Твін Пікс (1990—2017)

Magical Fleas of St. Antoniy 31 серпня 2024, 15:19

Попередження: рецензія містить спойлери

Показати рецензію

Певне, фан-база «Твін-Піксу» значно більша за кількість фанатів самого Лінча і тому коли згадують його ім’я – в першу чергу згадують «Твін-Пікс». Щодо серіалу існує величезний масив теорій, пояснень, документальних праць та досліджень – в своєму об’ємі вони перевершують серіал в десятки разів. Основна причина цього в різножанровості та насиченості знаками та символікою практично в кожній серії. З самого початку, «Твін-Пікс» позиціонувався як детективна драма про розслідування вбивства молодої жінки в провінційному містечку – певне, на той час як і на сьогодні один із найперспективніших жанрів, яким можна довгий час утримувати увагу глядачів біля телеекранів. Проте ні Лінч, ні Фрост не могли дозволити собі триматися таких жанрових рамок і доволі швидко вони розвивають чорну комедію, містику, трилер, саспенс, фантастику, містику, ще трохи могли й перейти на мюзикл. Стрижнем залишалось розслідування вбивства та розкриття таємниць і характерів мешканців маленького містечка. Перший сезон в цьому плані вийшов ідеальним, коли звичний матеріал інших телевізійних продуктів замішувався практично метапародії, пов’язаної зі снами, розмовами про каву та любовними перипетіями і Марк Фрост, який загалом відповідав за перші сім епізодів, тримав кожен жанровий прошарок в певних межах. Тим не менш, з другим сезоном, коли зі своїх проектів повернувся Лінч, в серіалі починає домінувати містичний елемент, від чого деякі епізоди додають динаміки подіям, гостроти, а той взагалі стають надмірну жорстокими – варто згадати перший епізод другого сезону, де в номер до пораненого Купера приходить дух і говорить свої пророцтва, а у фіналі ми бачимо кількасекундні сцени вбивства в саспенсому обрамленні. З одного боку, такий початок перевантажував тодішнього глядача, додавав нехай і красиве незвичне, проте гнітюче видовище, а з іншого, Лінс і Фрост почали трохи піднімати ту саму динаміку, відриваючись від настрою першого сезону. Власне, від цього й утворився дисонанс коли після розкриття ім’я вбивці, події в другому сезоні почали нагадувати вестерн в купі із підлітковою мелодрамою, адже тепер в команди сценаристів було завдання розтягнути події на 22 епізоди, які замовив канал АВС. З динамікою та жанровістю тягнулись значні проблеми і поява Віндома Ерла лише спричинила перегин в бік трилера й містики – сюжет загострився до класичного протистояння героя та лиходія, порятунком коханої і подорожі в похмуре місце. Одні глядачі сприйняли це як належне, як класичну схему розвитку історії, яка задовольняє шанувальників серіалу, незважаючи на похмурий фінал, дехто сприйняв це як марнування того високого потенціалу, який «Твін-Пікс» демонстрував в першому сезоні, і похмурий фінал навпаки дещо рятує враження. Однак, безумовно жанрове різноманіття є безумовним плюсом для серіалу – перед глядачем постає ціле полотно провінційного містечка із цікавими ексцентричними персонажами та містичними подіями.

В свій телевізійний проект Марк Фрост і Дейвід Лінч включили неймовірну кількість персонажів, для представлення яких навіть подається спеціальна схема їхніх стосунків між собою. Частина героїв – добрі і світлі, частина злі, частина злі, які прикидаються добрими, а ще є частина, які проходять певний розвиток від потенційно негативних до хороших персонажів. Безумовно, головними героями автори назначили агента Купера і шерифа Трумена як головних детективів сюжету, разом з тим, покійна Лора Палмер також постає головним елементом серіалу, довкола якої обертаються події, решта персонажів наділені своїми унікальними характерами та своєрідною поведінкою – це мешканці Твін-Піксу: лікарі, учні школи, поліцейські, лісоруби, бізнесмени, водії вантажівок, офіціантки, механіки, продавці в універмазі – перед нами просто таки «добра стара Америка» із одноповерховим тихим життям, також перед нами представлені і справжні негідники: торговці наркотиками, власники притонів, домашні насильники, маніяки-вбивці, а також інфернальні персонажі, гості із потойбіччя – Боб, однорукий Майк, карлик із Червоної кімнати, велетень. Власне усіх персонажів можна подати у структурній взаємодії, де звичайні люди контактують із лиходіями через містичних персонажів. Для прикладу, варто згадати сон Купера в другому епізоді першого сезону і як окремі фрази зі сну допомагали йому в розслідуванні або подібний приклад із вже пораненим Купером і ті послання від велетня, які також допомогли йому в розслідуванні вбивства. Однак, не слід ділити персонажів на важливих і не дуже, хоча в другому сезоні команда сценаристів перестаралась і ввела доволі багато другорядних героїв зі своїми недолугими сюжетними лініями, проте ще в першому сезоні лінія кожного помітного героя рухалась в своєму звивистому напрямку і на кожному повороті працювала на загальне серіальне полотно. Наприклад, нехай вагітність секретарки Люсі й виглядала комічною і мало впливала на хід розслідування, але вона допомагала розширювати «Твін-Пікс», наповнювати його життєвою пульсацією і глибиною.

Як не дивно в «Твін-Пікс» найкраща і найсильніша атмосфера з усіх робіт Лінча і справа не лише в кольоровій гаммі чи насиченій містичності серіалу. Головним постає сполучення усіх елементів в одне ціле: маленьке містечко, що є своєрідним мікрокосмосом для Лінча, основна таємниця – розслідування вбивства Лори Палмер, подвійність людської природи, власне, робота Марка Фроста, що дозволило дозувати на екрані все «лінчівське», характери персонажів, які дозволяють глядачам відчувати себе на їхньому місці, а з іншого боку, достатньо харизматичні риси, аби спостерігати за ними, а ще оточення: затишні кав’ярні, готельні номери, навіть поліцейська дільниця, де детально обговорюють жорстоке вбивство, але на столі при цьому справжня домашня атмосфера з кавою і пончиками, також та сама м’яка приємна кольорова «лампова» гамма; натомість в серіалі представлено й досить багато «темного»: похмурі ліси, завивання вітру, самотній світлофор вночі, прояви потойбічного, химерні сни, обличчя Боба, Червона кімната. Все це працює на контрасті одне з одним – то перед нами романтична патетика, то шокуючий саспенс. Чималу роль грає представлена міфологія про стародавнє зло, яка зачаїлося в місцевих лісах, індіанські легенди про Білу і Чорну Ложі, примітивні знаки, які натякають на присутність сил, які людський мозок не здатен пізнати. А провінціалізм, причому навіть не локальний, а часовий – в «Твін-Пікс» складається враження, що усі застрягли в 50-х роках поведінкою, моральним кодексом, навіть діалектом (серіал варто дивитися в оригінальній озвучці, аби піймати ту унікальну вимову).

Поряд з атмосферою слід виділити музику, над якою Анджело Бадаламенті провів неймовірну роботу. Саундтрек «Твін-Піксу» загально впізнаваний в усьому світі. Плинні синтезаторські та інструментальні мелодії в повній мірі працюють на атмосферу серіалу. Якщо мелодії на синтезаторі ніби навіювали тодішній дух часу, то джазові мелодії це прямий натяк на 50-ті роки і тягучість мелодії одразу дарує нереальності того що відбувається на екрані, практично сну. Для першого сезону ходовими були приблизно п’ять-шість мелодій, які відповідали за різноманітний настрій чи персонажеві якогось типу. В другому сезоні кількість композицій значно збільшилась і жанрово додались зловісні ембієнти, а для фінального епізоду Бадаламенті написав нову гнітючу мелодію, яка немов натякає глядачам на погане завершення історії. Немалу роль грає і візуал. Оскільки над серіалом працювало багато режисерів, то іноді картинка кожного епізоду відрізнялась, оскільки кожен режисер використовував ряд прийомів: крупні кадри, уповільнена зйомка, панорамні кадри, кут нахилу об’єктиву, кольоровий фільтр. Власне, у самого Лінча можна виділити свій візуальний стиль одразу проявлявся як візуально так і сценарно: статичний кадр, панорамне охоплення інтер’єру, тривалі паузи між діалогами.

Також слід виділити загадковість як загустіле поєднання атмосфери і сюжету серіалу. Іноді не розбереш, який компонент на який працює і навпаки. Так рандомний образ раптово починає відігравати роль не простого фону, а справжнього об’єкту куди вдивляється один із головних героїв, нехай то ліс чи запалений сірник, проте глядачеві представлена одночасно розхристана, плинна міфологія та структурований всесвіт надприродних сил з відсилками до езотеричних праць різноманітних містиків й різних коснпірологічних теорій. Як тільки агент Купер чи інші герої отримують знаки, що у справі замішано потойбіччя сюжет підносить нам явище пророчих снів або таємну військову радіостанцію, яка ловить сигнали із космосу, або у випадку Твін-Пікс - із довколишніх лісів. Вислів: «Сови не чим здаються» - стає універсальним і змушує глядача досліджувати питання щодо сов, їхньої символіки та місця у міфології різних корінних народів, і в своїх дослідженнях виходити далі від сов. Одночасно помітно, що автори прагнули розширити всесвіт «Твін-Піксу» і поруч із абсолютно аморфним і непевним потойбіччям, вносили можливість контакту із позаземною цивілізацію через згадку про проект «Синя книга» - дослідження ВПС США феномену НЛО або спускали все на пси, натякаючи, що лиходій Боб – це лише зло, на яке здатна людина. Разом з тим, з кожною серією накопичувалось багато питань щодо тієї чи іншої таємниці, навіть знаку на стіні, на що автори не давало доволі чітких та однозначних відповідей, віддаючи ініціативу глядачам, які вже формують своєрідну сучасну американську міфологію страхів із дитинства.

Чи можна при цьому всьому виділити якійсь провідні сенси, закладені авторами? Знову ж таки ми як глядачі впираємося у тридцять епізодів, над якими працювала ціла команда сценаристів та режисерів. Марк Фрост і Дейвід Лінч заклали основи розвитку сюжету, який немов скальпель розтинає перед нами американську провінцію, а разом з нею консервативну верству населення. Благопристойні зовні, сповнені таємниць із середини – так персонажі «Твін-Піксу» постають перед нами сутністю із роздвоєною природою. Власне, ми бачимо, що Лінч продовжує досліджувати внутрішнє як людини так і цілої країни аналогічним способом як і в «Синьому оксамиті» - Дейл Купер це той же Джефрі Бомон, який подорослішав до гіпертрофованого героя-правоохоронця. Розслідування вбивства Лори Палмер – це передусім критика американського суспільства, яке символічно застрягло мораллю та культурою у 50-х роках, тоді як 90-ті вже стукають у двері стародавнім незрозумілим злом. Занурення в американську провінцію – це розчеплення такого світлого і знайомого нам добра на приховані таємниці, на кістяки в шафах, в залежності від яких ми можемо дізнатись про себе чи оточуючих усю правду. Власне глядач проводить чи проходить своєрідний екзамен і у фіналі на нас чекає та сама Червона кімната із нашим двійником, який говоритиме з нами задом-наперед.

Інша версія полягає в тому, що автори прагнули досліджувати графічну жорстокість у мистецтві, в першу чергу, на телебаченні. Вони запустили пілотний проект і слідкували як глядачі, телеканал і самі виробники реагуватимуть на нове в чомусь гостре, в чомусь трагічне, в чомусь незрозуміле дійство. Цим і пояснюється, чому Лінч і Фрост свого часу піддались на вимогу керівництва каналу достроково розкрити ім’я вбивці. А сам фінал в Червоній кімнаті – не ніщо інше як трансформація усього того, що коїлось із серіалом попередні епізоди та своєрідне відтинання, відхід від правил телебачення. У зворотній версії перед нами представлений агент ФБР Дейл Купер, який одержимий вбитою Лорою Палмер і тому розслідує не стільки вбивство, скільки досліджує її життя, насолоджується перебуванням в місті, в якому та жила і, зрештою, йде за нею у потойбіччя, де нарешті зустрічається зі своїм демоном.