ОСТАННІЙ МИСЛИВЕЦЬ НА ВІДЬОМ (2015)
Або Домінік Торетто проти магічного ЖЕКу
Ну що, народ, подивився я «Останнього мисливця на відьом»... І, чесно кажучи, якось воно не пішло.
Починається все ніби нормально. Середньовіччя, відьми, прокляття, здоровенний мужик із мечем. Думаєш: о, зараз буде нормальне темне фентезі!
А потім проходить час — і перед нами Він Дізель.
Причому не якийсь новий персонаж, а звичайний Він Дізель. Тільки цього разу без автомобіля. Та сама фізіономія, той самий погляд, та сама манера говорити, ніби він зараз пояснить відьмам, що найголовніше в житті — це СІМ'Я!
СЮЖЕТ
Тут, друзі, взагалі якийсь фентезійний вінегрет.
Трохи «Горця», трохи «Костянтина», трохи «Блейда», трохи «Гаррі Поттера». Усе перемішали, залили комп'ютерною магією і сказали: готово, новий всесвіт!
Але проблема в тому, що у світі купа правил, древніх організацій, чарівних штучок і таємниць, а тобі на все це поступово стає начхати.
ПЕРСОНАЖІ
Дізель грає безс ... мертного мужика, який живе вже сотні років. Ви тільки уявіть, скільки трагедій, втрат і внутрішніх конфліктів можна було показати!
Але ні. Наш герой переважно ходить із кам'яною пикою та демонструє, який він крутий.
Майкл Кейн? Є. Елайджа Вуд? Теж є. Роуз Леслі? На місці.
І що? Та толком нічого! Акторів набрали хороших, а персонажів зробили такими, що після титрів про половину забуваєш.
ІНТРИГА
Нам постійно натякають, що тут страшна змова, велика таємниця, древнє зло...
А ти сидиш і думаєш: та можна вже когось нормально рубонути тим мечем?
Бо ці нескінченні пояснення магічних правил починають нагадувати інструкцію до китайського пилососа.
ЕКШЕН І КАРТИНКА
Ось тут хоч щось хороше. Відьми місцями виглядають цікаво, магічний світ має атмосферу, окремі сцени справді красиві.
Але навіть комп'ютерна графіка не рятує, коли тобі абсолютно по барабану, хто переможе.
ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА
Фільм сприймає себе надзвичайно серйозно. Ніби перед нами новий «Володар перснів».
А по факту — пересічний фентезійний бойовик із Дізелем, який дуже хоче бути початком великої франшизи.
І знаєте що найприкріше? Ідея ж непогана! Таємний світ відьом у сучасному місті, безсмертний мисливець, давні прокляття — із цього реально можна було зробити чудове кіно.
ВЕРДИКТ
Не скажу, що це повне лайно. Є атмосфера, є кілька непоганих сцен, є цікава задумка.
Але для мене це кіно з категорії: подивився, вимкнув — і завтра вже забув.
Причому переглядати вдруге бажання немає.
НАША ОЦІНКА — 4/10.
Дізель залишився без машини, відьми залишилися без нормального сценарію, а глядач — без двох годин життя.
А вам як це кіно? Нормальне фентезі чи чергова спроба продати нам Торетто в іншому костюмі?
У науковій фантастиці часто розповідають, як звичайна людина стає машиною. «Солдат» пропонує зворотний рух: машину, яка поступово вчиться бути людиною.
Тодд 3465 не має дитинства, родини чи власного минулого. Від народження він існує всередині військової системи, яка формує ідеального бійця. Дисципліна, накази й насильство замінюють йому все, що для більшости людей становить нормальне життя. Коли з’являється нове покоління ґенетично вдосконалених солдатів, Тодд миттєво стає застарілою моделлю. Система, яка його сотворила, поводиться з ним так само, як корпорація зі зношеним обладнанням: просто утилізує.
Попри репутацію чергового фантастичного бойовика 1990-х, «Солдат» ближчий до притчі, ніж до традиційного екшену. Першу половину стрічки майже можна назвати німим кіно. Герой Курта Рассела вимовляє близько ста слів за весь хронометраж, і ця мовна економія змушує режисера будувати розповідь інакше. Камера Девіда Таттерсолла часто працює довгими планами: не поспішає різати, натомість ... дає час «прочитати» обличчя Тодда - мікроміміку, напругу в плечах, короткі спалахи розгублености. Монтаж у цих епізодах свідомо сповільнений. Коли Тодд уперше потрапляє до колонії, Андерсон фіксує не стільки події, скільки процес звикання - короткі, майже документальні фраґменти, у яких герой спостерігає, як люди їдять, сваряться, обіймаються, піклуються про дитину. Ці сцени працюють як візуальний словник людськости, який Тодд вивчає з нуля.
