Знайдено 127 результатів 
Оскар - 1998, "Найкращий фільм", номінант
Цікаво, чи мають твої здібності визначати твоє подальше майбутнє? З точки зору раціонального використання талантів кожної людини на благо суспільства це видається оптимальним, але все ж таки! Ми часто думаємо про те, що якби Моцарт не мав хорошого наставника, він став би поганим пастухом замість того, щоб стати геніальним композитором. Але чи не могло б бути навпаки: якби Моцарт не мав такого наставника, він мав би вибір. А вибір - це мало не найцінніше досягнення сучасної цивілізації.
У один із моментів починає здаватися, що увесь фільм - це і є боротьба двох наставників, кожен із яких бачить у героєві щось від себе самого, і двох життєвих принципів: самореалізація за будь-яку ціну або ж усвідомлення і пріоритет власних бажань. Але потім конфлікат вичерпується, а відповідь на питання “що робити із своїми здібностями” виходить доволі однозначна. Нас підводять до висновку, що небажання свої здібності використовувати за призначенн ... ям є радше ознакою психотравми. І не те щоб ти “зобов’язаний” це робити, просто ми тебе полікуємо і ти сам цього захочеш. Усвідомиш своє істинне призначення, зберігаючи при цьому ілюзію свободи вибору...
Не знаю, насправді, чого я так причепилася до цього протиріччя, адже коли людина вміє робити щось краще за інших і при цьому любить те, що робить - це ж прекрасно! І самореалізація - це також прекрасно! І якщо виходити із постулату про те, що геній навряд чи обере для себе “сіре” існування, то краще з нього виліпити особистість світового масштабу, аніж потенційного психопата. Також слід зазначити, що історія може навести нам купу прикладів зворотнього, коли не оточення штовхало генія на шлях самореалізації, а навпаки, йому самому доводилося виборювати собі це право і доводити оточенню, що його здібності чогось варті. Але при цьому хоч на якомусь етапі життя така людина все одно мала авторитетного наставника, який розгледів і пояснив їй її потенціал і можливості його використання.
Але ця думка здалася справді новою - думка про те, що геній не здатен по-справжньому цінувати те, що цінують у ньому інші, бо воно дається йому дуже легко, але через це цінування у нього, імовірно, і не спитають, чого б він хотів сам. Його дорога визначена наперед, знайдуться люди, які його нею поведуть, і фільм це всіляко підтримує і толерує. Хтозна, добре це чи погано. Мабуть, добре. Варто б радіти, коли людина змінює своє життя на краще. Але у контексті фільму починає здаватися, що за фразами про “не закопувати талант у землю” криється скоріше монетизація таланту, а не імплементація якогось вищого призначення відповідно до здібностей.
З іншого боку, завуальоване бажання генія мати дещо інше життя певним чином сюжетно виправдане. Зокрема, вибір героєм друзів міг би означати як страх пробувати жити іншим життям, аніж було йому визначено від народження, так і банально відсутність амбіцій і бажання лишити все як є (сюди ж можна згадати і роздуми про почесність простих і зрозумілих робітничих професій). Але, тим не менш, прихильність головного героя до персонажа Робіна Вільямса свідчить про те, що не дивлячись на щиру любов до своїх друзів, справді талановитій людині тісно і самотньо серед нижчих за рівнем розвитку людей, навіть якщо вона здатна розуміти і прощати їм їх недоліки, бо людині властиво все ж шукати собі подібних.
Словом, коли ти талановитий - всі дороги відкриті. Аби лиш комплекси не заважали розуміти, чого ж ти насправді хочеш, і досягати цього.
Із плюсів: сценарна основа, акторська гра, історія з приємним і майже не полемічним, та при цьому доволі мотивуючим посилом.
Із мінусів: Хто бачив багато фільмів “на Оскар” - одразу зрозуміє, що це фільм “на Оскар”. На жаль, сюжетна схема прогнозована з перших кадрів, а використання авторами з року в рік одних і тих же жанрових кліше, як от традиційні стосунки психотерапевта і клієнта, персонаж, який травмований і всіх відштовхує через страх, а насправді прагне уваги, не надто розумний і приземлений герой, що володіє життєвою мудрістю, недоступною генієві, дещо дратує або відволікає від глибинного занурення у те, що ж саме нам хотіли цим фільмом сказати.
Цитати:
Ты прав, Уилл, я не могу этого доказать, а ты можешь. Лучше бы я тебя никогда не встречал. Мне не пришлось бы шастать со знанием, что есть кто-то такой, как ты. И мне не пришлось бы смотреть, как ты раскидываешься. Это безумие — закапывать талант.
Мы всегда должны выбирать, кого впускать в наш маленький мир. Ты тоже несовершенен. Эта девушка, которую ты встретил, — она тоже несовершенна. Главное в том, совершенны ли вы друг для друга.
— Ты выкинул 150 тысяч на образование, которое мог бы получить за полтора доллара в публичной библиотеке. — Да. Но у меня будет степень. А ты будешь подавать моим детям картошку на лыжном курорте.
Оскар - 1998, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Прогнило что-то в Датском королевстве”, В.Шекспір, Гамлет
Хочеться написати щось небанальне, але на думку спадають тільки усілякі кліше.
“Фільм про те, що криється на зворотньому боці раю на землі”.
“Найкраща поліція у світі чи перевертні у погонах?”.
“Шик, блиск та злидні”
і так далі.
Одним словом, неначе “креативні” епітети із колонки Стіва Хадженса, головного редактора жовтої бульварної газетки, яку в епоху відсутності Інтернету, у місті найвищої концентрації знаменитостей читає увесь Лос-Анджелес. І так, доволі легко повірити у те, що у вказаний період (десь 50-ті роки ХХ століття) це були мало не шедеври репортерської думки.
Із моменту виходу кінокартини минуло вже доволі багато часу, і є різні думки щодо того, чи стала вона класикою, чи зайняла своє законне місце у когорті всесвітньо відомих кримінальних драм. Моя особиста думка полягає у тому, що і так, і ні. Розберемося.
Із плюсів: Сама історія. У ... першу чергу, це звернення до жанру нуару, який набув популярності у ті ж таки 40-50 роки ХХ століття. Не вистачає хіба чорно-білої картинки. По-друге, це кримінальна драма, що атмосферою відсилає нас до найкращих зразків жанру. По-третє, оскільки сучасному глядачеві могло бути банально тісно у нуарному сюжеті, фільм створює непоганий і доволі продуманий детективний твіст. Усі ці елементи поєднані у картині дозовано та органічно.
Персонажі. На мою особисту думку, фільм пропонує мало не еталонну експозицію у перші 10 хвилин хронометражу. Якби існував “Оскар” у категорії “Найкраща експозиція”, дана кінокартина його обов’язково б одержала. Закадровий текст доречний і органічно вплетений у сюжет, а знайомство з головними героями відбувається шляхом імплементації одного з кінематографічних принципів - “кіно має не розказувати, а показувати”. Показане ж абсолютно точно, ненав’язливо і дотепно створює уявлення про те, хто є хто, як і розуміння, що однозначних персонажів нам не запропонують. Наприклад, є Джек Вінсенс - самозакохана “зірка” відділку, яскрава, та позбавлена внутрішньої глибини, Бад Уайт - сильний і мужній захисник пригнобленого жіноцтва, але імпульсивний і не надто розумний, Ед Екслі - навпаки, кар’єрист і розумний хлопчик, однак здається не достатньо сильним на фоні інших, при цьому хоче лишатися чистим і незаплямованим. У подальшому за сюжетом персонажі стикаються з ситуаціями, які по суті є випробуванням слабких місць їх характерів, сприяють деталізації та розвитку героїв у напрямку вирішення заявлених проблем і викорінення недоліків. Вони будуть зростати і змінюватися, приходячи часом до несподіваних результатів. Але при цьому вони не стануть ідеальними, а залишаться лиш дещо зміненими і досі неоднозначними версіями самих себе.
Кінокартина також за сюжетом підіймає ряд моральних дилем, але при цьому вони не вибиваються і не видавлюються з основного сюжету, не затіняють його. Перша дилема - поліцейське братство проти справедливості, або чи правильно “закладати” колег начальству, якщо вони винні. І, на відміну від багатьох інших кінокартин, тут ми маємо кількох головних героїв, які є носіями різних позицій, тож по суті правильна відповідь на питання залишається за глядачем. Друга - законність проти справедливості (читай: самосуду), класична дилема про допустимі методи наведення порядку, завжди актуальна і доречна. Третя, більш локальна - що робити, коли ти принципово караєш монстрів навколо, щоб одного дня зрозуміти, що такий самий монстр сидить і всередині тебе.
Все вказане вище виконано немов за підручником, але настільки віртуозно і реалістично, що не викликає ніяких звинувачень у фальші під час перегляду. Ми отримуємо достовірне, уважне до деталей і навіть дещо епічне полотно, що виглядає зрізом епохи про одну із сторін життя у найбільш гламурному і контрастному місті країни.
Із мінусів: Під час перегляду є відчуття деякої вторинності. Немов би ти вже точно десь бачив ці типажі і їх втілення. Виникає абсолютно двоїсте відчуття, коли герої у фільмі живі, але у той самий час є майже ходячими жанровими кліше. Причому мова йде не про пародію, а про цілком серйозно зняту кримінальну драму. З іншого боку, здається, що якраз у даному випадку відхід від жанрових кліше фільму на користь би не пішов. Але саме ця певна вторинність і викликає сумніви під час спроби дати відповідь на питання про те, чи можна назвати цей фільм класикою кінематографу. Адже все, що відбувається на екрані - немов би імітація створеного набагато раніше, хоч і, без сумніву, прекрасно виконана.
