Lilia Omelianenko


Lilia Omelianenko

Чума на ваші два театри

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", переможець

1998 рік для кінематографу, здається, ознаменувався підвищеним інтересом до епохи правління англійської королеви Єлизавети І, так званого “золотий віку” Британської імперії і водночас розквіту британського театру, пов’язаного з іменами Крістофера Марлоу та Вільяма Шекспіра. Фільми “Закоханий Шекспір” і “Єлизавета” навіть пересікаються між собою акторським кастом. Так, в обох був помічений Джеффрі Раш, причому зображав він принципово різні типажі, робив це однаково прекрасно і майстерно. А от Джозеф Файнс, який у “Шекспірі” зіграв, власне, молодого, зухвалого та винахідливого Шекспіра, у “Єлизаветі” грав Роберта Дадлі, графа Лестера, що мав любовні стосунки з Єлизаветою (Кейт Бланшетт). У “Шекспірі” з Єлизаветою (Джуді Денч) любовних стосунків не мав уже ніхто, адже на момент дії жінка мала вже років 60. Зате сам Шекспір матиме любовні стосунки із героїнею Гвінет Пелтроу, яка чомусь завжди мені здавалася дуже схожою… на Кейт Бланшетт! От якби виявилося, що ці два фільми насправді формують один і той самий кіновсесвіт! Це ж взагалі була б чиста “Санта-Барбара” у оскарівському антуражі.

Основною претензією до “Єлизавети” у мене був низький рівень історичної достовірності, що перетворювало заявлену “історичну драму” на любовну мелодраму, подану із дуже серйозним обличчям. Але фільм “Закоханий Шекспір” на достовірність якраз не претендує, плюс щедро присипаний елементами комедії, і це його, безумовно, рятує. Тим більше, якщо королева Єлизавета - все ж історичний персонаж, про якого лишилася купа свідчень, аж до того, у якому обладунку вона приїхала на пристань виголошувати промову перед військами, зібраними для захисту узбережжя від висадки іспанців, то Шекспір - особистість більш темна. Незважаючи на те, що він для британців - майже як Котляревський для українців, є сумніви, що саме він справді писав усі ті твори, які багато з нас знають і люблять, не кажучи вже про білі плями у біографії. А раз так, то чим погана ідея вигадати йому любовну історію, яка цілком могла мати місце у лондонський період його життя (доки дружина виховувала дітей у Стретфорді)? І чом би не зобразити його людиною саме такого романтичного складу, яка цілком могла б писати такі повні пристрастей твори?

Однак основна привабливість фільму у тому, що фільм, слава Богу, не про життєвий та творчий шлях Вільяма Шекспіра, ні! Він по суті являє собою класичну шекспірівську п’єсу із відсилками до інших шекспірівських п’єс, просто із самим автором у головній ролі. Простота у виборі об’єкту закоханості, сила і пристрасність почуттів не має нічого спільного з реальністю, але відсилає напряму до “Ромео і Джульєти”, як і, власне, половина сюжету кінокартини. Перевдягання жінок у чоловічий одяг, а чоловіків у жіночий (при цьому той факт, що це жінка у чоловічому одязі абсолютно не очевидний для оточуючих) - це комедія “Дванадцята ніч, або Як вам завгодно”. Плутанина з іменами взагалі у тогочасній драматургії зустрічається доволі часто. Образ королеви з її всюдисущою проникливістю і мудрістю - реверанс у бік ще грецької трагедії, звідки і прийшов феномен “бога із машини”, що карає винних і нагороджує постраждалих. Та оскільки фільм, будучи шекспірівською драмою, все ж вряди-годи прикидається реальною, а не театральною, історією, винагорода і покарання будуть усе ж доволі специфічними, хоч і по-своєму справедливими

Об’єктивно, я б сказала, що кінокартина майже не має недоліків. Будь яка нелогічність, притягнутість, манірність, надмірна емоційність, театральність, надуманість подій пояснюється специфічністю класичної шекспірівської п’єси для сприйняття сучасного глядача. І оскільки ми не намагаємося аналізувати його твори у контексті реалізму (та і не можна цього робити, оскільки Шекспір - представник течії класицизму, а течія реалізму з’явилася лише у 19 столітті), а просто сприймаємо їх такими, як вони є, то справедливим буде застосовувати такий підхід і до вказаної кінокартини.

Розуміння того, що саме за фільм ти дивишся і чому він такий, одразу ж нівелює причини і бажання його критикувати, особливо для прихильників творчості Шекспіра. Натомість приходить радість впізнавання і розуміння того, що у цьому фільмі все так, як і має бути. Решті ж глядачів, окрім хіба що безнадійних романтиків, скоріш за все, фільм просто не зайде. Хоча, судячи з рейтингу кінокартини, вистачає у нас і романтиків, і фанатів Шекспіра.

8 із 10

Оцінка: 8

Lilia Omelianenko

Якщо життя подарувало тобі лимон - зроби з нього лимонад

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

Концепція. Ніде правди діти, досі захоплююся нетривіальною ідеєю поєднати класичну комедію “в італійському стилі” із реаліями концтабору. Фільм композиційно розділений на дві частини, схожі за стилістикою, але різні за сенсом та емоційним наповненням. Зрозуміло, що є люди, яким до вподоби тільки перша частина, а є, мабуть, і ті, хто віддає перевагу другій, але, як на мене, якраз їх симбіоз просто неймовірний. Комедія без трагедії була б тривіальною любовною історією з домішкою буфонади, а трагедія без комедії не отримала б потрібного бекграунду, зокрема в плані попереднього розкриття персонажів.

Цілком зрозуміло, що як би ти не старався, все одно хтось із глядачів буде шокований спробою “посміятися над трагічним”, тож не можна не оцінити рівень сміливості та впевненості у собі, власному таланті і праві на свою оригінальну подачу матеріалу. Зате, зробивши саме такий вибір, автори однозначно вписали своє творіння у золотий фонд світового кінематографу.

Персонажі: По суті, вся перша частина фільму присвячена розкриттю головного героя і його основних рис, таких, як оптимізм, почуття гумору, життєлюбність та винахідливість, у різних ситуаціях. Навіть любовна історія не стільки рухає сюжет, скільки працює на доповнення його образу. Але на фоні головного деякі інші герої виконують суто “меблеву” функцію, і особливо “ніяким” виглядає тут центральний жіночий персонаж, що грає не те що другу, а навіть скоріше третю скрипку у цьому ансамблі. Тим не менш, сюжет, мабуть, все ж не про неї, а про героя та його маленького сина, а отже, такий підхід, мабуть, виправданий.

Актори: Фільм, по суті - бенефіс Роберто Беніньї, який водночас і режисер, і головний актор. Він видає неймовірний перформанс, робить головного героя живим і достовірним, хоч все ж іноді переграє, бо нема кому спинити потік його енергії (особливо це кидається в очі у другій половині фільму). Зате на його фоні іноді здається, що всі інші актори, навпаки, трохи недограють, і тут знову камінець летить у бік виконавиці головної жіночої ролі, завдяки якій так до кінця і не зрозуміло, у який момент героїня закохується і яким чином приймає рішення, яке змінить усе її подальше життя. Хоч, з іншого боку, не всі люди яскраво виражають свої емоції, так що, можливо, зауваження не зовсім об’єктивне.

Сюжет, смислове та ідейне наповнення: Перша частина фільму - це якісна комедія із чудовою енергетикою і м’яким, подекуди простуватим, та водночас просто феєричним гумором, який мало кого лишить байдужим. Друга ж пробирає просто до глибини душі. Тут і боротьба, яку витримає не кожен, і надія на визволення із подальшим її крахом - і це все на фоні необхідності постійно генерувати навколо себе казку! Події затягують, душа борсається десь посередині між сміхом і плачем, а фінал вибухає снарядом навіть при повторному перегляді. Безумовно, якби така людина існувала насправді, вона б гарантовано отримала премію “Батько століття”.

Однак помітно, що картина однозначно підводить нас до думки, що бути таким, як головний герой, у подібній ситуації зможе не кожен. Для цього треба мати відповідний характер вміти створити диво із звичайної буденності. При цьому нам також, вочевидь, пропонують наслідувати головного героя в усіх аспектах його поведінки і ставленні до життя. І в цьому місці, особливо після повторного перегляду, почала проявлятися і певна суперечливість показаного. Вона може критися в деталях, або ховатися за сильними емоціями, або спрощувати дійсність для того, щоб сюжет міг статися.

По-перше, за сюжетом доля прихильна до головного героя настільки, наскільки не прихильна вона, скажімо, до героя П’єра Рішара із кінокартини “Невдахи”. Саме ця його здатність “притягувати удачу”, яка формує череду збігів і знаків, приводить його до успіху у коханні. Та все ж добре, що йому попалася саме така героїня, яка оцінила його жарти. Чи не диво, що він за гарненьким личком розгледів її натуру з першого погляду? От я, наприклад, не оцінила б, мабуть, ні жарт із автомобілем, ані прихід у школу “інспектора” (незрозуміло, з якою метою). Адже вони лиш тягнуть за собою імовірні незручності або проблеми для героїні, але їх автор нічого не бачить за бажанням вразити своєю вигадливістю і неординарністю, яке дуже близько сусідить із відвертим егоїзмом. Таким чином, у глядача формується однозначний висновок: нав’язуй себе будь-якими способами, і тебе обов’язково полюблять, хоч насправді це далеко не так.

Так само герой створює собі своєю поведінкою проблему із відкриттям книгарні, яка потім незрозумілим чином сама вирішується. Так що виходить, що ці специфічні властивості його характеру йому ніяким чином не заважають, а навпаки, допомагають і рятують, хоч у реальному житті було б не так.

І так само, як героєві таланило у коханні, страшенно щастить йому і в умовах концтабору. Мінімальний контроль за пересуваннями, сліпі та глухі охоронці, син, якого мали б викрити стонадцять разів - це все настільки грає на руку, що історія про один із найтрагічніших епізодів війни перетворюється майже на казочку за мотивами. Відчуття реалізму знижується, що викликає певне знецінення того, що відбувається.

З іншого боку, колись давно, ще в юності я не помічала цієї нереалістичності, тому герой здавався хитрим, розумним, безшабашним, здатним поставити на кін усе і виграти. Його перемоги додавали йому плюсів, а зусилля - величності, а не демонстрували комічність і несерйозність того, що відбувається. Тож думається, що режисер, звісно ж, не прагнув образити або знецінити досвід справжніх в’язнів концтабору. Підозрюю, що і фільм знімався у першу чергу не для них, а для тих, хто хотів би винести щось оптимістичне навіть із такої теми і зрозуміти, що варто цінувати кожну мить життя і не опускати руки, хай там що.

