Знайдено 127 результатів 
Оскар - 1992, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Если ты хочешь любить меня, полюби и мою тень…” В.Бутусов
Яких тільки рецензій не читала я на цей простий дитячий мультик, знятий за мотивами простої дитячої казочки! Люди змагалися у пошуку глибинного сенсу, якого до них ніхто не помітив, попутно підкреслюючи свої ж власні психологічні особливості. Так от, сумарно було виявлено, що “Красуня і чудовисько” - це мультик про:
пропаганду зоофілії (бо чудовисько виступає в образі звіра, коли красуня в нього закохується;
пропаганду ненависті до багатодітного материнства і материнства взагалі (бо єдиною дитиною у замку є син служниці);
заохочення молодих дівчат до того, щоб бути утриманками і жити з багатими і гидкими чоловіками (бо чудовисько живе у красивому замку замість того, щоб жити у брудній халупі).
Подумалося мені, що якщо мультфільм викликає таку полемічну реакцію, то мабуть він і правда непоганий. Натомість, накопала власних глибинних смислів :-)
Так от, ... по-перше, мультик - він про кохання. Його першооснова сягає ще тих часів, коли кохання було панацеєю. Воно лікувало душу, зігрівало серце, робило людину кращою і добрішою, міняло її життєві пріоритети і цілі. Кохання жило як абсолютно самостійна величина, що не підкорялася ніяким законам, окрім власних. Багато з нас виросли, але винесли у серці саме таке уявлення про кохання, і хай навіть воно у такому вигляді не існує, але казка для діток на те і казка, щоб у спрощеному варіанті доносити до маленьких глядачів концентровані істини.
По-друге, ще Карл Юнг, розбираючи на складові людську особистість, виділяв у ній приховану сутність, яку назвав архетипом Тіні. Тінь - це та частина особистості, яку вона сама старається не усвідомлювати і всіляко приховує від зовнішнього світу. Людина віддала б усе на світі за те, щоб цієї частини не було, але вона є і може проявляти себе у найнесподіваніші моменти. Так от, Чудовисько - це така собі Тінь. І якщо людина зможе полюбити тебе у твоїх тіньових, найгірших, проявах, то полюбить і світлим. Адже кохання - це, у першу чергу, про те, щоб прийняти людину такою, як вона є, цілком і повністю.
А тепер до мінусів. Бачу я і третій, не зовсім приємний, смисловий пласт. По суті, красуня закохується у чудовисько в умовах, де у неї вибір небагатий. По-перше, вона не може піти з власної волі, тож, у відповідності до класичного гнучкого жіночого характеру, починає пристосовуватися до обставин. По-друге, чудовисько поводиться за принципом “спочатку зроби погано, а потім поверни, як було”, тобто спершу лякає героїню і демонструє себе страшного, а потім поступово стає милим і люб’язним, що в умовах неможливості вибору для героїні починає здаватися винятковою чеснотою, а не просто нормальною лінією поведінки. Словом, показане “кохання” надто вже сильно нагадує мені прояв стокгольмського синдрому, коли жертва, яку утримують насильно, починає співчувати злочинцеві, виправдовувати його вчинки і навіть ставати на його бік. Тим більше, що всі оточуючі всіляко підштовхують її до таких рішень, переслідуючи при цьому власні корисливі інтереси.
Тим не менш, дитяча психіка все сприймає по-іншому - менш критично, але і більш просто. Тож сподіваюся, що більшість дітей побачили у цьому мультфільмі те, що і мали побачити - історію про дівчину-мрійницю, яка шукала пригоди і знайшла, і принца, перевихованого коханням.
Оскар - 1992, "Найкращий фільм", номінант.
Ех, гангстерські фільми… скільки всього у цьому слові… аж сльоза на очі навертається. Є хороші гангстерські фільми. “Хрещений батько” там, “Славні хлопці”...
А є от, наприклад, дитячі спогади про серіал “Бригада”. Періодичні видання тоді писали про повчальну роль серіалу для сучасної молоді - мовляв, герої ж у кінці помирають, то хай глядачі бачать, до чого призводить такий спосіб життя! А глядачі (і глядачки) заливали слізьми подушки, дивлячись на трупи Пчоли і Космоса, над якими, у свою чергу, театрально пускав сльозу Саша Бєлий. І не мораль була у їх серцях, а гнів: як же так, такі пацани були правильні, хороші, чоткі, а тут їх так… Бо оте саме “діло”, за яке їх, власне, “так”, лишалося десь за кадром, за романтичною поволокою екрану.
Схожа історія відбувається з фільмом “Багсі”, який позиціонує себе байопік. Він практично не покаже нам, чому Бен Сігел отримав свою кличку (від “go bugs” - злітати з катушок), адже мерзот ... ний психопат, убивця і гвалтівник не вписується у романтичну історію про заснування Лас-Вегасу. Спершу нам надію ще лишають, але чим далі в ліс, тим більше нам показують романтика-творця, турботливого батька, люблячого коханця, який задля своєї жінки зробить все, ненавистника тиранії і так далі… А наприкінці - це просто-таки благородна людина, яка віддала все задля своєї високої мрії. Не те, щоб я розбиралася у мафіозі, але щось мені підказує, що така людина у тому середовищі до його віку просто б не дожила.
Найцікавіше, що начебто події майже і не перербрехали, усе приблизно так і було, як показано. Але, як часто буває, річ не у показаних подіях, а у розставлених акцентах, і вони мене трохи здивували, так само, як і сліпе кохання Бена до Вірджинії (і тут теж чим далі в ліс, тим товщі партизани).
Із мінусів також: Уоррен Бітті. Актор шикарний, і вибір його на роль добре відповідає поставленій сценарній задачі, але він мало схожий на реального Багсі. Його виконання ролі та харизма максимально сприяє романтизації персонажа. Він створює образ сильного, домінантного і лиш трішечки неврівноваженого, але прекрасного хижака. Своєю акторською грою він неначе промовляє “Ви ж не будете дорікати леву за те, що він іноді їсть антилоп?” А справжній Сігел, як на мене, більше нагадував героя Джо Пеші із “Славних хлопців” (хто бачив, той зрозуміє), і якщо фільм претендує на звання байопіку, хотілося б усе ж побачити трохи більше реалізму.