Гра Рассела тут ключова. Він майже не користується звичними акторськими засобами й будує образ через стриманість, тілесну напругу та мінімальні зміни погляду. Саме ця закритість дозволяє повірити, що перед нами істота, яка лише починає відкривати в собі щось людське.
Контраст стає особливо відчутним, коли стрічка перемикається в бойовий режим. Монтаж різко змінює ритм: короткі плани, різкі ракурси, сповільнене фільмування ударів. Планета-звалище Arcadia 234 - майже окремий персонаж. Практичні декорації й мініатюри (іржаві каркаси кораблів, окислені поверхні, тактильне сміття) створюють простір, у якому людське життя виростає з того, що система вже викинула. Пилові бурі Rhythm & Hues і матові картини Matte World Digital підкреслюють відчуття покинутости. Усе це працює на головну тему: що відбувається з людиною, коли її цінність визначається виключно ефективністю.
Водночас картина має очевидні обмеження. Після сильної, майже медитативної першої половини друга частина дедалі більше підкоряється законам стандартного бойовика 1990-х: ефектні сутички, передбачувана кульмінація, певне спрощення характерів. Андерсон не завжди втримує баланс між притчею та жанровим видовищем.
І саме тут «Солдат» відкриває свій найцікавіший шар. Сценарій написав Девід Вебб Піплз - співавтор «Той, хто біжить по лезу». Пол В. С. Андерсон прямо називав свій фільм "sidequel" до картини Рідлі Скотта. У службовому досьє Тодда з’являються згадки про бої біля Tannhäuser Gate і на Shoulder of Orion - ті самі місця, про які мовить Рой Батті у монолозі «сльози під дощем». Серед уламків на планеті можна помітити розбитий Spinner... Усесвіт, у якому ґенетично модифіковані бійці стають витратним матеріалом, виявляється тим самим, де репліканти мріють про більше життя. Офіційно ці зв’язки ніколи не підтверджувалися як канон, але вони працюють на рівні атмосфери й підтексту. І Рой Батті, і Тодд - продукти системи, які опиняються за її межами та змушені заново осмислювати, що означає бути людиною. Різниця в тому, що репліканти вже знають, чого хочуть, а Тодд лише починає це розуміти.
Піплз пізніше зауважував, що спочатку не планував прямої прив’язки (сценарій писався ще 1984 року під впливом «Термінатора»), однак під час виробництва Андерсон і художники свідомо посилили ці перегуки. У результаті «Солдат» працює як бічний відгомін світу “Blade Runner”: не продовження, а паралельна історія про иншу форму відкинутої людяности.
Знята наприкінці 1990-х, стрічка сьогодні звучить навіть гостріше. За фантастичною оболонкою легко впізнати логіку світу, де людей вимірюють продуктивністю, рейтингами та показниками успішности. Поки Тодд корисний, він потрібен системі. Щойно з’являється ефективніша заміна, його життя втрачає значення.
Особливо цікаво, як кіно поєднує дві різні традиції. З одного боку - типовий бойовик епохи VHS із потужними вибухами та фінальним двобоєм. З иншого - емоційний центр побудований на поступовому відкритті простих людських зв’язків: турботи, довіри, відповідальности за инших. Епізоди, у яких Тодд вчиться жити серед колоністів, виявляються сильнішими за більшість перестрілок.
Сьогодні «Солдат» виглядає недооціненим. Він навряд чи претендує на статус шедевра, але має те, чого часто бракує видовищнішим картинам - здатність говорити про гідність людини, яка з самого початку була створена як інструмент. І якщо дивитися на нього як на віддалений відгомін світу “Blade Runner”, ця розмова стає ще точнішою.
Саме в цьому переході - від функції до істоти, здатної до зв’язку з иншими - і полягає головна сила фільму.
Ну що сказати… Для фанатської короткометражки — на диво непогано.
Ідея сама по собі шикарна: Хижак проти середньовічних лицарів. Нарешті ніяких автоматів, кулеметів і гранатометів — мужики в кольчугах, з мечами, щитами й вірою в Господа пішли полювати на космічного мисливця.
І візуально фільм реально тягне.
Кольчуги, мечі, костюми, ліс, загальна брудна середньовічна атмосфера — все виглядає значно дорожче, ніж очікуєш від фанатського кіно. Сам Хижак теж зроблений дуже пристойно. Маска, броня, маскування, ефекти — тут творцям однозначно плюс.
Але далі починається наш улюблений атракціон «люди поводяться як довбойоби».
Перед нами начебто загін досвідчених тамплієрів — середньовічний спецназ. Люди, які пережили Хрестові походи, різанину, облоги й купу іншого лайна.