До ідейного наповнення кінокартини також є купа питань. Так, врятувати психіку своїй дитині - це добре. Але як потім пояснити дитині правду? Хто цим буде займатися? Чи не надто важкий тягар буде покладено на цю людину? Чи автор пропонує зачекати із правдою до повноліття? І взагалі, чи настільки було необхідно взагалі приховувати від сина правду, постійно ризикуючи тим, що вона наздожене його різко і без підготовки? Відповіді нема.

Однак, навіть незважаючи на всі перераховані огріхи та сумнівні моменти, для мене цей фільм все ж лишається одним із найбільш достойних витворів кіномистецтва в усіх аспектах, завдяки неповторності та унікальності тих емоцій, які він допомагає відчути.

Оцінка: 9

Lilia Omelianenko

“Енімал Пленет”, або треба бути обережними зі своїми мріями.

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

За сюжетну основу кінокартини був взятий однойменний роман Джеймса Джонса, який розповідає про одну із військових кампаній Другої світової війни - битву за острів Гуадаканал, що тривала протягом 1942-1943 рр. Вказана історія “перетворюється у метафоричне полотно” і без зайвого патріотизму (навіть узагалі без нього) розповідає про групу солдатів, які борються за виживання у “війні за власність та інтереси”, яка нікому із них не потрібна. Мене іноді дратує надмірний пафос воєнних драм, тим більше, що на нього страждають відсотків 90 із них, тож думка про те, щоб побачити нарешті якусь альтернативну подачу матеріалу, здавалася доволі цікавою. Що ж із того вийшло?

Із плюсів: Фільм дуже споглядальний і візуально багатий. А якщо ви здатні тонко і медитативно сприймати красу природи - він точно для вас.

При цьому режисер постійно вдало використовує прийом антитези: брудні солдати на фоні кришталево-чистої води, сіро-коричневі мундири на фоні барвистих папужок, смерть, кров, кіптява і вогонь у смарагдово-зеленій, по пояс, траві, ну і, звісно ж, тропічний рай проти смертоносного заліза. Візуальні прийоми якнайкраще відображають одну з основних думок кінокартини: війна - це дещо абсолютно неприродне і незрозуміле, але саме тому природа переживе будь-яку війну.

Зрозуміло, що така кінокартина потребує повного і абсолютного занурення, відповідного настрою, тому переглядати її краще на самоті, а не у веселій компанії. При цьому також бажано, щоб у глядача апріорі була звичка до перегляду неквапливого візуального кіно, а також адекватні очікування.

Із мінусів: По-перше, у фільму по суті немає головного героя. Це само по собі не гріх, але персонажів занадто багато, більшість розкриті доволі побіжно, і є просто “зоряними” камео. Тож хоч загальний гнітючий фон кінокартина передає добре, переживати за когось конкретного складно.

Далі, у якийсь момент стає помітно, що сам сюжет як такий автора цікавить доволі мало. Так, у його рамках нам розкривається ряд історій, як от: історія командира, який хоче будь-якою ціною виграти битву, щоб його підвищили по службі, історія офіцера, який не готовий посилати солдатів на смерть і наслідки його принципової позиції, історія “поганого солдата”, який тікав у самоволку до “тропічного раю”, історія рядового, який дуже любив дружину (і що з цього вийшло). Здавалося б, цього цілком досить, і не те щоб ці історії нецікаві або не розкриті, але вони не створюють єдиного сюжету і мало доповнюють одна одну.

А раз так, то будь-яку сюжетну лінію можна викинути і замінити іншою. (Більше того, насправді повний хронометраж фільму становив 6 годин, що свідчить про те, що у ньому були ще й інші історії та персонажі, які таки вирізали при монтажі, деякі - повністю, і це ніяк не зашкодило кінокартині). От спробуйте із фільму “Порятунок рядового Райана” викинути сюжетну лінію про порятунок рядового Райана! Що лишиться? Правильно, нічого. А тут персонажі і їх сюжетні твісти цілком взаємозамінні абсолютно без шкоди для основної ідеї, і це якось дивно.

Якщо ж ні сюжет, ні персонажі для ілюстрації ідеї не важливі, то що ж тоді її ілюструє? Відповідь: в основному закадровий голос. Він пронизує увесь фільм, проговорюючи потаємні думки героїв. І навіть не намагайтеся дивитися у двоголосному перекладі, заплутаєтесь, чиї думки нам озвучують! Адже закадровий голос не характеризує персонажів, навпаки, він стриже їх під одну гребінку, роблячи із них усіх прихованих філософів у клінічній депресії, які знову і знову озвучують, що війна - це зло, і “перетворює людей на собак”, щоразу новими словами і фразами, і так 3 години.

І тут би спитати мене: а чому це погано? Ну, зняли фільм із умовним сюжетом та умовними персонажами, із філософськими роздумами, зате візуальними засобами виразності змогли передати те, що багатьом не під силу передати і сценарно. А я б і відповіла, що це не погано, це навіть доволі цікаво. Тільки от цей самий закадровий голос створює одразу кілька проблем під час перегляду.

По-перше, фрази закадрового тексту побудовані так, неначе вони цитують книгу, на якій фільм базується, тож не здивуюся, якщо насправді так і є. Однак глибинні і обширні роздуми, які доречні на папері, на екрані зазвичай виглядають трохи дико у такій кількості, адже кінематограф апріорі передбачає використання трохи інших засобів художньої виразності, ніж книга, тож виходить, що зображальний потенціал фільму використано далеко не на 100 відсотків (і це при тому, що фільм дуже споглядальний, от парадокс!).

По-друге, складається враження, що те, що конкретно зараз відбувається у фільмі, закадр не ілюструє. В основному він живе своїм життям, а картинка на екрані - своїм, тому якщо мовчазне спостереження за кривавими подіями на фоні високої трави у якийсь момент таки затягує, то недоречна поява голосу, який “все нам зараз пояснить”, викликає роздратування і небажання вникати у ту “глибинну філософію”, яку, вочевидь, він намагається привнести у фільм.

І ще один мінус закадрового голосу у тому, що він по суті постійно озвучує одну і ту саму думку у різних модифікаціях, вона ніяк не розвивається по ходу сюжету, а тому виходить, що ми не доходимо до основної ідеї самі, шляхом обдумування побаченого, ми отримуємо її одразу, мало не з перших хвилин, у розжованому вигляді. Як на мене, це не просто не додає бонусів картині, заявленій як “метафоричне полотно”, яке просто зобов’язане викликати роздуми і бажання шукати істину, втрачається ще і сенс такого тривалого хронометражу. Навіщо три години дивитися те, що можна було б вмістити і в півтори, якщо ідея і так зрозуміла? А якщо лишити тільки візуально ефектні плани, то і півгодини вистачить. Тим більше, як ми вже виявили, сюжетні лінії можна вирізати без шкоди для фільму загалом.

Насамкінець я б ще зазначила, що для ілюстрації ідеї про те, що війна - це боротьба за власність, всі на ній вмирають, і це погано, авторам все ж варто було б взяти якусь іншу війну. Друга Світова якраз і була унікальна тим, що на кону стояли аж ніяк не тільки майнові інтереси, і забувати про це не варто.

Резюмую: тим не менш, усе сказане вище не означає, що фільм поганий. Імовірно, він якісно зроблений, несе у собі сильні думки, у нього вкладено багато сил і праці. Видно, що знімали його явно не для комерційного успіху, а задля вираження авторської ідеї і авторського бачення, тож однозначно можна сказати, що він має художню цінність, наділений оригінальністю та нетривіальністю. Так що, мабуть, фільм насправді хороший. Просто мені не сподобався. Так буває.

Оцінка: 5

Lilia Omelianenko

Жіноча гордість творить дива

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

Років у 16 я мала звичку періодично почитувати ширпотребне чтиво, яке в народі називають “любовними романами”. Пригадую, в однієї письменниці була ціла серія книг, зав’язана на одній героїні, і історичним тлом була вибрана епоха королеви Єлизавети. Так от, наразі я переживаю дуже дивне відчуття, коли історичні особистості і їх взаємини, а також певні історичні події більш достовірно виписані у сентиментальній, ні на що не претендуючій, книжечці, аніж у “історичній драмі”, номінованій на “Оскар”.

От наприклад, мені якось важко уявити собі реальну Єлизавету, яка б у юному віці, маючи доволі непевний статус, відверто і різко заявила б про своє стовідсоткове небажання виходити заміж, як це було показано. Насправді вона регулярно приймала пропозиції найвпливовіших чоловіків світу, розглядала їх і потім знаходила красиві дипломатичні причини для відмови. Серед її залицяльників, начебто, числився навіть Іван Грозний, який десь у проміжку між дружинами вирішив, що чом би, власне, і ні, але, на жаль, цей потенційно шикарний епізод із життя Єлизавети до фільму не увійшов. Відомий також факт, що останнє сватання, яке королева до пори заохочувала, було від Франсуа Анжуйського у 1581 році, коли Єлизаветі, на хвилинку, було вже аж 48! Якось це абсолютно не стикується із “категоричною відмовою”, показаною у фільмі.

Очевидно, що основними мотивами її добровільної самотності було небажання як розділяти своє панівне становище із кимось іншим на рівноцінних умовах, так і “прогинати” свою країну під майбутнього чоловіка. Королева у цьому контексті насправді була, схоже, доволі обережною і хитрою, лавіруючи між радниками, вимогами парламенту, женихами, власними інтересами та інтересами країни. У біографічній кінокартині ж вона постає більш рішучою, але недалекоглядною і навіть трохи невідповідною своєму часу, своїми категоричними заявами більше нагадуючи сучасну американську феміністку, аніж жінку із Середньовіччя, якою все ж була.

Ще можна згадати момент із відставкою консервативного радника, якому королева заявляє, що віднині всі рішення вона буде приймати сама. І знову ж таки, чи не занадто самовпевненою постає героїня? Реальна Єлизавета ніколи не відмовлялася від послуг радників, а Вільям Сесіл був її довіреною особою до кінця його життя, та і з парламентом мала плідну співпрацю. І взагалі, хороший правитель сильний своїм вмінням підбирати собі професійну команду, а не прагненням приймати рішення одноосібно, за порухом лівої п’ятки, тож у даному контексті показана “рішучість” кіногероїні працює все ж не на користь її образу.

Ну і найбільший гріх фільму - те, як показані стосунки із Робертом Дадлі. Вони були доволі цікавими, складними і незвичайними, наповненими і коханням, і чисто жіночими ревнощами вкупі із неможливістю знищити їх основну причину, і усвідомленням нерівності, і постійною боротьбою між Єлизаветою-жінкою та Єлизаветою-політиком, не кажучи вже про те, що і досі достеменно невідомо, чи мали ці стосунки тілесну сторону, чи так і лишилися платонічними. Але вся складність, незвичайність, проблематичність у фільмі зводиться по суті до періодичного танцювання вольти із публічними розборами польотів. Результат же цих стосунків у фільмі взагалі не має ніякого стосунку до реальності, а місцями і до здорового глузду.

