Знайдено 127 результатів 
Попередження: рецензія містить спойлери
Оскар - 2010, "Найкращий фільм", номінант
Про людину судять за її вчинками. Якщо нічого не робити, так і залишишся ніким.
Дана фраза, сказана десь в середині фільму, здається однією з ключових. Але головна героїня, схоже, вчасно не змогла її для себе продовжити. Адже якщо людина здійснює аморальні вчинки, то вона і стає аморальною. Але ... це справді краще, ніж бути ніким? І чи може людина бути аморальною в одному, але цілком порядною в усьому іншому? Мабуть, для того, щоб дати собі відповідь на це питання, недостатньо читати книги. Треба колись зануритися з головою в реальне життя, незалежно від того, хто ти і що ти.
По суті справи, з самого початку, Дженні - ніхто. Людина, яка робить лише те, що їй кажуть, здавалося б, принципові батьки. Але, як виявляється в результаті, принциповості в їх поведінці немає ні грама. Ми не бачимо у фільмі історію цих людей, не знаємо, здійснювали вони у своєму житті «вчинки» чи ні, але, схоже, вміння це вони давно розгубили. А якщо батьки - ніхто, як ще інакше вони могли виховати свою дочку? Їх псевдо-принциповість у питанні освіти власної дитини розсіюється, як туман пополудні, коли вони потрапляють під вплив талановитого маніпулятора (як на мене, сцени зустрічей Девіда з батьками Дженні - найкращі у фільмі). І той факт, як головна героїня приймає героя з усіма його цікавими «справами» та “моментами” - також ознака відсутності чіткого стрижня, характеру, в ній.
Задатися б питанням, а чи любить Дженні Девіда? Чи це просто блискуча альтернатива сірим будням ... Втім, навряд чи можна суворо судити людину в 16 років, яка вперше побачила хоч щось за межами школи та дому…
Здавалося б, героїня в підсумку розпорядилася своїм життям так, як і передбачалося до того. Але якби вона не зустріла Девіда, це було б сліпе потурання «генеральної лінії партії», скажімо так ... А так ми бачимо людину, яка зробила усвідомлений вибір.
В оригіналі фільм називається просто Education - освіта, виховання, і це цілком відповідає його змісту. Адже паралельно з загальноосвітніми предметами Дженні прослухала курс і здала іспит з життєвої дисципліни під назвою «Формування характеру людини». Адже якщо батьки зі своїми обов'язками не справляються, їх бере на себе життя...
Оскар - 2010, "Найкращий фільм", номінант
Більше 10 років тому вийшов фільм “Аватар”, який по суті започаткував еру 3Д кіно в кінотеатрах вітчизняних широт і встановив новий касовий рекорд, що доблесно протримався ті ж таки десять років і скорився тільки “Месникам. Завершенню” в 2019 р.
Більше 10 років тому фільм “Аватар” перетворив звичайну глядачку на ще одного демона від кінорецензування, і виглядала ця проба пера приблизно так:
“Видовище, рівного якому не бувало. Саме так в двох словах можна розповісти про цей фільм, фантастичний і казковий в одному флаконі.
Так, як і будь-якому фільму подібного жанру, йому можна закинути: простоту сюжету (кількість сюжетних поворотів можна перерахувати на пальцях однієї руки, а несподіваних - так і зовсім можна не пробувати рахувати), жанрові кліше, полярність характерів ... Але це все насправді ні для кого не важливо!
А важливо тут - ЯК це все намальовано, зроблено і показано. А зроблено на найвищому, вражаючому візуально ... му рівні! З детальною розробкою дрібниць, які власне і створюють неповторну атмосферу цього фільму.
Як на мене, так вагома така каменюка полетіла від пана Кемерона в бік керівників та підприємців, що руйнують екологію нашої планети. Тому що епізод з руйнуванням красивого дерева бульдозером землян дивитися спокійно просто неможливо - рука сама тягнеться кинути чимось у екран!
Емоційний заряд отриманий! Значить, фільм досягнув мети, яка перед ним стояла. Браво, Кемерон!”
Хтозна, можливо за 10 років “Аватар” вже і застарів. Або, принаймні, вже вийшла купа не менш технічно якісних та в цілому хороших картин. Але ті, перші, враження, після перегляду цього знакового фільму, хочеться лишити собі назавжди.
Оскар - 2009, "Найкращий фільм", переможець
Оригінальні ідеї - це те, чого катастрофічно не вистачає сучасному Голівуду, а тому нетривіальний спосіб показати старі прописні істини та наболілі проблеми під новим та свіжим кутом - на вагу золота, і гарантує якщо не дощ із нагород, то принаймні пристальну увагу до твого кінотворіння. Менш із тим, експерименти із змішуванням різноманітних жанрів не завжди виходять вдалими, адже подібним способом, як і в кулінарії, можна отримати оригінальний смак, а можна і абсолютно не їстівну бурду. Що ж вийшло у нас? Спробуємо розібратися.
З одного боку, перед нами кіно про Індію, яке не може не бути хоч трішечки “індійським” - за тематикою і подачею. Історія про “жебрака, що став принцем”, чим ближче до кінця, тим дужче зарулює в це русло. І коли, наприклад, персонаж, який увесь фільм поводився як відвертий мерзотник, чинить благородно і навіть жертвує собою просто так, вочевидь, через наявність у нього спільних із головним героєм родим ... их плям, ти чітко розумієш, що у фіналі будуть не тільки американські оплески, а і найсправжнісінькі індійські танці.
Водночас кінокартина намагається бути серйозною драмою, що піднімає проблеми крайньої бідності окремих верств населення і цілих народів, але виходить така штука, що через цю саму “індійськість”, яка толерує всілякі сюжетні умовності, глибоко проникнутися проблематикою чомусь не виходить, принаймні в мене. А якщо пробуєш це зробити, то ті самі сюжетні умовності, які ти готовий був прощати “індійському” кіно, в контексті “серйозної драми” починають трохи дратувати.
Так, окрім вже згаданого вище “чарівного переродження”, можна висловити фільму докір щодо недостатньої ретельності виписування головної сюжетної канви. У спробах продемонструвати, як нелегке життя головного героя дало йому відповіді на питання вікторини, автори чомусь не помітили, що у деяких описаних ситуаціях життя йому саме цих відповідей якраз і не дало. Наприклад, у питанні про автора пісеньки “Явись, Крішно” ми дізнаємося, звідки наш головний герой вивчив саму пісеньку, але так і не почуємо, щоб хтось хоч раз називав йому автора. Навіть більше: навіщо б злочинець-експлуататор маленьких дітей озвучував цю інформацію? Вона ж взагалі не потрібна для того, щоб вивчити пісеньку? Або ось, наприклад, у питанні про стодоларову купюру автори чомусь вирішили, що абсолютно не потребує пояснення той факт, звідки маленький сліпий друг-жебрак, який так вдало просвітив головного героя з приводу Бенджаміна Франкліна, міг знати, хто на тій купюрі зображений. Очима він її точно ніколи не бачив, а раз так, то хто, коли і з якою метою йому про це розповідав? І взагалі, невже індійському жебракові перепадають стодоларові купюри за співи в переході? Я он теж непогано співаю, можна мені в індійські жебраки? :-)
Ще один момент, який дратував - це головна героїня. У принципі, знаючи її історію, її поведінку сприйняти та зрозуміти можна. Дівчинка з нетрів зі зламаною психікою, яку все життя використовували, але яка ще здатна тікати в світ фантазій, і це не дає їй зламатися остаточно, але перетворює на пасивного спостерігача за власним життям. Однак у своєму дорослому втіленні вона більше нагадує жінку, що нормально влаштувалася, аніж нещасну, поставлену в жорсткі умови перебування під постійним психологічним та, імовірно, і фізичним насильством. Не кажучи вже про те, що у яких би умовах не росла героїня і як би вона не виховувалася, подібна пасивність характеру викликає, принаймні у мене, не так вже і багато співчуття. Та і на фоні цього вибір, який вона робить у фіналі, виглядає настільки ж дивовижно, казково і “по-індійськи”, як і розкаяння персонажа-мерзотника, про якого я писала вище. Вочевидь, це просто специфіка даного мішаного жанру, яка або “заходить”, або ні, і нічого тут не поробиш...
На фоні такого полемічного сценарію могла б виручити акторська гра, але вона, відверто кажучи, теж не дуже радує. Так, у діток-акторів був доволі широкий простір, щоб розгулятися, і виглядали вони органічно, але скоріше створювали фонову картину, ніж виділялися індивідуальністю. А от про дорослих виконавців головних ролей взагалі мало що виходить сказати хорошого: Дев Патель скоріше просто потрапляє в образ бідного, але чесного хлопця, тому викликає симпатію, а от Фріда Пінто взагалі просто ходить з кутка в куток, красуючись ідеальною шкірою обличчя. Вписуючись в концепцію індійської казочки, їх персонажі виглядають як ходячі типажі, не наділені вираженою індивідуальністю, і до цього їх підштовхує як сценарій, так і акторська гра.
Якщо ж абстрагуватися від усіх на світі мінусів і остаточно вирішити все ж проникнутися драмою, то ідейне наповнення кінокартини у якийсь момент починає нагадувати чи то довідник із прописних істин, чи то якусь із варіацій Біблії. Адже доволі важко сперечатися із тим, що вбивати та красти - це якось не дуже добре, і так само навряд чи знайдеться унікум, який схвалить, скажімо, випікання очей маленьким дітям. Але подібні епізоди, мабуть, через вибраний спосіб оповіді, стають не стільки рупором болю та страху, скільки перетворюються на точно вивірені подразники для глядацьких слізних залоз в умовах досить-таки фантастичного сеттингу.
Ну і найцікавіше: а мораль-то в чому?
Добро перемагає зло? Так ні, зло якраз нікуди не дівається, а добро отримує “компенсацію”, яка йому, власне, не дуже і потрібна.
Любов долає перешкоди? Ну, коли у твого хлопця є мільйон, любов не забариться… Треба боротися до кінця? Так-то треба, тільки спосіб герой для цього вибрав аж занадто нетривіальний. Ну побачить тебе в шоу твоя кохана, а далі що? Це якось допоможе їй втекти від людини, яка її утримує?
Людина, що багато поневірялася, заслуговує на щастя? Ну, мабуть, так а гроші тут до чого? А, так судилося… ну тоді питань більше нема.
Коротше кажучи, я прийшла до висновку, що єдиний спосіб отримати справжнє задоволення від фільму - це піти прямо протилежним шляхом, не думати зайвого і спробувати впіймати хвилю, на якій, вочевидь, під час перегляду перебувала значна кількість народу, вкупі з академіками Американської кіноакадемії. Треба просто дивитися казку і не задаватися всілякими питаннями. Справді, нас же у 5 років не дивуваор, наприклад, що принц взяв і покохав Білосніжку з першого погляду. А вона прокинулася і одразу покохала його у відповідь… От і тут, мабуть, треба відкласти лопату подалі, бо, як би там не було, а нетривіальна ідея для фільму в наш час все ж дечого варта…
Оскар - 2009, "Найкращий фільм", номінант
Що найдужче вражає в цьому фільмі - так це продемонстроване нам неприкрите обурення американського народу з приводу того, що Ніксон пішов у відставку, але НЕ ВИБАЧИВСЯ перед народом. Викликає це, чесно кажучи, двоїсте враження. З одного боку, подібний хід відганяє відвертою, неприкритою, пафосною голівудщиною, з іншого - змушує замислитися: а може, тривалі роки знаходження у демократичній традиції міняють самосвідомість людей настільки, що вони готові обурюватися навіть таким, здавалося б, дрібницям? Чи не може статися, що я, із своєю недовірою до подібного сюжетного ходу, просто є представницею народу, який ще не до кінця навчився себе поважати і в основній масі своїй готовий пропускати мимо вух на порядок бридкіші речі? Якщо це так, то нам ще працювати і працювати над собою і над власною національною самоповагою… Але не будемо відволікатися.
Отже, одне з головних достоїнств картини, як на мене - це робота над персонажами, яка, ... вкупі з акторською роботою, робить їх опуклими, рельєфними, деталізованими, а мотивацію - простою та зрозумілою. Знову ж таки, є певні сумніви щодо достовірності цих показаних товаришів, але у якості самостійних героїв, без прив’язки до реальності, вони працюють прекрасно.
