Знайдено 127 результатів 
Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - комедія або мюзикл", номінант
Хотіла б я знати, чи настане той щасливий день, коли кіноіндустрія перестане вважати героїнь жіночої статі неповноцінними і глибинно нещасними, якщо вони бездітні і думати, що у кожної жінки материнський інстинкт активізується “за замовчуванням”, коли у радіус її уваги потрапляє будь-яка дитина? А якщо вона хоче будувати кар’єру, то апріорі будує її, працюючи 24 години на добу 7 днів на тиждень, без відпусток і соцпакетів. А як тільки у неї в житті щось міняється, вона одразу втратить роботу, бо всі її колеги-чоловіки працюють без вихідних і лікарняних, аякже. Якийсь концтабір бінарного мислення, не інакше.
А ще у Штатах, виявляється, можна залишити дитину у спадок. І процедура її передачі виглядає саме так, як нам у фільмі показали, ага! І так, навіщо призначити потенційним опікуном дитини, наприклад, найкращого друга. Треба віддати її якійсь семиюрідній внучатій кузині, про яку ти востаннє чув, ко ... ли тобі було років 7, і уявлення не маєш, хто вона і що вона. А раптом би вона виявилася повією і наркоманкою? Але треба ж якось сюжет зав’язувати, то хай буде якось так…
Ні, не те щоб я вважала, що дитина жінці не потрібна апріорі, абощо. Але автори фільму на самому початку дають короткий опис того, із чого складається життя героїні, і підсумовують фразою на зразок "Вона була щаслива? Нічого подібного.", але при цьому слово із ділом у них розходиться, бо нам демонструють якраз героїню щасливу і задоволену життям, таку, яка сама зробила свій вибір. Таким чином нас-таки намагаються підвести до думки, що жодна жінка не може бути щаслива бездітною, а це вже маніпуляція якась, негідна хорошого кіно...
Можна із закритими очима прогнозувати, що буде далі. От наприклад сцена, де героїня вибирає няню для дитини, а вони всі неадекватні. Або прийомних батьків? Хтось рахував, скільки разів така сцена вже експлуатувалася у різних фільмах, у різних ракурсах? А варто б мабуть уже почати рахувати...
Цікавим виглядає хіба що хід із яблучним пюре, бо він якраз доволі логічний і покликаний сказати, що жінка із діловою головою на плечах все одно щось придумає, за будь-яких обставин. Правда, це ще один стереотип із серії "американська мрія, що стала реальністю". Але, на жаль, він все одно підводить нас не скільки до думки, що бездушні корпорації експлуатують своїх працівників і з цим треба щось робити, скільки до думки про те, що не зможе сімейна жінка робити кар’єру у великій корпорації, бо у неї і її босів занадто різні інтереси.
Отаке сумне кіно.
Резюмую: нелюбителям стереотипів краще не дивитися.
Оскар - 1995, "Найкращий фільм", номінант
Які ж прості і наївні були американці у 50-60-х роках 20 століття, прямо як ми у 90-х! У нас заряджали воду від телевізора, щиро переживали за долю чергової Маріанни, яка через амнезію забула Луїса Альберто (а вона ж його так любить, так любить…) і вболівали за те, щоб простий громадянин у “Полі чудес” обов’язково взяв приз, а не гроші, бо гроші - то таке, а призом може бути і “аааааааавтамабииииль!”.
А у простих американців у названий час була телевікторина “21”. І у нас і у них із різницею у 30 років була одна спільна риса: тоді ніхто ніколи б не подумав, що телевізор може брехати і що все, що нам показують, може виявитися банальною підставою.
У наш час ми із висоти свого досвіду по-доброму посміхаємося, дивлячись на глядачів телевікторини, показаних в одноіменному фільмі, бо начебто вже знаємо, як воно буває. Тим не менш, і у нас є свій больовий поріг. От якби мені сказали, що у “Що? Де? Коли?” немає ерудитів, а є тільки під ... става, я б особисто засмутилася. А ви? І у такому ракурсі фільм “Телевікторина” несподівано перетворюється із чогось абсолютно на очевидного на щось таки по-своєму болюче.
Природньо, що кіно насправді не стільки про те, що на телебаченні, виявляється, скрізь брехня, скільки про домовленість із сумлінням і про те, що світ іноді буває не чорно-білим. Іноді ти продаєш себе не цілком і одразу, а невеличкими компромісними шматочками. Здавалося б, спочатку нічого поганого нема, ти просто граєш свою справжню вікторину не перед глядачами, а у кабінеті продюсера, і поступово, маленькими кроками, перетворюєшся із ерудита на “балакучу голову”.
З іншого боку, а що і справді такого поганого, здавалося б? Тебе питають те, що ти знаєш, але ж ти це знаєш! Ти - розумна і освічена людина, чому б не отримати грошей за це? Вікторина ж фінансується спонсорами, а хто платить, той, як відомо, і музику замовляє…
І щоразу легше себе переконати у тому, що публіці насправді все одно, що її, як і тебе самого, цікавить лише хто скільки виграв грошей, і що основний талант - це подобатися людям, робити для них шоу і красиво рекламувати спонсорський товар. І правда, хто б на твоєму місці відмовився?
Із плюсів: Тепла лампова атмосфера перших кадрів не може не затягувати, особливо тих, хто застав наші 90-ті у свідомому віці. Загалом цікаво (хоч і полемічно) спостерігати за героями Файнса і Туртурро та їх моральними дилемами.
Примітним виглядає їх протистояння, яке починається у грі, а закінчується заочно у моральній сфері. І чомусь більш симпатичним глядачу є не той, хто “зриває покрови”, але робить це виключно через власну образу, а той, хто начебто схильний брехати до кінця, але тим не менш, переживає явну моральну боротьбу і хоча б намагається зробити правильний вибір.
Ну і насамкінець, у фільмі проступає явний авторський посил: репутація має бути справжньою і заслуженою, а не дутою і переломленою через лінзи кінокамер.
Із мінусів: Якщо акторські роботи Файнса і Туртурро виглядають привабливо, то Морроу неначе носить постійно, із сцени в сцену, один і той самий вираз обличчя під назвою “А я про вас щось знаю!”, навіть там, де він не зовсім доречний.
Також по ходу розвитку сюжету виникали деякі питання. Наприклад, навіщо телебоси взагалі запрошують у гру справжніх ерудитів, якщо їм не дають грати самим? Навіщо влаштовувати їм опитування, якщо можна зразу відібрати якихось рядових людей, які будуть максимально симпатичні публіці? Навіщо змушувати ерудита програвати на очевидно легкому питанні? Щоб максимально його принизити? І навіщо ерудит погоджується програти? Якщо заради кар’єри на телебаченні, то нам так і не покажуть жодного колишнього учасника (крім Ван Дорена), який зробив якусь кар’єру на телебаченні. Незрозуміло...
І останнє - дивною видалася несподівана і дуже швидка дружба двох героїв, один із яких - слідчий комісії з нагляду, а інший - учасник, який може потрапити під слідство. Як на мене, у такій ситуації другий мав би по можливості триматися якнайдалі від першого, а не возити його по ресторанах і заміських будинках.
Резюмую: любителям закручених сюжетів і карколомних пригод краще б не попастися на гачок, бо нічого подібного тут не буде. А от фанатам “розмовних” драм і неоднозначних моральних дилем - сюди.
Цитати:
Я думал, что мы прижмем телевидение, но правда в том, что телевидение прижмет нас.
Оскар - 1994, "Найкращий фільм", переможець
Епіграф: “Всё что нужно для триумфа зла — это, чтобы хорошие люди ничего не делали” Едмунд Берк
Це той самий унікальний випадок, коли позитивні очікування перевершуються, а скепсис розвіює сам фільм, відволікаючи собою від процесу його неперервної оцінки.
Подумала я спершу, що фільм - про поступове переродження людини, про зміну її життєвих цінностей і пріоритетів під впливом об’єктивних чинників. Потім спало на думку, що скоріше все навпаки. Люди не міняються, вони лише отримують свій “законний” розвиток або деградацію під впливом нових обставин.
Так, Оскар Шиндлер був підприємцем, якого цікавив прибуток і можливість цей прибуток ефектно витратити, а на виході ми отримуємо мало не месію, як же так вийшло? Імовірно, що загалом він був людиною непоганою, просто трохи поверховою, таким ми його і бачимо на початку. В силу своєї веселої вдачі і бурхливої енергії він не схильний задумуватися над глибинними матеріями довше 5 ... секунд. Хай все іде як іде, а ми з цього своє отримаємо - ось девіз таких людей. При цьому певне співчуття і адекватне ставлення до своїх працівників проявлялося у ньому із самого початку, просто не було ключовим.
Також, жоден із нас, і Оскар Шиндлер теж, не застрахований від ризику почати судити людей по собі.
Якщо ти не гориш бажанням вбивати людей просто так, то невже отой, отой і отой непоганий хлопець можуть цього справді хотіти? Мабуть, вони просто жертви обставин...
Коли з тобою, або поряд з тобою, відбувається щось настільки жахливе, настільки за рамками нормального і звичного, наскільки це можливо, мозок відмовляється сприймати і вірити, що так і правда буває, що це і правда з тобою, що жертва - саме ти.
Тим і користувалися німці, поступово, крок за кроком відбираючи у полонених євреїв все, а, насамкінець, і життя. Тим, що не буде ніякого бунту, ніякого протесту, що євреї, як нація, яка завжди звикала до негативних умов існування, вкотре захоче пристосуватися, але буде вже пізно.
Усвідомлення того, що не всі є жертвами обставин і не все має іти як іде, приводить головного героя до внутрішньої кризи, а потім - і до поступового розуміння того, що якщо можеш щось змінити - бери і міняй. Таким чином, відмова від фрази “не може бути” і прийняття реальності проявила його найкращі риси, яким до того просто не було простору і причин проявитися.
Є різні точки зору на Шиндлера як на історичну постать, але образ, створений кінофільмом, виглядає цілком логічним і завершеним. Герой, який до пори думав в основному про власну вигоду, не перетворюється на людину, готову пожертвувати власним життям, та і не прагне цього. І спосіб порятунку, який він вибирає, близький його натурі і вмінням. І дуже хотілося б вірити, що зображений образ відповідає історичній правді.
На противагу головному герою, його “ідейний опонент” - начальник концтабору, мабуть у мирний час здавався б хорошим хлопцем. Та придивившись ближче, можна було б помітити схильність до дрібного зловживання владою, або самодурства, або приниження підлеглих. Або може він був би ідеальним офіцером, а приходячи додому, прикладав би дружину головою об стіну… Або просто ходив би на полювання “випустити пар”. І ніхто б нічого “такого” за ним би не помічав, але від того ніде б не поділася вроджена (або рано набута) схильність до жорстокості і садизму. А час і умови, у яких йому довелося жити, посада, яку він обійняв, проявила цю його схильність в усій красі.
Отак і вийшло, що два чистокровні німці, обидва члени нацистської партії, приблизно одного віку, які за звичайних умов могли б бути друзями, тим не менш, пішли такими різними шляхами.
Із плюсів: Життя часто підкидає такі сюжети, що за сценариста робить одразу половину роботи, але, тим не менш, лишається друга половина - прописати персонажів і зробити так, щоб сюжет “ожив” і заграв своїми власними барвами, і це однозначно вдалося (хоч фільм і чорно-білий :-)). Адже, не дивлячись на дуже виграшну тему (особливо на той момент), є ризик або зробити оповідь занадто формальною і прісною, або цілковито ідеалізувати персонажів, перетворивши кінокартину на агітполотно чи слізодавилку (чого я, до речі, боялася). Як на мене, у творців вийшло втримати необхідний баланс.
Не можна не згадати також акторську гру (блискучий тандем Нісана та Файнса) і оригінальні візуальні рішення.
Із мінусів: одна із сцен ближче до фіналу, у якій головний герой виголошує промову перед своїми працівниками, зображує його у такому світлі, що неначе от-от - і він зможе претендувати на лаври Ісуса Христа, що все ж, як на мене, для нього трохи нехарактерно. Тим не менш, це впадає в око далеко не всім, тож імовірно, це просто моє суб’єктивне сприйняття.
Резюмую: якщо я дивлюся фільм і по ходу перегляду забуваю про те, що можна ж у ньому і недоліки пошукати, якщо він настільки захоплює або вражає, то він однозначно вартий високих оцінок. Можна навіть передивлятися його, скажімо, раз на 5-7 років, щоб не забувати про те, чим закінчується шлях гуманізму, а чим - шлях ненависті.
Цитати:
Тот, кто спасает одну жизнь, спасает весь мир
Власть — это когда у нас есть все основания убить, но мы этого не делаем
Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: Право — это узкое одеяло на двухспальной кровати, когда ночь холодная, а в кровати — трое. Куда его не натягивай — всё равно кому-то не хватит. к/ф “Вся королівська рать”
Справді, під час перегляду якось несподівано вдарила в голову думка, що і рада б доросла дитинка брехати таткові, що у неї все добре і вона живе праведним і респектабельним життям, а на ділі поїдати марки з кислотою, але лафа закінчується, коли ви з татком раптово опинитеся в одній тюремній камері. Так, синку, ніякого тобі більше приватного життя, і відбій о 10. І тут впору або стати “слухняним хлопчиком”, або вимушено пройти усі стадії дорослішання і сепарації від батьків, які з тих чи інших причин не пройшов на волі. Через відкритий бунт і непослух - до усвідомлення своєї відповідальності, вияву турботи, пошуки прощення і необхідність спокутувати провину. На виході - абсолютно інша людина, вихована у тюрмі, але не тюрмою. Таки рідко кому тюрма робить ... такий королівський подарунок.
Насправді фільм в основному не про те. Це один із тих випадків, коли життя підкидає такі історії, що і сценариста не треба, але і емоції глядачів часто викликає не стільки фільм як художній витвір, скільки сама по собі історія і усвідомлення того, що усе це сталося насправді. З одного боку, це якось не зовсім справедливо, а з іншого - не можемо ж ми оцінювати фільм безвідносно до реальної історії. Тим більше, що питання, які він підіймає, ще довго лишатимуться актуальними. Тут і обмеження демократичних свобод через загрозу тероризму, його плюси і мінуси, і недосконалість правоохоронної системи через людський фактор, і дискримінація за національною ознакою, і на закуску - приємний правовий прецедент вкупі із думкою про те, що активна частина громади - це сила. Причому, з урахуванням того, що події відносно недавні (1974 р.), і того, що терористична загроза не втрачає актуальності, він - як засторога нинішнім і майбутнім поколінням, які продовжують і будуть продовжувати шукати баланс між безпекою і особистою свободою.
Із плюсів також: прекрасна акторська гра Дей-Льюіса, ідейна складова і робота сценаристів, які доклали руку до того, щоб змалювати персонажів максимально яскравими і такими, яким можна співпереживати.
Із мінусів: загальна шаблонність сценарної схеми (аж ніяк нічого нового не вигадаєш у жанрі судової драми, та все ж іноді таке враження, що ти вже їх усі бачив), а також окремі сцени, які видаються доволі фальшивими, як-от підкреслено емоційний допит свідка адвокаткою (Томпсон) у залі суду, сцена жалоби у виконанні найзапекліших злочинців в’язниці, що раптом усі як один полюбили батька головного героя і ще деякі моменти.
Резюмую: історія на реальних подіях (тим і цікава), за жанром близька до судової драми (але не тільки). Поціновувачам байопіків дивитися однозначно.
Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф:
И это не сон
И не аттракцион
Все мы здесь остатки
Прошедших времён
м/ф “Труп нареченої”
Джеймс Айворі - воістину співець так званої “старої Британії”, зокрема її поствікторіанської епохи і особливо - процесу того, як вона поступово, крок за кроком, відходить у минуле. Недарма преса охрестила його “найбільш англійським з усіх американських режисерів”. Улюблена творча тематика виявилася доволі плідною, адже “Решта дня” - вже третя кінокартина у його кінокар’єрі, номінована на Оскар (як найкращий фільм і у режисерській номінації).
