Світом править не таємна ложа, а явна лажа - Рецензія до фільму «Кримінальне чтиво» / Pulp Fiction

Оскар - 1995, "Найкращий фільм", номінант

Тарантіно засвітився на режисерському небосхилі у 1992 із “Скаженими псами”, але із “Кримінальним чтивом” він просто-таки увірвався в культовий кінематограф. Такий статус зобов’язує рядового глядача до пошуку глибинного сенсу у представленому кіно.

Зокрема, завдяки звичці бандита Джулса цитувати Біблію і загадковому кейсу з певними цифрами у когось одразу виникне бажання пошукати біблійний інтертекст (що, зокрема, вилилося у фанатську теорію про “душу Марселласа Уоллеса” і про вищу силу, випробування якої треба пройти (або не пройти). Де-не-де, щоправда, пишуть, що теорія отримала поштовх від Самого, який пару разів натякав на щось подібне у різних інтерв’ю, але правди ми вже не дізнаємося. Хтось інший побачить у представленому фільмі філософську притчу про вибір і його незмінні наслідки (хоч, якщо подумати, будь-який фільм про це розповідає). Хтось - численні відсилки і оммажі кінокартинам і культурним явищам минулого.

Тим не менш, якщо виходити із поняття про те, що є дві групи митців: одні вважають, що мистецтво має бути осмисленим і навіть соціально важливим та актуальним, інші упевнені, що мистецтво має бути “чистим” і “вільним від домішок”, то Тарантіно, схоже, варто б усе ж віднести до другої групи. Саме тому мені найдужче подобається ідея того, що перед нами набір пародій на дрібні і не дуже дрібні штампи кримінальних драм, але пародії виконані не у буфонадному ключі, а у більш тонкому і іронічному.

Картина розбита на 5 новел, представлених у нехронологічному порядку (прийом “нелінійного монтажу”, у якому Тарантіно був почасти новатором), що деякими глядачами і рецензентами сприймається як метафора на колоду карт, яку тасує невидимий деміург (Бог чи режисер) і таким чином грається їхніми долями, доводячи теорії про п’ятий вимір. Та для любителів “бритви Оккама” є набагато простіше пояснення: новели розташовані за принципом зростання емоційного напруження. Саме тому спочатку фільм неначе потроху розкручується, дає звикнути до свого темпу, стилю, лексики, то десь із середини починає відверто “смалити напалмом”, доводячи до ефектної кульмінації.

Фільм водночас і претендує на серйозність сприйняття (неначе все і правда мало б бути так), і періодично “стібеться” над своїми ж героями. І якщо частину подій фільму начебто і можна списати на втручання вищої сили, то основна їх маса відбувається через те, що герої - люди не надто розумні, не завжди здатні прогнозувати наперед наслідки своїх дій, зате готові кидатися хоч щосекунди зі зброєю на амбразуру розгрібання цих наслідків. Так, поістину, дурість - рушійна сила Всесвіту, і якщо в чомусь і шукати глибинний сенс, то точно в цьому.

Із мінусів: можна, звісно, зробити певні суб’єктивні зауваження. Але у цьому і полягає краса“чистого мистецтва” - що майже будь-яку претензію можна оспорити фразою “автор так бачить”. Тож не варто і витрачати час.

Резюмую: рекомендовано людям із іронічним складом мислення і глядачам, які здатні отримувати задоволення від “чистого мистецтва”, не намагаючись осягнути його логіку. До них, мабуть, зарахую і себе.

Цитати:

У них там всё немного не так. В смысле, у них там все точно так же, как и здесь, только немного по-другому.

Гамбургеры! Краеугольный камень здорового питания.

- Ты тоже это ненавидишь? - Ненавижу что? - Неловкое молчание.

Джимми: Нет, позволь задать тебе вопрос. Когда ты заезжал ко мне, ты видел у меня перед домом знак «Склад мёртвых ниггеров»?
Джулс: Нет. Я не видел.
Джимми: А ты знаешь, ПОЧЕМУ ты не заметил знак «Склад мёртвых ниггеров»?
Джулс: Почему?
Джимми: Да потому что его там нет! Складировать ниггеров не мое собачье дело, твою мать!