8/10 Дисонанс

Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант

Отже, маємо справу з картиною на тему Другої Світової війни під назвою “Піаніст”, сценарій до якої, пафосно кажучи, “написало саме життя”, яке, як відомо, найкращий автор. Це історія відомого піаніста Владислава Шпільмана, списана із його ж власних мемуарів, хоч присутні, звісно ж і певні розбіжності. Зокрема, насправді, будинок, у якому проживало сімейство Шпільманів, волею долі опинився на території Варшавського гетто, тож насправді їм навіть не довелося переїжджати. Вочевидь, сцену переїзду сім’ї у фільм списали, щоб показати, як люди, що звикли до раціональності світу, намагаються знайти пояснення та виправдання і вірять у те, що найгірше з ними вже сталося, не знаючи, що усе тільки починається. Також очевидно, що драматичний епізод із непочутим прізвищем німецького офіцера також вигаданий, адже вказаний офіцер існував насправді, і Вікіпедія люб’язно може підказати бажаючому і його прізвище, і його ім’я, і навіть рік його смерті у радянському полоні.

До мінусів фільму можна віднести той факт, що його перша третина настільки сильно перекликається із “Списком Шиндлера”, що навіть важко сказати, калька це чи все ж таки кіноцитування. Є певні зауваження і до побудови сюжету. Наприклад, те, що сім’я Шпільмана не пройшла селекцію і саме тому їх відправляли до Треблінки, ніяк не пояснюється, і тому при перегляді складається враження, що вивозили повністю все гетто, а не певну його частину, що викликає нерозуміння подальшої появи героїв у тому самому гетто. Також дивною виглядає і сама система селекції: складається враження, що просто періодично безсистемно розстрілювали кожного третього. Але ж ми всі прекрасно знаємо німецьку практичність: першими під кулю пішли б найстарші та найслабші, не кажучи вже про головного героя, який навіть пару разів, умовно кажучи, давав привід? Через ці дрібниці складалося враження, що я спостерігала за силовим полем сценарію в дії, і це дещо знижувало градус співпереживання.

І в цьому місці я закінчую із неприємною частиною рецензії, адже насправді написане вище не має аж такого вирішального значення. Врешті-решт, віддавши данину поваги фільму Спілберга, кінокартина вирулює на самостійний шлях. Режисеру прекрасно вдалося передати атмосферу наростаючого жаху, коли чим далі, тим гірше, і кінця-краю тому не видно.. При цьому помітно, що автор займає позицію спостерігача і дослідника, намагаючись змалювати світ не чорно-білим, а максимально об’єктивним.

Зокрема, у кінокартині зображені доволі-таки різні євреї. Хтось бідував у гетто, хтось давав хабарі охороні і заробляв на контрабанді, хтось працював поліцаєм - пристосовувалися як могли. Фінал, правда, для всіх них передбачався один, тільки вони про це не знали... Так що ось нам перша думка: не треба співпрацювати з ворогом, бо він тебе зжере, коли ти станеш йому не потрібен (доволі актуально для України у нинішніх умовах, не здається?).

Ще нам показали доволі-таки різних поляків: щирих фанатів спротиву, бажаючих зробити добро і бажаючих заробити трохи добра, переляканих ненависників євреїв і переконаних прислужників нового режиму. При цьому через призму років, що вже минули, складно винуватити декого з них за їх позицію. Схоже, вони хотіли знайти хоч якесь раціональне зерно у світі, що раптово перестав бути раціональним.

Ну і, насамкінець, нам показали різних німців. Відвертих садистів, переконаних нацистів, мовчазних виконавців і навіть тих, хто в міру своїх можливостей намагався хоч щось зробити правильно. Так що ось нам ще один посил: сволота не має національності. І це теж доволі актуально для України у нинішніх умовах.

Доволі оригінальний сюжет підкріплюється грою Едріана Броуді, який чи то і правда хороший актор, чи настільки вдало потрапляє у типаж, але віриш йому безумовно. Імовірно, деяким глядачам могло здатися, що головний герой байдужий до всього, що навколо нього відбувається, але це далеко не так. Просто він флегматичний, життєві випробування не провокують його на прояви істерики, а навпаки, змушують заганяти емоції все глибше і глибше всередину. Апофеозу цей процес досягає, коли він здається на милість добрих, але чужих людей. Він повністю залежний, він не може просити про більше, але і сам для себе не може зробити нічого, і віддячити за допомогу не може ніяк. Йому лишається лиш сподіватися, що вони не проявлять недбалості і не вирішать в один прекрасний момент, що вже і так зробили достатньо. Така думка часто відвідує його самотніми вечорами, і насамкінець від його емоцій лишається один лиш затравлений погляд - суміш страху, безнадії, безпомічності і сорому. Броуді буквально грає самими очима, але ними він виражає все.

Примітно, що антипатики фільму зазвичай обурені аморфністю та “негероїчністю” головного героя, його покірністю, яку вони трактують у стилі “і що хорошого він зробив, щоб за нього переживати?”. Відповім. Насправді, Шпільман - не герой, так само як і решта людей, які не чинили спротиву - ніякі не герої. Вони жертви. І співпереживати їм варто не через те, що вони зробили щось яскраво виражено хороше, а тому, що вони нічим не заслужили того, щоб їм робили погано. У образі головного персонажа ми вбачаємо певний внутрішній конфлікт через те, що він сидить на місці, а хтось інший веде боротьбу, але як би він не почувався винним, нічого з цим зробити він не зможе. Адже єдиним результатом його спротиву стала б смерть, а він занадто сильно хотів жити.

Можна задатися питанням: то тепер всім можна бути такими Шпільманами з їх цілком природним бажанням зберегти власну шкуру? Знову відповім: не всім. Просто всі люди різні, і декому не дано закривати грудьми амбразуру. Такі люди не заслуговують на захоплення, але на свою частку співчуття цілком заслужили. І кожному невдоволеному варто б спробувати чесно і неупереджено дати відповідь на питання: а що він сам робив би на місці героя? Загинув би з честю, не ставши на коліна, чи все ж таки захотів би вижити у будь-який прийнятний спосіб? Ні, я вірю, що справжні герої серед нас є, але упевнена, що їх небагато..

P.S. Слід зазначити: заміни піаніста на поета, актора, драматурга чи власника м’ясного магазину - принципово для сюжету нічого не зміниться. Назва фільму є лише посиланням на реальну особу з її реальною історією, і яскраво виражених ідей про “мистецтво, яке врятує світ”, там по суті і немає. Мені це особисто ніяк не заважало, адже у даному кіновитворі і без цього є над чим подумати.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
10/10 Душевна краса

Незвичний фільм для коміксів, що робить його унікальним.
Фільм дуже реалістичний, віддзеркалює головну проблему світу - ненажерливі, гнилі люди.

Красива зйомка, фокуси та класна акторська гра з хорошим підтекстом роблять дива.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Тонка межа

Оскар - 2002, "Найкращий фільм", переможець

Епіграф:
- У прес-релізі ви висловилися дуже обережно, сказавши, що фільм лише надихався подіями із життя Джона Неша.
- Так, справді, тому що ми ніколи не мали на меті знімати біографічний фільм (байопік). Але це надзвичайна історія, яку ніколи не вийшло б розповісти, якби вона була вигадкою. Це одна з тих історій, які дуже дивні, та, зрештою, тріумфальні. Така історія повинна мати реальну основу, інакше вона буде здаватися надуманою і цілковито неймовірною. Тож фільм має справу із основними подіями, ключовими поворотними точками життя Джона Неша і, як на мене, здатен вловити загальний дух його життєвої подорожі та його стосунків з Алісією.
Із інтерв’ю режисера Рона Ховарда для About.com.

Як на мене, дане інтерв’ю - шах і мат усім тим, хто зненавидів даний фільм через невідповідність реальній біографії Джона Неша. Не варто у художньому кіно шукати документальної точності, адже воно часто не переслідує мету розповісти в деталях, як усе було насправді, а має свої, виключно художні, цілі, плюс стимулює дізнатися про те, як все було насправді. Для любителів точності, мабуть, дужче підійде документалка від каналу PBS, яка, кажуть, доволі ретельно і детально розповідає про життєвий шлях відомого математика і нобелівського лауреата.

Тим більше, що частина художніх допущень і відмінностей має цілком адекватне пояснення. Наприклад, використання візуальних образів для відтворення “специфіки мислення” Джона Неша в усіх її аспектах сприяє більшій кінематографічності, а також дає можливість ввести у фільм екшн-детективно-шпигунську складову, яка, безумовно, є його окрасою.

Спрощене подання математичних теорій та роздумів Неша - необхідна умова для того, щоб фільм був цікавий (і зрозумілий) не тільки математикам, а візуалізовано-ефектне відображення мисленнєвого процесу покращує сприйняття і немовби дає можливість зазирнути у голову героя, що у підсумку підвищує градус співпереживання.

Церемонія вручення ручок у Принстонському університеті (повністю вигадана) і промова на врученні Нобелівської премії - це все про “переможність” і “тріумфальність”, про яку говорив режисер у своєму інтерв’ю. Після років поневірянь герою необхідно пережити катарсис, а глядачі мають зробити це разом із ним.

З іншого боку, як на мене, є і доволі-таки невдалі відступи від реальності, як от кінематографічна лінія вірною і самовідданої дружини. Насправді Алісія покинула Джона аж на 7 років. Потім вони знову стали жити разом, але це скоріше нагадувало співмешкання добрих знайомих: Джон знімав кімнату у квартирі колишньої дружини з 1970 по 1994 роки. Тож схоже на те, що вона просто протягнула руку допомоги чоловікові, за яким потрібно було приглядати, але з яким вона не готова була бути у шлюбі (і я її розумію). І лише у 2001 році, очевидно, після тривалих роздумів, вони одружилися повторно, вже будучи літніми людьми. А ще у них був син, також не зовсім здоровий… Цікава ж історія, чому не розповісти, як було насправді? Але ж ні, треба вчергове впхати нав’язлі на зубах “сімейні цінності”!

Сам фільм доволі чітко розділяється на три частини: експозиція, шпигунський бойовик і драма (з розв’язкою). Причому примітно, що бойовик іноді повторно проникає у драму, вносячи смуту в уми глядачів, які не ознайомилися з підгрунтям і цим забезпечили собі ефект несподіванки і постійних сумнівів щодо того, що ж взагалі перед тобою відбувається. Такому глядачеві картина не буде здаватися затягнутою в останні 40 хвилин, адже він постійно буде очікувати на якийсь черговий сценарний підступ.

Але навіть глядач, із самого початку знайомий з історією, показаною на екрані, може витратити час із користю. Наприклад, насолодитися прекрасним акторським тандемом Рассела Кроу та Пола Беттані. Тут, правда, враження трохи псує початок кінокартини, де 37-річний Кроу грає 19-річного на той момент Неша, адже, не маючи заданих фільмом орієнтирів щодо віку і життєвого досвіду героя, глядач до пори не розуміє, як цього персонажа сприймати: як молодого хлопця-студента чи як дорослого дядька з невідомою нам передісторією, який прийшов отримувати “другу вищу”.

Можна поринути у роздуми щодо геніальності як відхилення, настільки відмінного від норми, що певна ступінь психічної неадекватності виглядає мало не обов’язковою. Справді, якщо людина на такому рівні наділена даром бачити неочевидні асоціації, що може стати для неї критичною точкою і запобігти відриву її асоціативних рядів від реальності?

Можна зануритися у психологічні пошуки причин і прийти до висновку, що звісно ж, значно простіше, наприклад, вигадати собі всерозуміючого друга-фаната, аніж побудувати подібні стосунки з реальною людиною. Набагато легше уявити себе потаємним спасителем нації, аніж справді ним стати. Хто ще дасть тобі те, чого ти хочеш, як не ти сам, в якій би формі це не проявлялося?

При цьому автори начебто дають доволі чіткий посил про те, що справжня реальність завжди краща за ілюзорне щастя. Більше того, щоб стати щасливим у реальному світі, іноді треба відмовитися від всіх ілюзій, заодно із нереалізованими мріями, надіями та сподіваннями. Посил правильний, але є моменти у фільмі, коли виникає риторичне питання: чи не гуманніше іноді залишити людину у світі її ілюзій, де тільки і може вона пізнати повне щастя?

Фільм так і не дає однозначної відповіді на питання, яким чином Неш вирішив свою проблему. Мабуть, достеменно ніхто цього і не знає... Але висловлене елегантне інтелектуальне припущення про те, що треба усвідомити фікцію, відділити її та намагатися ігнорувати, водночас відкинувши непотрібне почуття провини, у принципі, виглядає як щось реалістичне, оптимістичне, і, (за Роном Ховардом) справді тріумфальне.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
Володар перснів: Хранителі персня
Володар перснів: Хранителі персня (2001)
The Lord of the Rings: The Fellowship of the Ring
10/10 Велика сила - велика відповідальність

Оскар - 2002, "Найкращий фільм", номінант

Можливо, є сенс писати одну рецензію одразу на всі три фільми, адже це як не як, а цілісна історія. Та оскільки був вибраний формат не серіалу, а повного метру, кожна частина сприймається як завершений етап. Тим більше, кожен фільм з трилогії є екранізацією однієї з книг, назви яких прямо вказують на той чи інший етап історії. Так, якщо фільм носить назву “Братство персня”, він розповідає про його створення, “роботу” і підсумкову долю.

Пройдемося основними складовими.

Сюжет: Перше, що кидається в очі - певна нестача експозиційного підгрунтя у фільмі, який має бути ходячою експозицією. Хто викував персні влади? Навіщо? Які були їх функції і призначення? Яким чином Саурон всіх обманув і зміг підкорити персні? Чому він втратив тілесну форму, коли втратив перстень? Стільки питань, а ще ж тільки 5 хвилин минуло… Далі не краще. Чому на раді в Рівенделлі присутні, висловлюються і приймають рішення не виключно правителі? Від гномів так узагалі присутній один Гімлі, який навіть не є сином короля. Чому хоч один із “дорослих” членів братства не хоче піти наздогнати Фродо, від місії якого взагалі залежить все на світі, а натомість всі ідуть виручати інших рядових хоббітів? І так далі…

Відповіді на деякі з цих питань є у книгах і на профільних фанатських ресурсах, але хотілося б усе ж отримувати їх у процесі перегляду, щоб не кваліфікувати їх як недомовки або ж просто звичайні ляпи.

Діалоги. Очікувано пафосні, з претензією на глибину філософського сенсу, але місцями несподівано розбавляються нечисленними комедійними вставками. За жартівливу складову відповідають переважно Піппін та Меррі, Гімлі, неочікувано Гендальф і навіть трохи Фродо (“А Мордор - це направо чи наліво?”). Менш із тим, моментами здається, що жарти одних героїв і пафосні монологи інших існують неначе окремо одне від одного, і так до кінця і не зрозуміло, куди ж варто було рухатися, у бік серйозності чи жартівливості.

Персонажі. Деякі персонажі у першій частині виглядали доволі схематично. І я не говорю про другорядних і зовсім статичних Елронда і Галадріель, а про більш вагомих. По суті, не маючи літературного підгрунтя, про Арагорна можна сказати лиш те, що він - благородний лицар, що з невідомих причин відмовився від трону. За показаними рисами від Боромира його відрізняє тільки стійкість до близького знаходження поряд із перснем влади, у решті аспектів ці двоє майже не відрізняються. Навіть любовна лінія Арагорна і Арвен не дозволяє забарвити персонажів хоч якось. Про Леголаса ми знаємо тільки те, що він - син короля лісових ельфів і любить високопарно говорити, а про Гімлі - що він любить махати сокирою, схожий на ірландського любителя пива і недолюблює ельфів.

Читала, що багатьом фанатам книги не подобається зображений Гендальф. Мовляв, якийсь безхатько, а не чарівник-мудрець. Одначе, думається мені, що зовнішність Гендальфа - це посил до глядача, який закликає не оцінювати людину візуально, а дивитися глибше у суть речей. У цьому контексті згадується епізод із останнього фільму трилогії “Хобіт”, де персонаж на ім’я Альфред, який до того був показаний як людина ницої душі, невеликого розуму, жадібна і улеслива, був єдиним із озерних людей, хто кинувся одразу проганяти Гендальфа, прийнявши за жебрака. Також, зважаючи на приязнь Гендальфа до слабких і простих створінь світу цього, не дивно, що до свого зовнішнього вигляду він теж не дуже вибагливий.

Сподобалися також Сем і Фродо і їх намічені арки персонажів. У випадку Сема це вихід із зони комфорту заради дотримання обіцянки, і розуміння того, що вірність і відданість слід ставити вище за будь-які зручності. Фродо ж одного разу говорить Більбо: “Я не такий, як ти”, маючи на увазі, що не сильний і не мужній, і це цілком вписується у показаний образ. Фродо не герой, не “вибраний”, не має особливих здібностей. Йому постійно страшно і погано, він мало не вперше у своєму безтурботному житті переживає справжнє випробування. І якщо його дядька свого часу погнала в дорогу туківська кров (читай: жага до пригод), то Фродо цього не прагнув. Здається, що із усіх чотирьох хоббітів він найменше підходить для своєї ролі: малий, кволий, нездатний за себе постояти, але саме за внутрішню силу духу і прагнення іти наміченим шляхом, не дивлячись ні на що, його, імовірно, і було обрано.

Локації. Саме перша частина, будучи експозиційною, мала задавати тон усій трилогії, і вона з цим справляється блискуче. Водоспади Рівенделла, ліс Лотлріен, Шир, статуї предків Арагорна, підземні зали Морії, Мордор та Ізінгард, лісові, польові та гірські пейзажі, зняті на новозеландських просторах. Візуальна частина виглядає дуже круто і по-хорошому фантастично, часто переважаючи найсміливіші очікування. І якщо станом на 2020 рік глядача вже неодноразово балували Аватаром, картинами Марвел, новими Зоряними війнами та ще безліччю крутих проектів, то у 2001 році показане вражало навіть на звичайному 17-дюймовому моніторі, не кажучи вже про широкий екран.

Протягом усієї першої частини локації не повторюються, постійно тримаючи незнайомого з першоджерелом глядача у напрузі, роблячи показаний світ багатогранним і живим (хоч, звісно, з першого разу розібратися у географічних назвах без “шпаргалки” доволі складно).