А поводяться часом так, наче їх учора набрали біля найближчої корчми.
І сам образ «тамплієрського спецназу» трохи перегнули. Круті пики, суворі фрази, кожному треба дати свою маленьку характеристику — і все ... це дуже нагадує перший «Хижак», тільки Шварценеггеру видали меч, а Блейну — кольчугу.
Власне, це ще одна проблема.
Фільм дуже хоче бути Predator 1987 у Середньовіччі.
Загін крутих мужиків заходить у ліс.
Щось за ними стежить.
Знаходять понівечені тіла.
Хижак починає розбирати команду по одному.
Потім фінальна заруба з головним героєм.
Для фанатського оммажу нормально, але власної історії тут малувато.
Є й питання до самого Хижака.
Наш космічний спортсмен прилетів через половину галактики, щоб героїчно полювати на мужиків з мечами та арбалетами.
Ну добре. Припустимо, спортивний інтерес.
Але враховуючи його маскування, тепловізор і зброю, це приблизно як піти на кабана з тепловізором, дроном і танком, а потім розповідати друзям, яка була важка охота.
Особливо смішно виглядає момент, коли Хижак часом ніби спеціально дає лицарям шанс нормально з ним побитися. Тут уже не мисливець, а якийсь міжгалактичний тренер з історичного фехтування.
Хоча за це творців можна й похвалити: вони хоча б намагалися показати його не просто машиною для вбивства, а мисливцем, якому цікавий сам процес.
І ось ми підходимо до найбільшої єресі.
Фінал.
Сарацин Саїд підкрадається до Хижака, фактично приставляє до нього зброю… а потім вони якимось магічним способом домовляються.
Хижак такий:
«Ну добре, мужики, нормально постаралися. Я пішов».
І ПОЛЕТІВ.
Куди?!
Ти сюди прилетів полювати.
Перед тобою ще живий воїн.
Тобі навіть ножа до горла приставляли.
І тут раптом:
«Все, робочий день закінчився».
Може, праску на кораблі залишив увімкненою.
Може, дружині сказав, що до четвертої буде вдома.
Може, парковка космічного корабля була оплачена лише на пів години.
Я розумію задум авторів: мовляв, Хижак визнав хоробрість людей і проявив свою знамениту «честь мисливця».
Але в самому фільмі ця сцена виглядає не як логічне завершення полювання, а як:
«У нас залишилося дві хвилини хронометражу, треба якось закінчувати».
Та все ж треба пам'ятати головне.
Це не студійний фільм за десятки мільйонів доларів.
Це фанатська короткометражка.
І в цьому статусі вона зроблена реально непогано. Є атмосфера, є кров, є нормальний Хижак, є цікава історична декорація і сама ідея «Хижак у різні історичні епохи» настільки хороша, що дивно, чому велике кіно так довго її майже не використовувало.
Тому вердикт такий:
як фанатський фільм — дуже гідно.
Як повноцінна історія про Хижака — сценарій простенький, персонажі картонні, поведінка людей місцями дивна, а фінал викликає одне велике:
«А якого біса це зараз було?»
Але свої 27 хвилин воно точно відпрацьовує.
«ХИЖАКИ», 2010.
Ну що… після двох «Чужих проти Хижака» я вже морально був готовий до будь-якого пиздецю. І тут раптом — нормальне кіно.
Не шедевр. Не рівень першого «Хижака». Але, курва, його хоча б можна дивитися без постійного бажання запитати сценариста: «Ти взагалі що робиш?»
І початок, до речі, шикарний.
Головний герой тупо прокидається, падаючи з неба з парашутом, а за кілька хвилин навколо нього збирається компанія людей, яких у нормальному суспільстві краще не залишати навіть біля магазину без нагляду.
Найманець.
Спецназівці.
Якудза.
Кілер.
Зек.
Якийсь африканський бойовик.
І поступово доходить: їх сюди привезли як дичину.
Оце вже хороша ідея.
Цього разу Хижаки не прилетіли полювати на Землю. Вони зробили цілу планету мисливським угіддям і періодично закидають туди найбільш небезпечних істот із різних світів.
Звучить охуєнно.
І перша половина фільму реально працює.
Але є один нюанс.
Автори настільки сильно люблять «Хижака» 1987 року, що пе ... ріодично починають буквально тикати ним тобі в обличчя.
Джунглі — є.
Команда озброєних мужиків — є.
Мініган — нате.
Пастки — нате.
Музика, яка постійно нагадує оригінал — звичайно.
Навіть протистояння людини з Хижаком один на один нам організували.
Іноді це приємна повага до класики.
А іноді сидиш і думаєш:
«Хлопці, а своє щось придумати можна?»
При цьому персонажі начебто колоритні, але проблема в тому, що більшість із них — просто одна характеристика на двох ногах.
«Це якудза».
«Це російський спецназівець».
«Це псих».
«Це мовчазний крутий мужик».
І все.
Хотілося б трохи більше часу з ними, тому що концепція команди найнебезпечніших убивць Землі реально могла дати значно більше.
Окрема історія — нові Хижаки.
Ідея різних кланів або навіть різновидів Хижаків мені подобається. Тут є більші й агресивніші мисливці, а старого класичного Хижака вони взагалі тримають у полоні.
І ти такий:
«О! Оце цікаво! Розкажіть більше!»
А фільм відповідає:
«Нє.»
І їде далі.
Тобто одну з найцікавіших ідей фільму нормально так і не розкривають.
З Лоуренсом Фішберном приблизно та сама фігня. З'явився дуже цікавий персонаж, який роками виживає на цій планеті, трохи побув дивним дідом — і все.
Навіщо він був?
Ну… був.
А фінальний твіст із персонажем Тофера Грейса для мене взагалі з категорії:
«А давайте наприкінці ще якусь херню вставимо, щоб глядач здивувався».
Не сказати, що він повністю ламає кіно, але виглядає трохи притягнутим за яйця.
І все ж головне — «Хижаки» працюють як бойовик.
Є нормальна атмосфера полювання.
Є кров.
Є трофеї.
Є пастки.
Є різні Хижаки.
Є нормальні бійки.
А дуель якудзи з Хижаком у полі — нехай вона й максимально пафосна — виглядає, зараза, красиво.
Головна проблема фільму в тому, що він постійно живе в тіні картини 1987 року. Перший «Хижак» умів довго тримати противника десь у джунглях і змушував тебе разом із героями розуміти, що за ними взагалі полює.
Тут усе значно прямолінійніше.
Але після того, що франшиза пережила до 2010 року…
дякую хоча б за це.
Для мене «Хижаки» — це не велике повернення франшизи.
Це швидше:
«Хлопці, ми нарешті згадали, за що люди взагалі любили Хижака».
Не ідеально.
Місцями вторинно.
Персонажів можна було розкрити краще.
Нових Хижаків — тим більше.
Але кіно бодре, криваве і дивиться нормально.
Моя оцінка — 7/10.
Бо це вже не спроба схрестити дві франшизи й подивитися, що з того вилізе.
Це знову кіно про полювання.
А Хижаку, сука, саме це й потрібно.
Ця франшиза завжди була про одне — про людину, яка відмовляється здаватися, навіть коли весь світ каже «неможливо». І ось восьма частина доводить це ще раз, можливо, востаннє.
Тут немає просто чергових трюків заради трюків. Кожен стрибок, кожне занурення, кожен політ — це продовження тієї самої розмови, яку Том Круз веде з нами вже майже тридцять років. Він не грає Ітана Ганта. Він ним є. І ця відданість відчувається в кожному кадрі: у тому, як команда (Пегг, Реймс, Етвелл, Клементьєв) тримається поруч, у тому, як історія з Entity стає не просто загрозою штучного інтелекту, а дзеркалом наших власних страхів.
Фільм варто дивитися не тому, що він «найкращий у серії» чи «епічне завершення». А тому, що він нагадує, чому ми взагалі ходимо в кіно на такі стрічки. Бо поки хтось готовий виходити за межі можливого заради історії, яку розповідає вже десятиліттями, — жанр живий.
10 з 10. Не за ідеальність. За вірність.
Чужий проти Хижака: Реквієм, 2007.
Ну, друзі… я думав, що після першого AVP буде складно зробити ще тупіше.
Хлопці сказали: потримайте наше пиво.
Сюжет тут настільки примітивний, що навіть попередній фільм на його фоні починає здаватися мало не науковою фантастикою.
Космічний корабель падає біля американського містечка. Чужі розбігаються. Прилітає Хижак прибирати цей бардак.
Все.
А далі півтори години люди приймають максимально дебільні рішення, бігають туди, куди нормальна людина точно не полізла б, і методично перетворюються на корм для Чужих.
Персонажі?
Які персонажі?
Тут є піцерозвізник. Його брат. Дівчина піцерозвізника. Якийсь гопник. Шериф. Військова.
І все це настільки картонне, що я половину фільму не міг запам'ятати, хто з них хто.
Тому коли когось розриває Чужий, реакція приблизно така:
— О.
— А це хто був?
Але головний ворог наших героїв — навіть не Чужі.
Головний ворог — оператор, який забув увімкнути світло.
Фільм ТЕМНИ ... Й.
Не атмосферно темний.
