Знайдено 127 результатів 
Оскар - 1996, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Вам знакомо выражение «выше головы не прыгнешь»? Это заблуждение. Человек может всё.” Н.Тесла, к/ф “Престиж
Мила і по-дитячому наївно-зворушлива історія про поросятко, яке змінило свою долю, довело, що іноді варто тільки захотіти, і що ввічливістю і добротою можна добитися значно більшого, ніж агресією.
Із плюсів: Кінокартина приваблює оригінальною на той момент ідеєю і реалізацією, завдяки якій фактично перетворюється на таку собі екранізацію анти-Оруелла із незмінно розумним, але дуже хорошим головним героєм. Фільм населений персонажами, за якими цікаво спостерігати і створює свій власний унікальний світ “інтелектуальних тварин”, у якому, знову ж таки, цікаво розбиратися і розставляти все по місцях.
Фільм задіває емоційні струнки глядача за допомогою, здавалося б, простих прийомів, але практика показує, що найпростіше часто буває і найефективнішим.
Загалом, кінокартина також виділяється із когорти інших сім ... ейних кіно, які вчать розумному, доброму і вічному, вибраною формою, тож авторів слід похвалити за новаторський підхід і його вдалу реалізацію.
Із мінусів: Ідейна складова, як на мене - найполемічніша частина фільму. Зрозуміло, що фільм метафорично зображує взаємини у людському суспільстві, але навіть у такому контексті він має проблеми із посилом. Чи може кожен стати ким захоче, варто тільки захотіти? Ну ідея хороша, і теоретично відповідь “так”, але практично - “ні”, бо базові умови ніхто не відміняв. Людина без таланту може добитися успіху хіба шляхом тяжкої праці, і то не факт, що “стрибне вище голови”, але у фільмі нам не показують і цього.
Зате нам демонструють інше - що головний герой знаходить новий підхід до справи, обхідний шлях, якого до нього ніхто не бачив і який допомагає йому добитися успіху. Начебто непогано звучить. Але знов-таки, на ділі ми маємо, що спершу маленьке поросятко вдало працює через особисте знайомство і симпатію з боку тих, із ким він “працює”. А коли йому доводиться мати справу уже із незнайомими йому тваринами, на допомогу приходить сценарій, який на ходу генерує універсальний “пароль” для подальшої роботи. А в житті зазвичай так не буває. Недостатньо бути милим і маленьким, треба володіти необхідними навиками для роботи, а головний герой їх не має, причому саме через свої “базові кондиції”. Тож, стверджуючи, що “кожен може стати, ким захоче”, фільм сам же собі і суперечить.
Спостерігаються проблеми із мотивацією героїв, які без видимих або названих причин міняють позицію. Тут хтось упевнений, що головний герой лізе не в своє діло - а тут він уже сам кидається йому допомагати. Тут головний герой ображений на хазяїна - а тут уже робить те, що хазяїн хоче… Таких моментів у фільмі вистачає.
Окремим мінусом слід також виділити закадровий голос, який всіляко пояснює усе, що відбувається на екрані, навіть цілком очевидне, тож виглядає зайвим. А краще б пояснив щось із того, про що я писала вище.
Резюмую: фільм призначений не просто для “сімейного перегляду”, а скоріше для найменших глядачів. І не те щоб він поганий, він цікавий і самобутній, але номінація на “Оскар” мене особисто поставила у глухий кут.
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - комедія або мюзикл", номінант
Питання про те, яка аудиторія була у пріоритеті у авторів даного фільму, лишається відкритим. Схоже, що, як і у подальшому автори студії “Піксар”, творці фільму намагалися охопити всіх і одразу. І не скажу, що не вдалося. Малеча свого часу була у захваті від ужимок кролика, дорослі ж насолоджувалися Джессікою Реббіт. Остання навіть викликала своїм образом купу критики, бо багато хто вважав недопустимою присутність настільки сексуалізованого образу у сімейному кінофільмі.
Але, не дивлячись ні на що, фільм увійшов до класики світового кінематографу, причому у першу чергу саме через оригінальне візуальне рішення, яке до того начебто ніхто не втілював - суміщення в одному кадрі живих і мальованих персонажів. Саме цей факт у першу чергу спливає у головах мільйонів глядачів, частина яких вже давно забула сюжет, але ніколи не забуде серйозного дядечка у капелюсі із намальованим кроликом у намальованій же м ... ашині. І чим дужче розвиваються технології, тим більш неймовірним здається цей фільм уже сучасним глядачам, коли вони намагаються осягнути, наскільки складними способами досягалася така висока реалістичність присутності у одному кадрі людей і “мультів”, і особливо - їх взаємодії. Адже у той час про застосування комп’ютера для анімації ще мало хто чув. Зокрема, перший повнометражний 3д-мультфільм “Історія іграшок” вийде тільки через 7 років. А “Кролика Роджера” робили як у давнину - руками і з любов’ю :-)
Якщо абстрагуватися від візуалу як такого, маємо другий пласт - пародійну складову, адже “Кролик Роджер” - це чистий нуар із дотриманням законів жанру (детектив-песиміст у капелюсі, темні похмурі вулиці, принаймі у “людській” частині міста”, фатальна красуня - співачка із бару, детективний сюжет і так далі). Місцями із нуаром навіть переборщили, бо, зокрема, епізод із занурюванням живого черевичка у сироп якийсь навіть не по-дитячому страшнуватий і жорстокий. Але загалом закони жанру витримані, і коли вона накладаються на у чомусь “іграшковий” сюжет, і виникає ефект пародійності.