Можна зі мною посперечатися. Мовляв, фільм художній, а отже апріорі не може вважатися джерелом достовірної інформації. Але зазвичай, якщо історію модифікують, то творці переслідують певну художню мету. От наприклад, у “Хороброму серці” Вільям Воллес показаний простим селянином, а не знатною людиною, як насправді, щоб борець за волю і справедливість здавався ближчим до народу, ну і для більш яскравого контрасту між ним і зажерливими аристократами. І можливо, не настільки все красиво із реальним прототипом героя із “Списку Шиндлера”, але і там посил зрозумілий. Це розповідь про людину безтурботну і нічим не обтяжену, яка поступово прозріває, кардинально змінює свої пріоритети і з притаманною їй енергією починає втілювати в життя результати свого прозріння.

Що ж хотіли показати нам творці “Єлизавети”? За фільмом вимальовується образ закоханої молодої жінки, яка до пори керувалася емоціями і навіть демонструвала певну істеричність, але через пережиту особисту образу раптово стала домінантною, рішучою і взагалі хорошою правителькою. Але з яких це пір бажання робити категоричні заяви всім наперекір стало ознакою сильного правителя? І невже одній мені здається, що воно так не працює і що зводити причини трансформації персонажа до однієї лиш жіночої гордості якось неправильно? Не кажучи вже про те, що навіть стаття на Вікіпедії змальовує образ цієї жінки більш цікаво і різнобарвно!

При цьому успіхи Єлизавети показані доволі пунктирно, іноді вони відбуваються або зусиллями її сподвижників, про які вона сама навіть не знаєі. Те ж, що буде показано як її особиста заслуга, виглядає, на жаль, дещо карикатурно і осучаснено (наприклад, епізод дискусії із священиками щодо повернення до англіканської церкви). Хотілось би побачити більш логічну демонстрацію того, завдяки яким якостям характеру і вмінням із героїня стала справжньою королевою. Я вже не кажу про те, що особисто я із задоволенням подивилась би і про її невдачі, у тому числі характерні для більш пізнього періоду правління. А то за фільмом починає здаватися, що після змін у образі, зачісці та макіяжі її правління стало просто ідеальним!

Чи є у фільму плюси? Безумовно, є. Сама історія достатньо цікава і детальна, хоч є також зауваження і до виписування часових рамок (так я і не зрозуміла, наприклад, скільки часу Єлизавета сиділа у Тауері, один день чи один рік). Акторські роботи хороші, персонажі викликають співпереживання. І якщо абстрагуватися від історичного підгрунтя, сприймається непогано і емоційно чіпляє. Більше того, вперше я подивилася його ще у підлітковому віці, і ще пригадую те відчуття захоплення та пієтету стосовно головної героїні, яка із честю переживає всі стадії трансформації гусіні у метелика. Зараз мені здається, що для підлітка, особливо дівчини, такий контекст сприйняття цієї кінокартини просто ідеальний, бо часто відтіняє її особисті глибинні переживання.

Тож якщо хочеться подивитися красиву костюмовану мелодраму про трансформацію звичайної жінки у сильну жінку - у принципі, фільм створить потрібний настрій. Але відповідь на питання, як так вийшло, що королева, якої взагалі не мало бути на троні, яку могли і повинні були неодноразово скинути і стратити, протрималася там 40 років і ввела Англію у епоху, яку досі історики називають “золотим віком”, так і лишиться за кадром.

Взагалі, кажуть, що не варто передивлятися у зрілому віці фільми, які тобі подобалися в юності. А то так можна не тільки незаплановану переоцінку здійснити, а і світлі спогади зіпсувати.

Оцінка: 5

Lilia Omelianenko

Цікава математика у торгівлі життями

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

У січні 1942 р. п’ятеро братів Салліван у патріотичному пориві після атаки на Перл-Харбор завербувалися на флот, причому ними ж була висунута умова - служити вони мають разом, на одному кораблі. Подібний вияв ентузіазму вкупі з братерською підтримкою не могло не оцінити командування, прогнозуючи вельми привабливий сюжет для преси. Так і сталося: про Салліванів писали, їх фотографували і всіляко піарили, але медійна кампанія обернулася проти її ініціаторів, коли крейсер, на якому служили брати, затонув, і всі п’ятеро загинули в один день. Керівництво ВМФ звинуватили у неналежному дотриманні не до кінця офіційних правил, пов’язаних із службою родичів на флоті.

Після цього неприємного випадку членів родини почали розподіляти за різними місцями служби незалежно від їх бажання, а вкупі з цим з’явилася і неофіційна політика “останнього, хто вижив”, відповідно до якої передбачалося не просто не призивати останнього сина у сім’ї на фронт, а навіть відправляти додому у разі загибелі всіх інших родичів (у 1948 році така політика була закріплена офіційно). Під час Другої Світової показовими були випадки братів Боргстромів (четверо загинули, п’ятий демобілізований після петиції батьків, а шостого не призвали на фронт), братів Б’ютхорн (двоє загинули, третій відкликаний із фронту) і, нарешті, братів Ніланд, десантників, троє з яких загинули, а четвертого відкликали з фронту додому. Саме історія останніх і стала сюжетною основою для фільму “Врятувати рядового Райана”.

Таким чином, виходить, що зав’язка, яка може здатися абсолютно неправдоподібною нам, тим, хто виросли у Радянському Союзі або є його нащадками, насправді має під собою історичне підгрунтя. Тим не менш, очевидно, що вказаних людей забирали з фронту шляхом передачі наказу через радіозв’язок у місце дислокації частини. Особисто мені не траплялася інформація про те, щоб за кимось із тих, кого треба було забрати, висилали цілу рятувальну команду. Все ж, як на мене, для американців характерна практичність, а ризикувати цілим загоном - непрактично, навіть дуже. Саме тому сюжетна зав’язка, не дивлячись на правдиву основу, виглядає все ж доволі мелодраматично.

Можна було б покопатися у причинах таких рішень американського командування у фільмі, серед яких можна назвати, у першу чергу, той факт, що війна не велася на американській території і, з точки зору середньостатистичного обивателя із США, нічим не загрожувала його спокою і комфорту, окрім необхідності посилати своїх дітей за море на загибель. А оскільки в Штатах суспільна думка все ж мала певне значення (хоча б у рамках передвиборчого процесу), а преса користувалася певною ступінню свободи, завдяки чому влада періодично піддавалася нищівній критиці, то будь-яка чергова історія в газетах про загибель усіх дітей з однієї сім’ї могла б переорієнтувати суспільні настрої, скажімо, у бік противників участі американців у Другій Світовій (а такі, я упевнена, були). Саме тому, щоб не допускати таких негативних імпульсів, командування теоретично могло б прийняти рішення про те, щоб пожертвувати тими, ким можна, заради того, ким не можна.

Але у фільмі подібні причини обходяться стороною. Представники Генерального штабу показані скоріше “батьками народу”, які щиро переживають за долю кожного солдата і кожної солдатської матері і не можуть допустити чергового розбитого американського серця, уособлюючи таким чином той самий “капіталізм із людським обличчям” і, по суті, привносячи у потенційно непогану воєнну драму елементи голівудського мила.

З іншого боку, роздуми рядових виконавців із приводу доцільності таких рішень командування у фільмі все ж присутні, адже мало кому хочеться віддавати життя за просто так. Капітан так взагалі буде демонструвати цікаві математичні розрахунки, у яких віддати власне життя за порятунок багатьох невідомих і незнайомих начебто можна, а от за одного - не зовсім логічно, тим більше, що останній може виявитися абсолютно не вартим того.

Розкриття персонажів у кінокартині доволі звичне як для воєнної драми. Наприклад, наявний цілий ряд впізнаваних типажів, як-от залізний капітан, який приховує минуле, штабний молодик, який ніколи нікого не вбивав, безбашенний солдат, релігійний (у даному випадку) снайпер. Можливо, саме через певну схематичність фільм має лише одну акторську номінацію на “Оскар” - у Тома Хенкса, і та, схоже, виписана скоріше за інерцією, бо статуетки йому не дісталося. Ні, не те щоб акторські роботи у фільмі погані, просто і видатними їх назвати важко.

Вказані герої будуть пробиратися стежками війни, по ходу діла вирішуючи поточні проблеми, відволікаючись від основного напрямку, приймаючи не завжди логічні (хоч і морально правильні) рішення, але демонструючи собою, що все ж виконання завдання на війні завжди має стояти вище за будь-які особистісні полемічні роздуми із приводу його доцільності. Сумніви будуть все дужче затягуватися пеленою героїзму, а от відповіді на питання виявляться максимально комфортними для тих, хто їх ставив, показуючи, що їх зусилля і жертви не марні і варті того. Що було б, якби все виявилось навпаки? Ну, очевидно, що це був би абсолютно інший фільм.

Із мінусів також: Основна інтрига закручується і одразу ж вмирає буквально у перші півгодини цього трьохгодинного блокбастера. Надалі прогнозованість сюжету місцями настільки вражає, що навіть іноді заважає повноцінно співпереживати героям. Але, вочевидь, ставка робилася не на інтригу, не на персонажів, а на емоційні тригери, які або спрацьовують, або ні для кожного конкретного глядача. Особисто у моєму випадку вони все ж скоріше спрацювали, хоч і не настільки глибоко, як це, вочевидь, було задумано авторами.

Із позитивних моментів також: Не можна не сказати про відзначену всіма і кожним високу аутентичність в плані зображення реалій, таких як одяг, форма, бойова техніка і т.п., хоч особисто для мене як для незнавця достовірність такого роду не настільки важлива. Набагато важливішим є сюжетно-ідейне наповнення, яке, не дивлячись на описані вище вади і мелодраматизм показаного, усе ж імплементує нормальну ідею: якщо доля дає тобі шанс вижити, постарайся бути вартим цього.

Резюмую: непогана воєнна драма із цікавою і нетиповою зав’язкою, але абсолютно прогнозованим подальшим розвитком подій. Якщо не очікувати інтриги і не робити антимелодраматичних щеплень, можна отримати немало задоволення від перегляду.

Оцінка: 6

Lilia Omelianenko

Старий світ загинув...

Оскар - 1998, "Найкращий фільм", переможець

Кажуть, коли твір мистецтва іде в народ, він перестає належати автору. Він розходиться між людей і обростає новими сенсами, іноді навіть незапланованими. Але по суті, це право глядача - побачити щось своє, ба навіть більше, якщо мистецький витвір здатен стимулювати його споживача до мисленнєвої діяльності - честь йому і хвала.

Не знаю, які думки першопочатково закладалися при написанні сценарію до кінокартини “Титанік”. Ризикну припустити, що просто стояло завдання створити фільм-катастрофу із романтичною лінією. Вона сюди просто-таки напрошується, варто згадати лиш той факт, що за рік до виходу даної кінокартини вийшов телевізійний фільм, також під назвою “Титанік”, із Кетрін Зета-Джонс у головній ролі. Сюрприз-спойлер: там теж була романтична лінія. Адже закохані завжди дають багате підґрунтя для переживань, а тут така подія фоном!