У контексті персонажів не можу не зазначити героїню Кім Бесінджер. Не те щоб проблема у акторській грі (відзначеній, до речі, “Оскаром”), просто якщо чоловіча частина головних героїв виписана еталонно, то головний жіночий персонаж присутній немов би просто “для меблів”, як данина жанру. Як-от у слешері, наприклад, обов’язково має бути тупа блондинка, яка противно пищить, а у нуарному детективі має бути блондинка фатальна, у вечірній сукні і хутрі, яка загадково поводиться і високопарно говорить. Такий собі персонаж-функція, що походжає із кутка в куток і завмирає у красивих позах. Тож виникає думка, що “Оскар” для Кім виписали скоріше за сукупністю попередніх заслуг (як, наприклад, зробили для ДіКапріо із його “Х’ю Глассом”), аніж за дане конкретне акторське втілення красивої блондинки красивою блондинкою. Хоча її “хімія” із персонажем Рассела Кроу виглядала все ж доволі достовірно, без питань.
Ну і насамкінець тут слід сказати пару слів про фінал кінокартини. Знов-таки, не те щоб він є однозначним мінусом. Більше того, саме такого фіналу хочеться, саме його, скоріш за все, очікуєш і прагнеш, але отримавши, розумієш, що до його реалістичності і виникають певні питання. Хто дивився - той, скоріш за все, зрозуміє, про що я. Тим не менш, можна спробувати абстрагуватися і вважати його певною метафорою на фільм, знятий Голівудом, про життя міста, яке виростило у собі Голівуд.
Резюмую: прекрасне кіно, яке, як на мене, мало кому не сподобається. Хіба що переконаним противникам жанру. А чи є воно класикою - мабуть, кожен сам для себе вирішить.
Цитати:
- Я рад, что ты так относишься к этому. Большинство думает иначе.
- Потому что они думают: молчание и верность - одно и то же.
- И вам счастливого Рождества, офицер.
- Что, так заметно?
- Практически на лбу отпечатано.
Ты как Санта-Клаус с этим списком, Бад. Только все на нём были озорниками.
Я очень уважаю вас как полицейского. Особено вашу приверженность силовым методам как необходимой составляющей вашей работы.
— Ты единственный мужчина за последние пять лет, который не сказал, что я выгляжу как Вероника Лейк на первой минуте знакомства.
— Ты выглядишь лучше, чем Вероника Лейк.
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - комедія", номінант
Ще одна “тепла лампова комедія” родом із 80-х. Не те щоб історія здавалася новою. Справді, сюжетна канва являє собою типове роуд-муві, яких на даний час уже існує вагон із причепом, та і станом на 1988 рік це була не новина. Зокрема, того ж року вийшла “Людина дощу”, яка, хоч начебто кардинально відрізняється сюжетом і смисловим навантаженням, і є скоріше драмою, ніж комедією, та все ж доволі схожа загальною сюжетною схемою (герої їдуть з точки А в точку Б, один з героїв постійно створює проблеми іншому, що парадоксальним чином призводить до їх зближення і т.д.). Навіть персонажі цих двох фільмів мають подібні риси, хоч і не можна говорити про ідентичність типажів.
Саме тому кіноману, який на своєму віку багато бачив, фільм може і не здатися яскравим або особливим. Та все ж він підкуповуює щирістю, м’яким стриманим неагресивним гумором і симпатичними персонажами. Роберт де Ніро так узагалі відкриває все нові г ... рані свого таланту, щоразу створюючи героя, не схожого на всі його попередні ролі. (А це доволі непросто, маю сказати. Тут на думку одразу чомусь спадає пан Безруков, який, кого б він не грав, все одно на виході грає Безрукова. Серед голівудських акторів також можна знайти подібні приклади).
Достойний тандем йому складає Чарльз Гродін у ролі персонажа, який, як спершу здається, начебто більше підійшов би якраз де Ніро із його іронічною усмішкою та прищуром. Але під час перегляду це відчуття швидко зникає і ти починаєш вірити саме таким персонажам, а це можна вважати одним із показників чудової акторської гри.
Фільм демонструє нам ряд комічних сцен, які можна переглядати вічність - настільки вони класно поставлені і зіграні, і саме це підносить його із категорії “непоганих разових фільмів” у категорію “фільмів, які варті повторного перегляду”. З іншого боку, він грішить певними сюжетними… не те щоб навіть дірками, а просто демонструє сюжетну наївність, часто характерну для фільмів цього періоду, і неуважність до тих деталей, які сценаристу нецікаві. От, наприклад, захотілося задля веселощів ввести у сценарій конфлікт головного героя із ФБР - і його туди вводять. При цьому чому ФБР не хотіло арешту героя Чарльза Гродіна нам так і не пояснять. Яка, у принципі, різниця, хто його затримає і привезе? Якщо його злочин підпадає під юрисдикцію ФБР, поліція зобов’язана буде співпрацювати з ФБР і передати їм в’язня. Їм нема потреби навіть виходити з офісу, просто дочекатися, поки злочинця доставлять у Лос-Анджелес і направити офіційний запит про передачу. У такому контексті вся лінія з федеральним переслідуванням героїв просто непотрібна. Але тим не менш у фільмі вона є, вона потішна і класно поставлена, так що кого хвилюють деталі?
Резюмую: мила і весела, не вульгарна і стримана комедія у “старому стилі” для доволі широкого кола глядачів.
Оскар - 1998, "Найкращий фільм", номінант
Саме так перекладається назва фільму “The Full Monty” - фразеологізм, що після виходу картини отримав і нове значення - “стриптиз із повним оголенням”. Обидва варіанти назви мають право на існування, адже кінокартина водночас розповідає як про оголення (тілесне і почасти душевне), так і про доведення задуманого до кінця, не дивлячись ні на що. Водночас фільм зачіпає аспекти, які його автори або зачіпати зовсім не прагнули, або не достатньо ними зацікавлені, щоб звертати на них увагу при написанні сценарію, ну або ж вони хотіли сказати саме те, що хотіли сказати.
У роздумах про цільову аудиторію я прийшла до висновку, що фільм у першу чергу не просто про чоловіків, а для чоловіків. Думаю, що риси і проблеми головних героїв, їх переживання і почуття будуть близькими та впізнаваними для багатьох представників сильної статі. Тут і прагнення бути головним і годувальником у сім’ї, і чоловіча гордість (місцями хвороблива), і звичка по ... ставити все на кін, і решта поширених чоловічих комплексів у асортименті. Не те щоб жінкам апріорі не сподобається, просто цей фільм знятий не про них. І якщо хлопці, імовірно, будуть переживати радісне відчуття впізнавання і співпереживання, то дівчата, скоріш за все, будуть почуватися як на тому самому “чоловічому стриптизі”, просто спостерігаючи за чужим тілесним та душевним оголенням.
Із плюсів: Фільм приваблює в першу чергу м’яким гумором, щирістю і повною відсутністю вульгарності, що у рамках зображуваної теми є значним бонусом. Персонажі, хоч і викликають ставлення доволі неоднозначне, та все ж дуже колоритні і природні, що викликає бажання спостерігати і співпереживати їм, і це є, без сумніву, компліментом прекрасній грі акторів.
Також у фільмі непогано показано і творчий порив, і натхнення, і фінальну сцену як символічне звільнення від внутрішніх заборон, комплексів і стереотипів. Можна сказати, що багато хто переживав у житті подібний катарсис, який супроводжувався певним емоційним “оголенням”, звільненням від якогось персонального різновиду оковів, і як наслідок - отримання винагороди за свої старання. У цьому аспекті фільм виглядає непогано і в принципі може бути стимулом для кожного, незалежно від статі, віку, соціального статусу і т.д. Просто у кожного свої окови і свій власний катарсис.
Із мінусів: Виходячи із того, що автор фільму головним героям всіляко співпереживає, не дивлячись на певну іронічність їх зображення, не можна не зазначити деякі проблемні моменти. Так, головний герой своїм підходом “усе або нічого” нагадує скоріше підлітка, а не дорослого чоловіка. Це саме той типаж, який буде до останнього сидіти на шиї у дружини/мами і чекати на “роботу своєї мрії”, періодично скаржачись, що його змушують “працювати за копійки”. Так, у фільмі, він знаходить із своєї ситуації цілком оригінальний вихід, але більшість подібних персонажів у житті так і лишаються у пошуках “журавля в небі”, не помічаючи, наскільки жалюгідно вони виглядають у своїй втечі від реальності, звинуваченні всіх навколо у своїх проблемах і сидінні на чужій шиї.
Автори ж фільму потурають цим проявам псевдогордості та псевдогідності, що не дозволяють героям, скажімо, іти підмітати вулиці, або періодично допомагати дружинам з домашніми справами, або банально поділитися з ними своїми проблемами, зате заробляти гроші стриптизом дозволяють цілком.
Хтось поцікавиться, чому це я вважаю, що автори потурають героям, а не просто іронізують над ними (адже іронії в картині і правда вистачає)? Скажу: через цілковитий і абсолютний хеппі-енд для героїв, який у фільмі (як і в житті) зазвичай є маркером того, що ти усе робив правильно.
