Безпосередність чи інфантильність? - Рецензія до фільму «Чарівна країна» / Finding Neverland

Оскар - 2005, "Найкращий фільм", номінант

А чому Чарівна країна? Локалізатори вирішили мабуть, що у наших широтах не всі в темі, тож назва “Ніландія”, "Ніделяндія", "Небувалія" або “Неможлива країна”, буде і менш благозвучною, і ніяких асоціацій не викличе. Та все ж постійно слухати, як письменник називає свою вигадану країну Чарівною країною, немовби не здатен придумати їй цікавіше ім’я - воно якось дивно…

Джеймс Баррі - автор всесвітньо відомої казки “Пітер Пен” про хлопчика, який не хотів дорослішати. Логічно припустити, що у ній багато автобіографічного, тому її треба розглядати у прямому зв’язку з особистістю самого Баррі. Слід зазначити, що, мабуть, неприязнь до цієї казки “збивала” мені і враження від самого фільму. Хлопчики у ній відстоюють своє право ніколи не виростати і завжди залишатися дітьми, але для цього їм потрібна мама. Нею стає для них дівчинка Венді, яка начебто тікала з дому в пошуках пригод, а в якості пригоди отримала щодення приготування їжі, прання, пришивання гудзиків, стеження за тим, щоб її “дітки” вчасно причісувалися і чистили зуби. Так, Венді не проти, але це тому, що такою її створив письменник, а не тому, що “дочки-матері” - це єдина гра, яка подобається дівчаткам. Тож виходить цікавий посил: хлопці мають право лишатися дітьми хоч до старості, тоді як маленька дівчинка повинна одразу подорослішати і бути 'мамою', причому роль мами зводиться до виключно побутового обслуговування, ніякої іншої функції вона, по суті, не несе. І якщо Пітера Пена автор казки писав явно із самого себе і частково із дітей родини Девісів, яких ми бачимо у фільмі, то Венді, очевидно, виросла із характерних для його часу уявлень про те, яку роль слід відводити дівчинці, і з урахуванням цього дана казка у наш час виглядає істотно застарілою (як, у принципі, і багато інших казок).

Одначе Джеймс Баррі не те щоб хотів назавжди лишитися дитиною. Його тонку душу, мабуть, зачіпали всі ті “дорослі” правила пристойності та незрозумілі ритуали, які зв’язували по руках і ногах його щирість та безпосередність. Імовірно, Джеймсу Баррі більше підійшло б 21 століття, де можна вдень бути офісним працівником, вночі геймером, а у відпустці бігати по лісу з дерев’яними мечами, і більшість людей це давно вже не дивує. Але на його долю випав кінець 19 - початок 20 століття, та ще і в манірній Британії.

Таким він зображений і в фільмі. Мрійливий, спокійний, заглиблений у власні фантазії, та при цьому він іноді, здається, щиро не розуміє, що поганого він робить, які суспільні “правила пристойності” порушує і які дивні думки рояться у головах членів вищого світу, що за цим спостерігають. Вочевидь, саме тому у фільмі його знайомство з родиною Ллуелін Девісів показали так, як показали, адже насправді воно відбулося у 1898 році, коли батько сімейства, Артур, був ще живий, і дві родини тісно приятелювали багато років. Навіть п'єса Пітер Пен була написана у 1904 році ще за життя Артура, тож надихався Баррі, вочевидь, тільки теплими стосунками у родині Девісів і нічим іншим.

Тож Джеймс Баррі у фільмі все ж не виглядає дитиною, він зображений як цілком дорослий чоловік із хорошою фантазією, якому цікаво спілкуватися з дітьми і який їх любить, а раз власних не має, то тягнеться до чужих. Одначе в один момент автори неначе перекреслюють свого наскрізь позитивного героя несподіваним зізнанням: він кохає Сильвію Ллуелін-Девіс. По-перше, чому це подається так, наче з його поведінки апріорі мало б бути зрозуміло? Протягом усього фільму не було жодного натяку на романтику, стосунки були цілком дружніми, і на тобі! І в один момент нетривіальний герой, який не розуміє, чому оточення засуджує його цілком чисті помисли, перетворюється на звичайного чоловіка, який захотів піти наліво, будучи нещасливим у шлюбі. І магія щезає, адже таких історій на світі доволі багато.

І якщо бажання дружньо спілкуватися з дітьми апріорі не може створювати ніяких зобов’язань, то поява у рівнянні кохання все міняє. Якщо ти одну жінку любиш, а іншу ні, чому ти не вирішиш це питання як годиться? Але ні, у цьому фільмі жінки самі вирішують всі проблеми. Дружина розбирається зі своєю подальшою долею, а мати Сильвії приймає важливе рішення щодо Джеймса і дітей, і виглядає так, наче вона вмовляє його на це рішення пристати, хоч ініціатива подібного мала б виходити від нього, і не інакше. Здається, перед нам воістину Пітер Пен у найгіршому сенсі цього слова, але фільм його за це ніяк не засуджує, фільм все стерпить.

Тож як можна ставитися до кінокартини, яка покликана оспівувати дитячу щирість та безспосередність, а натомість чомусь толерує інфантилізм у дорослих? Як на мене, доволі негативно, адже дитяча безпосередність і доросла відповідальність в одній людині - аж ніяк не неможливе явище.

Джонні Депп у цьому фільмі грає добре, як і скрізь, але він не до кінця асоціюється з образом, який створює. Не будучи загримованим під чергового фріка, Депп є привабливим чоловіком. Навіть дуже привабливим. Чоловік з такою зовнішністю мало асоціюється з мрійником, якого діти цікавлять більше за жінок, і Джонні з цим нічого зробити не може, як би він не грав.

Сама ж історія - це зразок байопіку у найбільш тривіальній його формі, коли протягом усього фільму немає майже ніякої сюжетної інтриги і заздалегідь зрозуміло, що буде далі, а розвиток дії фіксується однотипними ситуаціями та діалогами, тож стежити за нею, як на мене, загалом доволі нудно.

Резюмую: фільм із назвою Чарівна країна мав би створювати відчуття хоч якоїсь казковості, але чомусь створює відчуття чогось дивного, але не дивовижного, як і сама казка "Пітер Пен". Немовби навколо картонні декорації, але вони так і не оживають. Неначе це мені обіцяли пригоду, а натомість привели у світлицю і поставили прати речі та пришивати гудзики. З іншого боку, імовірно, моя оцінка доволі упереджена, а фільм у будь-якому випадку знайде свою аудиторію.