Тим не менш, може не так все просто із сюжетом? Ось ми знайомимося із головною героїнею Роуз як із представницею вищого світу Британії, яка збирається заміж за спадкоємця крупного американського капіталу. Сама героїня говорить про себе, що вона була “гарно вихованою” молодою леді, а отже, отримала уявлення відносно всіляких правил пристойності, доречних для незаміжньої дівчини її статусу. Тим не менш, одного разу її все ще жених, із яким вона чомусь проживає в одній каюті, скаже їй: “Ти не моя наречена. Ти моя дружина, фактично, хоч і не офіційно”, що непрозоро натякає на факт наявності цілком тілесних стосунків цього чоловіка із “прекрасно вихованою” британською леді.

Може це огріх сценариста, який погано розумів епоху? Або може на початку 20 століття вже були більш вільні норми поведінки? Однак також ми пам’ятаємо, що за сюжетом Роуз жениха не кохає. Так, вона готова була вийти заміж і виконувати “подружній обов’язок”, але що змушувало її добровільно піти на це ще до шлюбу?

Тут на думку одразу спадає мати героїні, яка, щоб привабити і втримати майбутнього зятя, готова була піти на будь-що. У тому числі, вочевидь, спонукати дочку поступитися бажанням жениха чи навіть банально його звабити всупереч тому кодексу “справжньої леді”, який однозначно героїні мали б вбивати в голову з дитинства.

Таким чином, сцена спроби самогубства Роуз на початку, яка спершу видавалася примхою слабкохарактерної багатенької дівчинки, набуває нових барв. Річ навіть не в заміжжі, ще до того її явно змусили віддати своє тіло у “користування”, що завдало подвійного удару психіці: заміжжя без любові і крах усіх принципів, які до того прививалися. Дезорієнтована героїня змушена також постійно глушити в собі і підсвідому зневагу до матері, яка демонструє не просто снобізм до оточуючих, а абсолютне глибинне лицемірство. Такого психічного удару, вкупі із неможливістю, та і невмінням, знайти адекватний вихід, для спроби самогубства, у принципі, цілком достатньо.

У цей момент і з’явиться Джек, така собі людина-функція, яка з’явиться у потрібний момент і спонукатиме героїню спрямувати свою внутрішню енергію у потрібне русло. Не випадковою видається і згадка героїнею Фрейда. Адже Джек по суті виступає її персональним психологом, а явище переносу, описане Фрейдом - це і є взаємна закоханість між психологом та його клієнтом у рамках психотерапевтичного процесу. Та психотерапія має властивість рано чи пізно завершуватись, і це цілком логічно. І як би ми не переживали за майбутнє екранної пари, однак лише Роуз є оповідачем історії.

Та іноді продуктивної психотерапії мало. Для закріплення її результатів потрібен вдалий збіг обставин, яким і став для героїні “Титанік”, алюзія на крах її колишнього розміреного життя, і водночас реальність, яка принесла розуміння мізерності її поточних труднощів. Немов дитина, для якої глобальна проблема - це коли морозиво впало на асфальт, Роуз, по ходу її стрімкого дорослішання, розуміє, що проблеми, які мало не довели її до самогубства, вирішуються за три хвилини, і виявляє готовність приймати більш суворі виклики долі.

Але кінематографічна роль “Титаніку” не зводиться до вирішення проблем однієї героїні. Скоріше, навпаки, вона стає частиною масштабнішого процесу. Коли корабель тоне, і місцевий священик читає молитву-проповідь, щоб втішити людей, він говорить несподівану фразу: “Старий світ загинув”. А надворі 1912 рік, через два роки почнеться Перша Світова війна, яка прискорить процес відмирання порядків едвардіанської епохи, що ще характеризувалася жорстким класовим розшаруванням, великими маєтками і принциповою важливістю походження. На зміну прийде підйом соціалістичних рухів, стирання класових відмінностей і умовностей.

У такому контексті “Титанік” видається наглядною алюзією на цей процес. Адже він не визнавав привілеїв походження, і від нього неможливо було відкупитися грошима, Вижили лиш ті, що були сильнішими, витривалішими, удачливішими, знаменуючи собою принципи, на яких буде будуватися новий світ.

Якщо ж піти ще далі і згадати, що “Старий світ” - це Європа, у той час як “Новим світом” називали Америку, то вимальовується цікава думка про те, що саме остання, із її поціновуванням характеру, витривалості, таланту і особистої ініціативи, і випливе після будь-якої катастрофи, на відміну від першої, якій доведеться або трансформуватись, або потонути у снобізмі і небажанні відповідати вимогам часу.

Із плюсів також: Вражає масштаб загальної роботи і спецефекти, що навіть через 20 років не виглядають застарілими, а також не існують окремо від сюжету, а слугують цілком конкретним кінематографічним завданням.

Не можна не відзначити загальну динаміку кінокартини, яка у режисерській версії триває 3 години 15 хвилин, але це аж ніяк не відчувається завдяки збалансованості і адекватно вибраному темпу. Він не допускає ні провисання, ані надмірного поспіху, встигає приділити увагу як головним, так і другорядним героям там, де це потрібно і задумано.

Ну і насамкінець, навіть якщо відкинути розписані вище роздуми, які є виключно суб’єктивними, не можна не згадати ту правильну ідею фільму, що лежить просто на поверхні. Борися за життя, змагайся за власну свободу, за право розпоряджатися собою і бути щасливим, бо це основне, що вартує хоч чогось у цьому світі. Але при цьому не перетворюйся на повну сволоту, яка задля своєї зручності здатна втопити всіх навколо. Ідея, здавалося б, цілком прописна, та іноді для того, щоб нею проникнутись, варто глянути хороше кіно.

Із мінусів: Якщо певна мелодраматичність деяких сюжетних поворотів у підлітковому віці підсилює враження від фільму, то у більш зрілому починає дещо дратувати. Але можна зробити знижку на те, що люди у критичній ситуації поводяться по-різному, навіть якщо така поведінка іноді здається нелогічною мені або вам.

Резюмую: здається мені, що фільм сподобається навіть нелюбителям мелодрам, головне щоб у потенційного глядача не було викоханого заздалегідь внутрішнього упередження. Але навряд чи розумна людина не знайде у цьому фільмі хоча б чогось для себе.

Оцінка: 10

Lilia Omelianenko

Трое у кадрі, не рахуючи собачки

Оскар - 1998, "Найкращий фільм", номінант

Думаю, я не погрішу проти істини, якщо скажу, що найкраще у цьому фільмі - це собачка. Оскара їй! Вона прекрасна, оригінальна і досягла таких вершин акторської майстерності, до яких не зміг дотягнутися навіть Джек Ніколсон. А Джек, як нам усім відомо, у плані акторської майстерності ще той красунчик! І якщо раптом вам на хвилинку спаде на думку, що занадто вже швидко буркотливий письменник розтанув серцем - просто загляньте в її бездонні очі!

Тут же не можу втриматися від алюзій на “Сяйво”. Не інакше, Джек Торренс вижив, вселився у Джека Ніколсона, щоб насамкінець перетворитися на Мелвіна Адела. Сокиру от тільки загубив, то й довелося вчитися замикати двері по пять разів, щоб захиститися від настирливих сусідів.

Ще от іноді думаєш: тяжко живеться людям, що мають ОКР. Обсесивно-компульсивний розлад, безлико названий у фільмі “навязливим станом”. Добре, якщо у людини фіксація на цифрі 5, наприклад, а от якби на цифрі 1025? Стояв би бідолаха годину ключа в замку крутив… А якщо з ліку зібєшся? Ой-вей....

А якщо серйозно - фільм симпатичний. Простота і щирість покликані достукатися до недовірливих скептиків, які можуть цілком справедливо зауважити, що якось занадто вже швидко змінюється людина у такому віці, причому ніяких глобальних катарсисів, які були б тому причиною, не відбувається. Та вочевидь, Мелвін Адел - він як великий кудлатий пес, що голосно і басовито гавкає, та кусатися насправді не вміє, а перед настирливими людьми так взагалі пасує майже одразу. Людина всіляко пробує тримати людей на дальній дистанції для самозахисту, розуміючи, що на ближній нічого з ними зробити вже не зможе. І справді, ще, чого доброго, розгледять його добре серце, і куди від них потім діватися!

Так само і довгий перелік всіляких нетолерантностей персонажа - це не стільки життєва позиція, скільки пошук у інших недоліків, “несумісних із життям”, щоб отримати “адекватну” причину відгородити себе від них. Та і попадаються героєві як на жарт то жінки, то блакитні, то євреї… Навіть собака - не собака, а якась карикатура на пса. Так що страшно навіть подумати, що б він робив, якби зустрів у вказаний період на життєвому шляху розумного, дорослого, гетеросексуального, білого чоловіка респектабельної професії. І як тут знайдеш хоч якийсь привід для втечі у свою шкаралупу?

Із плюсів: Не хочу применшувати заслуги Хелен Хант (особливо вдалася їй сцена із листом подяки на 23 сторінки), але Джек Ніколсон видає просто неймовірний перформанс, вкотре підтверджуючи звання одного з найкращих акторів сучасності. Його герой викликає співчуття, сміх, роздратування, огиду, і знов по колу, і все це майже водночас. У нас як глядачів немає навіть потреби у тому, щоб робити екскурс у минуле і з’ясовувати, що саме зробило персонажа таким. Завдяки акторській грі він і так виглядає рельєфно та повноцінно, а його часом дивні і нелогічні вчинки видаються достовірними.

Також завдяки вибраному формату комедії виходить убити двох зайців водночас: посміятися і зобразити серйозні проблеми у легкому та комічному вигляді, не применшуючи при цьому значення самих проблем, адже роки перегляду фільмів-номінантів даються взнаки, і серйозне кіно на одну і ту саму тему із року в рік потроху нав’язає на зубах.

Із мінусів: Кіно створює чудовий і веселий настрій під час перегляду, але його післясмак чомусь не такий приємний. Чи то за смішками раптово згадуєш, що так то воно все до кінця і неясно. Чи зможе герой побороти свою хворобу і психологічні трабли, чи це у нього просто тимчасова “ремісія”, за якою піде неминуче загострення? Чи справді героїня робить вибір серцем, чи може це наслідок почуття вдячності вперемішку із маминим вихованням, яке містить обов’язковий пункт про те, що “треба хапати того, хто є”? Чи не закінчиться для ще одного героя його ситуація повним спустошенням, як матеріальним, так і моральним? Самі лиш запитання без відповідей. Хтозна, може іноді і правда не варто зазирати за титри.

Цитати:

Никогда не отрывайте меня от дел. Даже если все кругом будет объято пламенем, даже если вы услышите стук падающего тела, а через неделю почувствуете запах разлагающегося мяса, даже тогда не приходите.