Йдемо далі. А якби чоловіків і жінок у фільмі поміняти місцями? Або що було б, якби насправді група домогосподарок середнього віку вирішила б заробити грошей за допомогою стриптиз-шоу? Очевидно, що глядачі порахували б кожну зморшку і складочку на тілі танцівниць і буквально закидали б їх гнилими помідорами. Щоб це стверджувати, достатньо послухати коментарі, якими середньостатистичні відвідувачі нічних клубів часто нагороджують пі-джей-танцівниць. Масу недоліків знаходять навіть у них - молодих, красивих, із фігурою, близькою до ідеалу, то що вже говорити про неідеальних…
Так, фільм містить момент рефлексії чоловіків на цю тему, коли герої раптово усвідомлюють, що “вони на нас будуть дивитися і казати про нас так само, як і ми про них”. Але незручні думки швидко заганяються у підсвідомість фразою “ми ж чоловіки, це інше”. Чоловіки можуть оцінювати жінок з точки зору естетичних принад, жінки ж мають бути у захваті від самого прояву подібної чоловічої сміливості, яку демонструють герої. І знову ж таки хеппі-енд демонструє, що з точки зору авторів ця теза є правильною. Виходить, що або більшість жінок на їх думку мають доволі невибагливі смаки і набагато добріші за чоловіків у певних аспектах, або ж творці фільму своїм фіналом просто видають бажане за дійсне.
Підемо ще далі. Можливо, місцеві жінки не те щоб дуже добрі, просто вони прийшли підтримати своїх, ну і заодно із цікавості. Але чи прийдуть вони вдруге? Адже одного виступу явно буде замало для вирішення всіх фінансових проблем героїв (цифри у фільмі чітко названі). Я вже не кажу про те, що виконання стриптизу по суті і почасти перед своїми ж дружинами для фінансового забезпечення цих же самих дружин якось більше нагадує не заробляння грошей, а перекладання їх з кишені в кишеню. Гастролювання ж по інших містах не гарантує подібного аншлагу, адже цілком може бути, що там де “свої” жінки зробили знижку на сміливість і безпрецедентність вчинку, “чужі” будуть оцінювати хореографію і естетику видовища “за всією суворістю закону”. Результат буде один - касові збори падатимуть раз за разом.
Резюмую: Виходить цікава картина. Нам демонструють звільнення і катарсис, тоді як насправді з точки зору реалізму фінал не витримує критики, з точки зору вирішення сюжетної проблеми - просто її не вирішує або не гарантує остаточного вирішення, хоч альтернативний підхід до вирішення (просто братися за будь-яку низькооплачувану роботу і чесно заробляти на життя) - очевидно засуджує. З точки зору ж морально-етичного посилу - підтримує негативні прояви чоловічих характерів, такі як гординя на порожньому місці, полемічне ставлення до жінок і т.д. З іншого боку, фільм заохочує прояви вигадливості та креативності людей, що опинилися у складній ситуації, пошук неочевидних рішень і звільнення від внутрішніх заборон, не кажучи вже про його безумовну цінність як художнього витвору, виражену у прекрасній акторській грі, діалогах, загальній атмосфері.
Так що не можна сказати, що фільм поганий. Просто, мабуть, краще не намагатися його аналізувати. Не повторюйте моєї помилки і насолоджуйтесь переглядом.
Оскар - 1997, "Найкращий фільм", переможець
Епіграф: “У бурных чувств неистовый конец” В.Шекспір, “Ромео і Джульєтта”
Уважний глядач зможе виділити для себе у цьому фільмі декілька смислових пластів. Скоріш за все, керуючись своїми внутрішніми відчуттями, поглядами і досвідом, якісь із них він виведе для себе на перший план, а чогось може навіть не помітити, і це, мабуть, нормально для фільму, покликаного у першу чергу звертатися до емоцій.
Перший пласт - це, безумовно, тема кохання, або ж навіть, скоріше, тема дослідження кохання, що межує із іншою, не менш важливою, темою подружньої невірності. Ключове питання, яке піднімається тут - які вчинки можна або не можна виправдати коханням, і, судячи із рецензій, воно прекрасно розділяє глядачів на переповнений табір романтиків, що вірять у те почуття, яке вище за будь-які інші, і нечисленний табір принципових, які вважають, що зраду не можна виправдати нічим.
Тут же можна згадати і про наявність іншої любовної лінії, ... яка виглядає більш оптимістичною через відсутність озвучених сюжетом моральних заборон і, вочевидь, слугує маяком для того самого нечисленного табору принципових, виглядаючи певною антитезою до основної лінії.
Другий пласт - це питання космополітизму та патріотизму, яке буде полемічним для кожного глядача, хоч із самого початку і зрозуміло, якої позиції дотримуються автори. Що можна зробити і чим пожертвувати задля життя та здоров’я коханої людини? Яка різниця, хто переможе, якщо вся одно якісь люди загинуть у процесі? Чому події, що не мають стосунку до конкретних людей, здатні зробити з них ворогів? Фільм дає відповідь, але результат, до якого приходять герої, натякає на те, що відповідь на ці питання кожен глядач має шукати самостійно, принаймні, якщо не бажає для себе подібного кінця. У певному сенсі у цьому пласті також використовується прийом антитези, коли мультинаціональна дружна компанія героїв-дослідників-науковців протиставляється розрізненості і ворожості решти світу.
Із плюсів: не можна не зазначити прекрасне зображення епохи, візуальний ряд, музичне оформлення та акторську гру. Сукупність цих компонентів зазвичай здатна витягти на більш-менш пристойний рівень навіть кінокартину із дуже слабким сюжетом, а це далеко не наш випадок. Тим більше, вказані компоненти створюють неповторну атмосферу, зображають і відтіняють як загальний настрій, так і штрихи емоцій героїв.
Цікавими виглядають образи головних героїв, виписані доволі дрібними штрихами. Не в останню чергу це завдяки літературній основі, однак виконавці головних ролей роблять свій внесок, додаючи їм власне обличчя. Завдяки цьому ми бачимо, наприклад, Алмаши (Ральф Файнс) як людину прохолодно-стриману, що ховає пристрасть всередині і здатна висловити її одним поглядом, сприймаємо Кетрін (Крістін Скотт Томас) як жінку далеко не красиву, але елегантну, дотепну і цікаву, впевнену в собі і доволі нетривіальну,, Ханну ж бачимо нехитрою, відкритою, скромною, але сильною (саме такі емоції часто викликає у глядача обличчя Жульєт Бінош).
І що б там ми собі не думали про морально-етичний посил кінокартини, вона не стільки нав’язує свою позицію, скільки запрошує глядача подумати над тим, які цінності близькі саме йому.
Із мінусів: Фільм розповідає дві паралельні історії, які доповнюють одна одну. Але моя суб’єктивна думка полягає у тому, що наскільки цікаво спостерігати за основою лінією графа Алмаши і Кетрін, що розгортається на фоні воєнних подій і постійної боротьби із собою, настільки ж нудно стежити за великим цукровим коханням медсестри Ханни. Єдина причина для його появи - це, вочевидь, війна і постійний страх смерті, який штовхає людей у обійми одне одному, немов востаннє.
Так, можна заперечити, що велике кохання Кетрін і Алмаши нам теж не надто обгрунтували. Але у цьому випадку обидва персонажі розкриті достатньо, щоб ми могли, знаючи їх внутрішню сутність, робити припущення про причини появи їх взаємного почуття. Наприклад, відверто маскулінного Алмаши зацікавила жінка, “нетипово” смілива і яскрава як особистість, у той час як Кетрін є жертвою свого власного вибору (вийти заміж за найкращого друга задля власного комфорту), і оскільки її внутрішня потреба у пристрасті і силі ніде не ділася, її чоловік же занадто м’який і поступливий для її жвавого та сильного характеру, то природньо, що вона знаходить для свого почуття більш прийнятий об’єкт.
У випадку Ханни ж ніякої різниці ми не бачимо. Чому саме Кіп, а не Девід, наприклад, він теж нічого із себе? Що такого особливого у почуттях цих двох персонажів, щоб ми мали переживати за їх світле майбутнє? Особисто я для себе відповіді не знайшла.
Також слід зазначити, що з часом глибоке і беззастережне співчуття до головних героїв та їх драми у мене поступово змінюється додатковими питаннями. Просто цікаво, чим би закінчилося почуття Алмаши і Кетрін, якби вони вижили і пережили війну? Алмаши знатного роду, має доволі домінантий характер, Кетрін також не ніжна троянда, якій доволі ролі другої скрипки у родині. Вона звикла все вирішувати сама, а не звітувати перед кимось. З іншого боку, її чоловік не викликає у неї пристрасті, але він її любить, вони добре одне одного знають і розуміють. Чи не вийшло б так, що “велика любов” - це насправді просто сильна пристрасть, яка швидко б згасла, і таким закоханим краще взяти приклад із безсмертних “Ромео і Джульєтти” та просто померти в один день? З іншого боку, якщо показане у фільмі - не велике кохання, а банальний адюльтер, тоді результат можна вважати чимось на зразок розплати, так що в кінці-кінців навіть найвибагливіший глядач має бути задоволений.
Не можна також не згадати про тривалість фільму і повільне розгортання дії. Це однозначно не заважає перегляду лише у тому випадку, коли ти глибоко проникаєшся почуттями героїв і щиро у них віриш, а тому тобі цікаво за ними спостерігати. У іншому ж випадку є ризик занудитися ще після першої години перегляду.
Резюмую: Логіка потребує доказів, а віра базується на бездоказовому і сліпому. І чим більше у тобі віри, а особливо - віри у прекрасне, добре і вічне, і звісно ж, у кохання, тим більш вартісним і привабливим буде для тебе цей фільм. Людям же надміру високоморальним і/або дуже патріотично налаштованим краще не псувати собі настрій.
8 із 10
Цитати:
“Мы умираем, обогащенные любовью, путешествиями — всем, что вкусили, телами, в которые вошли, по которым плыли, как по рекам мудрости, характерами, на которые мы взбирались как на деревья, страхами, в которых прятались, как в этой мрачной пещере… Хочу, чтобы все это оставило след на моем теле. Мы — истинные страны, а не те, что начертаны на картах, что носят имена могущественных людей.”