Цього разу автор представляє нам головного героя як ходячий символ цієї епохи. Ніхто б краще не передав її суть, аніж еталонний британський дворецький, що має в житті два основні пріоритети: добре робити свою роботу і тримати себе з гідністю (а емоції під контролем). Навіть більше - він і сам такий собі уламок епохи, “рештка” дня, що минає, і очевидно, що він мав би лишитися у тому дні н ... азавжди, бо у новому йому місця не буде. Він не зможе пристосуватися до нових реалій, як і не зможе зрадити собі навіть задля свого власного щастя.
Вміння героя нести службу з гідністю і радістю тримається, у першу чергу, на вірі у моральну вищість того, кому він служить (яка, вочевидь, насправді проростає із поняття про вищість аристократії взагалі). Але, тим не менш, ця віра не розсипається, немов картковий будиночок, за перших же паростків сумніву. Людині, яка має глибоке переконання, часто легше заспокоїти себе фразами на зразок “не нам судити”, аніж дати сумнівам запустити в голові процеси, які призведуть до докорінної зміни особистості.
Що ж до тих, хто мав би бути “морально вищими” - фільм майже однозначно дає нам зрозуміти, що честь - це добре, але не тоді, коли вона іде в одному пакеті із легковірністю. Людина, що має честь, готова подати руку допомоги супротивнику, якого перемогла у чесному поєдинку, та навряд чи буде готовою до удару у спину. Таким чином, британська аристократія і перетворюється на ще один “решток” дня, що минає.
Ще одним уламком епохи почасти постає і головна героїня, яка, хоч і виглядає жвавою та емоційної, але скута традиційними поведінковими рамками, які вимагають від неї очікувати, щоб саме чоловік зробив перший крок, навіть якщо доведеться чекати ціле життя.
Із плюсів також: Емма Томпсон у постійних ролях симпатичних британок із стійкою життєвою позицією видається хоч і трохи одноманітною, та незмінно прекрасною. Та набагато більше вразив Ентоні Хопкінс, який із однаковою майстерністю здатен втілювати абсолютно різні типажі.
Із мінусів: на відміну від попередньої картини режисера, “Хауардс Енд”, у фільмі менша кількість різноманітних смислових пластів, він більш однозначний як у плані ідеї, так і в плані фіналу. Не те щоб це картину дуже псувало, але коли є з чим порівнювати…
Резюмую: любителям творчості Айворі, Хопкінса і Томпсон, фанатам костюмованих драм і серіалу “Абатство Даунтон” - однозначно сподобається.
Цитати:
Человек может быть счастлив, только если доволен его работодатель. А это возможно лишь тогда, когда работодатель выше Вас не только по статусу и богатству, но и в моральном смысле.
— Когда ты в последний раз выходил в свет? — Обычно, свет сам приходил в этот дом.
Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Будь с Дил ласков, и она твоя навеки” к/ф “Жорстока гра”
Дивний фільм. Здається, що він періодично намагається продемонструвати нам, що він - не те, чим здається, щоб у самому кінці повернути нас на початок і спонукати задатися питаннями, відповіді на які фільм не дасть.
Особисто для мене найкраще у цьому фільмі розкрилася тема становища жінки як такого. Батько віддає дочку заміж, не спитавши її думки. Чоловік навіть проявляє ознаки щирого бажання їй сподобатись. Але у його голові, вочевидь, є промальована схема того, яким має бути спілкування з жінкою, і все, що вибивається за її межі, його мозком не сприймається. І всі його намагання вийти на контакт приречені на провал, так як при цьому він не робить головного - не намагається прислухатися до того, чого хоче вона. Навіть більше: наявність у неї якихось несподіваних бажань він фіксує, але не вважає за потрібне іти їм назустріч, бо вона у порівнянні з ним - істота ... другорядна, навіть третьорядна, бо ще і говорити не може. А можливі образи з цього приводу він лікує одним відомим йому способом - часом. Чекає, доки перетреться і забудеться. Подібним чином я ставлюся до своєї кішки: годую її і гладжу, а вона мені муркає. Але прокидатися і бігти її годувати о 5 ранку, бо у неї є таке бажання? Вибачай, кицю, потерпиш, а через півдня і не згадаєш. У такому контексті дійсно нема нічого дивного у тому, що Ада схиляється до Джорджа, який хоч трохи бачить у ній людину, у якої є бажання, яка може робити вибір і приймати рішення.
Інші ж аспекти немов туманом покриті. Чому німа Ада перестала говорити? Чи не тому, що піаніно вона вибрала своїм співрозмовником, і цей вибагливий співрозмовник так багато хотів і вимагав такої глибокої уваги, що на всіх інших не лишилося часу? Та і чи так багато на світі є людей, яким і справді варто щось казати і щось розумне можна почути у відповідь? І очевидно, що піаніно, яке є мало не єдиним її співрозмовником, є водночас і її тюрмою.
Чому дочка зраджує свою матір? Вона просто звикла володіти нею безроздільно, а тут довелося “ділитися”? Чи просто вона відчуває, що відбувається щось “неправильне” і хоче це припинити?
Хто такий Джордж? Він вибирає таку тактику, бо просто не знає, як іще йому добитися взаємності від німої жінки, та ще і чужої дружини, та ще і зосередженої виключно на своїй дочці і своєму піаніно? Чи він просто звичайний мерзотник, який скористався становищем жінки?
У який момент Ада зрозуміла, що їй подобається те, що відбувається? Може тоді, коли у неї це забрали, коли вона зрозуміла, що вже не так їй подобається грати на піаніно, коли вона не відчуває пристрасного погляду на своїй спині? І у який момент її ситуативна тяга перетворилася на кохання всього її життя? Вистачило просто трохи звичайного розуміння і ласки, речей, яких зазвичай удосталь має звичайна людина, але не німа жінка, відгороджена від світу? Чи може це стокгольмський синдром, який кіноіндустрія нам вкотре видає за кохання?
І нарешті, чому ми чуємо внутрішній голос Ади лише на початку фільму і у кінці? Це щоб не полегшувати глядачам розуміння того, що відбувається, і змусити їх сприймати німу героїню очима інших людей, а не її власними? Але якими б новими барвами могли наповнити цей фільм її внутрішні почуття і переживання, озвучені закадровим текстом… Адже прекрасна “гра обличчям” у виконанні Холлі Хантер зазвичай демонструє нам коли Ада злиться, сумує або соромиться, але ми не впіймаємо того моменту, коли на ньому мала б з’явитися пристрасть.
Словом, не виходять у мене у цій рецензії плюси і мінуси. Виходять тільки запитання, запитання і ще зовсім трошки запитань… І річ не у тім, що це погано. Річ у тім, що відповіді на кожне з цих запитань напряму впливають на сприйняття стрічки, а відсутність цих відповідей вганяє у стан якоїсь сумбурної невизначеності.
Тим не менш, фільм притягує своєю атмосферою, музикою, природою і однозначно бере оригінальністю як сценарію, так і його реалізації (що одразу видає неамериканське походження кінострічки), так що як мінімум він вартий перегляду. А свої емоції залишу собі на роздуми.
Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант
Отак подивишся іноді старий фільм, а потім розумієш, що добре, що його зняли аж у 1993. Зараз би таку кінокартину на Оскар ніхто не номінував би. Сказати б, що номінація була отримана через те, що фільм - нове слово у своєму жанрі… але ні, це екранізація більш давнього телесеріалу. Так що, вочевидь, просто надто вже одвічно цікавою виявилася тематика ситуативного протистояння двох людей, які насправді обоє готові відстоювати істину, але через обставини один має наздоганяти іншого. Власне, це підтверджується і тим фактом, що станом на сьогодні ми маємо ще зо два десятки кінокартин на схожу тематику, але з різними варіаціями, і щось мені підказує, що і у майбутньому сценаристи постійно будуть звертатися до вказаної сюжетної схеми.
