7/10 Насильство породжує насильство

Оскар - 2006, "Найкращий фільм", номінант

Анотація до фільму розповідає нам про Мюнхенський теракт 1972 року доволі детально, а от сам фільм - не так і багато. Насправді він робить акцент на відповіді на теракт ізраїльських спецслужб, яка увійшла в історію як операція “Гнів Божий” та операція “Весна молодості”. В результаті їх проведення було ліквідовано 13 із 17 палестинських терористів, які, за твердженням Моссаду, були тим чи іншим чином причетні до організації теракту. Природньо, що палестинські лідери стверджували, що операція була “війною, закамуфльованою під помсту”, і що насправді жоден з убитих палестинців стосунку до подій у Мюнхені не мав.

Фільм знятий за книгою канадського журналіста Джорджа Джонаса “Помста”, яка, у свою, чергу, написана за розповідями Юваля Авіва, консультанта з безпеки, який стверджував, що він був агентом Моссаду і керівником операції, про яку розповідають і книга, і фільм. Одначе, наскільки я розумію, виникали певні сумніви щодо правдивості біографії Авіва і стовідсоткових доказів насправді немає. Більше того, Джордж Джонас вніс у книгу художню складову, наприклад, тим, що створив для неї вигаданих персонажів. Зокрема, таким є головний герой Авнер Кауффман, лиш частково “списаний” з Авіва, і решта персонажів, скоріш за все, також є художніми.

Книга раніше вже екранізувалася: у 1986 році вийшов фільм “Меч Гідеона” із схожим сюжетом. І от тепер Стівен Спілберг зняв свій “Мюнхен”, у початкових титрах якого вказано “inspired by real events”. Ця фраза зазвичай означає, що творці надихалися реальними подіями, але показане у фільмі є переважно вигадкою. Але незважаючи на це явне попередження, багато хто був невдоволений тим, що Спілберг… не перевіряв факти перед тим, як їх екранізувати!

Так, переважно негативно оцінили кінокартину, як не дивно, представники ізраїльських спецслужб. “Непрофесійна”, “нереалістична”, “не має жодного зв’язку з реальністю”, “пригодницька історія для дітей” - це, вочевидь, найм’якші епітети. Природньо, що невдоволеними залишилися і араби, які звинуватили Спілберга у “політизованому та однобокому висвітленні подій”. Однак після перегляду самого фільму справжні причини невдоволення стають очевидними. Арабський світ ніяк не міг підтримати кінокартину, зняту американцями, де араби вчергове виступають у ролі умовних антагоністів, а євреї ніяк не могли бути задоволеними, що “найліпший друг Ізраїлю” у своєму фільмі міг піддати хоча б найменшому сумніву правильність їх дій.

Догодив він, схоже, хіба що основним своїм глядачам - американцям, для яких, власне, і знімав. Адже вони у даному випадку - сторона нейтральна, тож можуть пробачити протагоністів, що сумніваються, і навіть на хвилинку прийняти той факт, що араби, можливо, теж люди. Існує думка, що у таких спосіб Спілберг замаскував свою позицію відносно подій 11 вересня 2001 року і американської відповіді на терористичну загрозу, розуміючи, що пряме висловлювання його країна не сприйме. Однак, як на мене, аналогія дещо притягнута за вуха, адже в ізраїльсько-палестинських взаєминах є один чіткий компонент, начисто відсутній у американо-арабських: і перші, і другі воюють за той єдиний шмат пустелі, який вони мають право назвати домом. Іншого місця під сонцем вони не мають, тому боротьба іде не просто за економічні чи політичні інтереси, а за власну національну самоідентифікацію. Природньо, що з такою постановкою питання навіть терористи отримають свою долю глядацького співчуття, хоч ми і не схвалюємо їх методи.

Навряд чи я можу в силу недостатньої компетентності сперечатися з керівництвом Моссаду щодо реалістичності чи нереалістичності показаного, однак, як мінімум, кінокартина старається, дотримуючись своєї жанрової приналежності і не скочуючись ні у “Джеймса Бонда”, ні у “Місію: неможливу”. Під час демонстрації агентської роботи фільм намагається тримати баланс між відносною достовірністю і видовищністю, і це в нього непогано виходить, але не без претензій. Наприклад, у певні моменти здається, що наші герої працюють настільки голосно та грубо, що за ними давно вже мала б ганятися вся місцева поліція.

Спосіб, обраний для демонстрації, скажімо так, “ліквідації об’єктів”, покликаний донести до нас ідею, що навіть якщо ти намагаєшся уникати жертв серед цивільного населення, щось цілком може піти не так. Невинні люди можуть постраждати абсолютно випадково і ось питання: чи не споріднює це праведних месників із справжніми терористами (які, насправді, теж вважають себе праведними месниками)? Однак з іншого боку, коли ти як глядач спостерігаєш, як мало не кожного разу щось іде не так, то мимоволі починаєш сумніватися не у правильності обраних методів, а у професійності агентів, що взялися за подібну роботу.