Не «ой, яка моторошна ніч».
А буквально: «блядь, що зараз відбулося?»
Десь там Хижак б'ється з Чужим.
Напевно.
Я бачив дві чорні плями, дощ і якісь спалахи.
І це особливо образливо, бо Wolf — Хижак, якого прислали зачистити місто, — реально крутий.
Досвідчений, озброєний до зубів, методично прибирає сліди, валить Чужих пачками.
Можливо, найкращий персонаж фільму.
Шкода, що я його половину часу не бачу.
А тепер Predalien.
Гібрид Чужого й Хижака.
На папері звучить охуєнно.
У фільмі…
Ну…
Великий Чужий з дредами.
Йому ще придумали новий спосіб розмноження, бо старого, мабуть, авторам було недостатньо.
Особливо прекрасна сцена в пологовому відділенні.
І тут фільм уже не страшний.
Він просто каже:
«Дивіться, які ми жорстокі!»
Дитина?
Вбиваємо.
Вагітна жінка?
Тримайте Чужих.
Новонароджені?
А давайте ще камеру сюди повернемо.
Це не напруга рівня першого «Чужого».
Це школяр, який навчився матюкатися і тепер намагається вставити «хуй» у кожне речення.
А логіка подій взагалі пішла покурити хвилині на десятій.
Персонажі постійно роблять якусь дичину.
Військові поводяться як мішені.
Чужі з'являються там, де потрібно сценарію.
Хижак то суперпрофесійний ліквідатор, то раптом робить речі тільки тому, що сценаристам треба організувати наступну бійку.
А фінал узагалі прекрасний.
Не можемо вирішити проблему?
ХУЯК ЯДЕРКОЮ ПО МІСТУ.
Проблеми більше нема.
Разом із містом.
І от що найбільше бісить.
Тут були всі складові нормального м'ясного AVP:
Чужі в сучасному місті.
Predalien.
Крутий досвідчений Хижак.
Кровища.
Зброя.
Бійки.
А отримали темну підліткову різанину, де монстри цікавіші за всіх людей разом узятих.
Моя оцінка — 3/10.
Один бал — за Wolf.
Один — за те, що фільм хоча б не боїться крові.
І ще один — за саму ідею Чужих проти Хижака в американському містечку.
Все інше…
увімкніть, блядь, світло.
Якщо не хочете, щоб вас знудило ще до початку перегляду, не читайте статтю про цей фільм на англ. вікіпедії, бо там дуже деталізовано описано сюжет від початку до кінця. Втім, можливо, когось цей синопсис, навпаки, ще більше заінтригує, хтозна.
Але якщо ви людина не дуже вразлива до натуралістичних подробиць, і вас не відлякують фільми про сексуальні девіації, то вам варто переглянути тринадцятий фільм Кім Кі Дука. Хоча би для того, щоб мати більш розширене уявлення про творчість цього непересічного кінорежисера корейського походження. Бо «Весна, літо...» і «Порожній будинок» бачили всі, і усім страшенно сподобалось. А про «Мебіус» тут нема ніяких рецензій чи хоча би короткого коментаря від палких шанувальників не нашого генія. Ба, навіть оцінок ледве десяток набралося.
До речі, у цьому фільмі взагалі нема діалогів, тобто, він практично німий. У недавно зробленій укр. «озвучці» перекладено лише написи, які нічого суттєвого до сюжету не додають. Тому ви можете собі скачати оригін ... альну версію на будь-якому торрент-трекері і насолоджуватись разом з персонажами радощами геть нетривіального сексу. Ну я, принаймні, такого крутого БДСМ'а ще ніколи не бачив, хоча у свій час надивився багато різного лайна. Але ж це Кім Кі Дук, а він був все-таки дуже талановитим кінематографістом і треба сказати, художньо переконливим - попри всю дикість і абсурдність деяких своїх сценаріїв. Через це, якщо маєте розвинуте почуття гумору, можете преглядати «Мебіус» також, як і непогану чорну комедію. Між іншим, відносно цнотливу, без цих огидних азійських геніталій, які вчасно повідрізала і знищила сувора південнокорейська цензура перед тим, як видати стрічці прокатний дозвіл.
Жанр:
Науково фантастичні пригоди з елементами сімейної драми
Сюжет:
На початку 80х в одному американському котеджному містечку відбувається паранормальне явище - частину містечка вночі переносить в часі в доісторичний період. Головні герої - родина, яка разом з іншими мешканцями, телепортувалась у своїх будинках в часи динозаврів. Їм доведеться вижити та знайти вихід в цій ситуації і в процесі вирішити свої сімейні проблеми.
Враження:
Фільм вийшов середнього рівня, хоча потенціал в нього проглядається. 90% фільму зібрано з того, що вже десь бачили і не один раз - сцени, діалоги, сюжетні повороти. Але всьому цьому зробили рестайлінг, помістили у 80-ті і воно виглядає більш менш. Єдина оригінальна ідея це - телепортація частини міста. І про цю науково-фантастичну складову нам розкажуть рівно ніхуя.
Більшу частину фільму герої стандартно бігають, кричать і б'ються зі стародавніми тваринами. В коротких паузах намагаються вирішити накопичені особисті проблеми. Все типов ... е і місцями кліше на кліше, але мене це не напрягало. Десь після середини фільму відбудеться та сама сцена, яка різко змінить хід подій. І десь з цього моменту інтерес до сюжету помітно збільшується. Ну і, як на мене, розв'язка в фіналі вийшла непогана.
По акторах можу виділити тільки Енн Гетевей (Anne Hathaway). Вона єдина грала і вкладалась у свою роль. І загалом було цікаво спостерігати за нею в цьому образі. Юен МакГрегор (Ewan McGregor) суто виконував роль меблів. Хоча в нього і персонаж такий собі нездара, так він ще й зробив його таким нудним і нецікавим. Хоча може це був такий задум.. Діти-актори взагалі нічого не дали фільму. Аж якось не віриться, що не змогли знайти талановитих підлітків.
Загалом вийшов стандартний фільм на вечір, який можна дивитись, якщо не створювати очікувань. Не варто сприймати динозаврів, як хедлайнер серіалу. Вони там виключно для ілюстрації умовної невідворотньої загрози. Їх можна замінити на зомбі, прибульців, природню стихію чи будь-яку іншу силу, яка змушує вас виживати під загрозою смерті.
Також не розраховуйте на епічні неймовірні кадри. Це чесні пригоди звичайних домогосподарки, кур'єра та їх дітей у 80тих, коли у тебе є тільки вогнепальна зброя та садовий інвентар, а з технологій дисковий провідний телефон та елт-телевізор.
З переваг - тривалість 1,5 години :)
Моя оцінка:
Сценарій, ідея - 7.5/10
Режисерська робота - 5.5/10
Акторська робота - 7/10
Операторська работа, CGI - 7/10
Спец.ефекти, костюми, грим, музика - 7/10
-----
Загальна середня - 6.8/10
Так перебрехати роман Стівена Кінга треба постаратися. Цільного сюжету нема, невідповідність подій та персонажів порівняно з романом жахає. Гра майже всіх акторів просто жахлива. Характери головних героїв та їх історії абсолютно не розкриті. Від цього незрозумілі мотиви багатьох вчинків того чи іншого героя. Таке враження, що режисер колись прочитав роман і використав в своєму фільмі тільки те, що пам'ятає з прочитаного. А запам'ятав він небагато. І тому не дивує, що деякі герої поводяться зовсім не так як у романі, та й взагалі їх історії переплутані з іншими героями романа. Врешті вийшла якась нудна каша і, як результат, низькопробний, малобюджетний фільм. І все це підсумовує поганий музичний супровід. Фільм не вартий уваги.
Фільм просто шикарний. Уявіть як складно зняти такий фільм, враховуючи історичність, авторитет класики, масштаб подій, глибину смислів.
Найкраще знімає історичні фільми метр Ріддлі Скотт. Але Нолан зняв не гірше.
В кінокартині є і мудрість, і філософія, але в міру, а не так претензійно, як це колись робили режисери арт-хаусу.
Нолан поєднує роздуми про долю людини з казковими розважальними сюжетними лініями. Точно так як це робив і Гомер...
Приємно, що фільм перевершив мої очікування.
Чорна Єлена... Жаль, що такий хід спав Нолану на думку, але я зрозуміла цей хід як сувору правду життя, що відрізняється від міфу і епосу. Війна почалася за контроль над торговими шляхами, як каже Одіссей. А "помста за розбите серце" - всього лише гарний привід. І війна за вигоду, і Єлена страхолюдна. Все як у житті, говорять одне, в насправді все по-іншому.
Костюми шикарні. Реалістично історичні, з достовірно деталізовані, звісно ж брудні й подекуди пошарпані. Це вам не історичні пеп ... луми 60-70-х з макіяжем на обличчі Клеопатри і зачіскою, що нагадує якраз 60-ті. ))) Тепер таке прикрашання історії сприймається карикатурно.
І Нолан йде в ногу з часом, картинка реалістична, або ж прагне до цього. Цікаво дивитися на одяг, речі, і розуміти, що десь так все і виглядало насправді в часи Одіссея. Трохи сучасніший підхід до візуалу, ніж у безперечно теж чудовій знаковій "Трої".
