Знайдено 127 результатів 
Епіграф: “Єдиний спосіб уникнути спокуси - піддатися їй” (с) О.Уайльд, “Портрет Доріана Грея”
Епіграф № 2: “Святенництво - це набожність, позбавлена доброчесності” (с) Імануїл Кант
Сприйняття даної кінокартини, хоч і переважно позитивне, часто залежить від того, наскільки у глядача зміщений світоглядний фокус у бік консерватизму або ж ліберальності. Дозволю собі заочно подискутувати із антипатиками і висловити наступне:
Фільм не протестує проти релігії та віри, хоч на перший погляд може здатися, що це не так.
Фільм не протестує проти моралі як такої, хоч на перший погляд може здатися, що це не так.
Фільм не є одою фемінізму, не розвінчує ідею шлюбу і не протестує проти сімейних цінностей, хоч на перший погляд може здатися, що це не так.
Фільм не закликає робити все що завгодно і жити без будь-яких табу, хоч на перший погляд може здатися, що це не так.
А що ж робить фільм? Спробуємо розібратися.
Головна героїня - атеїстка, але вона не намагається “зробити” атеїстами ре ... шту мешканців містечка і розвінчати їх віру. Скоріше, вона живе відповідно до власних понять і переконань, і в ці поняття вписується право, наприклад, відкрити шоколадний магазин напередодні великого посту. І людина, яка щиро вірує у необхідність самообмеження під час цієї релігійної практики, зможе встояти перед будь-якою спокусою.
Але набагато легше з останньою боротися тоді, коли її як такої немає. Коли всі мешканці містечка дружно тримають піст і колективно вберігають одне одного від спокуси, це дозволяє їм формально дотримуватися релігійних правил і почуватися правильними людьми. Але суть посту полягає в індивідуальному самообмеженні, яке цінне лиш тоді, коли іде за бажанням людини, а не коли нав’язане зовні. І якщо така дрібничка, як шоколадний магазин, здатна змусити цих “благочестивих” людей звернути з істинного шляху, то грош ціна такій доброчесності. Звідси перший постулат - “Доброчесність має іти зсередини, а не ззовні”.
Поняття релігії та моралі у показаний час нерозривно пов’язані, але цікавим видається той факт, що основний моральний авторитет у фільмі - не молодий священик, який і сам би радий переосмислити догмати, а мер міста, людина цілком світська, наділена повагою та владою. Зрозуміло, що і церковні догми як такі часто доволі далекі від заповідей Христа, але втручання світської людини у підтримання морального образу міста наводить на думку, що страх перед Богом поступився місцем страху перед думкою однієї людини як виразника думки колективної, і перед можливим остракізмом внаслідок порушення негласних суспільних правил. Навряд чи хтось один має право перебирати на себе подібні функції, тим більше, що такі люди часто самі мають скелети у шафі, не сумісні з тим образом себе, який вони намагаються демонструвати оточуючим. Звідси другий постулат - “Не варто сліпо дослухатися до святенників, мораль має бути осмисленою”.
Також кінокартина прекрасно демонструє, що люди - істоти складні, і їх аж ніяк не можна судити за однією зовнішньою, догматично визначеною, ознакою. Так, на виході може виявитися, що від однієї атеїстично налаштованої незаміжньої матері-одиначки для громади більше користі, в тому числі і в моральному аспекті, аніж від “добропорядного” громадянина, що відвідує церкву, та при цьому б’є свою дружину. Звідси третій постулат - “Не суди про людей стереотипно”.
Незважаючи на те, що у фільмі підіймається тема домашнього насильства, та і значна кількість героїв чоловічої статі виглядає, м’яко кажучи, непрезентабельно, фільм, скоріше, імплементує не ідею відмови, а ідею вільного вибору на противагу ідеї так званої “святості” шлюбу. Тут водночас і про Джозефін, яку кривдить чоловік, і про мадам Адель, яка вже 40 років вдова і все ще носить траур, і про графа де Рено та його “блудну” дружину, і про саму Вієнн, що народила дитину, не будучи заміжньою. Шлюб - не константа, неначе хочуть сказати нам. Життя міняється і ти маєш право його міняти. Покинути тирана, якими б “святими” не були ваші узи, вдруге закохатися, навіть якщо тобі казали, що чоловік має бути один і на все життя, і так далі, примиритися з ідеєю розлучення, і так далі.
Але паралельно нам показують інші історії про “сімейні цінності”: про батьків і дітей, бабусю та онука, дружину і чоловіка, що відродили свою пристрасть, і навіть головна героїня все одно знаходить своє щастя. Звідси четвертий постулат - “Сімейні цінності, від яких більше проблем, аніж радості та щастя, нікому не потрібні”
І нарешті, про шоколад як символ звільнення від заборон. За сюжетом очевидно, що, піддавшись спокусі, люди не стали повністю вільними від моральних принципів і не почали творити що завгодно собі на потіху. Вони просто стали більш вільними і менш залежними від умовностей, і в цьому криється останній постулат - “Май свою голову на плечах, відрізняй потрібні табу від застарілих та шкідливих”.
Із мінусів: лінія героя Джонні Деппа. Не те щоб вона погана, просто цей герой занадто ідеалізований та аморфний, тому виникає відчуття, що автори бажали “намалювати” хеппі-енд для головної героїні, керуючись принципом, що людина, нещаслива в особистому житті, не може роздавати іншим поради і слугувати моральним орієнтиром. Та і взагалі, жіноча аудиторія хоче, щоб “про любов”. Але при цьому вони самі неначе забувають, що, по-перше, Вієнн моральним орієнтиром і не стає, вона лиш демонструє жителям містечка можливі варіанти. Так само забувають вони і про максиму “чоботар без чобіт”, яка значною мірою характерна для багатьох людей, покликаних впливати на чуже життя, і про те, що окремо взята людина може банально не хотіти “сімейного щастя” та сімейних обов’язків. Своїм бажанням “натягнути на глобус” любовну лінію вони частково перекреслюють “особливість” героїні, яка могла б продовжувати бути Мері Поппінс, а стала звичайною шоколадницею із маленького містечка.
Резюмую: основною ж думкою фільму будуть слова, сказані на проповіді священиком, які він мало не вперше в житті напише від щирого серця, не під чужу диктовку, переосмисливши для себе написане у святих книгах:
“Я думаю, не можна жити на світі, вимірюючи доброчесність тим, що ми не зробили, тим, у чому відмовили собі, перед чим встояли і кого відкинули. Я думаю, доброчесність визначає те, що ми створили, втілили в життя і кого зігріли”.
Краще і не скажеш.
Під час перегляду даної кінокартини мене не полишало відчуття дежа вю. Не те щоб я у принципі не знайома із жанром соціальної драми, піджанром “маленька людина проти великої корпорації за справедливість”, але оскільки буквально недавно переглядала кінокартину “Своя людина” із Расселом Кроу на схожу тематику, то подібність здалася місцями просто вражаючою.
Насамперед, причина цього - у щедро розсипаних по сюжету жанрових кліше, які іноді наводять на думку, що сценаристів оскарівських соціальних драм штампують на одному конвеєрі або, як мінімум, навчають в одній школі. Наприклад, якщо у героя виникають труднощі, то сценарій не визнає напівмір, вони з’являються одразу за всіма фронтами, немов у паршивому російському серіалі. Місія героя такого фільму завжди позиціонується як майже неможлива, але він не здається. Він буде довго працювати і слідувати принципам, але у якийсь момент щось піде не так. На нього обов’язково посипляться погрози. Потім все навколо нього почне руйнуватись, і буд ... е здаватися, що надії вже нема. Але в останній момент станеться щось таке, що докорінно змінить ситуацію. Ну і якимось дивом все ж вдалося уникнути кліше із судовим залом та аплодисментами, я навіть не знаю, як це так у них, у сценаристів, вийшло...
А ще у головного героя (героїні) через його (її) діяльність обов’язково мають виникнути проблеми з особистим життям. Так було з героєм Кроу у “Своїй людині”, так сталося і з Ерін Брокович (цікаво все ж, чи існував герой Аарона Екхарта насправді, чи його вписали туди, щоб накрутити трохи драми).
Ну і насамкінець складно не згадати деякі неспівпадіння з реальними подіями, які, звісно ж, мають право бути у художньому фільмі, але, як на мене, задля витискання із глядача певних емоцій сценаристи іноді жертвують логікою та достовірністю. Наприклад, реальна Ерін Брокович все ж отримала компенсацію за аварію, у якій постраждала, хоч і невелику (і складно повірити, що це було б не так, зважаючи на те, що вона - самотня мати трьох дітей, а її кривдник - мужчина у дорогому піджаку, і справді порушив правила). За плечима у Ерін була середня спеціальна юридична освіта (коледж), тому історія її влаштування у фірму Еда Мезрі виключно за рахунок нахабства і рішучості також доволі сильно відганяє голівудщиною. Ну і вже зовсім складно уявити, що жінка, яка хоч колись хоч десь працювала, може у рамках роботи над справою пропасти на тиждень без попередження і щиро вірити, що не буде ніяких наслідків.
Тим не менш, по-перше, слід зазначити, що подібні історії (особливо засновані на реальних подіях) кроїлися і будуть кроїтися за такими лекалами. Різні ситуації, проблеми і актори будуть і далі вкладатися у це героїчне ложе, адже насправді схема працює! Глядач хоче драму, подолання труднощів, кульмінацію і усвідомлення того, що справедливість вкотре торжествує, а раз це поставлено за реальними подіями, то так може і має відбуватися насправді. Тому не варто суворо судити сценаристів: я, мабуть, і сама не проміняла б цю улюблену історію, розказану вже сотні разів, на якусь іншу.
По-друге, кожен подібний фільм, окрім загальних сюжетних кліше, все ж має власну специфіку. На відміну від “Своєї людини”, що піднімала певні полемічні питання, “Ерін Брокович” більш прямолінійна. Абсолютно точно ніхто не буде сумніватися в тому, що не виплатити домогосподарці компенсацію за автомобільну аварію, або отруювати воду шестивалентним хромом - це погано. Можна було б засумніватися на предмет того, що обрати, чоловіка чи роботу, якщо стає такий вибір… але і тут фільм майже не лишає шансу на сумніви. Прямолінійність картини позбавляє її певної глибини, але водночас робить її моральним рупором для правильних ідей.
Що ж тягне цей, здавалося б, з усіх боків посередній фільм? В основному, чітко прописаний персонаж і блискуча гра Джулії Робертс. Причому нам не намагаються ідеалізувати героїню, і це дуже помітно. Вона груба, невихована, неосвічена, не соромиться маніпулювати людьми і користуватися своїми жіночими принадами, як їй того потрібно. Вона жорстко розставляє пріоритети, навіть якщо це загрожує нанесенням прямої шкоди комусь, хто на це не заслужив. Іноді в ній говорять комплекси або дух анархії, що змушує її запльовувати будь-які авторитети і місцями навіть поводитися неадекватно. Але при цьому вона рішуча, кмітлива, працьовита, має принципи, цікаво поєднує у собі пробивну здатність танка із чуйністю та суто жіночою емпатичністю, що допомагає їй викликати симпатію та довіру у таких самих простих, як вона, людей. І хоч деякі сцени ескапад героїні сприяли певному провисанню сюжету і здавалися не зовсім виправданими, вони все ж були у дусі персонажа і ніяк не суперечили логіці його поведінки.