Оскар - 1997, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Великолепный план, Уолтер. Просто офигенный, если я правильно понял. Надёжный, блин, как швейцарские часы!” (с) к/ф "Великий Лебовскі"
Є такий собі Карло Чіполла, італійський професор, який свого часу доклав руку до дослідження людської дурості. У рамках своїх висновків він умовно поділив усіх людей на 4 великі групи. Є розумники - це люди, дії яких зазвичай приносять вигоду і їм, і оточуючим, або принаймі останнім не шкодять. Є альтруїсти, або простаки, які в силу свого характеру в першу чергу думають про те, щоб добре було іншим, навіть на шкоду собі. Є бандити - ці завжди діють виключно у власних інтересах, навіть якщо для цього треба зачіпати інтереси інших. І є ідіоти - це такі люди, які і собі, і людям завжди тільки шкодять. Навіть якщо вони мали добрі наміри. Навіть якщо вони начебто все продумали. Навіть якщо це був “найнадійніший план на світі”. Така в них доля. Просто думати - це абсолютно не їхнє.
...
Власне, фільм “Фарго” саме про це. Якщо один ідіот раптом вирішить, що він здатен продумати і реалізувати “круту схему” - тікайте! А краще - тікайте швидко і далеко, бо постраждають всі, хто опиниться поряд. І справді, як можна додуматися до того, щоб вигадати план, у якому особисто ти сам не контролюєш жодного аспекту? Не регулюєш перебіг подій, не маєш впливу на випадкових ненадійних людей, задіяних у твоєму плані, не можеш спинити їх ні силою, ні погрозами, ні авторитетом, ні вмовляннями? Питання без відповіді...
Саме тому і напрошується висновок, що дурень небезпечніший за бандита. Адже логіка бандита принаймі хоч трохи прогнозована: він піде на все задля власної вигоди, на ще більше задля самозахисту і ні перед чим не зупиниться. Логіка ж дурника - це нескінченний випадковий креативний хаос.
І річ навіть не в тому, що якби головний герой продумав свій план краще, то він би обов’язково спрацював. Просто імовірність спрацьовування такого плану взагалі доволі низька через велику кількість можливих випадковостей із непередбачуваним результатом. Це навіть не покер, це рулетка, у якій ти поставив на зеро. І таким чином Коени, імплементуючи свій улюблений “принцип невизначеності”, який фігурує у більшості їх творінь, перетворюють кримінальну драму на філософську притчу, мораль якої буде озвучена вустами поліцейської Мардж: “Як так? Я просто не розумію…”
Із плюсів: Персонажі шикарні, прекрасно виписані і прекрасно зіграні. За ними цікаво спостерігати і вони настільки достовірно виглядають, що і правда можна повірити, що це реальна історія від початку і до кінця. Кожен мабуть знайде тут когось “по серцю”. Особисто я розриваюся між дурником-лузером Джеррі з очами побитої собаки і балакучим, майже тарантинівським бандюком Карлом. Бо якщо із Джеррі все зрозуміло із самого початку і лишається тільки дивуватися, скажімо так, масштабам думки, то Карл - така собі суміш “бандита” і “ідіота”. І в кінці-кінців, саме його “ідіотична” частина, виражена здатністю розбалакувати зайве і надмірною дріб’язковістю, які затіняють собою елементарне для бандита вміння думати хоч на один крок наперед, вирішує його долю. Ну і не можна не згадати розумницю Мардж, яка у своєму “делікатному” стані трохи повільна і розмірена, нікуди не поспішає, і саме тому, мабуть, скрізь і встигає.
Неквапливий темп також грає фільму на руку, створюючи специфічну атмосферу, занурюючи нас у замети і зимовий полон, даючи можливість пропустити через себе кожен діалог і кожну подію і відчути неминуче наближення трагічної розв’язки. А оскільки всі герої, судячи із прізвищ, емігранти із скандинавських країн або їх нащадки, якими, як кажуть, переповнений північний штат Мінесота, засніжені рівнини виглядають максимально доречно, перекликаючись із пейзажами батьківщими. В той же час, розмірена оповідь починає виглядати оммажем скандинавському стилю кінотворення.
Саме атмосфера, мабуть, наскільки надихала і задавала тон, що кінець-кінцем через багато років спонукала кінопродюсерів на запуск серіального проекту із абсолютно іншими героями, але зі збереженням назви і відтворенням саме того атмосферного занурення, яке виникає у процесі перегляду оригінальної кінокартини.
Із мінусів: У принципі, лінія поліцейської Мардж Гандерсон із її спокійним прогнозованим щасливим сімейним життям виглядає як антитеза до основної лінії з її хаосом і невизначеністю. Так само історію з однокласником Мардж можна трактувати як один із багатьох імпульсів, які вчергове змусять героїню похитати головою і сказати “Я просто не розумію…” Тим не менш, під час перегляду складно відігнати від себе думку про те, що і без цих епізодів, які змушують трохи провисати основну дію, фільм не став би гіршим і продовжував би доносити до глядача саме ту думку, яку і збирався.
Резюмую: фільм прекрасний, але слід заздалегідь вибудувати в собі правильні очікування. Це однозначно не екшн, не чорногуморний бойовик у стилі Тарантіно і навіть не коенівська трагікомедія. Це просто повільно-тягуча реалістична історія про те, що всяке на світі буває.
Оскар - 1997, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Тайное всегда становится явным” (с) імовірно, народне
Ефект “підглядання у шпаринку за сусідями” завжди був характерним для жанру мильної опери. Сусіди можуть бути багатими чи бідними, вести життя цікаве і насичене, або ж не дуже, але при цьому ти, як глядач, бачиш все як є, від розмов сюжетно важливих до балачок цілком побутових, маєш багато часу на споглядання, а кіномонтажу неначе не існує в природі.
Подібний ефект під час перегляду даної кінокартини спочатку трохи тривожить, і тривога посилюється, коли починається історія із “загубленими дітьми”, яка теж неначе перекочувала із умовної “Санта-Барбари”. Тим не менш, ближче до кінця маховик дії розкручується, приковуючи увагу глядача, затягуючи у вир подій і приводячи, кінець-кінцем, до логічного завершення.
З першого погляду здається, що таємниці, які спливають ближче до кінця, і брехня, що їх прикриває, не настільки вже і фатальні. Але потім стає зрозуміло, що ... це з точки зору досвідченого любителя кінематографу, який вже неодноразово “переживав” убивства, катування, зраду, домагання з інцестом і насильницьку смерть улюбленої собачки. В очах же персонажів з їх багаторічною рутиною подібні таємниці - немов грім серед ясного неба, і розуміння цього факту викликає максимальне співпереживання, так само, як правдивість та щирість емоцій і подій, яка зазвичай для “мильної опери” не характерна.
І вже постфактум стає зрозумілим певний символізм, закладений у професіях деяких героїв. Адже у той час як одні покликані постійно створювати фотоілюзію, на лиш одну мить витягаючи на поверхню глибоко заховане, інші у прямому сенсі допомагають людям поглянути на світ, що їх оточує, без прикрас і розмитої пелени.
Із плюсів: Коли в кіно втілюється типаж із життя, але типаж багатогранний, а не виписаний однією-двома базовими рисами, це вказує на справді талановиту сценарну роботу. Коли такий типаж втілюється за допомогою чудової акторської гри, він буквально оживає на екрані. Ну і останній штрих до портрету створює на диво вдалий дубляж.
Ще один бонус сценарію - експозиція, грамотно вплетена в діалоги персонажів. Насправді не кожна кінокартина може цим похвалитися. Так, часто сценаристи задля донесення до глядача важливої сюжетної інформації вибудовують діалоги, які абсолютно не потрібні з точки зору банальної життєвої логіки (наприклад, коли персонажі розповідають одне одному інформацію, яка у реальній ситуації давно була б їм обом відома, але вона невідома глядачеві, тож її необхідно озвучити). Іноді роблять ще “краще” - віддають експозицію на поталу закадровому голосу. У даному ж фільмі діалоги зберігають максимальний реалізм: люди невимушено спілкуються про те, що їм давно відомо, а ти напружуєш мозок і намагаєшся із цих діалогів виловити крихти фактів, які допомогли б тобі скласти цілісну картину того, що відбувається. Такий прийом додатково посилює названий раніше ефект “шпаринки”.
Із мінусів: картина довго набирає обороти, перш ніж запустити основний сюжетний твіст. Цей факт, вкупі із неквапливістю загальної дії може трохи дратувати під час перегляду. Але тут слід також зазначити, що поціновувачам виключно драйвового сюжету і нелюбителям “балаканини” її перегляд взагалі не рекомендовано, так що цей мінус доволі умовний.
Також слід зазначити, що роздратування на адресу деяких персонажів під час перегляду було настільки сильним, що умовний хеппі-енд навіть залишив певне невдоволення, але це доволі суб’єктивно. Можливо, автори якраз і хотіли нам сказати, що лиш одного елементу у сімейній системі не вистачало для досягнення нею балансу, який у підсумку ощасливив би всіх, і ось такий елемент нарешті з’явився.
Оскар - 1997, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Бойтесь своих желаний, они имеют свойство сбываться…” (с) М. Булгаков, “Мастер и Маргарита”
Саме так, фільм композиційно чимось нагадує відому автобіографічну трилогію Льва Миколайовича, тільки нам скоріше демонструють “Дитинство”, “Юність” та “Зрілість” головного героя, при цьому смислове наповнення явно відсилає нас до грецької міфології. Вказані частини не зовсім рівномірні за хронометражем, складно говорити і про зовсім чіткий поділ, та все ж виконання ролі головного героя трьома різними акторами у різному віці підкреслює початок нової частини і перехід на новий рівень конфлікту.
Перша частина являє собою почасти міф про Пігмаліона, адже батько головного героя працює для сина чи то різцем скульптора, чи то тисково-температурним приладом, під дією якого тільки зі звичайного вугілля і утворюються алмази. Природньо, що сина при цьому він по-своєму любить. Однак сюди напрошується і міф про Кроноса - адже батько сіме ... йства, будучи людиною деспотичною, метафорично “пожирає” своїх дітей і будь-які прояви самостійності у них, боячись, що вони рано чи пізно виростуть, стануть морально незалежними і скинуть його із батьківського престолу у Тартар самотності.
У рамках другої частини внаслідок розвитку конфліктів "кроносіанство" виходить на перший план, а пігмаліонство татка сімейства безславно завершується, що цілком логічно, бо коли алмаз вже готовий, продовжувати піддавати його тиску - марна трата часу і ресурсів. Його б ювелірам віддати, щоб із алмазу зробили діамант… У цьому місці оповідь також поступово набуває рис міфу про Ікара, у якому батько-Дедал попереджатиме про необхідність триматися середини і не летіти до сонця, але чи може в рамках конфлікту послухати його Ікар? Аж ніяк, він уже піймав відчуття польоту, у своїх думках він навіть, імовірно, потроху почав перетворюватися на Нарциса, і немилосердне сонце обов’язково попалить йому крила.
Третя частина - це скоріше розповідь-постскриптум про Ікара, що дивом вижив, або ж про його загробне життя, а також про наслідки використання неправильного температурного режиму під час обробки алмазів.
Отака грецька трагедія. Любіть своїх дітей.
Із плюсів: безумовно, відзначена Оскаром акторська гра і сценарій, привітний для кожного, хто хоч трохи захоплюється популярною психологією, вихованням дітей або пошуками прихованих паралелей.
Із мінусів: хоч начебто фільм за всіма ознаками має подобатися, але він чи то викликає відчуття якогось дежавю, чи то епізод кульмінації настає занадто рано, і тому кінокартина просто перестає підтримувати інтерес глядача. Історія дійшла до точки, співчуваємо… а ще хвилин 40 дивитися, про що? Адже решта історії - не про розвиток або деградацію, скоріше про пристосування і пошук свого місця у нових обставинах, та й по всьому. Складається таке враження, що авторам просто хотілося бачити у фільмі більше Джеффрі Раша і його геніальної акторської гри в епізодах, які у сенсі загальної концепції кінокартини вже мало на що впливали.
Також слід зазначити, що є інформація, що насправді батько прототипа головного героя не був таким уже і тираном, а хвороба сина була скоріше вродженою, плюс отримала поштовх для розвитку у вигляді сильного стресу. У зв’язку з цим сестра прототипа головного героя лишилася невдоволеною фільмом. З іншого боку, сам герой начебто не протестував і навіть проводив консультації. Правда, він людина не надто здорова, так що...
Загалом, кіновиробників почасти можна зрозуміти, адже без ключового персонажа батька-тирана сценарій втратив би своє основне ядро, а фільм перетворився б на історію абсолютно беззмістовну. І взагалі, можна у художньому фільмі до реальних подій не прив’язуватися, і при цьому отримати свою порцію задоволення. Однак сумніви у достовірності історії, заявленої як біографічна, особисто мені враження все ж трохи псують.
Резюмую: може статися, що вдячний глядач побачить у кінокартині абсолютно іншу концепцію: першу половину із дитинством та юністю він сприйме як зав’язку, а решту - як основний сюжет, який полягає у спробі дослідження внутрішнього світу зламаного генія. Думаю, оцінка такого глядача буде набагато вищою за мою.
Оскар - 1997, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Пріоритетним принципом роботи нашої компанії є принцип індивідуального підходу до кожного окремого клієнта” (с) із головної сторінки сайту кожної першої компанії
Епіграф № 2: “Нічого особистого, Джеррі, просто бізнес” (с) не зовсім “Хрещений батько”
Спершу про хороше. Комедійна складова картини досягається доволі легко і невимушено, не стільки словесними жартами, скільки потраплянням героїв у певні ненадумані життєві ситуації і комічним їх обігруванням. І саме тому, що фільм не ставить собі за основну мету бути комедією, він почасти нею і стає.
Також радує серце акторська гра. Здається, що хлопці та дівчата заздалегідь були проінформовані про потенційні номінації на “Оскар”, бо свої ролі вони не грають, а просто-таки проживають, відчувають, насолоджуються кожною написаною для них фразою. Том Круз переконливо зображує тверезого “продажника”, тверезого ловеласа, нетверезого ловеласа, тверезого мораліста - усе як ... книга пише. Зельвегер неначе готується до ролі Бріджит Джонс, тільки поки що худенької і менш підкреслено-комічної. К’юба Гудінг-молодший так взагалі відверто запалює на пару із виконавицею ролі його дружини Реджиною Кінг.
Із таким рівнем виконавицького професіоналізму дуже дивною видається наявність неймовірної кількості мінусів або просто сумнівних моментів, які переважно стосуються самої ідеї, її сценарної реалізації, персонажів, а також посилу фільму.
Підемо по пунктах. Це кіно зняте про людину певної професії, яка поступово розуміє, що вона щось робить не так, і пробує робити по-іншому. Та можливо через те, що професія героя - лише тло, сценаристи у деякі деталі не вдаються, а деякі змальовують доволі схематично. Складається враження, що насправді авторам не важливо, про кого знімати, головне - донести ідею того, як “злочинно” заробляються гроші на клієнтах. Є бездушна корпорація, що штампує прибутки і є правдоруб, який пропонує, щоб клієнтів було менше, відповідно менше грошей, зате індивідуальний підхід. Він страждає за правду, але завдяки своїй правоті, а також вірі у нього близьких людей досягає успіху в піку бездушній корпорації. Все.
Що тут поганого? Те, що спроба заглибитись у деталі самому викликає масу запитань без відповідей. От наприклад, чому відсутність індивідуального підходу - це так страшно? Так, спортсмени завдяки роботі агентів отримують вигідні контракти і рекламні угоди, що дозволяє їм заробляти, і вони начебто не протестують. При цьому велика організація, імовірно, здається і власникам клубів, і рекламним компаніям більш надійним посередником, аніж поодинокий агент. Природньо припустити, що вона має надійні зв’язки в усіх необхідних сферах, завдяки чому працює злагоджено, як єдиний організм, і тому більш ефективно. І той факт, що головний герой фактично лишається без клієнтів після своїх пропозицій говорить про те, що самі спортсмени у більшості своїй роботою компанії задоволені.
Але фільм старається абстрагуватися від цих нюансів, замість цього показуючи нам спортсмена, що вкотре лежить у лікарні зі струсом. Його маленький син хоче, щоб його татко був здоровий, а злий агент не хоче заборонити його таткові отримувати струси мозку. Серце стискається.Тільки от агент що, його на поле виганяв особисто? Дбати про здоров’я гравця начебто робота самого гравця, його тренера і медиків, хіба ні?
Йдемо далі. Джеррі дуже старається вибити для клієнта гарний контракт, але в нього нічого не виходить. Чому? Бо, виявляється, клієнту треба “грати серцем”, а не думати про гроші. Я от, наївна, думала, що гарний контракт у гравця буде тоді, коли він цінний для клубу, а цінний він тоді, коли результативний. Коли є чим аргументувати, агент може вибити кращі умови, і обов’язково це робитиме, бо він суми контракту напряму залежать його комісійні. Коли аргументувати нема чим - маємо те, що маємо.
Але фільм покаже нам звичайне рядове тренерське рішення із перекиданням гравця на інший фланг і чомусь подасть його як вказану “гру серцем”, а контракт - як велику перемогу, яка насправді була цілком закономірною у світлі здобуття вирішальних очок у вирішальному матчі,.
Тож що у підсумку хорошого зробив Джеррі із його новою манерою роботи? Відсотків на 80 - те саме, що зробив би інший агент із підходом не достатньо індивідуальним, відсотків на 20 - робив мотиваційну роботу за тренера, який, справедливості ради, мав би поділитися із ним зарплатнею.
Ще одна проблема кінокартини - стандартизовані персонажі. Так, актори їх зображають класно. Але будемо відвертими: Том Круз у оскароносному “Людині дощу”, номінованому “Кілька хороших хлопців”, класичному “Топ Ган” зображував точнісінько такий самий типаж:
- харизматичний красунчик, ловелас (або колишній ловелас), користується загальною дружбою і популярністю, багато спілкується з людьми і часто має відповідну для цього професію;
- значною мірою самозакоханий, не зовсім правильний і чистий на руку (викрадення брата у “Людині дощу”, вироблені схеми домовленостей із прокурором у “Хлопцях”, заробляння грошей у “Магуайері”, постійні порушення правил безпеки у “Топ Гані”)
- переживає часткове переродження, відкриває у собі чесність, принциповість і любов до сімейних цінностей.
Так, вкотре спостерігати за тим самим персонажем у різних інтерпретаціях із часом набридає.
Решта персонажів не відстають: якщо мати-одиначка - то з комплексами, якщо старша сестра - то моралізатор, якщо темношкірий хлопець - обов’язково гіперактивний, якщо його дружина - стервозна негритянка, що за словом у кишеню не полізе. Ну а якщо корпорація - то самі знаєте...