Ніксон зображений як людина, що не мислить свого життя без боротьби. Люди, що пішли на пенсію - найнещасніші в світі, у них немає мети - так він говорить. Він не прагне вибачатися, він взагалі не почуває за собою найменшої провини, але він прагне реабілітуватися та повернутися у підсумку у велику політику. І написана ним книга з описом його здобутків та перемог, і промо-тур, у якому він “перетворює інститут президентства на серію анекдотів”, слугують одній цій меті, але все марно, адже всіх, як і раніше, цікавить лиш Уотергейт і той єдиний вчинок, що перекреслив усе інше.
Ніксону потрібен плацдарм для того, щоб розповісти свою історію, і саме це мотивує його погодитися на інтерв'ю, ризиковане для нього.
Мотивація Фроста також цілком зрозуміла. Суто журналістська тяга до сенсацій, бажання рейтингів, велетенська самовпевненість у власній харизмі, що затуляють будь-які сумніви. Визнання в Америці - те, чого йому не вистачає. Одначе при всій зовнішній дутості, самовпевненості та слабкому розумінні теми, яке так імпонувало Ніксону і визначило його вибір, Фрост вчинив дуже мудро, за принципом "не вмієш сам - знайди того, хто вміє". Не будучи глибоким аналітиком, він зміг підібрати правильно команду, і його лишилося тільки розібратися в заздалегідь підготовленому матеріалі, а для цього інтелекту в нього все ж вистачало.
На виході ця парочка показала нам фільм-дуель, битву характерів та інтелектів. За кілька років до цього у подібному жанрі вийшов фільм “Добраніч і нехай щастить” від Джорджа Клуні, також номінований на Оскар. Але якщо останній виглядав мінімалістично і якраз доволі-таки реалістично (у ньому навіть були використані кадри реальних промов сенатора МакКарті), то Фрост-Ніксон з усіх сил балансує між достовірністю та чисто кіношним шоу, намагаючись не скотитись ні у перелік нудного для глядача фактажу, ні у дешево-пафосну драму в стилі “всі плачуть, всі аплодують”.
Зокрема, від останньо авторів майже вберігає гумор та іронія, що присутні, зокрема, як складові психологічного тиску, яким активно користується Ніксон, причому робить це цілком у рамках пристойності. Наявні вони і в ряді інших моментів, серед яких є два моїх улюблених: ситуація з Джоном Рестоном (героєм Сема Рокуелла) та потисканням руки і ситуація з італійськими туфлями як контрольний постріл у голову.
Менш із тим, так легко, невимушено, іронічно і блискуче виглядали перші дві третини фільму, а от вирішальна частина із самим інтерв’ю у порівнянні з ними дещо здала. По-перше, враження одразу зіпсувало сценарно-монтажне рішення, за яким нам показують одне питання буквально на п’ять хвилин, а потім без будь-якого переходу зі слів героїв дають зрозуміти, що минуло аж дві години. Із чого це видно? Ви правда хочете нас переконати у тому, що Ніксон дві години відповідав на питання на кшталт “Що ви відчули, коли виграли вибори?” Так для цього існують всілякі прийоми. Наприклад, можна зробити хвилинну нарізку з окремих малопов’язаних фраз, щоб дати зрозуміти, що Ніксон говорив дуже довго, - замість того, щоб ставити глядача перед цим неочевидним фактом, що нізвідки не випливає.
Далі - більше. Ближче до фіналу фільм починає перетворюватися на боротьбу нерівних гравців і “прєвозмоганіє” та перемогу через “вопрєкі”. Традиційний голівудський хід для нагнітання драми. На фоні цього починає здаватися майже неможливим досягнення кінцевої мета: добитися від Ніксона вибачень. На карту поставлено все, кульмінація наступає. Глядач знає, що має статися, але його цікавить, як саме це станеться..
Через нагнітання напруження ми очікуємо якоїсь тонкої психологічної гри від Фроста, яка просто зажене його опонента в глухий кут, але, правду кажучи… що може змусити людину, яка не хоче казати чогось, сказати саме те, чого вона не хоче (ну, крім тортур звісно)? Та майже нічого… Людина, особливо політик, особливо досвідчений політик, буде продовжувати говорити, що чорне - це біле, і не такому вискочці, як Фрост, вибивати з неї зізнання. Правда може випливти назовні через емоційний зрив, але знову ж таки, Ніксона і не такі кололи… То що ж сталося?
Очевидно, колишній президент визнав свою провину, бо сам цього захотів. Через бажання здатися хорошим у ситуації, в яку його поставили. Або через бажання правдиво озвучити свою істинну позицію - що іноді президент задля інтересів держави може і повинен поставити себе вище закону. І ніякої заслуги Фроста тут немає, йому просто пощастило. А Ніксон - сам собі злий Буратіно.
Словом, виглядає це дещо неправдоподібно. А якби я дивилася саме документальне інтерв’ю Ніксона і побачила там щось подібне, нізащо не повірила б у щирість розкаяння пана президента. Цей момент дещо враження псує, нагадуючи, що ми дивимося голівудську розважальну кіношку, а аж ніяк не серйозну аналітичну передачу.
Однак, все ж перші дві третини створили у мене такий позитивний та іронічний настрій, що я не змогла не поставити фільму високу оцінку. Просто під час перегляду варто пам’ятати, що не все показане слід приймати за чисту монету.
Оскар - 2009, "Найкращий фільм", номінант
У “Загадковій історії Бенджаміна Баттона”, про яку я вже раніше писала, була помітною ідея про те, що деякі люди з тих чи інших причин не можуть бути разом усе життя, а пересікаються в одній конкретній точці перетину. Для імплементації даної ідеї авторам довелося знімати фантастичну мелодраму тривалістю в три години. А от фільм “Читець”, дякувати Богу, обійшовся без зайвих мерехлюндій, зображуючи у певному сенсі те ж саме. Адже де ще 15-річному хлопцеві та самотній жінці віком під 40 відшукати задоволення інтимних потреб, як не в обіймах одне одного? Особливо коли мова йде про 50-ті роки: суспільство точно не схвалить, але, підозрюю, що і за домагання не посадять. І яка ймовірність того, що ця точка перетину переросте у тривалу спільну лінію (спойлер: зазвичай, мінімальна)?
А поки глядач роздумує на тему, чи це все про любов, чи все ж про банальний статевий потяг, фільм робить парочку розворотів, про які слід говорити дуже обере ... жно, щоб не заспойлити. Адже, на диво, хороші сюжетні твісти можуть бути присутніми навіть у картині подібного жанру, для якого вони, начебто, не зовсім і характерні, і при цьому можуть повністю міняти тематику та сприйняття картини, а також, традиційно, підіймати ряд питань.
Що ти будеш робити, коли дізнаєшся, що людина, яку ти колись любив і, можливо, досі любиш, зробила щось справді страшне? Виправдаєш її? Спробуєш зрозуміти? Не захочеш мати з нею нічого спільного? “Правильної” відповіді автори не дають, але явно дають зрозуміти, що кохання - таки дуже цікава штука, явно позбавлена найменшого натяку на логіку…
Звідки беруться “хороші організатори” та “виконавці, що не задають зайвих питань”? Можливо, це система їх творить, промиваючи мізки з самого дитинства, відбиваючи будь-яке вміння критично мислити, забиваючи постулатами природну людську емпатію? Може, вони народжуються такими і просто отримують хороший вихід для своїх природних схильностей? Може, для деяких людей слідування правилам - це свого роду релігія? Або ж вони від природи мають обмежений інтелект, що не дає їм оцінювати ситуацію з різних боків? І чи здатна така людина піднятися над собою, буквально стрибнувши вище голови?
І, як не парадоксально, така інтелектуальна обмеженість, яка призводить до кристальної чесності та послідовності у виконанні завдань, забезпечила людині кар’єру в помороченій системі, але повністю не вписалася у систему нормальну. Немов відомий усім Енді Дюфрейн, людина постраждала через звичку говорити чітко, правдиво і по ділу, не виявляючи зайвих емоцій і не маючи звички їх публічно демонструвати, а подібна лінія, вочевидь, не викликає в інших ні співчуття, ні довіри. “Будь хитрішою” - колись говорила мені мама, і була абсолютно права. Люди хочуть бачити те, що хочуть бачити, а аж ніяк не твою внутрішню, чітку та збалансовану правду.
На виході один сивочолий професор скаже своїм студентам "Ми говоримо не про те, що правильно, а про те, що законно", а покажуть нам цілком протилежне: як особисті симпатії та антипатії затьмарюють тверезий погляд на справу та необхідність достатньої доказової бази. Чи можливо взагалі відпустити емоції у справі, яка особисто тебе обурює до глибини душі? В теорії - начебто так, а на практиці, мабуть, це може вийти хіба що в такої інтелектуально та емоційно обмеженої людини, яку нам показали.
Менш із тим, як скаже все той же професор, покоління дітей має переосмислювати помилки покоління батьків, інакше який тоді сенс… хай навіть це робиться не завжди правильно та однозначно. А люди, які люблять фразу “це просто моя робота”, повинні б іноді підніматися над собою, дивитися в суть речей і прогнозувати наслідки власної поведінки у сфері своєї відповідальності, бо на те нам і дана свідомість. І навіть якщо дане твердження не прикриває собою якихось справді страшних речей, це ще не привід користуватися ним направо і наліво.
Головною зіркою фільму є, звісно ж, Кейт Вінслет, в усіх численних проявах її героїні. Хтозна, загримували її для ролі чи навпаки, не нанесли грим, але ця втомлена та виснажена жінка мало чим нагадує молоду леді з Титаніка. Командирські замашки, ніжна любов до читання як способу втекти у вигаданий світ від власного невдалого життя, зовнішні прояви та внутрішні конфлікти - все це вона передає так, як потрібно. Одне лиш дивно: як на мене, подібна поведінка вкупі з її зовнішнім виглядом - це дещо настільки підкреслено несексуальне, що навіть до кінця і не ясно, що в ній знайшов такий юний і привабливий хлопець, хай навіть і в очевидному юнацькому спермотоксикозі. Залишається хіба що зводити очі в молитві до пана Фройда, щоб він роз'яснив нам, темним, як працює цей дивний Едіпів комплекс…
Чи сподобається фільм конкретно вам - залежить від багатьох факторів, зокрема від того, чи очікуєте ви на основний сюжетний твіст. Для мене, наприклад, він став певною несподіванкою, адже я ні анотацію до фільму не читала, ні в принципі не очікувала на наявність хоч якихось різких поворотів у явній оскарівській драмі, тож отримала три в одному: захопливий сюжет, драму стосунків і набір морально-етичних питань, на які немає аж зовсім готових та однозначних відповідей.
Попередження: рецензія містить спойлери
Оскар - 2009, "Найкращий фільм", номінант
“Загадкова історія Бенджаміна Баттона” - це коротенька оповідь Ф.С. Фіцджеральда, наскрізною темою якого є гіперболізована проблематика взаємодії з суспільством людини, що кардинально відрізняється від інших, і так званою “пристойності”, яка доходить до абсурду. Взяти хоча б епізод бесіди книжного Бенджаміна з дружиною, що прекрасно ілюструє собою і те, і інше:
“Невимушено, як йому здавалось, щоб розрядити обстановку, Бенджамін поділився:
- Усі кажуть, що я як ніколи молодо виглядаю.
Дружина зиркнула на нього.
-Ти вважаєш, що цим слід хизуватись? – гмикнула вона.
-Я не хизуюсь – відповів.
Хільдегарда знову гмикнула.
-Точно.
А за хвилину додала:
-Невже у тебе не лишилось гідності це припинити?
-Як?
-Не збираюсь сперечатись з тобою – відмовила вона. – Є правильно і не правильно. Якщо тобі хочеться відрізнятись від інших, зупинити тебе я не можу, та подумай чи це розсудливо.
-Хільдегардо, я нічого не можу вдіяти.
-Можеш. Просто ти дуже непоступливий і хочеш відрізнятись від інших. Ти таким був та залишишся назавжди. Задумайся, якби інші такими були на що би був схожим світ?”