Когда вы в первый раз зашли в ресторан, вы даже показались мне симпатичным. Но потом вы заговорили.

Тяжело не потому, что нам плохо, а потому, что другим хорошо.

— Почему у меня нет нормального парня?! Без закидонов! — Этого все хотят, милая. Так не бывает.

Оцінка: 8

Lilia Omelianenko

Що робити, коли ти - геній, або у пошуках доброї волі

Оскар - 1998, "Найкращий фільм", номінант

Цікаво, чи мають твої здібності визначати твоє подальше майбутнє? З точки зору раціонального використання талантів кожної людини на благо суспільства це видається оптимальним, але все ж таки! Ми часто думаємо про те, що якби Моцарт не мав хорошого наставника, він став би поганим пастухом замість того, щоб стати геніальним композитором. Але чи не могло б бути навпаки: якби Моцарт не мав такого наставника, він мав би вибір. А вибір - це мало не найцінніше досягнення сучасної цивілізації.

У один із моментів починає здаватися, що увесь фільм - це і є боротьба двох наставників, кожен із яких бачить у героєві щось від себе самого, і двох життєвих принципів: самореалізація за будь-яку ціну або ж усвідомлення і пріоритет власних бажань. Але потім конфлікат вичерпується, а відповідь на питання “що робити із своїми здібностями” виходить доволі однозначна. Нас підводять до висновку, що небажання свої здібності використовувати за призначенням є радше ознакою психотравми. І не те щоб ти “зобов’язаний” це робити, просто ми тебе полікуємо і ти сам цього захочеш. Усвідомиш своє істинне призначення, зберігаючи при цьому ілюзію свободи вибору...

Не знаю, насправді, чого я так причепилася до цього протиріччя, адже коли людина вміє робити щось краще за інших і при цьому любить те, що робить - це ж прекрасно! І самореалізація - це також прекрасно! І якщо виходити із постулату про те, що геній навряд чи обере для себе “сіре” існування, то краще з нього виліпити особистість світового масштабу, аніж потенційного психопата. Також слід зазначити, що історія може навести нам купу прикладів зворотнього, коли не оточення штовхало генія на шлях самореалізації, а навпаки, йому самому доводилося виборювати собі це право і доводити оточенню, що його здібності чогось варті. Але при цьому хоч на якомусь етапі життя така людина все одно мала авторитетного наставника, який розгледів і пояснив їй її потенціал і можливості його використання.

Але ця думка здалася справді новою - думка про те, що геній не здатен по-справжньому цінувати те, що цінують у ньому інші, бо воно дається йому дуже легко, але через це цінування у нього, імовірно, і не спитають, чого б він хотів сам. Його дорога визначена наперед, знайдуться люди, які його нею поведуть, і фільм це всіляко підтримує і толерує. Хтозна, добре це чи погано. Мабуть, добре. Варто б радіти, коли людина змінює своє життя на краще. Але у контексті фільму починає здаватися, що за фразами про “не закопувати талант у землю” криється скоріше монетизація таланту, а не імплементація якогось вищого призначення відповідно до здібностей.

З іншого боку, завуальоване бажання генія мати дещо інше життя певним чином сюжетно виправдане. Зокрема, вибір героєм друзів міг би означати як страх пробувати жити іншим життям, аніж було йому визначено від народження, так і банально відсутність амбіцій і бажання лишити все як є (сюди ж можна згадати і роздуми про почесність простих і зрозумілих робітничих професій). Але, тим не менш, прихильність головного героя до персонажа Робіна Вільямса свідчить про те, що не дивлячись на щиру любов до своїх друзів, справді талановитій людині тісно і самотньо серед нижчих за рівнем розвитку людей, навіть якщо вона здатна розуміти і прощати їм їх недоліки, бо людині властиво все ж шукати собі подібних.

Словом, коли ти талановитий - всі дороги відкриті. Аби лиш комплекси не заважали розуміти, чого ж ти насправді хочеш, і досягати цього.

Із плюсів: сценарна основа, акторська гра, історія з приємним і майже не полемічним, та при цьому доволі мотивуючим посилом.

Із мінусів: Хто бачив багато фільмів “на Оскар” - одразу зрозуміє, що це фільм “на Оскар”. На жаль, сюжетна схема прогнозована з перших кадрів, а використання авторами з року в рік одних і тих же жанрових кліше, як от традиційні стосунки психотерапевта і клієнта, персонаж, який травмований і всіх відштовхує через страх, а насправді прагне уваги, не надто розумний і приземлений герой, що володіє життєвою мудрістю, недоступною генієві, дещо дратує або відволікає від глибинного занурення у те, що ж саме нам хотіли цим фільмом сказати.

Цитати:

Ты прав, Уилл, я не могу этого доказать, а ты можешь. Лучше бы я тебя никогда не встречал. Мне не пришлось бы шастать со знанием, что есть кто-то такой, как ты. И мне не пришлось бы смотреть, как ты раскидываешься. Это безумие — закапывать талант.

Мы всегда должны выбирать, кого впускать в наш маленький мир. Ты тоже несовершенен. Эта девушка, которую ты встретил, — она тоже несовершенна. Главное в том, совершенны ли вы друг для друга.

— Ты выкинул 150 тысяч на образование, которое мог бы получить за полтора доллара в публичной библиотеке. — Да. Но у меня будет степень. А ты будешь подавать моим детям картошку на лыжном курорте.

Оцінка: 7

Lilia Omelianenko

Зворотній бік раю, варіації на тему

Оскар - 1998, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Прогнило что-то в Датском королевстве”, В.Шекспір, Гамлет

Хочеться написати щось небанальне, але на думку спадають тільки усілякі кліше.
“Фільм про те, що криється на зворотньому боці раю на землі”.
“Найкраща поліція у світі чи перевертні у погонах?”.
“Шик, блиск та злидні”
і так далі.
Одним словом, неначе “креативні” епітети із колонки Стіва Хадженса, головного редактора жовтої бульварної газетки, яку в епоху відсутності Інтернету, у місті найвищої концентрації знаменитостей читає увесь Лос-Анджелес. І так, доволі легко повірити у те, що у вказаний період (десь 50-ті роки ХХ століття) це були мало не шедеври репортерської думки.

Із моменту виходу кінокартини минуло вже доволі багато часу, і є різні думки щодо того, чи стала вона класикою, чи зайняла своє законне місце у когорті всесвітньо відомих кримінальних драм. Моя особиста думка полягає у тому, що і так, і ні. Розберемося.

Із плюсів: Сама історія. У першу чергу, це звернення до жанру нуару, який набув популярності у ті ж таки 40-50 роки ХХ століття. Не вистачає хіба чорно-білої картинки. По-друге, це кримінальна драма, що атмосферою відсилає нас до найкращих зразків жанру. По-третє, оскільки сучасному глядачеві могло бути банально тісно у нуарному сюжеті, фільм створює непоганий і доволі продуманий детективний твіст. Усі ці елементи поєднані у картині дозовано та органічно.

Персонажі. На мою особисту думку, фільм пропонує мало не еталонну експозицію у перші 10 хвилин хронометражу. Якби існував “Оскар” у категорії “Найкраща експозиція”, дана кінокартина його обов’язково б одержала. Закадровий текст доречний і органічно вплетений у сюжет, а знайомство з головними героями відбувається шляхом імплементації одного з кінематографічних принципів - “кіно має не розказувати, а показувати”. Показане ж абсолютно точно, ненав’язливо і дотепно створює уявлення про те, хто є хто, як і розуміння, що однозначних персонажів нам не запропонують. Наприклад, є Джек Вінсенс - самозакохана “зірка” відділку, яскрава, та позбавлена внутрішньої глибини, Бад Уайт - сильний і мужній захисник пригнобленого жіноцтва, але імпульсивний і не надто розумний, Ед Екслі - навпаки, кар’єрист і розумний хлопчик, однак здається не достатньо сильним на фоні інших, при цьому хоче лишатися чистим і незаплямованим. У подальшому за сюжетом персонажі стикаються з ситуаціями, які по суті є випробуванням слабких місць їх характерів, сприяють деталізації та розвитку героїв у напрямку вирішення заявлених проблем і викорінення недоліків. Вони будуть зростати і змінюватися, приходячи часом до несподіваних результатів. Але при цьому вони не стануть ідеальними, а залишаться лиш дещо зміненими і досі неоднозначними версіями самих себе.

Кінокартина також за сюжетом підіймає ряд моральних дилем, але при цьому вони не вибиваються і не видавлюються з основного сюжету, не затіняють його. Перша дилема - поліцейське братство проти справедливості, або чи правильно “закладати” колег начальству, якщо вони винні. І, на відміну від багатьох інших кінокартин, тут ми маємо кількох головних героїв, які є носіями різних позицій, тож по суті правильна відповідь на питання залишається за глядачем. Друга - законність проти справедливості (читай: самосуду), класична дилема про допустимі методи наведення порядку, завжди актуальна і доречна. Третя, більш локальна - що робити, коли ти принципово караєш монстрів навколо, щоб одного дня зрозуміти, що такий самий монстр сидить і всередині тебе.

Все вказане вище виконано немов за підручником, але настільки віртуозно і реалістично, що не викликає ніяких звинувачень у фальші під час перегляду. Ми отримуємо достовірне, уважне до деталей і навіть дещо епічне полотно, що виглядає зрізом епохи про одну із сторін життя у найбільш гламурному і контрастному місті країни.

Із мінусів: Під час перегляду є відчуття деякої вторинності. Немов би ти вже точно десь бачив ці типажі і їх втілення. Виникає абсолютно двоїсте відчуття, коли герої у фільмі живі, але у той самий час є майже ходячими жанровими кліше. Причому мова йде не про пародію, а про цілком серйозно зняту кримінальну драму. З іншого боку, здається, що якраз у даному випадку відхід від жанрових кліше фільму на користь би не пішов. Але саме ця певна вторинність і викликає сумніви під час спроби дати відповідь на питання про те, чи можна назвати цей фільм класикою кінематографу. Адже все, що відбувається на екрані - немов би імітація створеного набагато раніше, хоч і, без сумніву, прекрасно виконана.

У контексті персонажів не можу не зазначити героїню Кім Бесінджер. Не те щоб проблема у акторській грі (відзначеній, до речі, “Оскаром”), просто якщо чоловіча частина головних героїв виписана еталонно, то головний жіночий персонаж присутній немов би просто “для меблів”, як данина жанру. Як-от у слешері, наприклад, обов’язково має бути тупа блондинка, яка противно пищить, а у нуарному детективі має бути блондинка фатальна, у вечірній сукні і хутрі, яка загадково поводиться і високопарно говорить. Такий собі персонаж-функція, що походжає із кутка в куток і завмирає у красивих позах. Тож виникає думка, що “Оскар” для Кім виписали скоріше за сукупністю попередніх заслуг (як, наприклад, зробили для ДіКапріо із його “Х’ю Глассом”), аніж за дане конкретне акторське втілення красивої блондинки красивою блондинкою. Хоча її “хімія” із персонажем Рассела Кроу виглядала все ж доволі достовірно, без питань.