Тим більше, фільм, здається, дає зрозуміти, що жоден з групи подібних завдань ніколи не виконував, і цілком логічно, що у кожного з них у той чи інший спосіб починають виникати сумніви у правильності обраного шляху. З одного боку, цей сюжетний хід створює необхідний, скажімо так, “політичний баланс”, а з іншого, робить героїв більш людяними і цим прописує чітку різницю між ними і справжніми терористами, які ні в чому не сумніваються. (Перший нюанс якраз не сподобався ізраїльтянам, а другий - палестинцям). Водночас, цей хід дещо порушує логіку самого фільму, адже виникає питання: навіщо призначати на подібне завдання людей, які апріорі можуть сумніватися і через це взагалі його провалити? До того ж, немає ніяких свідчень про те, що справжні учасники операції “Гнів Божий” відчували хоч якісь сумніви щодо правильності своїх дій після того, що сталося на Мюнхенській Олімпіаді.

Із відвертих мінусів: Дещо дивною і по-голівудськи клішованою здалася мені лінія з французькою “приватною організацією”, яка розшукувала всіх для всіх і значно полегшувала життя як нашим героям, так і сценаристам фільму, яким без неї довелося б прописувати цілу історію пошуку агентами своїх об’єктів, а так з’явилася можливість сконцентруватися на демонстрації самих убивств і внутрішніх переживань персонажів. Однак ці всі герої, які “не видають інформаторів” навіть власному керівництву і заявляють щось на кшталт “ви не можете нічого вимагати, бо офіційно мене не існує” вже трохи нав’язли на зубах, так само, як і герої, яким подружня вірність у буквальному сенсі рятує життя (сімейні цінності! ура!). А неклішована знахідка порадувала ще більше: якщо твій друг постраждав, виявляється, треба піти помститися виконавцю-фрілансеру, навіть не спитавши, хто ж був замовником...

Резюмую: Стівен Спілберг, очевидно, намагався виступити як “голуб миру”, водночас прагнучи і дати об’єктивну політичну оцінку подіям, і утвердити ідею того, що людяність і гуманізм є основними цінностями, тож жоден силовий варіант проблему не вирішить. Терористичні атаки палестинців будуть і далі переконувати увесь цивілізований світ у їх звірячій сутності, замість того, щоб викликати співчуття до їх потреб. Убивства ізраїльтянами терористів не вирішать проблему, адже на місце вбитих прийдуть інші і підхоплять знамено боротьби. Насильство - не вихід, говорить нам Спілберг. Однак, з іншого боку, виходу він також не пропонує, нагадуючи деяких любителів постулату “треба просто перестати стріляти”, які до кінця не усвідомлюють, що у подібних речах нічого “простого” за визначенням не існує.

P.S. До речі, про Мюнхенський теракт. Сам фільм використовує його як зав’язку, періодично плутаючись у власному фактажі. Наприклад, ось журналіст розповідає про двох заручників, убитих у власних номерах, і ще дев’ятьох, які загинули під час перестрілки в аеропорту. При цьому нам демонструють відеоряд, який не відповідає сказаному: більшість заручників гине в номерах, і тільки троє - в аеропорту. Виходить, що фільм суперечить не тільки реальності (а оскільки в цьому епізоді називають реальні імена і прізвища, тут якраз варто було б дотримуватися документальної точності). Фільм суперечить ще і сам собі, і це якось… м’яко кажучи, дивно, хоч на основний сюжет це мало впливає.

Також слід зазначити, що сама ця подія могла б стати хорошою основою для окремого фільму. Можна було б розповісти про недостатню охорону олімпійського селища (адже Німеччина намагалася створити імідж “безтурботних ігор”, продовжуючи відмиватися від образу мілітаристської держави). Про обіцянки щодо окремих заходів безпеки для ізраїльської команди, які так і не були виконані. Про німецького психолога, який розробив 26 сценаріїв можливих терористичних атак, щоб допомогти організувати охорону селища, але його розробками не скористалися. Про те, що сценарій № 21 практично один в один відповідав тому, що потім сталося насправді. Про загальну некомпетентність німецької поліції перед обличчям терористичної загрози і відмову прийняти допомогу більш досвідчених ізраїльських колег. Про фатальні помилки, допущені при підготовці спецоперації зі звільнення заручників в аеропорту (так, у снайперів навіть не було рацій, тому ніхто їм не повідомив, що терористів насправді більше, ніж вони думали). І ще про купу цікавих фактів, які за сукупністю коштували життя невинним людям. Перший і останній художній фільм на цю тему був знятий для телебачення аж у 1976 році, тож мені здається, що давно пора оновити цю історію для сучасного глядача.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментарі:
Поки коментарів нема. Будьте першими - напишіть коментар!

Увійдіть, будь ласка, щоб коментувати

Нещодавно переглянуті: