Знайдено 127 результатів 
Оскар - 2007, "Найкращий фільм", номінант
Дилогія Клінта Іствуда про події на Іводзімі складається з двох частин. Перша - “Прапори наших батьків”, - розповідає про битву з точки зору американської сторони, зокрема, про те, як було зроблено знамените фото, на якому шість американських піхотинців встановлюють прапор на щойно захопленій ними горі Сурібаті, і знята на основі однойменної книги. Друга - “Листи з Іводзіми” - розповідає про ті ж самі події очима японців, які змушені були відступати крок за кроком під натиском переважаючих сил противника і розуміли, що, скоріш за все, острів стане їх могилою. Вона є “екранізацією” листів, знайдених археологами у печерах Іводзіми, які японські військовослужбовці, зокрема генерал Курібаясі, що керував обороною острова, писали своїм сім’ям, але так і не встигли відправити. Даний факт, з одного боку, надає фільму відчуття правдивості та документальності, а з іншого, постійно викликає питання про те, що і як було переінакшено або прикра ... шено у порівнянні з текстами цих листів. Адже Клінт Іствуд, судячи з його попередньої творчості, іноді трохи тяжіє до різного роду мелодрами в угоду емоційності та кінематографічності.
У першу чергу слід зазначити, що ідея з дилогією сама по собі була блискучою і мала просто-таки неймовірний потенціал. Також вона несла доволі правильне смислове навантаження, показуючи, що у кожної війни завжди є дві сторони, і кожен солдат вважає, що воює за якісь правильні речі. Однак американська частина дилогії “Прапори наших батьків” значною мірою зосередилася на персонажах, які встановлювали прапор, та їх подальших долях, і відійшла від самої іводзімської м’ясорубки, втративши шанс промалювати повноцінне перегукування між двома фільмами дилогії. На ділі особисто я подібний момент запам’ятала тільки один - це епізод із першим японським дотом, який знаходять американці і випалюють його “мешканців” із вогнемета, який показаний з різних боків в обох фільмах. Можливо, таких моментів було більше, але, мабуть, вони були дуже тонкими і малопомітними, а хотілось би, щоб їх змалювали яскраво. Наприклад, можна було вставити одні й ті самі діалогові сцени з різних ракурсів, чи навіть зробити камео головних героїв одного фільму в іншому. У нас же вийшли два кардинально різних фільми: один показує переважно процес, другий - переважно наслідки. Хотілось би, щоб ці два фільми були немов дві половинки цілого, і жоден не міг би існувати без іншого, а отримали ми два самостійних художніх витвори. Така позиція автора має право на існування, та як на мене, через такий підхід і не було до кінця розкрито потенціал ідеї зі створенням дилогії.
Якщо ж розглядати фільм “Листи з Іводзіми” як самостійну кінематографічну одиницю, то одразу виникає відчуття, що режисер хотів зосередитися на дослідженні “загадкової японської душі”, японської ментальності та японського ж способу ведення війни. Він мав намір вичленити її особливості, але водночас і показати загальнолюдську подібність солдатів з обох боків. Очевидний намір продемонструвати, що патріотизм як любов до Вітчизни, бажання чинити правильно і відстоювати власні цінності, демонізація ворога і страх смерті - це речі, які зрозумілі та близькі кожному солдату, незалежно від національності, і ця ідея у фільмі добре простежується.
Однак в той же час важко не погодитися, що зображення японців та зображення японців очима американців - це принципово різні речі, навіть якщо мова йде Клінта Іствуда, який начебто не був помічений ні у вихвалянні війни, ні у сліпому поклонінні американському способу життя. Але чим далі, як то кажуть, у ліс, тим дужче японці починають здаватися не стільки солдатами зі своєю специфічною філософією, скільки хворими на голову людьми. Самурайські принципи, що передбачають загибель “з честю” на полі бою чомусь перетворюються на бажання якомога швидше позбавити себе життя в умовах, у яких можна було б просто вийти до ворога і так само померти з честю, прихопивши з собою і парочку іноземних інтервентів. Не кажучи вже про безглуздість самогубства посеред битви, що ще триває… У крайньому випадку автори могли б продемонструвати, як солдати біжать у “банзай-атаку”, попри заборону командуванням подібних речей, замість показувати щось таке, що у західного (читай: американського) глядача може викликати хіба що бажання покрутити пальцем біля скроні. Також, на фоні подібної розстановки акцентів ще одна авторська ідея - показати людей, що гостро відчувають невідворотність поразки і наближення смерті, - душить саму себе у зародку, адже доволі важко симпатизувати переживанням людей, що настільки низько цінують власне життя, а без цього даний повільний і тягучий фільм перетворюється на дещо нуднувате дійство.
Другий дивний момент - це лейтенанти, які задля слідування тим же таки “самурайським принципам”, ігнорують прямі накази вищого командування, що аж ніяк не асоціюється з японцями, які понад усе цінують дисципліну та субординацію. Можна знайти інформацію про те, що у генерала Курібаясі були конфлікти з генштабом, який не до кінця погоджувався з його специфічною методикою ведення війни, але щоб кожен перший посилав наказ генерала на три букви і йшов робити, як вважає за потрібне? Це не японці, друзі мої, це американці якісь! А в той же час окремі космополітичні підполковники влаштовують своїм солдатам літературні читання листів, написаних полоненим американцям мамами полонених американців. Задля такого американці навіть згодні тимчасово перестати стріляти (мабуть, десь там за кадром аплодують тому факту, що кляті япошки зараз проникаються їх людяністю).
І, як не дивно, так само, як фільм “Прапори наших батьків” демонструє нам пекло на землі, яке влаштовують японці американцям, а потім, мало не одразу - якимось дивом завойовану гору Сурібаті, так і фільм “Листи з Іводзіми” показує все що завгодно, але так і не намагається дати відповідь на питання: як саме японцям вдалося так довго стримувати набагато більшу за чисельністю і краще оснащену технічно армію? Невже це зробили ті самі люди, які регулярно самовбивалися в тунелях і через одного ігнорували накази командира? Може, Іствуд побоявся випадково прославити подвиг японців, що як не як, а з його співвітчизниками воювали, але тоді це доволі мало схоже на об’єктивне зображення подій.
Головні персонажі фільму, які мали б демонструвати нам цю саму японську воєнну ментальність, як не дивно, якраз не схожі на класичних японців. Про генерала Курібаясі нам прямо говорять, що він проходив стажування в Америці і таке як трохи “американізувався”, та і взагалі був противником цієї війни. Другий - це боягузливий рядовий солдат Сайго, який дуже не хотів на війну і дуже сильно боїться помирати. Обидва персонажі дуже прийнятні для американського ока, бо уособлюють всю “неправильність” цієї війни і неадекватність ідеології, що прирікає людей стояти на смерть, одначе жоден із них по суті не є “справжнім японцем”.
Виходить, що саме “американізовані” персонажі є протагоністами і викликають у глядача співчуття, а “справжні” японці в основній своїй масі - це оті самі дивні товариші, що ігнорують накази командування і масово самовбиваються, тому співчувати їм доволі складно. Справжні японці - це жорстокі дурні, їх розуміти не обов’язково, і взагалі, вони самі винні, а от американізовані японці - це хороші хлопці. Отакий от виходить трошки маніпулятивний аналіз японської ментальності.
Менш із тим, кінокартина пропонує нам у копилку парочку думок. Перша - ніколи не надійся на милість ворога, бо для нього ти завжди будеш ніхто і звати тебе ніяк, і нічого він тобі не винен. Правда, зважаючи на показане, думається, що все ж американські солдати трохи рідше вбивали полонених, аніж японські лейтенанти віддавали накази про масове самогубство, так що думка вийшла трохи полемічною.
Друга - навіть поганий солдат на щось та і згодиться. Адже якби рядовий Сайго виявився хорошим виконавцем наказів, археологи так і не розкопали б на Іводзімі листи генерала Курібаясі.
Оскар - 2007, "Найкращий фільм", номінант
Фільм не дочекався буквально трохи до десятої річниці загибелі принцеси Діани, однак у певному сенсі виглядає як реквієм за нею, рефлексуючи не скільки на тему самої трагедії, скільки над реакцією суспільства, та вміло вплітаючи у розповідь документальні та псевдодокументальні зйомки.
Менш із тим, зрозуміло, що головна героїня тут - зовсім не Діана,, а королева Єлизавета, що вкотре у своєму житті стикається з ситуацією, коли вона перестає відчувати власний народ, а він, у свою чергу, перестає розуміти її. Одвічні британські цінності, за які так тримається королева, вже не працюють, традиції, що завжди об’єднували, викликають роздратування. Монархія повинна йти в ногу з часом і синхронізуватися з потребами своїх підданих, інакше вона втратить своє значення і стане просто чорною дірою, у яку провалюються мільйони коштів платників податків.
З іншого боку, нам демонструють образ Тоні Блера - переконаного реформатора з соціалістич ... ним ухилом, який, менш із тим, британець до самих кісток, і в ситуації монархічної кризи раптово відкриває для себе всю важливість збереження традицій свого народу. Надбання поколінь - це те, на що варто спиратися у тяжку хвилину, те, що об’єднує різних людей в одне ціле і допомагає їм вистояти. Монархія потрібна Британії, неначе говорить нам Тоні Блер. Монархія готова змінюватися, неначе говорить нам Єлизавета.
Зрозуміло, що дана картина буде близькою в першу чергу британцям, так як ілюструє їх дійсність, те, що вони відчувають і як вони живуть, наповнена їх власними символами. Таким символом постає перед ними Діана - у шматочках інтерв’ю, документальних кадрах, фотографіях, справжня і не зіграна ніким, така, якою вони її знали. Такою постає перед ними і Єлизавета - максимально близькою до публічного образу королеви. Із втіленням цього образу прекрасно справляється Хелен Міррен, яка і зовні доволі сильно схожа на королеву, і, безумовно, переглядала її публічні виступи, щоб виконати свою роль максимально відповідно.
Фільм не намагається ні заглибитися у щось таке, що могло бути приховане від публічних очей, ні аналізувати стосунки всередині королівської сім’ї. Він спрямований на покоління людей, які і так пам’ятають ту ситуацію, а тому не потребують пояснень. Він апелює до їх спогадів і почуттів, водночас намагаючись відкрити для глядача завісу умовно прихованого, але зробити це так, щоб він побачив і усвідомив для себе найбільш прийнятний варіант того, що він собі уявляв.
Особисто для мене основним фактором, який, вочевидь, дещо спотворив моє сприйняття фільму, став перегляд серіалу “Корона”, який розповідає про правління королеви Єлизавети ІІ із самого сходження на престол. Даний серіал створює і послідовно розвиває образи героїв, заглиблюється у деталі, характери та мотивацію, і навіть намагається “залізти за лаштунки” та вгадати своїх героїв у повсякденному житті. На фоні цього фільм “Королева”, на жаль, виглядає лише як епізод подібного серіалу, тільки без необхідної передісторії, яка надавала б персонажам достатньої рельєфності. Розраховуючи в першу чергу на сучасників, які “в темі”, через 14 років після прем’єри він виглядає як урізана ілюстрація, що претендує на документальність, та насправді подає максимально зручну для всіх та лояльну версію подій серпня 1997 року.
Все сказане вище, у принципі, робить фільм цілком прийнятним і навіть цікавим для перегляду. Він наповнений іронічними та осмисленими діалогами, сприймається легко і приємно. Він розказує цілісну історію і подає ті ідеї, які хоче подати. Але при цьому кінокартина лишається якоюсь аж занадто нейтральною і навіть трохи беззубою. Одним словом, доведеться чекати четвертого та п’ятого сезону серіалу “Корона” - там якраз очікується детальна розповідь про шлюб Чарльза та Діани, про стосунки останньої з королівською сім’єю та про її смерть. І, можливо, мені вдасться побачити кінематографічну ілюстрацію фрази принца Чарльза із фільму “Королева”: “Мої батьки все думають, що суспільство побачить Діану такою, якою знали її ми, не розуміючи, що ця Діана і та Діана, якою бачило її суспільство - це дві абсолютно різні Діани”. Адже сам фільм залишив цю фразу на рівні рушниці, яка висіла на стіні, але так і не вистрелила.
Оскар - 2006, "Найкращий фільм", переможець
Кожного дня у місті трапляються сотні автомобільних аварій, роздратовані учасники яких у непереборному бажанні довести свою правоту не перебирають зброєю, будь то расові, національні, гендерні стереотипи чи просто звичайна лайка. Кожного дня у місті когось грабують, принижують або ображають. Кожного дня інтереси однієї людини перетинаються з інтересами іншої, і немає ліку цим постійним зіткненням…
Фільм із відповідною назвою виділяється хоч і не те щоб нетривіальним, але доволі багатим ідейним наповненням, про яке варто поговорити більш детально.