Роздуми. Перстень всевладдя, очевидно, є метафорою абсолютної влади (або засобу її досягнення). Автор всіляко наголошує, що така влада, не стримувана ніякими важелями - це однозначне зло. Чітко показано, як починає мінятися у гірший бік характер тих, хто нею наділений (носіїв персня). Водночас примітно, що насправді жоден із носіїв персня цієї влади не отримує, адже насправді перстень підкоряється тільки своєму істинному господареві. Тобто, раз абсолютна влада - сама по собі зло, то вона може бути тільки частиною і витвором того, хто сам являється злом. Отака метафора у метафорі.

Помітні у фільмі християнські мотиви. Адже якщо Саурон - такий собі диявол, то він може спокусити тебе перснем (диявольським даром) і ти станеш його слугою (як королі стали назгулами), але рівним дияволу ти не станеш ніколи, тільки загубиш свою безсмертну душу. І наскільки дар диявола згубний, настільки ж він і привабливий, чим і пояснюється загальна тяга до персня навіть у тих, хто апріорі не здатен його використати. І чим більшу силу має людина, тим більш руйнівні наслідки буде мати підпадання її під вплив персня (застосування цієї сили зі злими намірами). Поістину, “Велика сила - велика відповідальність”.

Враження: Перераховані вище огріхи хотілося озвучити, раз вони були помічені. Але під час першого перегляду емоції і захват від позитивних моментів пересилюють будь-які претензії. Далі буде.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Мої думки тихі
Мої думки тихі (2019)
My Thoughts Are Silent
8/10 Мамам, які не можуть відпустити від себе дітей, присвячується.

Хороша стрічка, має кілька шарів прочитання. ЇЇ можна дивитись просто, як комедію, а можна зануритись глибше. Тонка іронія, місцями можливо і товста, але скрізь доречі. Статичні кадри, зачіпаючий саундрек, який обов'язково собі скачаю, якщо знайду. Побільше б такої якості українських фільмів.

4 з 4 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Перші три сезони кращі за оригінал

Не знаю як так вийшло, що перші три сезони кращі за оригінал.
Розкриття персонажів, хороша операторська робота, локації, актори та історія — все дуже добротно зроблено.

Але після 3-ого сезону все хороше викинули, а все нецікаве додали.
Викинули Медісон та Ніка, а натомість отримали нудного момо, зовсім недолугу історію з допомогою, крупні плани облич (привіт із 2000-х).

Тож поділяю думку фанів з реддіта:
1-3 сезони: бійтесь ходячих мерців
4-5 сезони момо та його друзі

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Труднощі підліткового життя

Капець! Цей фільм нагадав, наскільки складне та одночасно цікаве підліткове життя! А ще фільм показав, що дивлячись на підлітків зі сторони, все виглядає кумедно. Хоча для самих підлітків, нічого кумедного в тому, що з ними відбувається, немає.

Фільм добрий та веселий. Якщо ваше дитинство було радісним і вам приємно його згадувати, то подивіться цей фільм - не пошкодуєте. Буде привід ще раз згадати своє дитинство та посміхнутися.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Гарна стрічка. Варто переглянути

Варто переглянути та підтримати гривнею українське кіно! Гарна Різдвяна казка. Під час перегляду навіть переживав, що буде далі і чим все завершиться. Звісно, були деякі надто наївні речі, але можливо ви їх не зауважите під час перегляду. Здоровий гумор, відсутність затертих стереотипів, безліч посилань на українські звичаї та мітологію. На мою думку, не пошкодуєте!

P.S. Претензії лише до прокатників в багатьох містах України, котрі відверто саботували прокат цієї стрічки, ставлячи фільм в незручний час один раз на день. Для таких прокатників є важливішим навіть не прибуток, а саботування та придушення української культури.

4 з 5 користувачів вважає цю рецензію корисною
6/10 Другого шансу не буде

Оскар - 2002, "Найкращий фільм", номінант

Детально проаналізувавши свої емоції після перегляду, я прийшла до висновку: треба подавати до суду за моральну шкоду на мало не кожен кіноресурс, а заодно і на розробників постера, адже вони уперто маскують під детектив те, що детективом аж ніяк не є. Сюрприз із жанром - це не завжди трагедія, але в даному конкретному випадку, здається, що значна кількість людей, які не читають рецензії до перегляду і не знайомі з творчістю режисера Роберта Олтмана, очікували на обігрування творчості Агати Крісті, яке, можливо, буде містити у собі долю іронії, та все ж при цьому лишиться детективом.