Автори фільму майстерно зіграли на прагненні глядача до справедливості, не роблячи таємниці із невинності головного героя, змушуючи таким чином переживати за успіх його благородної місії, додаючи у сюжет ... ний суп додаткову ложку співчуття шляхом демонстрування флешбеків із покійною дружиною. Потім, у потрібний момент, замішується детективна лінія, яка розплутується із двох боків водночас і у фіналі досягає подвійної розв’язки.
Навряд чи дана кінокартина може похвалитися великою кількістю глибинних смислових пластів або ж неоднозначністю сенсу, що, зазвичай, характерно для більшості номінованих на Оскар фільмів. Однак, оскільки кіноакадеміки - теж глядачі, то чому б, власне, і ні?
Із плюсів: сюжет, який хоч і навряд чи інтригує майбутнім фіналом, але тримає у напруженні протягом свого розвитку, акторська гра і персонаж Томмі Лі Джонса, який цікавий не лише у контексті ставлення до головного героя (виявиться він адептом справедливості чи служакою закону, який робить свою роботу, якою б вона не була?), але і має свої людські слабкості і особливості, промальовані дрібними штрихами і рівномірно розкидані по всьому фільму. На відміну від головного героя, який просто хороший і все, у ньому так гармонійно поєднується характер, професіоналізм, самоіронічне самодурство і мила самозакоханість, що його неможливо не полюбити.
Із мінусів: деякі сюжетні огріхи, які, вочевидь, є невід’ємною частиною жанру (як-от чорний капелюх і хустка у класичного бандита із вестерна), але призводять вони до того, що доктор Кімбл, судинний хірург і просто хороша людина, періодично перетворюється то на невразливого супермена, то на людину-невидимку, то на людину-без-запаху (Парфюмер, це ти?), то на експерта із будь-якої випадкової хвороби. Є певні питання до фіналу, як в плані поведінки героїв, так і в плані детективної лінії. Також цікаво було спостерігати, як автори у якийсь момент “забили” на дрібні деталі на зразок того, де головний герой от прямо зараз взяв гроші і деякі потрібні йому речі, і такі маленькі проблемки почали вирішуватися методом “чарівного монтажу”.
Резюмую: Якщо вдасться абстрагуватися - можна отримати масу задоволення від перегляду.
Оскар - 1993, "Найкращий фільм", переможець
Наведені вище цитати про вестерн яскраво відображають іронічне ставлення до жанру, передовсім людей, які у ньому були задіяні. І правда, якщо у багатьох інших випадках спочатку вимальовувався набір жанрових характеристик, які потім визначалися як окремий жанр, то у випадку вестерна, таке враження, що все сталося навпаки - спочатку придумали жанр, а потім, немов м’ясо на кістяку, наростили на ньому жанрові кліше. І, не дивлячись на те, що протягом 20 століття жанр зазнавав важливих змін (наприклад, трансформація протагоніста із безумовного героя у практично антигероя, зміна підходу до зображення індіанців, розширення ролі жінок і т.д.), частина жанрових кліше досі живі-здорові і саме через них і складається іноді враження, що якщо ти бачив один вестерн, ти бачив їх усі.
Тим не менш, “Непробачений” - це якраз той випадок, коли наявні жанрові кліше - це лише обгортка, під якою розгортаються цікаві психологічні протистояння і підн ... імаються неоднозначні питання. Наприклад, про цінність людського життя (і смерті). За який злочин людина має заплатити життям? Чи можна компенсувати завдану шкоду матеріально? Чи може людина, яка у минулому сама нехтувала чужим життям, стати уособленням справедливості? Наскільки легко убити людину, навіть якщо ти вважаєш, що вона це заслужила? Чи міняються люди? А якщо міняються, чи це компенсує їх старі гріхи? Чи можна не дотримуватись закону, якщо закон несправедливий сам по собі? Чи має закон бути рівним для всіх? Питання, на які фільм однозначних відповідей не дає.
Особисто ж для мене основним було питання про те, що краще вибрати, помсту чи компенсацію? І правда, яка користь повії з порізаним обличчям від смерті ковбоїв? А ніякої, їй це ніяк не поверне її життя. А подарованого коня можна дорого продати і розпорядитися грошима, може навіть піти з “професії”. З іншого боку, якщо одного разу нестриманий ковбой порізав жінку і по суті їй за це заплатив, це переводить його вчинок із площини порушення закону у площину товарно-грошових стосунків, де одне порізане обличчя дорівнює 7 коням для хазяїна і 1 коню для власниці обличчя. А значить, жінок різати можна, якщо маєш чим заплатити. Чим така трактовка подій може обернутися у майбутньому для інших жінок, які попадуються на шляху цього ковбоя, здогадатися неважко.
Тим не менш, яку б із цих трактовок ми для себе не обрали, будь-яка буде кращою за трактовку шерифа. Це ще одна лінія, яка простежується у фільмі,а саме - становище жінок (конкретно - жінок легкої поведінки) і ставлення до них у тодішньому суспільстві. І якщо вони, як у даному випадку, об’єднуються, то, будучи створіннями нікчемними для всіх оточуючих, стають силою, із якою доводиться рахуватися у той чи інший спосіб.
Також кінокартина демонструє, як одна подія може запустити цілий ланцюжок інших, вона накручуються одна на одну і цей велетенський маховик не може зупинити навіть той, хто його запустив. Може, порізана повія і хотіла б погодилась би на коня. Може, убивці і не хотіли виконувати вирок. Може, хтось із них навіть пробував “зіскочити”. Але всіх “засмоктав” цей маховик, у якому від однієї людини вже нічого не залежить.
І ще одна цікава лінія - про те, яким чином на Дикому Заході формуються легенди, міфи і байки, як чутки, що передаються із уст в уста, спотворюються, набуваючи іноді абсолютно гротескних форм.
Із плюсів: сюжет цікавий і неоднозначний, створює необхідний саспенс і утримує інтерес.
Персонажі, хоч і досить типові для вестерна, але цікаві і зовсім шаблонними не виглядають. Виняток складає хіба що головний герой, який, по-перше, надзвичайно типовий для Іствуда, по-друге, його постійні розмови про те, наскільки він змінився, приводять глядача до цілком однозначних очікувань, які він, що характерно, виправдовує.
Цікавішим виглядає шериф із його неоднозначним “моральним кодексом”, ба навіть більше, було таке враження, що він, як і герой Іствуда, теж колишній бандит, який вирішив зав’язати і став шерифом у одному з містечок виключно за правом сили. Тим не менш, протистояння Вільяма Манні і шерифа хоч і напрошувалося, але так і лишилося не до кінця промальованим і зрозумілим. По суті, вони дуже схожі і ділити їм нічого, але сюжет змушує їх цим займатися.
Ну і окремий плюсик маю поставити за героя Моргана Фрімена, бо поява темношкірого актора у ролі ковбоя - це насправді данина історичній правді. Так, після 1865 року десь третина ковбоїв на Заході були темношкірими, бо після відміни рабства у багатьох із них не було ні житла, ні роботи, і тому вони охоче їхали на Захід освоювати нові землі. Але жанрові кліше вестерну склалися ще на початку 20 століття і переглядалися у 60-70 роках (коли ще жива-здорова була расова сегрегація), і тому ми, як глядачі, просто звикли до того, що ковбой - це білий ковбой. Респект Іствуду за спробу відновлення історичної справедливості.
Із мінусів: Загалом, у практично досконалому фільмі, як на мене, все псує остання сцена “розбірок” у салуні, яку неначе причепили з іншого фільму, настільки вона клішована і постановочно нереалістична. Або неначе просто не може хоч один вестерн вижити без такої сцени. Де герой, який до того був просто собі людиною, стає невразливим суперменом із скорострільністю автомата, а стонадцять озброєних людей несподівано стають безпомічними, як кошенятка. Де одне ім’я героя наводить жах, не дивлячись на те, що частина його чують уперше. Де везіння возведене на рівень абсолюту. І де убивця жінок читає моралі про те, як людям треба поводитися із жінками.
Герой Іствуда у цій сцені вірний собі, але не відчувається той самий момент, коли він “злітає з котушок”, він абсолютно рівний і неемоційний, неначе просто прийняв рішення і пішов утілювати його в життя, коли за сюжетом начебто мало бути інакше. І у цей момент драма-цукерка про життя і закон, загорнута в упаковку вестерна, перетворюється вже на вестерн справжній, отой, де якщо у героя є чорний капелюх, значить, він поганий. І не те щоб я проти, але хіба за це людям зазвичай дають “Оскар”?
Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження.” стаття 41 Кримінального кодексу України
Протягом усього фільму назва його інтригує, змушуючи замислюватись, про кого ж ідеться.
Так, є один хлопець, якому не місце у елітному підрозділі і він сам це розуміє. Але він помилився собі на біду. Він - хороший хлопець.
Інші двоє вчинили негарно, але вони виконували наказ, бо в них є кодекс честі. А хлопці з кодексом честі - хороші хлопці.
Командир віддав наказ, але його завдання - зробити з усіх добрих солдатів, бо поганий солдат - ненадійний солдат, а ненадійний солдат - мертвий солдат і поранені товариші. Тому із поганого солдата треба виховати хорошого будь-яким способом, а в процесі виховання ще ніхто не вмирав. Командир - хороший хлопець (хоч і малоприємний солдафон).
Адвокат хорошим хлопцем не здавався, але під правильним впливом зміг витягти ... назовні і вирішити свої психологічні проблеми, які, власне, і заважали йому таким стати.
Прокурор тим більше хороший хлопець, бо він ефективно захищає інтереси своєї держави.
Ну і до хлопців у компанію затесалася одна дуже хороша дівчинка (правда хороша, жодної негативної риси не прописали).
Тож виходить, тут усі хороші хлопці, але у кожного з них своя правда. Саме тому хтось із них звинувачує або захищає, хтось сидить у кріслі свідка, хтось на лаві підсудних, а хтось - мертвий. І автор - також хороший хлопець, який, хоч і явно дає нам зрозуміти, у чому полягає його, авторська, правда, та тим не менш не наполягає на ній, дозволяючи хорошим хлопцям і дівчатам, які дивляться його фільм, думати самостійно.
Із плюсів: із самого дитинства я відчуваю незрозумілу любов до жанру судової (юридичної) драми, і це не могло не позначитися на моїй оцінці фільму.
Сподобався “освітній” компонент, який без зайвих прелюдій просто “занурює” нас у той світ і ті цінності, якими живуть морські піхотинці, дає нам можливість проникнутися особливостями їх світосприйняття і відчути мотивацію, а згодом - і певну емпатію. Цей досвід для когось може бути новим і цікавим.
Паралельно кінокартина піднімає ряд моральних дилем, над якими варто подумати і після перегляду, як от: свобода волі і відповідальність, необхідність виконання наказу як умова виживання проти права на невиконання наказу злочинного, цінності групи проти цінностей особи, вимога професіоналізму проти приниження слабшого, світосприйняття людини із промитими мізками чи кодекс честі, і головне - міра провини та відповідальності конкретної людини у конкретних обставинах за свої вчинки і локус контролю. Ці всі питання лишаються відкритими, навіть не дивлячись на розставлені акценти і цілком однозначний фінал.
У плюс картині я б також записала загалом цікавих персонажів, більшість із яких - яскраві, добре прописані особистості, втілені у хороших акторських роботах. Особливі компліменти Тому Крузу і Джеку Ніколсону, а також Вольфгангу Бодісону і Джеймсу Маршаллу. У останніх вийшли класичні морські піхотинці, які не виходять “із образу”, навіть тоді, коли можна, бо 24-годинна муштра свою справу робить, і водночас не позбавлені індивідуальності.
Із мінусів: Фільм виконано “за лекалами” вибраного жанру, і якщо в контексті акторських робіт або просування певних ідей йому це ніяк не заважає, то в контексті сюжету трохи шкодить, бо робить його загалом прогнозованим. Тим не менш, передбачуваність проявляється лише у загальній сюжетній схемі, але не у конкретиці. Простіше кажучи, заздалегідь можна спрогнозувати, що будуть робити герої, але не те, як саме вони будуть це робити.
У мінус запишу героїню Демі Мур, яка спершу виглядає доволі цікаво, але потім абсолютно губиться і перетворюється на безлику асистентку героя Тома Круза. Складається враження, що їй прописали дві сценарні функції - мотивувати головного героя на внутрішні зміни і викликати героя Джека Ніколсона на “роздуми” про жінок у формі. Після цього сценарист неначе взагалі не зміг придумати, що із нею робити, тому спробував намалювати традиційну любовну лінію, яка цьому фільму абсолютно не потрібна і не пасує. Але і її не домалював, бо через небажання відходити далеко від лінії основної хімія між головним чоловічим і головним жіночим персонажем не відчувається взагалі.
Також нарощування драматизму і пафосу ближче до фіналу викликає у глядача потрібні емоції, але трохи знижує градус реалістичності. Як на мене, навіть тому, хто ніколи в житті не бував у залі суду, складнувато буде повірити в те, що свідок, якого допитують, хоч на мить здатен забути про те, де він знаходиться, втратити контроль і публічно сказати зайве, особливо, якщо цей свідок - не алкоголік Вася з вулиці, а військовий чин, все життя якого - контроль. Тим не менш, фільм не ставить перед фактом, а все ж пропонує обгрунтування цьому з точки зору психології, а вже глядач має можливість сам вирішити, наскільки цього обгрунтування йому буде достатньо.
Цитати:
Часть. Корпус. Бог. Страна…сэр
Адвокату надлежит обращаться ко мне: «полковник» или «сэр». По-моему, я это заслужил. — А свидетелю следует обращаться ко мне: «Ваша честь» или «господин судья». Уж это-то я точно заслужил.
— Да, и предупредите его: тамошние морские пехотинцы — фанатики. — Фанатики чего? — Того, что они — морские пехотинцы.
— Это Ваша подпись? — Да, сэр! — Вам не нужно называть меня «сэр». — Сэр, да, сэр! — И уж тем более два раза в одном предложении.
Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант
Як підказують нам історичні джерела, едвардіанська, або ж поствікторіанська, епоха у Великій Британії характеризувалася черговим ростом соціально-політичної активності населення, поширенням соціалістичних та феміністичних ідеалів, і традиційно - ставленням під сумнів ідеалів епохи вікторіанської. Паралельно спостерігався упадок старої британської аристократії і прихід їй на зміну капіталістів-промисловців, які почасти намагалися наслідувати деякі звичаї перших, але їх психологія багато у чому відрізнялася. Виділяється також клас “освіченої буржуазії”, а от формування “міцного середнього класу” у сучасному розумінні знаходиться ще десь далеко попереду.
Не дивлячись на винесене у деякі анотації питання “Хто успадкує Англію”, мене особисто воно якраз цікавило найменше. Адже, не дивлячись на показану пунктиром історію із переходом маєтку, що символізує собою країну, до нових власників, слід зазначити, що процес “загибелі старої Брит ... анії”, наскільки я розумію, пішов повним ходом вже десь після Першої світової війни (зокрема, ця тема в усій красі розкрита у “Абатстві Даунтон”). А в “Говардс Енд” - це ще тільки передчуття імовірних змін, які може відбудуться, а може і ні, хтозна. Кожна епоха приносить із собою щось нове, і передбачити кардинальність змін не здатен ніхто до того, як ці зміни відбудуться.
То про що ж фільм? По-перше, про те, що завжди існують люди, які готові не те що іти у ногу з часом, а очолити цей похід, і у той же час ті, чиє життя - суцільна ностальгія. Дана лінія простежується у ставленні до маєтку, який для одних - тягар, для інших - фінансова інвестиція, для третіх же - єдина колиска спокою у буремному світі, і кожного можна зрозуміти.