Із плюсів: Вірджинія Хілл у виконанні Аннет Беннінг (власне, у неї типова зовнішність примхливої красуні-актриси, яка крутить чоловіками і використовує їх, як може), Мейер Ланскі у виконанні Бена Кінгслі (тепер нікого більше у цій ролі і не уявляю).
Ну і загалом, уся ця історія із Лас-Вегасом навіть у реалі видається доволі романтичною. Бо якщо вона такою не є, то і фільму вона не варта. Так що я все ж готова пробачити фільму певний солодкуватий наліт завдяки епізодам, де нам показали прекрасні пейзажі пустелі Невада і ми разом із героєм змогли відчути, що саме зараз і саме тут, під променями сонця, що заходить, відбувається щось справді важливе.
Оскар - 1991, "Найкращий фільм", переможець
Фільм можна назвати продовжувачем традиції, започаткованої трохи раніше - традиції “вибачення” перед корінними жителями Америки шляхом змальовування їх як “дітей природи” на противагу білим загарбникам, які свій зв’язок із природою давно втратили. Спадкоємець “Єремії Джонса” авторства Сідні Поллака та один з ідейних натхненників “Аватара” (в усіх трьох кінокартинах простежується значна сюжетна подібність).
У кінокартині можна виділити декілька паралельних ліній, які сплітаються у єдине полотно: єднання людини з природою, ідея взаєморозуміння та культурного обміну, протиставлення білої та індіанської культур як протилежностей.
Головний герой символізує тут цілу расу, своєю поведінкою відповідаючи на питання: що могло б бути, якби всі прагнули до діалогу замість того, щоб прагнути до монологу. Це у його характері - намагатися знайти спільну мову із кожною живою істотою, і показана сюжетна лінія навіть дозволяє пофантазувати н ... а тему того, якою б була американська культура, якби асиміляція прийдешніх та корінних мешканців відбувалася б природним, а не насильницьким шляхом? Підозрюю, що це була б якась окрема культура, зовсім не схожа на ту, що є зараз, можливо, більш чутлива до потреб природи і до самих себе.
Одразу помітно, що фільм створено на початку 90-х, адже ніякої неоднозначності нам не подарують. Позитивні герої будуть винятково добрими і благородним (хоч і на свій лад), а негативні виглядатимуть як ходячий викидень генофонду. Але така полярність добре слугує кінематографічній задачі, адже всебічний аналіз ситуації не є метою фільму.
Із плюсів також: прекрасна природа, що створює меланхолійно-мрійливий настрій. Загалом, це найкраще із того, що у фільмі є. Також фільм несе у собі загалом правильні ідеї і необхідний емоційний заряд, на яких варто виховувати молоде покоління.
Із мінусів:
Хронометраж. Так, начебто зрозуміло, чому фільм триває аж 4 години. У ньому не так багато подій, темп фільму повільно-медитативний, бо природа не терпить поспіху. Але, тим не менш, висидіти 4 години не кожному під силу, і не факт, що ця затягнутість сюжетно виправдана.
Початок. Яке смислове навантаження несе у собі сцена проїзду героя під градом куль, не кажучи вже про її абсолютну нереалістичність (як смислову, так і постановочну)? Нам намагаються розкрити характер героя, а саме його безстрашність і героїзм? Але всі подальші події змальовують його як людину сміливу, але не безстрашну і не нерозсудливу. Героїзму ж у вчинку самогубця немає взагалі ніякого. Навіщо потрібна сцена з майором, яка взагалі ніяк не впливає на те, що відбувається? Якщо це все - просто спроба підвести нас до основних події фільму і пояснити, як герой опинився на фронтирі, то можна було просто почати із закадрової фрази “Мене відправили служити у віддалений форт на фронтирі” і зекономити дорогоцінний хронометраж.
З іншого боку, мотивація головного героя, не дивлячись на ці вступні сцени, так і лишається для нас загадкою. Чого він захотів поїхати на край світу? Йому набридла війна? Він ненавидить людей? Він втратив когось близького? Він просто любить природу?
Чому йому так комфортно на самоті? Він відлюдник? Люди втратили для нього цінність? Відповідей фільм не дає, поїхав - і поїхав…
3) Сценарні натяжки. Внаслідок великої кількості переглянутих фільмів, у якийсь момент я почала помічати моменти, які вписані сценаристом виключно для того, щоб рухати сюжет. От наприклад, якби головна героїня була корінною сіу і через те не могла б “працювати” перекладачкою, знаходити спільну мову з індіанцями було б набагато тяжче, і цілком імовірно, що стосунки з племенем так і лишились би на рівні добросусідських. Але за сценарієм так не має бути, тому героїня - біла жінка.
І моє улюблене: причина для фінального твісту, який розкривати я не можу, абсолютно натягнута і неправдоподібна.
4) Я зазначала вище про сюжетну подібність “Танцюючого” і “Аватара”. Але у останнього є невеличка перевага: на’ві - вигадана раса на вигаданій планеті, нам не пропонують історичного контексту, ми не знаємо про них нічого, окрім того, що пропонує сам фільм. Саме тому, відповідно до розставлених акцентів, співпереживати героям дуже легко. А в “Танцюючому” історичний контекст є, і однобокість висвітлення все ж трохи заважає, особливо у зображенні білих людей, які є виключно несимпатичними сволотами, що розкидають по прерії пляшки і трупи тварин (навіщо?). А несимпатичні індіанці - це виключно пауні. От їм можна бути негативними героями: вбивати білих, вбивати сіу і у білих же служити розвідниками. Сіу ж убивають виключно з метою самозахисту, а воюють - виключно за припаси на зиму. Однак спало мені на думку, що білі люди, до того як побудували цивілізацію, теж воювали в основному за припаси на зиму, а вже потім почали воювати за інші речі. Тож зміна і розвиток мотивації воєнних конфліктів - це невід’ємна риса розвитку будь-якої цивілізації, і індіанці просто не встигли “дорости” до цієї зміни. А війна - у будь-якому випадку війна, і у ній гинуть люди, незалежно від того, хто з ким і за що воює.