Паралельно оповідання досліджує з усіх боків сам феномен “зворотнього життя”, показаного значною мірою як розумова та фізична деградація, втрата набутих знань та досвіду і розчинення в порожнечі. А що ж від цього залишилося в екранізації?
Якщо першоджерело через свій дещо іронічний тон і наскрізь фантастичний підхід виглядає як одна велика чи то метафора, чи то притча, в якій повністю “перекручена” людина намагається вписатися в повністю звичайне життя, то кінокартина заявляється як драма/мелодрама з елементами магічного реалізму, а тому намагається пояснити глядачеві те, що в оповіданні було просто фактом, хоч і дивовижним. А спроби пояснення запускають ланцюжок суто технічних питань (і я зараз не про спецефекти та грим Бреда Пітта - до них якраз питань ніяких нема)… Чому Бенджамін народжується немовлям із старечими зморшками, а помирає також немовлям, тільки вже звичайним? Адже щоб витримувався принцип “життя навпаки”, він мав би народитися дорослим старим дідом відповідного зросту, статури, звичок і знань, як це було в книзі. Або ж тоді вже померти двометровим немовлям. Або ось іще таке: герой виглядає як старий, тіло в нього старе, але душа і мозок у нього дитячі. Отже, коли він покидає рідний дім у віці 17 років, він має тіло 68-річного чоловіка. Але як він витримує значні фізичні навантаження, які передбачає робота матроса на судні, і звідки в нього, пробачте, потенція 17-річного хлопця, яку він, судячи з контексту, демонструє в одному з епізодів?
Відійшовши від питань, пов’язаних з дотриманням фільмом правил, означених у ньому самому, я виявила, що він також став черговим учасником рубрики “Голівуд зневажає калькулятори”. Ось нам говорять самі герої, що у певний момент часу Бенджаміну 49 років, а Дейзі - 42. Значить, коли Бенджаміну було 17, і він покидав рідний дім, Дейзі мало бути 10. Але у той момент нам показували дівчину років 16, та і сам Бенджамін говорив про неї, що “Дейзі перестала бути дівчинкою, і стала дівчиною”. Не ранувато, дядьку, у 10-то років? Схожа дивовижа нас очікує і після повернення Бенджаміна додому. У цей момент йому 26, а коли він приїздить до Дейзі в гості до Нью-Йорка, їй 23. Значить, або Бенджамін чекав 4 роки, щоб поїхати нарешті у гості до дівчини, яку перед цим водив на побачення, або Дейзі має звичку заглядати в гості до мами Бенджаміна раз на 4 роки...
Якщо вимкнути “режим зануди” і спробувати просто сприймати фільм як він є, можна помітити дещо іншу розстановку смислових акцентів у порівнянні з книгою. Почасти вона виникла через те, що у фільмі героя дещо осучаснили, перемістивши дату його народження з 1860 на 1918 рік, адже поняття про “правила пристойності” із часом все ж схильні змінюватися. Життя екранного Бенджаміна теж навряд чи тягне на звичайне, адже, не будучи скованим правилами та обмеженнями, характерними для інших, він намагається максимально адаптувати своє життя до власної специфіки, тож проблема вливання в суспільство в нього по суті і не стоїть. Тож якщо оригінальне оповідання констатує фактичну неможливість нормального життя, якщо ти істотно відрізняєшся від інших, то фільм, будучи знятим майже через 100 років після написання оповідання, немов би святкує досягнення часу, наглядно демонструючи, що в сучасному суспільстві свою інакшість можна і треба використовувати.
Однак, граючись з даною ідеєю, фільм випускає з поля зору те, що труднощі в головного героя не виникають навіть там, де мусили б. Він психічно здоровий, ніхто не намагається здати його в лікарню на досліди, і, за великим рахунком, єдина проблема, що хоч якось нашого героя тривожить, пов’язана з коханням, і це зводить фільм, що міг би бути дуже і дуже багатогранним, до звичайної, хоч і не зовсім банальної, мелодрами.
Завдяки специфічному розвитку головного героя автори обігрують у новий спосіб класичні мелодраматичні сюжети, надаючи їм двозначного звучання. Ось історія про курортний роман, яка водночас є оповіддю про перший досвід молодого хлопця із зрілою жінкою. Ось історія про невзаємне кохання, що водночас сприймається як спроба юної дівчини задля цікавості звабити старшого за неї чоловіка. Ось історія про те, що є люди, що можуть провести разом все життя, а є ті, кому судилося бути разом лише в короткотривалій точці перетину, ілюстрована максимально буквальним способом. Ну і, насамкінець, історія про те, що деякі речі - вічні, як от, наприклад, кохання, або оповіді старого чоловіка про те, як його сім разів била блискавка.
Яку ж ідею можна винести з цієї тригодинної мелодраматичної оповіді? Була спроба сформулювати думку про те, що в такому “житті навиворіт” є своя логіка. Адже коли ти молодий душею, нічого ще не знаєш і не вмієш, маєш купу дурної енергії в голові, то немічне тіло не дасть тобі натворити дурниць. А от коли ти вже здобув мудрість та життєвий досвід, тоді з цим багажем ти можеш нарешті пожити в повну силу. Але ще більше мені подобається думка про те, що у старості та раннього дитинства, виявляється, більше спільного, ніж ми думаємо. Невміння нормально ходити, говорити, самостійно себе обслуговувати, та і деградація на шляху до смерті не омине нікого, ні звичайного стариганя, ні Бенджаміна Баттона. І в цьому процесі немає нічого привабливого, хоч як би ти при цьому не виглядав.
Ну і, якщо вже ми заговорили про вигляд, то саме він і є в цьому фільмі головним рушієм всього. Бенджамін, переживаючи постійну невідповідність між зовнішністю та внутрішнім станом душі, обирає собі за кохану людину, для якої зовнішнє - це один з головних аспектів її професії, а значить, становить важливу частину її сутності. Не приймаючи в собі цю невідповідність, не знаючи, що з нею робити, він тягнеться до людини, яка ще менше здатна прийняти його, ніж він сам. Нездатність бачити внутрішнє за фасадом зовнішнього - одна з проблем людства, і навряд чи вона колись буде вирішена.
Насамкінець скажу, що автори істотно полегшили собі роботу, крупним помолом показавши останні десяток років життя головного героя і швиденько загнавши його в старечий маразм. А я б із задоволенням подивилася на 5-річного хлопчика, що згадує, як він у молодості служив матросом і мав по дівчині в кожному порту. Це було б веселенько… Але що ж поробиш, закони жанру...
Оскар - 2009, "Найкращий фільм", номінант
Що ж, здається, "Горбата гора" прорвала свого роду дамбу консервативних устоїв, після чого фільми на нетрадиційно орієнтовану тематику мало не рікою полилися. Харві Мілк - людина, ім'я якої навряд чи щось скаже глядачеві у наших широтах і довготах, але добре відоме у його рідній країні. Його іменем у Сан-Франциско названі площа, центр мистецтв, середня школа, публічна бібліотека, не кажучи вже про присвячені йому книги та театральні постановки. І ось Харві Мілк, ЛГБТ-активіст, перший у США відкритий гей-політик, обраний на державну посаду, удостоївся власного художнього фільму, який вийшов якраз до 30-річчя його трагічної загибелі. Останнє - якраз не спойлер, бо сам фільм про це скаже десь хвилині на десятій. І раз фінал нам із самого початку відомий, очевидно, що картина буде пробувати “брати” нас розповіддю про події, які призвели до такого драматичного фіналу.
Перша третина даної кінокартини викликала якийсь по ... див. Вона більше розказувала нам закадровим голосом, а не показувала, а якраз останнім, власне, і мало б займатися кіно, принаймні художнє. Водночас, косячи під документалку, вона якось не давала достатнього експозиційного підгрунтя для розуміння ситуації. Наприклад, нам розповідають про поліцейські рейди у барах для гомосексуалістів, але ми не розуміємо, заарештовували їх за надуманими звинуваченнями, просто чинили проти них насильство чи сама сексуальна орієнтація була злочином? А було б так просто згадати хоча б словом у цьому тематичному фільмі про те, що одностатеві стосунки було офіційно декриміналізовані в Каліфорнії лиш у 1976 році. І хоч загалом суспільство, мабуть, ще раніше почало ставитися до цього явища більш-менш ліберально, однак поліція продовжувала проводити рейди, які водночас і вписувалися в їх професійні обов'язки, і відповідали внутрішнім принципам самих копів, основну масу яких складали консервативні нащадки ірландських іммігрантів. Доволі крупним помолом подана також і історія створення району Кастро, що за кілька років перетворився на гомосексуальну Мекку. Одним словом, автори кінокартини вочевидь вважали, що глядачі про це все і так знають, а хто не знає - ідіть читайте на Вікіпедії, займайтеся самоосвітою.
Також кінокартина примудрялася випускати з уваги потенційно виграшні моменти. Наприклад, просто напрошувалась якась іронічна сцена про те, звідки взялася фраза головного героя "Я - Харві Мілк, і я хочу вас завербувати!" Але ні, просто прийміть як є цей факт, що, у принципі, ні на що і не впливає...
Ближче до середини історія починає розвиватися жвавіше і стає справді цікавою. Значних зусиль тут докладає виконавець головної ролі Шон Пенн, що, схоже, здатен органічно вписатися в будь-який образ. Достатньо лиш порівняти його рухи та міміку із реальним Мілком, щоб оцінити проведену актором роботу, і щоб почало здаватися, що ці двоє на обличчя дуже схожі одне на одного (хоч насправді це далеко не так). Він створює персонажа щирого, харизматичного і захопленого власною ідеєю - занадто хорошого, як для політика, але зважаючи на той факт, що на кін було поставлено значно більше, ніж політичне кар'єра, у це доволі легко повірити.
Слід зазначити, однак, що і в цій частині у фільм багато чого не помістилося. Природньо, що він зосередився на ЛГБТ-активізмі головного героя і лиш побіжно згадав про те, що він прагнув відстоювати інтереси і інших соціальних груп, але, як на мене, не просто словесна згадка, а розповідь про проекти Мілка, що не стосувалися ЛГБТ, створили б більш рельєфний образ, близький різним категоріям глядачів. А ще можна було б багато витиснути із судового процесу над убивцею Мілка… але то я вже, мабуть, забагато хочу.
Загалом, до самої ідейної суті претензій доволі мало, на відміну від форми подачі. До того ж, схоже, що це фільм-спогад, фільм-данина пам'яті, а аж ніяк не фільм-всесторонній аналіз. Саме тому він не роздумує, він видає готові лозунги, але в якийсь момент неначе перетворюється на ходячу пропаганду. Через таку форму подачі навряд чи він змусить хоч одну людину якось переглянути свої погляди. Скоріш за все, ті, хто і так підтримує ідеї фільму, оцінять його позитивно, а противники цих ідей будуть плюватися далі, ніж бачитимуть, і про це наглядно свідчать різко полярні коментарі про це кіно у, скажімо так, спеціально відведених для цього місцях. Так що, по суті, це фільм, знятий своїми для своїх, хоч рівень правдивості та навіть документальності оповіді доволі високий.
Ідея, що неоновими літерами світиться у цьому фільмі, насправді може бути розширена. Адже у світі, де порушують права тих чи інших людей, в один прекрасний день можуть прийти і за твоїми власними - це раз. У світі, де тебе можуть звільнити з роботи чи вигнати з квартири за певною ознакою, яка ніяк не стосується ні роботи, ні квартири, можуть в один прекрасний день влаштувати полювання на відьом, приписавши ці самі певні ознаки неугодній людині - це два.
Мабуть, суспільний запит на такі фільми буде мати місце аж до тих пір, доки будуть проблеми, що потребують подібних маніфестів. А у світі, де люди, яких по суті не об'єднує нічого, крім сексуальної орієнтації, змушені триматися разом для вирішення проблем, із сексом не пов'язаних, - у такому світі явно не все нормально. Однак сам по собі, без гостросоціальної та наболілої тематики, і тим більше без історії, яку написало саме життя, цей фільм навряд чи міг би претендувати на високу художню цінність. І малоймовірно, що він стане такою ж подією в кінематографі, якою, вочевидь, став у каліфорнійському політикумі трагічно загиблий Харві Мілк.