Природньо, що така героїня сподобається не всім. Мені б, наприклад, не сподобалася ця людина, якби я її зустріла в житті. Але саме завдяки тому, яка вона є, вона і спромоглася зробити те, що зробила. А ще, ніде правди діти, фільм послужив піару справжньої Ерін і, імовірно, допоміг у її подальших правозахисних та екологічних ініціативах.
P.S. Цікавий лікнеп. Професія Ерін Брокович називається “паралегал”. Це люди без вищої юридичної освіти, які виконують функції помічників юристів, мають певні обмеження, зокрема на офіційне представництво у владних органах і надання юридичних послуг від свого імені, але при цьому на них не діють обов’язкові для юристів кодекси службової поведінки. Зважаючи на цей факт, а також ставлення “простих людей” до юристів як до “кровопивць”, стає зрозумілим, чому Ерін всіляко наголошувала, що вона НЕ юрист, хоч і є представником юридичної компанії, і чому це було важливо.
Оскар - 2001, "Найкращий фільм", номінант
Із Вікіпедії: “Уся - пригодницький жанр китайського фентезі з багатою демонстрацією східних єдиноборств… Дія уся розгортається в особливому вигаданому світі, який населяють майстри єдиноборств, об’єднані в різноманітні клани, секти та школи. Закони та суди у даному світі за визначенням неспроможні виконувати свої функції, тому найблагороднішим та найсильнішим бійцям доводиться самостійно підтримувати правопорядок. Іноді ця задача випадає герою, який, переживши велике горе, з честю проходить всі випробування, щоб стати “найкращим майстром єдиноборств” в усьому Китаї. В інших випадках сюжет побудовано на перипетіях боротьби між благородним майстром єдиноборств і його сильним, але позбавленим благородств суперником”
Слід також розуміти, що фільми жанру уся демонструють східні єдиноборства у фентезійному ключі, наділяючи героїв неймовірною реакцією, фізичними даними та навіть відносно магічними здібностями, що дещо відрізняє їх від ... відносно реалістичних фільмів про кунг-фу (яскравими представниками є фільми за участю Брюса Лі), що прийшли їм на зміну з середини 1970-х і майже повністю витіснили їх після 1985 р. і десь до 2000 р. - до виходу на екран кінокартини “Тигр, що підкрадається, дракон, що ховається”.
Усе написане вище бажано б прочитати на Вікіпедії ще до перегляду, щоб не задаватися приземленими питаннями на кшталт того, чому герої та героїні бігають по стінах і літають над дахами, навіть не намагаючись страждати від гравітації, і чому при цьому жанр фільму аж ніяк не пародія. Адже, імовірно, що цей фільм, із його дещо символічними правилами та законами, деяким людям дивитися просто протипоказано, а дехто просто у процесі перегляду зрозуміє, що це абсолютно не його жанр.
Тим не менш, якщо абстрагуватися від бойових польотів, красивих китайських костюмів та стилізовано-пафосних діалогів, покликаних занурити в атмосферу, історія, як на мене, доволі проста і говорить стильною мовою про прості речі. Про те, що без правил ми б далеко не зайшли, просто хтось їх собі встановлює сам, а хтось живе за чужими. Про те, що “велика сила - велика відповідальність” (привіт Людині-павуку). Про те, що гординя - згубна пристрасть, здатна згубити її носія та ще багатьох людей, якщо не пощастить. Якось так.
Вказані ідеї передаються в діалогах і подіях, доносяться до глядача проникаючою східною стилістикою, але, на жаль, не цікавою та захоплюючою, або ж нетривіальною, історією. Фільм неначе милується сам собою, своєю красою, виваженістю, міфологічністю та, вочевидь, купою фольклорних та кінематографічних відсилок, але при цьому звертає доволі мало уваги на доволі стереотипних і місцями навіть картонних персонажів, яким, на мій смак, доволі складно співпереживати саме через їх відстороненість від глядача і пафосну стильну нереалістичність (імовірно, це також специфіка жанру).
Можливо, треба бути більш підготовленим глядачем, щоб повноцінно його зрозуміти. І можливо, десять номінацій на премію “Оскар” були дані все ж за культурний код та внутрішній зміст, який змогли глибоко оцінити зацікавлені професіонали, а не просто за спробу відродити жанр, колись популярний, зокрема, на Тайвані (батьківщина режисера). Кажуть, що у ньому є мінімум три смислові пласти, і кожен глядач може, доклавши певних зусиль, докопатися і до найглибшого з ним. Але цим глядачем точно буду не я.
Оскар - 2000, "Найкращий фільм", переможець
Епіграф: “Всі щасливі сім’ї однакові, кожна нещаслива сім’я нещасна по-своєму” (с) Л.Толстой, “Анна Кареніна”
Лестер і Керолайн - протиставлення матеріального та духовного
Як не дивно, у цих двох є дещо спільне: обоє погано роблять свою роботу. Рекламник Лестер не здатен домовитися про зустріч із важливою шишкою, агент з нерухомості Керолайн займається цитуванням рекламних проспектів, не намагаючись зрозуміти потреби клієнта (а це значно полегшило б їй життя). Але чим дужче Лестер через відразу до своєї роботи усвідомлює суєтність матеріального, тим сильніше його більш енергійна дружина, за законами компенсаторної поведінки у шлюбі, звалює на себе основний тягар відповідальності та обирає погоню за успіхом на противагу чоловікові,
намагаючись лобом пробити бетонну стіну.
Тому “прозріння” Лестера було хоч і різким, але закономірним результатом. По суті він лише “легалізував” своє право нічого не робити, переставши почува ... тися винним за те, що абстрагувався від ролі чоловіка і батька (хоч перспектива подальшого пошуку конструктиву тут все ж є). Його дружина ж не мала ані найменшого шансу прозріти і відійти від “фальшивих цінностей”, бо їй, насправді, випав незавидний жереб - лишитися єдиною дорослою людиною у сім’ї.
Лестер і Джейн - про потребу в увазі та авторитеті
Живеш отак собі із думкою, що твій татко - найкращий у світі. А потім усвідомлюєш, що він - звичайний лузер, і водночас цьому лузерові до тебе немає ніякого діла. І тут починається таке, що не піддається логічному осмисленню: страждання від недостатньої уваги з боку батька і водночас жорстка реакція на будь-які її прояви. Усвідомлення його нікчемності і водночас пошук його схвалення, адже усвідомлення власної нікчемності - це ще страшніше.
Очевидно, що процес тривалого і поступового “забивання” Лестером на оточуючий світ справив вирішальний вплив на його стосунки з дочкою, причому сам він не зрозумів, як це сталося, і уявлення не має, що з цим робити. І не робить нічого, не розуміючи, що тільки погіршує ситуацію.
Керолайн і Джейн - про вдячність та невдячність дитини
Чи повинна дитина бути вдячною батькам за те, про що вона сама не просила? Чи може оцінити батьківське “моя дитина матиме те, чого не було у мене”? Навряд чи. Переносячи власні бажання на свого нащадка і відмовляючись визнавати його відмінною від себе особистістю, можна з превеликим успіхом створити свою повну протилежність, яка буде здатна лиш насміятися з твоїх зусиль та відкинути їх задля пошуку абсолютно інших, незрозумілих тобі, цінностей.
Ріккі і Френк - про дисципліну, що продукує анархію
Тут спливає “нетривіальна” думка, що будь-які перекоси у вихованні дитини - це ненормально і варто їх уникати. Причому, на відміну від Джейн, для Ріккі можливість бунту абсолютно табуйована, і тому вона знаходить вихід у брехні, асоціальних діях, протиставленні соціуму себе і власної життєвої філософії.
Лестер і Анджела - про секс і сублімацію потреб
Анджела стає для Лестера каталізатором змін, далеким прекрасним маяком. Лестер для Анджели - підтримувачем її самооцінки, що цінний сліпим обожнюванням, але не реальними діями, спрямованими на завоювання.
Але ця історія - вона по суті про те, як за сексом, реальним чи уявним, можуть ховатися абсолютно інші потреби. І цікаво, що ці двоє абсолютно несподіваним способом примудряються дати одне одному те, що їм було необхідно, хай навіть це і не те, чого вони спочатку хотіли.
І ще одна примітна деталь: Лестер уявляє Анджелу у пелюстках червоних троянд сорту “Американська красуня”, які вирощує його дружина. Напрошується питання: а може, саме про дружину насправді Лестер і фантазує? Просто хоче, щоб вона була дужче схожа на дівчину в квітах, і менше - на себе саму...
Джейн і Анджела - про самоствердження у дружбі та схожі протилежності
На перший погляд - класичний тандем “красива подружка і страшна подружка”. Але по ходу діла стає очевидним, наскільки об'єднує їх підліткова невпевненість у собі, власній привабливості та унікальності. Тільки одна з них обирає невротичний шлях, всіляко підкреслюючи власну невпевненість, а друга - нарцисичний, всіляко маскуючи сором за грандіозною подачею себе. Тим не менш, лікується така проблема однаково - словами "ти прекрасна і унікальна", сказаними значимою людиною або у потрібний момент.
Джейн і Ріккі - “ми удвох проти всього світу” або “ми не такі, як всі”
Стосунки, засновані на сприйнятті самих себе і одне одного “не такими, як всі”. Складно сказати, що у цих стосунках справжнього, а що є даниною бунту проти тотальної нелюбові, що їх оточує. Чи є перспектива у стосунків цієї пари? Чи перейме Ріккі манеру батька домінувати і маніпулювати? Чи не проросте у Джейн бажання знов позиціонувати себе як жертву? І головне: чи не повторять вони помилок своїх батьків? Традиційно, час покаже
Анджела і Ріккі - про боротьбу за вплив і сприйняття краси
Основою їх взаємодії є боротьба за вплив на Джейн, але проблема тут глибша. Ці двоє є носіями полярних поглядів на життя. Анджела - адепт краси зовнішньої, тоді як Ріккі - внутрішньої. Для Ріккі не може існувати дівчина, яка не бачить краси ні в чому, крім себе самої. Для Анджели не може існувати хлопець, який не бачить краси у ній. Чи обирає Джейн для себе життєву позицію, а чи просто людину, яка до неї краще ставиться - питання відкрите.
Лестер і Ріккі - про стосунки “кумира” і “фаната”
Так, зовсім не випадково у певний момент монологи Лестера про красу по суті починають повторювати монологи Ріккі про красу. А може статися, що у Ріккі Лестер бачить себе молодого: сміливого, безтурботного, харизматичного, згадує, що він колись таким був і намагається себе, такого, віднайти.
Лестер і Френк - про варіації “кризи середнього віку”
Напряму ці двоє пересікаються у момент, коли звичний світ їх обох руйнується під впливом як обставин, так і їх власних дій. Але криза одного з них потроху минає, він вітає руйнацію як провісника змін, як звільнення, як можливість відшукати самого себе. Інший же знаходиться у полоні власних правил і догм, він занадто жорсткий і занадто переповнений прихованим соромом, щоб бути здатним прийняти руйнацію як ресурс, зате цілком здатен пустити деструктивні імпульси на знищення ненавмисного свідка власної слабкості.
Фінальний висновок: думаю, що молоді персонажі мають шанс переосмислити самих себе та/або вирватися із фатального кола і стати, нарешті, щасливими. А от щодо старшого покоління прогноз менш оптимістичний. Підозрюю, вони так і лишаться у полоні звичок та стереотипів, навіть не дивлячись на трагедію, яка їх спіткала.
Оскар - 2000, "Найкращий фільм", номінант
Це один із тих фільмів, при перегляді яких три години пролітають, немов 15 хвилин, не дивлячись на те, що літературне першоджерело було екранізоване доволі близько до тексту і явно не покликане брати глядача динамікою. Причина успіху полягає скоріше у гармонійному творчому симбіозі Стівена Кінга та Френка Дарабонта, які, вочевидь, вирішили спробувати увійти вдруге в ту саму ріку. Першим спільним творчим доробком була “Втеча з Шоушенка” - також про тюрму, також кілька номінацій на “Оскар” і, на жаль, жодної отриманої статуетки.
Таким чином, нема нічого дивного у тому, що “Зелена миля” стилістично і певними смисловими моментами доволі сильно нагадує “Втечу з Шоушенка” (так само і ці два романи Кінга схожі між собою, стверджую як людина, яка читала обидва). Зокрема, обидва художніх твори імплементують думку про те, що хороші люди можуть бути по обидві сторони грат, так само, як і не надто хороші. Обидва наголошують, що навіть найст ... рашніші злочинці мають право на повагу і людське ставлення, бо інакше у чому тоді різниця між ними і нормальними, хорошими, людьми? Обидва зображують персонажів, які влилися у систему задля того, щоб задовольняти свою потребу у владі і приниженні ближнього соціально прийнятним способом і акцентують увагу на тому, що ці персонажі насправді не так далеко відійшли від тих, кого вони охороняють, і за несприятливих обставин мають всі шанси опинитися на їх місці.
Обидва фільми мають один і той самий, успадкований з літературних першоджерел, невеликий недолік, а саме: більшість в’язнів чомусь виглядають занадто милими, ввічливими, прилизаними, неначе ми дивимося не про тюрму смертників/тяжких злочинців, у яку, як правило, просто так не потрапляли, а про блок невинно ув’язнених людей. Так само і наглядачі виглядають занадто добрими відносно людей, які коїли страшні злочини. Однак, думаю, автори збиралися нам сказати, що перебування у такому місці в очікуванні своєї неминучої смерті справді змушує практично будь-якого (хоч і не кожного) замислитися над прожитим життям і переосмислити скоєне. Наглядачі ж у переважній більшості - це професіонали, які мають робити роботу чітко, спокійно, виважено, і не дозволяти виходити назовні ненависті до людей, яким уже винесли вирок і які скоро отримають по заслугах.
Однак якщо загальна тональність “Втечі із Шоушенку” все ж світла і обнадійлива, а насамкінець дана кінокартина перетворюється на гімн свободі, інтелекту і торжеству справедливості, то “Зелена миля” працює з точністю до навпаки. Ніхто не вийде з неї на свободу, навіть той, хто на це заслуговує, і нікому таке торжество справедливості не принесе радості, навіть тим, хто мав би у принципі йому радіти.
Ще одне питання, яке піднімає “Зелена миля” - про те, де закінчується професійність і починається людяність. Так само, як надмірна емоційність заважає демонструвати професіоналізм, надмірний же професіоналізм заважає залишатися людиною, а це важливо. Чи правильно вчинив головний герой і чи зміг він лишитися людиною? Думаю, однозначної відповіді немає. Особисто у мене його вчинок не викликає захоплення, але і звинувачувати його я б не стала. Він - частина системи, а система має працювати. Не завжди її можна обійти і абсолютно точно не варто ламати, хай навіть її помилки призводять до, хоч і грандіозних за масштабом, та, як правило, разових наслідків.
Резюмую: Часто буває, що коли фільм чіпляє, він просто не розбирається на складові частини. Так і тут: після перегляду лишається тільки порожнеча, втома і роздуми про те, наскільки довгою і тяжкою буде твоя власна зелена миля.
Оскар - 2000, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф:
А в чем сила, брат?
А вот в чем: в деньгах вся сила, брат! Деньги правят миром, и тот сильнее, у кого их больше!
Епіграф №2: Я вот думаю, что сила в правде. У кого правда - тот и сильней.
к/ф "Брат-2"
У рамках спроб вияснити, у чому все ж таки сила, у грошах чи у правді, фільм розповідає нам дві пов’язані між собою історії.
Перша - історія Джеффрі Вайганда, колишнього топ-менеджера тютюнової компанії, поставленого перед дилемою: зберегти видиме благополуччя рідних, але дозволити поставити під загрозу життя та здоров’я мільйонів незнайомих людей, або ж вчинити з точністю до навпаки. Причому у першому випадку на кону стоїть розуміння відповідальності за сім’ю, а в другому - абстрактні поняття совісті та справедливості на фоні усвідомлення того, що можна втратити все, і ніхто навіть не скаже тобі за це “спасибі”. Така доля, вочевидь, чекає кожного, хто стає на слизький і непевний шлях дисидентства та ... демонстрації громадянської свідомості.
Друга - історія Лоуелла Бергмана, журналіста, який, хоч і не з власної провини, та вперше в житті змушений був випробувати на міцність свої принципові професійні стандарти. Свобода слова, вірність даним обіцянкам, захист інтересів інформатора - все опинилося під загрозою, коли у діло втрутилися сили, потужніші за рядового зривача покривів. І тут на думку мимохідь спадає, що доволі легко дотримуватися стандартів, коли вони створені тобою, залежать лише від тебе і ніхто на них не посягає. А от добитися їх дотримання у випадку, коли, здається, увесь світ хоче протилежного - оце справжній подвиг.
Окремий інтерес становить також сама суть проблеми, описаної у фільмі, і не зовсім досконала розстановка акцентів. По суті сигарета викликає фізіологічне звикання через те, що організм перестає виробляти власний нікотин і починає постійно потребувати “замісної терапії” у вигляді цигарки. Подібна залежність підпадає під визначення наркотичної, і у такому контексті і праведна боротьба головного героя, і заходи, до яких вдаються тютюнові компанії, і наївна довірливість простих обманутих американців, яких “забули попередити”, що сигарети викликають звикання, а отже, є наркотиком, виглядають чимось абсолютно чужорідним, і це трохи знижує градус співчуття до героя і його проблем.
З іншого боку, зрозуміло, що курці готові платити за тютюн, але не за додаткові добавки, які, імовірно, викликають посилення наркотичного ефекту від сигарет. Може, вони платили б і за них, але, живучи у суспільстві, яке зробило право вибору для кожного одним зі своїх кредо, вони хотіли б як мінімум знати про рівень ризику, і якщо іти на нього, то свідомо. Можливо, для нашої країни щось подібне звучить трішки дивно (сигарети все одно викликають звикання, тож яка різниця?). Але, вочевидь, для американців подібний обман був просто шокуючим. І може це і правильно - не адаптуватися, а всіляко боротися проти таких речей.
Із плюсів також: акторська гра, яка піднімає звичайну виробничу драму на рівень “вище середнього”. І Рассел Кроу, який вміє однаково достовірно зображати принципово різні типажі, і Аль Пачино, який не потребує додаткового представлення, викладаються на повну, і спостерігати за їх перформансом - суцільне задоволення.
Із мінусів: по-перше, є певні питання до сценарних ходів. Наприклад, до того, чому Бергман так наполегливо добивався уваги саме Вайганда, коли йому потрібна була всього лиш невелика консультація і він уявлення не мав, якою інформаційною бомбою може стати Джеффрі. Або до того, хто ж розповів про дуже закриту і секретну зустріч Вайганда з журналістом його колишнім боссам, спровокувавши таким чином продвигання сюжету у потрібному напрямку.
По-друге, сам фільм триває 2,5 години і виглядає при цьому доволі затягнутим, особливо його перша половина. Зрозумілим було бажання якомога повніше розкрити емоції персонажів, їх трансформацію, зміну життєвих умов, але деякі сцени виглядають так, неначе покликані просто розтягувати хронометраж. Однак десь із середини динаміка починає стрімко наростати, і навпаки, стає складніше стежити за тим, що відбувається (хоча це якраз, скоріше, не проблема фільму, просто він потребує більш-менш підготовленого, інтелектуально розвиненого або хоча б просто уважного глядача), тож кінокартину не вийде дивитися, паралельно спілкуючись із друзями, тут необхідне повне занурення.
По-третє, дещо дратувала лінія Ліанни Вайганд. Занадто сильно вже вона схожа на типову “дружину героя” із кожного другого фільму. Це як правило зразкова домогосподарка, яка старається “із розумінням ставитися” до чоловіка і займатися дітьми. Часто це взагалі статичний персонаж, який “підтримує” головного героя до кінця, хоч і не завжди вникає у суть його проблем. Якщо ж персонажа наділяють хоч якимось розвитком, для нього є один шлях: перестає розуміти головного героя, потім підтримувати, потім забирає дітей і їде до мами. У підсумку - персонаж не самостійний, потрібен виключно для демонстрації мотивації героя і певного посилення його драми.
Можливо, кіношний образ списаний зі справжньої дружини Джеффрі Вайганда, та і потрібно не забувати, що історія взагалі-то не про неї. Але перекочовування із фільму в фільм одного і того самого типажу, з однаковими репліками, поведінкою і навіть використанням одних і тих самих художніх прийомів (наприклад, дружина сердиться - мовчить і йде на кухню мити посуд, дружина пішла - показують порожню кімнату і акуратно застелене ліжко), відверто кажучи, задовбало.
Резюмую: виробнича драма високого рівня із досконалою акторською грою та високим рівнем достовірності. Певні недоліки картину кардинально не псують, тому я б рекомендувала ознайомитися і зробити власні висновки кожному, незалежно від жанрових уподобань.
P.S: Побачила в цьому фільмі випадковий момент, який не має прямого стосунку до основного сюжету. Один із героїв говорить про своє подружнє життя так: “У нас двоє дітей, один мій, один її, у кожного своє прізвище. Сучасний шлюб”. У іншого за всіма зовнішніми ознаками шлюб явно “традиційний”: він забезпечує сім’ю, вона - домогосподарка. Обидві дружини стикаються із певними проблемами або ризиком їх настання через професійну діяльність своїх чоловіків, їх характери та їх рішення, але реагують по-різному. Там, де одна лиш плаче, будучи жертвою обставин, переживаючи крах, не знаючи, як виправити і зробити так, як було, інша, вочевидь, не знаходиться у повній фінансовій та моральній залежності від чоловіка і непогано розуміє, з якою людиною пов’язала своє життя, тому цілком спокійно реагує на перспективу важкого періоду для сім’ї. Де одна зламається, інша вистоїть саме завдяки своїй самостійності і самодостатності. Не знаю, чи справді це задумувалося як антитеза, але цілком очевидно, який різновид шлюбу за філософією фільму виглядає більш презентабельно. Отакі пироги.
Оскар - 2000, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Дорослість - це коли ти здатен робити те, що сам хочеш, навіть якщо те ж саме тобі порадили батьки” (с) Автора не знаю
Епіграф № 2: “Ми можемо дати йому місце, де він може жити і де його любитимуть, але тільки він сам може назвати це місце домом” (с) к/ф “Шазам”
Обожнюю і щиро захоплююся фільмами, які кожен може трактувати по-своєму, вплітаючи власні викликані сюжетом асоціації, як би це банально не звучало. От мені при перегляді чомусь згадалося, що у 18-19 ст. серед представників аристократії, зокрема британської, був доволі поширений звичай під назвою “Гран-тур”, коли юного нащадка відправляли у подорож по Європі. Там він знайомився з людьми, набирався досвіду, отримував знання і уявлення про те, як живуть люди в різних місцях, а також, імовірно, формував якісь соціальні зв’язки. Наскільки я розумію, подібний тур був фінальним акордом перед тим, як молодого лорда одружували і передавали йому в управління якесь ма ... йно, тож він у певному сенсі являв собою обряд ініціації і переходу вчорашнього підлітка у доросле життя.
Здається на перший погляд, що не так і багато спільного у таких людей із головним героєм фільму “Правила виноробів” Гомером Уеллсом. Адже якщо у молодого лорда така подорож явно не була пов’язана із можливістю вибрати власний життєвий шлях, то
мандри нашого головного героя, навпаки, навряд чи задумувалися як освітня місія. Але справедливо одне: і шукати своє місце у цьому світі, і повноцінно усвідомити і прийняти призначене тобі неможливо, лишаючись сидіти на дивані. Людина має побачити життя на власні очі, зрозуміти можливі альтернативи, інакше її вибір буде необ’єктивним і неповним, а іноді навіть і не до кінця свідомим. Штучне затуляння горизонтів призведе лише до підліткового бунту, тоді як разом із наданою свободою приходить часто і розуміння власних бажань, і усвідомлення відповідальності за них. І тільки справді доросла людина, яка пережила такий бунт і зробила з нього певні висновки, зможе без негативних емоцій прийняти, наприклад, правоту своїх батьків і зробити їх вибір своїм вибором.
З іншого боку, саме подорож героя у “великий світ” і події, які він там спостерігає, приводять його до внутрішніх змін і дозволяють побіжно вирішити той основний конфлікт, від якого він так тікав, і наповнюють його усвідомленням того, що кожен, так само, як і він сам, має право вибору, яким би цей вибір не був і якими б не були його наслідки.
Не можна також не згадати про лінію героїні Шарліз Терон, яка виглядає неначе антитезою до основної. Адже якщо головний герой начебто чинить, як підказує серце, то героїня виглядає більш неоднозначно. Вона робить свій вибір свідомо, але підозра, що вона просто приймає свій хрест і буде його нести протягом життя саме тому, що так потрібно і її так виховали, не відпускає до останнього. І як би вона не намагалася вчинити “правильно”, дуже важко втекти від своєї сутності, так само, як і від пасивної агресії, що, безумовно, буде її переслідувати решту життя. Тому не здивуюся, якщо у містечку виноробів та ловців омарів дуже скоро стане на одного рогоносця більше, якщо ви розумієте, про що я.
Тим не менш, вперто лізе в голову і альтернативна, менш оптимістична, трактовка показаного. А може немає у цьому фільмі ніякого розширення горизонтів, вирішення конфлікту з наставником, ніякого усвідомлення свого місця на землі і навіть ніякої антитези? А є просто почуття провини, почуття обов’язку, розчарування у “великому світі” і крах нових надій. І є проста істина про те, що не треба рипатися у далекі далі, бо “де народився, там і згодився” і “краще синиця у руках…” І навіть “правом вибору” треба користуватися з розумом, бо доля має чорне почуття гумору, і, відмовившись одного разу, наприклад, від перспективи мати дитину, можна втратити можливість взагалі мати її хоч колись.
Із плюсів також: по-перше - цікава історія, логічна, виважена, проникає в душу і наштовхує на різноманітні і доволі полярні роздуми.
По-друге, оптимальний темп оповіді. Фільм досить повільний та виважений для того, щоб відповідати заявленому жанру “мелодрама”, але при цьому не затягнутий, не перевантажений беззмістовними сценами, достатньо насичений подіями і захоплює не лише емоціями, а і сюжетними поворотами.
По-третє, акторська гра, яка не те щоб неймовірно-видатна, але директор з кастингу попрацював на славу. Тобі Магуайр після “Людини-павука” - немовби вічний підліток із проблемами у аспекті самовизначення та “жіночому” аспекті. Вічний “найкращий друг”, який навіть будучи супергероєм, ніколи не стане “альфа-самцем”. Прекрасно потрапляє в образ.
Шарліз Терон - однаково добре може зіграти як фатальну жінку, так і красиву дочку фермера, яка “варта більшого”. Здавалося б, це різні типажі, але у них є одна спільна риса: жодна з цих жінок не може “бути сама”, і саме за такою жінкою ми спостерігаємо. І так само, як і з Тобі, заслуга тут не тільки акторських здібностей, а і відповідної для такого типажу зовнішності.
Майкл Кейн - у якийсь момент почав отримувати ролі наставників і добрих дядечок, і тут також виконує роль наставника і доброго дядечки, і як завжди, робить це блискуче (“Оскар” за роль другого плану).
Із мінусів: є певні питання до трагічної історії батька і дочки на виноробній фермі. Очевидно, що замовчування було нормою для того часу і тієї соціальної групи. Але в якийсь момент починає здаватися, що навіть самі автори фільму починають виправдовувати (або намагатися зрозуміти) вчинок батька. Його емоціям приділяють багато часу, нам пропонують проникнутися і в певні моменти навіть поспівчувати йому. Героїні ж стільки часу не приділяють, очевидно, вважаючи, що з нею все і так зрозуміло, але у плані сприйняття це грає не на її користь. Залишається за кадром, чому саме вона поводилася так, як поводилася, і якийсь благополучний глядач або глядачка через авторську подачу має всі шанси додумати для себе щось на зразок традиційного “сама винна”.
Резюмую: загалом, все ж прекрасне кіно, яке, мабуть, намагається догодити всім і водночас лишитися собою. Як я вже казала, кожен може трактувати цей фільм по-своєму. Правильного або неправильного висновку тут, на жаль (або на щастя) не буде. І якщо глядачеві впаде в око якийсь “неадекватний” авторський посил, то, як на мене, така реакція більше скаже про самого глядача, аніж про авторів кінокартини.
P.S. Одного тільки так і не змогла зрозуміти: до чого там були ті “правила виноробів”?
Оскар - 2000, "Найкращий фільм", номінант
Для мене досі здається дивним, що цей фільм взагалі потрапив у оскарівський шорт-ліст, адже для цієї кінопремії він доволі-таки нетиповий. Наприклад, у 1992 році переміг триллер “Мовчання ягнят”, але це мало не єдиний представник жанру в історії, який взяв головну нагороду. Зазвичай, такі кінокартини навіть в номінацію не потрапляють. Та все ж, вочевидь, старі консервативні академіки знайшли у цьому фільмі щось для себе.
Можливо, причина у тому, що фільм насправді доволі проникливий. Про незавершені справи. Про трагічні долі. Про те, як важко бути не таким, як усі. Про те, що найближчі люди тебе завжди зрозуміють і підтримають. А ще - про те, що “навіть найстрашнішим потрібна допомога”. У принципі, це могла б бути класична оскарівська драма про психологічні проблеми дитини, яка переживає розлучення батьків, але автори пішли трохи іншим, нетиповим, шляхом.
Тим не менш, усе написане вище у фільмі, як на мене, не головне. Воно ... виглядає не червоною ниткою, а, скоріше, пунктирною лінією на сюжетному полотні. Та і всі ми - не академіки, не критики, а рядові кіноглядачі, - любимо цей фільм скоріше не за смислове навантаження, а за той самий сюжетний твіст, не заспойливши який дуже важко писати рецензію (та я все ж спробую). Справді, це один із тих випадків, коли знання про те, у чому фокус, краде відсотків 80 задоволення від перегляду. Це фільм на один раз. Не в сенсі, що поганий. Просто неочікуваний сюжетний поворот є його основою. Думаю, були глядачі, які одразу здогадалися, що тут і до чого, але я не з їх числа. І можливо, саме тому він справив таке неймовірне враження під час першого перегляду, із бажанням поставити йому 10 із 10, а от при повторному викликав масу питань. Приведу лише ті, які можна озвучити без спойлерів.
От наприклад, яким чином доктор Малькольм взагалі дізнався про хлопчика Коула і про те, що той має проблеми?
Чому хлопчик не здивувався, коли Малькольм сказав, що у них була призначена зустріч, якщо її явно ніхто не призначав?
Якщо сам Малькольм дізнався інформацію про пацієнта якимось “кружним” шляхом, то невже йому самому це не здалося дивним? Якщо він із певних причин не звертав уваги на несприйняття його оточуючими, списуючи на те, що він віддалився і заглибився в роботу, то факт викрадання ним досьє пацієнта (який, вочевидь, мав місце), повинен був би насторожити його самого.
Де він збирався влаштовувати прийом хлопчику? Приходити до нього додому постійно? А його самого це не насторожило?
А поведінка його дружини? Невже він так і не спробував жодного разу навіть поговорити з нею?
Чому всі привиди, які давно померли, страшні і жахливі, і лише один виглядає нормально, хоч теж помер давно і насильницькою смертю?
Як так виходить, що привиди то знають, то не знають, що вони померли? І якщо вони про це знають, і їм потрібна допомога хлопчика, чому про неї прямо не попросять? А якщо не знають, то як взагалі можна говорити про те, що вони хочуть його допомоги? У них після смерті атрофується і відпадає частина особистості, відповідальна за соціальні контакти (закадровий сміх)?
Що таке взагалі привиди? Це душі чи зліпки спогадів? Наскільки вони матеріальні? І якщо вони нематеріальні, то як можуть контактувати з предметами? А якщо контактують (а вони явно контактують), то навіщо їм для допомоги земний хлопчик ?
Запитання, запитання… звісно ж, це все можна спробувати пояснити, але у комплексі така кількість запитань викликає відчуття, що із сюжетною логікою не все добре, і це добряче псує післясмак. У якийсь момент навіть починає здаватися, що тебе просто надурили, підсунувши у красивій обгортці самі знаєте що...
Тим не менш, є ряд сцен, поставлених просто прекрасно. Спочатку в них лишається непоміченою наявність якогось “подвійного дна”. Ти просто бачиш лікаря, який віддаляється від друзів і рідних, поринаючи глибоко в роботу, щоб спокутувати свою провину, і лиш дещо пізніше історія розставляє все на свої місця. І саме момент усвідомлення того, яким чином, що і куди тут розставляється, являє собою найгостріший момент задоволення.
Так що, загалом картина непогано задумана і виконана, затягує, дозволяє пережити потрібний емоційний катарсис. Але претензій до містичної складової вистачає, тоді як драматична загалом нічим не унікальна. Тому виникає питання до академіків: чому із усіх кінокартин, знятих у різні роки у даному жанрі, їм настільки сподобалася саме ця? Адже ідея не принципово нова, а сюжетна логіка неідеальна. Можливо, річ у емоціях та жанрових художніх прийомах, завдяки яким все вказане вище здатне відійти на другий план? Але чому тоді так мало фільмів даного жанру взагалі номінують на премію “Оскар”? Чому саме для цього зробили виняток? Жаль, що я так і не дізнаюся відповіді.
Оскар - 1999, "Найкращий фільм", переможець
1998 рік для кінематографу, здається, ознаменувався підвищеним інтересом до епохи правління англійської королеви Єлизавети І, так званого “золотий віку” Британської імперії і водночас розквіту британського театру, пов’язаного з іменами Крістофера Марлоу та Вільяма Шекспіра. Фільми “Закоханий Шекспір” і “Єлизавета” навіть пересікаються між собою акторським кастом. Так, в обох був помічений Джеффрі Раш, причому зображав він принципово різні типажі, робив це однаково прекрасно і майстерно. А от Джозеф Файнс, який у “Шекспірі” зіграв, власне, молодого, зухвалого та винахідливого Шекспіра, у “Єлизаветі” грав Роберта Дадлі, графа Лестера, що мав любовні стосунки з Єлизаветою (Кейт Бланшетт). У “Шекспірі” з Єлизаветою (Джуді Денч) любовних стосунків не мав уже ніхто, адже на момент дії жінка мала вже років 60. Зате сам Шекспір матиме любовні стосунки із героїнею Гвінет Пелтроу, яка чомусь завжди мені здавалася дуже схожою… на Кейт Бланш ... етт! От якби виявилося, що ці два фільми насправді формують один і той самий кіновсесвіт! Це ж взагалі була б чиста “Санта-Барбара” у оскарівському антуражі.
Основною претензією до “Єлизавети” у мене був низький рівень історичної достовірності, що перетворювало заявлену “історичну драму” на любовну мелодраму, подану із дуже серйозним обличчям. Але фільм “Закоханий Шекспір” на достовірність якраз не претендує, плюс щедро присипаний елементами комедії, і це його, безумовно, рятує. Тим більше, якщо королева Єлизавета - все ж історичний персонаж, про якого лишилася купа свідчень, аж до того, у якому обладунку вона приїхала на пристань виголошувати промову перед військами, зібраними для захисту узбережжя від висадки іспанців, то Шекспір - особистість більш темна. Незважаючи на те, що він для британців - майже як Котляревський для українців, є сумніви, що саме він справді писав усі ті твори, які багато з нас знають і люблять, не кажучи вже про білі плями у біографії. А раз так, то чим погана ідея вигадати йому любовну історію, яка цілком могла мати місце у лондонський період його життя (доки дружина виховувала дітей у Стретфорді)? І чом би не зобразити його людиною саме такого романтичного складу, яка цілком могла б писати такі повні пристрастей твори?
Однак основна привабливість фільму у тому, що фільм, слава Богу, не про життєвий та творчий шлях Вільяма Шекспіра, ні! Він по суті являє собою класичну шекспірівську п’єсу із відсилками до інших шекспірівських п’єс, просто із самим автором у головній ролі. Простота у виборі об’єкту закоханості, сила і пристрасність почуттів не має нічого спільного з реальністю, але відсилає напряму до “Ромео і Джульєти”, як і, власне, половина сюжету кінокартини. Перевдягання жінок у чоловічий одяг, а чоловіків у жіночий (при цьому той факт, що це жінка у чоловічому одязі абсолютно не очевидний для оточуючих) - це комедія “Дванадцята ніч, або Як вам завгодно”. Плутанина з іменами взагалі у тогочасній драматургії зустрічається доволі часто. Образ королеви з її всюдисущою проникливістю і мудрістю - реверанс у бік ще грецької трагедії, звідки і прийшов феномен “бога із машини”, що карає винних і нагороджує постраждалих. Та оскільки фільм, будучи шекспірівською драмою, все ж вряди-годи прикидається реальною, а не театральною, історією, винагорода і покарання будуть усе ж доволі специфічними, хоч і по-своєму справедливими
Об’єктивно, я б сказала, що кінокартина майже не має недоліків. Будь яка нелогічність, притягнутість, манірність, надмірна емоційність, театральність, надуманість подій пояснюється специфічністю класичної шекспірівської п’єси для сприйняття сучасного глядача. І оскільки ми не намагаємося аналізувати його твори у контексті реалізму (та і не можна цього робити, оскільки Шекспір - представник течії класицизму, а течія реалізму з’явилася лише у 19 столітті), а просто сприймаємо їх такими, як вони є, то справедливим буде застосовувати такий підхід і до вказаної кінокартини.
Розуміння того, що саме за фільм ти дивишся і чому він такий, одразу ж нівелює причини і бажання його критикувати, особливо для прихильників творчості Шекспіра. Натомість приходить радість впізнавання і розуміння того, що у цьому фільмі все так, як і має бути. Решті ж глядачів, окрім хіба що безнадійних романтиків, скоріш за все, фільм просто не зайде. Хоча, судячи з рейтингу кінокартини, вистачає у нас і романтиків, і фанатів Шекспіра.
8 із 10
Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант
Концепція. Ніде правди діти, досі захоплююся нетривіальною ідеєю поєднати класичну комедію “в італійському стилі” із реаліями концтабору. Фільм композиційно розділений на дві частини, схожі за стилістикою, але різні за сенсом та емоційним наповненням. Зрозуміло, що є люди, яким до вподоби тільки перша частина, а є, мабуть, і ті, хто віддає перевагу другій, але, як на мене, якраз їх симбіоз просто неймовірний. Комедія без трагедії була б тривіальною любовною історією з домішкою буфонади, а трагедія без комедії не отримала б потрібного бекграунду, зокрема в плані попереднього розкриття персонажів.
Цілком зрозуміло, що як би ти не старався, все одно хтось із глядачів буде шокований спробою “посміятися над трагічним”, тож не можна не оцінити рівень сміливості та впевненості у собі, власному таланті і праві на свою оригінальну подачу матеріалу. Зате, зробивши саме такий вибір, автори однозначно вписали своє творіння у золотий фонд св ... ітового кінематографу.
Персонажі: По суті, вся перша частина фільму присвячена розкриттю головного героя і його основних рис, таких, як оптимізм, почуття гумору, життєлюбність та винахідливість, у різних ситуаціях. Навіть любовна історія не стільки рухає сюжет, скільки працює на доповнення його образу. Але на фоні головного деякі інші герої виконують суто “меблеву” функцію, і особливо “ніяким” виглядає тут центральний жіночий персонаж, що грає не те що другу, а навіть скоріше третю скрипку у цьому ансамблі. Тим не менш, сюжет, мабуть, все ж не про неї, а про героя та його маленького сина, а отже, такий підхід, мабуть, виправданий.
Актори: Фільм, по суті - бенефіс Роберто Беніньї, який водночас і режисер, і головний актор. Він видає неймовірний перформанс, робить головного героя живим і достовірним, хоч все ж іноді переграє, бо нема кому спинити потік його енергії (особливо це кидається в очі у другій половині фільму). Зате на його фоні іноді здається, що всі інші актори, навпаки, трохи недограють, і тут знову камінець летить у бік виконавиці головної жіночої ролі, завдяки якій так до кінця і не зрозуміло, у який момент героїня закохується і яким чином приймає рішення, яке змінить усе її подальше життя. Хоч, з іншого боку, не всі люди яскраво виражають свої емоції, так що, можливо, зауваження не зовсім об’єктивне.
Сюжет, смислове та ідейне наповнення: Перша частина фільму - це якісна комедія із чудовою енергетикою і м’яким, подекуди простуватим, та водночас просто феєричним гумором, який мало кого лишить байдужим. Друга ж пробирає просто до глибини душі. Тут і боротьба, яку витримає не кожен, і надія на визволення із подальшим її крахом - і це все на фоні необхідності постійно генерувати навколо себе казку! Події затягують, душа борсається десь посередині між сміхом і плачем, а фінал вибухає снарядом навіть при повторному перегляді. Безумовно, якби така людина існувала насправді, вона б гарантовано отримала премію “Батько століття”.
Однак помітно, що картина однозначно підводить нас до думки, що бути таким, як головний герой, у подібній ситуації зможе не кожен. Для цього треба мати відповідний характер вміти створити диво із звичайної буденності. При цьому нам також, вочевидь, пропонують наслідувати головного героя в усіх аспектах його поведінки і ставленні до життя. І в цьому місці, особливо після повторного перегляду, почала проявлятися і певна суперечливість показаного. Вона може критися в деталях, або ховатися за сильними емоціями, або спрощувати дійсність для того, щоб сюжет міг статися.
По-перше, за сюжетом доля прихильна до головного героя настільки, наскільки не прихильна вона, скажімо, до героя П’єра Рішара із кінокартини “Невдахи”. Саме ця його здатність “притягувати удачу”, яка формує череду збігів і знаків, приводить його до успіху у коханні. Та все ж добре, що йому попалася саме така героїня, яка оцінила його жарти. Чи не диво, що він за гарненьким личком розгледів її натуру з першого погляду? От я, наприклад, не оцінила б, мабуть, ні жарт із автомобілем, ані прихід у школу “інспектора” (незрозуміло, з якою метою). Адже вони лиш тягнуть за собою імовірні незручності або проблеми для героїні, але їх автор нічого не бачить за бажанням вразити своєю вигадливістю і неординарністю, яке дуже близько сусідить із відвертим егоїзмом. Таким чином, у глядача формується однозначний висновок: нав’язуй себе будь-якими способами, і тебе обов’язково полюблять, хоч насправді це далеко не так.
Так само герой створює собі своєю поведінкою проблему із відкриттям книгарні, яка потім незрозумілим чином сама вирішується. Так що виходить, що ці специфічні властивості його характеру йому ніяким чином не заважають, а навпаки, допомагають і рятують, хоч у реальному житті було б не так.
І так само, як героєві таланило у коханні, страшенно щастить йому і в умовах концтабору. Мінімальний контроль за пересуваннями, сліпі та глухі охоронці, син, якого мали б викрити стонадцять разів - це все настільки грає на руку, що історія про один із найтрагічніших епізодів війни перетворюється майже на казочку за мотивами. Відчуття реалізму знижується, що викликає певне знецінення того, що відбувається.
З іншого боку, колись давно, ще в юності я не помічала цієї нереалістичності, тому герой здавався хитрим, розумним, безшабашним, здатним поставити на кін усе і виграти. Його перемоги додавали йому плюсів, а зусилля - величності, а не демонстрували комічність і несерйозність того, що відбувається. Тож думається, що режисер, звісно ж, не прагнув образити або знецінити досвід справжніх в’язнів концтабору. Підозрюю, що і фільм знімався у першу чергу не для них, а для тих, хто хотів би винести щось оптимістичне навіть із такої теми і зрозуміти, що варто цінувати кожну мить життя і не опускати руки, хай там що.
До ідейного наповнення кінокартини також є купа питань. Так, врятувати психіку своїй дитині - це добре. Але як потім пояснити дитині правду? Хто цим буде займатися? Чи не надто важкий тягар буде покладено на цю людину? Чи автор пропонує зачекати із правдою до повноліття? І взагалі, чи настільки було необхідно взагалі приховувати від сина правду, постійно ризикуючи тим, що вона наздожене його різко і без підготовки? Відповіді нема.
Однак, навіть незважаючи на всі перераховані огріхи та сумнівні моменти, для мене цей фільм все ж лишається одним із найбільш достойних витворів кіномистецтва в усіх аспектах, завдяки неповторності та унікальності тих емоцій, які він допомагає відчути.
Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант
За сюжетну основу кінокартини був взятий однойменний роман Джеймса Джонса, який розповідає про одну із військових кампаній Другої світової війни - битву за острів Гуадаканал, що тривала протягом 1942-1943 рр. Вказана історія “перетворюється у метафоричне полотно” і без зайвого патріотизму (навіть узагалі без нього) розповідає про групу солдатів, які борються за виживання у “війні за власність та інтереси”, яка нікому із них не потрібна. Мене іноді дратує надмірний пафос воєнних драм, тим більше, що на нього страждають відсотків 90 із них, тож думка про те, щоб побачити нарешті якусь альтернативну подачу матеріалу, здавалася доволі цікавою. Що ж із того вийшло?
Із плюсів: Фільм дуже споглядальний і візуально багатий. А якщо ви здатні тонко і медитативно сприймати красу природи - він точно для вас.
При цьому режисер постійно вдало використовує прийом антитези: брудні солдати на фоні кришталево-чистої води, сіро-коричневі мунди ... ри на фоні барвистих папужок, смерть, кров, кіптява і вогонь у смарагдово-зеленій, по пояс, траві, ну і, звісно ж, тропічний рай проти смертоносного заліза. Візуальні прийоми якнайкраще відображають одну з основних думок кінокартини: війна - це дещо абсолютно неприродне і незрозуміле, але саме тому природа переживе будь-яку війну.
Зрозуміло, що така кінокартина потребує повного і абсолютного занурення, відповідного настрою, тому переглядати її краще на самоті, а не у веселій компанії. При цьому також бажано, щоб у глядача апріорі була звичка до перегляду неквапливого візуального кіно, а також адекватні очікування.
Із мінусів: По-перше, у фільму по суті немає головного героя. Це само по собі не гріх, але персонажів занадто багато, більшість розкриті доволі побіжно, і є просто “зоряними” камео. Тож хоч загальний гнітючий фон кінокартина передає добре, переживати за когось конкретного складно.
Далі, у якийсь момент стає помітно, що сам сюжет як такий автора цікавить доволі мало. Так, у його рамках нам розкривається ряд історій, як от: історія командира, який хоче будь-якою ціною виграти битву, щоб його підвищили по службі, історія офіцера, який не готовий посилати солдатів на смерть і наслідки його принципової позиції, історія “поганого солдата”, який тікав у самоволку до “тропічного раю”, історія рядового, який дуже любив дружину (і що з цього вийшло). Здавалося б, цього цілком досить, і не те щоб ці історії нецікаві або не розкриті, але вони не створюють єдиного сюжету і мало доповнюють одна одну.
А раз так, то будь-яку сюжетну лінію можна викинути і замінити іншою. (Більше того, насправді повний хронометраж фільму становив 6 годин, що свідчить про те, що у ньому були ще й інші історії та персонажі, які таки вирізали при монтажі, деякі - повністю, і це ніяк не зашкодило кінокартині). От спробуйте із фільму “Порятунок рядового Райана” викинути сюжетну лінію про порятунок рядового Райана! Що лишиться? Правильно, нічого. А тут персонажі і їх сюжетні твісти цілком взаємозамінні абсолютно без шкоди для основної ідеї, і це якось дивно.
Якщо ж ні сюжет, ні персонажі для ілюстрації ідеї не важливі, то що ж тоді її ілюструє? Відповідь: в основному закадровий голос. Він пронизує увесь фільм, проговорюючи потаємні думки героїв. І навіть не намагайтеся дивитися у двоголосному перекладі, заплутаєтесь, чиї думки нам озвучують! Адже закадровий голос не характеризує персонажів, навпаки, він стриже їх під одну гребінку, роблячи із них усіх прихованих філософів у клінічній депресії, які знову і знову озвучують, що війна - це зло, і “перетворює людей на собак”, щоразу новими словами і фразами, і так 3 години.
І тут би спитати мене: а чому це погано? Ну, зняли фільм із умовним сюжетом та умовними персонажами, із філософськими роздумами, зате візуальними засобами виразності змогли передати те, що багатьом не під силу передати і сценарно. А я б і відповіла, що це не погано, це навіть доволі цікаво. Тільки от цей самий закадровий голос створює одразу кілька проблем під час перегляду.
По-перше, фрази закадрового тексту побудовані так, неначе вони цитують книгу, на якій фільм базується, тож не здивуюся, якщо насправді так і є. Однак глибинні і обширні роздуми, які доречні на папері, на екрані зазвичай виглядають трохи дико у такій кількості, адже кінематограф апріорі передбачає використання трохи інших засобів художньої виразності, ніж книга, тож виходить, що зображальний потенціал фільму використано далеко не на 100 відсотків (і це при тому, що фільм дуже споглядальний, от парадокс!).
По-друге, складається враження, що те, що конкретно зараз відбувається у фільмі, закадр не ілюструє. В основному він живе своїм життям, а картинка на екрані - своїм, тому якщо мовчазне спостереження за кривавими подіями на фоні високої трави у якийсь момент таки затягує, то недоречна поява голосу, який “все нам зараз пояснить”, викликає роздратування і небажання вникати у ту “глибинну філософію”, яку, вочевидь, він намагається привнести у фільм.
І ще один мінус закадрового голосу у тому, що він по суті постійно озвучує одну і ту саму думку у різних модифікаціях, вона ніяк не розвивається по ходу сюжету, а тому виходить, що ми не доходимо до основної ідеї самі, шляхом обдумування побаченого, ми отримуємо її одразу, мало не з перших хвилин, у розжованому вигляді. Як на мене, це не просто не додає бонусів картині, заявленій як “метафоричне полотно”, яке просто зобов’язане викликати роздуми і бажання шукати істину, втрачається ще і сенс такого тривалого хронометражу. Навіщо три години дивитися те, що можна було б вмістити і в півтори, якщо ідея і так зрозуміла? А якщо лишити тільки візуально ефектні плани, то і півгодини вистачить. Тим більше, як ми вже виявили, сюжетні лінії можна вирізати без шкоди для фільму загалом.
Насамкінець я б ще зазначила, що для ілюстрації ідеї про те, що війна - це боротьба за власність, всі на ній вмирають, і це погано, авторам все ж варто було б взяти якусь іншу війну. Друга Світова якраз і була унікальна тим, що на кону стояли аж ніяк не тільки майнові інтереси, і забувати про це не варто.
Резюмую: тим не менш, усе сказане вище не означає, що фільм поганий. Імовірно, він якісно зроблений, несе у собі сильні думки, у нього вкладено багато сил і праці. Видно, що знімали його явно не для комерційного успіху, а задля вираження авторської ідеї і авторського бачення, тож однозначно можна сказати, що він має художню цінність, наділений оригінальністю та нетривіальністю. Так що, мабуть, фільм насправді хороший. Просто мені не сподобався. Так буває.
Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант
Років у 16 я мала звичку періодично почитувати ширпотребне чтиво, яке в народі називають “любовними романами”. Пригадую, в однієї письменниці була ціла серія книг, зав’язана на одній героїні, і історичним тлом була вибрана епоха королеви Єлизавети. Так от, наразі я переживаю дуже дивне відчуття, коли історичні особистості і їх взаємини, а також певні історичні події більш достовірно виписані у сентиментальній, ні на що не претендуючій, книжечці, аніж у “історичній драмі”, номінованій на “Оскар”.
От наприклад, мені якось важко уявити собі реальну Єлизавету, яка б у юному віці, маючи доволі непевний статус, відверто і різко заявила б про своє стовідсоткове небажання виходити заміж, як це було показано. Насправді вона регулярно приймала пропозиції найвпливовіших чоловіків світу, розглядала їх і потім знаходила красиві дипломатичні причини для відмови. Серед її залицяльників, начебто, числився навіть Іван Грозний, який десь у проміж ... ку між дружинами вирішив, що чом би, власне, і ні, але, на жаль, цей потенційно шикарний епізод із життя Єлизавети до фільму не увійшов. Відомий також факт, що останнє сватання, яке королева до пори заохочувала, було від Франсуа Анжуйського у 1581 році, коли Єлизаветі, на хвилинку, було вже аж 48! Якось це абсолютно не стикується із “категоричною відмовою”, показаною у фільмі.
Очевидно, що основними мотивами її добровільної самотності було небажання як розділяти своє панівне становище із кимось іншим на рівноцінних умовах, так і “прогинати” свою країну під майбутнього чоловіка. Королева у цьому контексті насправді була, схоже, доволі обережною і хитрою, лавіруючи між радниками, вимогами парламенту, женихами, власними інтересами та інтересами країни. У біографічній кінокартині ж вона постає більш рішучою, але недалекоглядною і навіть трохи невідповідною своєму часу, своїми категоричними заявами більше нагадуючи сучасну американську феміністку, аніж жінку із Середньовіччя, якою все ж була.
Ще можна згадати момент із відставкою консервативного радника, якому королева заявляє, що віднині всі рішення вона буде приймати сама. І знову ж таки, чи не занадто самовпевненою постає героїня? Реальна Єлизавета ніколи не відмовлялася від послуг радників, а Вільям Сесіл був її довіреною особою до кінця його життя, та і з парламентом мала плідну співпрацю. І взагалі, хороший правитель сильний своїм вмінням підбирати собі професійну команду, а не прагненням приймати рішення одноосібно, за порухом лівої п’ятки, тож у даному контексті показана “рішучість” кіногероїні працює все ж не на користь її образу.
Ну і найбільший гріх фільму - те, як показані стосунки із Робертом Дадлі. Вони були доволі цікавими, складними і незвичайними, наповненими і коханням, і чисто жіночими ревнощами вкупі із неможливістю знищити їх основну причину, і усвідомленням нерівності, і постійною боротьбою між Єлизаветою-жінкою та Єлизаветою-політиком, не кажучи вже про те, що і досі достеменно невідомо, чи мали ці стосунки тілесну сторону, чи так і лишилися платонічними. Але вся складність, незвичайність, проблематичність у фільмі зводиться по суті до періодичного танцювання вольти із публічними розборами польотів. Результат же цих стосунків у фільмі взагалі не має ніякого стосунку до реальності, а місцями і до здорового глузду.
Можна зі мною посперечатися. Мовляв, фільм художній, а отже апріорі не може вважатися джерелом достовірної інформації. Але зазвичай, якщо історію модифікують, то творці переслідують певну художню мету. От наприклад, у “Хороброму серці” Вільям Воллес показаний простим селянином, а не знатною людиною, як насправді, щоб борець за волю і справедливість здавався ближчим до народу, ну і для більш яскравого контрасту між ним і зажерливими аристократами. І можливо, не настільки все красиво із реальним прототипом героя із “Списку Шиндлера”, але і там посил зрозумілий. Це розповідь про людину безтурботну і нічим не обтяжену, яка поступово прозріває, кардинально змінює свої пріоритети і з притаманною їй енергією починає втілювати в життя результати свого прозріння.
Що ж хотіли показати нам творці “Єлизавети”? За фільмом вимальовується образ закоханої молодої жінки, яка до пори керувалася емоціями і навіть демонструвала певну істеричність, але через пережиту особисту образу раптово стала домінантною, рішучою і взагалі хорошою правителькою. Але з яких це пір бажання робити категоричні заяви всім наперекір стало ознакою сильного правителя? І невже одній мені здається, що воно так не працює і що зводити причини трансформації персонажа до однієї лиш жіночої гордості якось неправильно? Не кажучи вже про те, що навіть стаття на Вікіпедії змальовує образ цієї жінки більш цікаво і різнобарвно!
При цьому успіхи Єлизавети показані доволі пунктирно, іноді вони відбуваються або зусиллями її сподвижників, про які вона сама навіть не знаєі. Те ж, що буде показано як її особиста заслуга, виглядає, на жаль, дещо карикатурно і осучаснено (наприклад, епізод дискусії із священиками щодо повернення до англіканської церкви). Хотілось би побачити більш логічну демонстрацію того, завдяки яким якостям характеру і вмінням із героїня стала справжньою королевою. Я вже не кажу про те, що особисто я із задоволенням подивилась би і про її невдачі, у тому числі характерні для більш пізнього періоду правління. А то за фільмом починає здаватися, що після змін у образі, зачісці та макіяжі її правління стало просто ідеальним!
Чи є у фільму плюси? Безумовно, є. Сама історія достатньо цікава і детальна, хоч є також зауваження і до виписування часових рамок (так я і не зрозуміла, наприклад, скільки часу Єлизавета сиділа у Тауері, один день чи один рік). Акторські роботи хороші, персонажі викликають співпереживання. І якщо абстрагуватися від історичного підгрунтя, сприймається непогано і емоційно чіпляє. Більше того, вперше я подивилася його ще у підлітковому віці, і ще пригадую те відчуття захоплення та пієтету стосовно головної героїні, яка із честю переживає всі стадії трансформації гусіні у метелика. Зараз мені здається, що для підлітка, особливо дівчини, такий контекст сприйняття цієї кінокартини просто ідеальний, бо часто відтіняє її особисті глибинні переживання.
Тож якщо хочеться подивитися красиву костюмовану мелодраму про трансформацію звичайної жінки у сильну жінку - у принципі, фільм створить потрібний настрій. Але відповідь на питання, як так вийшло, що королева, якої взагалі не мало бути на троні, яку могли і повинні були неодноразово скинути і стратити, протрималася там 40 років і ввела Англію у епоху, яку досі історики називають “золотим віком”, так і лишиться за кадром.
Взагалі, кажуть, що не варто передивлятися у зрілому віці фільми, які тобі подобалися в юності. А то так можна не тільки незаплановану переоцінку здійснити, а і світлі спогади зіпсувати.
Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант
У січні 1942 р. п’ятеро братів Салліван у патріотичному пориві після атаки на Перл-Харбор завербувалися на флот, причому ними ж була висунута умова - служити вони мають разом, на одному кораблі. Подібний вияв ентузіазму вкупі з братерською підтримкою не могло не оцінити командування, прогнозуючи вельми привабливий сюжет для преси. Так і сталося: про Салліванів писали, їх фотографували і всіляко піарили, але медійна кампанія обернулася проти її ініціаторів, коли крейсер, на якому служили брати, затонув, і всі п’ятеро загинули в один день. Керівництво ВМФ звинуватили у неналежному дотриманні не до кінця офіційних правил, пов’язаних із службою родичів на флоті.
Після цього неприємного випадку членів родини почали розподіляти за різними місцями служби незалежно від їх бажання, а вкупі з цим з’явилася і неофіційна політика “останнього, хто вижив”, відповідно до якої передбачалося не просто не призивати останнього сина у сім’ї на фрон ... т, а навіть відправляти додому у разі загибелі всіх інших родичів (у 1948 році така політика була закріплена офіційно). Під час Другої Світової показовими були випадки братів Боргстромів (четверо загинули, п’ятий демобілізований після петиції батьків, а шостого не призвали на фронт), братів Б’ютхорн (двоє загинули, третій відкликаний із фронту) і, нарешті, братів Ніланд, десантників, троє з яких загинули, а четвертого відкликали з фронту додому. Саме історія останніх і стала сюжетною основою для фільму “Врятувати рядового Райана”.
Таким чином, виходить, що зав’язка, яка може здатися абсолютно неправдоподібною нам, тим, хто виросли у Радянському Союзі або є його нащадками, насправді має під собою історичне підгрунтя. Тим не менш, очевидно, що вказаних людей забирали з фронту шляхом передачі наказу через радіозв’язок у місце дислокації частини. Особисто мені не траплялася інформація про те, щоб за кимось із тих, кого треба було забрати, висилали цілу рятувальну команду. Все ж, як на мене, для американців характерна практичність, а ризикувати цілим загоном - непрактично, навіть дуже. Саме тому сюжетна зав’язка, не дивлячись на правдиву основу, виглядає все ж доволі мелодраматично.
Можна було б покопатися у причинах таких рішень американського командування у фільмі, серед яких можна назвати, у першу чергу, той факт, що війна не велася на американській території і, з точки зору середньостатистичного обивателя із США, нічим не загрожувала його спокою і комфорту, окрім необхідності посилати своїх дітей за море на загибель. А оскільки в Штатах суспільна думка все ж мала певне значення (хоча б у рамках передвиборчого процесу), а преса користувалася певною ступінню свободи, завдяки чому влада періодично піддавалася нищівній критиці, то будь-яка чергова історія в газетах про загибель усіх дітей з однієї сім’ї могла б переорієнтувати суспільні настрої, скажімо, у бік противників участі американців у Другій Світовій (а такі, я упевнена, були). Саме тому, щоб не допускати таких негативних імпульсів, командування теоретично могло б прийняти рішення про те, щоб пожертвувати тими, ким можна, заради того, ким не можна.
Але у фільмі подібні причини обходяться стороною. Представники Генерального штабу показані скоріше “батьками народу”, які щиро переживають за долю кожного солдата і кожної солдатської матері і не можуть допустити чергового розбитого американського серця, уособлюючи таким чином той самий “капіталізм із людським обличчям” і, по суті, привносячи у потенційно непогану воєнну драму елементи голівудського мила.
З іншого боку, роздуми рядових виконавців із приводу доцільності таких рішень командування у фільмі все ж присутні, адже мало кому хочеться віддавати життя за просто так. Капітан так взагалі буде демонструвати цікаві математичні розрахунки, у яких віддати власне життя за порятунок багатьох невідомих і незнайомих начебто можна, а от за одного - не зовсім логічно, тим більше, що останній може виявитися абсолютно не вартим того.
Розкриття персонажів у кінокартині доволі звичне як для воєнної драми. Наприклад, наявний цілий ряд впізнаваних типажів, як-от залізний капітан, який приховує минуле, штабний молодик, який ніколи нікого не вбивав, безбашенний солдат, релігійний (у даному випадку) снайпер. Можливо, саме через певну схематичність фільм має лише одну акторську номінацію на “Оскар” - у Тома Хенкса, і та, схоже, виписана скоріше за інерцією, бо статуетки йому не дісталося. Ні, не те щоб акторські роботи у фільмі погані, просто і видатними їх назвати важко.
Вказані герої будуть пробиратися стежками війни, по ходу діла вирішуючи поточні проблеми, відволікаючись від основного напрямку, приймаючи не завжди логічні (хоч і морально правильні) рішення, але демонструючи собою, що все ж виконання завдання на війні завжди має стояти вище за будь-які особистісні полемічні роздуми із приводу його доцільності. Сумніви будуть все дужче затягуватися пеленою героїзму, а от відповіді на питання виявляться максимально комфортними для тих, хто їх ставив, показуючи, що їх зусилля і жертви не марні і варті того. Що було б, якби все виявилось навпаки? Ну, очевидно, що це був би абсолютно інший фільм.
Із мінусів також: Основна інтрига закручується і одразу ж вмирає буквально у перші півгодини цього трьохгодинного блокбастера. Надалі прогнозованість сюжету місцями настільки вражає, що навіть іноді заважає повноцінно співпереживати героям. Але, вочевидь, ставка робилася не на інтригу, не на персонажів, а на емоційні тригери, які або спрацьовують, або ні для кожного конкретного глядача. Особисто у моєму випадку вони все ж скоріше спрацювали, хоч і не настільки глибоко, як це, вочевидь, було задумано авторами.
Із позитивних моментів також: Не можна не сказати про відзначену всіма і кожним високу аутентичність в плані зображення реалій, таких як одяг, форма, бойова техніка і т.п., хоч особисто для мене як для незнавця достовірність такого роду не настільки важлива. Набагато важливішим є сюжетно-ідейне наповнення, яке, не дивлячись на описані вище вади і мелодраматизм показаного, усе ж імплементує нормальну ідею: якщо доля дає тобі шанс вижити, постарайся бути вартим цього.
Резюмую: непогана воєнна драма із цікавою і нетиповою зав’язкою, але абсолютно прогнозованим подальшим розвитком подій. Якщо не очікувати інтриги і не робити антимелодраматичних щеплень, можна отримати немало задоволення від перегляду.
Оскар - 1998, "Найкращий фільм", переможець
Кажуть, коли твір мистецтва іде в народ, він перестає належати автору. Він розходиться між людей і обростає новими сенсами, іноді навіть незапланованими. Але по суті, це право глядача - побачити щось своє, ба навіть більше, якщо мистецький витвір здатен стимулювати його споживача до мисленнєвої діяльності - честь йому і хвала.
Не знаю, які думки першопочатково закладалися при написанні сценарію до кінокартини “Титанік”. Ризикну припустити, що просто стояло завдання створити фільм-катастрофу із романтичною лінією. Вона сюди просто-таки напрошується, варто згадати лиш той факт, що за рік до виходу даної кінокартини вийшов телевізійний фільм, також під назвою “Титанік”, із Кетрін Зета-Джонс у головній ролі. Сюрприз-спойлер: там теж була романтична лінія. Адже закохані завжди дають багате підґрунтя для переживань, а тут така подія фоном!
Тим не менш, може не так все просто із сюжетом? Ось ми знайомимося із головною героїнею Роу ... з як із представницею вищого світу Британії, яка збирається заміж за спадкоємця крупного американського капіталу. Сама героїня говорить про себе, що вона була “гарно вихованою” молодою леді, а отже, отримала уявлення відносно всіляких правил пристойності, доречних для незаміжньої дівчини її статусу. Тим не менш, одного разу її все ще жених, із яким вона чомусь проживає в одній каюті, скаже їй: “Ти не моя наречена. Ти моя дружина, фактично, хоч і не офіційно”, що непрозоро натякає на факт наявності цілком тілесних стосунків цього чоловіка із “прекрасно вихованою” британською леді.
Може це огріх сценариста, який погано розумів епоху? Або може на початку 20 століття вже були більш вільні норми поведінки? Однак також ми пам’ятаємо, що за сюжетом Роуз жениха не кохає. Так, вона готова була вийти заміж і виконувати “подружній обов’язок”, але що змушувало її добровільно піти на це ще до шлюбу?
Тут на думку одразу спадає мати героїні, яка, щоб привабити і втримати майбутнього зятя, готова була піти на будь-що. У тому числі, вочевидь, спонукати дочку поступитися бажанням жениха чи навіть банально його звабити всупереч тому кодексу “справжньої леді”, який однозначно героїні мали б вбивати в голову з дитинства.
Таким чином, сцена спроби самогубства Роуз на початку, яка спершу видавалася примхою слабкохарактерної багатенької дівчинки, набуває нових барв. Річ навіть не в заміжжі, ще до того її явно змусили віддати своє тіло у “користування”, що завдало подвійного удару психіці: заміжжя без любові і крах усіх принципів, які до того прививалися. Дезорієнтована героїня змушена також постійно глушити в собі і підсвідому зневагу до матері, яка демонструє не просто снобізм до оточуючих, а абсолютне глибинне лицемірство. Такого психічного удару, вкупі із неможливістю, та і невмінням, знайти адекватний вихід, для спроби самогубства, у принципі, цілком достатньо.
У цей момент і з’явиться Джек, така собі людина-функція, яка з’явиться у потрібний момент і спонукатиме героїню спрямувати свою внутрішню енергію у потрібне русло. Не випадковою видається і згадка героїнею Фрейда. Адже Джек по суті виступає її персональним психологом, а явище переносу, описане Фрейдом - це і є взаємна закоханість між психологом та його клієнтом у рамках психотерапевтичного процесу. Та психотерапія має властивість рано чи пізно завершуватись, і це цілком логічно. І як би ми не переживали за майбутнє екранної пари, однак лише Роуз є оповідачем історії.
Та іноді продуктивної психотерапії мало. Для закріплення її результатів потрібен вдалий збіг обставин, яким і став для героїні “Титанік”, алюзія на крах її колишнього розміреного життя, і водночас реальність, яка принесла розуміння мізерності її поточних труднощів. Немов дитина, для якої глобальна проблема - це коли морозиво впало на асфальт, Роуз, по ходу її стрімкого дорослішання, розуміє, що проблеми, які мало не довели її до самогубства, вирішуються за три хвилини, і виявляє готовність приймати більш суворі виклики долі.
Але кінематографічна роль “Титаніку” не зводиться до вирішення проблем однієї героїні. Скоріше, навпаки, вона стає частиною масштабнішого процесу. Коли корабель тоне, і місцевий священик читає молитву-проповідь, щоб втішити людей, він говорить несподівану фразу: “Старий світ загинув”. А надворі 1912 рік, через два роки почнеться Перша Світова війна, яка прискорить процес відмирання порядків едвардіанської епохи, що ще характеризувалася жорстким класовим розшаруванням, великими маєтками і принциповою важливістю походження. На зміну прийде підйом соціалістичних рухів, стирання класових відмінностей і умовностей.
У такому контексті “Титанік” видається наглядною алюзією на цей процес. Адже він не визнавав привілеїв походження, і від нього неможливо було відкупитися грошима, Вижили лиш ті, що були сильнішими, витривалішими, удачливішими, знаменуючи собою принципи, на яких буде будуватися новий світ.
Якщо ж піти ще далі і згадати, що “Старий світ” - це Європа, у той час як “Новим світом” називали Америку, то вимальовується цікава думка про те, що саме остання, із її поціновуванням характеру, витривалості, таланту і особистої ініціативи, і випливе після будь-якої катастрофи, на відміну від першої, якій доведеться або трансформуватись, або потонути у снобізмі і небажанні відповідати вимогам часу.
Із плюсів також: Вражає масштаб загальної роботи і спецефекти, що навіть через 20 років не виглядають застарілими, а також не існують окремо від сюжету, а слугують цілком конкретним кінематографічним завданням.
Не можна не відзначити загальну динаміку кінокартини, яка у режисерській версії триває 3 години 15 хвилин, але це аж ніяк не відчувається завдяки збалансованості і адекватно вибраному темпу. Він не допускає ні провисання, ані надмірного поспіху, встигає приділити увагу як головним, так і другорядним героям там, де це потрібно і задумано.
Ну і насамкінець, навіть якщо відкинути розписані вище роздуми, які є виключно суб’єктивними, не можна не згадати ту правильну ідею фільму, що лежить просто на поверхні. Борися за життя, змагайся за власну свободу, за право розпоряджатися собою і бути щасливим, бо це основне, що вартує хоч чогось у цьому світі. Але при цьому не перетворюйся на повну сволоту, яка задля своєї зручності здатна втопити всіх навколо. Ідея, здавалося б, цілком прописна, та іноді для того, щоб нею проникнутись, варто глянути хороше кіно.
Із мінусів: Якщо певна мелодраматичність деяких сюжетних поворотів у підлітковому віці підсилює враження від фільму, то у більш зрілому починає дещо дратувати. Але можна зробити знижку на те, що люди у критичній ситуації поводяться по-різному, навіть якщо така поведінка іноді здається нелогічною мені або вам.
Резюмую: здається мені, що фільм сподобається навіть нелюбителям мелодрам, головне щоб у потенційного глядача не було викоханого заздалегідь внутрішнього упередження. Але навряд чи розумна людина не знайде у цьому фільмі хоча б чогось для себе.
Оскар - 1998, "Найкращий фільм", номінант
Думаю, я не погрішу проти істини, якщо скажу, що найкраще у цьому фільмі - це собачка. Оскара їй! Вона прекрасна, оригінальна і досягла таких вершин акторської майстерності, до яких не зміг дотягнутися навіть Джек Ніколсон. А Джек, як нам усім відомо, у плані акторської майстерності ще той красунчик! І якщо раптом вам на хвилинку спаде на думку, що занадто вже швидко буркотливий письменник розтанув серцем - просто загляньте в її бездонні очі!
Тут же не можу втриматися від алюзій на “Сяйво”. Не інакше, Джек Торренс вижив, вселився у Джека Ніколсона, щоб насамкінець перетворитися на Мелвіна Адела. Сокиру от тільки загубив, то й довелося вчитися замикати двері по пять разів, щоб захиститися від настирливих сусідів.
Ще от іноді думаєш: тяжко живеться людям, що мають ОКР. Обсесивно-компульсивний розлад, безлико названий у фільмі “навязливим станом”. Добре, якщо у людини фіксація на цифрі 5, наприклад, а от якби на цифрі 1025? Стоя ... в би бідолаха годину ключа в замку крутив… А якщо з ліку зібєшся? Ой-вей....
А якщо серйозно - фільм симпатичний. Простота і щирість покликані достукатися до недовірливих скептиків, які можуть цілком справедливо зауважити, що якось занадто вже швидко змінюється людина у такому віці, причому ніяких глобальних катарсисів, які були б тому причиною, не відбувається. Та вочевидь, Мелвін Адел - він як великий кудлатий пес, що голосно і басовито гавкає, та кусатися насправді не вміє, а перед настирливими людьми так взагалі пасує майже одразу. Людина всіляко пробує тримати людей на дальній дистанції для самозахисту, розуміючи, що на ближній нічого з ними зробити вже не зможе. І справді, ще, чого доброго, розгледять його добре серце, і куди від них потім діватися!
Так само і довгий перелік всіляких нетолерантностей персонажа - це не стільки життєва позиція, скільки пошук у інших недоліків, “несумісних із життям”, щоб отримати “адекватну” причину відгородити себе від них. Та і попадаються героєві як на жарт то жінки, то блакитні, то євреї… Навіть собака - не собака, а якась карикатура на пса. Так що страшно навіть подумати, що б він робив, якби зустрів у вказаний період на життєвому шляху розумного, дорослого, гетеросексуального, білого чоловіка респектабельної професії. І як тут знайдеш хоч якийсь привід для втечі у свою шкаралупу?
Із плюсів: Не хочу применшувати заслуги Хелен Хант (особливо вдалася їй сцена із листом подяки на 23 сторінки), але Джек Ніколсон видає просто неймовірний перформанс, вкотре підтверджуючи звання одного з найкращих акторів сучасності. Його герой викликає співчуття, сміх, роздратування, огиду, і знов по колу, і все це майже водночас. У нас як глядачів немає навіть потреби у тому, щоб робити екскурс у минуле і з’ясовувати, що саме зробило персонажа таким. Завдяки акторській грі він і так виглядає рельєфно та повноцінно, а його часом дивні і нелогічні вчинки видаються достовірними.
Також завдяки вибраному формату комедії виходить убити двох зайців водночас: посміятися і зобразити серйозні проблеми у легкому та комічному вигляді, не применшуючи при цьому значення самих проблем, адже роки перегляду фільмів-номінантів даються взнаки, і серйозне кіно на одну і ту саму тему із року в рік потроху нав’язає на зубах.
Із мінусів: Кіно створює чудовий і веселий настрій під час перегляду, але його післясмак чомусь не такий приємний. Чи то за смішками раптово згадуєш, що так то воно все до кінця і неясно. Чи зможе герой побороти свою хворобу і психологічні трабли, чи це у нього просто тимчасова “ремісія”, за якою піде неминуче загострення? Чи справді героїня робить вибір серцем, чи може це наслідок почуття вдячності вперемішку із маминим вихованням, яке містить обов’язковий пункт про те, що “треба хапати того, хто є”? Чи не закінчиться для ще одного героя його ситуація повним спустошенням, як матеріальним, так і моральним? Самі лиш запитання без відповідей. Хтозна, може іноді і правда не варто зазирати за титри.
Цитати:
Никогда не отрывайте меня от дел. Даже если все кругом будет объято пламенем, даже если вы услышите стук падающего тела, а через неделю почувствуете запах разлагающегося мяса, даже тогда не приходите.
Когда вы в первый раз зашли в ресторан, вы даже показались мне симпатичным. Но потом вы заговорили.
Тяжело не потому, что нам плохо, а потому, что другим хорошо.
— Почему у меня нет нормального парня?! Без закидонов! — Этого все хотят, милая. Так не бывает.