По-друге, про те, що “велика сила - велика відповідальність”, але не для героїв даної кінокартини. Адже складається враження, що чим нижчий герой за “статусом” і чим менше він здатен зробити, тим більше він намагається на себе відповідальності покласти. А той, хто володіє справжньою силою і можливостями, своєї відповідальності за нижчих світу цього абсолютно не усвідомлює. Більше того, в очах автора це по суті класова риса (що видає у ньому прихильника лівих поглядів). І невідомо, чи цей пануючий клас перейняв дану рису від старої аристократії, а чи навпаки, це вісник майбутніх змін, бо там, де наділена силою людина не усвідомлює відповідальності, система не може перебувати у балансі.
По-третє, фільм зібрав чи не всі наявні жіночі образи зі своєї епохи. Навряд чи хтось зможе поскаржитися на їх недостатність або ж однотипність. При цьому, якщо при зображенні чоловічих персонажів автор керується переважно класовою оцінкою (капіталіст - егоїст, середній клас - альтруїст, інтелігенція - політика невтручання), то підхід до жіночих образів - більш тонкий. Так, помітно, що з точки зору кінокартини, вульгарність, самозакоханість, низький інтелект у жінок не є класово визначеними, так само, як і розум, душевна доброта, тяга до прекрасного. Соціальний статус жінки можна виявити хіба що за наявністю або ж відсутністю хороших манер. При цьому ми спостерігаємо протиставлення жіночих образів буквально на всіх рівнях. Місіс Вілкокс з тонкою душевною організацією - проти меркантильної дочки (вочевидь, та пішла в батька). Розумна Маргарет - проти обмежених дам родини Вілкокс. Самостійна Гелен - проти Джекі, яка “сама пропаде”, і так далі...
Ну і найцікавіше - протиставлення образів двох сестер. Ця пара, вочевидь, викликає особливу прихильність автора, але він не схиляється ні на чий бік, і здається, що кожна жінка до певної міри здатна із приємністю асоціювати себе хоча б з однією із них. Маргарет - більш традиційно жіночна, і своєю розумною поступливістю, але також і дозованою прямотою здатна водночас і приваблювати, і добиватися свого. З іншого боку, вона обирає для себе “вбудуватися” у існуючу суспільну систему у максимально прийнятний і вигідний спосіб. Гелен більшою мірою схожа на прообраз жінки сучасної, яка сама здатна приймати рішення, безкомпромісно їх відстоювати, у той же час без скарг приймати на себе відповідальність за наслідки цих рішень і навіть певною мірою тягнути на собі іншу, менш рішучу та енергійну людину. Її природна імпульсивність і енергія дозволяє їй бути такою, але водночас запускає послідовність подій, які викидають її з існуючої системи суспільних відносин. Вочевидь, її час ще просто не настав.
І насамкінець, слід згадати про “руку долі”, фатум, який, незважаючи ні на що, парадоксально приводить ситуацію до “потрібної” розв’язки. Може, у контексті метафори про те, що Говардс Енд - це Британія, ця “рука долі” якраз і демонструє нам, що суміш буржуазної інтелігенції та середнього класу покликана творити майбутнє.
Із плюсів: сценарна робота, яка, очевидно, являє собою із любов’ю перенесене на кіноекран першоджерело, акторські роботи, велика кількість цікавих смислових пластів і реалізм, який не створює однозначних протагоністів чи антагоністів, а змальовує характери і зрозумілу мотивацію.
Із мінусів: шукала, та не знайшла. Хіба що слід зазначити, що кіно не для кожного. Існують принципові нелюбителі повільних костюмованих драм у британському стилі, і навряд чи їх можна судити суворо.
Цитати:
«Они [писатели] полагали, что мы станем использовать их творения как дорожные указатели, и не виноваты, если по слабости своей мы приняли указатели за место назначения.»
Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Я старый солдат и не знаю слов любви…”
Справді, фільм про чоловіків. Хоч і не обов’язково для чоловіків, але факт лишається фактом: жінка у даному фільмі присутня як образ, як об’єкт насолоди, хоч і вищий за феррарі у рейтингу насолод, та все ж річ приблизно такого ж порядку. А головний герой, позбавлений зору, відчуває їх за запахом, і ця пікантна деталь дала назву фільму, хоч практично не має до нього ніякого стосунку. Інтригує, але ніяк не характеризує кінокартину.
Основних же смислових ліній у фільмі дві. Перша - про те, що чим більш людина харизматична, чим більш домінантна, тим дужче вона буде себе жаліти і зривати на оточуючих паскудство свого характеру. Здається логічним, що будь на місці героя якась тиха сіренька жіночка, вона б швидше і легше змирилася б зі своїм новим становищем. Але є люди, які органічно не здатні бути безпомічними, бо це докорінно міняє їх життя, для них існують виключно полярності і ні ... яких компромісів.
Тим не менш, плани на самогубство - насправді не більше ніж спроба привернути увагу до своєї персони. Адже той, хто щиро хоче піти з життя, зробить усе тихо і нікому нічого не скаже. Наш же герой насправді хоче, щоб його врятували, щоб допомогли наповнити життя сенсом, який давно вже втрачений. У цьому аспекті сюжет фільму доволі легко прогнозується і перетворюється по суті на психотерапевтичну історію про те, як один персонаж витягує іншого із депресії, а натомість, отримує можливість чомусь навчитися.
Друга смислова лінія - це морально-етичні дилеми, з яким вперше в житті стикається вчорашній підліток. Він усе ще шукає простого вирішення і хоче зробити так, щоб усім було добре, але починає розуміти, що іноді так не буває. Вірність собі і шлях, вимощений принципами, у більшості випадків малоприємний, а компроміси навпаки, полегшують життя, та часто обертаються розколом особистості.
Із плюсів: Тим не менш, чому саме цей фільм є класикою світового кінематографу і має настільки високий рейтинг? Як на мене, спрацьовує акторська гра, прописані персонажі, а також прекрасні діалоги. Точніше, скоріше персонаж Аль Пачіно, бо Кріс О’Донелл, відверто кажучи, більшу частину фільму трохи дратував. Хоч у принципі, він грав того, кого треба - скромного сором’язливого хлопця, який ще знаходиться у процесі пошуку того, хто він і що він, і ми ще не спостерігаємо у фільмі його остаточного формування. Тож може статися, що це цілком природні відчуття у даному випадку.
Персонаж Аль Пачіно, на противагу О’Донеллу, викликає цілу плеяду різноманітних емоцій, від глибокого співчуття і аж до бажання піти допомогти йому застрелитися. Але така широка палітра і є ознакого того, що персонаж цей - надзвичайно живий. Його мотивація прозора і логічна, його поведінка, вчинки і слова відповідають його характеру, тому спостерігати за ним приємно і цікаво. Це не еталон чоловіка, кожна жінка, яка “поведеться” на його старомодну галантність, рано чи пізно хильне сповна, і так, він сам довів себе до такого життя. Однак є у ньому та непохитна впевненість, якої поки не вистачає його юному другу і якою він готовий ділитися, і специфічна принциповість, яка не може не викликати певної поваги.
Вищеназваний ефект, природньо, досягається за рахунок фантастичної акторської гри Аль Пачіно. Це щось просто неймовірне!
Із мінусів: моральна дилема, що стоїть перед героєм, і її наступне вирішення видаються мені доволі сумнівними. “Так, не можна здавати своїх” - кажемо ми разом із полковником, який, виходячи із власного досвіду, порівнює студентів із солдатами, які не повинні видавати інформацію ворогу. Тим не менш, у якості ворога тут виступає директор, якого логічніше було б порівняти із генералом, а не з ворогом. І в армії видача інформації на сторону карається, але неповага до вищого командування, особливо в умовах воєнних, також потягла б на трибунал. “Своїх здавати не можна”, але генерал - він же теж свій, чи ні?