Оскар - 2008, "Найкращий фільм", переможець
Для творчості братів Коенів є характерними кілька ключових моментів, які вони використовують, мабуть, у всіх своїх кінокартинах. Принцип невизначеності, що стверджує відсутність фатуму, долі, і чіткий зв’язок між діями персонажів та результатами цих дій. Принцип доміно, коли один, іноді навіть не дуже значний, епізод, запускає ланцюжок подій, часто доволі кривавих. Принцип, який можна сформулювати як “світом править не таємна ложа, а явна лажа”, або ж просто принцип ідіотизму - коли сюжетна спіраль закручується через те, що хтось із персонажів - ідіот, або чинить по-ідіотськи, чи просто наперекір логіці та здоровому глузду.
Ще одна ознака, якою завжди вирізнялися фільми братів Коенів - це реалізм, увага до деталей, чітка осмислена ідея, а також наявність легкої та доречної іронії навіть у чистих драмах, таких, як “Фарго”. І що, скажіть мені на милість, сталося із моїми улюбленими авторами, коли вони знімали “Старим тут не мі ... сце”?
Підемо по порядку. Дана кінокартина - це драма, повільна, тягуча і серйозна, навіть із певним ухилом у триллер, і водночас у філософську притчу. Основні принципи у цьому фільмі все ж витримуються, тільки ланцюжок подій запускається не ідіотизмом, а простим людським співчуттям, що проявилося в дуже недоречний момент. Але оскільки ні гумор, ні екшн не можуть служити компенсуючими факторами, подібний фільм повинен створювати хороший саспенс, бути адекватно реалістичним і нести чітку та осмислену ідею. І якщо з саспенсом у нас все до пори непогано, то з реалізмом не задалося майже відразу.
Головний протагоніст у виконанні Джоша Броліна заявлений як доволі розумний мужик з характером. Але чи можливо бути настільки екстрасенсом, щоб на місці перестрілки, де стоїть п’ять машин і більше десятка трупів, одразу визначити, що когось одного не вистачає? Причому суть не в тому, що він побачив підозрілий слід, який вів від місця в пустелю, він просто це якось ДІЗНАВСЯ, і все. Мабуть, пострибав серед трупів з уявним бубном. По ходу діла ми також будемо спостерігати у його виконанні всілякі багатокроківочки (зрозумілі і не дуже), покликані збити зі сліду того, хто йде за ним. Але при цьому настільки геніальна людина навіть не здогадалася перевірити ту саму валізку з грошима! І річ навіть не в тому, що він мав би здогадатися про передавач, захований серед пачок. Тут якраз немає нічого дивного, що людина, не близька ні до криміналу, ні до правоохоронних органів, не розглянула такий варіант. Просто у валізі могла бути, наприклад, вибухівка, або там міг бути нарізаний папір у пачках замість доларів, або ще якась дурня… треба ж хоча б подивитися, що ти везеш і куди! Не менш геніально було відправити дружину до матері, хоч очевидно, що це перше місце, де її будуть шукати, коли не знайдуть вдома… У Коенів бували різні персонажі, і розумні, і не дуже, але щоб герой був водночас і розумний, і дурко - таке я спостерігаю вперше.
Персонаж Хав’єра Бардема - найманий убивця Антон Чигур - виглядає, як йому і годиться, інфернально та зловісно. Чистий психопат, зло в людській подобі, що діє за якимись, відомими лиш йому одному, принципами. Нечутливий навіть до власного болю, а значить, однозначно невразливий до чужого. Дуже харизматичний персонаж, але своєю всюдисущістю він нагадав мені героя Рутгера Хауера із кінокартини “Попутник” 1986 року. Він теж спершу виглядав як звичайна людина, однак чим далі, тим частіше почав без пояснень просто знаходити героїв у випадковому місці і просто всіх підряд вбивати. Дякувати Богу, Антон Чигур хоч не перебив цілий поліцейський відділок, обмежившись одним неуважним копом. Та все ж “Попутник” - це триллер 80-х років, який використовує все ту ж концепцію інфернального зла та подекуди жертвує реалізмом задля саспенсу. А “Старим тут не місце” - драма кінця 2000-х, у якій неодноразово показують, що Чигур - людина із плоті та крові, яка регулярно отримує всілякі пошкодження свого зношеного кіллерського організму. То звідки ж його неймовірні здібності? І я навіть мовчу про те, що насправді подібна людина довго не протрималася б у професії, із його звичкою карати всіх підряд, в тому числі і безпосередніх замовників, на власний розсуд.
Всі ці речі особисто мені дуже заважали, так як акцентовано реалістична манера зйомки не давала розгулятися фантазії, а сюжетні дивовижі не давали співпереживати героям, а одне дивне постановочне рішення, яке фактично поставило крапку в історії протистояння героїв Броліна та Бардема, так і взагалі не те щоб викликало питання, але здалося необов’язковим і навіть непотрібним.
Однак у нас залишилася третя складова - ідея, яку нам по суті намагаються вживити під шкіру протягом усього фільму. Це думка про те, що світ котиться в пекло, він перестав керуватися логікою та мотивацією, у ньому панує хвороба та зло, і нам всім треба над цим замислитися. От цікаво, а раніше, років 30-50-80 тому, не було психопатів? Та були, просто через брак комунікації про них мало хто знав. У давні часи шерифи не носили зброю? Подивилася б я на таких беззбройних, наприклад, у кінці 19 століття на Дикому Заході, чи довго б вони прожили… То може, ніхто нікуди не котиться, а ці благословенні часи насправді існували тільки в чиїйсь уяві? Або ж все дуже тривіально: дерева були вищі, небо синіше, і все, що треба, стояло...
Носієм даної ідеї виступає підстаркуватий шериф, який говорить дуже багато всього, однак мало що робить. Він завжди на два-три кроки позаду, він статист, і в нього явні симптоми професійного вигорання. Своєю байдужістю він стримує пориви свого напарника, який хоче щось робити, а може, навіть, і міг би щось робити. Якщо провести паралелі з фільмом “Фарго”, то ми теж побачимо схожу ідею, але там її адептом виступає жінка-коп на пізніх термінах вагітності, і той подив та жах, що вона відчуває, не заважає їй ні вести кваліфіковане розслідування, ні самій (!) затримати небезпечного злочинця (і це якраз показано доволі реалістично). А значить, нормальна людина здатна робити свою роботу за будь-яких умов, а всілякі непрофесіонали завжди будуть звалювати провину на погоду, самопочуття, обставини, низьку зарплату, і світ, який котиться кудись не туди.
Таким чином, я приходжу до висновку, що подібним “старим” у такому світі і правда не місце, причому річ тут не у віці, а в характері та бажанні. Просто тут треба постійно вдосконалювати навики, підвищувати кваліфікацію і прагнути робити трохи більше, ніж знімати котів з дерев або зупиняти водіїв за неправильно закріплений вантаж, і якщо ти так не можеш, то толку з тебе небагато. Та і, думається мені, що в ідеальному світі, намальованому уявою шерифа Еда Тома, він сам не зміг би осмислено існувати по одній простій причині: там не потрібна поліція.
У принципі, може бути, що саме такий сенс автори і закладали у своє творіння, у такому разі, звісно ж, смислові претензії знімаються.
Резюмую: тягуче, споглядальне, триллероподібне, але не дуже реалістичне кіно з претензією на філософський сенс. Мені не дуже сподобалося.
Попередження: рецензія містить спойлери
Оскар - 2008, "Найкращий фільм", номінант
Одразу скажу, що той, хто бачив хоча б один фільм режисера Пола Томаса Андерсона, одразу буде налаштовуватися на якесь не зовсім тривіальне видовище. Причому описати цю нестандартність якимись конкретними словами не видається можливим. Подібні емоції викликає, наприклад, його “Магнолія”, де наче все дуже просто, потім водночас складно, а потім взагалі йде дощ із жаб, і в підсумку люди на форумах починають писати путівники по розумінню та розбору даного фільму.
Предмет сьогоднішньої розмови - ще один фільм Пола Томаса Андерсона, - є, умовно кажучи, екранізацією роману американського письменника Ептона Синклера “Нафта!” Але від історії про те, як син нафтопромисловця вступив у конфронтацію з власним батьком, почавши захищати інтереси профспілок та простих робітників, у фільмі залишилося, схоже, не так і багато. Більше того, героям дали навіть інші імена та/або прізвища, що перетворює голосне слово “екранізація” у менш претензійне “за мотивами”, а сам фільм - на цілком самостійний художній витвір, тож до літературної основи прив’язуватися, мабуть, взагалі немає сенсу.
Одначе назву роману-першоджерела наші локалізатори використали також і для фільму. І, мабуть, дарма, адже автори, особливо такі як Андерсон, навряд чи дають ім’я своєму творінню просто так. “There will be blood” - “І буде кров” - це частина біблійної цитати про те, як Бог перетворив воду в єгипетських озерах на кров, щоб змусити фараона відпустити євреїв з рабства. З одного боку, тут міститься прямий натяк на подальші події, адже там, де є цінний ресурс, рідко обходиться без крові. З іншого боку, всі чули висловлювання “Нафта - це кров землі”. І тут виникає не просто пряма аналогія з тематикою кінокартини, а навіть думка про те, що Біблію не можна сприймати буквально, вона переповнена фантазіями і метафорами, які можуть приховувати інше явище, лякаюче та фантастичне в давнину, але цілком нормальне, скажімо, в сучасному Єгипті, для якого нафта є одним з ключових ресурсів для експорту. Отакі вони, люди, істоти гріховні, але розумні, раз змогли взяти те, що було колись карою єгипетською, поставити це собі на службу і обернути в золото...
Деякі рецензенти, чиї творіння попалися мені на очі, вочевидь, прониклися певними “жанровими” очікуваннями, і відповідно до них писали свої рецензії, вставляючи в них ремарки про зловісний оскал західного капіталізму. Але уважний перегляд ставить все на свої місця. Адже якщо головний герой Деніел Плейнв’ю - це типовий образ капіталіста на зламі століть, то значить, на думку автора, нафтопромисловці всі як один були відвертими психопатами, а це явно не відповідає дійсності. Також у фільмі немає ні прийому “злочину і кари” (бо такий головний герой просто не здатен на розкаяння, а отже, і говорити про це немає сенсу), ні протагоніста, який би уособлював собою “справжні цінності”, на зразок любові, дружби та віри, ні (о, який жах!) любовної лінії. Таким чином, кінокартина є по суті артхаусом, що імітує жанрове кіно, та при цьому перетворюється на посібник по руйнуванню жанрових штампів, і цим однозначно тримає інтерес.
Наш головний герой - це Деніел Плейнв’ю, золотошукач, а потім нафтопромисловець, чоловік невідомого віку. Ми не знаємо, чи ця людина народилася такою, чи життєві обставини дитинства або юності привели її до того, до чого вона прийшла, адже фільм кидає першу каменюку в звичну сюжетну побудову, відмовившись від детальної експозиції. Нам не демонструють ні дитинства героя на початку, ні флешбеків по ходу справи. Фільм навіть не використовує штучно створених діалогових сцен, які покликані були б слугувати експозицією та заповнювати необхідні інформаційні пробіли. Зате він подає чисто візуальну передісторію, в якій не лунає жодного слова, але яка при уважному перегляді містить у собі значну кількість корисної інформації. Що ж, я часто лаю голівудські фільми за надмірну присутність закадрового тексту, адже кіно - це в першу чергу візуальне мистецтво, і воно має не розказувати, а показувати. Як то кажуть, проси - і отримаєш, причому вдвічі більше, ніж треба :-)
Мовчазні вступні сцени дають нам зрозуміти, що наш герой, по-перше, дуже впертий у досягненні мети, навіть якщо це передбачає роки нудної та монотонної роботи. Його впертість навіть дещо межує з фанатизмом. По-друге, він нечутливий до власного болю, адже навіть отримавши серйозну травму він, в першу чергу, йде не допомоги шукати, а несе видобуте каміння на оцінку. Значить, його фанатизм переважає навіть турботу про власне здоров’я. А коли людина не чутлива до власного болю, вона точно не вразлива і до чужого, що може бути однією з ознак психічної паталогії. Ну і наостанок, він явно не любить людей, адже не спілкується з ними навіть тоді, коли має можливість. Не прагне перекинутися словом, не хоче завести хоч одного приятеля, з яким можна було б сходити в салун на склянку віскі. Ні, його прагнення і його час цілковито підкорені одній меті, а люди навколо - лиш інструменти для її досягнення, і подібне ставлення до оточуючих також характерне для психопатів. У принципі, демонстрація його родини у флешбеках, можливо, пролила б світло на причини такої поведінки. Але насправді і зараз достеменно невідомо, що і як створює подібних людей. Чи це генетичні паталогії, чи порушення внутріутробного розвитку, чи мутації, чи несприятливі обставини в сім’ї… чи може все разом? Тож автор, імовірно, просто не пробує задаватися питаннями без відповіді, тим більше, що його цікавить не минуле, а сьогодення.