Фільм підходить для перегляду і школярам. Він серйозний, справжній.
Звісно ж, насправді зрозуміти мотиви і смисли тих далеких дивних часів нам не дано, але переосмислення класики вийшло актуальним.
"Загибель бронзової доби", це ж про сучасний поступовий занепад Європи і США, де Єлени вже чорношкірі, а прекрасні міста таке відчуття, що скоро будуть палати у вогні, коли українці не зможуть їх більше закривати собою.. І розгублений Одіссей (і Нолан) спостерігає цю пожежу відсторонено, з відчуттям трагедії, це ж "горить і його дім", тобто його душа... Похмурі кольори декадансу у кадрі, якщо порівняти з сонячною "Троєю".
Інші часи.
І все таки Одіссей не скиглить. І удача, і дух пригод, і активність, і перемога, все це властиво Одісею, типовому американському характеру.
Відчуваю вдячність режисерові за те, що не примусив страждати від фальшу, морщитися, нудьгувати чи казати "не вірю", а зняв якісне і живе кіно. Отримала справжнє задоволення від перегляду.
Це високий рівень, це чисте мистецтво.
А ви знали, що рій бджіл пролітає тисячі кілометрів за літо, аби зібрати нектар з 3 мільйонів квітів?
На виході - смачний медовий триллер.
Фільм зі старту тримає та інтригує жанровою нестабільністю.
Спочатку нам пропонують кантрі-концерт, потім приїжджають два кантрі детектива з історією про вкрадені бочки меду, далі ще веселіше - елементи боді хоррора про скальп.
Потім режисер трохи пригальмовує, аби прочитати глядачам важливу лекцію про бджіл та вулики - усе це вписується в концепцію історії.
А згодом знову шикарна музикальна пауза у виконанні робітників медового заводика.
І ти такий - а про що кіно?
А все власне і крутиться навколо медового бізнесу.
Для мене 58 хвилина фільму - легкий оммаж на Іствуда і його "Непрощенного". Одиноке дерево, знесилений Амазія і музика яка віщує чергову зміну жанра. Гряде триллер та неовестерн.
Режисерський дебют у Ендрю Патессона вдався на славу.
Автор зміг зняти цікаве кіно на стику багатьох жанрів, за що моя повага.
Наприклад, як ... він майстерно, за допомогою шведського стола, вводить глядачів в середовище поселення, де все відбувається по законам і канонам рою, чи то бджолиного, чи то людського.
Дійові особи.
Історія наповнена харизматичними персонажами.
Почнемо з Макконахі.
Його герой з рідкісним ім'ям Амазія - лідер общини, божа сила світла та добра. Макконахі як завше "нєотразім".
Прийомна дочка Катері - уперта індіанка, готова заради справедливості піти на ризики.
Поляк Чіно - то великий гег, і шкода що він, у другому акті, губиться за гратами. Але свою роль зіграє.
І родзинкою, на цьому медовому короваї, є метр Курт Рассел. Як йому пасують ролі вікових негідників у ковбойському капелюсі.
Фільм в жанрі триллер, з присмаком меду, вартий вашої уваги.
Обов'язково ще колись перегляну.
7/10.
Попередження: рецензія містить спойлери
Неочікуванно цей фільм подарував палітру емоцій ....не найяскравіших звичайно, повний спектр сірості та журби. Так повільно розкручується, на екрані мало що відбувається...і зокрема я був Дуже близький до того щоб скіпнути цю занудну фігню та піти спати. Але в якийсь момент спіймав себе на тому що з цікавістю спостерігаю і співчуваю головному персонажу. Це кіно показало мені реальне житя, без голівудських прикрас. Як одна помилка, один невірний рух можуть зробити так що все життя пійде шкереберть. І необов'язково все закінчиться хепіендом, не все можно виправити....дещо в цьому житті може нанести Такий відбиток що вже не відмити. "Час лікує" є така мудрість.....приказка.....але вона не завжди працює. Далекий від того аби проводити якийсь глибинний аналіз цієї картини. Але мабудь це в тому числі про відповідальність і про те що в житті не буває дрібниць, важливі деталі....іноді найдрібніші.
Герой цього фільму всього навсього забув поставити якусь кришку на пічку після того як туди закинув дрова. Це навіть помилкою назвати неможна. Але неможливо виміряти скільки горя принесло це йому і його близьким. Його життя ніколи не буде таким як було. Пройшли роки і наче можно залишити це позаду. Почати з чистого листа. Нове життя. Нова глава. Але шкоди вже завдано. Герой цього фільму згорів в тому будинку разом зі своїми дітьми. Не фізично, але згорів. Залишилась лише тінь, бліда тінь і ніякий час це не виправить. Можно спробувати навчитись з цим жити, якось прийняти. Але вже ніколи не буде так як раніше у 99 випадках зі 100. Фільм без хепі енду.