Ну і насамкінець тут слід сказати пару слів про фінал кінокартини. Знов-таки, не те щоб він є однозначним мінусом. Більше того, саме такого фіналу хочеться, саме його, скоріш за все, очікуєш і прагнеш, але отримавши, розумієш, що до його реалістичності і виникають певні питання. Хто дивився - той, скоріш за все, зрозуміє, про що я. Тим не менш, можна спробувати абстрагуватися і вважати його певною метафорою на фільм, знятий Голівудом, про життя міста, яке виростило у собі Голівуд.

Резюмую: прекрасне кіно, яке, як на мене, мало кому не сподобається. Хіба що переконаним противникам жанру. А чи є воно класикою - мабуть, кожен сам для себе вирішить.

Цитати:

- Я рад, что ты так относишься к этому. Большинство думает иначе.
- Потому что они думают: молчание и верность - одно и то же.

- И вам счастливого Рождества, офицер.
- Что, так заметно?
- Практически на лбу отпечатано.

Ты как Санта-Клаус с этим списком, Бад. Только все на нём были озорниками.

Я очень уважаю вас как полицейского. Особено вашу приверженность силовым методам как необходимой составляющей вашей работы.

— Ты единственный мужчина за последние пять лет, который не сказал, что я выгляжу как Вероника Лейк на первой минуте знакомства.
— Ты выглядишь лучше, чем Вероника Лейк.

Оцінка: 9

Lilia Omelianenko

Роуд-муві родом із вісімдесятих

Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - комедія", номінант

Ще одна “тепла лампова комедія” родом із 80-х. Не те щоб історія здавалася новою. Справді, сюжетна канва являє собою типове роуд-муві, яких на даний час уже існує вагон із причепом, та і станом на 1988 рік це була не новина. Зокрема, того ж року вийшла “Людина дощу”, яка, хоч начебто кардинально відрізняється сюжетом і смисловим навантаженням, і є скоріше драмою, ніж комедією, та все ж доволі схожа загальною сюжетною схемою (герої їдуть з точки А в точку Б, один з героїв постійно створює проблеми іншому, що парадоксальним чином призводить до їх зближення і т.д.). Навіть персонажі цих двох фільмів мають подібні риси, хоч і не можна говорити про ідентичність типажів.

Саме тому кіноману, який на своєму віку багато бачив, фільм може і не здатися яскравим або особливим. Та все ж він підкуповуює щирістю, м’яким стриманим неагресивним гумором і симпатичними персонажами. Роберт де Ніро так узагалі відкриває все нові грані свого таланту, щоразу створюючи героя, не схожого на всі його попередні ролі. (А це доволі непросто, маю сказати. Тут на думку одразу чомусь спадає пан Безруков, який, кого б він не грав, все одно на виході грає Безрукова. Серед голівудських акторів також можна знайти подібні приклади).

Достойний тандем йому складає Чарльз Гродін у ролі персонажа, який, як спершу здається, начебто більше підійшов би якраз де Ніро із його іронічною усмішкою та прищуром. Але під час перегляду це відчуття швидко зникає і ти починаєш вірити саме таким персонажам, а це можна вважати одним із показників чудової акторської гри.

Фільм демонструє нам ряд комічних сцен, які можна переглядати вічність - настільки вони класно поставлені і зіграні, і саме це підносить його із категорії “непоганих разових фільмів” у категорію “фільмів, які варті повторного перегляду”. З іншого боку, він грішить певними сюжетними… не те щоб навіть дірками, а просто демонструє сюжетну наївність, часто характерну для фільмів цього періоду, і неуважність до тих деталей, які сценаристу нецікаві. От, наприклад, захотілося задля веселощів ввести у сценарій конфлікт головного героя із ФБР - і його туди вводять. При цьому чому ФБР не хотіло арешту героя Чарльза Гродіна нам так і не пояснять. Яка, у принципі, різниця, хто його затримає і привезе? Якщо його злочин підпадає під юрисдикцію ФБР, поліція зобов’язана буде співпрацювати з ФБР і передати їм в’язня. Їм нема потреби навіть виходити з офісу, просто дочекатися, поки злочинця доставлять у Лос-Анджелес і направити офіційний запит про передачу. У такому контексті вся лінія з федеральним переслідуванням героїв просто непотрібна. Але тим не менш у фільмі вона є, вона потішна і класно поставлена, так що кого хвилюють деталі?

Резюмую: мила і весела, не вульгарна і стримана комедія у “старому стилі” для доволі широкого кола глядачів.

Оцінка: 7

Lilia Omelianenko

Довести справу до кінця

Оскар - 1998, "Найкращий фільм", номінант

Саме так перекладається назва фільму “The Full Monty” - фразеологізм, що після виходу картини отримав і нове значення - “стриптиз із повним оголенням”. Обидва варіанти назви мають право на існування, адже кінокартина водночас розповідає як про оголення (тілесне і почасти душевне), так і про доведення задуманого до кінця, не дивлячись ні на що. Водночас фільм зачіпає аспекти, які його автори або зачіпати зовсім не прагнули, або не достатньо ними зацікавлені, щоб звертати на них увагу при написанні сценарію, ну або ж вони хотіли сказати саме те, що хотіли сказати.

У роздумах про цільову аудиторію я прийшла до висновку, що фільм у першу чергу не просто про чоловіків, а для чоловіків. Думаю, що риси і проблеми головних героїв, їх переживання і почуття будуть близькими та впізнаваними для багатьох представників сильної статі. Тут і прагнення бути головним і годувальником у сім’ї, і чоловіча гордість (місцями хвороблива), і звичка поставити все на кін, і решта поширених чоловічих комплексів у асортименті. Не те щоб жінкам апріорі не сподобається, просто цей фільм знятий не про них. І якщо хлопці, імовірно, будуть переживати радісне відчуття впізнавання і співпереживання, то дівчата, скоріш за все, будуть почуватися як на тому самому “чоловічому стриптизі”, просто спостерігаючи за чужим тілесним та душевним оголенням.

Із плюсів: Фільм приваблює в першу чергу м’яким гумором, щирістю і повною відсутністю вульгарності, що у рамках зображуваної теми є значним бонусом. Персонажі, хоч і викликають ставлення доволі неоднозначне, та все ж дуже колоритні і природні, що викликає бажання спостерігати і співпереживати їм, і це є, без сумніву, компліментом прекрасній грі акторів.

Також у фільмі непогано показано і творчий порив, і натхнення, і фінальну сцену як символічне звільнення від внутрішніх заборон, комплексів і стереотипів. Можна сказати, що багато хто переживав у житті подібний катарсис, який супроводжувався певним емоційним “оголенням”, звільненням від якогось персонального різновиду оковів, і як наслідок - отримання винагороди за свої старання. У цьому аспекті фільм виглядає непогано і в принципі може бути стимулом для кожного, незалежно від статі, віку, соціального статусу і т.д. Просто у кожного свої окови і свій власний катарсис.

Із мінусів: Виходячи із того, що автор фільму головним героям всіляко співпереживає, не дивлячись на певну іронічність їх зображення, не можна не зазначити деякі проблемні моменти. Так, головний герой своїм підходом “усе або нічого” нагадує скоріше підлітка, а не дорослого чоловіка. Це саме той типаж, який буде до останнього сидіти на шиї у дружини/мами і чекати на “роботу своєї мрії”, періодично скаржачись, що його змушують “працювати за копійки”. Так, у фільмі, він знаходить із своєї ситуації цілком оригінальний вихід, але більшість подібних персонажів у житті так і лишаються у пошуках “журавля в небі”, не помічаючи, наскільки жалюгідно вони виглядають у своїй втечі від реальності, звинуваченні всіх навколо у своїх проблемах і сидінні на чужій шиї.
Автори ж фільму потурають цим проявам псевдогордості та псевдогідності, що не дозволяють героям, скажімо, іти підмітати вулиці, або періодично допомагати дружинам з домашніми справами, або банально поділитися з ними своїми проблемами, зате заробляти гроші стриптизом дозволяють цілком.

Хтось поцікавиться, чому це я вважаю, що автори потурають героям, а не просто іронізують над ними (адже іронії в картині і правда вистачає)? Скажу: через цілковитий і абсолютний хеппі-енд для героїв, який у фільмі (як і в житті) зазвичай є маркером того, що ти усе робив правильно.

Йдемо далі. А якби чоловіків і жінок у фільмі поміняти місцями? Або що було б, якби насправді група домогосподарок середнього віку вирішила б заробити грошей за допомогою стриптиз-шоу? Очевидно, що глядачі порахували б кожну зморшку і складочку на тілі танцівниць і буквально закидали б їх гнилими помідорами. Щоб це стверджувати, достатньо послухати коментарі, якими середньостатистичні відвідувачі нічних клубів часто нагороджують пі-джей-танцівниць. Масу недоліків знаходять навіть у них - молодих, красивих, із фігурою, близькою до ідеалу, то що вже говорити про неідеальних…

Так, фільм містить момент рефлексії чоловіків на цю тему, коли герої раптово усвідомлюють, що “вони на нас будуть дивитися і казати про нас так само, як і ми про них”. Але незручні думки швидко заганяються у підсвідомість фразою “ми ж чоловіки, це інше”. Чоловіки можуть оцінювати жінок з точки зору естетичних принад, жінки ж мають бути у захваті від самого прояву подібної чоловічої сміливості, яку демонструють герої. І знову ж таки хеппі-енд демонструє, що з точки зору авторів ця теза є правильною. Виходить, що або більшість жінок на їх думку мають доволі невибагливі смаки і набагато добріші за чоловіків у певних аспектах, або ж творці фільму своїм фіналом просто видають бажане за дійсне.

Підемо ще далі. Можливо, місцеві жінки не те щоб дуже добрі, просто вони прийшли підтримати своїх, ну і заодно із цікавості. Але чи прийдуть вони вдруге? Адже одного виступу явно буде замало для вирішення всіх фінансових проблем героїв (цифри у фільмі чітко названі). Я вже не кажу про те, що виконання стриптизу по суті і почасти перед своїми ж дружинами для фінансового забезпечення цих же самих дружин якось більше нагадує не заробляння грошей, а перекладання їх з кишені в кишеню. Гастролювання ж по інших містах не гарантує подібного аншлагу, адже цілком може бути, що там де “свої” жінки зробили знижку на сміливість і безпрецедентність вчинку, “чужі” будуть оцінювати хореографію і естетику видовища “за всією суворістю закону”. Результат буде один - касові збори падатимуть раз за разом.