І окрема претензія до любовної лінії, яка розвивається із того факту, що героїня спершу загорілася ідеями героя, приписала їм доброчесність і моральну вищість. І якщо поставити потрібність вказаних ідей під сумнів, то вона із обгрунтованого сюжетного ходу перетворюється на типову історію із кожної першої романтичної комедії. (такої, де зазвичай "за каноном" очікуються аплодисменти від “аудиторії” під час публічного примирення закоханої пари).
Можливо, я просто нічого не розумію у роботі спортивних агентів, але у тім-то і річ, що фільм не має бути спеціалізованою картиною для тих, хто в темі. Він має сприйматися легко і водночас пояснювати достатньо, щоб кожен дилетант міг зрозуміти, що відбувається, а не плавати у сценарній воді. Та замість цього маємо схематизм персонажів і сюжетних деталей, а замість чіткої вибудуваної драматургії - купку вивірених роками кнопочок, на які тиснуть, щоб викликати у глядача емоційний відгук.
Резюмую: Все написане вище - враження виключно особисті, хоча певне здивування номінацією на Оскар у категорії "Найкращий фільм" все ж лишилося... Тим не менш, якщо сприймати фільм як веселу розважалочку без претензій на один раз із набором сімейних цінностей - цілком можна і подивитись...
Оскар - 1996, "Найкращий фільм", переможець
Епіграф: “Некоторых птиц в неволе не удержишь.” к/ф Втеча із Шоушенка
Найбільша помилка, яку можна зробити під час перегляду даного фільму - це вважати, що він має претендувати на історичну достовірність. Не знаю, як його позиціонували самі автори у далекому 1995 році, але факт лишається фактом - історичні події і персонажів тут перекроїли, при тому, що основні віхи (ситуація з дружиною Уоллеса, битва при Стерлінгу, битва при Фолкерку і т.д.) - начебто і збережені. Але думаю, що авторів цікавила не скільки достовірність, скільки тло для розповіді про свободу, любов до свободи і боротьбу, знову ж таки, за неї.
Свобода у контексті даної кінокартини - у першу чергу свобода вибору, яку, власне, і уособлює головний герой. Вибраний шлях, прийняття рішення і відповідальності за нього - це те, чим він займається. Певним чином йому протиставляється Роберт Брюс, який у фільмі володіє набагато більшими можливостями і ресурсами, але ві ... н слабкий духом і тому внутрішньої свободи позбавлений, тому як наслідок - постійно робить те, що кажуть йому інші, більш вольові і харизматичні персонажі.
Зате коли ми розуміємо, що оповідачем і закадровим голосом якраз і був Роберт Брюс, акцент фільму несподівано зміщується. Із оповіді про боротьбу патріотично налаштованих шотландців за свою незалежність фільм перетворюється на історію про вирощування у собі внутрішньої свободи. Але слід зазначити, що одні люди не мислять життя без свободи, а інші - не уявляють свободи без життя, образно кажучи. І, повертаючись до “кардинальних змін” у особистості Брюса - хтозна, чи надовго вистачить його внутрішнього пориву.
Із плюсів: Ідея оспівувавання свободи через створення конфлікту між доволі однозначними і зрозумілими персонажами досягає не розуму, але серця, підносить і надихає, змушує переживати катарсис. Тож загалом вибрану форму оповіді і розкриття героїв у контексті загальної мети можна вважати вдалою.
Головна акторська робота тут, звісно ж, у Мела Гібсона, який уже своєю внутрішньою харизмою затіняє усіх інших і змушує повірити, що за цією людиною міг піти натовп. А влучні і, що заперечувати, доволі високопарні, діалоги і промови, довершують вказаний ефект.
Слід також відзначити батальні сцени, створені із високим рівнем достовірності та майстерності. Вони водночас і вражають масштабністю показаного, і не перетворюються на мерехтіння купи людей, що бігають туди-сюди і незрозуміло чим займаються. У атмосфері жару битви, тим не менш, можна чітко бачити, хто, куди, кого, чим і навіщо, що позитивно позначається на сприйнятті картини. А оскільки значний відсоток хронометражу відведено на ці самі битви, це дуже важливий плюс.
Із мінусів: слабка історична достовірність хоч і не може бути сама по собі мінусом для художнього фільму, але у даній картині присутній занадто сильний поділ на чорне і біле, що зводить її до ролі казочки з іменами реальних історичних персонажів. З іншого боку, така форма викладу відповідає своєму часу, адже наближує фільм до стилістики середньовічного героїчного епосу, на зразок французької “Пісні про Роланда”, наприклад. І ніхто не знає, яким би він вийшов би, якби намагався скурпульозно і точно відтворити історичні події, так що названий недолік майже перетворився на достоїнство.
І якщо попередній мінус досить сумнівний, то наступний, яка на мене, цілком собі реальний. Жіночі персонажі. Їх у фільмі два. Перший - дружина героя. Абсолютно схематична, введена виключно заради сюжетної зав’язки. І наприклад, коли далі Уоллес, захоплюючись принцесою Уельською, говорить їй щось на зразок “Ви схожі на мою дружину. В вас - її сила”, виникає навіть певний когнітивний дисонанс, адже під час розкриття образу дружини ніякої особливої “внутрішньої сили” нам не демонстрували, тож лишається лиш вірити Вільяму Уоллесу на слово.
Другий персонаж - власне принцеса Уельська у виконанні Софі Марсо. І наче все із нею гаразд, вона показана розумною, рішучою, дипломатичною, здатною пристосовуватися, за потреби дотримуватися відведеної їй ролі у “сім’ї”, за потреби - виходити з неї. Але все це нівелюється фактом її романтичної закоханості. Усі її подальші дії у першу чергу пояснюються тільки нею і нічим іншим. Не тим, що вона зрозуміла мотивацію Уоллеса, або прониклася його ідеями, або прагнула справедливості, або ще щось. Просто у жінки, яку не кохає чоловік, заграли гормони. Якби була хоч одна сцена, де вона прямо вербально мотивувала б свої дії чимось іншим, окрім сексуального бажання… але її не буде. Навіть на пряме питання про її мотиви вона заводить проникливу романтичну розмову. У принципі, може це і правдивий і навіть непоганий персонаж для 13 століття. Але схоже на те, що вона стала сильною і позитивною героїнею для задоволення запитів жіночої аудиторії, принаймні як їх уявляли собі автори.
Резюмую: вражаючий і видовищний героїчний епос про свободу на близькоісторичну тематику.
Цитати:
Мы все умрём, вопрос только как и для чего.
Истории пишутся теми кто вешает героев.
Тебя восхищает этот Уильям Уоллес, бескомпромиссными людьми легко восхищаться, у собаки тоже есть храбрость. Умение идти на компромисс именно это делает человека знатным.
По-вашему, народ существует чтобы обеспечивать вам ваше положение, а я считаю ваше положение существует чтобы дать народу свободу.
Оскар - 1996, "Найкращий фільм", номінант
Як виявилось, є різні варіанти перекладу назв як фільму, так і оригінального роману за авторством Джейн Остін. Є варіант “Розум і почуття”, є варіант “Чуття і чутливість”. І оскільки фільм має двох головних героїнь-сестер, кожна з яких по суті є уособленням однієї із рис, вказаних у назві, то вибраний варіант перекладу напряму буде впливати на сприйняття.
Можна спробувати звернутися до оригінальної назви, “Sense and sensibility”. Виявляється, що слово “sense” може перекладатись як “почуття, чуття”, або як “смисл, сенс”, і “рація, глузд”. У комплексі виходить щось на зразок “осмислені почуття” або “почуття, керовані здоровим глуздом”, такі, що мають під собою серйозне підгрунтя. Слово “sensibility” має такі значення, як “чуттєвість, чутливість” і водночас “сприйнятливість” яка у даному контексті набуває відтінку сприйнятливості до почуттів або навіть до чужого впливу. Отже, якщо sense - це “осмислені почуття”, то sensibility - “ ... неосмислена чутливість”, не почуття як таке, а бажання відчувати і генерувати емоції, і у той же час сприймати, вловлювати чужі.
У такому контексті “Sense and sensibility” - це історія про дорослішання, переростання дитячої чутливості і поверхової закоханості у підходящий об’єкт внаслідок “тонкої душевної організації”. У той же час це історія іншого персонажа, якого авторка виділяє як приклад для наслідування, і через якого демонструє ідею про те, що відсутність зовнішніх проявів почуттів ще не означає відсутність самих почуттів.
Із плюсів: Слід зазначити, що фільм у першу чергу варто розглядати як своєрідний “зріз” епохи, який створено із уважним ставленням до звичаїв, антуражу, стилю мовлення і так далі. Але, тим не менш, персонажів і їх оцінку почасти можна назвати актуальними і у наш час.
По-перше, у контексті сучасності “конфлікт” між образами головних героїнь нагадує непорозуміння класичного інтроверта і класичного екстраверта. Так, Елінор, старша сестра, не розуміє молодшу Маріанну, яка буквально “вивертає себе навиворіт” перед оточуючими. У сучасному "екстраверсійному" світі така людина, імовірно, вже мала б купу комплексів і відчуття власної “неправильності”, а от у рамки "інтроверсійного" стриманого британського суспільства вона чудово вписалась. У той же час Маріанна постійно звинувачує сестру у холодності, виявляючи характерне для екстраверта нерозуміння внутрішнього світу, відмінного від свого власного, і бунтуючи проти прийнятих правил.
По-друге, Елінор все ж зазвичай внутрішньо заперечує проти наявної несправедливості, просто схильна з гідністю приймати удари долі, особливо якщо нічого не можна зробити. Її стриманість також базується на небажанні плодити у собі зайві надії і пускати у душу нетактовних оточуючих, що цілком нормально. Елінор також властиві поняття про честь і вміння тримати слово, які хоч і пройшли через певні модифікації у 21 столітті, та все одно лишаються актуальними.