Навіть більше: такі глядачі не просто очікували, вони ХОТІЛИ саме такий фільм. Обирали відповідний вечір, коли буде відповідний настрій, налаштовували, якщо хочете, роботу мозку… Неготовність до того, що буде показано, зіграла настільки злий жарт, що подібний глядач усю першу половину фільму намагався розібратися у родинних зв’язках персонажів, запам’ятати їх імена, чим і як вони між собою пов’язані (а коли персонажів близько 20 штук, це не так легко), щоб потім приділити увагу розгадуванню сюжетного твісту, а коли йому стало зрозуміло, що це все абсолютно не потрібно, було вже пізно. Глядач, який витратив майже дві години свого життя марно - це невдоволений глядач. Злий глядач. Він може злитися хоч на творців, що його “обманули”, хоч на себе, що не здогадався одразу, що до чого, але настрій у нього у будь-якому випадку буде не на висоті.

Очевидно, що таким глядачем стала і я, інакше не розписувала б про це так емоційно і детально. Але за результатами ситуації маю цікаве спостереження: вочевидь, за сприйняття детективу та іронічно-сатиричної драми відповідають якісь зовсім різні ділянки мозку, бо за пробудовуванням взаємозв’язків оцінити драму майже не вийшло. А я начебто і не зовсім “стороння” людина, будучи фанаткою таких фільмів, як "Гордість та гонор" (серіал), "Говардс Енд", “Решта дня”, "Легка поведінка" - фільмів, які також описують англійську дійсність (у більшості своїй - період “заходу імперії”), не цураються іронії та навіть сатири у зображенні персонажів, вирізняються неквапливістю дії, тонкими діалогами і ретельним зображенням епохи.

Якщо спробувати абстрагуватись від негативних емоцій і оцінити фільм об’єктивно, то здається, що перед нами мало не приквел "Абатства Даунтон". Хто бачив - зрозуміє, про що я… У ньому є навіть графиня Трентем - консервативна стара суха леді у виконанні Меггі Сміт, яка у “Даунтоні” магічним чином перекваліфікувалася у графиню Грентем. Причина у тому, що сценарист Джуліан Фелоуз після очевидного успіху цього фільму, номінованого на головну статуетку і відзначеного винагородою за оригінальний сценарій, вирішив розвинути успіх, взявши ідею рівноцінного освітлення життя прислуги і знаті у одному багатому маєтку (раніше почерпнуту ним із кінокартини Жана Ренуара “Правила гри”) і реалізувавши її у варіанті серіалу.

Різниця хіба що у тому, що "Абатство" хоч і зображує своїх персонажів із певною іронією, та водночас демонструє до них незмінну любов, немов мама до неслухняних і поки що нерозумних дітей. "Госфорд парк" же скоріше проявляє сарказм, знущаючись навіть над очевидними протагоністами, не кажучи вже про решту. Те, що в "Абатстві" виглядає як дослідження традицій та звичаїв, у "Госфорд парку" зводиться до нескінченного іронізування над просякнутою снобізмом британською аристократією, яке визнає зміни, навіяні часом, лише у косметичному варіанті, але глибинно так і продовжує триматися за мало чим підкріплене уявлення про власну вищість, над тим, як нижчі класи демонстративно “знають своє місце”, водночас імітуючи поведінку вищих із неймовірною точністю, або ж над тим, як терпить крах спроба представників нового віяння всидіти одразу на двох стільцях.

При цьому фільм не виглядає пародією. Її елементи проявляються хіба що з появою серед персонажів інспектора у характерному виконанні Стівена Фрая, і в цей момент іронізування над персонажами плавно перетікає в іронізування над жанровими кіноштампами.

Словом, коктейль із драматичної та іронічної складових виглядає постфактум доволі привабливо. Здається мені, що якби я одразу знала, чого очікувати, мої емоції відносно картини “Госфорд парк” могли б бути абсолютно іншими, але, як казала пані Коко Шанель, “у вас не буде другого шансу справити перше враження”.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
6/10 Хороший фільм, але нудний

Фільм використовує всі стандартні фішки, але не приносить чогось нового і захоплюючого. Все дуже стандартно.
З позитиву добре зіграні ролі та хороше виконання пісень і танців.

6/10 Це місце робить дива...

Насправді дива роблять круті актори, які врятували посередній фільм для мене.

Стандартний фільм в дусі ліки від щастя, але в дуже слабенькій реалізації. Якби не фентезі з розами, можна було було б сміливо видалити жанр фентезі, фантастику з опису.

Ось щодо стилю то недотягли. Зробили красиво, але якось по-простому. Відчувається слабкий бюджет картини.
Робота оператора теж слабенька, на рівні телесеріалів. Все якось дуже спрощено, дуже стиснено в плані показу локацій.