Оскар - 1991, "Найкращий фільм", мій улюблений номінант
Епіграф:
For he's a jolly good fellow,
for he's a jolly good fellow
For he's a jolly good fellow (pause),
which nobody can deny
(c) Американська вітальна пісенька
У рамках мого знайомства із фільмами жанру “кримінальна драма” я змогла виділити два основні моменти, які можуть фільм істотно підпсувати, особливо якщо ними зловживати.
Перша - романтизація образів гангстерів. Поле для діяльності просто непахане, тут і “не ми такі - життя таке, а так ми нормальні хлопці”, і сувора принциповість та навіть високоморальність гангстерів (особливо у порівнянні з поліцією), чого не уникнув у принципі і класичний “Хрещений батько” (особливо його третя частина).
Друга - надмірне моралізаторство, що може проявлятися як по ходу фільму, так і в самому його кінці.
Не прикрашає фільм і надмірна “чорнушність”, але це вже на любителя.
Скорсезе зміг уникнути усіх цих проблем, і цим фільм прекрасний. Він прос ... то здійснює екскурс в історію (а історія невигадана і показана близько до того, як було насправді), і відстежує причинно-наслідкові зв’язки.
Автор чудово дає нам відчути, чому і чим саме ці хлопці “славні”, але при цьому примудряється не зробити із них романтичних героїв, яким будеш співпереживати за будь-яких обставин. Подальший розвиток подій детальніше розкриває їх характери і діяльність, але також не прагне зіграти на “страшних відкриттях” (ах, головний герой потрапив у мафію і несподівано зрозумів, що тут людей вбивають, ойой, куди тікати?). І в самому кінці нам, у принципі, також по суті не пропонують ні переродження, ані усвідомлення своїх помилок (як, наприклад, у набагато більш пізньому “Законі ночі” Аффлека, або у тому ж “Хрещеному батьку - 3”). Адже життєва ситуація творить людину, а людина у той же час творить ситуацію. І деякі люди вибирають жити так не тому, що ситуація їх змушує, а тому, що у них у характері є один із найсильніших мотиваторів - бажання жити так, щоб правила тобі були неписані, бажання не робити нічого, а мати при цьому все. Сильнішим за це є тільки бажання просто жити. І тому ці люди просто не здатні мінятися.
Бонусом до вибраного способу життя можемо простежити ідею “ілюзорності”, яка розкривається по ходу сюжету. Герой прагне поваги і здобуває її, але це лиш ілюзія поваги, бо насправді не повага, а страх, або ж бажання використати тебе у своїх інтересах. Добробут обертається ілюзією, бо він закінчиться із в’язницею або конфіскацією чергової партії. Свобода - ілюзія, бо правила “добропорядного суспільства” просто заміняються правилами кримінального суспільства, яких треба дотримуватися. Дружба - ілюзія, бо найближчий друг уб’є тебе першим, причому навіть не за “діло”, а за потенційну загрозу, яку ти можеш становити.
Неілюзорним є тільки саме життя, яке можна втратити у будь-який момент, бо якщо дон і його “сім’я” ще мають відносні шанси дожити хоча б до сивого волосся, то “шістки” - довго не живуть.
Але герой або не здатен зрозуміти всю ілюзорність світу у якому він живе, або ж готовий жити з нею, бо для нього це все одно краще, аніж “добропорядне” існування (що, у принципі, підтверджується і історією реального прототипа).
Можна поглянути і з іншого боку. У юному віці, коли людину все ще творить ситуація, які шанси пояснити молодому хлопцю, що “отак - правильно, а отак - ні”, якщо він щодня бачить навколо себе абсолютно протилежне? Я от і самій собі не змогла б пояснити, не те що комусь. І з цієї позиції ми приходимо до висновку, що основний винуватець тут - державна система, яка однією рукою бореться зі злочинністю, а іншою - її ж підгодовує. За таких умов подібні “славні хлопці” не переведуться ніколи.
Із плюсів: Практично все, що є у цьому фільмі.
Із мінусів: тут будуть виключно суб’єктивні фактори. По-перше, сюжет був побіжно знайомий мені ще до перегляду, плюс занадто багато я вже бачила кримінальних драм, щоб він міг прямо вразити новизною. Також трохи заважала схожість сюжетної схеми із “Вовком з Уолл-стріт”. Я розумію, що насправді це “Вовк” схожий на “Славних хлопців”, але поскільки його я дивилася якраз раніше, то під час перегляду “Хлопців” виникало відчуття дежа-вю і відволікало від емоційного сприйняття фільму.
Цитата: “Сколько себя помню, я всегда хотел быть гангстером. Для меня быть им значило куда больше, чем президентом Соединённых Штатов” Генрі Хілл
Оскар - 1991, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Життя - це сон”
У рамках зображення реальних подій, а саме - епідемії летаргійного енцефаліту (хвороби, ускладненням якої є ступор і повний параліч внаслідок пошкодження мозку), фільм намагається імплементувати кілька важливих ідей. А саме: що треба цінувати кожну мить свого життя, бо шанс на життя випадає не кожному; що деякі люди сплять у кататонічному ступорі, а деякі - примудряються спати і без нього, спати наяву, безучасно спостерігаючи, як саме собою проживається їхнє життя. Також фільм намагається дослідити ситуацію, у якій людина раптово прокидається і розуміє, що їй 40-60 років, і більшої частини її життя взагалі не було.
Формат байопіку концентрується значною мірою на подіях і двох головних персонажах, дозволяючи глядачеві самостійно промислити і прожити показане і зробити ті висновки, які йому близькі. Із усіх оскарівських полотен того року - найменш епічне і найбільш камерне, але від того не менш щире і ... емоційне.
Із плюсів: реальність описуваних подій сама по собі створює додатковий драматизм і викликає неймовірне співчуття. Тим не менш, фільм не маніпулює глядачем, він показує без прикрас, як було насправді і як може бути, не опираючись на критерії справедливості/несправедливості. Адже у тому, що у житті відбувається часто немає не те що вищого, а навіть найменшого сенсу, і нерезонно задаватися питанням “чому?” і “за що?”, бо воно, скоріш за все, буде задане у порожнечу.
Із мінусів: підвішуючи вказані вище питання, фільм, тим не менш, зачіпає їх доволі поверхово і навіть не зовсім вдало. Наприклад, розкриття дилеми “людина “спить наяву” - людина починає жити” відбувається через появу у персонажа особистого життя, що виглядає трохи дивним, так як життя персонажа, як на мене, і так було доволі наповненим, причому важливими для нього речами, і аж ніяк не можна сказати, що він “не жив, а спав”. Подібна ж ситуація відбувається і з розкриттям решти філософських дилем.
Оскар - 1991, "Найкращий фільм", номінант
Замість епіграфу буде довідка: “Архетип у мистецтві - первинний образ, оригінал, загальнолюдські символи, на яких базуються міфи, фольклор і культура у цілому (наприклад, зла мачуха, вірний слуга і т.п.).
Іноді, коли тобі вже 30 і такий фільм дивишся вперше, складно сприймати його із таким же рівнем романтизму, який був би у 16, і я себе винуватила кілька годин у тому, що якось я зачерствіла за останні роки, раз мені так складно. Аж доки не вихопила із мозку цікаву думку. Думку про те, що це не фільм про конкретних героїв і конкретний випадок, героїв, у яких ти можеш упізнати себе, своїх друзів, людей на вулиці. Ні, у авторів вийшов фільм, який, по суті, є ходячим архетипом, сукупністю символічних образів і символічної ж поведінки героїв.
Поганого у цьому нічого немає, адже у кожному художньому творінні можна виділити певні символи, але така позбавлена індивідуальності архетипічність у чистому вигляді, як на мене, трапляється ... дещо рідше.
Розберемо детальніше.
Сем - це архетип Лицаря, такий собі Айвенго. Мужній, добрий, чесний, готовий на все, щоб захистити, і в цьому його основна функція. Вона настільки основна, що навіть тримає його на землі після смерті. Також, водночас, Сем - це архетип Христа, невинної людини, що померла, постраждавши за чужі гріхи. У нього немає недоліків. Він прекрасний, сум і страждання на його прекрасному обличчі також прекрасні. Нічим, абсолютно нічим автори фільму його не заплямували. Навіть у самому кінці, хоча могли б…
Моллі - Прекрасна Дама, або ж Принцеса. Красива, ніжна, беззахистна. Така собі леді Ровена із того ж роману “Айвенго”. За сюжетом, по суті є об’єктом (любові, поклоніння, захисту), при цьому не здійснює майже ніяких активних дій і не приймає рішень (хіба окрім походу у поліцію), спершу дає себе обманути, потім дає себе врятувати. Так, її пасивність легко пояснюється життєвою ситуацією, але це не суперечить архетипічності образу.
Ода Мей - це Трикстер. Архетип, що не уособлює собою ні чисте добро, ані чисте зло, однак вирізняється лукавством і хитрістю, керується виключно власними пристрастями і бажаннями, є порушником загальноприйнятих норм, у деяких випадках - комічний “аналог” головного героя або його “комічний” помічник. У принципі, єдиний персонаж фільму, який, помимо архетипічних рис, таки наділений яскравою індивідуальністю, яка, однак, тільки підкреслює “трикстерність” персонажа.
Також наявні практично у чистому вигляді (без імен, бо спойлери) архетип Іуди (зрадника) і архетип Бунтаря (злочинця). Чому у чистому вигляді? Бо дані герої не наділені більше ніякими індивідуальними рисами. Іуда винятково підступний і зраджує із корисливих інтересів, Бунтар - зло, що нікому не підкоряється і не має ніяких принципів.
Ну і, “у ролі самих себе” - архетипи Світла і Темряви. Так і зображені. Світло - це світло, а темрява - це темрява. Християнська полярність, у рамках якої є тільки добро, яке потрапить у рай, і тільки зло, яке потрапить у пекло. Добро не може чинити неправедно (майже), а зло не здатне на хороші вчинки. І у сукупності ці всі символи конструюють історію про архетипічну романтичну космічну любов.
Плюси: символічність і схематичність образів “не відволікає” від головних ідей. Про те, що любов - найвеличніше почуття, якому і смерть не на заваді. Що зло завжди буде покаране. Що треба цінувати кожну мить, проведену поряд із коханою людиною, і якщо ти когось любиш, то про це можна і варто говорити.
Має сенс також згадати прекрасну сценарну інтригу із планом головного героя (сцена у банку - оплески!) і загалом прекрасну Вупі. Аж захотілося передивитися ще деякі старі фільми за її участю.
Мінуси: Ця ж сама символічність і схематичність заважає, адже стає складніше ідентифікувати себе із героями, а отже, і співпереживати їм. Занадто вже вони ідеальні, як і їхнє кохання. Ба навіть є думка, що саме смерть зробила їх кохання максимально ідеальним, і воно у своїй ідеальності і застрягло. Єдине, що дозволяють собі творці фільму - мінімальний конфлікт із приводу одруження (і тут же вкидають традиційний штамп про те, що саме жінка раптом хоче заміж (навіть якщо до того не хотіла), і саме чоловік сумнівається (навіть якщо любить її усім серцем і життя йому без неї не миле).
Також трохи заважало, як фільм сам порушує свої ж закони. Начебто привид не може взаємодіяти із матеріальними речами - ан нєт, тут вже може. Начебто привида не можна бачити і чути нікому, крім медіума - ан нєт, тут вже можна… і так далі.
Але феноменальний відсоток позитивних рецензій свідчить, що все написане вище для багатьох людей проблемою не є, і я їм по-доброму заздрю.
Цікаві цитати:
Сэм: Зато ты попадёшь в рай.
Ода Мэй: Я не хочу попасть в рай, я хочу пойти в банк и обналичить чек.
Ода Мэй: Он всю ночь пел мне песню про какого-то Генри Восьмого.
Молли: Точно так же он заставил меня пойти к нему на первое свидание.
і моє улюблене:
Ода Мэй (сотруднице банка): Ой, понимаете… Мне нужен другой бланк, а то я не тем именем подписалась!