Поглянемо з іншого боку. Котрі із персонажів мають бути для героя “своїми”? Директор, який, імовірно, з презирством ставиться до всіх студентів, чи багаті хлопчики, які у подібній ситуації самого героя здали б десять разів? Ті самі багаті хлопчики, які зроблять каверзу виключно через те, що їх статус апріорі забезпечує їм безкарність. Може, елітний вуз і заохочує “стукачництво”, але тоді полковник, виходить, заохочує виховання у студентах безкарності і усвідомлення того, що за свої дії відповідати не потрібно, бо кругова порука врятує.
Можна було б запропонувати герою такий варіант, що якщо він підтримує мотиви і дії своїх однокурсників, він має їм допомогти, а якщо ні, то має розповісти про них, щоб вони понесли заслужену кару. Тим не менш, за дилемами виду “стукач - не стукач”, “продався - не продався”, криється головне питання: а як, власне, сам герой ставиться до вчинку своїх однокурсників? А відповіді нема. То може, йому варто було йому б не “залізобетонні” принципи вколочувати, а вчити мати свою голову на плечах, га, пане полковнику, сер?
Резюмую: атмосферний фільм з прекрасними персонажами, діалогами і комедійною складовою, задає чудовий настрій, але через полемічність моральної складової ставлю:
Цитати:
Я всегда знал, какой путь правильный, я всегда точно это знал. Но никогда не шел по нему. Знаете почему? Потому что это было слишком трудно.
― В тебе есть цельность, Чарли. Не знаю, пристрелить тебя или усыновить. ―Выбор небогат, сэр.
В танго нет ошибок, Донна. Это не жизнь. Это просто, в этом-то и величие танго. Если ошибся - танцуй дальше, и все.
На свете есть два типа людей: кто-то встречает грозу, а кто-то прячется от нее под крышу. Крыша лучше.
Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Нет ничего более изобретательного, чем природа” Цицерон
Фільм зміг здивувати аж цілих два рази. Перший - коли лінія викраденого солдата несподівано закінчується, не “доживши” навіть до середини хронометражу і дія починає розгортатися у принципово іншому напрямку. Другий - коли ми разом із героєм отримуємо неочікуваний сюрприз від головної героїні, після чого напрямок сюжету знову міняється. Здивувати глядача аж двічі - це чудово, деякі кінокартини не справляються і з тим, щоб здивувати хоча б раз.
Тим не менш, не дивлячись на наявність сюжетних віражів, від початку і до самого фіналу ми простежуємо наскрізну ідею фільму: проти природи не підеш. А природа - у кожного своя, і саме це визначає індивідуальну самоцінність кожної людини. Від цієї концепції віє певною детермінованістю і навіть фаталізмом, але дії і мотивація персонажів у неї чудово вкладаються, як і кожен сюжетний поворот.
Паралельно нам також демонстру ... ють ідею того, що раз сутність людини продиктована її природою, то і кохання виникає саме по собі і керувати ним неможливо. І якщо ти відчуваєш певну душевну близькість із людиною, то ніякі перешкоди чи нюанси не втримають тебе від бажання бути з нею поряд.
Із плюсів: відзначений “Оскаром” сценарій, акторська гра (особливо порадував Джей Девідсон), оригінальність (на момент створення), органічно вплетена в основний сюжет, загалом приємний “присмак”, що лишається після перегляду.
Із мінусів: питання про те, чи номінували б фільм на “Оскар”, якби прибрати із нього один сюжетний віраж, лишається відкритим, так само, як і питання про те, наскільки це вплинуло б на сам фільм і на окреслення його основної ідеї. І тим не менш, раз проти природи не підеш, то і дана кінокартина, як на мене, цікава і цінна саме у такому вигляді і з тими персонажами, яких нам показали.
"Оскар - 1992", "Найкращий фільм", переможець
Епіграф: "Справжніх маніяків популяризувати не можна - це дуже небезпечно, що доказує фільм "Природжені вбивці". З іншого боку, справжні маніяки не стають народними героями - вони жахливі і мерзенні, як той же Чикатило. Ганібалл Лектер - скоріше казковий персонаж. Так, він ікона інтелектуального зла, однак досі не знайшлося нікого, хто хотів би його наслідувати". Е.Хопкінс
Епіграф № 2: “Щоб упіймати маньяка, потрібен інший маньяк” к/ф “Руйнівник”
Фільм закрив п’ятірку основних оскарівських номінацій у той рік (найкращий, режисура, сценарій, чоловіча роль, жіноча роль). Таких кінокартин - усього три в історії премії “Оскар”, і “Мовчання ягнят” - остання з них. Після неї досягти подібного успіху не вдавалося ще нікому. Піду навіть далі: чи багато знаєте ви триллерів, які були так обігріті кіноакадеміками? Я от не дуже. Триллер - це взагалі жанр для Оскара нетиповий. То в чому ж річ?
“Мовчанн ... я ягнят” привабливе у першу чергу багатством матеріалу для пошуку смислових пластів і посилів. Зокрема, моя перша асоціація - що це така собі “Красуня і чудовисько”, тільки не у романтично-казковому, де красуня рятує чудовисько, а у реалістичному, де у чудовиська є і світлі сторони, такі, як нелюбов до неввічливих людей, а красуня тягнеться до темряви (бо Кларисса таки отримує заряд ейфорії від своєї роботи, яка сама по собі малоприємна).
Доктор Лектер як злочинець унікальний, є привабливим матеріалом для кожного спеціаліста, який міг би зробити кар’єру на дослідженні його випадку. Але Клариссу він цікавить не тільки як матеріал, але як людина зі своїм абсолютно унікальним психопатичним світоглядом. Він викликає страх, але не викликає відрази. І хоч вона не виходить за рамки і для неї він - злочинець, саме її “людяний” підхід, сприйняття його як рівного, а не як дослідного матеріалу, викликає у ньому бажання іти їй назустріч.
З іншого боку, Кларисса не може не викликати його інтерес як жінка, з одного боку, приваблива і розумна, а з іншого - як людина, яка серед людей у більшості своїй безпринципних, має принципи і навіть ідеали. Оскільки він сам - людина принципова, то не може не поважати і чужі принципи, хай навіть ідеали ці йому дуже далекі.
У цьому екранному тандемі на перший погляд може здатися, що Хопкінс перетягує ковдру на себе, але, як на мене, це лише суб’єктивне сприйняття глядача, якого зловісна темрява своєю загадковістю притягує дужче, аніж яскраве світло. Доктор Лектер для нас загадка, ми можемо робити висновки і припущення, але тим не менш, ми дуже мало знаємо про його особистість як на початку фільму, так і наприкінці. Тому що насправді фільм не про доктора, а про Клариссу - дівчину, яка дуже рано втратила маму, тому їй нічого не лишається, як хотіти бути схожою на тата (цим і обумовлений відносно “нежіночий” вибір професії). Дівчину, яка постійно стикається із необхідністю доказувати, що вона чогось варта, і водночас неможливістю отримати схвалення від свого “ідеального” батька (саме тому вона явно тягнеться до більш старших, авторитетних і досвідчених чоловіків, із яких намагається виліпити новий ідеал і заслужити їх схвалення, переносячи на них батьківський образ). Ну і насамкінець - дівчину, яка хоче будь-яким доступним способом заглушити крики ягнят у своїй голові, і тому присвячує себе служінню суспільству.
Саме розбір образу Кларисси приводить нас до думки про те, що вона, як і Лектер - психологічно травмована людина, але її травми приводять її до служіння і самопожертви, тоді як його - до самовозвеличення і принесення у жертву інших. Саме у цьому, імовірно, і полягає різниця між нормальною людиною і психопатом. Але при цьому він - вільний, навіть сидячи під арештом, тоді як вона завжди буде тим чи іншим чином шукати стороннього схвалення, щоб підтвердити власну значущість.
Загалом, у плані психологічних розборів, фільм тягне не те що на рецензію - на цілу наукову статтю, так що пора з цим закінчувати :-)
У порівнянні з книгою фільм виглядає якимось більш “світлим” і.. однозначним, чи що. І якщо раніше я саме через це дужче вподобала книгу, то зараз саме фільм мені близький відчуттям того, що існує потужна світла сила, яка здатна виправити несправедливість. Достатньо тільки вірити, а іноді - цілком можливо і доцільно самому стати її частиною.
Із мінусів: не можу не згадати одну сюжетну інтригу, яка у фільмі дещо спрощена у порівнянні з книгою, а також деякі сюжетні збіги і припущення, які додають ситуаціям надуманості і нереалістичності. Тим не менш, мені це не заважає захоплюватись фільмом і надалі. Тим більше, що, як казав сам Хопкінс (цитата вище), доктор Лектер взагалі-таки досить казковий персонаж, а реальні маніяки - набагато більш неприємні.
Цитати:
Однажды меня попытался опросить агент по переписи населения. Я съел его печень с бобами и хорошим кьянти.
Его пульс никогда не превышал 85, даже когда он съел её язык
Храбрая Кларисса, скажите, когда ягнята перестанут кричать во тьме!
Оскар - 1992, "Найкращий фільм", номінант
Побачений кінофільм для аналізу я б розділила на три пласти, а саме - історія, достовірність та художня складова.
Історія. Мабуть, це один із найкращих фільмів у жанрі “розслідування”, бачених мною. Автор намагається бути скурпульозним і точним до деталей, не жаліючи хронометражу. Багато часу іде на те, щоб описати всіх фігурантів, простежити їх зв’язок і детально розжувати його глядачеві. Це цілком виправдано, адже тема справді складна, і людині сторонній тяжко навіть одразу розібратися у цій павутині імен і посад. Доводиться іноді ставити фільм на паузу, пережовувати і перемелювати побачене. Мозок пригорає, будучи не готовим сходу до такої потужної інтелектуальної роботи, якої вимагає від нього фільм. Тому це один із тих випадків, коли краще завчасно ознайомитися із рецензіями, щоб бути готовим і не страждати потім, що хотілося розслабитися за переглядом кіношки, а от трохи не вийшло. Ще краще - попередньо ознайомитися із істо ... ричним тлом, персонажами та подіями процесу Джима Гаррісона. Необхідність думати я, безумовно, записую кінокартині у плюс.
З іншого боку, не дивлячись на хорошу деталізацію, у фільмі лишаються питання, і я не про головне, під назвою “Хто вбив Кеннеді?” Деякі персонажі неначе з’являються у фільмі просто так, на зразок “постійно спливає ім’я такого-то” - де і яким чином “спливає”, хто на нього навів? Або “тут був наш старий друг такий-то” - але при цьому у фільмі ім’я цього “старого друга” згадується вперше, і звідки воно взялося, лишається для глядачів загадкою. На фоні такого високого рівня деталізації і тривалості фільму у майже 3 з половиною години таких моментів небагато, але їх наявність мене трохи дивує.
Достовірність. Так вже повелося, що коли бачиш альтернативну теорію якоїсь відомої події, яка грунтується на тому, що офіційна версія - брехня, мимоволі починаєш задаватися питанням, чи все правдиво і у даній альтернативній теорії. І найбільше дратує, що виявити це немає жодної можливості, адже подана версія однозначно буде красивою і стрункою, і ти ніколи не здогадаєшся, у яких фактах автор міг погрішити проти істини задля однозначності трактовки, що трохи примножує внутрішню паранойю. Саме тому, можливо, я просто не фанат жанру, як і не фанат конспірологічних теорій.
З іншого боку, глядач не обов’язково повинен сприйняти подану версію як однозначно достовірну, або ж навпаки. Автор лишає нам і масу проміжних варіантів, і шанс спробувати зробити якісь самостійні висновки із показаного.
Художня складова. Під час перегляду мене не полишало відчуття, що Стоуну краще було зняти документальний фільм. Адже, по-перше, його формат дозволяє більш детально і послідовно розкрити саму історію розслідування (а задля цього, у принципі, фільм і знімали). По-друге, формат же художнього фільму залишає простір для сюжетних маніпуляцій і змушує глядача постійно задаватися питанням, чи не є певні показані факти, моменти або прізвища модифікованими автором певним чином з тією чи іншою метою.
Персонажі кінокартини починають розкриватися як особистості десь лише у другій половині, перша являє собою просто накопичення фактів. Образ головного героя (Гаррісона), як на мене, дещо ідеалізований (так само, як і образ покійного президента), але тут якраз той випадок, коли глибша деталізація, імовірно, відволікала б від основної історії.
Основний посил картини нам демонструють у фінальній промові головного героя і реакції присяжних суду на цю на промову. По суті, нам хочуть сказати, що прогнила державна система перемагає, і це має бути сумно. Тим не менш, під час перегляду я намагалася поставити себе на місце присяжних і розуміла, що герой аргументовано доводить, що в убивстві президента фігурує змова, але у нього явно недостатньо доказів для того, щоб довести причетність до неї того, хто сидить на лаві підсудних. Тому його і відпускають присяжні - бо хай система недосконала, але кращої поки немає, і вона хоч якось, та працює.
У якості мінусу не можу не зазначити тривалий хронометраж картини, яка до того ж не сприймається “на одному диханні”, а відчувається скоріше як марафонська дистанція, яку переглядом долає глядач. А марафон, як відомо, мають бігти тільки добре підготовлені спортсмени.
Оскар - 1992, "Найкращий фільм", номінант
По ходу фільму, точковими вкрапленнями і дрібними мазками нам малюють картину нещастя однієї, а водночас - іще двох окремо взятих сімей. У принципі, оригінальність фільму почасти полягає у тому, що якщо зазвичай психологічна драма схильна фокусуватися на окремих героях як індивідуальностях, то тут ми спостерігаємо і паралельний підхід, у якому як єдиний організм описується сім’я. Навіть не зовсім так, я б скоріше порівняла сім’ю з екосистемою, яка може бути здоровою і сприятливою для всіх її мешканців тільки тоді, коли знаходиться у балансі. Якщо баланс порушено, страждають усі. І саме на різноманітних причинах цього явища і фокусується фільм.
Із плюсів: Кінокартина протягом десь ¾ своєї тривалості тримає інтерес глядача, який постійно задається питанням: як же так вийшло, що ідилічні флешбеки з дитинства вилилися саме у те, що є зараз. Сімейні драми і трагедії розкриваються нам поступово, ставлячи у кінці жирну крапку. Заодно є ... поле для роздумів про те, як спільна таємниця іноді не об’єднує людей, а навпаки, створює всі можливості для того, щоб їх роз’єднати і зробити максимально самотніми, перетворити спільне горе на горе персональне і лишити кожного наодинці з ним.
Фільм, по суті - ода психотерапії, яка, хоч і показана доволі схематично (у реальності, думаю, на лікування пішли б роки), але ефективність і необхідність її видається беззаперечною.
Для картини характерні прекрасно виписані персонажі, мотивація і вчинки яких на 90% беззаперечно відповідають їх характеру.
Ну і додам до плюсів також загальний посил картини, який не новий, але думаю, що Голівуд ніколи не стомиться знімати такі фільми - про те, що треба залікувати рани, прийняти себе і рухатися далі.
Із мінусів: Фінал, деталі якого я розкривати не можу, викликає певні питання, зокрема, якраз відносно отих 10% мотивації персонажів, що лишилися, і деяких кінцевих висновків (як от наприклад щодо того, що треба всім обов’язково все пробачити, бо сім’я і інакше ніяк). Викликають питання і деякі збіги обставин, які не те щоб заважають фільму, однак дещо знижують градус його реалістичності.
Також психотерапія у картині тісно переплетена з коханням, тож лишається питання, що ж то було. Складається враження, що насправді не психотерапія спрацювала для героїв, а закоханість, але тоді виходить, що по суті один із героїв банально вирішив свої проблеми за рахунок іншого, і тим не менш, це все нам подають як хеппі-енд. Або ж навпаки, правий був дідусь Фрейд, який описував реакції переносу і контрпереносу у роботі з пацієнтами, і це цілком логічно накладається на сюжет, але тоді нівелюється цінність любовної лінії… Може, у когось вийде інтегрувати одне з іншим, але мені особисто цей парадокс трохи заважав.