Мені хотілось подивитись щось таке,
щоб я не могла відірватись від перегляду,
щоб було і цікаво, і моторошно,
щоб я не могла передбачити, що ж буде далі,
а фінал здивував би мене.
Серіал «Щуроловка» саме такий.
Сюжет неймовірно цікавий. Є письменник, який боїться людей та відкритого простору, є його друг, який веде всі його справи. В певний момент у письменника вкрали його особистість. Виявляється, що в епоху цифрових технологій важко підтвердити, ким ти є насправді.
Є безжальний збирач боргів, якого обікрали в певний момент. В певний момент він об’єднується з письменником, щоб знайти таємничого генія, який називає себе «Щур».
Похмура, нео-нуарна атмосфера, стильна режисура та динамічний монтаж тримають у напрузі від першої до останньої хвилини. Що створює напружений саспенс?
Клаустофобія та ізоляція.Письменник Дже Мундже роками не виходить зі своєї шикарної квартири. Коли цифрове життя письменника починають стирати — не підходять паролі, відбиток пальця не р ... озблоковує телефон, а рахунки закриваються — його безпечна «фортеця» перетворюється на пастку, де він зачинений сам на сам зі своїм божевіллям.
Ефект двійника. Серіал засновано на корейській народній казці про польову мишу (щура), яка з'їла зрізані нігті людини та перетворилася на її точну копію. У сучасному контексті це адаптовано під жахливу крадіжку особистості. Ворог не просто краде гроші — він повністю забирає обличчя, ім'я та статус героя, буквально стираючи його існування. Герой починає сумніватися в тому, що бачить у дзеркалі.
Моральний тиск і параноя. Письменник змушений укласти союз із жорстоким лихварем Ноджа, щоб разом вистежити «Щура». Оскільки Ноджа сприймає письменника одночасно як клієнта та заручника, їхні стосунки наповнені постійною небезпекою. Кожна розгадка минулого лише глибше занурює героя в пастку змов.
Я не буду писати про гру акторів, тому що давно знаю по іншим роботам всіх головних акторів. Їх гра перевершила навіть мої трохи завищені очікування. Особливо Рю Джунйоль був прекрасний у двох таких різних особах.
Мене зацікавила режисерська робота. Ця неймовірна гра світла й тіні, замкнені простори, глибокі психологічні портрети героїв. Як йому це так круто вдається робити? Я бачила ще роботи режисера Кім Хонсона. Виявляється, зовсім недавно я захоплювалась його серіалом «Мій любий Хонран», а ще раніше «Паперовим будинком». Є нагода передивитись інші його роботи.
Рекомендую подивитись. Це було чудово.
Стрічка підкуповує своєю структурою та легкістю. Перша половина фільму дивиться на одному диханні: атмосфера престижного ресторану, напружена робота на кухні, жива динаміка та магія створення страв передані надзвичайно смачно й детально. Ти буквально відчуваєш цей ритм і запах високої кухні.
У другій половині темп помітно змінюється — фільм дещо «буксує», перетворюючись на роуд-муві на колесах фудтрака. Проте ця зупинка в ритмі виправдана: сюжет зміщується з професійного тиску на особистісні цінності, відновлення стосунків із сином та повернення до витоків справжньої кулінарної пристрасті.
«Святковий спецвипуск Зоряних війн✨🛸🎶📺🍲🎄» («The Star Wars Holiday Special» (1978)) — це відволікаюче та заспокійливе «вініґретно»-сюжетне виставо-мюзиклово-подібне з красивою мультиплікайною вставкою теледійство, яке особисто для Мене дихає Моєю улюбленою світлою Різдвяно-Богоявленською родинно-затишною енерґетикою. Якраз для Мене — це той кіноатмосферний випадок, який сприймається очима, Душею і Серцем без будь-яких претензій і зауважень.
Я кілька разів подивився у напів-фоновім режимі й цілком задоволений від отриманого екранного тепла. В Мене не було жодного грама переживань за долі персонажів. Музичний супровід🎵 і пісні🎙️ додавали відчуття святковости. Всі чотири пісні гарні та гармонійно вливаються у загальне святково-атмосферне русло постановки. Особливу ностальґічну приємність Мені подарувала Даян Керролл (Diahann Carroll). Я сприйняв і прийняв «Святковий спецвипуск Зоряних війн✨🛸🎶📺🍲🎄» («The Star Wars Holiday Special» (1978)) як добре часопросторове відгалуження клясичної знам ... енитої шестиепізодної Саґи.
Моя оцінка — 7 балів із 10-ти❗