ПІсля того, як необхідність копирсатися в шахті самому відпадає, Деніел надягає личину джентльмена. Він навчитися ходити, говорити, носити костюм і переконувати оточуючих, що йому не байдуже до їх інтересів - це не так і складно для психопата-імітатора, як і додуматися до геніальної ідеї зображати з себе батька-одинака. Однак чим довше він займається подібним імітаторством, тим сильніше розгорається в ньому протест через необхідність приховувати власну сутність від інших.
Примітно, що в своєму фінансовому зростанні Деніел дещо нагадує ворону з байки І.Крилова, що хотіла стати павою. Тільки якщо у байці героїню з її неадекватними претензіями заклювали спершу чужі, потім свої, то в нашому фільмі все з точністю до навпаки. Чим дужче ростуть статки Деніела, тим більше він зневажає цих “ворон”, із середовища яких він вийшов, дрібних людців, що не здатні планувати, усвідомлювати масштаб, шанс і перспективу, а живуть собі своїм дрібним, нічого не вартим, життям. Тому і факт загибелі когось із робітників на його свердловині турбує його тільки тому, що доводиться виходити до громади і робити вигляд, що йому не байдуже, при цьому відволікаючись від нормальних справ. Але “приставши до пав”, які у принципі готові прийняти його в свою зграю, Деніел усвідомлює, що звони вилощені, вилизані чистоплюї, які, імовірно, отримали якийсь спадок і тепер скуповують чужий, вже налагоджений, бізнес, щоб не бруднити рук, тоді як він “сам себе зробив” і тепер прагне чогось ще більшого і вищого, ще масштабнішого, лишаючись у своїй “величі” дуже самотнім.
Однак нарцисична потреба розділити свою “велич” із кимось, виховати свого наступника, свою копію, живе в головному героєві, і саме тому прийомний син, якого по суті постійно використовують як ширму, все ж стає вмістилищем “батьківських” амбіцій Деніела. Звісно ж, батько сина не любить, психопати взагалі цього не вміють. І коли з хлопчиком трапляється нещастя, Ден буквально впадає в істерику, яку можна було б прийняти за вияв любові, якби він через пару хвилин після цього не побіг дивитися на палаючий стовп нафти, забувши про все на світі. І цілком логічно, що травма хлопчика навіки відвертає від нього названого батька, адже син нарцисичного психопата не має права бути глухим, травмованим або навіть просто слабким.
Лінія “крові” у фільмі набуває ще одного значення, коли на сцену виходить брат головного героя. Парадоксально, що для людини, що явно не підтримує зв'язків з родиною, кровні узи виявляються дуже важливими. Імовірно, зв'язки були обірвані багато років тому, імовірнно, через жорстоке поводження з героєм власного батька, від якого він в буквальному сенсі втік. Однак брата, якого він ніколи не знав, він сприймає не скільки як родича тих людей, спілкування з якими він обірвав, скільки як власне кровне продовження, генетичну спорідненість, і тому він готовий поставитися до вже дорослого і сформованого, але рідного по крові чоловіка на порядок тепліше, ніж до хлопчика, якого сам виховав. Але важливість “крові” та наростаюче усвідомлення власної “величі” приводять Деніела до єдино можливого для нього рішення, коли він дізнається правду про свого брата. З цього моменту навряд чи щось вже може стати героєві на заваді, адже він переступив останнє табу, що в нього лишалося. Тепер попереду тільки безкарність, плекання власної величі та вбивча самотність.
Окремий елемент деконструкції штампів - це розвінчання історії про “правильні християнські цінності”, такі, як любов до ближнього, на противагу егоїзму, і поклоніння Богу на противагу золотому тільцеві. Адже віруючі люди постають перед нами або сліпими релігійними фанатиками, або ж їх поводирями, що в боротьбі за народний інтерес ніколи не забудуть про себе. Проповідник Ілай Санді, який, здавалося б, міг стати головним протагоністом цього фільму, в одній з ключових сцен демонструє, що насправді немає ніяких принципових відмінностей між ним та “бездушним капіталістом” Деніелом Плейнв’ю. Кожен з них готовий вигідно продати свої принципи, і по суті, вони обоє насправді поклоняються тому самому богу. Вдавані ж ідеологічні розбіжності насправді є лиш прикриттям боротьби за вплив та авторитет у даній спільноті. І не те щоб Деніелу потрібна насправді любов та повага, однак його потреба бути єдиним джерелом влади генерує роздратування на адресу будь-якого конкурента. Ілай, у свою чергу, не маючи фінансових важелів, прагне впливати на людей в інший спосіб, хоч, на відміну від головного героя, він, дякувати Богу, на психопата не схожий...
Ну і фінальний акорд насправді не передбачає ніякого катарсису. “Бездушний капіталіст” не отримає “заслуженого покарання”, бо таким людям вже нічого не страшно. “Бездушний капіталіст” не може розкаятися, бо в історії про психопата такого в меню не передбачено. Ну і “бездушний капіталіст” не може бути щасливим, навіть досягнувши бажаного. То чи варто було витрачати скільки зусиль для того, щоб “заробити стільки грошей, щоб ніколи нікого не бачити”? З таким успіхом можна було б сидіти в горах, так само не бачити людей тижнями і так само не бути щасливим. Ото тільки віскі в горах не наливають… це, мабуть, і стало вирішальним фактором.
P.S. Цікаво, а наскільки взагалі морально та законно купувати в селян землю за безцінь, користуючись їх незнанням? З одного боку, людина усвідомлює істинну цінність землі завдяки накопиченим знанням та вмінням, які працюють на неї. Якщо хтось не знає вартості власної землі, тому готовий продати її задешево - ніхто йому не винен. З іншого боку, тут наявне замовчування істотних умов договору, а це начебто тягне на шахрайство… Хоч, підозрюю, що в наш час законодавство вже давно відрегулювало це полемічне моральне питання.
Оскар - 2008, "Найкращий фільм", номінант
Не здивуюся, якщо цей фільм спонсорувала якась пролайферська організація… але якщо і так, то це непоганий приклад того, як слід знімати подібне кіно: тонко, з позитивом, без надриву та істеричних криків. Менш із тим, явного посилу проти абортів фільм не містить, а неявний подано у доволі-таки гумористичному ключі. Просто всі жінки різні, неначе говорить фільм. Хтось буквально народжується, щоб стати матір’ю, а хтось ні. Благо, у благополучному американському світі кожна може знайти прийнятний для себе варіант.
Також фільм явно не намагається “виховувати молоде покоління” шляхом демонстрації проблем і перешкод, пов’язаних із ранньою вагітністю, адже по суті для головної героїні її стан ніяких особливих проблем не створює. Може, американське суспільство гідно прокачало скілл толерантності, може, нам просто демонструють разовий випадок, а може, підкреслюють, що тобі все під силу, коли ти маєш адекватних батьків, філософськи ставишс ... я до життя і не схильна робити з мухи слона. В кінці-кінців, вагітність - це ж не привід не ходити в школу…
І, на диво, фільм не перетворюється на сопливу мелодраму-агітку про те, як у горе-матері прокидається інстинкт, і вона готова йому принести в жертву все на світі, що було б повчально, та водночас по-ханжеськи неправдоподібно. Він просто розповідає цікаву і доволі логічну історію про те, що всяке в житті буває, приправивши її дрібкою нервозного гумору і парою дрібок гумору цілком пристойного, чим приємно дивує.
Головна героїня, чиїм іменем названий фільм - це, звісно ж, основна окраса і зірка цього шоу. Дівчина, покинута мамою, яка живе з дещо флегматичним батьком, не може не розуміти, що в нього нова сім'я, а вона - лиш відголосок старої. Відчуття безпеки, яке одного разу було порушене, так просто не відновиш, хай навіть і батько, і мачуха добре до неї ставляться. Дівчата в такій ситуації рано дорослішають, звикають вирішувати свої проблеми самостійно, і ця звичка визначає всі вчинки нашої героїні, починаючи від явно ініціативної поведінки у стосунках, і закінчуючи тим, як вона, не задумуючись, бере на себе вирішення питання власної незапланованої вагітності, намагаючись створювати рідним якомога менше проблем, і вони, по суті, платять їй тим самим.
Так що, хоч нашу героїню і не можна назвати повноцінним прикладом для наслідування, та її поведінка викликає однозначну симпатію. А ще від батька вона успадкувала характер і дещо іронічний погляд на світ, що всіляко допомагає їй приймати життя таким, як воно є.
У певному сенсі антиподом Джуно виступає Марк, майбутній всиновлювач, який начебто схожий на нашу героїню і має з нею купу спільних інтересів, але у віці близько 40 років виглядає менш зрілим, ніж вона. У якийсь момент ця 16-річна, ще наївна, дівчина із докором скаже йому: "Ти ж дорослий!", щиро не розуміючи, що здатність брати на себе відповідальність за власні вчинки не завжди корелює з віком. У той час, як Джуно твердо приймає важливі у її житті рішення і неухильно їх притримується, Марк немовби чи то до кінця не розуміє власних бажань, чи то не довіряє власним відчуттям, але на виході буквально перевзувається в повітрі. Менш із тим, краще пізно, ніж ніколи.
З іншого боку, мабуть, якраз для юних людей і характерна така категорична впевненість у собі та власних вчинках. Коли тобі 16, ти віриш, що в тебе ще все попереду, і іншим разом ти обов'язково все зробиш як треба. Коли тобі 40, ти можеш довго зважувати всі за і проти, а так нічого і не вирішити, побоятися вчергове зробити помилку і втратити останній шанс на власне щастя, що б це не означало. І так іноді не вистачає цієї юної та абсолютно безпричинної впевненості в тому, що те, що ти робиш - правильно… так хочеться зберегти її і з роками не втрачати...
Резюмую: Навряд чи дана кінокартина тягне на шедевр, але вона створює світлий і позитивний настрій, навіть оперуючи такою нелегкою і доволі полемічною темою.
Попередження: рецензія містить спойлери
Оскар - 2008, "Найкращий фільм", номінант
Режисер Джо Райт у моїх очах завжди був таким доволі міцним, але все ж ремесленником, а не творцем. Його “Гордість та упередження” 2005 року зробила класичний роман Джейн Остін більш сучасним та зрозумілим широкій публіці, особливо американській, але викликала різного роду плювання з боку прихильників роману, які відзначали відсутність духу роману та аутентичності в екранізації Райта та спотворення класичних образів. Його “Анна Кареніна” викликала прихильну реакцію американської та британської публіки і притягувала цікавою “сценічною” постановкою, але переважно не сподобалася співвітчизникам Льва Толстого, і взагалі, тим, хто читав роман, так і залишившись для них беззмістовною нарізкою замальовок. Можна ще згадати добре поставлену, але доволі вторинну з точки зору ідеї “Ханну”. Після перегляду цього всього мені, було доволі важко ставитися до творчості Джо Райта об’єктивно, але довелося якось себе змусити.
І ось перед нами драма “Спокута” із майже незмінними для Райта Кірою Найтлі та Сіршею Ронан у головних ролях. Поставлена вона також за літературним джерелом, однойменним романом Ієна Мак’юена. Його я не читала, і може це випадковий збіг, та дана кіноадаптація зайшла мені набагато краще за решту фільмів Райта. Більше того, перша третина фільму здалася мені майже бездоганною.
Тут були і невимушені світські бесіди, покликані донести до нас необхідну експозицію, і зображення почуттів героїв із застосуванням переважно невербальних засобів виразності, і двозначна поведінка як показник їх внутрішніх суперечностей. За допомогою зображення одних і тих самих сцен із різних кутів зору ми мали змогу зрозуміти просто і водночас складну думку: когнітивне спотворення “нє дрємлєт”, або ж, простіше кажучи, все може бути не тим, чим здається. Особливо там, де є закоханість без відповіді та бурхлива уява.
Найцікавіше, що версія подій, яку, вочевидь, зобразила доросла письменниця Брайоні у своїй книзі, теж може бути вигадкою чи фантазією літератора. Чи було насправді згвалтування, чи просто неповнолітня дівчинка Лола прикрила таким чином свої походеньки? Якщо було, то хто це був, і чи знала Лола, хто саме це був? Моя версія така, що руденька просто хотіла розважитися і випробувати свою привабливість, а дорослий чоловік, що їй подобався, сприйняв це як запрошення. Коли ж вийшло недобре, Лола відчула свою провину, бо, як часто буває у жінок, думала, що це вона себе не так повела і взагалі спровокувала. Та водночас цей чоловік їй подобався, так само, як і його гроші, і його соціальний статус, тож вона не могла допустити, щоб його засудили... Але знову ж таки, ми знаємо про цю ситуацію виключно за версією Брайоні, а у неї все ж бурхлива фантазія.
Тема спокути проходить червоною ниткою через увесь фільм, хоч із першого погляду і не очевидно, наскільки. Брайоні хоче спокутувати провину перед сестрою, але нічого не може для неї зробити, тож поринає у сферу фантазій, щоб хоч так виправити скоєне. Так, звісно, ще вона обирає жертовну роботу і, вочевидь, самотнє життя, та водночас стає відомою письменницею, що не так уже й погано. У її виконанні ця сама спокута у якийсь момент перетворюється на замилування власною драмою та стражданнями.
В той же час Роббі іде спокутувати в очах суспільства свою "провину", бо більше нічого йому не лишається.ї. Лола хоче спокутувати свою "провину" перед Полом, якого, імовірно, "довела" до згвалтування, тому не віддає його під суд. Водночас вона хоче, щоб він спокутував свою провину перед нею шляхом одруження. І цілком очевидно, що найдужче і найглибше страждають невинні люди, спокутуючи свої вигадані кимось провини. Спокута ж справді винних людей виходить дещо помороченою… Але, в кінці-кінців, назва фільму лише озвучила нам його основну тему, але аж ніяк не обіцяла встановлення справедливості в кінці...
Головна героїня Брайоні чимось нагадала мені героїню роману Джейн Остін "Нортенгемське абатство". Спільність між цими на перший погляд доволі різними дівчатами - у наявності бурхливої фантазії, яка явно присутня від природи, плюс помножена на читання романів в одному випадку, і письменницьку творчість - в іншому. І в обох випадках фантазія запускає цикл спотвореного сприйняття, що призводить до певних наслідків. Тільки якщо героїня Остін у принципі нічого фатального зробити не встигає, тож їй достатньо лиш трохи подорослішати, то для Брайоні це вже не варіант, бо змінити вже нічого не можна.
І навіть у своїй письменницькій спокуті Брайоні все ж лишається доволі-таки екзальтованою особистістю. Адже, як би там не було, а Друга Світова війна впливала на долі людей набагато сильніше, ніж необдумані вчинки маленької дівчинки. Все ж у цій історії не простежується прямого зв'язку між тим, у яку ситуацію поставила Брайоні свою сестру та її коханого, та тим, який фінал їх спіткав. Вони могли б щасливо прожити разом років зо три, але війна все одно внесла б свої корективи, і якими б вони були, ніхто не знає, тож навряд чи доречно брати на себе всю глибину провину, приписуючи собі роль вершителя людських доль.
Із мінусів: після першої, доволі-таки напруженої і навіть трошки триллерної частини, у якій всі ходять собі та говорять, але явно відчувається наближення якоїсь біди, воєнні поневіряння рядового Роббі моментами починають виглядати провисанням по темпу оповіді. Немовби режисер взяв прописану в сценарії сцену і подвоїв за часом, щоб у деталях розжувати відчуття героїв. Ближче до кінця він збирається з духом і намагається знов зловити темп і ритм, але дух першої третини вже не повернути.
Є деякі дріб'язкові претензії за сюжетом. Наприклад, здається мені, що Сесілія могла б і дужче поборотися за Роббі, і для цього, наприклад, просто піти і поговорити з власною сестрою та пояснити їй їхні взаємні почуття. Так, можливо Сі не побачила прямого зв'язку між деякими очевидними для глядача речами, та все ж можна було хоч спробувати…
Ну і якщо говорити про акторські роботи, то слід зазначити, що актриса, що грала Брайоні у віці 18 років, була б може і непоганою, але на фоні 13-річної Сірші Ронан вона просто ніяка.
Резюмую: хороший фільм, у якому досить грамотно змішані різні жанри, що робить його презентабельним для доволі широкої аудиторії. При цьому вони ще і взаємно компенсуються: автори не дають розгулятися ні сопливій мелодрамі, ні масштабним батальним сценам, ні драматичним рефлексіям, вони залишаються грамотно дозованими складовими цього доволі цікавого кінематографічного коктейлю.
Оскар - 2008, "Найкращий фільм", номінант
Даний фільм чомусь дуже нагадав мені кінокартину “Своя людина”, з якої викинули сюжетну гілку з персонажем Аль Пачино, залишивши тільки історію Рассела Кроу. Останнього перетворили з топ-менеджера тютюнової компанії на топ-адвоката сільськогосподарського гіганта, а Кроу замінили на Джорджа Клуні. І навіть якщо подібність цих двох кінокартин не є настільки яскраво вираженою, як спершу здалося, слід зазначити, що кінокартини про “маленьку людину, яка бореться з системою”, “велику людину, яка бореться з системою” та “чесного адвоката, що бореться з системою”, є явищем доволі поширеним, тож з точки зору художньої тут доволі складно сказати якесь принципово нове слово, однако автори явно старалися це зробити.
На відміну від “юридичної драми”, яка зазвичай в деталях демонструє тонкощі адвокатської роботи та судових засідань, даний фільм на диво мало уваги приділяє цьому, адже перед нами скоріше “юридичний триллер”. Юридичний - через т ... ематику та підгрунтя, а триллер - за силою саспенсу, хоч звісно ж, тут немає ніяких маніяків, та і вбивці зовсім не зловісні, а скоріше такі собі буденні “сміттярі”. Останній факт працює на додатковий реалізм картини, а ця сама буденність лякає більше за найстрашнішого маніяка. Темп оповіді доволі повільний та іноді дещо провисає, але загалом і в цілому автори справляються з двома своїми головними задачами: тримати глядача у напрузі та показати перегляд життєвих орієнтирів однією окремо взятою людиною.
Основна думка немовби перекочувала з фільму “Своя людина”: ким би ти не був, іноді трапляється щось таке, що ти вже не может лишатися осторонь, робити те, що робив, і отримувати за це гроші. Тільки якщо у “Своїй людині” герой Рассела Кроу приймає правильне рішення, відмовляється від усього і решту фільму пожинає негативні наслідки свого правильного вчинку, то “Майкл Клейтон” більше уваги приділяє саме процесу внутрішньої боротьби, а не його результату. До того ж фінансові проблеми Майкла Клейтона більш серйозні та значущі, ніж були у Джеффрі Вайганда. Але, з іншого боку, Клейтон має і більш вагомий стимул “змінити сторону”, адже з його боку дивно було б не реагувати на смерть людини, яку він особисто знав. Вайганд же іде у хрестовий похід заради почасти ефемерних ідеалів, так само при цьому ризикуючи всім, і боротьба не дається йому легко. Тому особисто мені, мабуть, той підхід до зображення героя, який використаний у “Своїй людині”, дещо ближчий, та і сам герой цікавіший. Клейтон же у виконанні Джорджа Клуні старається адекватно передати внутрішню боротьбу, та все ж є якась легка недостовірність у тому, як цей персонаж виписаний.
Основною ж окрасою фільму стала героїня Тільди Суінтон, яка за допомогою мінімальної кількості засобів виразності зуміла передати всю сутність персонажа. Сцена, де її Карен дає інтерв’ю, і водночас нам показують процес підготовки до нього - це найкраще, що є у фільмі! Знервована, засмикана, подавлена вантажем відповідальності жінка, яка насправді дуже любить і цю нервовість, і цей вантаж відповідальності, а тому занадто сильно боїться зробити помилку. Вона доводить себе до досконалості репетиціями, які покликані приховати її слабкувату сутність і показати світу маску вольової та успішної жінки, впевненої в собі, щасливої тим, що у неї є, здатної змахом руки вирішувати будь-які проблеми. Роль, яку вона постійно грає, вбиває її, розхитує її психіку. Чим більшого вона добивається, тим тяжче їй це втрачати, тому вона сама не помічає, куди це все її заводить. Причому є певна подібність між нею та Клейтоном, який теж добився певного успіху в професії. Але Майкл, як колишній гравець, знає, що таке програти все за одну ніч, і знає, як потім психологічно вибиратися із подібної ями, і що це цілком реально. Можливо, тому він здатен зупинитися і подивитися на себе зі сторони, тоді як Карен давно поховала в собі здатність до саморефлесії.
Найдужче у цьому фільмі мені сподобався сценарний прийом “фальшивої експозиції”, коли на початку фільму здається, що нас, як завжди, знайомлять з героєм за допомогою ситуації, що не дуже впливає на загальний сюжет, але покликана окреслити його характер та сутність. Подальші події демонструють, що показане - насправді кульмінація та підготовка до розв’язки, але це не відміняє того факту, що воно водночас не відмовляється і від ролі експозиції.
А що не зовсім сподобалося, так це фінал, який після усього того нагнітання, яке мало місце, виглядав занадто простим та навіть дещо примітивним. І звідки взагалі головний герой взагалі дізнався, хто в усьому винен? По ідеї, у нього могли бути тільки загальні підозри, не більше… Але, вочевидь, правдоподібністю вирішили пожертвувати для створення “фальшивого фіналу” із серії “ми думаємо, що головний герой зробить А, а він робить Б. І коли ми вже вирішили, що він таки Б, він знову робить А.” Не вистачало для повного щастя тільки “глядацьких оплесків”, і без них би точно не обійшлося, будь це фільм кінця 80-х - початку 90-х. Але, дякувати Богу, у 2000-х це вже стало виявом несмаку, тож обійшлося...
Читала, що це перший фільм Тоні Гілроя як режисера. Хороший дебют, та звісно ж, завжди є куди рости...
Оскар - 2007, "Найкращий фільм", переможець
Не дивіться кіно, яке вам сподобалося, вдруге! Особливо, якщо з першого перегляду минуло років 10! Особливо, якщо воно вам дуже сподобалося! Не варто… Залиште собі в подарунок саме ті емоції, саме ті відчуття. Саме той привіт із минулого від себе десятирічної давності…
Фільм "Відступники" - це ремейк гонконзького бойовика "Подвійна рокировка", що був високо оцінений і здобув популярність, та в силу походження він аж ніяк не міг розраховувати на такі касові збори, які у підсумку продемонстрував нам ремейк. Мартін Скорсезе, будучи любителем досліджень різних кримінальних періодів життя власної країни, доручив сценаристу адаптувати історію під американські реалії, обравши у якості сюжетного тла ірландське мафіозне угруповання. У героя Джека Ніколсона є реальний прототип, хоч мені особисто (і не тільки мені) не зовсім зрозуміло, звідки в ірландського босса, що ненавидить "макаронників", цілком італійс ... ьке прізвище Костелло. У принципі, якби на протистоянні італійців та ірландців будувався основний сюжет, із цього можна було б вималювати цікаву хохму (на зразок чуток у стилі "Гітлер - єврей”). Але фільм взагалі не про це, тож навіщо воно тут - не зовсім зрозуміло. Особисто мені складно повірити в те, що Скорсезе чи його сценарист подібний момент проморгали, та все ж…
Сюжет, як нам добре відомо, розповідає про двох хлопців. Перший - мафіозний стукач у лавах поліції, другий - коп під прикриттям у лавах мафії. Це абсолютно не спойлер, бо про це пише кожна друга анотація, та і сам фільм цю інформацію виносить в експозицію. На цю основу, немов на шампур, нанизується шашлик із сюжетних поворотів, які просто у хорошому сенсі дезорієнтують всіх навколо. При цьому глядач, знаючи основних фігурантів справи, розуміє, що у авторів могли лишитися тузи в рукаві, і що навіть за поточних умов фінал може бути взагалі яким завгодно. Будь хто з героїв може в будь-який момент переграти будь-кого, адже з точки зору інтелекту, вміння надягати маски та продумувати свої дії на кілька кроків уперед наші персонажі одне одного варті. Тож фінал їх дуелі значною мірою може бути спричинений сторонніми факторами та просто банальним везінням.
Персонажі у фільмі виписані та зіграні доволі яскраво. Основною зіркою тут був, звісно ж, Джек Ніколсон. Манера його Френка видавати псевдофілософські сентенції вперемішку з постійною похабщиною створює образ сильного, та доволі мерзотного мужика, і таким він, вочевидь, і задуманий. Це однозначно не Віто і не Майкл Корлеоне, що зберігали наліт привабливості та харизми і тоді, коли займалися не дуже хорошими речами. Це не М'ясник Білл із “Банд Нью-Йорка”, який має все ж виявляв певну принциповість, в тому числі і стосовно ворогів. Це і не "славний хлопець", убивця-джентльмен середньої руки.
До речі, на роль Френка з самого початку планувався Роберт де Ніро, тож, вочевидь, саме “славного хлопця” Скорсезе і збирався нам показати. Але Джек Ніколсон зробив зовсім іншого героя. Скільки самолюбування і лицемірства, наприклад, у тому, щоб вигрібати данину з кишені небагатого власника магазину, і тут же роздавати його дочці доброчинні подачки "на косметику". Наскільки недоречним виглядає в опері цей недолугий Френк із його такими ж бидло-дівками… Він немов заїхав на п’ять хвилин, щоб осквернити собою вівтар культури і віддати данину стереотипу про те, що всі мафіозі люблять оперу, але при цьому він навіть не буде прикидатися, що це справді так. У нього є інші, більш втішні заняття… Словом, ця квінтесенція огидної харизми, без сумніву, варта глядацької уваги.
Два головні герої також порадували. Колін Салліван у виконанні Деймона - “дуже хороший хлопець”, але при цьому в його хорошості відчувається щось награне і штучне, немовби він постійно дзеркалить опонента і намагається говорити те, що від нього хочуть чути. Недовірливі люди, люди, що звикли рубати правду-матку в очі (такі, як сержант Дігнам у виконанні Марка Уолберга) одразу відловлюють цю фальш, хоч можуть і не зразу розуміти, чим вона викликана. Зате люди самовпевнені, любителі підлеглих-підлиз (такі, як капітан Елербі) не здатні розпізнати тут щось дивне. Останніх, вочевидь, у нашому світі більше, тому цей “актор” стрімко рухається службовою драбиною. І навіть психолог Меделін (Віра Фарміга) не відчуває фальші в своєму коханому бойфренді, бо в неї є одна слабина: вона свято вірить в ідеали, такі як держава та поліція, а також, вочевидь, у один з нав'язаних їй жіночих стереотипів - що для сімейного життя треба шукати "дуже хорошого хлопця". Колін неначе зійшов з рекламного плакату, і ніяка інтуїція психолога, якою вочевидь мала б бути наділена Меделін, не здатна обійти ці стереотипи. Так само добре показна сторона персонажа вдалася ДіКапріо. Він різкий, нервовий, нестриманий, моментами трохи скажений, що виділяє його як цінного помічника для всілякої мафіозної роботи. Таким же самим - жорстким і нестриманим - він виглядає навіть у розмовах зі своїми поліцейськими кураторами.
І тут моя перша претензія: добре зобразивши показну сторону персонажів, нам майже не демонструють непоказну. Яким є справжнє обличчя Біллі Костігана, яке він так прагне собі повернути? Може, він показує себе справжнього в розмовах з Меделін? Але там він теж грає роль - імітує колишнього зека на УДЗ, який не є бандитом, хоч насправді є бандитом (хоч насправді не є бандитом). При цьому, судячи зі слів Костігана, у нього самого не відбувається ніякого розмиття кордонів. Він прекрасно пам'ятає, хто він такий, тільки нам не каже. Із Салліваном ще гірше, бо він взагалі майже ніде не показує і натяку на істинне обличчя. Хто він: жертва Френка чи самостійний вольовий гравець? Яким він був би, якби не був змушений 24 години на добу гратися в доблесного слугу закону? Немає відповіді….
Коротше кажучи, не став Скорсезе глибоко занурюватися в психологічні проблеми героїв, щоб передати увесь жах постійного перебування під таким пресингом. Це подано буквально одним-двома мазками, адже вся увага автора прикута до детективно-трилерної спіралі. І тут би нам зрадіти... Адже раз автор спрямував всю свою енергію сюди, вимів із картини зайві соплі, замів під килимок всілякі рефлексії і зробив справжнє, динамічне, напружене, по-хорошому міцне "чоловіче" кіно, то із сценарієм все ж має бути добре, чи не так?
А виявилось, що не так. У намаганнях створити жорсткий та напружений триллер-детектив сценарист чомусь періодично почав забувати про здоровий глузд, сподіваючись, що атмосфера відволіче глядача від споглядання всіх сюжетних дивовиж і нестиковок. І якщо, наприклад, в “Авіаторі” того ж Скорсезе всілякі неправдоподібні речі грали на вимальовування образу головного героя, а це і було основною задачею фільму, то у “Відступниках”, які у нас все ж більше не про персонажів, а про цілісну історію, воно так не працює.
Нелогічності, натяжки та умовності наповнюють мало не кожен кадр цієї кінокартини.
Робота поліції чомусь виписана як постійні крики, мати-перемати та дешеві понти на адресу одне одного, а “робота” мафії - як пафосні беззмістовні монологи її босса, і це все покликано прикривати відсутність адекватного бекграунду. При цьому помітно, що нам намагаються детально розжовувати те, що відбувається, та водночас не заглиблюватись у деталі, щоб ми не задавали зайвих питань. Особисто у мене так і сталося під час першого перегляду, але вдруге, знаючи основні твісти, я почала звертати більше уваги на логіку оповіді, і стало зрозуміло, що у деяких моментах сюжет просто розсипається під вантажем власних кінематографічних умовностей. Не те щоб зазвичай це колись когось тривожило у голлівудських бойовиках на зразок “Форсажа”, але для оскарівського кіно, яке отримало чотири нагороди, в тому числі за найкращий адаптований сценарій, це якось трохи… І взагалі, ми тут говоримо про Мартіна Скорсезе, видатного режисера, кінематографічного патріарха, що у своїх більш ранніх роботах якось все ж обходився без відвертих сценарних дурниць...
Резюмую: захоплююче, динамічне, прекрасно поставлене і зігране, напружене, шикарне кіно, над яким краще довго не думати. А ще краще - не думати взагалі.
*******************
P.S. Для бажаючих приводжу власний топ-10 сценарних нелогічностей, натяжок, запитань і просто дурниць кінокартини “Відступники”. Це те, що одразу спало на думку, бо насправді їх там більше.
Нижче у нас відверті СПОЙЛЕРИ, тож тим, хто не дивився, краще не читати.
******************************
10. Навіщо було підписувати конверт?
Ні, я розумію, навіщо це було потрібно зі сценарної точки зору. Конверт, що опинився у потрібному місці на очах у потрібної людини, став черговим сюжетним тригером. Але як щодо банальної логіки? Члени мафіозної банди пишуть своєму боссу персональні дані, які він від них вимагає, складають у конверт, який не заклеюється і передається особисто в руки. З якою метою його підписувати? Загадка та й годі…
9. Чому Біллі Костіган і Колін Салліван так і не дізналися, що мали стосунки з однією і тією ж жінкою?
Справді, два законспіровані агенти - і їх куратори не потрудилися перевірити ближнє коло спілкування? Ні мафія, ні поліція так і не зацікавилися цим фактом? А взагалі з точки зору мафії воно як, нормально, що член їх банди ходить до ПОЛІЦЕЙСЬКОГО психолога? Це взагалі нікого не стривожило? Вочевидь, Френк Костелло - дуже довірлива людина… але про це трохи згодом.
8. Чому Костіган на рівному місці повірив Саллівану, що подзвонив йому з телефона покійного капітана, замість того, щоб знайти Дігнама, якому він довіряв?
Капітан, куратор Біллі Костігана, помирає. Розумний та обережний Біллі, який знає, що у поліції завівся кріт, взяв та і повірив першому-ліпшому копу? І взагалі, невже він не мав інструкцій на подібний випадок? Явок? Паролів? Та і сержант Дігнам демонструє зразок відповідальної кураторської поведінки: замість того, щоб вийти на свого агента і пояснити, кому і як він тепер звітує, мовчки іде “у відпустку”, вочевидь, сподіваючись, що воно якось само...
7. Чому начальство так і не запідозрило Саллівана, що постійно комусь дзвонив?
Ви - керівник відділку. Ваш полісмен приходить на таємну операцію. Дізнається її суть. І тут же при вас дзвонить таткові, щоб сказати, що на вечерю сьогодні не прийде. Нікому не дивно? Мені от дивно...
6. Як Френк Костелло міг бути інформатором ФБР?
Я розумію, що Френка списали з мафіозо на прізвище Балджер, який справді був інформатором ФБР. Але Балджер, судячи з усього, зливав інформацію про конкурентів, вбиваючи одним пострілом двох зайців: і розчищав собі поле для роботи, і добивався, щоб федерали його не чіпали. А чого добивався екранний Френк Костелло, коли періодично здавав ФБР СВОЇХ людей? І чому боси ФБР погодилися регулярно ловити всіляких дрібних хлопців, замість того, щоб один раз заарештувати одного крупного злочинця, за якого одразу світять і медалі, і нагороди, і просування по службі? Вся ця ситуація виглядала б нормально, якби сценарист додав у свій витвір один маленький факт: Френк, мовляв, не просто ФБР інформував, але дехто з федералів ще і сидів у нього “на зарплаті”. І все, не було б питань!
5. Чому Френк ризикнув наблизити до себе колишнього копа? У нього людей мало?
Ви - Френк, мафіозний босс. Знаєте одного хлопця, якого хотіли б узяти в банду, але от біда: він вчився в поліцейській академії, та і взагалі, є підозра, що може бути копом. Давайте влаштуємо йому перевірку: будемо бити по пораненій руці і кричати “Присягнися, що ти не коп!”. І якщо він скаже, що ні - він пройшов випробування! Можна брати! Цікаво, як Френк дожив до такого похилого віку?
4. У чому був чудовий план Костігана по арешту Саллівана?
Ви - Біллі Костіган. Ви знаєте, що Салліван - зрадник і маєте купу доказів, які ви можете послати кому завгодно і оприлюднити яким завгодно чином. При цьому ви підозрюєте, що зрадник Салліван міг знищити докази того, що ви законспірований коп, і для першого-ліпшого рядового полісмена ви, ймовірно - просто член мафіозної банди. Що ви будете робити? Правильно, виловіть Саллівана і приставте пістолет йому до скроні, а потім викличте анонімно поліцію, щоб ті, хто приїде на виклик, мали всі можливості та шанси пристрелити вас у рамках звільнення заручника.
3. Чому Біллі не дав Френку свої дані?
Нам неодноразово дають зрозуміти, що у Біллі справжнє ім’я та прізвище, і всі “компроментуючі” факти його біографії загальновідомі. Що нового може дізнатися мафія із даних про номер його соціального страхування? Чи нам хочуть сказати, що глибоко законспірований агент поліції отримував офіційну “білу” зарплату та пенсійні виплати, щоб про таємну місію Біллі знав кожен член поліцейської бухгалтерії, всі співробітники податкової та пенсійного фонду? Ого який рівень таємності!
2. Чому копи доручають шукати крота Саллівану, замість того, щоб залучити до перевірки когось стороннього?
Ви - керівник відділу поліції. У вас у відділі завівся “кріт”. Кому ви доручите його пошук? Правильно: одному із членів цього відділу. Він і колег буде всіх ефективно перевіряти, він же апріорі не може нікому симпатизувати і ні з ким дружити. Та і взагалі, не може ж він сам виявитися “кротом”, будучи членом відділу, в якому є “кріт”?
А на ділі, підозрюю, у таких випадках до роботи залучають відділ внутрішніх розслідувань, або ж якихось сторонніх товаришів, які не знайомі з тими, кого перевіряють, не мають конфлікту інтересів і не причетні до ситуації.
1. Чому Френк проморгав, що Біллі - кріт?
Ви - Френк Костелло. У вашій банді завівся кріт. Зливи інформації почалися одразу після того, як у ній з’явився новенький Біллі Костіган, який був стажером у поліції, і щодо нього була підозра, що він може бути копом. А ще Біллі, на відміну від решти членів банди, не дав свої персональні дані на вимогу босса. Що ж робити з цим підозрілим типом? Простежити за ним? Прослухати його телефон? Катувати, доки не розколеться? Чи може просто пристрелити “для проформи”? Та ні, краще дати йому зрозуміти, що йому не довіряють, а потім перевірити дезінформацією. От тільки є одне але: якщо дезінформація спрацьовує, то значить тестована людина - справді зрадник. Але якщо вона НЕ спрацьовує, це НЕ означає, що людина НЕ МОЖЕ бути зрадником. Але мафіозний бос солідного віку не знає і не розуміє таких простих істин. Ще раз: а як Френк дожив до такого похилого віку?
Отакий от топ. Щось із цього - просто сценарні натяжки. Але пункти з першого по третій - велетенські діромахи, які, як на мене, очевидні навіть для людини, яка ніколи не мала стосунку ні до поліцейської роботи, ні до криміналу.
Оскар - 2007, "Найкращий фільм", номінант
Під час перегляду я все тримала в голові недавно переглянутий фільм "Зіткнення". Адже в останньому одним з основних посилів було зображення мультикультурної взаємодії, а анотація фільму "Вавилон" вкупі з назвою відсилає нас до біблійної історії з вежею, через яку люди почали говорити різними мовами і перестали розуміти одне одного. Тільки якщо "Зіткнення" концентрується на взаємодії всередині однієї країни, і на тематиці расизму, шовінізму та всіляких стереотипів, то "Вавилон" охоплює більш глобальні масштаби.
Для запуску сюжету фільму автор аж занадто буквально використовує тезу про рушницю, яка має вистрелити, водночас досліджуючи те, які масштабні наслідки може спричинити така рушниця у нашому глобалізованому світі. Один вчинок запускає ланцюжок подій на чотирьох континентах одночасно, і цим нам неначе хочуть сказати: всі ми пов'язані, від дій одного залежить благополуччя іншого, н ... авіть якщо це не завжди очевидно.
Водночас фільм побіжно піднімає тему культурних відмінностей і поняття норми. Так, що нормально і весело для азіатської школярки, було б недопустимо для арабської дівчинки, що видається цілком адекватним для марокканського пастуха, ніколи б не дозволив собі благополучний американець, а те, що здатне шокувати дитину із Сполучених Штатів, є буденністю для мексиканських дітлахів, і навряд чи тут може йти мова про те, що хтось із них більш чи менш правий. Люди сприймають життя відповідно до умов, у яких вони зростали та існують, виробляючи відповідні реакції та механізми захисту.
Водночас, вимушена взаємодія людей із різних культур часто викликає у них плеяду найрізноманітніших і доволі полярних емоцій, але також збагачує новими враженнями, коли люди готові почути одне одного, або ж навпаки, створює додаткові проблеми, коли вони не готові (наприклад, комунікація марокканської влади та американського посольства, яка мало не скінчилася фатально для однієї пораненої жінки). Готовність підставити плече та прийти на допомогу іноді споріднює та дозволяє порозумітися і без слів, у той час як із співвітчизниками іноді ніякі слова не допомагають...
Є лиш одна річ, яку автор ставить у вину деяким героям - це дурість, і вона не залежить ні від статі, ні від віку, ні від національності, і за неї обов'язково доведеться платити. Якщо одні герої своїми діями запускають механізм катастрофи, але навряд чи вони могли б з упевненістю сказати, до чого призведуть їх дії, то інші просто мали б додати два та два і отримати чотири, але вони цього не роблять. І саме ці останні отримують цілком логічний результат своїх дій. Карма наздоганяє їх, і добре, якщо вони зроблять правильні висновки на майбутнє, бо з теперішнім нічого вже не вдієш.
Із мінусів: кіно доволі споглядальне і радує нас операторською роботою, численними планам колоритної масовки, картинами пустельної природи та урбанізованих локацій, однак через ці тривалі беззвучні сцени моментами неначе трохи втрачає динаміку, пропускає момент, коли глядач перестає поринати у ситуацію і починає очікувати подальшого розвитку подій. Одначе, це моя глибоко суб'єктивна думка.
Також по сюжету були помічені два дивні моменти: із дружиною американця, яку він у телефонній розмові називає сестрою (можливо, це помилка дубляжу), і з мексиканською нянею, яка, виявляється, працювала у США нелегально, хоч тоді не зовсім ясно, як вона могла постійно їздити додому через кордон протягом 16 років, не викликаючи ні в кого підозри.
Резюмую: майстерно зняте кіно, автори якого часто займають позицію спостерігача, але з неї намагаються охопити максимальну кількість ракурсів, даючи можливість глядачеві самому прийти до потрібних висновків. Не будучи ні новаторським в плані вибраної теми (про мультикультурну взаємодію вже чого тільки не знімали), ні в плані засобів художньої виразності (Іньярітту по суті старанно повторює свою ж власну авторську стилістику, опробувану ним у картині "Сука-любов"), фільм все ж лишається добротним і дуже якісним представником жанру, здатним задовольнити вибагливого прихильника.
Попередження: рецензія містить спойлери
Оскар - 2007, "Найкращий фільм", номінант
Люблять американці знімати отаке кіно. Схоже, сюжети їм навіює вітер прерій та подих неозорих просторів рідної країни. Подорожуючи ними, будь-яка сім’я чи просто пара випадкових людей встигне познайомитися, зненавидіти одне одного, помиритися, попрощатися, знову зустрітися, а іноді навіть померти, і все це за 1 годину 40 хвилин. Третє речення пішло, а я все ще намагаюся уникати у характеристиках фільму слова “типовий”, щоб не було занадто типово, і словосполучення “нав’язло на зубах”, яке вже давно нав’язло на зубах.
Справді, перед нами звичайний представник жанру сімейного роуд-муві із набором персонажів, які, з одного боку, неначе достатньо рельєфні, а з іншого - неначе підібрані за принципом “шукаю фріка на півставки”. Ось батько сімейства, що дуже хоче заробити грошей, тому замість піти на завод чи в майстерню, намагається продати свою унікальну програму про “дев’ять ступенів успіху”, адже загальновідомо, що як не вмієш нічого сам - іди навчай інших. Брат матері сімейства - гомосексуаліст із суїцидальними нахилами. Дідусь сімейства із тягою до наркотиків та сексу. Важкий підліток, що традиційно всіх ненавидить, тому мовчить, але батьки поважають його життєву позицію. І маленька дівчинка, яка хоче виграти конкурс краси. Об’єднує увесь цей натовп мати сімейства - звичайна жінка, яка старається все встигати, але не встигає нічого. Десь я вас всіх уже бачила, хочеться сказати мені… В іншому втіленні, в різноманітних комбінаціях… Хіба що за винятком дівчинки, яка першу половину фільму майже не виходить на перший план, а більше слугує сценарною причиною для сімейної поїздки.
У кожного з цих персонажів неначе заявлена якась своя арка, але вона так і не доведена до кінця, а у декого, здається, і не починається. Найкраще тут мабуть виглядає брат у виконанні Стіва Каррела. Нещасний невдаха, що волею випадку відволікається на чужі проблеми і знаходить певну віддушину у тому, щоб зрозуміти і підтримати 15-річного племінника - такого ж соціального ізгоя, як і він сам. Каррел вміє видавати дуже красномовний вираз обличчя, яким він коментує той треш, що іноді відбувається навколо нього.
Основну частину фільму займає сама поїздка, яка працює на розкриття героїв. Але все ж, як на мене, розмови у машині, біля машини і поза машиною недостатньо цікаві, щоб приковувати увагу, і недостатньо веселі, щоб претендувати на повномасштабну комедійність, не кажучи вже про їх неоригінальність. І жарти про діда, що наставляє онука на путь істинний, і зламану машину, яку треба штовхати, і викрадення трупа ми вже точно десь бачили (а жарт із машиною ще і повторюється кілька разів).
Найцікавіше - це кульмінація, сам конкурс краси, на якому виступає маленька дівчинка, і тут треба б зупинитися трохи детальніше. Кульмінація вдалася, вона тримає в напруженні, вона неочікувана і варта перегляду. Більше того, показане є певною сатирою на дитячі конкурси краси, які занадто рано кидаються експлуатувати дитячі сексуальність, і роблять із різних дівчаток однакових ляльок Барбі.
Однак вся сатира якось загубилася на фоні висновків, які, як здається, випливають із показаного. Так, очевидно, що мама підтримувала Олів у її прагненні брати участь у подібних заходах, так як любила її та намагалася підтримувати її самооцінку. Але якщо дівчинка цінна сама по собі як особистість, навіщо апріорі водити її на конкурси, де ця сама особистість не цінується? Нам хочуть сказати, що і некрасива дівчинка має право на любов та визнання? Так, має, але ж не на конкурсі, де оцінюють зовнішні дані! До того ж зіткнення з реальним світом мало б нанести дитині таку травму, яку не нанесла б проста неучасть у такому конкурсі, а фільм поведінку матері ніяк не засуджує. Навпаки, схоже, фільм засуджує поведінку батька, який намагається відкрити дівчинці очі на реальність, яка, полягає, наприклад, у прямому зв’язку між стрункістю фігури та поїданням морозива. З іншого боку, фільм якраз НЕ засуджує поведінку батька, який налаштовує дочку на перемогу, прекрасно розуміючи, що перемогою там і не пахне...
А ще у нас є фінальний твіст: вже на самому конкурсі виявляється, що танець, який поставив для Олів її любий дідусь - це по суті стриптиз. Цікаво, а з яким номером Олів виступала на попередньому конкурсі в Альбукерке? Цікаво, а як автори фільму ставляться до того факту, що мама дівчинки, яка так підтримувала прагнення дочки виступати у подібному конкурсі, що аж витягла на цю поїздку всю свою сім’ю, так жодного разу і не поцікавилася, що ж там у неї за номер? Зате потім в очах сім’ї винні були глядачі та організатори конкурсу, які чомусь на оцінили номер з еротичним підтекстом у виконанні семирічної малої. Ні, поліцію викликати - то було, звісно, трохи зайве, але зазвичай у подібних конкурсах існують правила, які варто читати, і зазвичай у них пишуть про недопустимість сексуальних рухів, поглажувань певних частин тіла і тому подібних речей. Хтось може бути не згоден з подібними правилами, але тоді це приймає форму відкритого усвідомленого протесту, а не випадковості.
І найцікавіше, що ми так і не дізнаємося, які висновки зробила з ситуації сама дівчинка та її мама з татом, і чи зробили вони їх взагалі. Добре, що хоч підліток-любитель Ніцше трохи розгріб свої власні проблеми, і як на мене, це єдиний хороший підсумок даного фільму.
Особисто я взагалі негативно ставлюся до самого явища конкурсів краси. Мені здається, воно має поступово відмирати у нашому багатогранному світі. Однак, щоб цього досягти, треба просто не популяризувати їх і не брати у них участь, а не займатися підміною понять, намагаючись сказати, що некрасива дівчинка заслуговує на перемогу в конкурсі краси, бо вона хороша.
Резюмую: не найгірший фільм із доволі дивним посилом. Мабуть, рекомендовано любителям роуд-муві, які не сприймають світ так доскіпливо, як я.