Ідея № 1. Упередження за національною, релігійною, расовою ознакою може проявляти людина будь-якої національності, релігії чи раси.
Непогана ідея для нашого пронизаного крайнощами часу, коли одні люди, часто самі того не помічаючи, підтримують нетерпимість, а інші свято впевнені, що явища зворотнього расизму (сексизму, шовінізму) не існує в принципі.
Мінуси: заклавши подібну і ... дею в фільм, творці самі ж її певним чином і нівелюють, так і не показавши нам жодного білого персонажа, який зміг би пройти перевірку на расизм. Одні проявляють нетерпимість, але до кінця фільму щось для себе розуміють, інші ж навпаки, впевнені у повній відсутності у самих себе нетерпимості, але до кінця фільму теж дещо про себе розуміють. Однак насправді ніхто з них від расизму не вільний, будь то важливий чиновник, що печеться лиш про власний імідж, багата жінка, для якої мексиканець - апріорі бандит, коп, що в певний момент перевищує службові повноваження, або ж хлопець, що стріляє у чорного через руку в кишені. Кольорові персонажі можуть бути різними, а білі, так чи інакше, все одно расисти. Можливо, так вийшло випадково, та мені здається, що наявність хоча б одного повністю адекватного білого персонажа покращила б збалансованість сюжету.
Ідея № 2. Часи міняються, але одне лишається сталим: для політика важлива не правда, а дотримання актуальної політичної повістки.
Причому одразу виникає питання: чого більше від таких політиків, користі чи шкоди? З одного боку вони, незалежно від внутрішніх переконань, працюють на встановлення балансу в суспільстві, з іншого - вони немовби “присипляють” пильність своїх виборців, змушуючи їх вірити, що настала ера загальної поваги та рівних можливостей, коли насправді проблеми тільки наростають і нагнивають десь у глибині.
Ідея № 3. Люди, які найголосніше кричать про пригнічення їх через певні стереотипи, самі ж найдужче відповідають даним стереотипам.
Це вагома така каменюка у бік тих, хто власну поведінку завжди виправдовує явною чи удаваною несправедливістю суспільства до них. У наших широтах також повно подібних персонажів. Це вони будуть кричати, наприклад, що “держава обкрадає простих людей”, і через це вони скрізь і всюди дають (і беруть) хабарі. Але, якщо зробити їх частиною держави, вони так само продовжать “обкрадати простих людей”, і знайдуть собі виправдання, бо в цьому житті вони досконало вміють робити тільки одне - перевзуватися в повітрі. Тож звідси ще один висновок: якщо якась людина - стерво, скотина або сволота, це тому, що в неї таких характер і життєві переконання, а не тому, що вона чорна, біла або синьо-зелена в червону крапинку.
Ідея № 4. Не варто довіряти зовнішньому вигляду.
Іноді мексиканець у татухах - це звичайний слюсар, що ніжно любить дочку, іноді у темношкірого в кишені спортивного костюма лежить фігурка святого, в якого він вірить, а іноді забитий життям підстаркуватий іранець може раптово взяти зброю і піти вирішувати свої проблеми, як він це бачить. З іншого боку, іноді хлопець, схожий на чорного бандита - це чорний бандит, а жінка, схожа на білу расистку - це біла расистка. Коротше кажучи, немає ніяких зовнішніх ознак, які на сто відсотків могли б дати уважному перехожому поняття про сутність людини і вберегти його від проблем. Життя складне, і спроба схематизувати його у власній голові не зробить його об’єктивно простішим.
Ідея № 5. Люди - істоти не одномірні, і здатні по-різному поводитися у різних ситуаціях.
Чоловік, який тебе вчора принизив, сьогодні може врятувати тобі життя, а чоловік, який врятував одну людину від смерті через недолугі стереотипи, завтра може вбити іншу людину, ставши жертвою тих самих стереотипів.
Мінуси: все ж слід зазначити, що реалістичність деяких ситуацій варто поставити під сумнів. Наприклад, виконувати свою роботу - це слідувати правилам та робити те, що передбачено твоєю посадовою інструкцією, жодна з яких, навіть якщо мова йде про досить екстримальну професію, не передбачає невиправданого ризику для власного життя. І коли людина, яка вчора і позавчора принижувала когось із “кольорових”, сьогодні йде на подібний ризик задля когось із них, це виглядає не як “відданість принципам професії”, і не як “усвідомлення цінного будь-якого людського життя”, а як щось із області фантастики.
Ідея № 6. Ніхто так сильно не гризеться між собою за право вважатися "справжніми громадянами Америки", як іммігранти або їх нащадки.
Це споріднює їх, наприклад, із “карєннимі масквічамі” у другому поколінні, або ж із деякими мешканцями Криму (підказка: тими, що не мають ніякого стосунку до кримських татар). Адже людина, яка справді почувається у безпеці і в своєму праві вважатися громадянином, нікому нічого доводити не буде: всі і так визнають її права. Якщо ж суспільство і самі люди у своїх правах сумніваються, вони будуть агресивно їх відстоювати, аж доки якось не зміниться ситуація в країні або в головах самих людей.
Ідея № 7. Люди з неблагополучних прошарків суспільства схильні дистанціюватися від свого минулого.
Нам демонструють з усіх боків адекватного темношкірого персонажа, який і досягнув певного успіху, і начебто влився у суспільство як повноцінний його член. Однак його внутрішні комплекси виливаються у спроби звести до мінімуму спілкування з власною сім'єю. Даний аспект у фільмі чомусь носить легкий відтінок “внутрішнього” расизму, але насправді небажання мати якийсь стосунок до колись свого соціального прошарку - явище доволі поширене. У наших широтах подібним грішать вихідці з села, що соромляться свого походження і намагаються позиціонувати себе як “городські” жителі. Вихід з подібної ситуації тільки один - спрямовувати державну економічну та освітню політику на підняття благоустрою окремих прошарків населення. А ще буває, що дистанціювання від родини спричиняється стосунками всередині самої родини, про що нам розповідає ідея № 8.
Ідея № 8. Деяким дітям, яких не люблять власні матері, варто подякувати їм за це, бо інколи результат материнської любові набагато сумніший, аніж результат її нелюбові. Не те щоб це як правило, але так теж доволі часто трапляється, і нема в цього явища ні раси, ні національності, ані релігійної приналежності.
Із плюсів: особисто я обожнюю фільми, які основною своєю метою ставлять демонстрацію стереотипів та всіляке їх викриття, і якщо має місце більш-менш адекватна розстановка акцентів, це саме по собі є великим жирним плюсом.
Приємно, що деякі ідеї, хоч і показані під соусом расово-міжнаціональної взаємодії, насправді можуть мати більш обширне застосування, а деякі описані проблеми часто прекрасно живуть і в мононаціональних та монорасових суспільних утвореннях.
Із мінусів: Відчуття того, що фільм знімали спеціально “під Оскар”. Неначе порушена якась невловима межа між створенням цілісного сюжетного органічного полотна і навмисним виконанням спеціально поставленої задачі. Якби фільм показував одну цілісну історію, наприклад, про расизм, він би сприймався як демонстрація прикладу явища, що, на жаль, ще не зовсім вичерпало себе у суспільстві. Однак оскільки ми маємо справу з цілим альманахом історій, у яких так чи інакше фігурує расизм, виникає відчуття, неначе нам хочуть сказати, що брехливе суспільство тільки прикидається толерантним, а насправді пронизане цим негативним явищем згори донизу. Оскільки я все ж дотримуюся думки, що спільнота людей буває доволі різношерстною, і в ній можна зустріти дуже різних людей, як толерантних, так і не дуже, то подібне зміщення акцентів мені видається трохи не зовсім об’єктивним, та і взагалі, цей кіновитвір неначе місцями пронизаний якоюсь маніпулятивністю… або ж я забагато вже бачила фільмів на цю тему, і мене тепер так просто не візьмеш...
Ще одним мінусом можна назвати велику кількість персонажів, через що увага глядача розпорошується і не встигає сформувати якесь конкретне ставлення до конкретного героя. Таке враження, що перша половина фільму взагалі минає у спробах запам’ятати, хто є хто і що всі ці люди тут роблять. Це негативно позначається і на оцінці глядачем акторської гри, яка позитивно сприймається, та не встигає нічим запам’ятатися.
Також у деяких локальних моментах викликала питання поведінка персонажів. Наприклад, мені різко не сподобалася лінія іранця - власника крамнички, який, по суті, сам був винен у власній біді, а його відверте намагання перевести стрілки на іншу людину викликало сумніви в його адекватності. Не хотілося б думати, що таким способом сценаристи відображали якісь національно-культурні аспекти, адже тоді довелося б визнати, що, на думку сценаристів, всі іранці - ідіоти (а я свято вірю, що це не так). Можливо, там просто показали не дуже розумного іранця… не всім же, в кінці-кінців, дисертації захищати.
Ну і, насамкінець, подібна стилістика із перетинанням у той чи інший спосіб не пов’язаних із собою персонажів вже не є новаторською ідеєю. Сходу можна згадати “Магнолію” Пола Томаса Андерсона, “Суку-любов” Александра Іньярітту (там теж рушієм сюжету була автомобільна аварія), більш легку за тональністю “Реальну любов”, і ще з десяток кінокартин, які в очах кіномана створюють над фільмом “Зіткнення” ореол певної вторинності.
Резюмую: здавалося б, прекрасне кіно, але відчуття певної маніпулятивності під час перегляду особисто мене не полишало, і не дозволило оцінити його вище, ніж на 7,5 балів. Просто заокруглити, за математичними правилами, довелося до 8. Рекомендовано любителям драми, поціновувачам подібної стилістики і тим, хто щиро переживає проблематику всіляких різновидів дискримінації у нашому мультикультурному світі.
"Кайдашеву сім'ю" ми в школі не вчили. Натомість у нас в програмі із Нечуй-Левицького була повість "Микола Джеря", і там знову була тема кріпацтва, яка за 7 років вивчення предмету "Українська література" так нав'язла на зубах, що вже аж щелепи зводило. Адже як би ми не співчували героям Шевченка, Марка Вовчка і Квітки-Основ'яненка, їх проблеми все ж здавалися максимально далекими у кінці 20 - на початку 21 століття, а концентрація літературних страждань поступово накопичувала бажання абстрагуватися, бо, чесно кажучи, жодна нормальна дитина не буде з власної волі поринати у подібний концентрат.
Особисто мені складно уявити, як би можна було осучаснити "Миколу Джерю", не змінюючи принципові сюжетні повороти і не зарубавши основні ідеї, закладені туди. А от "Кайдашева сім'я", як виявилося, прекрасно може адаптуватися і до сучасних реалій, що є ознакою справді класичного твору. Адже, судячи з усього, політичні та ек ... ономічні моменти міняються набагато швидше, ніж типажі, характери та принципи взаємодії людей, особливо, якщо мова іде про таке консервативне утворення, як українське село. Минуло близько 150 років з тих часів, про які писав автор літературного твору, а віз, як то кажуть, і нині там, бо проблема людей, які не чують нікого, крім себе, схоже, вічна...
Серіал "Спіймати Кайдаша" досить бережно переносить на сучасність проблеми, підняти автором оригінальної повісті. Деякі з них він трансформує: так, проблема характерного для 19 століття сільського укладу, в якому прийнято було жити однією великою родиною, за замовчуванням приймати авторитет старших, не маючи морального права ні на повагу до себе, ні на власну індивідуальність, перетворюється на історію про те, як сільське безробіття і безгрошів'я нівелює шанси молодих на відділення і створення окремої сім'ї, в буквальному сенсі змушуючи відтворювати той самий застарілий родинний уклад. Родичів, яких ти не обирав, краще любити на відстані, неначе говорить нам серіал, і з ним складно не погодитися. Ну і вічною та актуальною залишається історія про те, як робота і спільний побут поступово підточують навіть найсвітліші почуття.
Деякі проблеми серіал переносить майже без змін. Наприклад, думку про те, що 150 років тому, що зараз в умовах необхідності тяжко працювати, щоб заробити копійку, алкоголь лишається мало не єдиним способом відпочити від буденності у місці, де буквально нічим більше зайнятися. Ще один популярний спосіб розваги - обговорити, хто, коли і з ким, і хоч деякі поняття (наприклад, допустимість дошлюбного інтимного життя) стали трохи лояльнішими, все ж думка громади досі має дуже важливе значення для всіх її членів. Ну і також думку про те, що одні люди у постійних конфліктах тільки розквітають, а інші - хиріють і чахнуть, тому єдиний спосіб порятунку для них - втеча. Або ж із часом ці другі почнуть захищатися і відростять зуби, та при цьому перестануть хоч чимось відрізнятися від перших.
Деякі моменти серіал зображує більш рельєфно, ніж першоджерело. Так, питання раннього заміжжя, яке у автора повісті просто згадується як хоч і не дуже позитивне, та цілком природне явище, авторами серіалу вимальовується, відповідно до сучасних реалій, більш гостро, і саме в контексті українського села. Адже там, де жінка не має ніяких інших можливостей для саморозвитку, вискочити заміж - це все, що їй лишається, та не кожна жінка зможе бути цим щаслива. Плюс дуже молода дівчина ще не здатна до кінця визначити, чого і кого вона хоче, і якщо вона помилиться, то ні громада, ні її внутрішня сутність, скоріш за все, не дозволять їй виправити помилку.
Взагалі, заміжжя - це "священна корова" для сільської громади, як і 200 років тому, і це прекрасно показано у ряді ситуацій, зокрема, наприклад, у феєричному епізоді "він згвалтував мою дочку, так нехай тепер жениться, щоб воно якось по-людськи..." Тож особисто я для себе винесла думку, що сільська мораль, яка являє собою гремучу суміш із двохсотлітніх традицій та забобон, релігійних постулатів, радянського колективізму та мелодраматичних тупих серіалів із ТРК-якось-там, калічить жінці мізки і життя. Та і чоловіків місцями не дуже жалує.
Головними надбаннями серіалу є достовірне зображення реалій, феєричні персонажі та акторські роботи. Кожен глядач, який має хоч якийсь стосунок до сільського життя, насолодиться і впізнаваними ситуаціями, будь то сільська діскатєка, зустріч хлопця з армії чи весілля у місцевому кахве, на яке треба запросити півсела і за яке потім стонадцять років доведеться віддавати борги, і впізнаваними типажами, будь то суворий сільський мачо, який не знає "слов любві", зате на швидкість перебирає карбюратор, чи місцевий донжуан, який мріє, щоб майбутня дружина обов'язково була незайманою, чи класична пара "місцевий алкоголік і жінка, якій він загубив молодість". Під час перегляду в мене було відчуття, що я цих людей десь бачила всіх, і вони постійно змушували мене програвати в голові епізоди із власного життя. Сприяли цьому, мабуть, і актори, які настільки вжилися у створені образи, що не допускали жодної фальші, а тому їх регулярно хотілося прибити, пожаліти, потім знову прибити, і так по колу...
Ще одним великим плюсом є те, що серед героїв немає яскраво виражених протагоністів або антагоністів, як, у принципі, не було їх і в оригінальній повісті. Навіть умовно позитивні персонажі періодично роблять якусь дурню, і наслідки від неї, як правило, найбільш глобальні і травматичні. Навіть умовні антагоністи регулярно проявляють почуття, що підтверджують їх людяність і змушують співчувати, а також регулярно демонструють риси характеру, за які їх можна поважати. Наприклад, яким би байдужим, різким і неприємним не був Карпо, але його очевидна відданість дружині не викликає сумнівів і все ж видає у ньому людину, потенційно здатну на "правильні" вчинки. Яким би стервом не поставала перед нами Мотря, але її внутрішній конфлікт викликає співчуття, вона дуже щира в усіх своїх проявах, і вона вірно любить свого чоловіка, хоч із її характером та зовнішніми даними цілком могла б проміняти його на більш статусного мужчину, який здійснив би всі її заповітні мрії... З іншого боку, якою б світлою, високодуховною і жертовною не була Мелашка, але вона, здається, не має жодного уявлення ні про почуття обов'язку, ані про те, що негарно шукати свого щастя коштом інших людей...
Із мінусів: По-перше, десь у другій половині сезону мені почало здаватися, що сюжетні ходи чи то стають дещо мелодраматичними, чи то постійно створюють схожі ситуації, які заводять нас у чергове коло, але ніяк по-новому вже персонажів не розкривають. Немовби був наданий хронометраж, який треба було забити матеріалом, і авторка сценарію старалася з усіх сил. Одначе не можна сказати, що сюжет почав якось деградувати, він просто перестав розповідати про нове, а почав значною мірою закріплювати раніше пройдене.
По-друге, та ж сама друга частина серіалу все ж продемонструвала певне новаторство, коли ввела в історію конфлікт на політичному ґрунті, і це сприймалося особисто мною дещо полемічно. З одного боку, героям неначе сценарно "роздали" політичні погляди. Ми не спостерігаємо за їх розвитком та укоріненням протягом усього серіалу, нас неначе ставлять перед фактом, і все, тому ми не до кінця розуміємо, чому наші герої стали саме такими, як стали. З іншого боку, думаю, багато сімей після 2014 року зіткнулися з несподіваною для себе позицією рідних щодо того, що і як відбувається зараз на українських землях. Ти не можеш до кінця пізнати людину, неначе кажуть нам. Ти можеш не відстежити той момент, коли ваші принципи розділять вас назавжди, і тобі лишиться тільки дивуватися, як же так могло статися...
По-третє, мені не зовсім сподобалася лінія Мелашки. Вона із самого початку виглядала такою літературно-академічною, і говорила настільки милозвучною українською мовою, що це здавалося неприродним. Імовірно, це режисерський прийом, що покликаний продемонструвати, наскільки чужорідно героїня виглядає у цьому грубуватому сільському сімействі, однак якось не до кінця віриться, що подібні дівчата у природі взагалі існують. Той же напрямок, який задали її персонажу в 10 серії серіалу, виглядає не до кінця обґрунтованим, і тому глядачеві лишається тільки гадати, у чому все ж полягала її глибинна мотивація, і чи була вона взагалі, чи просто таргани у голові вирішили організувати гулянку...
Одначе для мене переваги цього кіновитвору повністю компенсують його мінуси. Взагалі, про даний серіал можна говорити ще довго. Про нього можна було б написати якщо не дисертацію, то як мінімум, реферат. Кожен може інтерпретувати його по-своєму, кожен може знайти у ньому персонажа, найбільш близького до себе, або ж не симпатизувати взагалі нікому, не вважати цих людей поганими чи хорошими, а зайняти позицію стороннього спостерігача у цій демонстрації звичайного життя. Коротше кажучи, це поки що найкращий український серіал, і він однозначно вартий перегляду!
Оскар - 2006, "Найкращий фільм", номінант
Фільм дещо відрізняється від більшості кінокартин на подібну тематику, і в цьому водночас його достоїнство і недолік. З одного боку, він містить мінімум пафосу і драматичних поворотів, які зазвичай приваблюють увагу та емоційно чіпляють глядача, та з іншого, це створює відчуття документальності того, що відбувається на екрані. Не всі знають, та у фільмі навіть використані справжні кадри хронік із промовами сенатора Маккарті, у тому числі його виступ на телебаченні у програмі Еда Марроу, і це підвищує рівень достовірності, чого, вочевидь, і намагалися досягти його автори.
Фільм мінімалістичний, розмовний, виконаний буквально у двох-трьох декораціях, через що створює відчуття телевізійного спектаклю. Така манера подачі, вкупі з чорно-білим зображенням, також викликає відчуття, неначе він прийшов до нас прямо з 50-х років. Діалогові сцени також перемежовуються музичними вставками, що немовби звучать у прямому ефірі, даючи можливіст ... ь переварити чергову порцію інформації.
Самі ж діалоги доволі складні, і тримають увагу не емоційно, а тим, що змушують вдумуватися в кожне слово.
Менш із тим, основна тема - боротьба проти порушення прав людини у період маккартизму - піднята доволі-таки прямолінійно та однозначно. З одного боку, тут можна побачити мало не політичну агітку у стилі "Америка - колискова свободи". З іншого - можна не прив'язуватись до країни і кожному для себе подумати, як мають працювати принципи демократії та де їх межа.
Спадало на думку, що однією з причин такого резонансу в пресі і суспільстві став той факт, що насправді комуністична ідеологія в США ніколи не користувалася значною популярністю. На фоні цього сенатор Маккарті і справді перегнув палицю, та ще і додумався транслювати по телебаченню засідання своєї комісії, надавши широкому загалу очевидні та необхідні докази того самого порушення громадянських прав людей, у якому його і звинуватили. Однак все ж цікаво, якої б співали американці, якби над ними нависла реальна загроза комунізму радянського зразка. І річ не тільки в ідеології як такій, а також і в тому, що на той момент ця ідеологія мала цілком визначений центр. Тому адепти ідеології, скоріш за все, були симпатиками Радянського Союзу, а отже, і ворогами власної держави. Одним словом, фільм так і не відповість на питання, де закінчуються права і свободи і починається національна безпека держави. Хоч логічно, що описані у фільмі факти порушення громадянських прав сенатором Маккарті більше споріднюють його з комуністичним лідером, аніж йому самому хотілося б.
Менш із тим, цікаво, що боротьба з маккартизмом - насправді не основна тема фільму. Фоном іде ще цікавіша: вплив телебачення на народні маси. Нам демонструють, як один відомий журналіст схилив чашу вагів у свій бік настільки, що не менш відомий сенатор змушений був припинити свою активну діяльність. Однак з часом інтелектуальне політичне шоу закривають, адже спонсори відмовляються розміщувати в ньому рекламу, віддаючи перевагу більш популярним розважальним шоу. Це і є центральною темою промови головного героя, який, як справжній ідеаліст, стверджує, що телебачення слід використовувати для навчання та освіти, а не для розваги і відволікання. Але він так і залишиться непочутим. Капіталістична Америка користувалася ним для заробляння грошей, комуністичний СРСР - використав би для пропаганди. Виходить, що розумні та освічені люди, яких могло б створювати телебачення, насправді не потрібні за жодного політичного устрою, а попит та пропозиція - іноді ще гірший ворог, ніж пропаганда та порушення громадянських свобод.
Із мінусів: Лінія героя Роберта Дауні-молодшого із його специфікою особистого життя, як на мене, тут просто не потрібна. У ній нема нічого поганого, та вона лиш розтягує хронометраж і не має стосунку до основного сюжету, та при цьому не створює і додаткового, за яким цікаво було б спостерігати. Як мінімум, від відсутності цієї лінії фільм, як на мене, нічого б не втратив.
Резюмую: фільм не документальний, але він явно претендує на документальність, тож, як на мене, дивитися його варто у першу чергу людям, які зацікавлені темою і хочуть використати його у якості одного з джерел, щоб розібратися у перипетіях політичної ситуації в США 50-х років, або ж навпаки, бути достатньо підкованим у темі для того, щоб досконально його зрозуміти.
Попередження: рецензія містить спойлери
Оскар - 2006, "Найкращий фільм", номінант
Самозакоханий, бо талановитий (а талановитий, бо самозакоханий) письменник Труман Капоте знаходить сюжет для нового роману у газетній замітці про жорстоке вбивство сім’ї фермера у Канзасі. Філіп Сеймур Гофман зображує його як манірного чоловіка, який явно у захваті від самого себе, та і взагалі досить-таки нарцисичний. Так, нарциси - істоти холодні і не сприйнятливі до чужих емоцій, Капоте ж - письменник, для якого відчувати своїх героїв просто необхідно. Як він вирішує цю проблему? Схоже на те, що він сам щиро вірить у те, що добре розуміє інших, та насправді вони - лиш витвір його письменницької уяви, через яку він пропускає реальність.
Однак при створенні свого “документального роману” Капоте все ж прагне максимально зрозуміти свого героя, яким є Перрі Сміт - на перший погляд тихий і милий хлопчина. Труман прагне написати книгу про холоднокровне убивство, та занадто вже великий контраст між фактами і особистістю злочинця, який виглядає людяним і вразливим. Цьому необхідно знайти пояснення, і Труман, немов доскіпливий дослідник, впевнений у силі власного інтелекту, все глибше занурюється у пошук причини цієї невідповідності.
На відміну від Трумана, який на перший погляд здається хитрим, та насправді доволі простий і щирий у всьому що робить, будь то прагнення бути душею компанії, неувага до близьких людей чи возведення у культ власних переживань, Перрі Сміт видається просто приємним хлопцем, та насправді виявляється людиною з подвійним дном. Ми до кінця не розуміємо, хто він: розумний та інтелігентний парубок, що зв’язався “з поганою компанією” чи психопат, маніпулятивна сутність якого здатна розкусити будь-кого краще, ніж письменницький інтелект Капоте.
