Листи з Іводзіми (2006)

Lilia Omelianenko 20 квітня 2020, 23:06

Оскар - 2007, "Найкращий фільм", номінант

Дилогія Клінта Іствуда про події на Іводзімі складається з двох частин. Перша - “Прапори наших батьків”, - розповідає про битву з точки зору американської сторони, зокрема, про те, як було зроблено знамените фото, на якому шість американських піхотинців встановлюють прапор на щойно захопленій ними горі Сурібаті, і знята на основі однойменної книги. Друга - “Листи з Іводзіми” - розповідає про ті ж самі події очима японців, які змушені були відступати крок за кроком під натиском переважаючих сил противника і розуміли, що, скоріш за все, острів стане їх могилою. Вона є “екранізацією” листів, знайдених археологами у печерах Іводзіми, які японські військовослужбовці, зокрема генерал Курібаясі, що керував обороною острова, писали своїм сім’ям, але так і не встигли відправити. Даний факт, з одного боку, надає фільму відчуття правдивості та документальності, а з іншого, постійно викликає питання про те, що і як було переінакшено або прикра ... шено у порівнянні з текстами цих листів. Адже Клінт Іствуд, судячи з його попередньої творчості, іноді трохи тяжіє до різного роду мелодрами в угоду емоційності та кінематографічності.

У першу чергу слід зазначити, що ідея з дилогією сама по собі була блискучою і мала просто-таки неймовірний потенціал. Також вона несла доволі правильне смислове навантаження, показуючи, що у кожної війни завжди є дві сторони, і кожен солдат вважає, що воює за якісь правильні речі. Однак американська частина дилогії “Прапори наших батьків” значною мірою зосередилася на персонажах, які встановлювали прапор, та їх подальших долях, і відійшла від самої іводзімської м’ясорубки, втративши шанс промалювати повноцінне перегукування між двома фільмами дилогії. На ділі особисто я подібний момент запам’ятала тільки один - це епізод із першим японським дотом, який знаходять американці і випалюють його “мешканців” із вогнемета, який показаний з різних боків в обох фільмах. Можливо, таких моментів було більше, але, мабуть, вони були дуже тонкими і малопомітними, а хотілось би, щоб їх змалювали яскраво. Наприклад, можна було вставити одні й ті самі діалогові сцени з різних ракурсів, чи навіть зробити камео головних героїв одного фільму в іншому. У нас же вийшли два кардинально різних фільми: один показує переважно процес, другий - переважно наслідки. Хотілось би, щоб ці два фільми були немов дві половинки цілого, і жоден не міг би існувати без іншого, а отримали ми два самостійних художніх витвори. Така позиція автора має право на існування, та як на мене, через такий підхід і не було до кінця розкрито потенціал ідеї зі створенням дилогії.

Якщо ж розглядати фільм “Листи з Іводзіми” як самостійну кінематографічну одиницю, то одразу виникає відчуття, що режисер хотів зосередитися на дослідженні “загадкової японської душі”, японської ментальності та японського ж способу ведення війни. Він мав намір вичленити її особливості, але водночас і показати загальнолюдську подібність солдатів з обох боків. Очевидний намір продемонструвати, що патріотизм як любов до Вітчизни, бажання чинити правильно і відстоювати власні цінності, демонізація ворога і страх смерті - це речі, які зрозумілі та близькі кожному солдату, незалежно від національності, і ця ідея у фільмі добре простежується.

Однак в той же час важко не погодитися, що зображення японців та зображення японців очима американців - це принципово різні речі, навіть якщо мова йде Клінта Іствуда, який начебто не був помічений ні у вихвалянні війни, ні у сліпому поклонінні американському способу життя. Але чим далі, як то кажуть, у ліс, тим дужче японці починають здаватися не стільки солдатами зі своєю специфічною філософією, скільки хворими на голову людьми. Самурайські принципи, що передбачають загибель “з честю” на полі бою чомусь перетворюються на бажання якомога швидше позбавити себе життя в умовах, у яких можна було б просто вийти до ворога і так само померти з честю, прихопивши з собою і парочку іноземних інтервентів. Не кажучи вже про безглуздість самогубства посеред битви, що ще триває… У крайньому випадку автори могли б продемонструвати, як солдати біжать у “банзай-атаку”, попри заборону командуванням подібних речей, замість показувати щось таке, що у західного (читай: американського) глядача може викликати хіба що бажання покрутити пальцем біля скроні. Також, на фоні подібної розстановки акцентів ще одна авторська ідея - показати людей, що гостро відчувають невідворотність поразки і наближення смерті, - душить саму себе у зародку, адже доволі важко симпатизувати переживанням людей, що настільки низько цінують власне життя, а без цього даний повільний і тягучий фільм перетворюється на дещо нуднувате дійство.

Другий дивний момент - це лейтенанти, які задля слідування тим же таки “самурайським принципам”, ігнорують прямі накази вищого командування, що аж ніяк не асоціюється з японцями, які понад усе цінують дисципліну та субординацію. Можна знайти інформацію про те, що у генерала Курібаясі були конфлікти з генштабом, який не до кінця погоджувався з його специфічною методикою ведення війни, але щоб кожен перший посилав наказ генерала на три букви і йшов робити, як вважає за потрібне? Це не японці, друзі мої, це американці якісь! А в той же час окремі космополітичні підполковники влаштовують своїм солдатам літературні читання листів, написаних полоненим американцям мамами полонених американців. Задля такого американці навіть згодні тимчасово перестати стріляти (мабуть, десь там за кадром аплодують тому факту, що кляті япошки зараз проникаються їх людяністю).

І, як не дивно, так само, як фільм “Прапори наших батьків” демонструє нам пекло на землі, яке влаштовують японці американцям, а потім, мало не одразу - якимось дивом завойовану гору Сурібаті, так і фільм “Листи з Іводзіми” показує все що завгодно, але так і не намагається дати відповідь на питання: як саме японцям вдалося так довго стримувати набагато більшу за чисельністю і краще оснащену технічно армію? Невже це зробили ті самі люди, які регулярно самовбивалися в тунелях і через одного ігнорували накази командира? Може, Іствуд побоявся випадково прославити подвиг японців, що як не як, а з його співвітчизниками воювали, але тоді це доволі мало схоже на об’єктивне зображення подій.

Головні персонажі фільму, які мали б демонструвати нам цю саму японську воєнну ментальність, як не дивно, якраз не схожі на класичних японців. Про генерала Курібаясі нам прямо говорять, що він проходив стажування в Америці і таке як трохи “американізувався”, та і взагалі був противником цієї війни. Другий - це боягузливий рядовий солдат Сайго, який дуже не хотів на війну і дуже сильно боїться помирати. Обидва персонажі дуже прийнятні для американського ока, бо уособлюють всю “неправильність” цієї війни і неадекватність ідеології, що прирікає людей стояти на смерть, одначе жоден із них по суті не є “справжнім японцем”.

Виходить, що саме “американізовані” персонажі є протагоністами і викликають у глядача співчуття, а “справжні” японці в основній своїй масі - це оті самі дивні товариші, що ігнорують накази командування і масово самовбиваються, тому співчувати їм доволі складно. Справжні японці - це жорстокі дурні, їх розуміти не обов’язково, і взагалі, вони самі винні, а от американізовані японці - це хороші хлопці. Отакий от виходить трошки маніпулятивний аналіз японської ментальності.

Менш із тим, кінокартина пропонує нам у копилку парочку думок. Перша - ніколи не надійся на милість ворога, бо для нього ти завжди будеш ніхто і звати тебе ніяк, і нічого він тобі не винен. Правда, зважаючи на показане, думається, що все ж американські солдати трохи рідше вбивали полонених, аніж японські лейтенанти віддавали накази про масове самогубство, так що думка вийшла трохи полемічною.

Друга - навіть поганий солдат на щось та і згодиться. Адже якби рядовий Сайго виявився хорошим виконавцем наказів, археологи так і не розкопали б на Іводзімі листи генерала Курібаясі. Читати далі