки відповідає на бажання того, хто її відкрив. І саме ця деталь відрізняє «Повсталого з пекла» від більшості хорор-франшиз: спочатку людина сама простягає руку до забороненого, а вже потім з'являються сенобіти.
Чотири фільми, в яких «Повсталий з пекла» створив власну міфологію
Якщо дивитися всю франшизу поспіль, швидко стає зрозуміло: перші чотири частини працюють як основний цикл. Вони різні за стилем, масштабом і навіть розумінням Пінхеда, але кожна додає до світу щось принципово нове. Перший фільм показує двері. Другий дозволяє зазирнути по той бік. Третій ... перетворює Пінхеда на повноцінного центрального персонажа. Четвертий пояснює походження самої скриньки та намагається замкнути історію в коло.
Далі серія продовжиться ще багато років, але саме тут знаходиться її кістяк.
«Повсталий з пекла» 1987 року: хорор, у якому монстром виявляється бажання
Дебют Клайва Баркера сьогодні цікаво переглядати хоча б тому, наскільки мало він нагадує типовий фільм про Пінхеда.
Пінхед, якого зіграв Даг Бредлі, ще не суперлиходій і навіть не головний антагоніст. Справжнім центром історії є Френк Коттон — людина, якій звичайних задоволень стало недостатньо. Він шукає щось сильніше, купує загадкову головоломку і відкриває конфігурацію Лемаршана.
А у відповідь приходять сенобіти.
Саме тут Баркер формулює одну з найкращих ідей усієї серії. Сенобіти не сприймають себе катами. Вони дослідники меж фізичного відчуття, для яких категорії болю та насолоди давно змішалися. Людина просить показати їй невідоме — вони показують.
Проблема лише в тому, що людська уява виявляється значно скромнішою за їхнє розуміння задоволення.
Але основна історія першого фільму взагалі розгортається не в пеклі. Френк випадково повертається у світ живих, буквально відновлюючи тіло завдяки крові інших людей. Джулія, яка колись була його коханкою, починає приводити йому чоловіків як жертв.
І ось тут «Hellraiser» стає особливо неприємним у хорошому сенсі.
Це камерна сімейна історія про зраду, одержимість, сексуальну залежність і людину, яка готова розібрати навколишній світ на шматки заради власного бажання. Сенобіти стоять десь збоку. Вони не причина трагедії. Люди чудово створюють її самі.
Навіть знаменита конфігурація Лемаршана працює не як проклятий предмет із традиційного хорору. Вона ближча до контракту.
Ти відкрив двері.
Отже, хтось прийде.
«Повсталий з пекла 2»: тепер двері відчиняються повністю
«Hellbound: Hellraiser II» 1988 року робить саме те, чого зазвичай хочеться від хорошого продовження: не повторює перший фільм, а заходить туди, куди попередній лише дозволив заглянути.
Кірсті опиняється в психіатричній лікарні, де доктор Ченнард виявляється набагато зацікавленішим у її розповідях про сенобітів, ніж мав би бути нормальний психіатр.
Через нього повертається Джулія.
Потім відкривається конфігурація.
І починається справжня екскурсія пеклом.
Саме друга частина перетворює невідомий вимір першого фільму на простір із певною структурою. Ми бачимо лабіринт, знайомимося з Левіафаном і починаємо розуміти, що сенобіти не просто випадкові істоти, які вискакують із темряви після відкриття коробки.
У них є система.
Є ієрархія.
Є власна логіка.
Найважливіше відкриття стосується Пінхеда. Колись він був людиною — капітаном Елліотом Спенсером. Ця деталь змінює сприйняття персонажа. Перед нами не вічний демон, який існував від початку часів, а результат трансформації.
І це дуже баркерівська думка.
Межа між людиною та чудовиськом тут не бетонна стіна. Її можна перейти.
Доктор Ченнард переходить її буквально, перетворюючись на одного з найбільш гротескних сенобітів ранньої франшизи. Його трансформація показує, що механізм пекла здатний не лише забирати людей, а й переписувати їх.
Другий фільм також остаточно закріплює Левіафана як одну з фундаментальних складових міфології. Це вже не просто історія про магічну коробку. За нею стоїть цілий вимір.
Якщо перший «Повсталий з пекла» — це дверна щілина, то друга частина розчиняє двері навстіж.
«Повсталий з пекла 3»: момент, коли Пінхед зрозумів, що він кінозірка
У третій частині відбувається важливий жанровий злам.
Пінхед виходить на передній план.
Після подій другого фільму його демонічна частина відділяється від людської особистості Елліота Спенсера. У результаті зникає значна частина внутрішніх обмежень персонажа. Перед нами агресивніший Пінхед, якого вже набагато легше продавати як центральне обличчя хорор-франшизи.
Це одночасно плюс і початок проблеми.
«Hellraiser III: Hell on Earth» значно гучніший. Тут є нічний клуб, масові вбивства, нові сенобіти, масштабні сцени й набагато більше самого Пінхеда.
Баркерівської інтимності стає менше.
Зате з'являється інша цікава річ: протистояння Пінхеда самому собі.
Елліот Спенсер — залишок людини.
Пінхед — звільнене від людської частини бажання домінувати та мучити.
Їхнє возз'єднання повертає персонажу ту дивну дисципліну, яка робила ранніх сенобітів цікавими. Адже сенобіти першого фільму не поводяться як маніяки, що бігають містом у пошуках випадкових жертв. У них є порядок.
Третій фільм частково руйнує цю концепцію, але водночас прямо показує, що без людського залишку Пінхед перетворюється на щось значно примітивніше.
Особливо показові нові сенобіти, створені з людей сучасного світу. Камера, компакт-диск, техніка стають частиною тіл. Подекуди це виглядає майже комічно, проте сама ідея цікава: пекло адаптує людину під предмети та залежності її епохи.
А фінал залишає ще одну важливу деталь.
Конфігурація Лемаршана опиняється в бетоні нового будинку, а її геометричний орнамент буквально переходить в архітектуру.
До цього образу наступний фільм ще повернеться.
«Повсталий з пекла 4: Кровна спорідненість»: звідки взялася коробка
«Hellraiser: Bloodline» 1996 року — дивний фільм.
У ньому відчуваються монтажні проблеми, нерівна структура та боротьба різних задумів. Але якщо говорити саме про лор франшизи, пропускати четверту частину не можна.
Бо це фактично біографія конфігурації Лемаршана.
Історія починається у XVIII столітті з французького майстра Філіпа Лемаршана, який створює механічну головоломку на замовлення аристократа Дюка де Л'Іля. Майстер не усвідомлює справжнього призначення механізму: конструкція повинна стати воротами для виклику істоти з іншого виміру.
Так з'являється Анжеліка.
І раптом звичайний реквізит із першого фільму отримує історію.
Але «Bloodline» йде далі. Він будує сюжет навколо нащадків Лемаршана, які протягом поколінь намагаються виправити помилку свого предка. Історія проходить через різні епохи й доходить до 2127 року, де космічна станція фактично перетворюється на гігантську протилежність конфігурації Лемаршана — механізм, створений не для відкриття дверей, а для їх остаточного закриття.
Звучить шалено.
Тому й цікаво.
Четвертий «Hellraiser» намагається зробити з маленької золото-чорної коробки предмет, який впливає на покоління людей і навіть на архітектуру.
Не всі елементи працюють однаково добре. Пінхед уже значно ближчий до традиційного кіношного лиходія. Деякі сцени ніби належать до різних версій одного фільму.
Але фундаментальний цикл завершено.
Ми знаємо, що відкриває коробка.
Ми бачили світ за дверима.
Ми знаємо, ким був Пінхед.
Ми знаємо, хто створив механізм.
Ми знаємо, що існує спосіб створити його протилежність.
Для основного кінолору цього достатньо.
Що варто запам'ятати з перших чотирьох фільмів
Якщо відкинути окремі суперечності між частинами, рання міфологія «Повсталого з пекла» тримається на кількох речах:
конфігурація Лемаршана є ключем до іншого виміру, а не просто проклятим сувеніром;
сенобіти пов'язані з дослідженням крайніх фізичних відчуттів;
біль і насолода для них не мають тієї межі, яку проводить людина;
Пінхед колись був людиною на ім'я Елліот Спенсер;
людина може бути перетворена на сенобіта;
за світом сенобітів стоїть Левіафан;
конфігурацію створив майстер Філіп Лемаршан;
відкриття проходу запустило історію, яка переслідувала його нащадків;
механізму відкриття можна протиставити механізм закриття;
головною небезпекою серії спочатку було не саме пекло, а людське бажання отримати більше, ніж людина здатна витримати.
Саме з цих деталей складається той «Hellraiser», який варто вважати основою франшизи.
А далі починається бог зна що
Після «Bloodline» франшиза потрапляє в дуже дивну фазу.
«Hellraiser: Inferno» 2000 року ще можна дивитися як похмурий психологічний детектив. У певному сенсі фільму навіть пасує те, що Пінхед знову відходить на другий план.
Проблема проявиться пізніше.
Серія поступово перестає розвивати власний світ.
«Hellseeker» повертає Кірсті, але не створює для міфології нового напрямку. «Deader» експериментує з культом і темою воскресіння. «Hellworld» раптом заграє з молодіжним хорором середини 2000-х і комп'ютерною культурою. «Revelations» існує у світі, де Пінхед уже втратив навіть звичне обличчя Дага Бредлі. «Judgment» намагається вигадати нову бюрократію потойбіччя з Аудитором та процедурою оцінювання людських гріхів.
Окремі знахідки там є.
Цілісної еволюції немає.
І це, мабуть, найбільша проблема пізнього «Hellraiser».
Франшиза мала один із найкращих світів у жанрі й замість того, щоб досліджувати його, роками використовувала Пінхеда як знак на коробці: побачив обличчя з цвяхами — зрозумів, що перед тобою «Hellraiser».
А сам сенс образу поступово розмивався.
Пінхед дедалі частіше ставав просто демоном, який карає поганих людей.
Для цієї франшизи це майже найменш цікава версія персонажа.
Бо Пінхед ніколи не був Фредді Крюгером.
Йому не потрібно вигадувати привід, щоб убити чергову людину.
Набагато страшніша рання концепція: ти сам знайшов коробку, сам її відкрив і сам попросив показати тобі щось, чого раніше не відчував.
Сенобіти лише виконали прохання.
Чому пізні продовження виглядають чужими
Справа навіть не в дешевших ефектах чи меншому бюджеті.
«Повсталий з пекла» може прекрасно працювати майже без грошей. Перший фільм значну частину часу проводить у звичайному будинку.
Проблема в іншому.
Серію поступово залишають її головні теми: бажання, тілесність, трансформація, добровільне наближення до забороненого, неоднозначність насолоди та болю.
Замість цього з'являються детективи, серійні вбивці, культи, галюцинації, молодіжні компанії.
А потім у фіналі десь обов'язково потрібно поставити Пінхеда.
Ніби без нього глядач не зрозуміє назву фільму.
Тому частини після четвертої краще сприймати не як великий послідовний епос, а як набір альтернативних спроб використати один і той самий образ.
Деякі цікаві.
Деякі дивні.
Деякі хочеться повернути назад у коробку і більше ніколи не складати правильну комбінацію.
«Повсталий з пекла» 2022 року: перезапуск, який нарешті щось зрозумів
І ось тут відбувається цікава річ.
Фільм Девіда Брукнера 2022 року не намагається продовжувати стару хронологію. Це нове прочитання ідей Клайва Баркера: інша історія, інша героїня, інша версія сенобітів і нова інтерпретація головоломки.
І замість поклоніння старим фільмам Брукнер робить найправильніший можливий хід.
Він знову починає думати про те, що таке конфігурація Лемаршана.
Коробка перестає бути кнопкою «викликати Пінхеда».
Вона знову стає системою.
Механізмом.
Ритуалом.
Об'єктом, правила якого потрібно вивчати.
Ось цього франшизі бракувало роками.
Конфігурація Лемаршана нарешті перестає бути просто кубиком
У версії 2022 року головоломка має шість основних конфігурацій:
Lament — життя;
Lore — знання;
Laudarant — любов;
Liminal — відчуття;
Lazarus — воскресіння;
Leviathan — влада.
Для завершення ритуалу потрібні жертви, після чого той, хто пройшов шлях головоломки, може отримати аудієнцію у Левіафана та обрати бажану «нагороду».
І це чудове розширення старої ідеї.
Тому що механізм тепер буквально змінюється.
Деталі рухаються.
Геометрія перебудовується.
Одна конфігурація переходить в іншу.
Предмет виглядає не декоративною шкатулкою, а фізичним інтерфейсом іншої реальності.
У старому «Hellraiser» коробка відкривала двері.
У новому вона пропонує шлях.
І кожна наступна форма наче говорить: ти все ще можеш зупинитися.
Але люди, звісно, не зупиняються.
Нові сенобіти теж повертаються до Баркера
Ще одне вдале рішення — дизайн.
Замість чорної шкіри, ланцюгів та майже фетишистського одягу старих сенобітів нові істоти ніби носять власні тіла як костюми.
Шкіра розрізана.
Перетягнута.
Загорнута.
Частини анатомії перетворюються на орнамент.
Через це сенобіти виглядають не як учасники підземного клубу, що випадково зайшли не в ті двері, а як істоти, для яких тіло стало матеріалом для дизайну.
Це дуже добре відповідає самій концепції.
Для сенобіта тіло не святиня.
Це конструкція.
Її можна розрізати, перебудувати, підвісити, вивернути та перетворити на нову форму існування.
Пінхед більше не зобов'язаний бути Дагом Бредлі
Найризикованішим рішенням було замінити настільки впізнаваний образ.
У версії 2022 року роль головного сенобіта, якого тут доречніше називати Жрецем, виконує Джеймі Клейтон.
І копіювати Дага Бредлі вона не намагається.
Це принципово.
Новий Жрець говорить спокійно. Рухається повільно. Не поводиться як звичайний антагоніст.
У персонажа знову з'являється відчуття дивної релігійної функції.
Перед нами не просто істота, якій подобається завдавати болю.
Перед нами представник системи, де біль має зовсім інше значення.
Саме такими сенобіти й повинні бути.
Людина дивиться на понівечене тіло і бачить катування.
Сенобіт дивиться на нього і бачить одкровення.
Ось між цими двома поглядами й народжується «Hellraiser».
Найкраща ідея нового фільму — бажання завжди перекладається мовою сенобітів
Мільйонер Роланд Войт хоче отримати те, що вважає найвищою нагородою.
Але тут діє старе правило франшизи: людина формулює бажання людською мовою, а Левіафан відповідає мовою сенобітів.
І різниця між ними величезна.
Хочеш відчуттів?
Отримаєш їх.
Питання лише в тому, чому ти вирішив, що вони будуть приємними.
У цьому новий «Повсталий з пекла» нарешті повертається до першоджерельної логіки.
Сенобіти не обманюють у звичайному сенсі.
Вони дають саме те, що обіцяли.
Просто значення слова «насолода», «влада» чи «відчуття» для істоти Левіафана може радикально відрізнятися від людського.
Чому «Повсталий з пекла» 2022 року не замінює оригінал — і це добре
Новий фільм не настільки брудний, інтимний і сексуально тривожний, як картина Баркера 1987 року.
Це інший тип хорору.
Він масштабніший.
Міфологічніший.
Структурованіший.
Подекуди навіть занадто акуратний.
Але Брукнер робить важливішу річ: він не намагається відтворити старий фільм кадр за кадром.
Він бере його фундаментальні поняття й питає, що ще з ними можна зробити.
Що, якщо конфігурація Лемаршана має кілька форм?
Що, якщо кожна форма означає певне бажання?
Що, якщо відкриття коробки — лише перший етап довшого ритуалу?
Що, якщо Левіафан може щось запропонувати людині?
Що, якщо «нагорода» сенобітів насправді значно страшніша за покарання?
Ось так і потрібно розширювати франшизу.
Не додавати Пінхеду чергову групу людей на забій.
Додавати правила світу.
Головний лор закінчився на четвертій частині, але ідея пережила всі невдалі продовження
Якщо хочеться побачити «Повсталого з пекла» саме як міфологію, оптимальна траєкторія дуже проста.
А потім — одразу 2022.
Вийде майже дивовижно цілісний цикл.
Перший фільм показує, що коробку можна відкрити.
Другий показує, куди вона веде.
Третій розкриває природу Пінхеда.
Четвертий розповідає, звідки взялася конфігурація Лемаршана.
А версія 2022 року ставить найцікавіше питання після багатьох років топтання на місці: а що, якщо ми знаємо про цю коробку далеко не все?
Саме тут франшиза знову починає дихати.
Бо найбільша цінність «Повсталого з пекла» ніколи не полягала в тому, скільки способів Пінхед знає для використання ланцюгів.
Цікавіше інше.
Десь існує маленький механічний предмет.
У нього є правила, яких ми до кінця не розуміємо.
Він може змінювати форму.
За кожною конфігурацією стоїть певна обіцянка.
А за обіцянкою — істоти, чиє розуміння бажання настільки відрізняється від нашого, що навіть подарунок від них може виявитися найгіршим можливим покаранням.
І після «Повсталого з пекла» 2022 року знову хочеться побачити наступну форму коробки.
Для франшизи, яка стільки років не знала, що робити із власним пеклом, це вже дуже хороший результат.
Попередження: рецензія містить спойлери
Я розумію що всесвіт ЗВ на екранах рідко "вдається в деталі життя", але від шоу з такою оцінкою та купою англомовного контенту (хоча майже весь тільки навколо Вейдера) очікування були більші. Як сказав один з "продажних найманців-мандалорців" (що теж спірний момент сам по собі) - синдикати будуються на грошах а не суто особистій силі лідера. Вони не можуть існувати суто на разових вилазках, тим паче на міжпланетарному рівні. Те що сам Мол при цьому пропагує ідеологію "сила має правити", враховуючи саме його жагу помсти та "проблеми через силу" теж виглядає дещо дивно, він наче ж уже не "запальний молодик" (якими намагається показати інших). А Імперія вчергове просто карикатурно зла казка - військові які стріляють гірше піратів, блокада аж з 1 к корабля, зате корумпована поліція чогось їх боїться, мабуть щоб справи не заважали вести - бо все що при їх прибутті змінилось це перевірка документів на вулиці та комендантська година (при цьому більшість боїв з вулиць перемістилися на якісь покинуті об'єкти бо все ж кількість імперців лякала, то що насправді гірше для звичайних громадян - чим виправдовувала поліція не викликаючи їх проти того хто уже фактично зруйнував кілька кварталів?).
Ну і власне бої єдиних двох відомих осіб Мол/Вейдер (як по одинці так і між собою) - так це візуально гарно, але знову ж таки епізодично та "відомі спойлери" відтягнуті аж на останні серії, плюс є певні питання до "фіналу". Залишає якісь неоднозначні відчуття.
Захоплення азійським кіно врешті привело мене до BL-серіалів. Деякі з них справили настільки глибоке враження, що змусили задуматись над цим феноменом - любов'ю жінок до жанру BL.
Що мені подобається... Перше - це рівність стосунків. Немає гендерної складової, нема класичного розподілу ролей та стереотипних очікувань. В таких серіалах менше токсичних сюжетів, вони фокусуються на зародженні почуттів, турботі та взаємній підтримці. Перегляд BL-серіалів є певною зоною комфорту для жінок, бо немає об’єктивізації жінки, яку ми відчуваємо в класичних серіалах. Можна просто насолоджуватись романтикою, або співпереживати в напружених моментах, проте це не проектується на власний, іноді травматичний досвід. Зосередженість на емоційній близькості, на пошуках взаєморозуміння близька та зрозуміла глядачкам. Крім того, в таких серіалах (особливо тайських та корейських) знімаються дуже привабливі актори. Тому візуальна естетика теж на висоті.
«Синдром вигорання» вдало поєдн ... ує тему сучасного психологічного виснаження від роботи, тему пошуків себе, свого призначення в цьому світі з класичним любовним трикутником. Він точно сподобається тим, хто втомився від наївних історій про кохання і шукає глибоку, емоційно напружену історію про дорослі стосунки, де кожен із трьох героїв намагається заповнити порожнечу у своїй душі.
Отже, Джіра, молодий бідний художник приходить до бару, де зустрічаються виснажені життям люди, та знайомиться там з програмістом Пхімом, з яким відразу знаходить спільну мову, та який приваблює його. Також Джіра отримує дивну роботу – бути обличчям бізнес-магната Ко, представляти його на бізнес-зустрічах та публічних заходах.
Джіра погоджується на цю авантюру й опиняється в епіцентрі бурхливих подій, розриваючись між двома абсолютно різними чоловіками
• Пхім — ідеальний, турботливий та комфортний хлопець.
• Ко — нестерпний, суворий бос, який водночас розпалює пристрасть та надихає митецьку натуру Джіри.
Ця напружена історія є болючим віддзеркаленням реальності 2025 року. Замість солодких побачень глядачу пропонують занурення у світ капіталістичного цинізму, хронічної втоми та самотності. Дивна робота, на яку погоджується Джіра — створює шикарну метафору втрати власної ідентичності. Те, що починається як вимушена ділова угода, швидко перетворюється на складне дослідження особистих кордонів і маніпуляцій, супроводжується пристрастю та натхненням, болем та насолодою. Розмови Ко і Джіри схожі на розмови глухого зі сліпим. Один беземоційний, у вчинках керується лише вигодою. Інший, Джіра, сповнений натхнення. Він сам дивується, чому "емоції та мистецтво непередбачувані. Добрі речі не завжди надихають, а погані стають джерелом натхнення" І протистояння двох таких різних людей робить лакорн абсолютно несхожим на інші.
В серіалі немає абсолютно позитивних чи негативних героїв, усі вони мають «сіру» мораль і власні психологічні травми.
Джіра (Ган Аттапхан): Тонка і видатна акторська робота. Його персонаж лише здається беззахисною жертвою, але насправді він може маніпулювати оточенням заради натхнення та виживання. він йде за своїм серцем, за своїм покликанням.
Ко (Офф Джумпол): Напевно, найкраща та найсерйозніша роль Оффа за всю його кар'єру. Його Ко — це уособлення холодного капіталізму та соціофобії, під маскою яких ховається сильна вразливість і потреба бути прийнятим. Їхня хімія з Ганом відчувається інтенсивною та справжньою.
Пхім (Дью Джірават): Харизматичний айтішник, який з першого погляду здається ідеальним романтичним комфортним. Та не все так прсто.
Режисерка Ануча Буньяватана створила неймовірно красиву картинку. Кожна локація має свою специфіку, підкреслює характер персонажів. Це і чудовий квітковий балкон Джіри з живими квітами і захаращений неймовірно дорогий пентхаус Ко, або мінімалістична квартира Пхіма з неймовірно дорогою акустичною системою. Приглушені інтер'єри використання метафор квітів і вина під час зближення героїв підкреслюють артистичну тематику серіалу. Саундтреки з незалежною музикою ідеально доповнююють меланхолійний настрій. Майже всі композиції, що звучать в лакорні сподобались, продовжую слухати їх в Spotify
Режисерка підвела історію до того, що справжнє кохання — це не про пошук «ідеальної картинки», а щось набагато серйозніше. Фінал не є класичним солодким «хепі-ендом» — він зрілий, складний і фокусується на зціленні героїв від їхнього внутрішнього вигорання.
Фінал вразив мене. Це було неймовірно чуттєво, гарно, правдиво. Чи є майбутнє у стосунків холодного капіталіста Ко та пристрастного художника Джіри? Ніхто не знає відповіді.
Жанр:
Драматичний трилер з елементами містики
Сюжет:
Молодий хлопець Бейрон "Беар" Бейлі (Michael Johnston) давно закоханий у свою шкільну подругу Нікі Фріман (Inde Navarrette). Але через свою нерішучість довго не може їй освідчитись в своїх почуттях. У пориві відчаю Беар використовує сувенірну паличку бажань з езотеричного магазину, яку хотів подарити Нікі. Бажання хлопця: "Нехай Нікі покохає мене сильніше за все на світі" дуже швидко перетворює його життя на жах.
Враження:
Мене не дуже приваблюють чисті жанри жахів і трилерів самі по собі. Але успіх "Обсесії" змусив мене глянути, що ж там таке зацікавило стільки глядачів.
Можу сказати кіно вийшло непогане і своєрідне. Трилер легкий, але саспенсу наганяє. Важко з чимось порівняти. Своєрідна компіляція серіалу "Оленя" (Baby Reindeer)(2024) + "Чорне дзеркало" + щось на тему ексзорцизму.
Актори зіграли нормально, з урахуванням їх віку та досвіду. Інде Наварретт особли ... во виділяється, тому як її персонаж одержимої Нікі в центрі уваги.
Але головна заслуга належить режисеру Каррі Баркеру (Curry Barker). Сценарій та реалізація належать йому. Він майстерно працює з паузами. А фінальна сцена це взагалі шедевр таймінгів. Мені було цікаво дивитись всі 2 години. Без захвату, але зацікавленність не зникала. Каррі Баркер вчасно додавав містично-загадкові події і це підживлювало інтерес. У фільмі немає мети налякати глядача. Вдале поєднання любовної драми та містичного трилеру.
Чому фільм став таким популярним, це окрема розмова. Не хочу роздувати відгук своїми теоріями. Але я впевнений, що ми отримали ще одну франшизу про "Вербу-однобажанку". І є всі шанси повторити успіх "Пункту призначення".
Моя оцінка:
Сценарій, ідея - 8/10
Режисерська робота - 9/10
Акторська робота - 8/10
Операторська работа, CGI - 7.5/10
Спец.ефекти, костюми, грим, музика - 7/10
-----
Загальна середня - 7.9/10
Жанр:
Пригоди з елементами драми, бойовика, містики.
Сюжет:
Головний герой - Шуджиро Сага, колишній самурай, який оселився в невеликому селищі і створив сім'ю, намагаючись жити мирним життям. Коли епідемія холери охопила Японію, його дружина і діти опинились під загрозою смерті від хвороби. Всі заощадження родини були вичерпані на лікування.
Шуджиро Сага натикається на оголошення про проведення дивного турніру в Кіото з винагородою в 100 000 єн, куди запрошують всіх майстрів бойового мистецтва. Не маючи іншого вибору він вирушає для участі в турнірі. Ніхто з учасників турніру не підозрює, що насправді це смертельна гра на виживання - Кодоку.
Під час проходження гри Шуджиро Сага стикається як зі своїми демонами з минулого, так і намагається розібратися хто цей таємний організатор гри. Його задача врятувати своє життя та захистити країну від політичної змови на рівні держави.
Враження:
Серіал виявився доволі міцним середнячком. Я очікував гіршого. Вийшло таке умовн ... е поєднання "Сьогун" + "Гра в кальмара" + будь-який фільм/серіал зі словом "ронін" в назві. Автори намагаються балансувати між декількома жанрами. Іноді виходить, іноді не дуже.
Я не поціновувач азійського кіно, але тут знято з помітним західним стилем. Цікавий сеттінг: одночасне поєднання самурайської національної естетики і перших набутків промислової революції. Доволі сильна інтеграція в історичний контекст того періоду.
Відзначу різноманітні соковиті персонажі. Драматична лінія, яка їх пов'язує достатня, але несильно глибока. Драматичні сцени короткі, але їх вистачає, щоб зрозуміти історію персонажів та їх мотивацію. Акцент більше зміщений на пригоди.
Кожна серія пов'язана з проходження одного рівня гри Кодоку, тому там завжди присутня велика бойова сцена. Зроблені вони доволі непогано. Здебільшого використовуються каскадерські техніки з мінімумом комп'ютерної графіки. Але за рахунок операторської роботи виглядає цікаво та яскраво. Є якийсь присмак бойових сцен з комп'ютерної гри, можливо через рухи, чи динаміку... Операторська робота загалом дуже різноманітна та якісна.
Сам сюжет нескладний, хоча автори намагаються створити інтригу та напустити містичної невідомості. В принципі, хід подій читається, але в кожній серії додаються сюжетні повороти, які насичують розповідь та утримують увагу до наступної серії.
Перший сезон (6 серій) обривається посередині історії. Однозначно буде продовження на 2-й сезон, можливо і 3-й. Навіть в кінці зробили невеличкий анонс на майбутні події. Враження скоріше позитивні, напевно гляну продовження.
Моя оцінка:
Сценарій, ідея - 7/10
Режисерська робота - 7.5/10
Акторська робота - 7/10
Операторська работа, CGI - 8/10
Спец.ефекти, костюми, грим, музика - 7/10
-----
Загальна середня - 7.3/10
Beyond Live – Stray Kids World Tour <RUN IT SEOUL> — саме той концертний реліз, після якого стає зрозуміло, чому Stray Kids уже давно вийшли за межі просто успішного K-pop-гурту. Це велике, продумане до дрібниць шоу, але його головна сила навіть не в масштабній сцені, світлі чи постановці. Найважливіше тут — шалена енергія восьми учасників, яка практично не просідає протягом усього концерту.
RUN IT SEOUL відчувається значно агресивнішим і вільнішим, ніж багато традиційних K-pop-шоу. Stray Kids не намагаються весь час виглядати бездоганно відрепетируваними. Навпаки, концерт часто нагадує великий фестивальний сет або навіть рейв, де головне — розігнати зал до максимальної точки. Саме тому такі композиції, як Side Effects, Double Knot чи Phoenix, у живому виконанні отримують зовсім інший масштаб.
Одна з головних переваг концерту — сет-лист. Він складений так, щоб постійно змінювати настрій, але не втрачати темпу. Важкі електронні треки чергуються з більш мелодійними та емоційн ... ими моментами, завдяки чому майже тригодинне шоу не перетворюється на одноманітний потік басів і хореографії.
Особливо сильне враження залишає Levanter. На тлі гучних і вибухових номерів ця композиція спрацьовує майже як емоційна пауза. Момент за участю Lee Know та Han додає пісні ще більшої щирості. І саме такі епізоди нагадують, що Stray Kids сильні не лише тоді, коли сцена буквально здригається від ударних.
Візуально RUN IT SEOUL також виконаний на дуже високому рівні. Камери добре передають масштаб сцени, але водночас не втрачають учасників у декораціях. Для концертного фільму це важливо: глядач перед екраном повинен отримати не просто запис виступу, а відчуття присутності. Beyond Live з цим завданням загалом справляється.
Окремо варто відзначити самих учасників. У Stray Kids давно сформувалася дуже сильна сценічна хімія. Вони можуть працювати як єдиний механізм у складній хореографії, а вже через кілька хвилин дозволити собі імпровізацію, жарти або більш вільну взаємодію з публікою. Через це шоу не виглядає стерильним.
Є концерти, які цікаво дивитися один раз заради красивої постановки. RUN IT SEOUL хочеться передивлятися саме через атмосферу. У ньому відчувається азарт гурту, який чудово розуміє свої сильні сторони і вже не боїться експериментувати з концертним звучанням власних пісень.
Beyond Live – Stray Kids World Tour <RUN IT SEOUL> — це яскравий приклад того, яким сьогодні може бути великий K-pop-концерт: гучним, емоційним, місцями хаотичним, але при цьому технічно бездоганним. Для прихильників Stray Kids це майже обов'язковий перегляд, а для тих, хто досі сприймає K-pop переважно як красиві кліпи та синхронну хореографію, — хороший спосіб побачити зовсім інший бік жанру.
З фільмів які входять у Топи найкращих за безліччу категорій, найбільше оминав увагою такі ось старенькі. Кіно з іншої епохи, коли Земля була зовсім іншою. Врешті наважився і був неймовірно здивований тому як легко було його дивитися. Абсолютно все зрозуміло, ніяких архаїзмів і чогось неактуального. Треба бути видатним кінокритиком аби в повній мірі передати всю глибину глибин цього фильму. Але якщо по простому то це вартує уваги, вартує витраченого часу, захоплює, вражає та змушує задуматися. Класика та й годі. Чорно-біла картинка але така соковита і смачна.....ніби об'ємна. Актор Генрі Фонда дуже зацікавив і обов'язково подивлюсь щось ще з його фильмографії. Дуже круто його персонаж тримається і відстоює свою думку і своє бачення проти 11 чоловік. Майже всі події фільму відбуваються в одній кімнаті це додає своєї родзинки. Діалоги захоплюючі та дивляться живо і з нашого часу. Для мене 8 з 10.
Після виходу "Gattaca" ім'я Ендрю Нікколла стало асоціюватися з рідкісним для сучасної фантастики поєднанням концептуальної сміливости та інтелектуальної дисципліни. Саме тому від "In Time" очікували чергового філософського експерименту, здатного запропонувати новий погляд на сучасне суспільство.
Початок фільму повністю виправдовує ці очікування.
Світ "In Time" побудований навколо простої, але надзвичайно продуктивної ідеї. Після досягнення двадцятип'ятирічного віку люди перестають старіти, натомість отримують обмежений запас життєвого часу. Час перестає бути абстракцією і стає головною валютою існування. Ним розплачуються за транспорт, їжу та житло. Його можна позичати, накопичувати, красти й передавати у спадок.
У такий спосіб стара метафора "час - це гроші" перетворюється на значно радикальнішу формулу: час - це життя. У цьому полягає головна сила стрічки.
Нікколл знаходить майже ідеальний інструмент для демонстрації соціальної ... нерівности. Бідні живуть від дня до дня. Багаті накопичують століття. Межа між класами стає видимою через саму тривалість життя.
Перші тридцять хвилин захоплюють насамперед кількістю відкритих можливостей для роздумів.
Що відбувається із суспільством, де час можна купувати?
Якого вигляду набуває влада, коли вона контролює тривалість людського життя?
Якими стають любов, родина, пам'ять і відповідальність у світі потенційного безсмертя?
Як функціонує економіка, якщо її головним товаром є життя?
Тут і починаються головні проблеми фільму.
Парадокс "In Time" полягає в тому, що Ендрю Нікколл створив світ, який виявився цікавішим за історію, розгорнуту всередині нього. Після блискучої експозиції стрічка дедалі частіше звертається до знайомої оповіді про переслідування, пограбування та боротьбу з системою.
Футуристичний всесвіт поступово відступає на другий план. Разом із ним слабшає й теоретична амбіція, яка на початку вирізняла фільм серед багатьох инших антиутопій.
Звідси й відчуття незавершености після фінальних титрів.
"Gattaca" послідовно розгортає свою центральну проблему, додаючи до неї нові виміри з кожним наступним епізодом. "In Time" задовольняється тим, що окреслює концепт і лише частково використовує його потенціал.
Особливо цікавим виглядає мотив дефіциту. Саме він, а не критика капіталізму, становить ідейне ядро стрічки. Суспільство "In Time" може існувати лише за умови постійної нестачі часу для більшости населення. Без цього механізму привілейоване становище меншости втратило б свою основу.
Один із персонажів формулює цю думку майже прямим текстом: безсмертя небагатьох оплачується смертю багатьох. Саме в цій точці Нікколл підходить до найцікавіших висновків свого задуму. У центрі уваги опиняється структура, чия стабільність залежить від постійного відтворення нерівности.
Через багато років після виходу "In Time" пам'ятається передусім завдяки концепції. Сюжет має свої слабкі місця. Персонажам іноді бракує складности. Деякі питання так і залишаються без розвитку. Проте сама вихідна ідея продовжує працювати.
Стрічка залишає після себе більше запитань, ніж відповідей.
Можливо, саме тому вона й не зникає з пам'яти.
"In Time" навряд чи належить до найкращих робіт Ендрю Нікколла. Після "Gattaca" очікуєш більшої глибини та послідовности. Проте навіть сьогодні фільм залишається одним із найяскравіших прикладів ситуації, коли одна справді сильна ідея перевершує все, що з нею надалі робить сюжет.
Хороші сюжети часто забуваються.
Хороші ідеї залишаються.
Фільм є екранізацією роману Савако Арійоші, який заснований на реальних подіях.
Ханаока Сейсю (Hanaoka Seishū) — це реальна історична постать. Він був видатним японським хірургом періоду Едо (1760–1835). Він увійшов в історію як перша людина, яка успішно провела операцію з видалення ракової пухлини (мастектомію) під загальним наркозом (у 1804 році).
Драматична лінія роману Савако Арійоші, де дружина і мати лікаря стають піддослідними для випробування його анестетика («цусенсана»), має реальне історичне підґрунтя.
Хоча в основі роману лежать реальні історичні факти, питання про те, наскільки змагання між дружиною (Кае) та матір'ю (Оцугі) відповідає дійсності, є складнішим, ніж здається на перший погляд.
Чи було змагання «вигаданим»?
Сказати, що змагання між ними взагалі не існувало, було б некоректно, але так само неможливо стверджувати, що воно відбувалося саме так, як описано в романі.
Ханаока Сейсю був геніальним лікарем, але він не залишив детальних щоденників ... про своє сімейне життя. Оскільки історія особистих стосунків усередині родини практично не була задокументована, більша частина внутрішньої драми, конфліктів та діалогів у книзі — це художня реконструкція та інтерпретація Арійоші. Арійоші використовувала цей конфлікт як інструмент, щоб показати становище жінки в японському суспільстві того часу. Змагання за увагу чоловіка/сина стає метафорою того, як соціальні умови змушували жінок боротися одна з одною в межах обмеженого «домашнього світу».
Що є історичним фактом?
Історично достовірними є самі події, навколо яких розгортається напруга. Випробування анестезії це головний історичний факт. Дружина (Кае) та мати (Оцугі) справді погодилися стати піддослідними для перевірки безпечності препарату «цусенсан». Також історично підтверджено, що Кае в результаті цих експериментів втратила зір, що підкреслює реальність її жертви заради успіху чоловіка.
Сейсю, Кае та Оцугі справді поховані поряд, що створює візуальний образ їхньої нерозривної, хоч і драматичної, долі, який Арійоші майстерно використала у фіналі книги.
Отже, змагання між жінками — це літературна інтерпретація, яка допомагає читачеві або глядачеві екранізації відчути атмосферу того часу, але чи було воно таким «гострим» і свідомим у реальності, ми не знаємо. Для Арійоші це був спосіб дослідити тему жіночої самопожертви та конкуренції, що випливає з тогочасної структури суспільства. Тому це не стільки «відсутність змагання в реальності», скільки художнє підсилення реальних драматичних обставин їхнього життя.
Якщо дивитися на це не через призму сімейної драми, а через історію науки та медицини, то роль Кае та Оцугі стає абсолютно героїчною.
У 1804 році поняття «загальної анестезії» було чимось на межі магії та неможливого. Вони першими в історії погодилися прийняти препарат, який містив токсичні компоненти (зокрема дурман), не знаючи точно, чи прокинуться вони після цього. Вони стали «живим щитом» для медицини.
Кае знала про ризики. Її згода на експеримент — це акт найвищої довіри до професії чоловіка і розуміння того, що без анестезії хірургія залишається варварським методом, де пацієнт відчуває нестерпний біль. Вона фактично принесла своє здоров'я (втрата зору) у жертву прогресу.
Савако Арійоші в романі акцентує на їхній конкуренції, але в реальності ці жінки були інтелектуальними соратницями Ханаоки. Вони не просто «дружина і мати», вони були частиною дослідницького процесу. Без їхньої безстрашності Сейсю не зміг би відточити формулу «цусенсану».
Це був перехід від медицини, де пацієнт мусив терпіти біль, до медицини, де лікар бере на себе відповідальність за відсутність цього болю. Тому слід розмежовувати відображення епохи, але й не робити остаточних висновків до конкретної родини і повернути фокус з «жіночого суперництва» на етичний та науковий подвиг, який змінив світову хірургію.
Виходить, що в реальності конфлікт, можливо, був набагато менш значущим, ніж той факт, що обидві жінки були об'єднані спільною вірою у справу всього життя Ханаоки Сейсю.
Якщо говорити про інтерпретовану цінність роману і екранізації, то вона полягає в складній діалектиці. Якби це була лише історія про науковий подвиг, вона була б пласкою і героїко-пафосною, тоді як Арійоші (і режисери екранізацій) занурюються у «сіру зону» людської психології.
Межа між відданістю та одержимістю
У творі подвиг Кае та Оцугі нерозривно пов'язаний з їхньою одержимістю. Їхня самопожертва виглядає як дивна суміш:
- високої мети: вони щиро вірять у справу Сейсю, розуміючи, що він змінює світ медицини;
- сліпої відданості: водночас їхня готовність стати піддослідними — це й спосіб «приватизувати» його успіх. Той, хто більше ризикував, стає «ближчим» до генія. Це перетворює любов на своєрідне змагання за право бути його найважливішою опорою.
Амбіції як прихований двигун. Арійоші ставить дуже незручне запитання: чи справді це була жертва лише «заради людства»?
Для Сейсю це були професійні амбіції.
Для дружини та матері — це амбіції впливу. Бути дружиною або матір'ю великого лікаря — це найвищий статус у тогочасному японському суспільстві. Подвиг стає інвестицією в цей статус. Це змушує читача задуматися: чи не є наша найшляхетніша самопожертва частиною егоїстичного прагнення бути незамінними?
Ціна «великого успіху». Роман та фільм показують, що будь-який прорив у науці має свою приховану ціну. Трагедія зору Кае — це фізичне втілення цієї ціни. Вона втратила те, що давало їй змогу бачити красу світу, заради того, щоб її чоловік міг «бачити» всередині тіла пацієнта під час операції. Це показує, що прогрес часто будується на невидимих стражданнях близьких людей. Це деромантизує образ «великого вченого», показуючи, що за його спиною завжди стоять реальні люди з реальними, часто понівеченими долями.
Любов як інструмент боротьби. Найсильніша метафора твору — це те, як любов стає зброєю. В інших умовах ці дві жінки могли б бути союзницями, але структура того часу ставила їх у позицію конкуренток за (успіх і увагу Сейсю).
Саме цей конфлікт між величною метою (подвигом) та дріб'язковими людськими пристрастями (ревністю, амбіціями, змаганням за владу в домі) робить цю літературну та кіно історію такою «живою» і болючою. Вона не дає нам права дивитися на них як на бездоганних святих, але й не дозволяє вважати їх лише жертвами обставин.
Студія «1+1» уперше транслювала бойовик «Важка мішень» («Hard Target» (1993)) у Травні 2000-го року. Я вперше подивився у Серпні 2026-го року.
Стрічка має чітко розмежовану сюжетно-локаційну особливість (Жорстокі ігри в Міських джунґлях, Дорога смерти від Рендала до потяга, Мальовнича відлюдність і коні зі стрілами, Занедбаний об’єкт зі старими каруселями та голубами) зі своєю власною атмосферою (де все починається заново) і виразну ступенево-стверджувальну одержимість Шанса (Жан-Клод Ван Дамм — Jean-Claude Van Damme) та Фушона (Ленс Генріксен — Lance Henriksen). Коли протистояння сягнуло такого рівня, що Я вже геть опустив руки — з’явився справжній заспокійливий компонент в образі невичерпного згустка світлої енерґії-надії-впевнености дядька Дюве (Вілфорд Брімлі — Wilford Brimley).
Хоча за Своє життя всякого наслухався-надивився-начитався (особливо за роки Московитсько-Української війни), але все одно вразило з яким холоднокровним-безжалісним-холодним задоволенням-бажанням Фушон і ... Ван Кліф (Арнольд Вослу — Arnold Vosloo) катували й убивали. Крижана безсердечність Фушона символічно підкреслювалась Його бездоганно чистим-світлим-умебльованим маєтком з мистецько вишуканим інтер’єром і грою на фортеп’яно — се додавало страхітливо-жахливих барв і нот до його довершено безкомпромісно-нелюдської сутности.
Коли Я подетально розглядав трюки Жан-Клода Ван Дамма, то помічав обличчя та статуру дублера (чи різних дублерів). Романтика із заплющеними очима та гримучою змією запам’яталася, але сміявся з неї через кілка годин після перегляду (бо під час і навіть через деякий час відчував моральне зціпеніння).
Рендел (Еліотт Кінер — Eliott Keener) — це живий клясичний приклад Людини, Яка підписує й періодично закріплює своєю (а потім і чужою) кров’ю угоду з Дияволом. Охоплював суцільний страх, коли Місто відмовляло в допомозі передсмертному благанню, коли жертва бачила безвихідь і коли Місто спорожніло в день спроби утекти — це і є абсолютна влада, яка ніколи й нікому не вибачає помилок (саме тоді згадався роман Валер’яна Підмогильного «Місто», який Ми ґрунтовно вивчали в 11-й клясі на Українській літературі, а також твори Франца Кафки «Процес», «Америка [Зниклий безвісти]» і «Замок», які Ми швиденько пробігли в рамках біографії письменника на Зарубіжній літературі в 11-й клясі)! Але на всяку дію є протидія і Я був щасливий в кінці бойовика «Важка мішень» («Hard Target» (1993)).
Моя оцінка — 6 балів із 10-ти!
Я вперше побачив фільм «Під укіс» («Derailed» (2002)) у Серпні 2026-го року. Сюжет із драматично-детективно-пригодницько-напружено-небезпечними подіями в потязі є доволі розповсюдженим у кінематографі. На думку одразу ж спали «Вбивство у Східному експресі» («Murder on the Orient Express» (1974)), «Потяг до пекла» («The Cassandra Crossing» (1976)) і «Потяг смерти» («Death Train» (1993)).
Жан-Клод Ван Дамм (Jean-Claude Van Damme) чудово вжився в образ і Його гра була вельми природною. Хочу відзначити наскільки привабливою та переконливо дружньою створили сім’ю Крістофів. Але ж на 50% ця сім’я дійсно справжня — не знаючи цього, Мені одразу ж кидалося в очи з якою справжньою синівсько-батьківською любов’ю, болем і співпереживанням Ітан (Крістофер Ван Варенберґ — Kristopher Van Varenberg) і Жак дивилися Один на Одного та як реаґували на гіркі новини Один про Одного (так, наче дійсно уявляли невтішне горе втрати й ненависть до винуватців).
Мені запав у Душу коротенький музичний супровід, ... коли Жак ішов коридором потяга рятувати свій шлюб — у той момент Моя асоціятивна уява вималювала Жана-Поля Бельмондо (Jean-Paul Belmondo) в незабутньо-клясичній постановці «Професіонал» («Le Professionnel» (1981)) під шедевральну музику Енніо Морріконе (Ennio Morricone).
Ну і звісно ж — візуальною перлиною цього потягового бойовика є красуня Лора Геррінґ (Laura Harring).
Найбільше задоволення Я отримав тоді, коли споглядав на дико-злякано-розгублене обличчя Однієї Тварюки між двома ваґонами перед неминучим — люблю споглядати за тріумфом Справедливости!
Попри сюжетну заяложеність, фільм «Під укіс» («Derailed» (2002)) таки віднайшов своє місце в Моєму рейтинґу та Моїй кіноколекції.
Моя оцінка — 7 балів із 10-ти!
Студія «1+1» транслювала фільм «Таємниця Ордену» («Таємний Орден») («The Order» (2001)) в Лютому 2006-го року. Я вперше подивився в Серпні 2026-го року.
Відраза до фільму виникла з перших кадрів, коли Я побачив анґлійською мовою напис «Одеса» з московитським правописом, а потім одесити розмовляли московитською мовою без перекладу на українську. Мене в зарубіжних фільмах завжди дико злило, коли українські населені пункти писали з московитським правописом, а українців зображали москвомовними. Тобто, Україна й українці подавалися у Зарубіжному кінематографі на Світовий загал як частину московії або москвозалежну-москвопохідну територію.
Попри низку відомих акторів, сюжет фільму також виглядав наче невдало склеєні вирізки з різножанрових постановок. Відтак, ся клаптикова манера перебабрала враження навіть від чудової гри трьох відомих акторів — Браяна Томпсона (Brian Thompson), Бена Кросса (Ben Cross), Чарлтона Гестона (Charlton Heston). У картині погано розкручений хороший задум з Орден ... ом, зате Браян Томпсон (Brian Thompson) блискуче перевтілився і в Моєму сприйняття став найяскравішим образом цієї постановки.
Жан-Клод Ван Дамм (Jean-Claude Van Damme) зовсім не сподобався — постійно дратував проявами нарцисизму й тупими жартами.
Хоча Я додивився до кінця, але оцінка все одно низька — 3 бали з 10-ти!
Повертатися до перегляду цього фільму не буду.
Є серіали, які старіють разом із модою чи спецефектами. А є такі, що дивним чином переживають власну епоху. "Chuck" належить саме до другої катеґорії.
На поверхні це легка шпигунська комедія про невдаху-комп'ютерника Чака Бартовскі, до мозку якого випадково завантажують найсекретнішу базу даних американських спецслужб. З цього моменту він опиняється між двома світами: буденним життям працівника Buy More та небезпечним світом шпигунства, де його захищають аґентка ЦРУ Сара Вокер та аґент АНБ Джон Кейсі.
Проте доволі швидко стає зрозуміло, що головна цінність серіалу полягає не в змовах, переслідуваннях чи терористах.
"Chuck" є серіялом про довіру.
Про людей, які постійно приховують правду, але водночас відчайдушно прагнуть близькости. Про необхідність навчитися довіряти иншому навіть тоді, коли знаєш про нього далеко не все. Про те, як важко побудувати справжні стосунки у світі, де кожен щось приховує.
Найцікавіше ж те, що "Chuck" постійно грається ... з межами між вдаванням і щирістю. Шпигунський світ серіялу побудований на леґендах, прикриттях і фальшивих особистостях. Але саме тому головне питання серіялу полягає не в тому, хто кого перехитрить, а в тому, чи можливо залишитися собою серед безперервного удавання. У певному сенсі весь серіял обертається довкола відмінности між тим, ким ми здаємося, і тим, ким ми є.
Саме тому центральною історією шоу залишається не чергова шпигунська місія, а поступове зближення Чака і Сари. Вони починають як удавана пара, змушена грати закоханих заради прикриття. І більша частина серіялу присвячена одному простому питанню: у який момент удавання перестає бути удаванням?
На відміну від багатьох романтичних шоу, де персонажі не можуть бути разом через штучні сценарні перешкоди, у "Chuck" їхні труднощі випливають із самих характерів. Чак мусить навчитися довіряти собі. Сара мусить навчитися довіряти взагалі.
На відміну від багатьох романтичних історій, "Chuck" рідко ставить питання про те, чи виникнуть між героями почуття. Значно більше його цікавить инше: як зрозуміти власні почуття, як їх визнати та що робити після такого визнання. Тому герої серіялу без кінця говорять про довіру, любов, дружбу та власні емоції. Проблема майже ніколи не полягає у відсутности почуттів. Проблема полягає в усвідомленні їхньої справжньої природи.
Не менш важливим є й те, що серіял дивовижно добре ставиться до своїх персонажів. Навіть другорядні герої отримують моменти розвитку й людяности. Кейсі поступово перестає бути карикатурним солдатом. Морґан виростає з комічного друга в повноцінного учасника історії. Еллі та Девон створюють один із найтепліших родинних сюжетів у телевізійному серіяльному просторі 2000-х.
Попри шпигунську оболонку, "Chuck" є дивовижно домашнім серіялом. Він постійно повертається до родини, дружби, кухонь, віталень, спільних вечерь і тих місць, які люди називають домом. У цьому сенсі боротьба Чака полягає не стільки в порятунку світу, скільки в порятунку власного людського світу від сил, що прагнуть перетворити його на інструмент.
Звичайно, шоу не позбавлене недоліків. Бюджет іноді відчувається. Окремі сюжетні арки працюють краще за инші. Фінальні сезони не завжди можуть втримати баланс між шпигунським складником та емоційною драмою. Але навіть тоді "Chuck" залишається вірним самому собі.
Мабуть, найбільший комплімент, який можна зробити цьому серіялу, полягає в тому, що після завершення пам'ятаєш не місії й не лиходіїв. Пам'ятаєш людей.
Пам'ятаєш Чака, який відчайдушно намагається залишитися собою ув світі, що постійно змушує його бути кимось иншим. Пам'ятаєш Сару, яка поступово відкриває для себе можливість нормального життя. Пам'ятаєш Кейсі, Морґана, Еллі, Девона, Джеффстера та весь дивний всесвіт Buy More.
І саме тому через багато років після фіналу "Chuck" сприймається не як черговий серіял про шпигунів, а як напрочуд людська історія про любов, дружбу, довіру й пошук власного місця у світі.
Оцінка: об'єктивно 9/10, але таки буде 10/10, бо I love Chuck Bartowski's team and I don't know what to do about it.
І не тому, що це ідеальний серіал. А тому, що він має серце. І ніколи цього не соромиться. ❤️