Резюмую: Виходить цікава картина. Нам демонструють звільнення і катарсис, тоді як насправді з точки зору реалізму фінал не витримує критики, з точки зору вирішення сюжетної проблеми - просто її не вирішує або не гарантує остаточного вирішення, хоч альтернативний підхід до вирішення (просто братися за будь-яку низькооплачувану роботу і чесно заробляти на життя) - очевидно засуджує. З точки зору ж морально-етичного посилу - підтримує негативні прояви чоловічих характерів, такі як гординя на порожньому місці, полемічне ставлення до жінок і т.д. З іншого боку, фільм заохочує прояви вигадливості та креативності людей, що опинилися у складній ситуації, пошук неочевидних рішень і звільнення від внутрішніх заборон, не кажучи вже про його безумовну цінність як художнього витвору, виражену у прекрасній акторській грі, діалогах, загальній атмосфері.

Так що не можна сказати, що фільм поганий. Просто, мабуть, краще не намагатися його аналізувати. Не повторюйте моєї помилки і насолоджуйтесь переглядом.

Оцінка: 7

Lilia Omelianenko

Логіка проти віри

Оскар - 1997, "Найкращий фільм", переможець

Епіграф: “У бурных чувств неистовый конец” В.Шекспір, “Ромео і Джульєтта”

Уважний глядач зможе виділити для себе у цьому фільмі декілька смислових пластів. Скоріш за все, керуючись своїми внутрішніми відчуттями, поглядами і досвідом, якісь із них він виведе для себе на перший план, а чогось може навіть не помітити, і це, мабуть, нормально для фільму, покликаного у першу чергу звертатися до емоцій.

Перший пласт - це, безумовно, тема кохання, або ж навіть, скоріше, тема дослідження кохання, що межує із іншою, не менш важливою, темою подружньої невірності. Ключове питання, яке піднімається тут - які вчинки можна або не можна виправдати коханням, і, судячи із рецензій, воно прекрасно розділяє глядачів на переповнений табір романтиків, що вірять у те почуття, яке вище за будь-які інші, і нечисленний табір принципових, які вважають, що зраду не можна виправдати нічим.

Тут же можна згадати і про наявність іншої любовної лінії, яка виглядає більш оптимістичною через відсутність озвучених сюжетом моральних заборон і, вочевидь, слугує маяком для того самого нечисленного табору принципових, виглядаючи певною антитезою до основної лінії.

Другий пласт - це питання космополітизму та патріотизму, яке буде полемічним для кожного глядача, хоч із самого початку і зрозуміло, якої позиції дотримуються автори. Що можна зробити і чим пожертвувати задля життя та здоров’я коханої людини? Яка різниця, хто переможе, якщо вся одно якісь люди загинуть у процесі? Чому події, що не мають стосунку до конкретних людей, здатні зробити з них ворогів? Фільм дає відповідь, але результат, до якого приходять герої, натякає на те, що відповідь на ці питання кожен глядач має шукати самостійно, принаймні, якщо не бажає для себе подібного кінця. У певному сенсі у цьому пласті також використовується прийом антитези, коли мультинаціональна дружна компанія героїв-дослідників-науковців протиставляється розрізненості і ворожості решти світу.

Із плюсів: не можна не зазначити прекрасне зображення епохи, візуальний ряд, музичне оформлення та акторську гру. Сукупність цих компонентів зазвичай здатна витягти на більш-менш пристойний рівень навіть кінокартину із дуже слабким сюжетом, а це далеко не наш випадок. Тим більше, вказані компоненти створюють неповторну атмосферу, зображають і відтіняють як загальний настрій, так і штрихи емоцій героїв.

Цікавими виглядають образи головних героїв, виписані доволі дрібними штрихами. Не в останню чергу це завдяки літературній основі, однак виконавці головних ролей роблять свій внесок, додаючи їм власне обличчя. Завдяки цьому ми бачимо, наприклад, Алмаши (Ральф Файнс) як людину прохолодно-стриману, що ховає пристрасть всередині і здатна висловити її одним поглядом, сприймаємо Кетрін (Крістін Скотт Томас) як жінку далеко не красиву, але елегантну, дотепну і цікаву, впевнену в собі і доволі нетривіальну,, Ханну ж бачимо нехитрою, відкритою, скромною, але сильною (саме такі емоції часто викликає у глядача обличчя Жульєт Бінош).

І що б там ми собі не думали про морально-етичний посил кінокартини, вона не стільки нав’язує свою позицію, скільки запрошує глядача подумати над тим, які цінності близькі саме йому.

Із мінусів: Фільм розповідає дві паралельні історії, які доповнюють одна одну. Але моя суб’єктивна думка полягає у тому, що наскільки цікаво спостерігати за основою лінією графа Алмаши і Кетрін, що розгортається на фоні воєнних подій і постійної боротьби із собою, настільки ж нудно стежити за великим цукровим коханням медсестри Ханни. Єдина причина для його появи - це, вочевидь, війна і постійний страх смерті, який штовхає людей у обійми одне одному, немов востаннє.

Так, можна заперечити, що велике кохання Кетрін і Алмаши нам теж не надто обгрунтували. Але у цьому випадку обидва персонажі розкриті достатньо, щоб ми могли, знаючи їх внутрішню сутність, робити припущення про причини появи їх взаємного почуття. Наприклад, відверто маскулінного Алмаши зацікавила жінка, “нетипово” смілива і яскрава як особистість, у той час як Кетрін є жертвою свого власного вибору (вийти заміж за найкращого друга задля власного комфорту), і оскільки її внутрішня потреба у пристрасті і силі ніде не ділася, її чоловік же занадто м’який і поступливий для її жвавого та сильного характеру, то природньо, що вона знаходить для свого почуття більш прийнятий об’єкт.

У випадку Ханни ж ніякої різниці ми не бачимо. Чому саме Кіп, а не Девід, наприклад, він теж нічого із себе? Що такого особливого у почуттях цих двох персонажів, щоб ми мали переживати за їх світле майбутнє? Особисто я для себе відповіді не знайшла.

Також слід зазначити, що з часом глибоке і беззастережне співчуття до головних героїв та їх драми у мене поступово змінюється додатковими питаннями. Просто цікаво, чим би закінчилося почуття Алмаши і Кетрін, якби вони вижили і пережили війну? Алмаши знатного роду, має доволі домінантий характер, Кетрін також не ніжна троянда, якій доволі ролі другої скрипки у родині. Вона звикла все вирішувати сама, а не звітувати перед кимось. З іншого боку, її чоловік не викликає у неї пристрасті, але він її любить, вони добре одне одного знають і розуміють. Чи не вийшло б так, що “велика любов” - це насправді просто сильна пристрасть, яка швидко б згасла, і таким закоханим краще взяти приклад із безсмертних “Ромео і Джульєтти” та просто померти в один день? З іншого боку, якщо показане у фільмі - не велике кохання, а банальний адюльтер, тоді результат можна вважати чимось на зразок розплати, так що в кінці-кінців навіть найвибагливіший глядач має бути задоволений.

Не можна також не згадати про тривалість фільму і повільне розгортання дії. Це однозначно не заважає перегляду лише у тому випадку, коли ти глибоко проникаєшся почуттями героїв і щиро у них віриш, а тому тобі цікаво за ними спостерігати. У іншому ж випадку є ризик занудитися ще після першої години перегляду.

Резюмую: Логіка потребує доказів, а віра базується на бездоказовому і сліпому. І чим більше у тобі віри, а особливо - віри у прекрасне, добре і вічне, і звісно ж, у кохання, тим більш вартісним і привабливим буде для тебе цей фільм. Людям же надміру високоморальним і/або дуже патріотично налаштованим краще не псувати собі настрій.

8 із 10

Цитати:

“Мы умираем, обогащенные любовью, путешествиями — всем, что вкусили, телами, в которые вошли, по которым плыли, как по рекам мудрости, характерами, на которые мы взбирались как на деревья, страхами, в которых прятались, как в этой мрачной пещере… Хочу, чтобы все это оставило след на моем теле. Мы — истинные страны, а не те, что начертаны на картах, что носят имена могущественных людей.”

Оцінка: 8

Lilia Omelianenko

Ідіот небезпечніший за бандита

Оскар - 1997, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Великолепный план, Уолтер. Просто офигенный, если я правильно понял. Надёжный, блин, как швейцарские часы!” (с) к/ф "Великий Лебовскі"

Є такий собі Карло Чіполла, італійський професор, який свого часу доклав руку до дослідження людської дурості. У рамках своїх висновків він умовно поділив усіх людей на 4 великі групи. Є розумники - це люди, дії яких зазвичай приносять вигоду і їм, і оточуючим, або принаймі останнім не шкодять. Є альтруїсти, або простаки, які в силу свого характеру в першу чергу думають про те, щоб добре було іншим, навіть на шкоду собі. Є бандити - ці завжди діють виключно у власних інтересах, навіть якщо для цього треба зачіпати інтереси інших. І є ідіоти - це такі люди, які і собі, і людям завжди тільки шкодять. Навіть якщо вони мали добрі наміри. Навіть якщо вони начебто все продумали. Навіть якщо це був “найнадійніший план на світі”. Така в них доля. Просто думати - це абсолютно не їхнє.

Власне, фільм “Фарго” саме про це. Якщо один ідіот раптом вирішить, що він здатен продумати і реалізувати “круту схему” - тікайте! А краще - тікайте швидко і далеко, бо постраждають всі, хто опиниться поряд. І справді, як можна додуматися до того, щоб вигадати план, у якому особисто ти сам не контролюєш жодного аспекту? Не регулюєш перебіг подій, не маєш впливу на випадкових ненадійних людей, задіяних у твоєму плані, не можеш спинити їх ні силою, ні погрозами, ні авторитетом, ні вмовляннями? Питання без відповіді...

Саме тому і напрошується висновок, що дурень небезпечніший за бандита. Адже логіка бандита принаймі хоч трохи прогнозована: він піде на все задля власної вигоди, на ще більше задля самозахисту і ні перед чим не зупиниться. Логіка ж дурника - це нескінченний випадковий креативний хаос.

І річ навіть не в тому, що якби головний герой продумав свій план краще, то він би обов’язково спрацював. Просто імовірність спрацьовування такого плану взагалі доволі низька через велику кількість можливих випадковостей із непередбачуваним результатом. Це навіть не покер, це рулетка, у якій ти поставив на зеро. І таким чином Коени, імплементуючи свій улюблений “принцип невизначеності”, який фігурує у більшості їх творінь, перетворюють кримінальну драму на філософську притчу, мораль якої буде озвучена вустами поліцейської Мардж: “Як так? Я просто не розумію…”

Із плюсів: Персонажі шикарні, прекрасно виписані і прекрасно зіграні. За ними цікаво спостерігати і вони настільки достовірно виглядають, що і правда можна повірити, що це реальна історія від початку і до кінця. Кожен мабуть знайде тут когось “по серцю”. Особисто я розриваюся між дурником-лузером Джеррі з очами побитої собаки і балакучим, майже тарантинівським бандюком Карлом. Бо якщо із Джеррі все зрозуміло із самого початку і лишається тільки дивуватися, скажімо так, масштабам думки, то Карл - така собі суміш “бандита” і “ідіота”. І в кінці-кінців, саме його “ідіотична” частина, виражена здатністю розбалакувати зайве і надмірною дріб’язковістю, які затіняють собою елементарне для бандита вміння думати хоч на один крок наперед, вирішує його долю. Ну і не можна не згадати розумницю Мардж, яка у своєму “делікатному” стані трохи повільна і розмірена, нікуди не поспішає, і саме тому, мабуть, скрізь і встигає.

Неквапливий темп також грає фільму на руку, створюючи специфічну атмосферу, занурюючи нас у замети і зимовий полон, даючи можливість пропустити через себе кожен діалог і кожну подію і відчути неминуче наближення трагічної розв’язки. А оскільки всі герої, судячи із прізвищ, емігранти із скандинавських країн або їх нащадки, якими, як кажуть, переповнений північний штат Мінесота, засніжені рівнини виглядають максимально доречно, перекликаючись із пейзажами батьківщими. В той же час, розмірена оповідь починає виглядати оммажем скандинавському стилю кінотворення.

Саме атмосфера, мабуть, наскільки надихала і задавала тон, що кінець-кінцем через багато років спонукала кінопродюсерів на запуск серіального проекту із абсолютно іншими героями, але зі збереженням назви і відтворенням саме того атмосферного занурення, яке виникає у процесі перегляду оригінальної кінокартини.

Із мінусів: У принципі, лінія поліцейської Мардж Гандерсон із її спокійним прогнозованим щасливим сімейним життям виглядає як антитеза до основної лінії з її хаосом і невизначеністю. Так само історію з однокласником Мардж можна трактувати як один із багатьох імпульсів, які вчергове змусять героїню похитати головою і сказати “Я просто не розумію…” Тим не менш, під час перегляду складно відігнати від себе думку про те, що і без цих епізодів, які змушують трохи провисати основну дію, фільм не став би гіршим і продовжував би доносити до глядача саме ту думку, яку і збирався.

Резюмую: фільм прекрасний, але слід заздалегідь вибудувати в собі правильні очікування. Це однозначно не екшн, не чорногуморний бойовик у стилі Тарантіно і навіть не коенівська трагікомедія. Це просто повільно-тягуча реалістична історія про те, що всяке на світі буває.

Оцінка: 10

Lilia Omelianenko

Дуже якісна односерійна мильна опера, що виправдовує свою назву

Оскар - 1997, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Тайное всегда становится явным” (с) імовірно, народне

Ефект “підглядання у шпаринку за сусідями” завжди був характерним для жанру мильної опери. Сусіди можуть бути багатими чи бідними, вести життя цікаве і насичене, або ж не дуже, але при цьому ти, як глядач, бачиш все як є, від розмов сюжетно важливих до балачок цілком побутових, маєш багато часу на споглядання, а кіномонтажу неначе не існує в природі.

Подібний ефект під час перегляду даної кінокартини спочатку трохи тривожить, і тривога посилюється, коли починається історія із “загубленими дітьми”, яка теж неначе перекочувала із умовної “Санта-Барбари”. Тим не менш, ближче до кінця маховик дії розкручується, приковуючи увагу глядача, затягуючи у вир подій і приводячи, кінець-кінцем, до логічного завершення.

З першого погляду здається, що таємниці, які спливають ближче до кінця, і брехня, що їх прикриває, не настільки вже і фатальні. Але потім стає зрозуміло, що це з точки зору досвідченого любителя кінематографу, який вже неодноразово “переживав” убивства, катування, зраду, домагання з інцестом і насильницьку смерть улюбленої собачки. В очах же персонажів з їх багаторічною рутиною подібні таємниці - немов грім серед ясного неба, і розуміння цього факту викликає максимальне співпереживання, так само, як правдивість та щирість емоцій і подій, яка зазвичай для “мильної опери” не характерна.

І вже постфактум стає зрозумілим певний символізм, закладений у професіях деяких героїв. Адже у той час як одні покликані постійно створювати фотоілюзію, на лиш одну мить витягаючи на поверхню глибоко заховане, інші у прямому сенсі допомагають людям поглянути на світ, що їх оточує, без прикрас і розмитої пелени.

Із плюсів: Коли в кіно втілюється типаж із життя, але типаж багатогранний, а не виписаний однією-двома базовими рисами, це вказує на справді талановиту сценарну роботу. Коли такий типаж втілюється за допомогою чудової акторської гри, він буквально оживає на екрані. Ну і останній штрих до портрету створює на диво вдалий дубляж.

Ще один бонус сценарію - експозиція, грамотно вплетена в діалоги персонажів. Насправді не кожна кінокартина може цим похвалитися. Так, часто сценаристи задля донесення до глядача важливої сюжетної інформації вибудовують діалоги, які абсолютно не потрібні з точки зору банальної життєвої логіки (наприклад, коли персонажі розповідають одне одному інформацію, яка у реальній ситуації давно була б їм обом відома, але вона невідома глядачеві, тож її необхідно озвучити). Іноді роблять ще “краще” - віддають експозицію на поталу закадровому голосу. У даному ж фільмі діалоги зберігають максимальний реалізм: люди невимушено спілкуються про те, що їм давно відомо, а ти напружуєш мозок і намагаєшся із цих діалогів виловити крихти фактів, які допомогли б тобі скласти цілісну картину того, що відбувається. Такий прийом додатково посилює названий раніше ефект “шпаринки”.

Із мінусів: картина довго набирає обороти, перш ніж запустити основний сюжетний твіст. Цей факт, вкупі із неквапливістю загальної дії може трохи дратувати під час перегляду. Але тут слід також зазначити, що поціновувачам виключно драйвового сюжету і нелюбителям “балаканини” її перегляд взагалі не рекомендовано, так що цей мінус доволі умовний.

Також слід зазначити, що роздратування на адресу деяких персонажів під час перегляду було настільки сильним, що умовний хеппі-енд навіть залишив певне невдоволення, але це доволі суб’єктивно. Можливо, автори якраз і хотіли нам сказати, що лиш одного елементу у сімейній системі не вистачало для досягнення нею балансу, який у підсумку ощасливив би всіх, і ось такий елемент нарешті з’явився.

Оцінка: 7

Lilia Omelianenko

Грецькі міфи у форматі трилогії Толстого

Оскар - 1997, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Бойтесь своих желаний, они имеют свойство сбываться…” (с) М. Булгаков, “Мастер и Маргарита”

Саме так, фільм композиційно чимось нагадує відому автобіографічну трилогію Льва Миколайовича, тільки нам скоріше демонструють “Дитинство”, “Юність” та “Зрілість” головного героя, при цьому смислове наповнення явно відсилає нас до грецької міфології. Вказані частини не зовсім рівномірні за хронометражем, складно говорити і про зовсім чіткий поділ, та все ж виконання ролі головного героя трьома різними акторами у різному віці підкреслює початок нової частини і перехід на новий рівень конфлікту.

Перша частина являє собою почасти міф про Пігмаліона, адже батько головного героя працює для сина чи то різцем скульптора, чи то тисково-температурним приладом, під дією якого тільки зі звичайного вугілля і утворюються алмази. Природньо, що сина при цьому він по-своєму любить. Однак сюди напрошується і міф про Кроноса - адже батько сімейства, будучи людиною деспотичною, метафорично “пожирає” своїх дітей і будь-які прояви самостійності у них, боячись, що вони рано чи пізно виростуть, стануть морально незалежними і скинуть його із батьківського престолу у Тартар самотності.

У рамках другої частини внаслідок розвитку конфліктів "кроносіанство" виходить на перший план, а пігмаліонство татка сімейства безславно завершується, що цілком логічно, бо коли алмаз вже готовий, продовжувати піддавати його тиску - марна трата часу і ресурсів. Його б ювелірам віддати, щоб із алмазу зробили діамант… У цьому місці оповідь також поступово набуває рис міфу про Ікара, у якому батько-Дедал попереджатиме про необхідність триматися середини і не летіти до сонця, але чи може в рамках конфлікту послухати його Ікар? Аж ніяк, він уже піймав відчуття польоту, у своїх думках він навіть, імовірно, потроху почав перетворюватися на Нарциса, і немилосердне сонце обов’язково попалить йому крила.

Третя частина - це скоріше розповідь-постскриптум про Ікара, що дивом вижив, або ж про його загробне життя, а також про наслідки використання неправильного температурного режиму під час обробки алмазів.

Отака грецька трагедія. Любіть своїх дітей.

Із плюсів: безумовно, відзначена Оскаром акторська гра і сценарій, привітний для кожного, хто хоч трохи захоплюється популярною психологією, вихованням дітей або пошуками прихованих паралелей.

Із мінусів: хоч начебто фільм за всіма ознаками має подобатися, але він чи то викликає відчуття якогось дежавю, чи то епізод кульмінації настає занадто рано, і тому кінокартина просто перестає підтримувати інтерес глядача. Історія дійшла до точки, співчуваємо… а ще хвилин 40 дивитися, про що? Адже решта історії - не про розвиток або деградацію, скоріше про пристосування і пошук свого місця у нових обставинах, та й по всьому. Складається таке враження, що авторам просто хотілося бачити у фільмі більше Джеффрі Раша і його геніальної акторської гри в епізодах, які у сенсі загальної концепції кінокартини вже мало на що впливали.

Також слід зазначити, що є інформація, що насправді батько прототипа головного героя не був таким уже і тираном, а хвороба сина була скоріше вродженою, плюс отримала поштовх для розвитку у вигляді сильного стресу. У зв’язку з цим сестра прототипа головного героя лишилася невдоволеною фільмом. З іншого боку, сам герой начебто не протестував і навіть проводив консультації. Правда, він людина не надто здорова, так що...

Загалом, кіновиробників почасти можна зрозуміти, адже без ключового персонажа батька-тирана сценарій втратив би своє основне ядро, а фільм перетворився б на історію абсолютно беззмістовну. І взагалі, можна у художньому фільмі до реальних подій не прив’язуватися, і при цьому отримати свою порцію задоволення. Однак сумніви у достовірності історії, заявленої як біографічна, особисто мені враження все ж трохи псують.

Резюмую: може статися, що вдячний глядач побачить у кінокартині абсолютно іншу концепцію: першу половину із дитинством та юністю він сприйме як зав’язку, а решту - як основний сюжет, який полягає у спробі дослідження внутрішнього світу зламаного генія. Думаю, оцінка такого глядача буде набагато вищою за мою.

Оцінка: 6

Ми в соціальних мережах:



Касові Збори, грн
(Травень 16–19)

Сьогодні в кіно

Скоро в кіно

Форум

Останні рецензії