Попервах ми спостерігаємо за спілкуванням цієї пари як за своєрідною грою. Капоте прагне лиш одного - написати роман, і для цього йому потрібно, щоб підозрювані хоч ще деякий час лишалися живими. Його не цікавлять ні побоювання детектива, що через його письменницькі амбіції злочинець може уникнути покарання. Ще менше його цікавлять надії самих злочинців на те саме. Він майстерно прикидається другом, говорить те, що від нього хочуть почути, хоч насправді йому, за великим рахунком, все одно. Перрі Сміт же намагається використати допомогу і увагу до нього Трумана на свою користь.
Ситуація змінюється і стає більш різноплановою, коли чи то Труман починає бачити у Перрі Сміті самого себе, чи то Перрі вдається переконати знаменитого письменника у їх схожості. Одного разу Капоте говорить “Це неначе ми з Перрі виросли в одному домі, і одного разу він встав і вийшов через задні двері, у той час як я вийшов через передні”, і цим визначає проростання особистого емоційного інтересу у даній ситуації.
Нарцисичний Труман не може не співчувати комусь схожому на себе, так само, як не може не отримувати садистського задоволення, десь в глибині душі, від розуміння того, наскільки він потрібен Перрі. І чим дужче Труман поринає у ці стосунки, тим більш необ’єктивним і вразливим він стає.
Спостерігаючи за ситуацією очима Трумана, ми, як глядачі, самі починаємо сумніватися. Коли Перрі висловлює надію на те, що книга знаменитого письменника допоможе йому викрутитися із ситуації, в яку він потрапив, ми відчуваємо якісь діаметрально протилежні речі. Ми думаємо: а може, цей хлопець невинний? Може він сам нікого не вбивав? Чи навпаки, він просто намагається маніпулювати єдиним другом, який у нього є?
Мабуть, щось подібне відчуває і Труман, якому настільки некомфортно від цього полемічного ставлення до свого “друга”, що він прагне хоч трохи дистанціюватися, але робота над книгою не дає йому такої змоги. Він здається нам мало не чудовиськом, коли не хоче більше допомагати Перрі та його товаришу і бажає, щоб їх якомога скоріше стратили. В цьому яскраво проявляється його нарцисична сутність, у якій його літературне творіння - це щось набагато вище та більше, ніж життя двох ординарних людей, і, отримавши від них все, що було потрібно, він готовий мало не палицями погнати їх на страту. Одначе, здається, що водночас тут діє ще одна причина: суперечливе ставлення Трумана до Перрі заводить його у когнітивний дисонанс, який сам по собі - штука доволі неприємна, і Труман з усіх сил намагається виборсатися з цієї зони дискомофорту.
Що відчуває Труман, коли чує правдиву розповідь про ніч убивства? Складно сказати. Здається, що до цього він на підсвідомому рівні шукав виправдання своїй симпатії до убивці і, навіть незважаючи на промовисту назву, яку він вибрав для свого роману, все ж трохи вірив у те, що Перрі був лише співучасником, або що все це вийшло якось випадково. Правда розставляє все на свої місця, остаточно занурюючи Трумана у вибуховий коктейль із сорому та почуття провини одночасно перед Перрі, перед собою і навіть, імовірно, перед суспільством.
Схоже, що саме в цей момент Труман остаточно втрачає об’єктивність, перетворюючись із гравця на об’єкт гри, а Перрі остаточно утверджується у ролі переслідувача. Не отримавши бажаного, він все ж витискає із ситуації максимум, до останнього гріючись у променях уваги популярного письменника. Труман же навряд чи відчуває наприкінці те жадане полегшення, на яке він так сподівався, адже його тяга до когось, схожого на нього самого, виявляється сильнішою за будь-які моральні принципи, виплекані суспільством.
Хто знає, чи справді стала ця книга творінням, що повільно вбивало автора протягом наступних 20 років. Чи може все ж убивцею його став алкоголізм, який, очевидно, проявлявся і до того, а все пережите Труман забув, як страшний сон? Важко сказати, але факт лишається фактом: книга “З холодним серцем” стала останнім завершеним твором Трумана Капоте.
P.S. До даного фільму можна намалювати ще з десяток різних трактовок. Любителі тонких психологічних ігор, вперед!
Оскар - 2006, "Найкращий фільм", номінант
Анотація до фільму розповідає нам про Мюнхенський теракт 1972 року доволі детально, а от сам фільм - не так і багато. Насправді він робить акцент на відповіді на теракт ізраїльських спецслужб, яка увійшла в історію як операція “Гнів Божий” та операція “Весна молодості”. В результаті їх проведення було ліквідовано 13 із 17 палестинських терористів, які, за твердженням Моссаду, були тим чи іншим чином причетні до організації теракту. Природньо, що палестинські лідери стверджували, що операція була “війною, закамуфльованою під помсту”, і що насправді жоден з убитих палестинців стосунку до подій у Мюнхені не мав.
Фільм знятий за книгою канадського журналіста Джорджа Джонаса “Помста”, яка, у свою, чергу, написана за розповідями Юваля Авіва, консультанта з безпеки, який стверджував, що він був агентом Моссаду і керівником операції, про яку розповідають і книга, і фільм. Одначе, наскільки я розумію, виникали певні сумніви щодо правдиво ... сті біографії Авіва і стовідсоткових доказів насправді немає. Більше того, Джордж Джонас вніс у книгу художню складову, наприклад, тим, що створив для неї вигаданих персонажів. Зокрема, таким є головний герой Авнер Кауффман, лиш частково “списаний” з Авіва, і решта персонажів, скоріш за все, також є художніми.
Книга раніше вже екранізувалася: у 1986 році вийшов фільм “Меч Гідеона” із схожим сюжетом. І от тепер Стівен Спілберг зняв свій “Мюнхен”, у початкових титрах якого вказано “inspired by real events”. Ця фраза зазвичай означає, що творці надихалися реальними подіями, але показане у фільмі є переважно вигадкою. Але незважаючи на це явне попередження, багато хто був невдоволений тим, що Спілберг… не перевіряв факти перед тим, як їх екранізувати!
Так, переважно негативно оцінили кінокартину, як не дивно, представники ізраїльських спецслужб. “Непрофесійна”, “нереалістична”, “не має жодного зв’язку з реальністю”, “пригодницька історія для дітей” - це, вочевидь, найм’якші епітети. Природньо, що невдоволеними залишилися і араби, які звинуватили Спілберга у “політизованому та однобокому висвітленні подій”. Однак після перегляду самого фільму справжні причини невдоволення стають очевидними. Арабський світ ніяк не міг підтримати кінокартину, зняту американцями, де араби вчергове виступають у ролі умовних антагоністів, а євреї ніяк не могли бути задоволеними, що “найліпший друг Ізраїлю” у своєму фільмі міг піддати хоча б найменшому сумніву правильність їх дій.
Догодив він, схоже, хіба що основним своїм глядачам - американцям, для яких, власне, і знімав. Адже вони у даному випадку - сторона нейтральна, тож можуть пробачити протагоністів, що сумніваються, і навіть на хвилинку прийняти той факт, що араби, можливо, теж люди. Існує думка, що у таких спосіб Спілберг замаскував свою позицію відносно подій 11 вересня 2001 року і американської відповіді на терористичну загрозу, розуміючи, що пряме висловлювання його країна не сприйме. Однак, як на мене, аналогія дещо притягнута за вуха, адже в ізраїльсько-палестинських взаєминах є один чіткий компонент, начисто відсутній у американо-арабських: і перші, і другі воюють за той єдиний шмат пустелі, який вони мають право назвати домом. Іншого місця під сонцем вони не мають, тому боротьба іде не просто за економічні чи політичні інтереси, а за власну національну самоідентифікацію. Природньо, що з такою постановкою питання навіть терористи отримають свою долю глядацького співчуття, хоч ми і не схвалюємо їх методи.
Навряд чи я можу в силу недостатньої компетентності сперечатися з керівництвом Моссаду щодо реалістичності чи нереалістичності показаного, однак, як мінімум, кінокартина старається, дотримуючись своєї жанрової приналежності і не скочуючись ні у “Джеймса Бонда”, ні у “Місію: неможливу”. Під час демонстрації агентської роботи фільм намагається тримати баланс між відносною достовірністю і видовищністю, і це в нього непогано виходить, але не без претензій. Наприклад, у певні моменти здається, що наші герої працюють настільки голосно та грубо, що за ними давно вже мала б ганятися вся місцева поліція.
Спосіб, обраний для демонстрації, скажімо так, “ліквідації об’єктів”, покликаний донести до нас ідею, що навіть якщо ти намагаєшся уникати жертв серед цивільного населення, щось цілком може піти не так. Невинні люди можуть постраждати абсолютно випадково і ось питання: чи не споріднює це праведних месників із справжніми терористами (які, насправді, теж вважають себе праведними месниками)? Однак з іншого боку, коли ти як глядач спостерігаєш, як мало не кожного разу щось іде не так, то мимоволі починаєш сумніватися не у правильності обраних методів, а у професійності агентів, що взялися за подібну роботу.
Тим більше, фільм, здається, дає зрозуміти, що жоден з групи подібних завдань ніколи не виконував, і цілком логічно, що у кожного з них у той чи інший спосіб починають виникати сумніви у правильності обраного шляху. З одного боку, цей сюжетний хід створює необхідний, скажімо так, “політичний баланс”, а з іншого, робить героїв більш людяними і цим прописує чітку різницю між ними і справжніми терористами, які ні в чому не сумніваються. (Перший нюанс якраз не сподобався ізраїльтянам, а другий - палестинцям). Водночас, цей хід дещо порушує логіку самого фільму, адже виникає питання: навіщо призначати на подібне завдання людей, які апріорі можуть сумніватися і через це взагалі його провалити? До того ж, немає ніяких свідчень про те, що справжні учасники операції “Гнів Божий” відчували хоч якісь сумніви щодо правильності своїх дій після того, що сталося на Мюнхенській Олімпіаді.
Із відвертих мінусів: Дещо дивною і по-голівудськи клішованою здалася мені лінія з французькою “приватною організацією”, яка розшукувала всіх для всіх і значно полегшувала життя як нашим героям, так і сценаристам фільму, яким без неї довелося б прописувати цілу історію пошуку агентами своїх об’єктів, а так з’явилася можливість сконцентруватися на демонстрації самих убивств і внутрішніх переживань персонажів. Однак ці всі герої, які “не видають інформаторів” навіть власному керівництву і заявляють щось на кшталт “ви не можете нічого вимагати, бо офіційно мене не існує” вже трохи нав’язли на зубах, так само, як і герої, яким подружня вірність у буквальному сенсі рятує життя (сімейні цінності! ура!). А неклішована знахідка порадувала ще більше: якщо твій друг постраждав, виявляється, треба піти помститися виконавцю-фрілансеру, навіть не спитавши, хто ж був замовником...
Резюмую: Стівен Спілберг, очевидно, намагався виступити як “голуб миру”, водночас прагнучи і дати об’єктивну політичну оцінку подіям, і утвердити ідею того, що людяність і гуманізм є основними цінностями, тож жоден силовий варіант проблему не вирішить. Терористичні атаки палестинців будуть і далі переконувати увесь цивілізований світ у їх звірячій сутності, замість того, щоб викликати співчуття до їх потреб. Убивства ізраїльтянами терористів не вирішать проблему, адже на місце вбитих прийдуть інші і підхоплять знамено боротьби. Насильство - не вихід, говорить нам Спілберг. Однак, з іншого боку, виходу він також не пропонує, нагадуючи деяких любителів постулату “треба просто перестати стріляти”, які до кінця не усвідомлюють, що у подібних речах нічого “простого” за визначенням не існує.
P.S. До речі, про Мюнхенський теракт. Сам фільм використовує його як зав’язку, періодично плутаючись у власному фактажі. Наприклад, ось журналіст розповідає про двох заручників, убитих у власних номерах, і ще дев’ятьох, які загинули під час перестрілки в аеропорту. При цьому нам демонструють відеоряд, який не відповідає сказаному: більшість заручників гине в номерах, і тільки троє - в аеропорту. Виходить, що фільм суперечить не тільки реальності (а оскільки в цьому епізоді називають реальні імена і прізвища, тут якраз варто було б дотримуватися документальної точності). Фільм суперечить ще і сам собі, і це якось… м’яко кажучи, дивно, хоч на основний сюжет це мало впливає.