Маріанна ж поривиста, пристрасна, вважає, що сила почуттів має дорівнювати силі їх вираження, хоче “кохати і палати". Водночас, у рамках свого характеру, вона може поводитися невиховано і перекладати свої проблеми на інших людей, не бачачи нікого, окрім самої себе, а моментами не те лише порушує правила, а просто виставляє себе на посміховисько. Власне кажучи, таких егоїстичних людей і у 21 столітті не дуже люблять.
По-третє, впав у око примітний персонаж Люсі Стіл, дивна наївність якої здавалася спершу нереалістичною, а мотивація - просто-таки відсутньою, аж доки не дійшло, що це класичне відверте стерво, яке на публіці граєтся у милу підлабузницю і не гребує ніякими методами для досягнення свого. Таких людей було багато в усі часи, просто зараз вони стали менше ховатися.
Фільм переповнений також шикарними другорядними персонажами, які також працюють на комедійну складову. Деякі із них - класичні остінівські герої, що кочують із твору в твір. Письменниця не щадить їх, регулярно вмикаючи іронію (але не сарказм), а сценаристи підхоплюють її дух, подекуди поповнюючи сценарій додатковими стилістично вивіреними діалогами. Деякі сцени можна передивлятися постійно (як-то сцена з атласом Маргарет, усі сцени з містером Палмером, сцена з Фанні і копійками і так далі). Усе це в комплексі створює майже ідеальне видовище.
Із мінусів: Тим не менш, деякі ідеї і думки, які сприймаються органічно у контексті епохи, у розумінні загальнолюдському виглядають наразі якось навіть трохи шкідливо без додаткової адапатації до вимог часу.
Наприклад, Маріанна іноді не намагається бути люб’язною, але за описаних обставин її хіба не можна зрозуміти? Так, вона безпосередня істота, але та ж міссіс Дженнінгс на порядок більш безцеремонна, і за фільмом їй це ніяк не заважає. Так, вона закохується з першого погляду, але чи не те саме робить полковник Брендон? Так, вона говорить із малознайомими про поезію, але чи не краще і справді шукати точки дотику і говорити про те, що цікаво, особливо якщо людина тобі симпатична?
На фоні сказаного моралізаторство з приводу того, чим імпульсивний характер закінчується для жінки виглядає вироком не стільки Маріанні, скільки суспільству із подвійною мораллю, у якому проявляти почуття і бути собою можна всім, крім молодої незаміжньої дівчини. Щодо Елінор і її обранця, то вони навпаки, є еталоном доброчесності, яких на світі у чистому вигляді не існує. Але сліпе слідування принципам приносить часто не менше бід, аніж повна безпринципність, адже хіба можна жити для того, щоб повністю ігнорувати свої бажання.
Загалом, якби кінокартина у підсумку ознаменувалася внутрішніми змінами обох головних жіночих персонажів, я б не мала особливих претензій. Але фільм зі мною не згоден і вважає, що мінятися необхідно лиш одній. Друга виписана у якості еталону, який лишає іншим право на помилку, та не лишає його собі. Лише діяльність людей безпринципних, але активних у пошуку способів досягнення мети, опосередковано і доволі випадково призводить до потрібного результату. А правильна героїня здатна лиш безпомічно миритись із життям.
У якості мінусу слід також виділити певну мелодраматичність сюжетних поворотів, яка, власне, характерна для багатьох творів Остін. Сюжетні збіги, таємні зв’язки між, здавалося б, випадковими персонажами, обов’язковий герой-"розпустник" - це все є у романі і звідти перекочувало у фільм. Хоча не можна не робити знижку на те, що письменниця провадила творчу діяльність у такі часи, коли її книги на фоні решти жіночих романів здавалися навіть підкреслено не мелодраматичними, так що спробуємо їй пробачити.
Резюмую: Загалом фільм прекрасний, і якщо розглядати його більшою мірою у контексті епохи, і просто взяти із нього те, що можна взяти, то вийде отримати ще більше задоволення. Але у ідейному плані враженні двоїсті. Напрошується висновок, що загальна думка про те, що “класика не старіє”, не зовсім правильна. Класика теж потребує постійного переосмислення.
Оскар - 1996, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Х’юстон, у нас проблема…”
Не те щоб для екранізації такої цікавої події потрібна була б ще якась причина, окрім самої події. Третя пілотована місія із висадки на Місяць, перша і остання серйозна аварія, у якій, тим не менш, ніхто не постраждав. Немов би саме життя заточило цю історію під красивий голівудський хеппі-енд.
Для забобонних любителів нумерології тут є ціла череда “знаків” і “збігів”, які у комплексі створили ситуацію, коли троє конкретних людей (вони, і ніхто інший) наразилися на небезпеку майже неминучої смерті, а четвертий лишився на Землі, неначе спеціально для того, щоб їх усіх потім врятувати.
Ідеї, які несе фільм, доволі звичні і прописні, адже знімали його не заради донесення якихось надзвичайних істин, а задля реконструкції і популяризації подій, що мали місце. Та все ж про них пару слів. Перше - це демонстрація красивої і злагодженої командної роботи. У певний момент фокус уваги зміщується із ... самих астронавтів на членів Центру управління польотами, які мають можливість генерувати ідеї і багаторазово тестувати різноманітні сценарії розвитку подій, відкидаючи нежиттєздатні, і тому саме вони займаються порятунком астронавтів, у той час як останнім лишається тільки чекати. Усі учасники цього процесу порятунку видаються рівноцінними, кожен здійснює свій внесок. І фінально у авторів вийшла така собі “казочка про Ріпку”, де без маленької мишки нічого б не вийшло.
Друге - виявилося, що якщо є багато фільмів про те, як у людей збуваються мрії, то це якраз розповідь про те, як у декого мрії не збуваються. Джейк Лоуелл, який двічі облетів Місяць, так жодного разу на нього і не висадився, хоча, очевидно, що дуже хотів. Такий собі король без корони. Загалом, він мав би летіти на Апполоні-14, тринадцятий планували під Алана Шепарда. Але через деякі проблеми зі здоров’ям у останнього Лоуеллу запропонували помінятися із Шепардом місіями і він погодився, не підозрюючи, що це рішення навпаки, позбавить його можливості таки висадитись на Місяць хоч раз. Може, цифра 13, може банальний збіг, може не судилося. Не для Лоуелла місячна квітка зацвіла, не для нього…
І, показавши нам глибину драми людини, у якої відібрали її мрію, фільм все ж не забуде вирулити на світлу тональність, показавши, що навіть така мрія не варта того, щоб заради неї себе поховати.
Із плюсів також: Майже документальна точність реконструкції подій, поєднана із зрозумілою глядачеві подачею інформації. Не складно, але і не спрощено. Можна зрозуміти, що насправді сталося, але є час і проникнутися драмою.
Ідеї подані красиво і, як на мене, без зайвого патріотичного пафосу (ну, не без обов’язкових оплесків у кінці, але ж було за що!) Персонажі, хоч і вирізняються певною схематичністю, але розкриті достатньо для того, щоб співчувати їм у даній ситуації. Автори навіть накидали деякі конфлікти, щоб не ідеалізувати їх вже аж зовсім.
Із мінусів: Можливо, дещо псується враження, коли фінал заздалегідь відомий, але тут уже нічого не поробиш.
Резюмую: тим, хто нічого не знає про програму “Аполлон” - обов’язково дивитись, бо точно захочеться потім ще почитати.
Легка і невимушена, тепла “лампова” комедія про одну розумну і спритну даму, її тупуватих “друзів” і пару вкрадених діамантів. Веселить глядача тонкими жартами на тему міжнаціональних відмінностей, і в той же час не оминає увагою стару добру буфонаду.
Найсильніше місце кінокартини - це акторська гра і чудові персонажі, нею створені. Перш за все, це сама Ванда (Джеймі Лі Кертіс) - панянка із сумнівними моральними принципами, неймовірною винахідливістю і неймовірною ж романтичною схильністю до іноземних мов. По-друге - це абсолютно шикарний Отто (Кевін Клайн) із його незмінним “Не називай мене ідіотом!”. Без Отто, навіть за участю Ванди, фільм втратив би відсотків 80 своєї привабливості, адже переважна більшість жартів, гегів та діалогів випливають із його абсолютно ідіотської поведінки. По-третє, адвокат Арчі Ліч - спершу підстаркуватий недалекий мужчина, зачарований увагою до нього молодої жінки, а потім… потім самі побачите.
Окремі сцени можна передивлятись нескінченно, наскільк ... и вони шикарні у комедійному плані: вибачення Арчі перед Отто (а потім і Отто перед Арчі), сцени “італійського кохання”, діалоги в аеропорту, Арчі у чужій квартирі, усі сцени, присвячені спробам убивства старенької із собачками… і так далі.
Найслабше місце - як не дивно, сюжет, який, хоч і закручений вельми цікавим чином, але має ряд недоліків. По-перше, відсутність експозиції, що не дає нам можливості познайомитися із персонажами глибше, а одразу вкидає у вир подій, за якими до пори важко встежити. По-друге - задля комедійної складової персонажі потрапляють у ситуації абсолютно нереалістичні, із яких вони виходять так, як їм потрібно, виключно волею сценариста. Зокрема, під визначення підпадає і поведінка Отто з Вандою (якого Ванда видає за свого брата, але він постійно себе видає, і дивно, що оточуючі цього не бачать), і вся лінія зваблювання Вандою Арчі Ліча (така квінтесенція неймовірних збігів насторожила б будь-якого, а Арчі наче і не дурний дядько), і дивний суд над Джорджем.