Оскар - 1991, "Найкращий фільм", номінант
Загалом, серед глядачів є різні думки відносно третього фільму. Одні вважають його шедевром на рівні перших двох частин, інші упевнені, що знімали його винятково з комерційною метою. Треті займають проміжну позицію, стверджуючи, що так, заробити хотіли на знайомих образах, але зробили це у дусі перших стрічок і з максимальною до них повагою. Знаю навіть людей, які кажуть, що третій фільм класний, зате другий не дуже.
Окреслю і свою позицію. Не дивлячись на те, що третя частина культового творіння була абсолютно необов’язковою, тим не менш, її можна сміливо додати у копилку аргументів на користь твердження, що Коппола погано фільми не знімає, бо не вміє. Можна навіть сказати, що кожен із трьох фільмів несе, окрім загальної, ще і окремо свою ідею. Так, перший фільм - він про те, як хороша людина під впливом обставин стає не надто хорошою, сама цього не помітивши. Другий - про те, як людина намагається переломити обставини, але іно ... ді це просто неможливо (ну і ще пара ідей, бо другий фільм досить різноплановий). Третій же у нас вийшов про справжні цінності, значення яких людина зазвичай усвідомлює ближче до кінця життя, і часто - усвідомлює запізно.
Очевидно, саме завдяки наявності власної ідеї, відмінної від попередніх стрічок, картина все ж потрапила у номінацію на “Оскар”. А може, це сталося просто за інерцією… тут вже не розбереш
Із плюсів: хороше продовження історії, поява колоритних нових героїв, традиційні режисерська робота і акторська гра, і, нарешті, однозначна крапка, яка, сподіваюся, унеможливлює появу четвертого фільму. Ні, ну можна, звісно зняти черговий “шедевр” про правнуків Майкла, але таке робити - себе не поважати.
Із мінусів: а мінуси таки є, і саме тому це не шедевр, а просто непоганий фільм. Перший - вибілення образу Майкла. У перших двох фільмах це неоднозначний персонаж, яким водночас захоплюєшся і боїшся його, бо від нього віє холодом, небезпекою і внутрішньою силою. Але той Майкл, якого зображує Пачіно у третьому фільмі, здатен налякати хіба мою бабусю. Він такий сумирний, такий домашній, такий милий… Так, це, імовірно, зроблено заради проштовхування тієї ідеї, про яку я писала вище, але все одно ріже око… Неначе Аль забув, котрого із своїх численних персонажів він зараз грає… І не тільки акторська гра, а і деякі сюжетні ходи створюють таке відчуття… І не можна не зазначити, що такий підхід сприяє певній романтизації образу Майкла, який на фоні всіх інших виглядає просто-таки високоморальною людиною. Такої однобокості у перших двох фільмах не спостерігалося.
Дивним виглядало деяке збільшення активної ролі жіноцтва у “сім’ї”. З одного боку, неначе і данина часу, але з іншого, за сюжетом у нас 1979 рік та глибоко патріархальна італійська мафія, так що я і не знаю…
Ну і останнє - самоцитування і самоповтори, які водночас і тішать серце, і ріжуть око. Хотілося б деталізувати, але так спойлерів не уникнути.
Цікаві цитати:
— Какой смысл исповедаться, если я не раскаюсь?
— Я слышал, вы человек практичный, что вы теряете?
“Всю жизнь я пытался подняться в обществе, туда, где всё законно, честно. Но чем выше я поднимаюсь, тем становится гаже”
“Нельзя ненавидеть врагов, это искажает оценку”
“Я заметил, что чем мне хуже я становлюсь разумнее. Видимо, когда умру, я буду мудрецом!”
Переможець Оскар - 1990 у номінації "Найкращий фільм"
От здавалося б, фільм, який отримав Оскара, фільм начебто непоганий, а практично нема чого про нього сказати. Сюжет розкритий в анотації, ні більше, ні менше, там немає. Вся прєлєсть - у діалогах, персонажах і напівтонах.
З оригінальністю тут все дуже складно, бо фільм - представник ще одного, офіційно не існуючого, жанру, під назвою “драматичні расові взаємини із прицілом на “Оскар”.
Однак цікаво, що і драматичності тут немає як такої. Дуже м’яко показана зміна ставлення білої господині до свого темношкірого водія? Але вона ніколи не була расисткою, і його не ненавиділа. Просто люди із різних соціальних прошарків багато спілкувалися і поступово потоваришували. Все. І якби тут не було расового підгрунтя, чи потрапив би даний кін у приціл уваги кіноакадеміків? Так, я не люблю кон’юнктуру.
Плюси у фільму, безумовно є, але вони знаходяться, скажімо так, не у сюжетній площині.
Персонажі. Прекрасна місс Дейзі із ... незламною волею, впертим характером і кілометровим почуттям власної гідності, простецький, але не ликом шитий водій, стомлений маминими примхами син… Тут просто цілий зоопарк персонажів, і всі вони виглядають дуже природньо.
Акторська гра. Загалом, можна б до попереднього пункту, бо без хорошої акторської гри неможливо створити таких персонажів.
Із мінусів: 1) Неквапливість дії, яка переростає у майже повну її відсутність. Наче це просто набір сцен, які ілюструють персонажів, а не цілісна історія, в якій ці персонажі живуть
2) Хотіла сказати “затягнутість”, потім глянула на тривалість фільму… Так, це, мабуть, і правда талант - зняти фільм тривалістю в 1 годину 30 хв. так, щоб здавалося, наче він іде цілих дві. Тут без таланту не обійшлося.
Найкращий кандидат на Оскар - 1990 у номінації "Найкращий фільм"
Епіграф: “Hay, teacher! Live the kids alone!”
Про важливість вибору. Яким би не був вибір, він має бути. Чи не найважливіша річ, яку варто б винести із учбового закладу, але якраз такому там, в основному, і не навчають. Навчальний заклад як частина системи покликаний виховувати члена системи, а не того, хто в теорії може систему зламати.
Цікаво виходить, що навіть той, хто закликає ламати систему, все одно є її частиною. До кінця не доламаєш, та, мабуть, і не варто, бо “яка розумная цьому альтернатива?”
Наприкінці фільм дещо збивається на необ’єктивність, адже, шляхом демонстрації одного конкретного випадку підводить до висновку про шкідливість усієї системи. З іншого боку, може систему можна не ламати, та модифікувати її варто. Те, що приводить до смерті, не варте життя, те, що покликане давити у людині творче начало, двічі його не варте. Вочевидь, це та ключова думка, яку намагаються донести до нас а ... втори.
Із плюсів: атмосфера повертає нас у ті благословенні часи, де кожен був готовий бунтувати проти правил задля того, щоб написати свої, і мріяв змінити світ на краще. І кожен готовий знову розривати на грудях гранітну сорочку, навіть якщо у реалі він перетворився на того, ким так боявся стати у дитинстві - офісний планктон на дивані із пивом.
Із мінусів: однобокість висвітлення. Хоча, якби фільм був з усіх боків об’єктивний, не було б у ньому того посилу, яким він і цінний.
Цікаві цитати:
“Рвите розы, пока не поздно. На латинском эта фраза звучит как carpe diem. Дословный перевод — лови мгновение.”
“Правда – это короткое одеяло, одеяло, под которым всегда мерзнут ноги. Его можно натянуть, завернуть, но его всегда не хватает. Можно ворочаться, брыкаться, но укрыться им нельзя. И с рождения до самой смерти оно закрывает только наше лицо, искаженное плачем, воплем и визгом.”
Кандидат на Оскар - 1990 у номінації "Найкращий фільм"
Ірраціональний фільм. Із тих, які ніколи не будеш розбивати на зав’язку, основну частину, кульмінацію і епілог. Із тих, де ти ніколи не станеш докопуватися до логіки і причинно-наслідкових зв’язків, бо це не має нікого сенсу. Тебе ведуть за ручку по плутаних автодорогах Сполучених Штатів, а ти, як дитина в очікуванні Нового року, все і чекаєш, куди ж тебе доведуть, і що буде в кінці.
Один із рецензентів десь тут зазначив, що “фільм про релігію, тільки замість релігії - бейсбол”, що і демонструє оригінальність підходу. Важко проникнутись до кінця, якщо ти не фанат гри, але в цілому розумієш, що бейсбол можна замінити на футбол, теніс, рок-н-ролл, ліпку пасочок із піску… загальний сенс від того сильно не поміняється.
Водночас це психотерапевтична казочка, в якій, тим не менш, не дивлячись на певну ірраціональність, всі підвішені рушниці стріляють, а питання закриваються, що набагато краще, аніж коли роблять навпак ... и - прикриваються структурованістю, а на ділі виявляється, що вона ніде і не ночувала.
Із плюсів? Я б сказала, що тут все прекрасно, так нащо вдаватися в деталі.
Із мінусів? Ну, кіно не для кожного, і це не докір. Просто всі по-різному сприймають світ. І так, якщо спробувати осмислити фільм раціонально, чекай біди.
Кандидат на Оскар - 1990 у номінації "Найкращий фільм"
Епіграф: “Это гребаный Вьетнам, сынок” (с) Джерело не знайдено
Епіграф № 2:
“Війна, війна, зусилля й намагання
втоптала в бруд сердець братання
прокльони ворогів і поминання
нещасних душ, загублених в пітьмі”
(с) Одна українська поетеса
Вочевидь, фільми на в’єтнамську тематику - це окремий жанровий пласт американського кіно. У певний період намітилася тенденція, яка відображала настрої у суспільстві - роздуми на тему “кому воно треба, що ми там робили і нащо це нам впало”. Сходу можна згадати “Цільнометалеву оболонку” Кубрика і “Апокаліпсис сьогодні”. Фільм Стоуна у такому контексті бачиться як міцна трендова драма, у принципі, таким часто Оскари і перепадають.
Фільм про кардинальну зміну особистісних переконань шляхом проходження через певний катарсис. Про спроби зберігати хорошу міну при поганій грі, коли вже і тобі самому, і оточуючим зрозуміло, що там ніяка хороша міна і поряд не лежала. Імовірно ... , про те, що іноді для того, щоб піднятися, треба опуститися аж на саме дно, як би банально це не звучало.
Головного героя жаль, і його має бути жаль. Тут у нас ніяких несподіванок не відбувається. Пропаганда у голові потроху відмирає, заміняючись власними думками, які поступово, не одномоментно, проростають. Щоправда, іноді людина платить за це надмірну ціну, як от у цьому випадку. От ця поступовість і викликає певні питання. Складається таке враження, що у хлопця ноги відмирають по сантиметру в день, так повільно він міняється, так патріотично продовжує чіплятися за свої застарілі мисленнєві шаблони. А потім навпаки - різко починає відвідувати демонстрації людей, яких ще сам позавчора запльовував як зрадників і антипатріотів…
І так, фільм яскраво демонструє авторське ставлення до проблеми війни у В’єтнамі, але не до проблеми війни як такої, що було б цікавіше і неоднозначніше. А тут… хтозна, може у 1989 році думки були новаторськими, а фільм відповідав соціальним запитам, а зараз… зараз це просто фільм.
Із плюсів: Демонструються важливі для суспільства ідеї. І так, такі фільми треба знімати, незважаючи на їхню передбачуваність і неоригінальність, знімати постійно, щоб народ не забував і не вдарявся у захмарний мілітарі-патріотизм. Також слід згадати юного мальчіка-красавчіка Круза, який на диво на своєму місці, за нього окремий плюс.
Із мінусів - передбачуваність. Але так, ловлю камінці на свою адресу, бо хочете непередбачуваності - не ходіть на байопіки.
Кандидат на Оскар - 1990 у номінації "Найкращий фільм"
Епіграф: “Где мысль не работает вместе с рукой,там нет художника.” Л.Да Вінчі. Ну, або у нашому випадку - з ногою.
Про терпіння і труд, які все перетруть. Або про талант, що проб’є собі дорогу. Або про Господнє почуття гумору, не інакше. Справді, це ж яким засранцем треба бути, щоб заперти художника у скалічене тіло і змусити його роками звідти виповзати? Да, Боженька може. Альтернативне питання: чи отримала б людина таку порцію дифірамб і світового визнання, будь її картини намальовані все ж не лівою ногою, а правою рукою? Я от не знаю. Та і сам він не знає. Геніальність - почасти суб’єктивна річ, особливо в мистецтві. Я от рецензії геніально пишу. Звісно ж, суб’єктивно геніально))
Із плюсів: дуже приємно дивитися на сім’ю головного героя. Бувають люди, які своїм нормальним здоровим дітям ламають психіку і самооцінку, а тут такоє… Якщо так і справді було, то віру у людство можна поки що зберегти.
Акторська гр ... а також шедевральна поза всяким сумнівом, в основному через складність жестового і мімічного діапазону, який треба було відобразити абсолютно здоровій людині.
Із мінусів: Хочеш номінацію на Оскар - зніми кіно про сліпоглухонімого талановитого афроамериканця-каліку-гея. При всій моїй повазі до сліпоглухонімих талановитих афроамериканців-калік-геїв. Хоча у 1990 це мабуть ще було в новинку, просто фільм не витримує перевірки часом.
Також, не бажаючи робити із головного героя святого мученика, автори зробили із нього… те, що зробили. І дивитися на нього неприємно, а тому і співпереживати малореально. А біда таких байопіків у тому, що весь сюжет фільму, зазвичай, викладено в анотації. Їм доводиться брати драмою, а коли головний герой замість співчуття викликає легку відразу, то хочеться поставити непогану оцінку хіба за старання.
Насамкінець: Ліва нога - це антонім “правої руки”. Якби фільм не на реальних подіях був заснований, я б тут пошукала якусь авторську метафору. А з іншого боку, кажуть, що у Бога теж є почуття гумору… Да, ліва нога - не права рука, але то нічого, аби голова була!
Оскар-1989, "Найкращий фільм", переможець
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - драма", переможець
Епіграф: “Аутисты в силу самой природы своего заболевания с трудом поддаются внешним влияниям. Они обречены на изоляцию и, следовательно, на оригинальность.” Олівер Сакс
Перший перегляд цього фільму припав на моє дитинство - період, коли я із великим пієтетом ставилася до слова “Оскар” поряд із назвою кінокартини. Саме тому довелося переглянути його ще раз, щоб мати можливість оцінити свої емоції вже із дорослої позиції.
Цитати:
Сюзанна: Ты используешь меня, используешь Рэймонда. Ты используешь всех.
Чарли: Использую Рэймонда? Эй, Рэймонд, я использую тебя?
Рэймонд: Да.
Чарли: Заткнись. Он отвечает на вопрос, который ему задали полчаса назад.
Одразу не можна не згадати, що це кіно на доволі модну і на той момент оригінальну тему. Так, за рік до цього був фільм “Пробудження”, присвячений людям, що опинилися у стані кататонічного ступору. Ще через ... рік з’явиться “Моя ліва нога” - про людину, хвору на ДЦП. Тим не менш, “Людина дощу” стала знаковою подією і на багато років вперед визначила образ людини із розладом аутичного спектру, і не тільки у кіно, а і в очах пересічного громадянина. Зокрема - у плані наявності у такої людини надзвичайних здібностей і талантів (що не завжди відповідає дійсності, але добре відповідає кінематографічній задачі - показати людину, у якої природа забрала дещо цінне, але і дала дещо натомість).
Ряд ситуацій, змальованих сценарієм, приводить нас до роздумів на тему, чи можливо взагалі насправді полюбити людину, яка, з одного боку, талановита і по-своєму цікава, а з іншого - ніколи не зможе повноцінно полюбити тебе у відповідь, бо не розуміє своїх емоцій. Мене ці самі роздуми привели до висновку, що якщо ставитися до людини як до розумово неповноцінної, вона тебе однозначно буде дратувати своєю “неадекватною” поведінкою. Якщо сприймати як генія - ти, навпаки, зробиш для неї все і для цього навіть поступишся власними інтересами. І тільки якщо сприймати таку людину просто як звичайну, тільки зі своєю специфікою мислення, тоді можливо її прийняти і навіть прив’язатися до неї, що нам і демонструють. Але чи можливо її полюбити - для мене особисто це питання так і лишилося відкритим, не дивлячись на показане у фільмі.
Із плюсів: зазвичай виділяють акторську гру, і я приєднаюся до того, що зазвичай. Також фільм наповнений правильними ідеями - сприяє розвитку у людині милосердя, терпимості, а також, у силу своїх скромних можливостей, і деякому розширенню світогляду, виконує виховну функцію, завдяки чому його варто подивитися, і бажано у юному віці, для того, щоб не стати людиною, яка впадає у конвульсивний припадок від страшного слова “толерантність”
Із мінусів: один із головних героїв висловлює бажання зробити правильний вибір, і зробити його він готовий із радістю. Тим не менш, момент його несподіваного “переродження” для нас як глядачів лишається не зовсім зрозумілим і виправданим. Адже людина, тим більше доволі егоїстична, не міняється одномоментно. І загалом, відчути симпатію до людини і взяти на себе відповідальність за неї - це речі трохи різні, і такий вчинок свідчить скоріше не про переродження, як намагається продемонструвати нам фільм, скільки про те, що герой так і лишився доволі-таки легковажною істотою.
Також однозначність, із якою фільм розправляється із полемічним питанням проростання щирої родинної любові до людини, яка навіть не може тобі адекватно відповісти, фільм не зовсім прикрашає, як на мене. Але, з іншого боку, у цій однозначності якраз і криється основна ідея фільму, так що, імовірно, я просто нічого не тямлю у родинній любові…
На мою думку, найкращий номінант на Оскар-1989 у номінації "Найкращий фільм"
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - драма", номінант
Епіграф: “Небагато людей готові вмерти за расизм. Вони вб'ють за расизм, але не вмруть за нього” Флоренс Кеннеді
Бувають фільми ідейно “правильні”, бувають - художньо цінні. І не завжди ці дві риси поєднуються у одному фільмі, але “Місісіпі у вогні” - приємний виняток із правила. Він знятий у жанрі кримінальної драми за її законами, і якби головні герої боролися, скажімо, проти мафії, могла б вийти класична картина, у якій є все: закон “омерта” (мовчання), кругова порука, рекет, залякування мирного населення, двоє поліцейських, що безуспішно борються проти системи, і класична підстава.
Але вибрана авторами антирасистська спрямованість робить фільм набагато більш реалістичним. Адже якщо мафія у кіно - це неначе якась окрема структура, яка хоч і має владу, але від неї можна абстрагуватися рядовому громадянину, то від п ... оказаного у фільмі ку-клукс-клану не абстрагуєшся ніяк. Його члени - звичайні люди різного достатку і професій, твої друзі і сусіди, які зранку вітаються, а ночами вбивають і катують невинних людей. Ще дужче лякає той факт, що фільм знято на реальних подіях, які мали місце усього лиш півстоліття тому.
І вже зовсім страшно те, що під час перегляду фільму я “впізнавала” цілі слова, фрази і ідеї, вкладені у вуста расистів. Я точно чула їх раніше, від добрих і милих пересічних громадян в Інтернеті, зазвичай на адресу людей нетрадиційної орієнтації або трансгендерів, рідше - євреїв, іновірців, жінок насамкінець. Міняється час і місце дії, міняються ознаки дискримінації, а люди не міняються аж ніяк, і деякі кінокартини не втрачають актуальності і за 30 років.
Саме тому, на мою думку, фільм рекомендовано до перегляду абсолютно всім. Адже він про те, чим рівність права (юридична) відрізняється від рівності через право (фактичної), і про те, що мало вибороти собі права, треба ще мати важелі впливу для того, щоб захищати їх від порушення.
Із плюсів: не дивлячись на яскраво виражену антирасистську спрямованість, кіно не скочується у формулу “всі чорні - хороші, всі білі - погані”. Темношкірі об’єктивно виступають жертвами, які нічого не вирішують, але це відповідає тодішнім реаліям. Тим не менш, із їх числа нам навіть не показали жодного, хто претендував би на звання хоча б другорядного героя. Головні герої тут якраз білі люди - федеральні агенти, яких послали “навести порядок”. Тому замість протистояння чорних і білих ми насправді бачимо протистояння адекватних білих людей і білих расистів. А оскільки перші є представниками федеральної влади і людьми, які по суті допомагають впроваджувати на місцях провладний курс толерантності, а другі - представники влади регіональної, які опираються цьому, то їх протистояння перетворюється на боротьбу людей гуманістичних і просунутих проти відсталих ретроградів, на боротьбу нормального світу проти спотвореного, світу, де захищаються права людей, проти світу, де панує беззаконня.
Із мінусів: сюжетна схема дещо шаблонна, як і персонажі. Так, ми вже мільйон разів бачили тандем “правильного” і “неправильного” копа і просування ідеї про те, що беззаконня неможливо перемогти законними методами, іноді його можна подолати тільки вийшовши за рамки. Тим не менш, для мене особисто акторська гра та ідейна складова фільму нівелює всі його мінуси.
Цікаві цитати:
Нас учили, що сегрегація визначена Біблією. Із ненавистю не народжуються, її прививають
Південні жінки рано виходить заміж, а потім увесь час не можуть зрозуміти, як же їх угараздило
Якщо хлопці лежать у болоті, значить, вони це заслужили
Чого вартий твій батько, якщо його обскакав навіть негр?
(на руїнах спаленої негритянської церкви) Жаль, що ви не проголосували, але ви маєте на це право
- Є речі, заради яких можна віддати життя. - Можна звірствувати і вбивати задля тих самих речей.
Оскар-1989, "Найкращий фільм", номінант
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - драма", номінант
Жила-була собі людина, яка подорожувала. Але вона не любила подорожувати. Так, випадковий турист
Була у людини дружина. Але людина дружину не любила. А може любила. Хто його розбере…
І був у людини син, а потім його не стало. Можливо, тому людина втратила здатність розуміти себе і приймати будь-які рішення. А може, вона завжди така була. Тут без сто грам не розберешся…
Тим не менш, у людини не було проблем із жінками: і одна тут за ним, і друга… Мабуть, у тих жінок годинник казав цок-цок, бо яку кашу можна варити із людиною, яка навіть незрозуміло, чи любить когось узагалі, чи ні, для мене лишається загадкою.
А потім людина починає все ж приймати рішення, бо любов…
Загалом, бувають різні фільмі. Якісь претендують на універсальність показаного, якісь просто зображують конкретних людей у конкретних обставинах. Але кожен фільм знімають із певною метою ... . Донести важливу ідею, розповісти цікаву історію, принести глядачу насолоду (інтелектуальну, візуальну, емоційну і т.д.), виконати освітню чи виховну функцію, грошей заробити хоча б. Іноді автор знімає фільм для себе, здійснюючи через нього певне самоочищення, переживаючи катарсис або просто втілюючи у візуальний ряд власні спогади. Але з якою метою був знятий даний фільм, мені зрозуміти так і не вдалося. У ньому є мелодраматичний сюжет, спроба аналізу психологічних переживань, але при цьому виникає відчуття, що він абсолютно ні про що.
Нових цінних для себе ідей я не виявила. Ідея про те, що коли людина у депресії, їй все одно і вона не здатна приймати рішення? Дякую, я це і так знаю. Що любов лікує? Та загалом не дуже, та і не впевнена я, що мені показали любов, так хіба, використання людини людиною… Що треба пережити трагедію і рухатися далі? Ну, я бачила і більш вдалі втілення цієї ідеї. Насолодою там теж не дуже пахне, ні естетичною, ні інтелектуальною, так само не пахне і цікавою історією.
Із мінусів: все перечислене вище
Із плюсів: фільм не можна назвати відразливим або шкідливим. В ньому місцями є приємний гумор. Також цікава побічна лінія сестри головного героя, я б скоріше подивилася фільм про неї.
Допускаю, що я щось упустила, не знаю якоїсь передісторії, дивилася не в тому настрої або кіно просто не для мене, тому заздалегідь попрошу вибачення у тих, хто все ж знайшов у даному фільмі щось для себе. Але я так і не змогла дати собі аргументовану відповідь на питання “навіщо я викинула на це півтори години свого життя?”