Також слід зазначити, що сама ця подія могла б стати хорошою основою для окремого фільму. Можна було б розповісти про недостатню охорону олімпійського селища (адже Німеччина намагалася створити імідж “безтурботних ігор”, продовжуючи відмиватися від образу мілітаристської держави). Про обіцянки щодо окремих заходів безпеки для ізраїльської команди, які так і не були виконані. Про німецького психолога, який розробив 26 сценаріїв можливих терористичних атак, щоб допомогти організувати охорону селища, але його розробками не скористалися. Про те, що сценарій № 21 практично один в один відповідав тому, що потім сталося насправді. Про загальну некомпетентність німецької поліції перед обличчям терористичної загрози і відмову прийняти допомогу більш досвідчених ізраїльських колег. Про фатальні помилки, допущені при підготовці спецоперації зі звільнення заручників в аеропорту (так, у снайперів навіть не було рацій, тому ніхто їм не повідомив, що терористів насправді більше, ніж вони думали). І ще про купу цікавих фактів, які за сукупністю коштували життя невинним людям. Перший і останній художній фільм на цю тему був знятий для телебачення аж у 1976 році, тож мені здається, що давно пора оновити цю історію для сучасного глядача.
Мабуть, мало яке кіно викликало і продовжує викликати таку кількість дискусій, як ось це. Причому, як правило, ніхто не ставить під сумнів ні художньо-споглядальну складову, ані операторську роботу. Всі кривляться від "актуальної теми", яку чи то за велінням серця, чи то задля хайпу обрав для свого витвору режисер Енг Лі, і не прогадав. Саме через цю хайповість фільм, який насправді не те щоб шедевр, став мало не культовим і точно впізнаваним серед широкого загалу, хай навіть часто і в негативному ключі.
Незнаючим людям складно буде повірити, але до цього у номінації "Найкращий фільм" ще не фігурувала жодна картина на гомосексуальну тематику. У 90-х, правда, був фільм "Жорстока гра", але він про транссексуала, а це дещо інше. Тож які б не ходили байки про американську толерантність, але її епоха в кіно з точки зору премії “Оскар” офіційно розпочалася тільки у 2006. А ще за якихось років 20 до того тебе могли запросто вбити за подібне, і ніхто не став би ... розслідувати твоє вбивство...
Однак повернемося до картини. Перша її третина візуально найбагатша, вона являє собою суцільне пасторальне полотно. І водночас це найгірша частина фільму, ібо тут присутня зав'язка стосунків двох ковбоїв, один з яких до того, за сценарієм, ніколи не відчував нічого подібного. Ні діалоги, ні мовчазні сцени не готують нас до того, що буде далі. Сцена першої пристрасті, яка мала б змусити навіть найбільшого скептика і гомофоба повірити у щирість того, що відбувається, виглядає чи то як порно без порно, чи то як напівзгвалтування більш досвідченим хлопцем менш досвідченого. Здається, неначе режисер хотів якомога швидше промотати цю сцену і заявити нам про неземне кохання цієї пари, щоб нарешті перейти до подальшої драми.
Більше того, зазвичай якщо я бачу в фільмі заявлене кохання двох різностатевих особин, завжди задаюся причиною його появи і хочу цю причину в фільмі бачити. А тут таке враження, що нам пропонують повірити в ці почуття виключно тому, що вони гомосексуальні, і це особисто мене не влаштовує. Актори Джейк Джилленхол та Хіт Леджер справляються зі своїми ролями і щосили намагаються відігравати персонажів, але сюжетну зав’язку вони все ж до кінця не витягують, і, на мій особистий погляд, тільки їх зовнішня привабливість хоч якось рятує становище.
А от подальша драма виглядає дуже непогано, якщо повірити у правдивість зав'язки. Суспільні правила, яким мусять слідувати герої із 60-х років у США, цілком нагадують те, що актуально у наш час і в наших широтах. Люди створюють сім'ї і заводять дітей, проживають ціле життя у страху, що хтось дізнається, хто вони і що вони, або, навпаки, ризикують життям задля права прожити його відповідно до власних прагнень. І так само є люди, які до пори навіть не підозрюють у собі подібних нахилів, але потім інакше вже не можуть.
Ось і в нашому випадку, є Джек, який, очевидно, давно в глибині душі прийняв свою гомосексуальність і наявність у нього певних несхвалюваних суспільством потреб. Він може добре прикидатися і мімікрувати, та саме він врешті готовий кинути виклик суспільству. А є Енніс, який, на свою біду, однолюб, причому ще і з дитинства заляканий картиною наслідків подібної “поведінки”. Його доля - мовчати і терпіти, що не є нормальним, та у даних умовах це означає життя, хай навіть поганеньке…
Хлопці викликають співчуття, дружини ж їх показані мало не безсердечним стервом, але їх також дуже жаль. Вони ні в чому не винні, вони просто хотіли нормальну сім'ю, та стали жертвами тих, хто безпардонно використав їх у власних інтересах. Менш із тим, на вулиці вже не Середні Віки, і дівчата все ж мають можливість пошукати другий шанс, тоді як подібним хлопцям могло не перепасти ніякого.
Цікаво також, як автори протиставляють романтику Горбатої гори нудному сімейному життю героїв. Причому якщо змінити орієнтацію героїв, мало що зміниться. Просто двоє друзів тікають від щоденних обов'язків і нелюбих дружин, ідуть в бар, а потім в бордель. Або двоє різностатевих коханців дивляться на зорі і думають, що якби вони могли бути разом, їхній шлюб точно не скотився б до сімейної рутини (ага, зараз!).
Однозначно, цей фільм не може вважатися пропагандою нетрадиційних стосунків. Зізнайтеся чесно, у кого при отриманні інформації про них виникало бажання спробувати щось подібне? У мене точно ні, хоч я дізналася про те, що таке існує, років у 5. Але пропагандою толерантності до нетрадиційних стосунків його цілком можна вважати, причому, як на мене, у хорошому сенсі цього слова. Використання ж хайпової теми нехай залишиться на совісті авторів, але мені здається, що подібний фільм рано чи пізно з’явився б на екранах, бо закони ринку стверджують, що будь-яка ніша попиту створює пропозицію.
Оскар - 2005, "Найкращий фільм", переможець
Що краще: жити яскраво, але мало, чи сіро, але довго? Чи можна пожертвувати всім задля того, щоб отримати бажане хоча б на кілька митей, а чи краще нічого настільки сильно не хотіти, зберігаючи у своєму житті якийсь баланс? Моя думка така, що глядачі часто дуже люблять фільми про людей, які завжди обирають перший варіант, бо самі вони в основній масі схильні обирати другий. Автори ж даної кінокартини висловилися цілком однозначно, намагаючись закріпити думку, що такі люди, як Меггі Фітцджеральд, існують, і саме цим і вибиваються із загальної маси.
Нам не розкажуть, як так вийшло, що Меггі вирішила, що бокс - це все її життя. Так само ми не дізнаємося, у який момент вона вирішила, що Френкі Данн - це саме той, хто їй потрібен. Але ці два моменти працюють на окреслення образу, характеризуючи її як жінку прямолінійну, чутливу до власних бажань, настирливу і дуже інтуїтивну. Вона мало аналізує, але іде за внутрішніми відчуттями, я ... кі приводять її туди, куди вона хоче. Актриса Гіларі Свонк робить значний вклад у персонажа своєю широкою посмішкою, яка додає їй чарівності, робить щирою і якоюсь вразливою, незважаючи на той суворий “чоловічий” спорт, що вона для себе обрала. І є в ній ще дві привабливі риси: майже дитяча безпосередність, що виражається як в умінні говорити несподівані речі, так і в здатності по-дитячому радіти, і якась природна, інтуїтивна здатність сприймати життя таким, як воно є.
Звісно, що не обійшлося без нав’язлого на зубах кліше про “бідну дівчину з низів, що іде до своєї мрії”, але цей факт не існує сам по собі: він створює ще одне важливе тло для доповнення образу - ілюструє стосунки героїні з сім’єю. Очевидно, що їй не вистачає батька, який, мабуть, розумів її краще за всіх. Схоже, що постійна бідність та очевидна лінь “справжніх жінок” - матері та сестри - які виконали своє “призначення” і за це очікують не менш як манни небесної, і послужила поштовхом для розвитку свого роду контрзалежності: ні в якому разі не іти їх шляхом і спробувати зробити щось справді значиме. І так до кінця і не зрозуміло, чи вони бідні, бо ліниві, чи ліниві, бо бідні, але нам очевидно демонструють персонажів, які своїм соціальним статусом здатні виправдовувати все на світі і самі не помічають, як втрачають дещо важливіше за гроші. Також очевидно, що героїня любить свою рідню (чи хоч намагається любити), але вона так само не розуміє і не хоче розуміти їх потреб, як і вони не здатні зрозуміти її.
Одним словом, персонаж вийшов справді багатим, що, мабуть, зіграло мало не вирішальну роль у тому, що вона тримає інтерес і викликає співчуття. У глядача не було жодного шансу встояти, як і у бідного Френкі Данна. У нього своя історія, вона лишається десь за кадром, але очевидно, що він дуже потерпає від відсутності спілкування із власною дочкою, так само, як Меггі потерпає від відсутності рідної душі поряд після смерті батька. Тож взаємини цих двох, хоч і прораховувалися наперед, але показані без зайвого пафосу, діалогів і доволі достовірно. Така собі душевна близькість двох людей з однаковою метою, яким не потрібні зайві слова. Клінт Іствуд робить свій внесок, показуючи підстаркуватого, сварливого, але водночас милого чоловіка, що проходить шлях від повного неприйняття до бажання зробити все на світі задля своєї підопічної.
Сюжетна лінія із Небезпечним вносила певну трагікомічну складову і загалом виглядала симпатично, але здавалася дещо зайвою, так як вона взагалі ніяк не впливала на основний сюжет, та і на характеристику головних персонажів впливала доволі мало. Це був неначе фільм у фільмі: власна сюжетна арка для персонажа Моргана Фрімена, який провів все-таке свій 110-й бій, хоч до нього і не готувався.
Загалом і в цілому, фільм вийшов не стільки про бокс, скільки про людські взаємини. Про те, що іноді найближчі люди - не ті, хто рідні тобі по крові. Про те, що бажання спокутувати провину іноді обертається ще гіршими наслідками. Чи можна сказати, що історія каже нам: нічого жінкам лізти у чоловічий спорт? Ну, за бажання можна і такий висновок зробити. Але я скоріше бачу історію про випадок. Він є результатом череди рішень, але менш випадковим від того не стає, і ніхто конкретно у цьому не винен.
Із мінусів: не дивлячись на те, що фільм емоційно чіпляє, і заслуга тут у першу чергу персонажів та акторів, які підкупають щирістю і змушують собі повірити, не можна не зазначити велику кількість банальних і недостовірних моментів. У нас, як завжди, є суворий тренер, який не хоче брати непідходящого новачка, але потім міняє свою думку. У нас є новачок, що не вміє толком бити по груші, хоч незадовго до цього вона навіть брала участь у поєдинку на розігріві і якось його навіть виграла. Щоправда, цей факт, так само, як і надалі показані перемоги нокаутом у першому раунді, могли бути каменюкою у бік жіночого боксу як такого. Мовляв, до нього настільки на ставилися всерйоз, що часто тренували дівчат як попало, і тому за першої загрози вони сипалися на рингу, неначе стиглі абрикоси у липні.
Та все ж якщо тут ще можна знайти пояснення, то те, як показаний бій за чемпіонський титул, інакше, як натягуванням сови на глобус, не назвеш. Щось подібне можна уявити у дуже низькорівневих поєдинках, але у титульному бою показана поведінка боксерки призвела б, скоріш за все, до моментальної дискваліфікації і втрати всіх поясів, а подібна бездіяльність рефері - до того, що він би судив максимум бійки гопників у підворітні. Можна було б лишити загальний сенс сцени, але поставити її дещо м’якше і більш достовірно, що ніяк не вплинуло б на подальші події, але не викликало б настільки полярних емоцій під час перегляду. З іншого боку, цілого ряду кліше, характерних для спортивних драм, вийшло уникнути, що не може не радувати.
Також дратували доволі сильно пафосні вставки закадрового голосу, які, як ми потім дізнаємося, є листом, який пише герой Моргана Фрімена. Моментами вони виглядали зайвими, то коментуючи те, що глядачеві і так зрозуміло, то перетворюючись на набір фраз, які лиш побіжно ілюструють те, що відбувається.
Резюмую: хороша драматична історія, що іноді дозволяє собі скочуватися у голівудські кліше, та залишає по собі приємні оптимістичні емоції, незважаючи ні на що.
Оскар - 2005, "Найкращий фільм", номінант
Перед нами черговий представник жанру “підглядання у шпаринку”, або ж, як модно нині говорити, споглядальне кіно. Тижневий зріз із життя двох товаришів середнього віку, один із який буде всіляко пестувати свою депресію, що розвинулася через усвідомлення свого перебування на узбіччі життя, а другий буде всіляко демонструвати, що кому-кому, а йому подібна доля не світить, чи то займаючись самообманом, чи то не маючи достатньо розуму, щоб усвідомити неприглядну істину.
Нічого страшного, у принципі, в цьому фільмі немає. Одначе він трохи нуднуватий, навіть незважаючи на цілу комедійну лінію, яку створює собою Джек. По-друге, персонаж, якому пропонують співчувати - це Майлз, а не Джек. Джек - це ідіот, якому все сходить з рук. На це весело дивитися місцями, і справді феєрично стежити за ходом його думок, коли він розкривається в усій красі і ти розумієш, що у ньому немає нічого фальшивого. Усьому, що він робить, він віддається із при ... страстю і щирістю, просто часто забуває, що говорив позавчора щось цілком протилежне. Здається, що його мозок занадто маленький, щоб вмістити водночас аж так багато інформації про себе. І просто вражаюче - усвідомлювати, що таких людей на світі - вагон з причепом.
А Майлз - це той, хто має викликати на себе співчуття, а от він чомусь не викликає… Дружину він, очевидно, втратив через власну дурість, бо зрадив їй. Дитину, очевидно, теж не завів через якісь свої страхи, примхи або амбіції, що невідомо куди ведуть. Основна проблема Майлза у тому, що при всій своїй відносній адекватності, він доволі нудний (як і сам фільм).
Всі ці типажі дуже впізнавані, із цим проблем немає ніяких. Реальні, достовірні, логічні ситуації, поведінка - неначе списано з життя. Але вони разом з усією їхньою кризою середнього віку виглядають доволі жалюгідно. Майлз розумний, але здатен привабити хіба таку ж саму жінку середнього віку, яка, вочевидь, впала у відчай. При цьому його депресія виглядає чесніше, ніж походеньки Джека, що, в силу своєї малорозумності генерує сім п’ятниць на тиждень. Не викликає симпатії і партнерка Джека, що вкладається у ліжко з першим зустрічним і у свої 35-40 щиро вірить, що це чергове кохання на все життя. Серйозно? Я чомусь чекала, що Джек буде неприємно здивований тим, що він виявиться тимчасовою розвагою для розлученої жінки з дитиною. Хоч, мабуть, якраз показана поведінка героїні є більш поширеною, а у нас же тут реалістичні типажі…
І вино. Скрізь і знов вино. Так, є хороші сцени з дегустацією. Але повторювати у кожній сцені один і той же жарт про те, як Джек каже “а мені нормально”? Дякуємо, ми і так зрозуміли, що Джек у нас трохи того… не дуже далекий хлопчина.
Звісно ж, мораль у фільмі є - щось на зразок “під лежачий камінь вода не тече”. Одначе навряд чи для людини у депресії хорошою рекомендацією буде “просто візьми і вийди з депресії”. Якби все було так легко, у нас давно вже не було б нещасних людей. І чомусь від усіх цих подій і двохгодинного споглядання малосимпатичних чоловіків середнього віку накотила така хандра, якої годі було і очікувати.
Парадоксально, що за всіма канонами фільм мав би мені сподобатися, але чомусь не склалося. Тож об’єктивно я сприймаю його як спосіб провести вечір із бокалом вина (для відповідних людей у відповідному настрої), але не як кінопродукт, який здатен запам’ятатися надовго або справді зачепити.
Оскар - 2005, "Найкращий фільм", номінант
Камінг-аут: я не фанатка джазу. Тож якщо після перегляду фільму людина, подібна до мене, потім цілий ранок наспівує “Hit The Road Jack”, то, мабуть, фільм все ж вдався, принаймні, з точки зору музичної складової, яка є головною окрасою фільму, і мені здається, що це очевидно кожному глядачеві, незалежно від його музичних вподобань.
Другою окрасою є Джеймі Фокс. Адже кожен, хто хоч раз бачив на відео справжнього Рея Чарльза, підтвердить, що він проробив велетенську роботу для вживання в образ. Міміка, жести, манеру рухатись, усміхатись - всі ці дуже специфічні речі справді створюють у глядача стійке відчуття того, що перед нам Рей Чарльз, а не Джеймі Фокс, який грає Рея Чарльза, що є ознакою справді хорошого виконання ролі.
Фільм розповідає про період життя Чарльза із 1948 і до кінця 1960-х, зупиняючись на головних віхах біографії і зображаючи три основні складові життя Рея: його музику, його жінок і його наркотики. Пунктирною ... лінією проходить і сліпота головного героя, однак очевидно, що грає вона тут далеко не ключову роль. Можливо, вона частково вплинула на його бажання займатися музикою професійно (адже, як він сам сказав, у сліпого не такий багатий вибір занять), але інтерес до неї виник ще раніше, тож цілком можливо, що якби не хвороба, ми отримали б такого самого Рея Чарльза, тільки зрячого.
Через спогади ми дізнаємося про маму Рея, яка вклалася у виховання сина так, щоб він не почувався неповноцінним, і він однозначно таким не почувається. У нього є особливість, але він настільки звик із нею жити, що вона для нього не базова і не вирішальна. Та і не пам’ятає він вже іншого життя. Імовірно, такого роду ставлення до сліпої людини є найбільш прийнятним: з урахуванням її особливих потреб, але без жалості. Адже сліпа людина - в першу чергу людина, що і продемонстрував наглядно наш герой, про сліпоту якого після першої третини фільму просто забуваєш. Тим більше, що фізична вада ніяким чином не додає святості характеру, як ми прекрасно можемо спостерігати.
Навіть більше, Рей, взагалі-то, доволі неприємний тип. Часто бреше, причому коли йому брешуть, не дуже любить (“Брехун не кращий за злодія”), кидає людей заради більшої вигоди, використовує жінок, та і на наркотики, таке враження, що присідає просто для того, щоб влитися в колектив. З іншого боку, все сказане вище - не одноосібна прерогатива Рея. Інші люди теж брешуть, жінки самі хочуть бути використаними, або таким чином вибивають собі додаткові привілеї, а наркотики, може статися, якраз і допомагали створювати музику, нечувану раніше.
Одним словом, персонаж не надто симпатичний, але саме через це здається, що автори фільму не дуже прикрасили дійсність. У фінальних титрах нам розкажуть і про кошти, які Рей перераховував на благодійність школам для сліпих, і про те, як до кінця життя він виступав проти наркотиків та расизму, але у самому фільмі для цього знайдеться доволі мало місця. Він, скоріше, про становлення, кризу і випробування славою. Більшість людей його не проходять, то чого Рей мав би стати винятком? Відчуття вседозволеності у тій чи іншій формі приходить до будь-якої багатої людини, а тут воно ще множиться на усвідомлення власної геніальності і водночас неповноцінності, у якій немає ніякої його провини.
У фільмі, як уже було сказано, багато музики, а ще - культурних посилань до епохи і деякої специфічної інформації, яку хочеться потім погуглити і уточнити. Особисто в мене таке бажання викликала, наприклад, історія з піснею I Got A Woman, яку дружина героя у фільмі називає богохульною, ну і ще ряд моментів. У ньому досить мало як моралізаторства, так і бажання обілити свого персонажа, але основну ідею все ж можна виділити. Вона формується по ходу кінокартини із “материнських” флешбеків і звучить приблизно так: каліцтво - не наявність фізичної вади, а стан душі.
Із мінусів: незважаючи на всі старання, мені трохи не вистачило повноти образу, особливо у ранні роки становлення кар’єри Рея (а повнота образу для біографічної драми - це дуже важливо). Здавалося, якийсь визначальний відрізок був пропущений між тим моментом, як осліп семирічний хлопчик і навчився сам за собою доглядати, і тим, як вісімнадцятирічний хлопець вирішив поїхати через півкраїни у пошуках власної долі. Можливо, автори не хотіли бити на жалість і зміщувати акценти таким чином, та все ж хотілося б побачити більше, ніж один епізод, про те, як маленький хлопчик жив із своїм новим станом, чи мав він друзів у школі для сліпих, як пережив смерть мами… Чомусь мені здається, що подібні епізоди фільму не дуже б завадили. Але кажуть, що сам Рей Чарльз читав сценарій і схвалив його, а раз так, чому ми маємо вчиняти інакше?
Оскар - 2005, "Найкращий фільм", номінант
Говард Г'юз - людина унікальна. Для того, щоб у деталях екранізувати його біографію, мабуть треба було знімати сезон серіалу, і це мало не перший випадок, коли біографічний фільм буквально обрізає деякі заявлені лінії, щоб поміститися у тригодинний хронометраж. Однак це, як на мене, той випадок, коли важливі не стільки деталі, скільки прагнення вловити основні грані характеру особистості та передати їх на екрані. Менш із тим, більшість показаних у фільмі подій у той чи інший спосіб мала місце в реальності.
Перед нами постає людина різносторонніх інтересів і кипучої енергії, якій часто феноменально частить, бо світ просто не може її наздогнати. Коли він це все встигав - особисто для мене загадка, але він займався водночас двома-трьома різними видами діяльності, контролюючи в них усі процеси на кожному етапі, та ще і демонструючи перфекціонізм. Цей персонаж водночас запалює ентузіазмом, смішить і страшить тим, яку ще майже не ... можливу задачу він готовий поставити. Він ніколи не розмінюється на дрібниці, його бачення завжди в пріоритеті, скільки б це йому не коштувало.
Водночас, настільки упевнена в собі людина не може не бути махровим егоїстом, і це, природньо, позначається на його особистому житті. Підозрюю, що у справжнього Г'юза все було ще більш прозаїчно: у часи, коли голівудська актриса паралельно була кимось на кшталт дорогої повії, він просто купував тих, кого міг купити. Персонаж фільму натомість здається просто хлопчиськом у магазині солодощів. Він обожнює жінок і шукає близькості, та не вміє її цінувати, коли знаходить, втрачає її через гординю і банальне небажання прислухатися до потреб іншої людини.
Ну і потаємна сторона - хвороба, що прогресує. Оскільки фільм охоплює серединний період життя Г'юза, ми не спостерігаємо її зародження, але знаємо, що тільки батьки могли так спотворити дитині життя. Можливо, якби він вибрав менш стресовий і кипучий спосіб життя… та тоді це був би вже не Говард. І можливо, така хвороба, як ОКР, принаймі, схильність до неї, певним чином пов'язана з його характером, переповненим перфекціонізмом і бажанням контролювати все навколо. Відомо, що у фільмі симптоматика показана більш-менш достовірно, та все ж доволі прилизано (досить лиш почитати, що творив у моменти загострення справжній Говард). Плюс виникають питання до вибіркової гидливості Говарда, де він періодично то тисне комусь руку і забуває її помити, то береться руками за раковину в громадському туалеті, хоч не може змусити себе навіть взяти чистий рушник… Мабуть, це можна віднести до дрібних огріхів постановки і більше до цього не повертатися.
Жіночі образи нам демонструють доволі різноманітні, та якщо Кетрін Гепберн у виконанні Кейт Бланшетт вийшла яскравою та по-своєму ексцентричною, то Ева Гарднер більше схожа на красиву ляльку. Навіть слова, що вона говорить, і речі, які робить, не завжди поєднуються з тим, як саме вона це каже і робить, і в цьому "заслуга" чи то Кейт Бекенсейл, чи то режисера, що побачив її саме такою. Враження, що навіть в одному фото реальної Еви Гарднер більше справжності, аніж в усій ролі Бекенсейл. Про Фейт Домерг у виконанні Келі Гарнер складно щось говорити, адже роль доволі невелика (взаємини цих двох були значно багатшими, ніж ми побачили у фільмі).
Основне питання: наскільки ДіКапріо справився з роллю? Ну, по-перше, його гламурно-хлоп'яча зовнішність створювала враження, що перед нами хлопчик, якого треба зрозуміти, навіть у ті моменти, коли герой явно демонстрував поведінку сволоти. Така уже в молодого Лео світла та позитивна харизма (коли він став старшим, він її вже трохи поборов). Так само у моменти, коли перед нами хоч і ексцентрична, та все ж людина, наділена силою і владою через власні фінанси, ми неначе бачимо все того ж хлопчика, що грається у великого босса. Через ці нюанси головний герой вийшов хоч і не білим та пухнастим, але все ж явно позитивним і часто надихаючим, а мені, мабуть, хотілося б бачити його більш “сірим”. Однак значну кількість моментів ДіКапріо все ж витягує на ура і помітно, що дуже старається.
Фільм зроблений із характерною для робіт Мартіна Скорсезе епічністю та розмахом. Він іде майже три години, але при цьому в ньому немає, мабуть, жодного зайвого діалогу. Кожна сцена має на меті показати або розказати щось важливе для подальшого сюжету. Фільм не провисає, тримає власний ритм і темп. При цьому зрозуміло, що автор не заглиблюється у технічні деталі, деякі речі подає доволі поверхово, більше концентруючись на емоціях глядача, аніж на розкритті специфіки сфер діяльності Говарда Г’юза. З таким підходом деякі сцени трохи ріжуть око, як от наприклад, сцена слухання в суді, але при всій своїй недостовірності вона доволі непогано відповідає логіці поведінки персонажів. Та і, в кінці кінців, перед нами не судова драма, тож можна авторів і пробачити. Слід також відзначити авіаційні зйомки, що порадують серця любителів, ігри з зістареною плівкою і кольорові фільтри, покликані маркувати більш ранні та більш пізні періоди.
У чому суть фільму? Мабуть, у тому, щоб розказати цікаву історію про багатогранну особистість, яка викликає водночас захоплення, відразу і співчуття і дати кожному глядачеві самому вирішити, що взяти для себе з цієї оповіді. Особисто мене перегляд фільму надихнув піти попрацювати. А вас?
P.S. А ще фільм виявився ідеальним для перегляду в нинішніх умовах. Ось маленький Говард Г'юз вчиться вимовляти слово "карантин". А ось дорослий Говард Г'юз з десяток разів демонструє, як правильно треба мити руки. Це ж просто свято якесь! :-)
Оскар - 2005, "Найкращий фільм", номінант
А чому Чарівна країна? Локалізатори вирішили мабуть, що у наших широтах не всі в темі, тож назва “Ніландія”, "Ніделяндія", "Небувалія" або “Неможлива країна”, буде і менш благозвучною, і ніяких асоціацій не викличе. Та все ж постійно слухати, як письменник називає свою вигадану країну Чарівною країною, немовби не здатен придумати їй цікавіше ім’я - воно якось дивно…
Джеймс Баррі - автор всесвітньо відомої казки “Пітер Пен” про хлопчика, який не хотів дорослішати. Логічно припустити, що у ній багато автобіографічного, тому її треба розглядати у прямому зв’язку з особистістю самого Баррі. Слід зазначити, що, мабуть, неприязнь до цієї казки “збивала” мені і враження від самого фільму. Хлопчики у ній відстоюють своє право ніколи не виростати і завжди залишатися дітьми, але для цього їм потрібна мама. Нею стає для них дівчинка Венді, яка начебто тікала з дому в пошуках пригод, а в якості пригоди отримала щодення п ... риготування їжі, прання, пришивання гудзиків, стеження за тим, щоб її “дітки” вчасно причісувалися і чистили зуби. Так, Венді не проти, але це тому, що такою її створив письменник, а не тому, що “дочки-матері” - це єдина гра, яка подобається дівчаткам. Тож виходить цікавий посил: хлопці мають право лишатися дітьми хоч до старості, тоді як маленька дівчинка повинна одразу подорослішати і бути 'мамою', причому роль мами зводиться до виключно побутового обслуговування, ніякої іншої функції вона, по суті, не несе. І якщо Пітера Пена автор казки писав явно із самого себе і частково із дітей родини Девісів, яких ми бачимо у фільмі, то Венді, очевидно, виросла із характерних для його часу уявлень про те, яку роль слід відводити дівчинці, і з урахуванням цього дана казка у наш час виглядає істотно застарілою (як, у принципі, і багато інших казок).
Одначе Джеймс Баррі не те щоб хотів назавжди лишитися дитиною. Його тонку душу, мабуть, зачіпали всі ті “дорослі” правила пристойності та незрозумілі ритуали, які зв’язували по руках і ногах його щирість та безпосередність. Імовірно, Джеймсу Баррі більше підійшло б 21 століття, де можна вдень бути офісним працівником, вночі геймером, а у відпустці бігати по лісу з дерев’яними мечами, і більшість людей це давно вже не дивує. Але на його долю випав кінець 19 - початок 20 століття, та ще і в манірній Британії.
Таким він зображений і в фільмі. Мрійливий, спокійний, заглиблений у власні фантазії, та при цьому він іноді, здається, щиро не розуміє, що поганого він робить, які суспільні “правила пристойності” порушує і які дивні думки рояться у головах членів вищого світу, що за цим спостерігають. Вочевидь, саме тому у фільмі його знайомство з родиною Ллуелін Девісів показали так, як показали, адже насправді воно відбулося у 1898 році, коли батько сімейства, Артур, був ще живий, і дві родини тісно приятелювали багато років. Навіть п'єса Пітер Пен була написана у 1904 році ще за життя Артура, тож надихався Баррі, вочевидь, тільки теплими стосунками у родині Девісів і нічим іншим.
Тож Джеймс Баррі у фільмі все ж не виглядає дитиною, він зображений як цілком дорослий чоловік із хорошою фантазією, якому цікаво спілкуватися з дітьми і який їх любить, а раз власних не має, то тягнеться до чужих. Одначе в один момент автори неначе перекреслюють свого наскрізь позитивного героя несподіваним зізнанням: він кохає Сильвію Ллуелін-Девіс. По-перше, чому це подається так, наче з його поведінки апріорі мало б бути зрозуміло? Протягом усього фільму не було жодного натяку на романтику, стосунки були цілком дружніми, і на тобі! І в один момент нетривіальний герой, який не розуміє, чому оточення засуджує його цілком чисті помисли, перетворюється на звичайного чоловіка, який захотів піти наліво, будучи нещасливим у шлюбі. І магія щезає, адже таких історій на світі доволі багато.
І якщо бажання дружньо спілкуватися з дітьми апріорі не може створювати ніяких зобов’язань, то поява у рівнянні кохання все міняє. Якщо ти одну жінку любиш, а іншу ні, чому ти не вирішиш це питання як годиться? Але ні, у цьому фільмі жінки самі вирішують всі проблеми. Дружина розбирається зі своєю подальшою долею, а мати Сильвії приймає важливе рішення щодо Джеймса і дітей, і виглядає так, наче вона вмовляє його на це рішення пристати, хоч ініціатива подібного мала б виходити від нього, і не інакше. Здається, перед нам воістину Пітер Пен у найгіршому сенсі цього слова, але фільм його за це ніяк не засуджує, фільм все стерпить.
Тож як можна ставитися до кінокартини, яка покликана оспівувати дитячу щирість та безспосередність, а натомість чомусь толерує інфантилізм у дорослих? Як на мене, доволі негативно, адже дитяча безпосередність і доросла відповідальність в одній людині - аж ніяк не неможливе явище.
Джонні Депп у цьому фільмі грає добре, як і скрізь, але він не до кінця асоціюється з образом, який створює. Не будучи загримованим під чергового фріка, Депп є привабливим чоловіком. Навіть дуже привабливим. Чоловік з такою зовнішністю мало асоціюється з мрійником, якого діти цікавлять більше за жінок, і Джонні з цим нічого зробити не може, як би він не грав.
Сама ж історія - це зразок байопіку у найбільш тривіальній його формі, коли протягом усього фільму немає майже ніякої сюжетної інтриги і заздалегідь зрозуміло, що буде далі, а розвиток дії фіксується однотипними ситуаціями та діалогами, тож стежити за нею, як на мене, загалом доволі нудно.
Резюмую: фільм із назвою Чарівна країна мав би створювати відчуття хоч якоїсь казковості, але чомусь створює відчуття чогось дивного, але не дивовижного, як і сама казка "Пітер Пен". Немовби навколо картонні декорації, але вони так і не оживають. Неначе це мені обіцяли пригоду, а натомість привели у світлицю і поставили прати речі та пришивати гудзики. З іншого боку, імовірно, моя оцінка доволі упереджена, а фільм у будь-якому випадку знайде свою аудиторію.
Попередження: рецензія містить спойлери
Оскар - 2004, "Найкращий фільм", переможець
Цілком зрозуміло, що Оскара у номінації “Найкращий фільм” насправді дали не за цю, конкретну, частину, а за всю трилогію разом. Тим більше, що помітно, що третя частина “працює” виключно як кульмінація і розв’язка історії, а не як якесь самостійне дійство. Та все ж підзаголовок фінальної частини одразу “спойлить” нам подію, яка нарешті відбудеться і до якої нас вели протягом трьох частин.
Отже, розглянемо основні складові фільму.
Сюжет. Являє собою пряме продовження, підхоплює і розвиває одразу кілька сюжетних гілок та напрямків. При цьому якщо перша частина була найбільш експозиційна, друга - найбільш, скажімо так, “екшенова”, то третя вийшла найбільш драматичною з усіх. При цьому батальних сцен також вистачало, адже за масштабом битва за Мінос Тіріт ще більш обширна і вражаюча, аніж битва за Хельмову Падь із другої частини, плюс маємо ще мордорський похід.
З іншого боку, чомусь знову почали з’являтися незручні питання, яких майже не виникало у другому фільмі. Чи то сюжетних дірок стало більше, чи то в кінці очікуєш на пояснення всього, але так його і не отримуєш. Наприклад, не зовсім зрозуміло, чому король Теоден Роханський, який у другій частині мав мінімум людей і не мав до кого звернутися за допомогою, у третьому фільмі примудрився зібрати настільки масштабну армію, яка змогла буквально переломити хід битви за Гондор. Під час самої битви доводиться спостерігати за деякими дивними тактичними рішеннями. Залишаються питання до Саурона, але про це пізніше.
Ну і сама сюжетна гілка “повернення короля” особисто для мене трохи дивна, бо із показаного у фільмі я так і не змогла зрозуміти, чому всі навколо так носяться із цим самим поверненням. Так, очевидно, що Арагорн є хорошим лідером, який сам по собі здатен об’єднувати навколо себе людей, але фільм робить акцент не стільки на цьому, скільки на його походженні і на необхідності мати у Гондорі короля. Чим принципово король відрізняється від намісника, якщо намісник має такі самі права як і король? Та наче нічим. Чому робиться акцент на тому, що Саурон не хоче повернення спадкоємця Ісільдура на трон? Адже сам Ісільдур здобув персня в бою цілком випадково, при цьому він не виявився настільки хорошим правителем, щоб опиратися владі персня, а навпаки, продемонстрував найнегативніші людські якості, такі як жага одноосібної влади..
Діалоги. Десь до середини фільму увесь гумор, який час від часу проскакував у виконанні певних персонажів, випаровується майже повністю. Меррі та Піппін, Гімлі та Леголас заражаються загальним пафосом, але у цьому фільмі це чомусь не дратує. Маючи за плечима два попередні фільми, ми усвідомлюємо, наскільки близька і реальна для героїв можливість загибелі, і вони самі це також відчувають, тож було б неправильно, якби це не позначилося на загальній тональності діалогів.
При цьому навіть певна затягнутість за хронометражем виглядає виправданою. Адже після того, як протягом двох годин автори нагнітали атмосферу, накручуючи кульмінацію за кульмінацією, як на мене, мало просто видихнути і пустити титри. Хочеться посмакувати розв’язку, повністю відчути її наслідки (як позитивні, так і не дуже), відновити душевну рівновагу, і показаний фінал (а точніше, три чи чотири фінали) з цим справляються на ура.
Персонажі. Із відносно нових, або ж мало показуваних раніше, варто виділити намісника Гондора Денетора, батька Боромира і Фарамира. Цей персонаж продовжує визначену в попередньому фільмі лінію того, як через певні негативні риси характеру і просто слабкості люди (саме представники людської раси) приймають неадекватні рішення і буквально ставлять палиці в колеса більш мудрим і розвиненим особинам світу цього. Якщо фільмом раніше обігрувався гріх гордині на прикладі Теодена Роханського, то тут на прикладі намісника засуджується боягузливість, слабкодухість і навіть певна безвідповідальність, і це все на фоні бажання показати себе твердим та сильним лідером. Спадає на думку, справжньому лідерові насправді не потрібно бути жорстким і негнучким, щоб люди ішли за ним, якщо він наділений іншими, більш важливими якостями.
Решта персонажів закривають свої арки. У першу чергу тут слід згадати Голлума, адже недарма фільм починається із флешбеку, який візуально демонструє нам початок його історії. З попереднього фільму видно, що у цього персонажа було декілька варіантів розвитку, але у підсумку він зробив найбільш очевидний для самого себе вибір.
На прикладі Фродо, який проходить буквально всі кола пекла, і не те щоб із честю, ми розуміємо, що деякі життєві випробування лишають слід настільки глибокий, що після них повернення до минулого життя вже не є можливим. При цьому немає відчуття того, що Фродо - герой, зразок для наслідування, який із честю вийшов із складних життєвих обставин. Він виглядає скоріше жертвою цих самих обставин, яка виконала свій обов’язок, але тепер до кінця життя буде зализувати рани. Асоціації виникають чомусь із ліквідатором ЧАЕС, якого послали на дах реактора. Він не був хоробрим, він просто робив свою роботу, але доза радіації, отримана під час її виконання, незворотня. Чи подобається мені такий “герой”? Ну, він як мінімум нетиповий, і це непогано.
Більш достойно завершив свій шлях хоббіт Сем, який демонстрував неабияку хоробрість, вірність і відданість, та і взагалі виглядав більш вигідно на фоні того ж Фродо. Одначе чи справився він би із перснем краще - питання. Адже за концепцією Толкіна, чим більш сильний персонаж носить перстень, тим більш руйнівні наслідки можуть бути від цього. Сем сильніший за Фродо, і саме він мав виступити стримуючим фактором для останнього. Ну і прекрасний штрих із усвідомленням того, що людині, яка боролася з монстрами і вижила, тепер нічого втрачати, а раз так, то можна нарешті і підійти до дівчини, що тобі подобається.
Меррі і Піппін на перший погляд лишилися такими, як вирушили із Ширу, неначе випробування сил і характеру не лишили на них взагалі ніякого відбитку. Та може статися, що вони просто звикли ховати свої переживання за маскою гумору, або ж просто мають настільки легкий і гнучкий характер, що їх світосприйняттю можна тільки позаздрити.
Дещо незавершеними здалися мені персонажі Фарамира та Еовін. Неначе жоден із них так остаточно і не знайшов своє місце у світі і не розібрався зі своїми комплексами та внутрішньою драмою. У одному з випадків просто відпало джерело тривоги, але чи вирішена при цьому проблема персонажа - невідомо. У іншому склалося враження, що для персонажа важливо було здійснити подвиг, а після цього можна і перестати гратися у “війнушку” і стати тим, ким тебе хочуть бачити. Але все ж ці персонажі доволі другорядні, так що можна і не акцентувати на цьому увагу.
Приємно було дивитися на єднання ельфа і гнома, які, ставши справжніми друзями, подолали расові/національні стереотипи. Просто-таки гімн толерантності, причому подано це доволі м’яко і ненав’язливо.
Із персонажем Арагорна особисто я так і не змогла змиритися, адже за три фільми мені так і не стало зрозуміло до кінця, ні як так взагалі вийшло, що він свого часу відмовився від гондорського престолу, ні які причини змушували його продовжувати не бажати влади (ну тече в тобі кров Ісільдура, і що? Ісільдура зіпсував перстень, а в тебе персня немає), ні коли він остаточно все ж вирішив прийняти корону. Так само пласкою і невиразною залишилася і його лінія кохання.
Локації. Незважаючи на те, що, здавалося б, історія прямує до свого завершення, фільм все ж зміг здивувати деякими новими локаціями, небаченими раніше. Більш повно був візуально розкритий показаний у другій частині Осгіліард, але він трохи програє у порівнянні з величним Мінос Тірітом. Навіть більше, на фоні останнього програє навіть Рівенделл, хоч насправді навряд чи ці дві локації є сенс порівнювати. Також запам’ятався Мінос Моргул, який, на відміну від пустельно-вогняного Мордору виглядає як темний замок із стильною підсвіткою та крутими мешканцями (одразу захотілося стати назгулом виключно для того, щоб пожити у такій фортеці).
Роздуми. У фільмі простежується доволі звична ідея того, що зло, будучи засліпленим власною могутністю і гріхом гордині, може бути недалекоглядним. Зрозуміло, що Саурон не охороняв прохід до гори виключно тому, що йому навіть на думку не спадало, що артефакт, яким всі бажають володіти, хтось може захотіти знищити. Так само очевидно, що накладаючи на назгула закляття на зразок “жоден смертний муж не зможе тебе вбити”, він не передбачив масу інших варіантів, яких у пориві гордині просто не сприйняв.
Ще одна ідея - що Саурон у принципі був правий. Магія персня була настільки сильною, що навряд чи хтось один зміг би справитися із місією і здолати спокусу. Але очевидно, що сила дружби і єдності, яким наш чаклун приділяв замало уваги, здатна на більше, ніж він очікував.
Ну і загалом і в цілому, Володар Перснів - це нескінченна ода дружбі, хоробрості, єдності, незгасній надії та вірі у безперечну перемогу світла. І якщо це саме “світло” може приймати різні форми, характери, бути слабким або сильним, мудрим або ні, бажати вести за собою народ або ж хотіти простого людського щастя, то темрява завжди однозначна. Протистояння цих двох сутностей зводиться до боротьби свободи волі проти відсутності свободи волі, і перша має перемагати.
Попередження: рецензія містить спойлери
Оскар - 2004, "Найкращий фільм", номінант
Дейв, або Як один випадок може докорінно змінити все твоє життя
Нам не розповідають деталей, але те, що сталося із маленьким Дейвом Бойлом, змінило не лише його внутрішнє сприйняття самого себе, а і ставлення до нього оточуючих. Немовби одразу одні почали його оберігати, а інші - сторонитися. І те, і інше не сприяє відчуттю нормальності.
Здається, що саме те, що всі знають, що сталося з Дейвом у дитинстві, змушує їх сприймати його, скажімо так, специфічно, і в дорослому віці. Вони так часто говорять про те, що Дейв дивний, що глядач сам починає в це вірити, але якщо подивитись об’єктивно, нічого надміру ненормального своєю поведінкою Дейв не демонструє. Звичайний собі мужчина, в міру замкнутий, не амбіційний. Таких чоловіків на світі - мало не кожен третій. Імовірно, Дейв зробив велику помилку, коли залишився жити у місті, де всі про нього все знали. Можливо, він сам себе таким чином “покарав” за те, що тепер він недостатньо “чистий”, не давши собі ані найменшого шансу почати все спочатку.
Друзі Дейва поглиблюють його внутрішнє відчуття неповноцінності. Вони неначе стараються не забруднитися, дистанціюються, всіляко підкреслюючи свою нормальність у порівнянні з ним. Фільм це демонструє не яскраво і не явно, натяками, наприклад, їх бажанням викликати Дейва на легку бесіду вкупі з полегшенням, коли ця бесіда закінчується, і можна більше не відчувати цю глибинну незручність. Можливо, вони навіть відчувають певну провину за те, що не опинилися на місці свого друга, але полегшення, безумовно, відчувається сильніше. “Ненормальність” Дейва настільки підкреслює для них їх власну “нормальність”, що вони самі не помічають колоди у власному оці, перетворюючись на ще більших чудовиськ, ніж Дейв, своєю активністю або ж навпаки, бездіяльністю.
Дивно, що на фоні такої внутрішньої травми Дейв зміг знайти собі дружину, хоч схоже на те, що справді близькою людиною для нього вона так і не стала. Інакше він зміг би довіритися їй і не створив би своєю поведінкою проблеми на порожньому місці.
Можливо, він наївно хотів, щоб вона довіряла йому безумовно, тоді як вона, природньо, стала жертвою почасти стереотипів, почасти - цілком логічних умовиводів, тим більше, що Дейв давав достатньо приводів для підозр. Але схоже, що ця жінка, яка свого часу невідомо чому вибрала Дейва своїм чоловіком, явно хоче не бути собою, а бути частиною абсолютно іншої сім’ї, і саме їй вона демонструє вірність, дистанціюючись від Дейва з його проблемами, і від себе самої на додачу.
Одним словом, достеменно невідомо, що було першим, курка чи яйце.. Чи внутрішній стан Дейва визначає ставлення до нього, чи ставлення оточуючих визначає сприйняття Дейвом самого себе… але подібні “цикли”, як правило, нічим хорошим не закінчуються.
Джиммі, або На що ти готовий заради тих, кого любиш
Знов-таки, ми не знаємо, що конкретно визначило життєвий шлях Джиммі у період між тим, що сталося з його другом, і тим, як ми бачимо його вже дорослим. Однак його характер визначає, з одного боку, недовіра до органів влади (що природно за його кримінального минулого), з іншого - звичка самостійно приймати рішення і брати на себе відповідальність навіть там, де ситуація цього не потребує.
Чи могла б така людина, як Джиммі, лишитися осторонь розслідування убивства власної дочки? Однозначно ні, це просто суперечить його природі. Чи почуватиметься Джиммі винним, якщо під час його ігор у Бога, він зробить якусь фатальну помилку? Чи змусить це його переглянути власне життя і принципи? Однозначно, ні. Він із тих людей, які спробують розрахуватися, компенсувати заподіяне у власний, прийнятний для них спосіб, і будуть вважати, що боргів за ними не лишилося, і можна продовжувати жити, як раніше.
Для того, щоб залишитися собою, Джиммі навмисно оточив себе людьми, які готові виправдати будь-який його крок, як от наприклад дружина, що прикидається невинною овечкою, але природньо, що у жінки, яка має братів-бандитів і вийшла заміж також за бандита, формуються доволі специфічні моральні принципи, які вона і демонструє.
Тому очевидно, що Джиммі завжди залишиться “переможцем по життю”. Це характерно для всіх людей, які ні в чому не сумніваються, і це дуже, дуже сумно...
Шон, або Специфіка роботи поліції у маленьких містечках
Історія Шона у фільмі розкрита найменш повно. Ми до останнього не розуміємо його особистого ставлення до того, що відбувається, здається, що він просто робить свою роботу. Так само нас не інформують про те, що не так із його дружиною, тому ця лінія у фільмі взагалі ні на що не впливає, але створює додаткове відчуття “дивовижності” всього того, що відбувається.
Шон, будучи співробітником поліції, має бути арбітром відносно того, що є законним і що є правильним. Але натомість, у підсумку, коли діло починає стосуватися людей, яких він особисто знає, він займає позицію нейтрального спостерігача. Чому так? Він підтримує вбитого горем друга дитинства? Він вважає, що деякі люди не живуть, а мучаться? Чи він просто стверджує неприглядну ідею фільму: найстрашніший злочин з точки зору суспільства - бути приниженим. Суспільство пробачить тобі злочин, але ніколи не пробачить безсилля.
Чи схвалюють автори подібну ідею? Більше схоже на те, що вони нейтрально констатують цю гірку правду, і під час перегляду це справляє набагато сильніше враження, ніж будь-які моралізаторські промови.
Із мінусів: важко не кинути каменюку у бік директора з кастингу, що підбирав дітей на ролі головних героїв у юні роки. Адже, виходячи із його логіки, хлопчик із світло-рудим волоссям виріс і якимось чином перетворився на палюче-чорноволосого Шона Пенна, а чорнявий і чорноокий хлопчина латиноамериканської зовнішності - на темно-русявого і блакитноокого Кевіна Бейкона. Подібна халтурність у підборі акторів станом на сьогодні доволі помітна після виходу двох частин “Воно”, де актори, що грають персонажів у дитинстві і дорослому віці підібрані так, наче це як мінімум батьки та їхні діти. Добре, хоч із типажем героя Тіма Роббінса в дитинстві більш-менш вгадали...
Також є певна претензія до детективної складової. Нам так активно вказують на дивну та підозрілу поведінку одного з персонажів, що доволі швидко стає зрозуміло, що до чого. Але якщо ця сюжетна гілка все ж виписана і показана добре, адже вона не скільки “про детектив”, скільки “про драму”, то фінальна відповідь на питання, хто ж тут убивця, як на мене, виглядає притягнуто за вуха, дивно і навіть не до кінця пояснюється. Так що розв’язку для такого фільму можна було б зробити і краще.
Резюмую: Картина витримує мало не ідеальний баланс між діалоговою, дієвою та психологічною складовою, що робить її прийнятною для перегляду майже для будь-якої аудиторії. У фільмі немає зайвих сцен та діалогів, кожна з них слугує розкриттю авторського задуму та цілі, через це дія ніде не провисає. Не те щоб ви втратите шанс докорінно змінити своє життя, якщо не побачите цей фільм, однак задоволення від міцно зліпленої кримінальної драми, хорошої промальовки характерів та психоаналізу персонажів ви, безумовно, отримаєте.