Перші пів фільму темп дуже повільний і нецікавий, важко втриматися від бажання вимкнути. Схоже новоспечена режисерка для хронометражу додала непотрібні сцени.

Нічого аж такого нового не придумали, хороша задумка, пару твістів, але дуже слабка реалізація. Тут би Денні Вільньова режисером і покращити діалоги. Просто втрачений потенціал.

Загалом:
Ідея середня
Сценарій слабкий
Режисура слабка
Актори топові

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Темний лицар - Чорний Ворон

Фільм "Чорний Ворон" розповідає про відчайдушну боротьбу українців у лісах Холодного Яру проти радянських окупантів. Фільм насичений повним переліком кліше - радянці, які напиваються, не мають почуття гідності та поваги, як до інших, так і до самих себе, не мають нічого святого. І на противагу їм українці - доблесні воїни, готові воювати до загину заради ідеї. Скажете, що це все уже було і ми це все вже бачили. Може й так, але трейлер до цього фільму абсолютно правдивий і не обманює, тож ви наперед знаєте, на яке кіно ідете. До того ж фільм знято на основі книги Василя Шкляра "Залишинець", тож при потребі можна почитати і книгу, щоб зрозуміти, що це за фільм. Особисто я надто високих планок не ставив, тож покинув кінотеатр задоволеним. адже непогана гра українських акторів, яких уже починаєш впізнавати, досить динамічний сюжет, голосив Василя Шкляра за кадром і досить непоганий саундтрек від "Океанів". А що ще потрбіно? гайда в кінотеатр!

7/10 Однозначно важлива стрічка неоднозначної якості

Не можна стверджувати, що фільмів про Голодомор мало і водночас доводиться про це говорити. Бо з одного боку серед відомих є лише "Голод 33" Янчука, "Гіркі жнива" Джорджа Менделюка та "Ціна правди", але з іншого боку цій сумній сторінці українського народу присвячені аж три стрічки, водночас про діяльність, скажімо "Руської трійці" немає нічого.
Стосовно самого фільму, то можна відзначити чудову гру акторів, гарні знімальні ракурси та дотримання хронології подій. Водночас - надто багато штампів та кліше, які не дозволяють сприймати фільм як серйозне, незаангажоване полотно, відзняте sine ira et studio. Взяти хоча б епізод із випиванням горілки партійними прибічниками. Ну надто вже карикатурно усе виглядає.
Хай там як, але приємно бачити Джозефа Моула, відомим своєю роллю Одісея у нетфліксівській "Трої" у напівукраїнській стрічці.

6/10 Лобстерні метафори

Оскар - 2002, "Найкращий фільм", номінант

Назва фільму відсилає нас до пастки для лобстерів, яка називається “спальня” - очевидно тому, що небажано, щоб у ній лишалося більше двох представників. Інакше їм стає тісно і вони починають калічити одне одного або калічитися об стінки пастки. Метафора тут очевидна і прозора: спальня - не те місце, де потрібен третій.

У якийсь момент ти можеш подумати, що це буде фільм про любовний трикутник, драма про стосунки і примирення, або навпаки, про правосуддя, але фільм постійно робить повороти, щоб у кінці виявитися знову не тим, чим здавався (за що йому плюсик і зірочка не погони). І тим не менш, усі названі вище складові у ньому є.

Кінокартина могла б бути про п'ять стадій примирення з трагедією: заперечення, гнів, торг, апатія, прийняття. Почасти можна сказати, що так воно і є, от тільки деякі стадії лишаються за кадром, та і прийняття виходить доволі своєрідне.

Картина водночас могла б бути про те, як рідних людей розділяє трагедія, і вони змогли знову знайти шлях одне до одного і порозумітися, але якось не вийшло: здається, що вибраний спосіб порозуміння їх у підсумку тільки розділив. (Так то воно добре жити з відчуттям торжества справедливості, коли не ти особисто доклав(ла) до цього руку, якщо ви розумієте, про що я.)

Картина могла б бути і про те, що є вчинки, після яких неможливо не засумніватися і ніяк не змінитися внутрішньо, навіть якщо за тобою правда, і це насправді показано, але обраний спосіб для трансляції ідеї мені не дуже сподобався (про це трохи далі).

А про що вийшла картина? Мабуть, в першу чергу, про порожнечу. Так вже виходить, що навіть ті люди, які не зробили свою дитину сенсом свого існування і живуть достатньо осмисленим як для середньостатистичних американців життям, все ж цілком логічно схильні бачити у дитині своє продовження і навіть своєрідний шлях до безсмертя. І якщо смерть одного з чотирьох дітей - це просто трагедія, то смерть єдиної дитини у людей літніх - це у певному сенсі вирок їх існуванню. Причому іноді запобігти такому не можна ніяк, а компенсувати чимось практично неможливо.

