Коли знаєш, чого хочеш - Рецензія до фільму «Крихітка на мільйон доларів» / Million Dollar Baby

Оскар - 2005, "Найкращий фільм", переможець

Що краще: жити яскраво, але мало, чи сіро, але довго? Чи можна пожертвувати всім задля того, щоб отримати бажане хоча б на кілька митей, а чи краще нічого настільки сильно не хотіти, зберігаючи у своєму житті якийсь баланс? Моя думка така, що глядачі часто дуже люблять фільми про людей, які завжди обирають перший варіант, бо самі вони в основній масі схильні обирати другий. Автори ж даної кінокартини висловилися цілком однозначно, намагаючись закріпити думку, що такі люди, як Меггі Фітцджеральд, існують, і саме цим і вибиваються із загальної маси.

Нам не розкажуть, як так вийшло, що Меггі вирішила, що бокс - це все її життя. Так само ми не дізнаємося, у який момент вона вирішила, що Френкі Данн - це саме той, хто їй потрібен. Але ці два моменти працюють на окреслення образу, характеризуючи її як жінку прямолінійну, чутливу до власних бажань, настирливу і дуже інтуїтивну. Вона мало аналізує, але іде за внутрішніми відчуттями, які приводять її туди, куди вона хоче. Актриса Гіларі Свонк робить значний вклад у персонажа своєю широкою посмішкою, яка додає їй чарівності, робить щирою і якоюсь вразливою, незважаючи на той суворий “чоловічий” спорт, що вона для себе обрала. І є в ній ще дві привабливі риси: майже дитяча безпосередність, що виражається як в умінні говорити несподівані речі, так і в здатності по-дитячому радіти, і якась природна, інтуїтивна здатність сприймати життя таким, як воно є.

Звісно, що не обійшлося без нав’язлого на зубах кліше про “бідну дівчину з низів, що іде до своєї мрії”, але цей факт не існує сам по собі: він створює ще одне важливе тло для доповнення образу - ілюструє стосунки героїні з сім’єю. Очевидно, що їй не вистачає батька, який, мабуть, розумів її краще за всіх. Схоже, що постійна бідність та очевидна лінь “справжніх жінок” - матері та сестри - які виконали своє “призначення” і за це очікують не менш як манни небесної, і послужила поштовхом для розвитку свого роду контрзалежності: ні в якому разі не іти їх шляхом і спробувати зробити щось справді значиме. І так до кінця і не зрозуміло, чи вони бідні, бо ліниві, чи ліниві, бо бідні, але нам очевидно демонструють персонажів, які своїм соціальним статусом здатні виправдовувати все на світі і самі не помічають, як втрачають дещо важливіше за гроші. Також очевидно, що героїня любить свою рідню (чи хоч намагається любити), але вона так само не розуміє і не хоче розуміти їх потреб, як і вони не здатні зрозуміти її.

Одним словом, персонаж вийшов справді багатим, що, мабуть, зіграло мало не вирішальну роль у тому, що вона тримає інтерес і викликає співчуття. У глядача не було жодного шансу встояти, як і у бідного Френкі Данна. У нього своя історія, вона лишається десь за кадром, але очевидно, що він дуже потерпає від відсутності спілкування із власною дочкою, так само, як Меггі потерпає від відсутності рідної душі поряд після смерті батька. Тож взаємини цих двох, хоч і прораховувалися наперед, але показані без зайвого пафосу, діалогів і доволі достовірно. Така собі душевна близькість двох людей з однаковою метою, яким не потрібні зайві слова. Клінт Іствуд робить свій внесок, показуючи підстаркуватого, сварливого, але водночас милого чоловіка, що проходить шлях від повного неприйняття до бажання зробити все на світі задля своєї підопічної.

Сюжетна лінія із Небезпечним вносила певну трагікомічну складову і загалом виглядала симпатично, але здавалася дещо зайвою, так як вона взагалі ніяк не впливала на основний сюжет, та і на характеристику головних персонажів впливала доволі мало. Це був неначе фільм у фільмі: власна сюжетна арка для персонажа Моргана Фрімена, який провів все-таке свій 110-й бій, хоч до нього і не готувався.

Загалом і в цілому, фільм вийшов не стільки про бокс, скільки про людські взаємини. Про те, що іноді найближчі люди - не ті, хто рідні тобі по крові. Про те, що бажання спокутувати провину іноді обертається ще гіршими наслідками. Чи можна сказати, що історія каже нам: нічого жінкам лізти у чоловічий спорт? Ну, за бажання можна і такий висновок зробити. Але я скоріше бачу історію про випадок. Він є результатом череди рішень, але менш випадковим від того не стає, і ніхто конкретно у цьому не винен.

Із мінусів: не дивлячись на те, що фільм емоційно чіпляє, і заслуга тут у першу чергу персонажів та акторів, які підкупають щирістю і змушують собі повірити, не можна не зазначити велику кількість банальних і недостовірних моментів. У нас, як завжди, є суворий тренер, який не хоче брати непідходящого новачка, але потім міняє свою думку. У нас є новачок, що не вміє толком бити по груші, хоч незадовго до цього вона навіть брала участь у поєдинку на розігріві і якось його навіть виграла. Щоправда, цей факт, так само, як і надалі показані перемоги нокаутом у першому раунді, могли бути каменюкою у бік жіночого боксу як такого. Мовляв, до нього настільки на ставилися всерйоз, що часто тренували дівчат як попало, і тому за першої загрози вони сипалися на рингу, неначе стиглі абрикоси у липні.

Та все ж якщо тут ще можна знайти пояснення, то те, як показаний бій за чемпіонський титул, інакше, як натягуванням сови на глобус, не назвеш. Щось подібне можна уявити у дуже низькорівневих поєдинках, але у титульному бою показана поведінка боксерки призвела б, скоріш за все, до моментальної дискваліфікації і втрати всіх поясів, а подібна бездіяльність рефері - до того, що він би судив максимум бійки гопників у підворітні. Можна було б лишити загальний сенс сцени, але поставити її дещо м’якше і більш достовірно, що ніяк не вплинуло б на подальші події, але не викликало б настільки полярних емоцій під час перегляду. З іншого боку, цілого ряду кліше, характерних для спортивних драм, вийшло уникнути, що не може не радувати.

Також дратували доволі сильно пафосні вставки закадрового голосу, які, як ми потім дізнаємося, є листом, який пише герой Моргана Фрімена. Моментами вони виглядали зайвими, то коментуючи те, що глядачеві і так зрозуміло, то перетворюючись на набір фраз, які лиш побіжно ілюструють те, що відбувається.

Резюмую: хороша драматична історія, що іноді дозволяє собі скочуватися у голівудські кліше, та залишає по собі приємні оптимістичні емоції, незважаючи ні на що.