Детективна інтрига доволі непогано продумана і заплутана, але відповіді на два основні питання: де заповіт і хто підставив Кролика Роджера, на жаль, інтуїтивно зчитуються з перших кадрів, і це той момент, де орієнтація на дитячу аудиторію все ж дорослим задоволення трохи псує. Пов’язано це, імовірно, із ще одним слабким місцем фільму - акторською грою. Намальовані “актори”, у принципі, просто “ідуть за своєю природою”, відтворюючи дух американських мальованих мультиків, і хоч їхнє запаморочливе миготіння і хвацькі крики трохи дратують, але це все принаймі можна зрозуміти. А от актори-люди, вочевидь, намагаючись вписатися у загальну фантасмагорію, місцями безбожно переграють, що робить їх образи більш плоскими і очевидними.
Тим не менш, експеримент вийшов, безумовно вдалий і, підозрюю, що неповторний, адже зараз такого вже не знімуть. І не тому, що не можуть, і навіть не тому, що мальована анімація не в тренді, а просто занадто сильно вже змінилися поняття “мультфільму” і “кіно” за останніх майже 30 років.
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - драма", номінант
Кажуть, історія повторюється двічі. Перший раз - як традегія, другий раз - як фарс. І якщо втеча із благополучної родини і обзивання батьків “імперіалістичними свинями” виглядає цілком трагічно, особливо на фоні вибухів і постраждалих, то справді фарсовою видається спроба втечі навпаки, назустріч цьому благополучному і добропорядному життю. Хтось сказав би, що не дано одному поколінню зрозуміти інше, хтось - що діти зроблять все що завгодно, аби наперекір батькам. І чи зрозуміють діти своїх батьків, повторивши їх долю...
Чи мають діти відповідати за гріхи батьків? Автори дають однозначну відповідь: ні, і дивно було б, якби вони відповіли щось інше. Загалом, навіть сам цей конфлікт видається трохи несправжнім, надуманим, вимушеним, виникає більше за звичкою і через егоїзм батьківської любові, яку страшить думка про те, щоб більше ніколи не побачити свою дитину. У хід підуть захистні прийоми, від штудирування негл ... асних правил до банального залякування, але основна причина, звісно ж, у цьому.
Фільм не натякає на несподіванки у розвитку свого власного сюжету. Він лиш задає напрямок, лишаючи глядача спостерігати за тим, як єдина стовідсотково логічна річ неодмінно станеться. Адже, як сказала героїня фільму Лорна, “всі сім’ї розпадаються”. Це аксіома. І її лишається тільки зрозуміти і прийняти для власного ж блага і для блага тієї ж самої сім’ї.
Не буде нічого полемічного і у ставленні до збройних протестів. Вони стають першопричиною біди, перетворюючи кінокартину на аллюзію до “Злочину і кари”, де герої вже самим своїм існуванням і способом життя несуть покарання за свій вчинок і без будь-якої в’язниці.
Одним словом, кіно хороше і правильне, але чогось не вистачило йому для шедевральності. Чи то меншої передбачуваності (хоч, не дивлячись на неї, за сюжетом спостерігати дуже цікаво), чи то яскравості, чи то менш прописних істин.
P.S. Чому “Біг на місці”? Вочевидь, тому, що герої постійно у русі, змінюють імена і географічне місце проживання, але водночас лишаються на тому ж самому місці, де і за 14 років до того, не розвиваючись, не змінюючись, не рухаючись вперед. Розірвати цю систему - цілком природне бажання, особливо, якщо не ти її створив...
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - драма", номінант
Фільм про невинних жертв судової системи і водночас про правосуддя натовпу. Адже, якщо абстрагуватися, то виглядає неймовірним, щоб у демократичній державі винесли обвинувальний судовий вирок без наявності тіла, мотиву і навіть, умовно, можливості. Щось неймовірне є у тому, наскільки гостро реагують люди, коли жертвою є дитина. Мабуть, причина у тім, що маленька людина апріорі нездатна себе захистити… або ж просто інстинкти починають домінувати над розумом.
Дана кінокартина не маскується під детектив і одразу демонструє глядачеві, яким чином відбулася трагедія, щоб глядач витрачав час не на безплідні роздуми, а на співчуття на адресу головних героїв і на усвідомлення фантастичності того, яким чином із оцього, що нам показали, насправді (а фільм на реальних подіях) можна було зліпити кримінальну справу, яка навіть до суду дійшла. Коли героїня взагалі не мала фізичної можливості вчинити злочин, і десяток людей чу ... є дитячий крик у темряві тоді, коли вона стояла поряд із ними. Але коли розумієш, що такими ж самими емоціями і співчуттям (а не фактами), тільки на адресу маленької дитини свого часу керувалися і присяжні у тому суді (які не бачили “як було насправді”, бо їм же кіно не показували :-)), фільм починає здаватися навіть трохи маніпулятивним. А правда в тому, що чим більше часу минуло від скоєння злочину, тим менше можливості встановити і довести суду реальні факти, і це також не можна не враховувати.
Тим не менш, із цікавого і раціонального я б виділила думку про те, що більшість середньостатистичних людей, як показано у фільмі, не вирізняються інтелектом, так само як кваліфікацією і кругозором. Вони не здатні банально встежити за ходом судового процесу, який обговорюють так активно, неначе це нова серія “Санта-Барбари”, вони не розбираються у експертних висновках, плутають причину і наслідок, ведуться на маніпуляції, “чують серцем”, але тим не менш беруться робити висновки. Із їх числа і обирають присяжних, зроблені висновки яких можуть привести людину у в’язницю чи на електричний стілець. І якось воно трохи страшно, як на мене, якщо все насправді так і є…
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - драма", номінант
Сігурні Уівер сам Бог велів (а може сам Рідлі Скотт) виконувати ролі сильних жінок. Так, у неї добре виходить. І хоч знов і знов не покидає відчуття, що це та ж сама Ріплі, тільки з варіаціями, але загалом сприйняттю не заважає. Вона просто оптимальна актриса для такого різновиду ролей: достатньо приваблива і жіночна зовні, але із внутрішнім стержнем, що задовільняє як чоловічу, так і жіночу аудиторію, і передає загальну ідею.
Саме завдяки виконавиці головної ролі Дайан Фоссі, дивачка, зоозахистниця і, цілком імовірно, особистість трохи малоприємна, яка свідомо проміняла людське товариство на тісне спілкування із приматами, перетворюється на жінку-дослідницю, захоплену своєю роботою, подвижницю із числа тих, хто здатен покласти життя на вівтар своєї справи і задля цього одного відмовитися від решти можливостей у житті. Такій героїні легше співчувати і її легше розуміти, хоч за суб’єктивними відчуттями мені, звіс ... но ж, ближчий герой-фотограф, який “півроку тут, півроку там”. Та загалом, якщо ти проникаєшся позицією головного героя, навіть якщо у реальному житті у тебе з таким героєм спільного мало, кіно можна вважати вдалим.
Фільм, знятий, вочевидь, “за мотивами”, переповнений різноманітними чисто кінематографічними моментами, які навряд чи мали місце у реальному житті, але часто зустрічаються у тих чи інших кінокартинах. Тут і кумир, до якого треба достукатися, і приїзд у нетрі непідготовленої цивілізованої жінки із можливими жартами на тему, і несподівані нюанси роботи, про які ніхто не попередив… Слабо віриться, що жінка, яка летіла в Африку на невизначений термін, не підписувала договір і не проговорила заздалегідь, як і з ким вона буде працювати, наприклад. Тим не менш, усі ці дивні моменти, сконцентровані на початку, роблять свій внесок у комедійну складову.
Нам продемонструють любовну лінію, яка чи не найкраще із того, що є у фільмі, бо доносить просту і правдиву істину: кохання - це ще не все… А ще кінокартина буде в деталях спостерігати за поринанням у світ природи і спілкування з тваринами однієї жінки-науковиці, але, на жаль, так і не розкаже нам про те, які причини спонукали її із самого початку взятися за таку роботу. Цей факт, як і фінал картини, так і лишиться покритим туманом.
Резюмую: кіно доволі споглядальне, з прекрасними краєвидами, тож прихильникам каналу “Animal planet” сподобається однозначно
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - комедія або мюзикл", номінант
“Усьому свій час”. Проста прописна істина, здавалося б. І тим не менш, безліч дітей по всьому світу мріють якомога скоріше стати дорослими, щоб можна було робити, що захочеш. І безліч дорослих по всьому світу мріють повернутися у дитинство, щоб, як не дивно, таки робити що захочеш. І тих, і інших поєднує нерозуміння того факту, що завжди робити все, що захочеш, неможливо у будь-якому віці (принаймі для більшості людей), як би іноді цього не хотілося.
Але фільм насправді не про це. Зараз, вже будучи дорослою, я б сказала, що це немов оммаж Еріку Берну із його психологічною теорією про те, що гармонійна особистість складається із трьох рівнозначних компонентів: внутрішній Дорослий, внутрішній Батько і внутрішня Дитина. І якщо Дорослий - це основа нашої зрілої особистості, Батько - це наш “моральний компас”, самовиховання і самообмеження, то Дитина - це наша креативна частина, наш гумор і безпосередніс ... ть, усе те, що бере свої витоки із щасливої пори дитинства і юності. Дорослий же, який втратив зв’язок із “внутрішньою Дитиною”, здається сухим, нудним, занадто прагматичним. Він ніколи не зробить нічого під дією імпульсу і вже абсолютно точно підзабув, про що колись мріяв. Навряд чи така людина буде багато кому симпатичною.
Саме тому у дорослому віці важливо не втратити цей зв’язок, і по суті, таким дорослим і є герой Тома Хенкса. Саме тому він добре розуміє дітей, подобається дорослим і взагалі легко сприймає життя. У такому контексті можна вважати основну сюжетну лінію із магічним дорослішанням своєрідною метафорою. Та все ж, хоч зв’язок з Дитиною і не повинен обриватися, але Дорослий має переважати, і саме цього не вистачає поки головному герою, у якого ще попереду дорога поступового (а не миттєвого) зростання. А щоб цей зв’язок остаточно зміцнився, дитинство також має бути повноцінним (а не обірватися, скажімо, років у 13).
Отаке у принципі вийшло філософське кіно, яке тим не менш подає свої ідеї під помірно комедійним соусом, легко і невимушено, простою мовою, зрозумілою для людини будь-якого віку, і тим воно чудове.
Резюмую: не сподобається хіба що тим самим дорослим, які забули, якими дітьми вони колись були.
Оскар - 1995, "Найкращий фільм", переможець
Епіграф: “Хранит Господь простодушных…” Біблія, Пс 114:6
Як не дивно, вказане в заголовку і справді спершу видається основною, найбільш поверховою, темою фільму. Здається, що Форрест пливе по життю абсолютно не проблематично, виходячи із таких ситуацій, із яких люди часто і не вибираються. Цікаво, що свого часу у релігійному вченні протестантів-кальвіністів був постулат про те, що людина може дізнатися, наскільки прихильний до неї Бог, уже під час свого земного життя. Його прихильність виражається зазвичай у тому, що людині у житті всіляко щастить. От ми і робимо висновок, що раз Форресту щастить, то Бог його любить. За що? Відповідь очевидна. За його простодушність і “золоте серце”.
Автори фільму спробували втілити оригінальну задумку: показати світ очима людини, яка нездатна на складні інтелектуальні роздуми і висновки, але за рахунок цього - абсолютно позбавлена підступності, хитрості, вміння брехати. Така людина по сут ... і - апарат для виконання інструкцій, і якщо в цей апарат із самого початку закласти інструкції правильні, підкріпити їх любовним ставленням, можна отримати на виході людину, яка несе добро всім оточуючим, але не тому, що так правильно або у неї є глибинна внутрішня потреба, а тому, що її по-іншому не навчили (і слава Богу). Думаю, якби така людина існувала насправді, психіатрія цілком могла б назвати це явище “феноменом Форреста Гампа”.
В силу його розумової неповноцінності у нього також проявився “побічний ефект” - майже повна відсутність внутрішніх протиріч і психічна стабільність, що також зводить нанівець , будь-яку тягу до саморуйнування і схильність до депресії. При цьому прості і наївні речі, які він іноді говорить з упевненістю, можуть служити опорою для тих, хто до цього якраз схильний, нагадуючи, що іноді, у повній відповідності до принципу “бритви Оккама”, не варто ускладнювати там, де можна спростити.
Примітним виглядає той факт, що, не дивлячись на феноменальну везучість Форреста, автори не перегинають палицю. Адже успіху він досягає саме у тих сферах, де інтелект - не головне (спорт, служба в армії), зате грають роль, зокрема, наполегливість, витривалість, вміння виконувати накази, а цього добра у героя якраз вистачає. Таким чином, оформлюється ще одна ідея фільму - про те, що будь-яка людина має якісь сильні сторони, завдяки яким може знайти собі справу до душі і місце у суспільстві
Цікавою також є ідея про те, що якщо ти відкриваєшся світові, то світ у відповідь відкривається тобі. Вона хоч і дещо утопічна, але приваблива своєю простотою і однозначністю, тож знаходить свій відгук. Ще простіша думка - про те, що варто слідувати за своїми бажаннями, навіть якщо вони дивні і нелогічні - досі годує хлібом мільйони психологів, клієнтам яких варто б просто подивитися цей фільм. Адже вийти одного разу з дому і безперервно бігти протягом трьох років - насправді дуже просто, варто тільки подивитися на світ очима Форреста Гампа.
Із плюсів також: Відмовившись від сатиричності, яка була характерною для оригінального роману (у ньому Форрест був савантом і циніком), автори фільму несподівано зробили гарний вибір, адже таким чином вони принесли в образ героя і саму кінокартину ту світлу, оптимістичну і навіть трохи магічну атмосферу, завдяки якій глядач начебто сприймає те, що відбувається, як казочку, але внутрішньо готовий повірити, що все саме так і було. Останньому додатково сприяють “документальні” кадри участі Форреста у низці історичних подій - ідея не нова, та незмінно вдала.
Також не можна не зазначити у якості плюсу очевидну біблійну інтертекстуальність та символічність історії, яка проявляється як у самій сюжетній канві, так і в різноманітних деталях, ну і, звичайно ж, у образах героїв - Форреста Гампа, щедро наділеного рисами Спасителя (доброта, безкорисливість, нечутливість до матеріальних благ), і Дженні, класичної Марії Магдалини. А розуміння того факту, що за сюжетом Форрест має низький коефіцієнт інтелектуального розвитку, наводить на іронічну думку про те, що тільки справді нерозумна людина бути жити і жертвувати собою заради інших, але ж і в Ісуса Христа IQ начебто ніхто не перевіряв… Або у нас просто неправильні тести на інтелект? ;-) Відповіді немає, додумайте самостійно. А загалом, підтексти - це прекрасно.
Із мінусів: Прямою протилежністю Форреста є Дженні, яка повністю позбавлена як його консервативності, так і життєвої мудрості. З точки зору психології можна було б сказати, що Дженні - це уособлення архетипу Тіні відносно Форреста. Але, оскільки показаний герой здається повністю зрозумілим і позбавленим якихось прихованих пластів і тіньових бажань, то спадає на думку, що автори все ж протиставляють цих двох героїв і, відповідно до результатів життя кожного із них, озвучують свою мораль відносно того, яким чином потрібно жити. І виглядає вона надто правильною, надто зрозумілою і навіть трохи ханжеською відносно героїні, яка, вочевидь, в силу свого інтелекту і психотипу не здатна іти по життю шляхом Форреста, навіть якби хотіла, і її провини у цьому немає ніякої.
Тим не менш, долю Дженні можна трактувати і по-іншому: іноді треба об’їхати півсвіту і пережити все на світі, щоб повернутися на самий початок.
Також слід зазначити, що через заявлену розумову неповноцінність героя пересічному глядачеві цікаво за ним спостерігати, але майже неможливо (і навіть трохи неприємно) себе із ним асоціювати. Це не те щоб заважає правильному сприйняттю кінокартини, але трохи нівелює бажання глядача наслідувати вчинки героя там, де цілком можна було б це робити.
Резюмую: любителям неоднозначності, великої кількості смислових пластів, шукачам інтертекстуальності, а також поціновувачам оптимістичних казкових історій - однозначно дивитись. Не рекомендовано - повністю приземленим “реалістам”, які і при перегляді “Гаррі Поттера” будуть кричати “магії не існує!”.
Цитати:
Когда я родился, мама назвала меня в честь героя Гражданской войны генерала Натана Бэдфорда Форреста. Вроде бы они были дальними родственниками. Этот генерал основал клуб Ку-Клукс-Клан. Мама говорила, что это имя должно напоминать мне, как часто мы совершаем поступки, в которых нет никакого смысла.
Не позволяй никому говорить, что они лучше тебя, Форрест. Если бы Бог хотел создать всех одинаковыми, он бы всем надел на ноги скобы.
―Га-а-амп!!! Какова высшая цель вашего служения в армии? ―Выполнять все ваши приказания, сержант! ―Черт возьми, Гамп. Да вы просто гений! Это самый блестящий ответ из всех, что я слышал! Должно быть, у вас коэффициент умственного развития 160, не меньше! Вы чрезвычайно талантливы, рядовой Гамп!
―Что мне нравилось во Вьетнаме - это то, что здесь всегда было куда идти. И всегда было чем заняться
Оскар - 1995, "Найкращий фільм", номінант
Тарантіно засвітився на режисерському небосхилі у 1992 із “Скаженими псами”, але із “Кримінальним чтивом” він просто-таки увірвався в культовий кінематограф. Такий статус зобов’язує рядового глядача до пошуку глибинного сенсу у представленому кіно.
Зокрема, завдяки звичці бандита Джулса цитувати Біблію і загадковому кейсу з певними цифрами у когось одразу виникне бажання пошукати біблійний інтертекст (що, зокрема, вилилося у фанатську теорію про “душу Марселласа Уоллеса” і про вищу силу, випробування якої треба пройти (або не пройти). Де-не-де, щоправда, пишуть, що теорія отримала поштовх від Самого, який пару разів натякав на щось подібне у різних інтерв’ю, але правди ми вже не дізнаємося. Хтось інший побачить у представленому фільмі філософську притчу про вибір і його незмінні наслідки (хоч, якщо подумати, будь-який фільм про це розповідає). Хтось - численні відсилки і оммажі кінокартинам і культурним явищам минулого.
Тим ... не менш, якщо виходити із поняття про те, що є дві групи митців: одні вважають, що мистецтво має бути осмисленим і навіть соціально важливим та актуальним, інші упевнені, що мистецтво має бути “чистим” і “вільним від домішок”, то Тарантіно, схоже, варто б усе ж віднести до другої групи. Саме тому мені найдужче подобається ідея того, що перед нами набір пародій на дрібні і не дуже дрібні штампи кримінальних драм, але пародії виконані не у буфонадному ключі, а у більш тонкому і іронічному.
Картина розбита на 5 новел, представлених у нехронологічному порядку (прийом “нелінійного монтажу”, у якому Тарантіно був почасти новатором), що деякими глядачами і рецензентами сприймається як метафора на колоду карт, яку тасує невидимий деміург (Бог чи режисер) і таким чином грається їхніми долями, доводячи теорії про п’ятий вимір. Та для любителів “бритви Оккама” є набагато простіше пояснення: новели розташовані за принципом зростання емоційного напруження. Саме тому спочатку фільм неначе потроху розкручується, дає звикнути до свого темпу, стилю, лексики, то десь із середини починає відверто “смалити напалмом”, доводячи до ефектної кульмінації.
Фільм водночас і претендує на серйозність сприйняття (неначе все і правда мало б бути так), і періодично “стібеться” над своїми ж героями. І якщо частину подій фільму начебто і можна списати на втручання вищої сили, то основна їх маса відбувається через те, що герої - люди не надто розумні, не завжди здатні прогнозувати наперед наслідки своїх дій, зате готові кидатися хоч щосекунди зі зброєю на амбразуру розгрібання цих наслідків. Так, поістину, дурість - рушійна сила Всесвіту, і якщо в чомусь і шукати глибинний сенс, то точно в цьому.
Із мінусів: можна, звісно, зробити певні суб’єктивні зауваження. Але у цьому і полягає краса“чистого мистецтва” - що майже будь-яку претензію можна оспорити фразою “автор так бачить”. Тож не варто і витрачати час.
Резюмую: рекомендовано людям із іронічним складом мислення і глядачам, які здатні отримувати задоволення від “чистого мистецтва”, не намагаючись осягнути його логіку. До них, мабуть, зарахую і себе.
Цитати:
У них там всё немного не так. В смысле, у них там все точно так же, как и здесь, только немного по-другому.
Гамбургеры! Краеугольный камень здорового питания.
- Ты тоже это ненавидишь? - Ненавижу что? - Неловкое молчание.
Джимми: Нет, позволь задать тебе вопрос. Когда ты заезжал ко мне, ты видел у меня перед домом знак «Склад мёртвых ниггеров»?
Джулс: Нет. Я не видел.
Джимми: А ты знаешь, ПОЧЕМУ ты не заметил знак «Склад мёртвых ниггеров»?
Джулс: Почему?
Джимми: Да потому что его там нет! Складировать ниггеров не мое собачье дело, твою мать!
Оскар - 1995, "Найкращий фільм", номінант
Фільм за допомогою анотації і подачі маскується під класичну романтичну комедію із “правильними” ідеями, але маскарад розвіюється з перших кадрів, являючи світу тонку іронію і навіть подекуди сатиру як на загальне бажання більшості обов’язково хоч раз у житті пройти ритуал одруження, так і на нонконформне бажання меншості за будь-яку ціну уникнути такого ритуалу. І так само, як більшість часто не розуміє, навіщо їм це (у більшості випадків - “так треба” або “мама сказала”), так у принципі і меншість іншим разом і не помітить, що постійні стосунки, сповнені любові, гармонії і подекуди “приправлені” дітьми, таки нагадують шлюб, навіть якщо ним з офіційної точки зору не є.
Паралельно, м’якою ходою, кінокартина розвиває лінію принципових відмінностей між американським і британським підходом до стосунків, але не стільки виводить це у протиставлення, скільки демонструє, наскільки гарно представники цих різних підходів можуть доповнюв ... ати одне одного, якщо їх поєднує любов і взаєморозуміння.
На чиєму боці авторські симпатії? Очевидно, що на боці вказаної “меншості”, представники якої зображені все ж людьми неоднозначними, здатними до трансформації, переосмислювання власного життя і цінностей, тоді як поведена на весіллях “більшість” виглядає більш знаюче і статично.
Із плюсів: завдяки іронічному підходу до зображення всіх, і в першу чергу головних героїв, останні виглядають живими, реальними, не перетягують на себе роль “ходячих еталонів”, якими до зарізу необхідно стати, але виконують роль унікальних особистостей, за життям яких цікаво спостерігати. Власне, це стосується не тільки головних героїв, ба навіть є думка, що саме другорядні і дуже колоритні персонажі в основному відповідають за “харизму” кінокартини.
Також, на відміну від класичної мелодрами, де героїв обов’язково мають розлучати якісь нездоланні перешкоди, і класичної “американської романтичної комедії”, де героїв зазвичай розлучають перешкоди стереотипні або надумані, у даному фільмі подача більш тонка. Як і у реальному житті, людям потрібен певний час, щоб зблизитися, усвідомити, що спалах пристрасті може перерости у щось більше, і внутрішньо змінитися для набуття якогось нового життєвого статусу. Збалансоване поєднання реалістичності, мелодраматичності і комізму створює реальність оптимістичну, але не штучну, таку, у яку глядач може і повірити і у якій він сам не проти був би опинитися.
Із мінусів: англійський гумор, як і будь-який інший “національний”, може бути не всім близьким і зрозумілим, і у фільмі є моменти, коли замість того, щоб сміятися, почуваєшся якось трохи незручно. Тим не менш, це винятково суб’єктивне сприйняття, і загально картину воно майже не псує.
Резюмує: переконаним фанатам виключно комедій американських і специфічного гумору “на межі фолу”, імовірно, не зайде (будуть дивитися широкими очима і питати “А де тут ржака?”). Всі інші, скоріш за все, як мінімум не пошкодують про час, витрачений на перегляд.
Цитати:
Гарет всегда предпочитал похороны свадьбам. Он говорил, что куда интересней присутствовать на церемонии, ключевой фигурой которой рано или поздно окажешься сам.
— В твоих опозданиях есть некая изысканность. — Спасибо. Плод долгих упорных усилий.
Свой рецепт утки, начиненной бананом, он, к счастью, унёс в могилу...
Оскар - 1995, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Вы сильны лишь постольку, поскольку отбираете у людей не всё. Но человек, у которого вы отобрали всё – уже не подвластен вам, он снова свободен.” О.Солженіцин
Епіграф № 2: “Кому тюрьма — свобода, а кому свобода — тюрьма.” Loc Dog
Коротко: свобода всередині тебе
Детальніше: Мабуть, складно собі уявити фільм, який би краще розповідав про свободу і невимовне прагнення до неї як до найвищої цінності. І хоча нам приводять і альтернативну точку зору, вона не стверджується творцями як норма, а скоріше, як наслідок перебування у в’язниці, який виражається у певній видовій мутації, у перетворенні “людини розумної" на “людину тюремну".
Чи може така мутація відбутися будь із ким, а чи просто “деяких птахів у неволі не втримати" - таки питання без відповіді. Але приклад героя наштовхує на думку, що не варто миритися із ненормальними обставинами, хоч усвідомлювати і зважати на них, без сумніву, необхідно.
...
Із плюсів: еталонний головний герой, який є не просто носієм певних гарних рис, а просто-таки їх уособленням. Надія і небажання миритися з обставинами - щоб не втратити мотивацію, почуття власної гідності - щоб не зламатися, терпіння - щоб довести задуману справу до кінця і не збожеволіти, високий інтелект - щоб із “скотини звичайної” перетворитися на “скотину корисну, і навіть почасти незамінну”, і вміння пристосовуватися - щоб забезпечити собі максимум за заявлених умов. І якщо, наприклад, такого героя як Форрест Гамп ми сприймаємо просто з цікавістю, зі співчуттям, у окремих випадках - як приклад для наслідування, як гуру, месію, то Енді Дюфрейн - це герой, яким просто хочеться бути, бо такій людині точно нічого на цім світі не страшно.
Також у фільмі присутні хороші акторські роботи і майже до блиску вивірений сценарій (що не дивно, зважаючи на трепетне слідування літературній першооснові, характерне для Френка Дарабонта). І якщо у якомусь іншому фільмі прискіпливий глядач міг би висловити претензію відносно того, що план Енді - це не більше, ніж перелік випадковостей, які навряд чи хоча б теоретично могли б статися у реальному житті, то тут сценарій сам на цьому наполягає. Десятки разів щось могло б піти не так, і у більшості випадків так і сталося б. Але Енді, вочевидь, просто поставив експеримент, і, на диво, його експеримент вдався. Може, Бог, якщо він є, просто бажає допомагати працьовитим людям... Та і чим, правду кажучи, ще зайнятися, коли ти сидиш два довічні ув’язнення?
І загалом, великим плюсом є загальний посил фільму. Адже мабуть ніщо так не подобається глядачам, як спостерігати за тим, як торжествує справедливість.
Із мінусів: це якраз той випадок, коли будь-який відхід від тексту роману фільму не на користь, так як він або спрощує і трохи примітивізує показане, або ж, навіть якщо нічого поганого і не робить, все одно не сприймається фанатами книги.
Викликали деяке роздратування певні дрібні сюжетні деталі. Як-от наприклад, чому охоронці жодного разу не поцікавилися, чим Енді видовбує кам’яні фігурки, або ж усім відома “загадка з постером”.
Трохи дивувала також “прилизаність” показаного тюремного життя, адже, окрім трьох відморозків, показаних на початку фільму, всі інші абсолютно не нагадують засуджених на довічне ув’язнення людей. У своєму романі, так само як і у ще одній “тюремній” історії під назвою “Зелена миля” Кінг намагається шукати баланс, з одного боку, зображуючи почуття людей, ізольованих від суспільства без надії туди повернутися, а з іншого - не забуваючи про те, що ми маємо справу із злочинцями. Як на мене, фільм цей баланс не завжди витримує. Докупи ще можна згадати і Моргана Фрімена, який, по-перше, не відповідає книжному типажу героя, а по-друге, виглядає як добрий мудрий татусь, а аж ніяк не як засуджений на довічне убивця. Та, з іншого боку, може статися, що іноді дисципліна і щоденна рутинна праця і справді потроху перевиховують людей, вкупі із тривалими тюремними термінами. Тут уже хто знає…
Резюмую: тим не менш, навіть названі мною недоліки не вплинули на мою оцінку фільму. І навіть якщо я значною мірою ставлю 10 не фільму, а книзі, я якось спробую себе за це пробачити.
Цитати:
Сначала ты ненавидишь эти стены, потом — привыкаешь, ну а когда просидишь здесь достаточно долго — получается, что ты от них зависишь.
Я был честным человеком. Мне достаточно было сесть в тюрьму, чтоб я стал преступником.
Тебя отправляют сюда на всю жизнь, и именно жизнь и забирают.
Здесь виновных нет. Ты не знал?
(про книгу “Граф Монте-Крісто”)
― Знаешь, о чем она? Тебе понравится. Там бегут из тюрьмы. ― Значит, и ее в раздел "Образование", да?
Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - драма", номінант
Політична драма на одну із найулюбленіших для американців тем, яка, загалом, своїм місцем дії плавно перекочувала із США у Південну Африку. Примітно, що знімалася вона у ті часи, коли режим апартеїду ще жив і цілком собі процвітав, і кажуть, що його адепти навіть примудрялися вставляти палки в колеса знімальному процесу, що проходив у сусідній Зімбабве.
Південна Африка - тема загалом полемічна, і ця спірність у фільмі розкривається, хоч одразу зрозуміло, яку думку підтримують самі автори картини. І у вустах ліберального Стіва Біко, який закликав до загальної рівності і братерства, дещо дивно звучать фрази на кшталт “Ми не бажаємо, щоб білі пустили нас за свій стіл до своєї порцеляни і столового срібла, ми бажаємо очистити стіл”. Адже що це, як не заклик відмовитися від нав’язаних досягнень білої цивілізації? І останнє, безумовно, сприяло б розвитку самосвідомості чорних південноафриканців, але подібна фраза вигл ... ядає як бажання замість того, щоб підвищити рівень життя своїх чорних братів, просто опустити рівень життя білого населення, а за рахунок цього - і цілої країни.
З іншого боку, процвітання країни за рахунок законодавчого обмеження в правах 80% її населення - теж не є добре. Але можна припускати, що Біко, як часто буває, будучи лібералом, дав ідейний поштовх радикалам. І зараз, у 2018 році, знаючи про тривалий період процвітання вже “чорного расизму” в Південній Африці, і переглянувши даний фільм, ми можемо дати пораду владним очільникам будь-якої країни: бережіть ваших лібералів, якщо не хочете виростити радикалів.
Сам фільм композиційно можна розділити на дві частини, і якщо перша - цікава за сенсом, ідейністю і полемічністю, то друга - класична голівудська втеча із фальшивими паспортами, таємними планами, недалекими представниками таємної поліції і так далі. Але оскільки ми точно знаємо, що із головним героєм все буде добре (інакше він не видав би книгу, на основі якої був зняти цей фільм), то переживання і саспенс значною мірою нівелюються і ми просто мовчки спостерігаємо за тим, як усе було. Кожен може сам зробити для себе вибір, але я б воліла, щоб увесь фільм був знятий у стилі його першої половини, щоб нам більше розповіли про активістську діяльність Стівена Бікко, про його ідеї і соратників, про політичне тло, про те, що він об’єктивно собою являв. Адже це - саме те, що має значення в історичному контексті і досі актуально, тоді як історія із другої половини фільму важлива тим, чим вона закінчилася, але не тим, як саме це було здійснено.
Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - комедія або мюзикл", номінант
Чудовий фільм, для більшості знайомий з дитинства, і водночас, родоначальник фактично цілого жанру під назвою “фільми про танець”. Скільки їх знімають, а початкова схема живіша за всіх живих: людина відкриває для себе танець, поступово вчиться, спершу у неї нічого не виходить, а потім вона несподівано починає танцювати мало не на рівні найкращих, далі виграє якесь танцювальне змагання і паралельно знаходить своє кохання.
Тим не менш, фільм вирізняється незвично продуманим для такого типу картин сюжетом. Сценарна схематична канва щедро оброблена проблематикою, яка актуальна і на сьогодні, не кажучи вже про 80-ті: загальне ханжество суспільства і осуд жертви, підлітковий бунт, дискримінація за ознакою майнового стану і за принципом “щось мені твоя морда не подобається”, стереотипні уявлення, виховання характеру і так далі. При цьому серйозні теми подаються легко, перемежовуються ритмами сальси і бача ... ти, а проблеми вирішуються, що змушує глядача проникатися вірою у те, що справедливість все ж таки існує.
Думається мені, що у 7 випадках із 10 харизматичний і загадковий красунчик в темних окулярах, скоріш за все, виявився б ще тією сволотою, а хлопчик із хорошої сім’ї, імовірно, таки хорошим хлопчиком. Але застосування протилежного прийому, тим не менш, приводить глядача до цікавої (і, мабуть, правильної) думки: людина, здавалося б, “із усіх боків позитивна”, цілком може робити неприглядні речі і нормально почуватися, якщо упевнена, що із певних причин їй за це нічого не буде. А отже, люди, виховуйте правильно своїх дітей, і буде всім щастя!
Резюмую: людям, яких смикає від слова "романтика" як від прокази - із обережністю, всім іншим - дивитися обов'язково :-)
Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм-драма", номінант
Знята Стівеном Спілбергом стрічка на тему “втрати невинності” і різкого дорослішання, як пишуть імениті рецензенти, із перших кадрів нагадує чи то пир під час чуми, чи то збіговисько пацюків, що от-от побіжать із корабля. Цікава гра грозить от-от перетворитись на сувору реальність. Дочекавшись же перетворення, ми будемо спостерігати до самого кінця реальність сувору, та все ж не надміру, немов пропущену місцями через призму тієї ж таки гри.
Не знаю, як щодо символізму із спалахом атомної бомби і паралеллю із закінченням дитинства для героя, та як на мене, хлопчик втрачає свою “невинність" доволі дещо раніше, швидко і водночас плавно. Адже дитяча психіка більш гнучка і краще пристосовується, ніж доросла. І лиш фінальне розчарування у вигаданих героях здатне її “добити”.
Сам фільм, особливо друга його половина, не вирізняється насиченістю подіями, що трохи знижує увагу глядача. І не те щоб юному героєві не х ... отілося співпереживати… Просто він поводить себе настільки доросло в одних питаннях, що мимохіть дивуєшся його наївності в інших, і настільки гарно пристосовується до оточуючих умов, що мимоволі починаєш вірити у те, що такий пацан не пропаде і без надлишку глядацької любові.
Резюмую: любителям воєнних драм - можна, але не любителям екшену у таких драмах
Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - драма", номінант
А якщо відверто, хто із нас нормальний? Що є ознакою нормальності? Чи не плутають часто люди поняття “нормальний” і “середній”, скажімо? І на закуску: чи є людина ненормальною, якщо вона просто психічно травмована і у неї просто паскудний характер?
Загалом, не можна не захоплюватися людиною, яка замість того, щоб вибрати “компромісний” варіант, віддала перевагу тому, щоб прийняти на себе усю можливу відповідальність за вчинок, який вона здійснила. Чи багато із тих, хто ходить по землі і оточує нас, можуть похвалитися схильністю робити подібний вибір? Навряд чи, для цього треба достатньо мужності.
На жаль, героїня на початку трохи перегинає із “неадекватною” поведінкою, вочевидь, щоб глядач таки задався питанням: а може, вона і справді не зовсім нормальна? Плюс слід зазначити, що для глядача, який передивився достатньо багато психологічних драм, основна причина її неадекватної поведінки зчитується мало не в пе ... рші хвилини фільму.
Тим не менш, тут скоріше грає роль не те, що показано, а те, як саме це показано і зіграно, і оригінальність загальної ідеї, яка, як на мене, полягає у тому, що іноді для людини вважатися нормальною в очах суспільства є основним пріоритетом.
Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - драма", номінант
Основна сюжетна лінія являє собою по суті протиставлення двох братів. Головний герой - хлопець майже ідеальний, мрія будь-якої мами, тоді як його брат - мрія кожної недалекої дівчини, яка ведеться на зовнішні атрибути крутості. У рамках цього протиставлення виникає ідея про те, що “как вы яхту назовете, так она и поплывет”, адже той із братів, якому казали, що з нього будуть люди, і справді вибивається в люди, на відміну від другого брата.
І так вже виходить, що спостерігати за братом головного героя цікавіше, аніж за ним самим. Він виглядає живішим і правдоподібнішим, і в той же час переживає певну трансформацію, тоді як головний герой - ідеальний від початку і до кінця, і це трохи нудно, як на мене.
Не дивлячись на рок-н-рольні ритми звідусіль, фільм вийшов якимось до болю стереотипним. Ще один байопік, у якому правдива історія відомої особистості, але сама ця історія захоплює мало. Так, змушує співпережива ... ти, але не змушує стежити за сюжетними конфліктами, не відводячи очей.
Цікавим виявився лиш фаталізм головного героя. Отут якраз відкривається величезний простір для роздумів, особливо любителям пофантазувати на тему того, що ми самі своїм мисленням притягуємо все, що з нами стається, або що у кожного є своя місія на цій землі. Особисто я до них не належу, тому моя оцінка фільму не вийшла аж надто високою.
Резюмую: фанатам рок-н-роллу 50-х і персонажа зокрема - можна глянути, усім іншим у принципі теж, але не варто очікувати чогось неймовірного.