Із плюсів: по-перше, варто відзначити акторську гру. Ненав’язливо, на півтонах, іноді самими очима, без шекспірівських пафосних монологів і навіть не повишаючи голосу, виконавці доносять до нас емоційний стан своїх героїв, і ти їм, без сумніву, віриш.

По-друге, вже згадувана вище сюжетна і композиційна нетиповість виглядає плюсом, зважаючи на те, що кіно могли без проблем скотити у глибинне дослідження любовного трикутника або судову драму. Причому особисто я люблю і любовні трикутники, і судові драми, але жанрова схематичність американських кінокартин потроху набиває оскомину.

Із мінусів: по-перше, як не дивно, персонажі. Вони максимально звичайні (хоч і не без поодиноких родзинок), мабуть для того, щоб підкреслити посил: така ситуація могла статися де завгодно і з ким завгодно. Син - хороший хлопець, мама - домогосподарка із дивним захопленням, батько - звичайний мужчина, Наталі - мати-одиначка, її чоловік - типовий аб’юзер, і т.д. Але, як на мене, саме через таку недостатню індивідуальність і підкреслений реалізм не виходить співпереживати героям настільки глибоко, як хотілося б. Іноді хочеться якось відійти від відчуття підглядання у шпаринку за сусідами. Тим більше, є фільми у схожому стилі, які непогано із цим справляються (наприклад, “Таємниці і брехня” 1996 року).

При цьому разом із підкресленою звичайністю ми ще іноді помічаємо і нестачу деяких штрихів, які не завадили б для цілісного сприйняття персонажів. Наприклад, ми навіть до кінця не знаємо причин, чому Наталі пішла від чоловіка: він її ображав, бив чи просто мало заробляв і не приділяв уваги дітям? Бачила одну рецензію, де автор цілком серйозно розписує, що це сама Наталі прагне підтримувати стосунки з чоловіком, то пред’являючи претензії щодо його роботи, то демонструючи ревнощі (хм… цікаво, у який це момент?), а значить, вона до нього досі небайдужа і він їй рідний. Очевидно, що така трактовка викликана нестачею однозначної інформації про ці стосунки у самому фільмі - такої, яка унеможливила б або мінімізувала б бажання заповнити вакуум власними домислами і проекціями.


Другим мінусом я б назвала надмірну спокійну розміреність дійства. Не те щоб це глобальний мінус, але всередині картини - у той час, коли ти повинен би заходитися від співчуття до героїв, - чомусь виникає відчутне таке провисання, яке, навпаки, дещо відсторонює від того, що відбувається.

Ну і третє (і основне) слабке місце - роздуми на тему того, що монстр може несподівано і невчасно виявитися людиною. Так то воно так, але чомусь тут його олюднюють не дитячі малюнки, розвішані на стінах, які цілком могли б охарактеризувати його як люблячого батька, а його фото разом із колись щасливою дружиною.

У контексті цього, а також ще однієї “лобстерної” метафори - про те, що самиця лобстера набагато більша і може з легкістю справитися з двома самцями, - вимальовується дещо неадекватний посил. Неначе Наталі сама винна у всьому що сталося, бо вона ініціювала і допустила цю ситуацію, а убивці і вбиті… ну, вони просто люди…

Із такою трактовкою, якщо вона задумана була авторами (а схоже, що так і є), я категорично не можу погодитися. Чоловік убив коханця своєї дружини. Коли у нього була можливість, він жодного разу не сказав: вибачте, я випадково, я не хотів. Він зробив це холоднокровно і цілеспрямовано, вважав, що його поведінка прийнятна і має бути зрозумілою кожному. Більше того, для себе цей чоловік вважає нормальним загравати з іншими жінками. А коли він нарешті показав, хто в домі мужик і хазяїн, його ніжні пориви і наміри повернутися до дружини чомусь одразу зникли, відкриваючи нам істину: перед нами людина з девіантною поведінкою, а по-простому - мерзотник. Навіщо було його олюднювати, та ще і таким цікавим способом - переведенням стрілок на його дружину - я не розумію взагалі. Як на мене, цю саму думку можна було викласти трохи іншим способом без втрати основного сенсу. А так вийшло не зовсім тривіальне, драматичне, загалом хороше, але місцями якесь… неправильне кіно.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
LisaS

Чудовий вступ до трилогії. Трохи повільний старт як і в інших фільмах про Бетмена, перш ніж це зробити, але якщо ви пройдете початок, ви побачите пригодницький екшн і моральний вибір сірого простору!

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною