Вино, кіно, без доміно - Рецензія до фільму «На узбіччі» / Sideways

Оскар - 2005, "Найкращий фільм", номінант

Перед нами черговий представник жанру “підглядання у шпаринку”, або ж, як модно нині говорити, споглядальне кіно. Тижневий зріз із життя двох товаришів середнього віку, один із який буде всіляко пестувати свою депресію, що розвинулася через усвідомлення свого перебування на узбіччі життя, а другий буде всіляко демонструвати, що кому-кому, а йому подібна доля не світить, чи то займаючись самообманом, чи то не маючи достатньо розуму, щоб усвідомити неприглядну істину.

Нічого страшного, у принципі, в цьому фільмі немає. Одначе він трохи нуднуватий, навіть незважаючи на цілу комедійну лінію, яку створює собою Джек. По-друге, персонаж, якому пропонують співчувати - це Майлз, а не Джек. Джек - це ідіот, якому все сходить з рук. На це весело дивитися місцями, і справді феєрично стежити за ходом його думок, коли він розкривається в усій красі і ти розумієш, що у ньому немає нічого фальшивого. Усьому, що він робить, він віддається із пристрастю і щирістю, просто часто забуває, що говорив позавчора щось цілком протилежне. Здається, що його мозок занадто маленький, щоб вмістити водночас аж так багато інформації про себе. І просто вражаюче - усвідомлювати, що таких людей на світі - вагон з причепом.

А Майлз - це той, хто має викликати на себе співчуття, а от він чомусь не викликає… Дружину він, очевидно, втратив через власну дурість, бо зрадив їй. Дитину, очевидно, теж не завів через якісь свої страхи, примхи або амбіції, що невідомо куди ведуть. Основна проблема Майлза у тому, що при всій своїй відносній адекватності, він доволі нудний (як і сам фільм).

Всі ці типажі дуже впізнавані, із цим проблем немає ніяких. Реальні, достовірні, логічні ситуації, поведінка - неначе списано з життя. Але вони разом з усією їхньою кризою середнього віку виглядають доволі жалюгідно. Майлз розумний, але здатен привабити хіба таку ж саму жінку середнього віку, яка, вочевидь, впала у відчай. При цьому його депресія виглядає чесніше, ніж походеньки Джека, що, в силу своєї малорозумності генерує сім п’ятниць на тиждень. Не викликає симпатії і партнерка Джека, що вкладається у ліжко з першим зустрічним і у свої 35-40 щиро вірить, що це чергове кохання на все життя. Серйозно? Я чомусь чекала, що Джек буде неприємно здивований тим, що він виявиться тимчасовою розвагою для розлученої жінки з дитиною. Хоч, мабуть, якраз показана поведінка героїні є більш поширеною, а у нас же тут реалістичні типажі…

І вино. Скрізь і знов вино. Так, є хороші сцени з дегустацією. Але повторювати у кожній сцені один і той же жарт про те, як Джек каже “а мені нормально”? Дякуємо, ми і так зрозуміли, що Джек у нас трохи того… не дуже далекий хлопчина.

Звісно ж, мораль у фільмі є - щось на зразок “під лежачий камінь вода не тече”. Одначе навряд чи для людини у депресії хорошою рекомендацією буде “просто візьми і вийди з депресії”. Якби все було так легко, у нас давно вже не було б нещасних людей. І чомусь від усіх цих подій і двохгодинного споглядання малосимпатичних чоловіків середнього віку накотила така хандра, якої годі було і очікувати.

Парадоксально, що за всіма канонами фільм мав би мені сподобатися, але чомусь не склалося. Тож об’єктивно я сприймаю його як спосіб провести вечір із бокалом вина (для відповідних людей у відповідному настрої), але не як кінопродукт, який здатен запам’ятатися надовго або справді зачепити.