Так, це все підвищує градус буфонади, і це почасти весело, але співпереживати персонажам бажання, тим не менш, не виникає. Не тому, що вони нехороші люди (хоч вони і правда нехороші люди), а саме через надуманість ситуацій, у яких вони опиняються. Так і кидає під час перегляду, немов на хвилях - прекрасні логічні сцени змінюються чимось абсолютно надуманим. Навіть фінал викликає сміх, але не захват. Саме тому фільм, на мою думку, не шедевр, хоча мав усі шанси ним стати.
Резюмую: якщо абстрагуватись і обов’язково відключити внутрішнього аналітика - однозначно сподобається.
Перед марвелівцями стояло надскладне завдання - поєднати у одному фільмі надмірну кількість персонажів. Особисто я нарахувала 19 позитивних героїв, це без загалом другорядних Бакі, Хеймдала і Родса. Не знаю, може кого і забула. Виділити кожному із них хоч трохи екранного часу і вплести їх у єдине полотно - взагалі ідея майже безпрецедентна і тим притягує. Завдання, звісно, дещо полегшувалося тим фактом, що всі вказані герої і їх взаємини вже розкривалися у більш ранніх сольниках і перших двох частинах "Месників", тож треба було просто переміксувати між собою тих, хто ще не зустрічався, і спостерігати за цим у принципі було цікаво.
Тим не менш, через велику кількість дійових осіб виникла необхідність тримати у полі зору водночас кілька локацій. Ідея гарна, бо особисто я не уявляю, як можна було б стежити за 19 персонажами у одній сцені. Але місць дії багато, деякі персонажі за весь фільм так і не зустрілися і через це кінокартина трохи розпадається на епізоди і лінії різно ... ї вдалості, працюючи то як героїчний епос, то як космоопера. Моя особиста думка: найцікавіше спостерігати за лінією Старка і його попутників, найдивніша - лінія Тора. На фоні цих двох ліній "земні" месники трохи губляться, особливо Чорна Пантера, якого взагалі не видно (видно, вирішили, що всі і так про нього пам'ятають через недавній сольник).
Прямий нерозривний зв'язок із попередніми кінокартинами, завдяки якому кіновсесвіт "Марвел" вже давно перетворився на щось на зразок високобюджетного телесеріалу, грає на руку сценаристам і викликає у відданих фанатів відчуття любовної продуманості, але в той же час і недобро жартує над рештою глядачів, які попередні фільми не бачили або вже підзабули деталі. І не факт, що вони зрадіють необхідності сидіти і згадувати, наприклад, хто такий Бакі, що за сила у Ванди або чому одна половина месників принципово не спілкується із другою. Та вочевидь, у даній ситуації Марвел доводиться обирати, знімати масштабне кіно для фанатів чи щось принципово нове для всіх інших. Вони обрали фанатів, і їх позиція має право на існування.
Так само любовно, крок за кроком, у попередніх фільмах нас підводили до Таноса із його специфічними ювелірними смаками, тож у даній кінокартині лишилося розповісти тільки про камінь душі. Загалом, Танос - найвдаліша складова картини, бо персонажу навіть прописали більш-менш адекватну (для комікса) мотивацію, яка пояснює його бажання і поведінку. Звісно ж, питань вона теж викликає немало. Наприклад, чому саме "половина Всесвіту"? Є і недонаселені планети, є зовсім ненаселені, є дуже перенаселені, може варто якось вибірково підходити? А на багатьох планетах, наприклад, не Землі, проблема не скільки у перенаселенні, скільки у концентрації великої частини ресурсів у руках малої кількості людей. Цю проблему як ви, пане Танос, як гуманіст, пропонуєте вирішувати? Але щось я захопилася...
Виписуючи образ Таноса, Марвел змогли уникнути ще однієї важливої, характерної для багатьох коміксів, проблеми, коли спершу створюється надсильний негативний персонаж, якого майже неможливо перемогти (для драматизму), а потім він починає стрімко слабшати або втрачати інтелект, бо треба ж його якось перемогти. Із Таносом - не так, а чому - дивіться кіно :-)
Із плюсів також варто зазначити підхід до окремих батальних сцен, які побудовані не за принципом "більше стріляй, більше бігай", а виписані як реалізація спільного плану персонажів, який вдається внаслідок їх продуманої і злагодженої взаємодії.
Головною ж проблемою вказаного коміксу, як не дивно, лишається коміксовість, яка, з одного боку, розв'язує руки творцям, дозволяючи їм робити з персонажами все, що завгодно, а з іншого - традиційно викликає безліч логічних запитань. То ми мало не вмираємо після сильного удару об землю, то ногами "з толкача" заводимо нейтронну зірку. Тут в попередньому фільмі молот Тора Хела розкришила як хлібину і він навчився справлятися без нього, то йому тепер потрібен аналог молота у боротьбі проти ще більш сильного Таноса. Тут останній користується каменем реальності, тут абсолютно про нього забуває. А чого варта сцена із Локі, що кинувся проявляти геройство, абсолютно цьому персонажу не властиве? Писати можна довго. Питання про самі камені і особливості їх функціонування взагалі потягнуть на окремий зошит. Але найдужче, мабуть, порадував вакандійський купол, який витримує вибухи, але прошкрібається за допомогою кігтів інопланетних почвар.
Також неприємно вразила мала кількість фірмового марвелівського гумору, а там, де видно було, що хотіли пожартувати, іноді виходило десь на рівні "Вартових галактики - 2", а хотілося б більше жартів на рівні "Залізної людини 1,2,3", або хоча б уже на рівні третього "Тора".
Тим не менш, мені як фанату сподобалося, бо комікс як жанр має одне головне завдання - розважати глядача, усе інше доволі другорядне. Розважитися під час переляду вийде.
Резюмую: враження полемічні, та абсолютно точно можу сказати одне: фільм - переважно для фанатів, людей, які бачили і пам'ятають все, що було раніше, дуже люблять цих персонажів, їх взаємодію, нові світи і так далі. Абсолютно сторонній людині, яка "не в темі", майже гарантовано не сподобається.
Оскар - 1996, "Найкращий фільм", номінант
Напрошується розвиток думки про те, що таке поезія. Чи поезія - це вірші, гра слів, метафори, а чи поезія - це вміння бачити незвичайне і прекрасне в буденних речах. Про те, що відсутність освіти не завжди визначає світосприйняття. Що іноді вистачає одного поштовху, щоб воно змінилося назавжди, і цей поштовх може прийти, звідки ти і сам не очікував. Ну і мабуть про те, що взаємна симпатія, як не дивно, не завжди переростає у щось велике і важливе. Іноді люди просто зустрічаються, щоб збагатити одне одного, перш ніж розійтися назавжди. Особисто для мене остання думка виявилася найцікавішою, бо дещо вибивалася із загальних кліше.
Нескладно виділити у фільмі і певні політичні ідеї, але оскільки фільм в основному не про них, то вони подані фоном, чи то щоб прив’язатися сюжетно до Неруди-комуніста, чи то щоб пов’язати поетичне “зростання” героя із зростанням його громадянської свідомості.
Ну і загалом, у рамках загального настрою ... , ми несподівано прийдемо до того, що дім - це прекрасно і у ньому можна знайти безліч чудових і неповторних речей, варто тільки навчитися їх бачити.
Із плюсів: загальна тональність кінокартини світла, приправлена м’яким гумором і якоюсь безпосередністю. Комічна складова не виходить на перший план, але органічно обплітає сюжет, немов плющем.
Варто виділити окремих персонажів, які настільки колоритні, що про них можна було б знімати окреме кіно або навіть телесеріал. Одна тітонька Беатріче чого варта, та й решта теж не підкачали.
Ну і насамкінець, повторюся, вдалою вийшла лінія почасти дружби, почасти стосунків кумира і фана. Нормально, що ці стосунки нерівні, і як би нам не було неприємно це усвідомлювати, кожен із нас може бути для іншого, дуже важливого для нас, усього лиш “листоношею”.
Із мінусів: як не дивно, любовна лінія. Вона дивна від самої сцени знайомства, яка виглядає так, неначе героїня із незрозумілих причин вирішила звабити хлопця, якого вперше бачить. “Дивовижність” її у тому, чим всі, кому фільм сподобався, в основному захоплюються - у романтичному процесі закохування героїні у вірші. Саме у вірші, у слова, бо вона нічого не знає про людину, яка їх читає (ба навіть більше, він їх не сам і написав). З його боку все ще веселіше - як істинний “поет” і італієць, він просто закохується у зовнішність. А оскільки вона тане під його компліментами її зовнішності, виходить, що вона теж закохується у свою зовнішність. Побийте мене камінням, але я собі романтику все ж не так трохи уявляю!
З іншого боку, може це просто варіант історії Ромео і Джульєтти, які, як ми пам’ятаємо, теж не мало достатньо часу, щоб пізнати одне одного ближче, а тому, як-то кажуть, і добре, що померли молодими. А може для головного героя це і правильно - знайти собі прекрасну дівчину для очей, бо очевидно, що серце його і розум назавжди зайняте іншою людиною. Сумно воно якось…
Резюмую: для поетів і дуже безхмарних романтиків, яких майже не торкнулося життя
6 із 10
Цитати:
- Не знаю, как объяснить, но чувствуешь себя, как лодка,.. ...бьющаяся между всеми этими словами. - Как лодка, бьющаяся от моих слов? - Знаешь, что ты сделал, Марио? - Нет, что я сделал? - Метафору!