Знайдено 127 результатів 
Оскар - 2004, "Найкращий фільм", номінант
Оригінальна назва фільму “Seabiscuit” перекладається як сухар або галета, і це кличка коня, який, власне, і є головним героєм цієї кінокартини, чи, принаймні, з’єднувальною ланкою для сюжету. Певна річ, що нашому глядачеві дослівний переклад не дав би ніякої інформації про те, чого очікувати від фільму, але варіант локалізаторів - “Фаворит” - ще гірший! Справді, невже так необхідно було обізвати Фаворитом коня, який був за всіма параметрами більше схожий на Аутсайдера? Ну та то таке...
Отже, перед нами еталонна спортивна драма, яка змушує співпереживати і навіть бере за душу, та водночас не може не викликати роздумів на зразок “десь я це вже бачив” Автори фільму зосередилися на класичній спортивно драматичній канві із серії “зустріч - тренування - перемога - проблема - тренування - перемога”, і це передбачувано до крику. Та оскільки у цих законах жанру насправді мало що можна поміняти, то окрім загальної сюжетної лінії, яка не ... передбачає неочікуваних поворотів, “брати” доводиться ще і якимись іншими речами.
У нашому випадку, слідуючи за текстом екранізованого роману “Сухар - легенда Америки” , автори намагаються розгорнути історичне тло і вписати в нього персонажів, надавши історії цілісності, однак виходить у них це далеко не ідеально. Чи то аж занадто багато матеріалу з книги було викинуто задля дотримання хронометражу, чи це огріхи постановки, але історичні “довідки” іноді виглядають безсистемними вставками, які неначе живуть своїм життям та існують окремо від персонажів. Історія про те, як Велика Депресія стає чинником, який докорінно міняє долі деяких людей, як кінні перегони стають мало не улюбленою розвагою американців, у яких мало що лишилося, і як маленький відбракований коник-переможець стає для них символом надії на майбутнє, у принципі у фільмі простежується, але якось дещо пунктирно, хоч помітно, що спроби розповісти таку історію робилися.
Схожа проблема і з персонажами. Вони прописані, їх втілюють хороші актори, їх історії напхані деталями, та водночас вони подані доволі крупним помолом і тому їх характери, дії та мотивація постійно викликають питання. Чому батьки покинули героя Тобі Магуаєра (не могли прогодувати сина чи хотіли дати поштовх його таланту, були праві чи неправі)? Чому тренер - любитель коней відійшов від основної роботи, заробив репутацію міського божевільного, а потім одразу погодився на пропозицію роботи, хоч роботу не шукав? Як сам бізнесмен (Джефф Бріджес) без найменших сумнівів узяв на роботу такого дивака?
Персонаж бізнесмена заслуговує на окремий абзац. Людина, що заробила статки на виробництві та торгівлі автомобілями, а потім чомусь вирішує купити не просто скакового коня, а такого, про якого, м’яко кажучи, малувато позитивних відгуків. Він зайнявся конями і участю в перегонах у якості хоббі чи це був спосіб альтернативного заробітку? Якщо перше, то як могла не зачепити його та сама Велика Депресія, що в нього лишився час і кошти на таке хоббі? Якщо друге, то як він міг купити мало не на останні гроші скакового коня із далеко не найкращими характеристиками? Це ж мало не те саме, що викинути гроші на вітер! А ще він настільки добрий, що абсолютно не схожий на бізнесмена. Постійно всім “дає шанс”, іноді закриває очі на відвертий обман і непрофесіоналізм, довіряє своїй інтуїції настільки, що це мало не за межами логіки, але при цьому у нього все і завжди виходить…
Найбільш тривіальна частина починається, коли троє героїв зустрічаються, адже зрозуміло, що зараз вони всі разом будуть тренуватися і витренують те, що треба, і їх взаємодія місцями вийшла доволі “плакатною”, ніж я очікувала. Навіть спроби вклинити деякі дрібні конфлікти виглядають чужорідними - настільки у цієї трійці все залито цукром з патокою, настільки вони хороші та правильні. Чесно кажучи, краще б приділили більше уваги технічним деталям, щоб людина, абсолютно незнайома з перегонами, змогла для себе зрозуміти, яким чином поєднання досить маленького за розміром коня і високого (а отже, важчого) жокея, не завадило цьому тандему перемагати. Спроби, які робить фільм для того, щоб пояснити даний парадокс, зводяться загалом до психології, тренувань і волі до перемоги, але ж ці фактори не можуть відміняти об’єктивну реальність!
Один із цікавих і правильних посилів картини - фраза про те, що “всякий кінь на щось та і згодиться”. Адже, на противагу сказаному, головні герої картини якраз не готові згодитися “на щось”, їм якраз потрібно все або нічого. Фільм вийшов не про прийняття обставин, а про те, що треба вперто боротися з ними, і тоді станеться диво. Менш із тим, диво стається у одному випадку з мільйона, а от приймати свою долю як є - навик доволі важливий.
Загалом, що хотіли показати - у принципі, ясно. Що іноді рецепт успіху - це коктейль із оригінальних і нестандартних складових, які опинилися у потрібному місці у потрібний час. Що у справу треба вкладати душу, а не робити на ній гроші (тут наш “Фаворит” прямо перекликається із ще однією спортивною драмою - “Джеррі Магуаєр”, причому у хорошому сенсі.). Що треба боротися і не здаватися.
Також тут можна помітити певне протиставлення механічного і живого. Так, механічне виробництво виливається у кризу, втрати, самотність. Дружини кидають чоловіків, діти - батьків. Бездушний бізнес провокує загибель дитини і розлучення з дружиною, звільнення від нього - знайомство з новою жінкою, яке штовхає на шлях бізнесу більш душевного, природного, пов’язаного із живими істотами, який, навпаки, створює нове, стимулює соціальні та особисті зв’язки. Цікава лінія, але сприймати її слід виключно як метафору, адже з точки зору реалізму вона не витримує ніякої критики. Бізнес є бізнес, на чому б він не робився, а люди завжди мають шанс лишатися людьми, чим би вони не займалися.
Резюмую: непоганий фільм, потенціал якого до кінця не було реалізовано.
Оскар - 2004, "Найкращий фільм", номінант
Як виявилося, ця кінокартина знята за мотивами серії романів Патріка О’Брайана про капітана Джека Обрі та його друга, корабельного лікаря Стівена Метьюеріна. Всього цикл містить 20 романів, у яких детально і з дотриманням фактів, відповідностей, використанням морської термінології та достовірним описом маневрування кораблів, описуються пригоди вказаних персонажів у період наполеонівських війн. Їх образи є вигаданими і тому збірними. Так, зокрема, автор приписує головному героєві Джеку Обрі подвиги, насправді здійснені іншими морськими капітанами, та все ж самі події романів, наскільки я розумію, значною мірою історично достовірні.
Судячи з опису, все, що лишалося кіновиробникам - це просто взяти один з готових сюжетів та відобразити його на екрані, намагаючись не нашкодити там, де все і так добре, і вони з цим нелегким завданням прекрасно справилися.
Сюжет кінокартини справді, як би це банально не звучало, захоплюючий і непер ... едбачуваний. У певні моменти кінокартина навіть трохи імітує зміну жанрової спрямованості, що створює додаткову родзинку, а іноді вносить у оповідь певну долю іронії, та все ж основна задача сюжету, зважаючи на пригодницьку спрямованість фільму - тримати в напрузі, при цьому не нагнітаючи її на порожньому місці з повітря, що йому цілком вдається.
Не являючись знавцем, але все ж маючи певні уявлення про те, як мають виглядати морські битви (спойлер: не так, як у Піратах Карибського моря), сказала б, що ця сторона знята максимально реалістично, але при цьому і достатньо захопливо. Виявляється, тримати увагу глядача можна і без польотів на мотузках, акробатичних трюків та криків "На абордаж!". Так само довіру викликає і антураж, і зображення тогочасного морського побуту. Ну і не могла не порадувати відсилка до Дарвіна з його дослідженнями Галапагоських островів.
Акторський склад цікавим чином перегукується зі знятими за пару років до того "Іграми розуму". Там якраз запалював тандем Рассела Кроу у ролі дивакуватого інтроверсивного аж до асоціальності математика і Пола Беттані у ролі веселого та хвацького сусіда по кімнаті. У цьому фільмі ми мали можливість спостерігати за цікавою метаморфозою: Рассел Кроу у ролі веселого, балагуристого та водночас домінантного капітана, та Пол Беттані у ролі його антипода - спокійного та іронічного лікаря-натураліста. Ця парочка також постійно демонструвала різницю у поглядах на те, що складало реалії їх життя: на війну, обов'язок, дисципліну і владу, дружбу і дане слово, відповідальність та совість, але дивним чином виходило, що пристати на правоту одного з них повністю неможливо. Кожен з них має свою правду, а разом вони доповнюють одне одного, немов віолончель та скрипка у струнному дуеті, і водночас врівноважують одне одного, немов дві шальки терезів.
Окрім сказаного вище, вагомою перевагою фільму можна назвати те, що він не кидається в крайнощі: не скочується в гуморну оповідку на зразок тих же Піратів, але і не вдаряється у надмірно смішний пафос, яким так часто грішать американські епічні кінокартини. Навіть напутня промова капітана у сцені перед боєм нагадує скоріше короткий інструктаж і містить буквально пару пафосних слів про батьківщину, лише щоб швидко нагадати солдатам, хто вони, що тут роблять і навіщо. Завдяки цьому персонажі картини, і головні, і другорядні, виглядають живими. Ти їм віриш, а тому за них переживаєш. Їх мотивація стає простою, зрозумілою і ненадуманою, відображаючи звичні, та водночас не так і прості істини.
Однак при всіх достоїнствах складається враження, що фільм намагається бути водночас усим і всім догодити, а тому він якийсь “усереднений”. Не драма, не комедія, просто хороше пригодницьке кіно, але воно ризикує не лишитися у пам'яті надовго. Здається навіть, що зараз про цей фільм вже взагалі мало хто знає і пам'ятає. Не вистачає йому якоїсь невловимою родзинки для того, щоб із хорошого кіно перетворитися на надзвичайне. З іншого боку, може так і виглядає “золота середина” за всіма параметрами?
Ну і, виходячи з факту наявності багатої літературної основи, як на мене, варто було б знімати не фільм, а серіал, адже ці цікаві персонажі заслуговують на більш детальну розповідь про їх морські пригоди, або, як мінімум, на її продовження.
Оскар - 2004, "Найкращий фільм", номінант
Дослівно назву даного фільму можна було б перекласти як “Втрачено при перекладі”. Можливо, вона відсилає нас до сцени, де перекладачка чи то через власну некомпетентність, чи то будучи упевненою у неможливості культурного порозуміння, не зовсім правильно перекладає монолог японського режисера для американського актора, до якого він, власне, і звернений. Але оскільки мені так і не вдалося до кінця зрозуміти сакральний сенс цієї сцени (ну, наймайте нормальних перекладачів, і не буде нічого втрачатися при перекладі), то я скоріше приходжу до висновку, що вона має охоплювати більш широкий сенс. Поміщаючи нас у ситуацію зіткнення двох культур, нам неначе хочуть сказати, що труднощі з порозумінням трапляються також і у тих, хто начебто спілкується однією мовою, і річ тут зовсім не у відсутності чи наявності мовного бар’єру.
Подібні труднощі з близьким оточенням виникають і у головних героїв, це продукує їх душевну самотність, яку пот ... рапляння у нерідне культурне середовище тільки підсилює. Навіть більше, перебування у чужій країні якраз і використовується у якості художнього прийому для підкреслення цієї самотності. Складається враження, що герої постійно стикаються із такими культурними проявами, які увесь час викликають у них неприйняття, відторгнення, неприємне здивування і, як результат, бажання забитися у якусь шпаринку, тільки б цього не бачити і не чути. Але кожен, хто бував за кордоном, хоча б у якості туриста, знає, що інша країна сприймається зазвичай як нова та цікава, а не чужа та ворожа, якщо ми маємо до кого поговорити, і маємо того, хто б нас слухав, і саме чогось такого нашим персонажам ой як не вистачає.
Боб, герой Білла Мюррея, вийшов колоритним - водночас саркастично-іронічним і дуже втомленим від життя, сумним, але не депресивним. Це немов Пітер із Мисливців за привидами, який постарів і втратив глибинний сенс існування, який у підсумку звівся до спроб розпізнати бордовий колір серед 50 відтінків бордового, та все ж не втратив здатність хоч і трохи сумно, але влучно жартувати над усим, що його оточує.
Шарлотта, героїня Скарлетт Йохансон, у своїх спробах самопошуку виглядає дещо аморфною, ну або просто викликає бажання допомогти їй розібратися в собі через чарівний пендель у вигляді особистої драми, будь то втрата джерела доходів чи якась інша рушійна сила. Її проблеми навряд чи будуть зрозумілими людині активній, від неї віє чи то богемністю, чи то інфантильністю, і Шарлотта виглядає справжньою героїнею нашого часу - дівчиною, яка має свободу вибору, та поки не придумала, що з нею робити.
Чи могли б ці двоє помітити одне одного десь у барі Лос-Анджелеса і чи стали б вони одне одному хоч якось потрібними, зважаючи на різницю у віці, статусі, захопленнях… та майже в усьому, що визначає особистість? Якось малоймовірно… Очевидно, що саме магія і водночас прокляття їх місця перебування визначила їх взаємини і дала їм шанс одне одного побачити.
Особисто мені найдужче, мабуть, заважала різниця у віці головних героїв. Зрозуміло, що вони потягнулися одне до одного, у першу чергу, на емоційному рівні, але саме через віковий фактор їх закоханість видавалася якоюсь дивною і трохи чужорідною. Неначе фільм раптово вирішив погратися у “романтичну комедію”, а потім перестав, поховавши всі надії на визначення його конкретної жанрової приналежності.
Мабуть, саме через це кінокартина спершу викликала доволі некомфортне відчуття. Адже у якийсь момент виникала необхідність надати героям “романтичного” сприйняття, але зробити це не виходило, як не парадоксально, через відсутність ряду кліше, характерних для “романтичних комедій”. І тільки через певний час після перегляду стало зрозуміло, що саме це і виділяє дану кінокартину, вирізняє її серед відносних жанрових “родичів”, робить самобутньою і вимагає індивідуального та чуттєвого, а не звично-клішованого, підходу до сприйняття історії героїв. І якщо у мене не вийшло до кінця їх специфічними стосунками, то це не означає, що не вдалося комусь іншому. Або ж я просто дивилася фільм не в тому настрої.
Зрозуміло, що це кіно не про кохання, це було б занадто просто. Зрозуміло, що це кіно не про взаємне збагачення і вирішення своїх проблем. Так, є цілий пласт фільмів, де герой/герої шляхом контакту із малознайомими людьми несподівано розуміють, що і як їм далі робити зі своїм життям, але ця кінострічка і сюди не потрапляє. Це кіно скоріше про... паузу, на яку герої ставлять основний сюжет свого життя заради побічної гілки. І хай навіть остання на даний момент здається на порядок привабливішою, її ніхто і ніколи не обирає, адже у цьому немає ніякого подальшого сенсу.
“Я більше не прийду до тебе в номер. Тому що вже ніколи не буде так весело” - говорить Шарлотта Бобу, і вона права. Миттєвості не повторюються, і тим вони цінні. І не будь-які стосунки мають закінчуватися сім'єю, дітьми та “вічним коханням”, так само як і не будь-яке закордонне знайомство має переростати у банальний “курортний роман”.
Фільм, безумовно, не для всіх, але це не означає, що всі, кому він не сподобався, мають недостатній інтелектуальний рівень. Його треба не розуміти чи препарувати, а відчувати, і це нормально, що історія підстаркуватого актора та інфантильної дружини фотографа не в кожного викличе яскравий емоційний відгук. Та все ж важко не відзначити і цілісність історії, і гарну акторську гру вкупі з потраплянням у типажі, і комедійну складову, а цього зазвичай вже достатньо для того, щоб назвати фільм хорошим.
Оскар - 2003, "Найкращий фільм", переможець
Що першим впадає в око при перегляді - у цьому фільмі абсолютно відсутній протагоніст. При цьому річ не про те, що автори зміщують акценти, наприклад, виставляючи не надто хорошого персонажа позитивним героєм. Тут протагоніст просто не заявлений у принципі, а сама історія є не протистоянням, а, скоріше, безпристрасною оповіддю про звичайних людей у не зовсім звичайних обставинах.
Певні паралелі із мюзиклом “Мулен Руж”, який вийшов за пару років до цього і також номінувався на Оскар, звісно ж напрошуються, зважаючи на той факт, що свого часу Базу Лурману пропонували зняти “Чикаго”. Але Лурман відмовився, і тому ці два фільми вийшли все ж досить різними. “Мулен Руж” використовує доволі примітивний сюжет із обов’язковою любовною лінією як канву для нанизування музичних номерів, що перетворює фільм на один тривалий відеокліп. Якщо прибрати музику, залишиться доволі мало осмисленого матеріалу. “Чикаго” ж має цілком самостійний сюже ... т, і якщо прибрати музику з нього, вийде доволі невесела, та все ж вивірена і закінчена драматична історія. Одначе формат мюзиклу збавляє градус серйозності, даючи глядачеві відчути певну оперетковість того, що відбувається, транслюючи йому той самий дух Чикаго 20-х років, де ніяк не можна було ставитися серйозно ні до джазу, ні до вбивства, ні взагалі до життя.
Мій улюблений персонаж у цьому фільмі - це, звісно ж, головна героїня Роксі Харт. Загалом, думається мені, якщо жінка самозакохана і меркантильна, але при цьому розумна, вона часто має певну харизму, що викликає до неї змішане ставлення: відразу і захоплення водночас. Якщо жінка недалека, але при цьому має гарний характер, вона може бути милою і, як мінімум, нікому не шкодити. А от Роксі Харт - це вибухова суміш тупості, недалекості, егоїзму, проміскуїтетності, меркантильності і самозакоханості, і подібний набір “чеснот” у жінці просто доводить до сказу. Та і в чоловікові, чесно кажучи, теж…
При цьому героїня все одно залишається якоюсь… дрібною. За нею не відчувається масштаб, справжні амбіції, таланти, увесь її арсенал маніпуляторських прийомів - це сльози, зомління і пропонування сексуальних послуг, та і мріє вона лиш про феєрію оплесків і про те, щоб у очах людей повсякчас бачити своє прекрасне відображення. Хай там як, а подібна жінка скінчила б свої дні безславно, бо хоч пару разів вона і змогла вхопитися за правильну ідею і адаптуватися до ситуації, та за таких вихідних даних це не може тривати вічно.
На фоні Роксі навіть Велма Келлі, співачка з дешевого кабаре, виглядає зразком якості та гідності. Так, Велма як персонаж другорядний розкрита дещо гірше і у сприйнятті її образу є білі плями. Але ми все ж можемо припустити, що ця дівчина мала хоч якийсь талант, раз достатньо успішно виступала у дуеті з сестрою, на відміну від абсолютно бездарної Роксі. Менш із тим, обидві дівчини ідеально ілюструють Чикаго у його погоні за славою і дутими зірками.
Біллі Флінн вийшов дещо однобоким, та прекрасно доповнює героїнь у їх самозакоханості, являючись типажем харизмата-ляльковода і постійно перемагаючи як завдяки абсолютній безпринципності, так і завдяки грі на романтичних настроях і бажанні людей чути лиш те, що вони хочуть.
Всі три акторські роботи прекрасні і заслужено відзначені преміями та номінаціями (Золотий глобус у Гіра та Зельвегер, Оскар у Кетрін Зета-Джонс). Зустрічала, правда, думку, що Рене Зельвегер абсолютно не підходить на таку роль, погано грає та співає, і взагалі не красуня. На це я можу сказати тільки одне: якщо Рене Зельвегер виглядає у своїх музичних номерах бездарно, дерев’яно і не заворожує вокалом, то це значить, що вона прекрасно справляється із роллю, адже такою і має виглядати Роксі Харт. Вона має бути настільки несимпатичною, щоб викликати мінімум співчуття, і актриса представляє нам саме такого персонажа.
Про що кіно? А кіно у яскравих декораціях, музичних номерах, деякі з яких стали класикою, і з використанням цілого ряду художніх прийомів та умовностей доносить до нас просту і зрозумілу інформацію про наш світ. Про те, що невинних людей страчують, а винних випускають, докази фабрикуються, а всім заправляють гроші. Про те, що симпатичною мордочкою можна добитися більшого, ніж мізками. Про те, що шоу-бізнес живе скандалами, а найкращий піар - чорний. Про те, що якщо ти добрий, милий і люблячий, тебе будуть використовувати. Про те, що люди рідко думають головою. Ну і про те, що не треба мати талант, а треба придумати, як зробити так, щоб тебе запам’ятали. Минуло 100 років, а нічого не змінилося, світом править той же самий хайп, який із газетних передовиць перемістився у ютуб та соціальні мережі.
Мало не вперше в житті я не буду придиратися до реалізму. Справді, яка різниця, скільки жінок повісили у Чикаго за вбивство у вказаний період? Кого хвилює надмірна схематичність і театралізованість судового процесу? Фільм живе, розповідає історію своєю унікальною мовою та іронічно доносить заявлені ідеї. Він прекрасний.
Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант
Серед оскарівських номінантів 2003 року, між приреченим на успіх “Піаністом”, який мало того, що байопік, так ще і вкотре розкриває дуже трагічну, але благодатну тему, між серединкою саги про Володаря перснів, між легким і феєричним мюзиклом “Чикаго” та епічно-романтично-патріотичними “Бандами Нью-Йорка”, несподівано затесалося доволі-таки непросте кіно.
По-перше, при перегляді подібного фільму мимоволі почуваєш себе недостатньо компетентною для того, щоб взагалі давати йому оцінку. Немовби тут треба бути професійним кінокритиком, і бажано ще перед цим захистити кандидатську дисертацію з літератури. А у нас що? Роман Майкла Каннінгема “Години”, за яким знято даний фільм - не читала. Роман Вірджинії Вульф “Місіс Делавей”, використаний Каннінгемом у якості метатексту - тим більше не читала. Спроба ж прочитати його призвела до усвідомлення, що він є зразком інтелектуальної прози, написаної у жанрі потоку свідомості, а жанр цей дово ... лі складний для сприйняття і точно не мій улюблений. Тут необхідно не скільки глибоко вдумуватися, скільки глибоко відчувати, занурюватися у потік і пізнавати героя/героїню певними глибинними ділянками мозку. Безумовно, це складніше, аніж читати описові характеристики, адже процес пізнання і творення висновків тут відбувається немовби зсередини, і тільки якщо герой справді цікавий читачеві, він стане витрачати час на подібне занурення.
Менш із тим, пару слів сказати все ж хочеться.
Для початку - цей фільм дуже “жіночий”, незважаючи на те, що і режисер, і сценарист, і автор літературного першоджерела - чоловіки. Адже і всі головні героїні - жінки, і наповнений він не скільки подіями, скільки рефлексіями та роздумами, і рефлексії ці значною мірою стосуються жіночої суб’єктності героїнь, усвідомлення і бачення ними самими власних ролей.
Далі слід зазначити, що самої по собі ідеї із романом, який пов’язує крізь простір і час його автора, читачку і потенційну героїню, вже достатньо для привернення уваги, адже вона доволі нетривіальна, хоч і не те щоб абсолютно нова. Таким чином, як мінімум композиційно фільм запам’ятається навіть тим глядачам, які не зачепляться за сюжет і персонажів у силу тих чи інших обставин.
Кожна з героїнь фільму тим чи іншим чином схожа на місіс Делавей, та водночас ці три жінки не схожі між собою. Чи можна це вважати метафорою того, що якими б різними не були жінки, їх історії часто схожі не через подібність їх характерів, а через подібність їх сприйняття суспільством? Можливо. Але не точно.
Скоріше схоже на те, що ці три жінки - немовби етапи розвитку місіс Делавей від найслабшого до найсильнішого, і водночас “реінкарнації” цієї героїні у різні часи. Кожна з них по суті потрапляє в обставини, що її притісняють, будь то хвороба, невдалий шлюб чи токсичні стосунки, або ж усе разом. Кожна з них тією чи іншою мірою думає про самогубство, але якщо одна його схильна скоїти, то друга обере життя у якості виходу із ситуації. Третя ж матиме достатньо сил, щоб не просто обрати життя, а зробити його таким, як їй потрібно, і це саме героїня нашого часу. Світ змінився, він став більш прихильним до жінки та її потреб, неначе хочуть нам сказати. І так, не випадково кожна з героїнь має лесбійські нахили, та лиш одна має змогу їх повноцінно реалізувати.
Простежується також і зв’язок між Вірджинією та героїнею, яку вона вигадала. Здається, що вона вклала у неї частинку себе, та водночас зробила її і не схожою - більш сильною, врівноваженою, такою, що організовує простір і час навколо себе. Чи хотіла б сама Вірджинія, яка навіть боялася домашньої прислуги, стати такою жінкою? Можливо. Але не точно.
Сама ж героїня, Клариса, мабуть не переживає і половини тих емоцій, які переживав її книжний прототип, адже, будучи перенесеною в реалії сучасності, вона може бути собою, вільно обирати, як жити, коли і з ким. Менш із тим, проблема нерозділених почуттів, бажання бути потрібною і водночас “контролювати периметр” навколо себе, бажання бути і водночас не бути з людиною, все ж лишається, адже такі речі існують поза простором і часом.
Найцікавіша, мабуть, у цьому фільмі історії Лори Браун, читачки, при тому, що вона найменш багата на події. Її драма протікає глибоко всередині, і нам лишається тільки здогадуватися, яке таке своє віддзеркалення вона помітила у героїні роману “Місіс Делавей”, що це змусило її цілком і повністю переглянути свої подальші плани на завершення того дня, у який вона пекла іменинний торт для чоловіка. На поверхні ж лежить бажання бути гарною дружиною і грати свою соціальну роль, не бачачи іншої альтернативи, але очевидно, що це не приносить не те що щастя, а навіть простого морального задоволення. У будь-якому випадку, у порівнянні з авторкою Вірджинією, Лора робить більш здоровий вибір, позиціонуючи себе як жінку, здатну вже здатну приймати якісь потрібні для неї рішення (на противагу Вірджинії), але поки що не здатну знайти власну дорогу в житті (на противагу Кларисі).
Ну і насамкінець, якось так виходить, що від жінок, які знаходяться у пошуку самоідентифікації (Вірджинія і Лора) страждають особини чоловічої статі (чоловік Вірджинії, чоловік і син Лори). А від жінки, яка самоідентифікацію вже довела до кінця, не страждає ніхто, а значить, дайош жіночу самоідентифікацію в маси!
За темпом фільм доволі повільний, небагатий на події, та багатий на емоційні значущі діалоги, тому дивитися його варто у відповідному настрої і з повним зануренням. Ну і попереджаю, що перегляд абсолютно протипоказаний ненависникам жіночих рефлексій і тому подібних “шмарклів”, а також просто медитативного кіно.
Попередження: рецензія містить спойлери
Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант
У рецензії на першу частину вже було зазначено, що у принципі трилогія “Володар перснів” - це цілісна історія. Та оскільки перед нами все ж не серіал, а історія з трьох частин, то кожна з ним сприймається також як окремий, самостійний і завершений етап. Перша частина іменувалася “Братство персня”, і вона логічно закінчується тим, що формат братства перестає існувати, а його учасники розділяються і розбрідаються вирішувати власні сюжетні квести. Друга частина носить назву “Дві вежі”, і у ній ідеться, власне, про союз двох веж і результат цього союзу. Так, інформацію про нього ми отримуємо ще у першій частині, однак тільки у другому фільмі він переходить від планів та підготовки до активних дій.
Отже, розглянемо основні складові фільму.
Сюжет: У порівнянні з першим фільмом, який був мало не ходячою експозицією, у другому більш значною мірою відбувається розвиток показаного у першому. Він більше насичений подіями і бойовими сценами. Також, якщо експозиція першої кінокартини часто викликає питання, на які фільм відповідей не дає, у другому глядач приймає всі сюжетні умовності і дозволяє фільму працювати з ними, тому сюжетні твісти другої кінокартини викликають дещо менше питань.
Перша частина у плані сюжету була доволі лінійною та одномірною, у стилі “прийшли - побалакали - пішли”, а от друга вже успішно розділяється на дві-три самостійні сюжетні гілки, які вряди-годи перетинаються. Також, якщо у першій частині було лиш кілька більш-менш локальних боїв, то друга підвищує градус епічності битвою за Хельмову Падь, що їй, звісно ж, іде на користь.
Діалоги: Знову ж таки, якщо перша частина - це постійні глибокі розмови, що лиш вряди-годи перемежовуються комедійними вставками на зразок “А Мордор - це направо чи наліво?”, то у другій кількість таких вставок збільшується. Меррі та Піппін продовжують тягнути на собі комедійну складову, але тепер до них все частіше приєднується гном Гімлі, якого періодично тролить Леголас. Свою лепту внесли і енти з їх нарадою, і навіть Гендальф. Але водночас, збільшивши кількість жартів, автори примудрилися пропорційно наростити і концентрат пафосу, який розливається не тільки у мотиваційних промовах, а і, здавалося б, у звичайних діалогах друзів або знайомих людей, тому місцями здається, що це вже якось аж занадто…
Персонажі. Кінокартина подарувала нам одразу кількох нових героїв, і, на відміну від старих, всі вони доволі вдалі. Без сумніву, окрасою другого фільму є незабутній Голлум - синтез новітніх технологій і бездоганної акторської гри. І так само, як Енді Серкіс здатен за секунду змінювати емоції на обличчі, так і його персонаж викликає водночас цілу гаму суперечливих емоцій. В основному це щось середнє між відразою і співчуттям, але і відчуття небезпеки, якою віє від цієї істоти, якій абсолютно нема чого втрачати. По суті, Голлум - шизофренік, у якому відбувається боротьба двох протилежних особистостей. Одна з них слабка, улеслива і боягузлива, інша - жорстока та підступна. При цьому обидві ці суб-особистості знаходяться під повною владою Персня, тільки якщо Смеагол - раб Персня і йому у будь-якому випадку потрібен хазяїн, то Голлум мріє бути Володарем Персня, не розуміючи, що у цей самий час Перстень підкорює його собі.
Інші персонажі в основному ставляться до Голлума надміру жорстоко, вважаючи, що ця непевна “тварюка” цілком заслужила таке ставлення, та насправді маскуючи таким чином власну відразу і острах перед його абсолютною непередбачуваністю. Також складається враження, що навіть у найменш сильних Голлум викликає бажання нанести йому якусь шкоду, адже над таким жалюгідним створінням доволі легко самоствердитися, хоч це і дещо огидно.
Персонаж Фродо у цьому фільмі напряму пов’язаний із персонажем Голлума. Останній по суті є випробуванням для Фродо, який на практиці відпрацьовує слова Гендальфа, сказані у першій частині, про те, що якщо не можеш повертати життя, не варто засуджувати на смерть, і поступово проникається співчуттям до свого попутника. Водночас причиною тому є походження Голлума і Перстень, до якого все дужче прикипає Фродо, і тому він як ніхто інший здатен зрозуміти Голлума. У той же час, ніяких трагічних змін, окрім депресивності та певної зацикленості, поки що із характером Фродо не відбувається, що напряму підводить глядача до думки, що деякі люди є ментально сильними, навіть якщо такими з першого погляду і не виглядають.
Помітно розвивається і арка персонажа Сема. У порівнянні з тим домашнім хлопчиком із першого фільму, який не міг заснути на голій землі та постійно мріяв про дім, Сем змужнів. Він стійко переносить похідні умови, готує на вогнищі, всіляко дбає про Фродо, демонструє стабільність і упевненість людини, яка твердо стоїть на ногах і добре розбирається у тому, що є що. У деякі моменти навіть спадає на думку, що, можливо, якби Гендальф замість Фродо вибрав Сема, останній навіть краще справився б із місією, зважаючи на те, що Перстень на нього не впливає, здається, взагалі ніяк.
Цікавою, хоч і не до кінця глибоко виписаною, є арка Гендальфа, який, схоже, перейшов на наступний рівень розвитку. Він немов би став більш упевненим у собі, чи то почавши краще бачити майбутнє, чи то отримавши якісь сакральні знання там, де він був.
Що стосується трійці Арагорн-Леголас-Гімлі, відверто кажучи, для мене вони як були, так і лишилися персонажами малоцікавими і доволі другорядними, так як другий фільм їх додатково ніяк не розкрив. Леголас та Гімлі були цікавими в основному взаємними підколками і виглядали не стільки самостійними особинами із власною історією, скільки персонажами-провідниками, очима яких ми спостерігаємо за тим, що відбувається навколо. Арагорн продовжував доводити “королівську кваліфікацію”, позиціонуючи себе як лідера і навіть даючи поради деяким королям, одначе навіть його особиста драма із нелегким вибором та можливий вихід із ситуації у вигляді доданого у сюжет потенційного любовного трикутника не викликала яскраво вираженого інтересу. Можливо тому, що персонаж його коханої Арвен сам по собі доволі статичний, ми не спостерігали за розвитком любовних взаємин по ходу сюжету, а тому не можемо їм повноцінно співпереживати.
Сама Арвен з’являється епізодично і ніяких нових барв у свій образ не привносить. Як і раніше, це благородна жінка, здатна на щиру і жертовну любов, цілком і повністю впевнена у своїх почуттях. На цьому фоні навіть трохи виникають сумніви: чи справді Арагорн відмовляє їй, бо вважає себе негідним такого дару, чи просто він розуміє, що не настільки сильно любить її, як вона його?
На фоні решти жіночих персонажів цікавим і свіжим виглядає персонаж Еовін. На відміну від статичних Арвен та Галадріель, які цілком і повністю розуміють своє місце у світі, Еовін немов би знаходиться на роздоріжжі. Вона у постійному протиріччі між тим, чого вона хоче, чого від неї чекають і чого вимагає обов’язок. Здається, що роки, проведені у домі дядька, де вона по суті виконувала функцію “люблячих меблів”, настільки розвинули її тугу за тим, щоб бути значимою, що вона готова закохатися у першого ж достойного чоловіка, прийнятного для неї за статусом. Водночас, як би вона не говорила, що всі роханські жінки - войовниці із давніх давен, на практиці видно, що жодна з показаних жінок меча не носить і тим більше не прагне іти у бій. Тож вочевидь вона просто хоче сама вирішувати сама свою долю, поставивши себе поряд із сміливими чоловіками, які так і роблять, та водночас не до кінця розуміє, чого їй треба.
Ще один цікавий новий персонаж - це Фарамир, брат покійного Боромира, сумну історію якого вкладають у п’ятихвилинний флешбек, але він розповідає про абсолютно нового для сюжету героя більше, ніж про Леголаса і Арагорна розповідають два фільми. Його образ непогано працює і сам, але ще краще виглядає на контрасті з братом. Як би покійний Боромир не розпинався про народ, схоже, що особиста слава для нього - далеко не порожній звук, як, власне, і влада. Це ріднить його із батьком, тому саме Боромир є улюбленим сином, і тому ці двоє так хотіли заволодіти перснем. У Фарамира все навпаки: як би він не хотів завоювати любов та повагу батька, а разом з тим і особисту славу, усвідомлення загального блага стає для нього вирішальним у його вчинках, тож цілком очевидно, на боці якого з братів у нас авторські симпатії.
Ну і на закуску Теоден - король Роханський. Людина, яка через власну гординю (небажання кликати на допомогу) буквально ставить під загрозу результат битви, готова загинути через власне розуміння честі і повести на смерть решту своїх співвітчизників. Тут маємо лінію, яка демонструє, як деякі представники людської раси через свої власні слабкості приймають неадекватні рішення і в буквальному сенсі заважають іншим, більш мудрим особинам, їх рятувати.
Локації. Якщо перша частина мало не щоп'ять хвилин демонструвала якісь нові неймовірні краєвиди, які полонили враження, то у другій картині цього менше через її менш експозиційний характер. Більшість локацій нам уже знайомі, а щодо стосується нових, то Рохан із столицею в Едорасі не дуже вразив, Хельмова Падь і Осгіліард цілком симпатичні, але не більше. Мабуть, найбільш ефектним (із нових) місць вийшов ліс Фангорн із його колоритними мешканцями - любителями тривалих беззмістовних нарад.
Роздуми. Друга частина стимулювала думки на полемічну тему, про яку вже багато сказано на “профільних” ресурсах - тему так званого “оркоциду”. У першому фільмі гобліни, орки та їх “брати” урук-хаї лише з’являлися, немов чорна напасть, і творили зло. У другій частині є кілька сцен, які, по-перше, ідентифікують їх як розумних істот (хоч і жорстоких), по-друге, окреслюють різницю між орками та урук-хаями (перші однозначно виглядають, скажімо так, на порядок менш інтелектуальними). Крім того, позитивні персонажі явно висловлюють щось схоже на співчуття на адресу людей, які воюють на боці Мордору та Ізінгарду, одначе орків вони просто нещадно винищують і явно не мають їх за живих істот. Тут може бути кілька версій пояснення:
1) Автор - расист і/або шовініст і своїми орками яскраво демонструє думку про те, що деякі нації є суцільним злом і не заслуговують на толерантне ставлення. Зважаючи на явні паралелі із нацистами (так, у фільмі орків називають “воєнною машиною”), можливо автор і правда мав це на увазі, по суті виділяючи нацистів як окрему національну одиницю.
2) Автор, будучи людиною релігійною, не позиціонує орків як окрему людську расу або націю, серед представників якої статистично мають траплятися як погані, так і хороші представники, а позиціонує їх як демонів, прислужників Сатани, а відтак ні християнська, ні єврейська версія релігії толерантного ставлення до демонів не передбачає.
3) Зважаючи на той факт, що нам не показують ні жінок-орків, ні дітей-орків, зате показують процес появи на світ нових урук-хаїв як уже дорослих, готових до війни, істот, орків слід сприймати не як живих, наділених свободою волі, учасників війни, а як зброю, створену спеціально для війни. Це такі собі Термінатори, запрограмовані на убивство і на прояви беззмістовної жорстокості. Навряд чи нам спадало на думку співчувати адептам Скайнету, тож очевидно, що і орки на співчуття не заслуговують.
Окремо слід виділити також екологічну складову, яка намічалася і в першій частині, та більш повно розкрита у другій. Показане споріднює фільм із анімаційними картинами Хаяо Міядзакі (хоч, мабуть, правильніше було б сказати, що це Міядзакі міг надихатися творами Толкіна) із його постійним протиставленням сил природи і наслідків технічного прогресу. Однак якщо у Міядзакі все часто неоднозначно, то тут цілком очевидно, що автор засуджує прогрес, який шкодить природі, і тим більше прогрес, спрямований не на підвищення якості життя, а на покращення знарядь убивства та руйнування.
Враження. Друга частина сподобалася, мабуть, навіть більше за першу, яка і так налічувала оцінку 10 із 10. Це продовження історії, розширення історії, плавний її розвиток, і якщо глядач після перегляду першої картини зміг прийняти “правила гри”, за якими розвивається це кінематографічне прочитання, то йому залишиться тільки насолоджуватись переглядом.
Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант
Основне питання, яке цікавило мене після перегляду: що ж я все-таки подивилася? Епічну реалістичну драму з історичним бекграундом та потужними персонажами чи пафосну голівудську “клюкву” з романтизацією бандитизму? Мабуть, і те, і інше водночас.
Найкращою складовою фільму є, без сумніву, історичний бекграунд у художньому антуражі. Локальна війна на фоні глобальної війни на фоні ще більш глобальної війни, соціальні конфлікти, національні конфлікти, міжрасові конфлікти, релігійні конфлікти… Розбрат у таборі демократів, де американці битимуть ірландців, при тому, що всі вони однаково не люблять негрів. Легкість, з якою добропорядні жителі перетворюються на бандитів, бандити - на політиків, а політики прикидаються добропорядними жителями.
Супроводжується це все, начебто, доволі автентичними декораціями та костюмами. Достатньо погуглити фото деяких прототипів героїв, і очевидно, що декоратори з костюмерами та гримерами недарма їли ... свій хліб.
При цьому Скорсезе старається не давати оцінок, він скоріше скурпульозно досліджує симпатії та антипатії різних груп тогочасного суспільства, вимальовуючи основну ідею про плавильний котел, з якого відливався сучасний Нью-Йорк. Мартін Скорсезе любить Нью-Йорк. І Америку любить. З усіма її недоліками. І епоху досліджує з явним задоволенням, і персонажів зображує з явною любов’ю та прихильністю, якими б вони не були.
Доповнюється вищесказане хорошими акторськими роботами, і основною окрасою тут, звісно ж, є Деніел Дей-Льюіс. Він краде кожну сцену, у якій з’являється. Поряд із ним ДіКапріо виглядає школярем, хоча ДіКапріо теж дуже старається. Ну і не можна не відзначити Брендона Глісона - його роль не така велика, але він з нею справляється як треба.
Реактивна суміш цих компонентів викликає співпереживання і дозволяє настільки глибоко проникнутися режисерським баченням, що одразу по перегляду здається, що цей фільм взагалі не має недоліків. Так хіба, дрібнички всілякі...
Перший недолік - у основній сюжетній канві. Постійно виникало враження, що все це я десь уже бачила. Убитий батько, молодий месник, харизматичний убивця, що бере під крило… Навіть більше - бачила мабуть з десяток разів: щось було знято до “Банд Нью-Йорка”, а щось - після. Тож коли історично-політичне підгрунтя відходило на другий план, поступаючись основному сюжету, місцями навіть почало ставати трохи нуднувато.
Ще одна слабка ланка фільму - любовна лінія. Красива і пристрасна, та виникає нізвідки і існує, здається, виключно для того, щоб задовільнити запит аудиторії на жіночого персонажа. Причому персонаж має бути водночас і привабливий, щоб чоловікам було приємно дивитися, і з характером, щоб нормальна жінка могла себе з ним асоціювати. І не повією, бо яка нормальна жінка захоче асоціювати себе з повією, хай якщо навіть саме такий персонаж тут і напрошується.
Заявлені стосунки героїні Кемерон Діас із героєм Дей-Льюіса теж майже не розкрили. Пару фраз, одна спільна сцена. Ми так і не дізнаємося, чому Білл лютував на Дженні. Якщо через її зраду, то у чому саме вона виражалася? Ми так до кінця і не розуміємо, що відчувала Дженні до Білла: любов, вдячність, прив’язаність чи навпаки відразу. Чи мала вона якийсь внутрішній конфлікт, коли в її житті з’явився Амстердам?
Нічого цього нам не скажуть, бо цього нема в сценарії. Вочевидь, Скорсезе не фанат жіночих намотувань драми на кулак, його більше турбує, як розбиралися між собою два потужних чоловіки на фоні протестних бунтів. Але в такому разі чи не краще було шановному автору взагалі відмовитися від введення у фільм лінії, яка йому нецікава? І так, Кемерон Діас своєю відверто паскудною грою і фарбованим рудим волоссям тільки погіршила ситуацію. (Ну не личить темний колір волосся до її блідого обличчя натуральної блондинки! Навіщо над актрисою знущатися?)
Третя проблема, на мій подив, виникає із персонажем М’ясника Білла, феєрично зіграним Дей-Льюісом. Він є центральним стержнем картини, саме його філософія має виглядати не обов’язково презентабельно, але зрозуміло і закінчено. А ми так до кінця і не зрозуміємо: якщо він благородний воїн, останній у своєму роді, то як може бити в спину? А якщо він тільки прикидається, запудруючи іншим мізки своєю балаканиною, то чому він так сильно поважав покійного священика Валана саме за його принциповість і чесність? Питань ще багато, та почасти цей цікавий дядько так і лишився для мене загадкою.
А між тим, коли ти читаєш сухі викладки про справжніх бандитів тих часів, розумієш, що справжній М’ясник Білл був ще тим покидьком. Навряд чи там ішлося про принциповість або чесність навіть на тому рівні, на якому це було показано у фільмі. І навіть з урахуванням того, що режисер не приховує і не виправдовує його жорстоких діянь, той факт, що цей малопривабливий мужчина у його кіношній варіації іноді починає здаватися людиної честі, якийсь трохи дивний. І ні, порівняння з “Хрещеним батьком” Копполи тут не підходить: персонажі там подавалися на порядок тонше, а рівень пафосу був набагато нижчий, тож і сприйняття, відповідно, інше.
Так само романтизованим видається і протистояння ірландських банд та корінних американців, у якому перші виглядають умовними протагоністами, хоч насправді у результаті їх “перемоги” ірландська мафія вкоренилася у Нью-Йорку на добрих років п’ятдесят і займалася у принципі тим самим, що і будь-яка інша мафія - розбоєм, убивствами, підкупом політиків і тому подібними веселими речами, а не доблесною помстою за вбитого батька. І тим більш комічною виглядає фраза одного ірландця про “Нью-Йорк, у якому нам вже не було місця”, коли насправді якраз ірландці собі своє місце по суті і відвоювали.
А висновок буде такий. Хтось дивиться кіно серцем, а хтось - розумом. Мартін Скорсезе явно хотів зняти фільм і для тих, і для інших, але у погоні за основними тригерами для перших не врахував дотошності других. Можливо тому фільм так сподобався багатьом і номінувався аж на 10 “Оскарів”, але жодної нагороди у підсумку так і не взяв. Або просто Академія не любить Мартіна Скорсезе. Біс його зна…
Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант
Отже, маємо справу з картиною на тему Другої Світової війни під назвою “Піаніст”, сценарій до якої, пафосно кажучи, “написало саме життя”, яке, як відомо, найкращий автор. Це історія відомого піаніста Владислава Шпільмана, списана із його ж власних мемуарів, хоч присутні, звісно ж і певні розбіжності. Зокрема, насправді, будинок, у якому проживало сімейство Шпільманів, волею долі опинився на території Варшавського гетто, тож насправді їм навіть не довелося переїжджати. Вочевидь, сцену переїзду сім’ї у фільм списали, щоб показати, як люди, що звикли до раціональності світу, намагаються знайти пояснення та виправдання і вірять у те, що найгірше з ними вже сталося, не знаючи, що усе тільки починається. Також очевидно, що драматичний епізод із непочутим прізвищем німецького офіцера також вигаданий, адже вказаний офіцер існував насправді, і Вікіпедія люб’язно може підказати бажаючому і його прізвище, і його ім’я, і навіть рік його смерт ... і у радянському полоні.
До мінусів фільму можна віднести той факт, що його перша третина настільки сильно перекликається із “Списком Шиндлера”, що навіть важко сказати, калька це чи все ж таки кіноцитування. Є певні зауваження і до побудови сюжету. Наприклад, те, що сім’я Шпільмана не пройшла селекцію і саме тому їх відправляли до Треблінки, ніяк не пояснюється, і тому при перегляді складається враження, що вивозили повністю все гетто, а не певну його частину, що викликає нерозуміння подальшої появи героїв у тому самому гетто. Також дивною виглядає і сама система селекції: складається враження, що просто періодично безсистемно розстрілювали кожного третього. Але ж ми всі прекрасно знаємо німецьку практичність: першими під кулю пішли б найстарші та найслабші, не кажучи вже про головного героя, який навіть пару разів, умовно кажучи, давав привід? Через ці дрібниці складалося враження, що я спостерігала за силовим полем сценарію в дії, і це дещо знижувало градус співпереживання.
І в цьому місці я закінчую із неприємною частиною рецензії, адже насправді написане вище не має аж такого вирішального значення. Врешті-решт, віддавши данину поваги фільму Спілберга, кінокартина вирулює на самостійний шлях. Режисеру прекрасно вдалося передати атмосферу наростаючого жаху, коли чим далі, тим гірше, і кінця-краю тому не видно.. При цьому помітно, що автор займає позицію спостерігача і дослідника, намагаючись змалювати світ не чорно-білим, а максимально об’єктивним.
Зокрема, у кінокартині зображені доволі-таки різні євреї. Хтось бідував у гетто, хтось давав хабарі охороні і заробляв на контрабанді, хтось працював поліцаєм - пристосовувалися як могли. Фінал, правда, для всіх них передбачався один, тільки вони про це не знали... Так що ось нам перша думка: не треба співпрацювати з ворогом, бо він тебе зжере, коли ти станеш йому не потрібен (доволі актуально для України у нинішніх умовах, не здається?).
Ще нам показали доволі-таки різних поляків: щирих фанатів спротиву, бажаючих зробити добро і бажаючих заробити трохи добра, переляканих ненависників євреїв і переконаних прислужників нового режиму. При цьому через призму років, що вже минули, складно винуватити декого з них за їх позицію. Схоже, вони хотіли знайти хоч якесь раціональне зерно у світі, що раптово перестав бути раціональним.
Ну і, насамкінець, нам показали різних німців. Відвертих садистів, переконаних нацистів, мовчазних виконавців і навіть тих, хто в міру своїх можливостей намагався хоч щось зробити правильно. Так що ось нам ще один посил: сволота не має національності. І це теж доволі актуально для України у нинішніх умовах.
Доволі оригінальний сюжет підкріплюється грою Едріана Броуді, який чи то і правда хороший актор, чи настільки вдало потрапляє у типаж, але віриш йому безумовно. Імовірно, деяким глядачам могло здатися, що головний герой байдужий до всього, що навколо нього відбувається, але це далеко не так. Просто він флегматичний, життєві випробування не провокують його на прояви істерики, а навпаки, змушують заганяти емоції все глибше і глибше всередину. Апофеозу цей процес досягає, коли він здається на милість добрих, але чужих людей. Він повністю залежний, він не може просити про більше, але і сам для себе не може зробити нічого, і віддячити за допомогу не може ніяк. Йому лишається лиш сподіватися, що вони не проявлять недбалості і не вирішать в один прекрасний момент, що вже і так зробили достатньо. Така думка часто відвідує його самотніми вечорами, і насамкінець від його емоцій лишається один лиш затравлений погляд - суміш страху, безнадії, безпомічності і сорому. Броуді буквально грає самими очима, але ними він виражає все.
Примітно, що антипатики фільму зазвичай обурені аморфністю та “негероїчністю” головного героя, його покірністю, яку вони трактують у стилі “і що хорошого він зробив, щоб за нього переживати?”. Відповім. Насправді, Шпільман - не герой, так само як і решта людей, які не чинили спротиву - ніякі не герої. Вони жертви. І співпереживати їм варто не через те, що вони зробили щось яскраво виражено хороше, а тому, що вони нічим не заслужили того, щоб їм робили погано. У образі головного персонажа ми вбачаємо певний внутрішній конфлікт через те, що він сидить на місці, а хтось інший веде боротьбу, але як би він не почувався винним, нічого з цим зробити він не зможе. Адже єдиним результатом його спротиву стала б смерть, а він занадто сильно хотів жити.
Можна задатися питанням: то тепер всім можна бути такими Шпільманами з їх цілком природним бажанням зберегти власну шкуру? Знову відповім: не всім. Просто всі люди різні, і декому не дано закривати грудьми амбразуру. Такі люди не заслуговують на захоплення, але на свою частку співчуття цілком заслужили. І кожному невдоволеному варто б спробувати чесно і неупереджено дати відповідь на питання: а що він сам робив би на місці героя? Загинув би з честю, не ставши на коліна, чи все ж таки захотів би вижити у будь-який прийнятний спосіб? Ні, я вірю, що справжні герої серед нас є, але упевнена, що їх небагато..
P.S. Слід зазначити: заміни піаніста на поета, актора, драматурга чи власника м’ясного магазину - принципово для сюжету нічого не зміниться. Назва фільму є лише посиланням на реальну особу з її реальною історією, і яскраво виражених ідей про “мистецтво, яке врятує світ”, там по суті і немає. Мені це особисто ніяк не заважало, адже у даному кіновитворі і без цього є над чим подумати.
Оскар - 2002, "Найкращий фільм", переможець
Епіграф:
- У прес-релізі ви висловилися дуже обережно, сказавши, що фільм лише надихався подіями із життя Джона Неша.
- Так, справді, тому що ми ніколи не мали на меті знімати біографічний фільм (байопік). Але це надзвичайна історія, яку ніколи не вийшло б розповісти, якби вона була вигадкою. Це одна з тих історій, які дуже дивні, та, зрештою, тріумфальні. Така історія повинна мати реальну основу, інакше вона буде здаватися надуманою і цілковито неймовірною. Тож фільм має справу із основними подіями, ключовими поворотними точками життя Джона Неша і, як на мене, здатен вловити загальний дух його життєвої подорожі та його стосунків з Алісією.
Із інтерв’ю режисера Рона Ховарда для About.com.
Як на мене, дане інтерв’ю - шах і мат усім тим, хто зненавидів даний фільм через невідповідність реальній біографії Джона Неша. Не варто у художньо ... му кіно шукати документальної точності, адже воно часто не переслідує мету розповісти в деталях, як усе було насправді, а має свої, виключно художні, цілі, плюс стимулює дізнатися про те, як все було насправді. Для любителів точності, мабуть, дужче підійде документалка від каналу PBS, яка, кажуть, доволі ретельно і детально розповідає про життєвий шлях відомого математика і нобелівського лауреата.
Тим більше, що частина художніх допущень і відмінностей має цілком адекватне пояснення. Наприклад, використання візуальних образів для відтворення “специфіки мислення” Джона Неша в усіх її аспектах сприяє більшій кінематографічності, а також дає можливість ввести у фільм екшн-детективно-шпигунську складову, яка, безумовно, є його окрасою.
Спрощене подання математичних теорій та роздумів Неша - необхідна умова для того, щоб фільм був цікавий (і зрозумілий) не тільки математикам, а візуалізовано-ефектне відображення мисленнєвого процесу покращує сприйняття і немовби дає можливість зазирнути у голову героя, що у підсумку підвищує градус співпереживання.
Церемонія вручення ручок у Принстонському університеті (повністю вигадана) і промова на врученні Нобелівської премії - це все про “переможність” і “тріумфальність”, про яку говорив режисер у своєму інтерв’ю. Після років поневірянь герою необхідно пережити катарсис, а глядачі мають зробити це разом із ним.
З іншого боку, як на мене, є і доволі-таки невдалі відступи від реальності, як от кінематографічна лінія вірною і самовідданої дружини. Насправді Алісія покинула Джона аж на 7 років. Потім вони знову стали жити разом, але це скоріше нагадувало співмешкання добрих знайомих: Джон знімав кімнату у квартирі колишньої дружини з 1970 по 1994 роки. Тож схоже на те, що вона просто протягнула руку допомоги чоловікові, за яким потрібно було приглядати, але з яким вона не готова була бути у шлюбі (і я її розумію). І лише у 2001 році, очевидно, після тривалих роздумів, вони одружилися повторно, вже будучи літніми людьми. А ще у них був син, також не зовсім здоровий… Цікава ж історія, чому не розповісти, як було насправді? Але ж ні, треба вчергове впхати нав’язлі на зубах “сімейні цінності”!
Сам фільм доволі чітко розділяється на три частини: експозиція, шпигунський бойовик і драма (з розв’язкою). Причому примітно, що бойовик іноді повторно проникає у драму, вносячи смуту в уми глядачів, які не ознайомилися з підгрунтям і цим забезпечили собі ефект несподіванки і постійних сумнівів щодо того, що ж взагалі перед тобою відбувається. Такому глядачеві картина не буде здаватися затягнутою в останні 40 хвилин, адже він постійно буде очікувати на якийсь черговий сценарний підступ.
Але навіть глядач, із самого початку знайомий з історією, показаною на екрані, може витратити час із користю. Наприклад, насолодитися прекрасним акторським тандемом Рассела Кроу та Пола Беттані. Тут, правда, враження трохи псує початок кінокартини, де 37-річний Кроу грає 19-річного на той момент Неша, адже, не маючи заданих фільмом орієнтирів щодо віку і життєвого досвіду героя, глядач до пори не розуміє, як цього персонажа сприймати: як молодого хлопця-студента чи як дорослого дядька з невідомою нам передісторією, який прийшов отримувати “другу вищу”.
Можна поринути у роздуми щодо геніальності як відхилення, настільки відмінного від норми, що певна ступінь психічної неадекватності виглядає мало не обов’язковою. Справді, якщо людина на такому рівні наділена даром бачити неочевидні асоціації, що може стати для неї критичною точкою і запобігти відриву її асоціативних рядів від реальності?
Можна зануритися у психологічні пошуки причин і прийти до висновку, що звісно ж, значно простіше, наприклад, вигадати собі всерозуміючого друга-фаната, аніж побудувати подібні стосунки з реальною людиною. Набагато легше уявити себе потаємним спасителем нації, аніж справді ним стати. Хто ще дасть тобі те, чого ти хочеш, як не ти сам, в якій би формі це не проявлялося?
При цьому автори начебто дають доволі чіткий посил про те, що справжня реальність завжди краща за ілюзорне щастя. Більше того, щоб стати щасливим у реальному світі, іноді треба відмовитися від всіх ілюзій, заодно із нереалізованими мріями, надіями та сподіваннями. Посил правильний, але є моменти у фільмі, коли виникає риторичне питання: чи не гуманніше іноді залишити людину у світі її ілюзій, де тільки і може вона пізнати повне щастя?
Фільм так і не дає однозначної відповіді на питання, яким чином Неш вирішив свою проблему. Мабуть, достеменно ніхто цього і не знає... Але висловлене елегантне інтелектуальне припущення про те, що треба усвідомити фікцію, відділити її та намагатися ігнорувати, водночас відкинувши непотрібне почуття провини, у принципі, виглядає як щось реалістичне, оптимістичне, і, (за Роном Ховардом) справді тріумфальне.
Оскар - 2002, "Найкращий фільм", номінант
Можливо, є сенс писати одну рецензію одразу на всі три фільми, адже це як не як, а цілісна історія. Та оскільки був вибраний формат не серіалу, а повного метру, кожна частина сприймається як завершений етап. Тим більше, кожен фільм з трилогії є екранізацією однієї з книг, назви яких прямо вказують на той чи інший етап історії. Так, якщо фільм носить назву “Братство персня”, він розповідає про його створення, “роботу” і підсумкову долю.
Пройдемося основними складовими.
Сюжет: Перше, що кидається в очі - певна нестача експозиційного підгрунтя у фільмі, який має бути ходячою експозицією. Хто викував персні влади? Навіщо? Які були їх функції і призначення? Яким чином Саурон всіх обманув і зміг підкорити персні? Чому він втратив тілесну форму, коли втратив перстень? Стільки питань, а ще ж тільки 5 хвилин минуло… Далі не краще. Чому на раді в Рівенделлі присутні, висловлюються і приймають рішення не виключно правителі? Від гномів ... так узагалі присутній один Гімлі, який навіть не є сином короля. Чому хоч один із “дорослих” членів братства не хоче піти наздогнати Фродо, від місії якого взагалі залежить все на світі, а натомість всі ідуть виручати інших рядових хоббітів? І так далі…
Відповіді на деякі з цих питань є у книгах і на профільних фанатських ресурсах, але хотілося б усе ж отримувати їх у процесі перегляду, щоб не кваліфікувати їх як недомовки або ж просто звичайні ляпи.
Діалоги. Очікувано пафосні, з претензією на глибину філософського сенсу, але місцями несподівано розбавляються нечисленними комедійними вставками. За жартівливу складову відповідають переважно Піппін та Меррі, Гімлі, неочікувано Гендальф і навіть трохи Фродо (“А Мордор - це направо чи наліво?”). Менш із тим, моментами здається, що жарти одних героїв і пафосні монологи інших існують неначе окремо одне від одного, і так до кінця і не зрозуміло, куди ж варто було рухатися, у бік серйозності чи жартівливості.
Персонажі. Деякі персонажі у першій частині виглядали доволі схематично. І я не говорю про другорядних і зовсім статичних Елронда і Галадріель, а про більш вагомих. По суті, не маючи літературного підгрунтя, про Арагорна можна сказати лиш те, що він - благородний лицар, що з невідомих причин відмовився від трону. За показаними рисами від Боромира його відрізняє тільки стійкість до близького знаходження поряд із перснем влади, у решті аспектів ці двоє майже не відрізняються. Навіть любовна лінія Арагорна і Арвен не дозволяє забарвити персонажів хоч якось. Про Леголаса ми знаємо тільки те, що він - син короля лісових ельфів і любить високопарно говорити, а про Гімлі - що він любить махати сокирою, схожий на ірландського любителя пива і недолюблює ельфів.
Читала, що багатьом фанатам книги не подобається зображений Гендальф. Мовляв, якийсь безхатько, а не чарівник-мудрець. Одначе, думається мені, що зовнішність Гендальфа - це посил до глядача, який закликає не оцінювати людину візуально, а дивитися глибше у суть речей. У цьому контексті згадується епізод із останнього фільму трилогії “Хобіт”, де персонаж на ім’я Альфред, який до того був показаний як людина ницої душі, невеликого розуму, жадібна і улеслива, був єдиним із озерних людей, хто кинувся одразу проганяти Гендальфа, прийнявши за жебрака. Також, зважаючи на приязнь Гендальфа до слабких і простих створінь світу цього, не дивно, що до свого зовнішнього вигляду він теж не дуже вибагливий.
Сподобалися також Сем і Фродо і їх намічені арки персонажів. У випадку Сема це вихід із зони комфорту заради дотримання обіцянки, і розуміння того, що вірність і відданість слід ставити вище за будь-які зручності. Фродо ж одного разу говорить Більбо: “Я не такий, як ти”, маючи на увазі, що не сильний і не мужній, і це цілком вписується у показаний образ. Фродо не герой, не “вибраний”, не має особливих здібностей. Йому постійно страшно і погано, він мало не вперше у своєму безтурботному житті переживає справжнє випробування. І якщо його дядька свого часу погнала в дорогу туківська кров (читай: жага до пригод), то Фродо цього не прагнув. Здається, що із усіх чотирьох хоббітів він найменше підходить для своєї ролі: малий, кволий, нездатний за себе постояти, але саме за внутрішню силу духу і прагнення іти наміченим шляхом, не дивлячись ні на що, його, імовірно, і було обрано.
Локації. Саме перша частина, будучи експозиційною, мала задавати тон усій трилогії, і вона з цим справляється блискуче. Водоспади Рівенделла, ліс Лотлріен, Шир, статуї предків Арагорна, підземні зали Морії, Мордор та Ізінгард, лісові, польові та гірські пейзажі, зняті на новозеландських просторах. Візуальна частина виглядає дуже круто і по-хорошому фантастично, часто переважаючи найсміливіші очікування. І якщо станом на 2020 рік глядача вже неодноразово балували Аватаром, картинами Марвел, новими Зоряними війнами та ще безліччю крутих проектів, то у 2001 році показане вражало навіть на звичайному 17-дюймовому моніторі, не кажучи вже про широкий екран.
Протягом усієї першої частини локації не повторюються, постійно тримаючи незнайомого з першоджерелом глядача у напрузі, роблячи показаний світ багатогранним і живим (хоч, звісно, з першого разу розібратися у географічних назвах без “шпаргалки” доволі складно).
Роздуми. Перстень всевладдя, очевидно, є метафорою абсолютної влади (або засобу її досягнення). Автор всіляко наголошує, що така влада, не стримувана ніякими важелями - це однозначне зло. Чітко показано, як починає мінятися у гірший бік характер тих, хто нею наділений (носіїв персня). Водночас примітно, що насправді жоден із носіїв персня цієї влади не отримує, адже насправді перстень підкоряється тільки своєму істинному господареві. Тобто, раз абсолютна влада - сама по собі зло, то вона може бути тільки частиною і витвором того, хто сам являється злом. Отака метафора у метафорі.
Помітні у фільмі християнські мотиви. Адже якщо Саурон - такий собі диявол, то він може спокусити тебе перснем (диявольським даром) і ти станеш його слугою (як королі стали назгулами), але рівним дияволу ти не станеш ніколи, тільки загубиш свою безсмертну душу. І наскільки дар диявола згубний, настільки ж він і привабливий, чим і пояснюється загальна тяга до персня навіть у тих, хто апріорі не здатен його використати. І чим більшу силу має людина, тим більш руйнівні наслідки буде мати підпадання її під вплив персня (застосування цієї сили зі злими намірами). Поістину, “Велика сила - велика відповідальність”.
Враження: Перераховані вище огріхи хотілося озвучити, раз вони були помічені. Але під час першого перегляду емоції і захват від позитивних моментів пересилюють будь-які претензії. Далі буде.
Оскар - 2002, "Найкращий фільм", номінант
Детально проаналізувавши свої емоції після перегляду, я прийшла до висновку: треба подавати до суду за моральну шкоду на мало не кожен кіноресурс, а заодно і на розробників постера, адже вони уперто маскують під детектив те, що детективом аж ніяк не є. Сюрприз із жанром - це не завжди трагедія, але в даному конкретному випадку, здається, що значна кількість людей, які не читають рецензії до перегляду і не знайомі з творчістю режисера Роберта Олтмана, очікували на обігрування творчості Агати Крісті, яке, можливо, буде містити у собі долю іронії, та все ж при цьому лишиться детективом.
Навіть більше: такі глядачі не просто очікували, вони ХОТІЛИ саме такий фільм. Обирали відповідний вечір, коли буде відповідний настрій, налаштовували, якщо хочете, роботу мозку… Неготовність до того, що буде показано, зіграла настільки злий жарт, що подібний глядач усю першу половину фільму намагався розібратися у родинних зв’язках персонажів, запа ... м’ятати їх імена, чим і як вони між собою пов’язані (а коли персонажів близько 20 штук, це не так легко), щоб потім приділити увагу розгадуванню сюжетного твісту, а коли йому стало зрозуміло, що це все абсолютно не потрібно, було вже пізно. Глядач, який витратив майже дві години свого життя марно - це невдоволений глядач. Злий глядач. Він може злитися хоч на творців, що його “обманули”, хоч на себе, що не здогадався одразу, що до чого, але настрій у нього у будь-якому випадку буде не на висоті.
Очевидно, що таким глядачем стала і я, інакше не розписувала б про це так емоційно і детально. Але за результатами ситуації маю цікаве спостереження: вочевидь, за сприйняття детективу та іронічно-сатиричної драми відповідають якісь зовсім різні ділянки мозку, бо за пробудовуванням взаємозв’язків оцінити драму майже не вийшло. А я начебто і не зовсім “стороння” людина, будучи фанаткою таких фільмів, як "Гордість та гонор" (серіал), "Говардс Енд", “Решта дня”, "Легка поведінка" - фільмів, які також описують англійську дійсність (у більшості своїй - період “заходу імперії”), не цураються іронії та навіть сатири у зображенні персонажів, вирізняються неквапливістю дії, тонкими діалогами і ретельним зображенням епохи.
Якщо спробувати абстрагуватись від негативних емоцій і оцінити фільм об’єктивно, то здається, що перед нами мало не приквел "Абатства Даунтон". Хто бачив - зрозуміє, про що я… У ньому є навіть графиня Трентем - консервативна стара суха леді у виконанні Меггі Сміт, яка у “Даунтоні” магічним чином перекваліфікувалася у графиню Грентем. Причина у тому, що сценарист Джуліан Фелоуз після очевидного успіху цього фільму, номінованого на головну статуетку і відзначеного винагородою за оригінальний сценарій, вирішив розвинути успіх, взявши ідею рівноцінного освітлення життя прислуги і знаті у одному багатому маєтку (раніше почерпнуту ним із кінокартини Жана Ренуара “Правила гри”) і реалізувавши її у варіанті серіалу.
Різниця хіба що у тому, що "Абатство" хоч і зображує своїх персонажів із певною іронією, та водночас демонструє до них незмінну любов, немов мама до неслухняних і поки що нерозумних дітей. "Госфорд парк" же скоріше проявляє сарказм, знущаючись навіть над очевидними протагоністами, не кажучи вже про решту. Те, що в "Абатстві" виглядає як дослідження традицій та звичаїв, у "Госфорд парку" зводиться до нескінченного іронізування над просякнутою снобізмом британською аристократією, яке визнає зміни, навіяні часом, лише у косметичному варіанті, але глибинно так і продовжує триматися за мало чим підкріплене уявлення про власну вищість, над тим, як нижчі класи демонстративно “знають своє місце”, водночас імітуючи поведінку вищих із неймовірною точністю, або ж над тим, як терпить крах спроба представників нового віяння всидіти одразу на двох стільцях.
При цьому фільм не виглядає пародією. Її елементи проявляються хіба що з появою серед персонажів інспектора у характерному виконанні Стівена Фрая, і в цей момент іронізування над персонажами плавно перетікає в іронізування над жанровими кіноштампами.
Словом, коктейль із драматичної та іронічної складових виглядає постфактум доволі привабливо. Здається мені, що якби я одразу знала, чого очікувати, мої емоції відносно картини “Госфорд парк” могли б бути абсолютно іншими, але, як казала пані Коко Шанель, “у вас не буде другого шансу справити перше враження”.
Оскар - 2002, "Найкращий фільм", номінант
Назва фільму відсилає нас до пастки для лобстерів, яка називається “спальня” - очевидно тому, що небажано, щоб у ній лишалося більше двох представників. Інакше їм стає тісно і вони починають калічити одне одного або калічитися об стінки пастки. Метафора тут очевидна і прозора: спальня - не те місце, де потрібен третій.
У якийсь момент ти можеш подумати, що це буде фільм про любовний трикутник, драма про стосунки і примирення, або навпаки, про правосуддя, але фільм постійно робить повороти, щоб у кінці виявитися знову не тим, чим здавався (за що йому плюсик і зірочка не погони). І тим не менш, усі названі вище складові у ньому є.
Кінокартина могла б бути про п'ять стадій примирення з трагедією: заперечення, гнів, торг, апатія, прийняття. Почасти можна сказати, що так воно і є, от тільки деякі стадії лишаються за кадром, та і прийняття виходить доволі своєрідне.
Картина водночас могла б бути про те, як рідних людей ро ... зділяє трагедія, і вони змогли знову знайти шлях одне до одного і порозумітися, але якось не вийшло: здається, що вибраний спосіб порозуміння їх у підсумку тільки розділив. (Так то воно добре жити з відчуттям торжества справедливості, коли не ти особисто доклав(ла) до цього руку, якщо ви розумієте, про що я.)
Картина могла б бути і про те, що є вчинки, після яких неможливо не засумніватися і ніяк не змінитися внутрішньо, навіть якщо за тобою правда, і це насправді показано, але обраний спосіб для трансляції ідеї мені не дуже сподобався (про це трохи далі).
А про що вийшла картина? Мабуть, в першу чергу, про порожнечу. Так вже виходить, що навіть ті люди, які не зробили свою дитину сенсом свого існування і живуть достатньо осмисленим як для середньостатистичних американців життям, все ж цілком логічно схильні бачити у дитині своє продовження і навіть своєрідний шлях до безсмертя. І якщо смерть одного з чотирьох дітей - це просто трагедія, то смерть єдиної дитини у людей літніх - це у певному сенсі вирок їх існуванню. Причому іноді запобігти такому не можна ніяк, а компенсувати чимось практично неможливо.
Із плюсів: по-перше, варто відзначити акторську гру. Ненав’язливо, на півтонах, іноді самими очима, без шекспірівських пафосних монологів і навіть не повишаючи голосу, виконавці доносять до нас емоційний стан своїх героїв, і ти їм, без сумніву, віриш.
По-друге, вже згадувана вище сюжетна і композиційна нетиповість виглядає плюсом, зважаючи на те, що кіно могли без проблем скотити у глибинне дослідження любовного трикутника або судову драму. Причому особисто я люблю і любовні трикутники, і судові драми, але жанрова схематичність американських кінокартин потроху набиває оскомину.
Із мінусів: по-перше, як не дивно, персонажі. Вони максимально звичайні (хоч і не без поодиноких родзинок), мабуть для того, щоб підкреслити посил: така ситуація могла статися де завгодно і з ким завгодно. Син - хороший хлопець, мама - домогосподарка із дивним захопленням, батько - звичайний мужчина, Наталі - мати-одиначка, її чоловік - типовий аб’юзер, і т.д. Але, як на мене, саме через таку недостатню індивідуальність і підкреслений реалізм не виходить співпереживати героям настільки глибоко, як хотілося б. Іноді хочеться якось відійти від відчуття підглядання у шпаринку за сусідами. Тим більше, є фільми у схожому стилі, які непогано із цим справляються (наприклад, “Таємниці і брехня” 1996 року).
При цьому разом із підкресленою звичайністю ми ще іноді помічаємо і нестачу деяких штрихів, які не завадили б для цілісного сприйняття персонажів. Наприклад, ми навіть до кінця не знаємо причин, чому Наталі пішла від чоловіка: він її ображав, бив чи просто мало заробляв і не приділяв уваги дітям? Бачила одну рецензію, де автор цілком серйозно розписує, що це сама Наталі прагне підтримувати стосунки з чоловіком, то пред’являючи претензії щодо його роботи, то демонструючи ревнощі (хм… цікаво, у який це момент?), а значить, вона до нього досі небайдужа і він їй рідний. Очевидно, що така трактовка викликана нестачею однозначної інформації про ці стосунки у самому фільмі - такої, яка унеможливила б або мінімізувала б бажання заповнити вакуум власними домислами і проекціями.
Другим мінусом я б назвала надмірну спокійну розміреність дійства. Не те щоб це глобальний мінус, але всередині картини - у той час, коли ти повинен би заходитися від співчуття до героїв, - чомусь виникає відчутне таке провисання, яке, навпаки, дещо відсторонює від того, що відбувається.
Ну і третє (і основне) слабке місце - роздуми на тему того, що монстр може несподівано і невчасно виявитися людиною. Так то воно так, але чомусь тут його олюднюють не дитячі малюнки, розвішані на стінах, які цілком могли б охарактеризувати його як люблячого батька, а його фото разом із колись щасливою дружиною.
У контексті цього, а також ще однієї “лобстерної” метафори - про те, що самиця лобстера набагато більша і може з легкістю справитися з двома самцями, - вимальовується дещо неадекватний посил. Неначе Наталі сама винна у всьому що сталося, бо вона ініціювала і допустила цю ситуацію, а убивці і вбиті… ну, вони просто люди…
Із такою трактовкою, якщо вона задумана була авторами (а схоже, що так і є), я категорично не можу погодитися. Чоловік убив коханця своєї дружини. Коли у нього була можливість, він жодного разу не сказав: вибачте, я випадково, я не хотів. Він зробив це холоднокровно і цілеспрямовано, вважав, що його поведінка прийнятна і має бути зрозумілою кожному. Більше того, для себе цей чоловік вважає нормальним загравати з іншими жінками. А коли він нарешті показав, хто в домі мужик і хазяїн, його ніжні пориви і наміри повернутися до дружини чомусь одразу зникли, відкриваючи нам істину: перед нами людина з девіантною поведінкою, а по-простому - мерзотник. Навіщо було його олюднювати, та ще і таким цікавим способом - переведенням стрілок на його дружину - я не розумію взагалі. Як на мене, цю саму думку можна було викласти трохи іншим способом без втрати основного сенсу. А так вийшло не зовсім тривіальне, драматичне, загалом хороше, але місцями якесь… неправильне кіно.
Оскар - 2002, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф-цитата: “The greatest thing you'll ever learn is just to love and be loved in return.” (с) Крістіан
Цікаво, чи я одна, у кого ім’я головного героя фільму “Мулен Руж” із недавнього часу асоціюється із дещо іншим персонажем, тим самим, у якого є п’ятдесят відтінків, якщо ви розумієте про що я? Тому кожен раз, коли героїня ніжно вимовляла “Крістіан”, мій асоціативний ряд заносив мене кудись у далекі далі… Але, звісно ж, це не провина фільму “Мулен Руж”, який вийшов дещо раніше, ніж вказаний “кіношедевр”, так що не будемо відволікатися.
Слід зазначити, що режисер кінокартини Баз Лурманн, має не таку обширну фільмографію (усього 5 кінокартин), але при цьому у молодості працював також над оперними постановками та мюзиклами, а у дитинстві та юності взагалі займався у балетній школі. Даний багаж, схоже, значною мірою визначив режисерський авторський почерк, характерний майже для всіх його картин (“Австралію” 2008 р., зня ... ту у жанрі військової драми, не дивилася, тому і аналізувати її не можу).
Головна риса фільмів Лурмана - вони неймовірно барвисті, грішать театралізованістю і при цьому форма виражено переважає над змістом. Два із них - “Ромео і Джульєта” та “Великий Гетсбі”, - зняті за класичними сюжетами, які не стільки збагачуються, скільки навпаки, трохи губляться за художніми прийомами (у першому сучасна картинка накладена на канонічний текст, для другого характерне сучасне музичне оформлення, не завжди доречне для відображення епохи джазу). Перший фільм режисера - “Тільки в танцювальній залі” 1992 р. - відзначається простим сюжетом, характерним для фільмів про танці взагалі, і доволі дивною, як на мене, проблематикою, але хореографічна складова задвигає ці проблеми разом із сюжетом на другий план.
Ну і, нарешті, Мулен Руж. Червона завіса, театралізованість, кольори, сучасне музичне оформлення і проста історія - та це ж просто квінтесенція режисерського почерку, у якій форма досягає найбільш соковитих барв і звуків, а змістова складова опиняється максимально на другому плані. Можливо, знайдеться ряд екзальтованих глядачів (або глядачок), які всерйоз переживали за кохання головних героїв, та, як на мене, кохання тут присутнє виключно через те, що воно якнайкраще підходить на роль сюжетної основи для такого фільму.
Цікаво, що відносно сюжету кінокартини сам Баз Лурман висловився так: “Я хотів пройти шляхом Орфея: показати перехід від юнацького ідеалізму до того, коли ти розумієш, що є речі більші за тебе — люди вмирають, деякі стосунки неможливі — і тебе це руйнує. Через рубці того досвіду, через ту втрату ти ростеш внутрішньо і духовно, і це вже шлях дорослий.” Ну що ж, пане режисере, гарна ідея для ілюстрації, та вона знову загубилася за зовнішніми атрибутами. Зізнаймося собі чесно: хто справді проникся драмою персонажа Юена Макгрегора, зважаючи на той факт, що сама ця драма означена кількома хвилинами на початку і кількома хвилинами у кінці, і докопався до описаного автором смислу? Можливо, хтось… але точно не я.
Чи була це історія кохання? Безумовно. Але, на відміну від багатьох інших мелодрам про кохання вона виглядає доволі пунктирною і відірваною від реальності. Якщо ти не належиш до когорти екзальтованих глядачів, ти або мимоволі змиряєшся із тим, що персонажі схематичні, нереалістичні і мелодраматичні, а події позбавлені логіки, і переключаєш свою увагу на інші деталі, або починаєш всерйоз аналізувати, і тоді фільм тобі гарантовано не сподобається. Адже навіть не живучи у Парижі початку 20-го століття можна одразу зрозуміти, наскільки, наприклад, повія не схожа на повію, герцог - на герцога, а сутенер - на сутенера. Ну, хіба поет усе ж схожий на поета, точніше, на всіх поетів одразу...
А ще іноді фільм починає кидати із боку в бік: розпочинаючись як криклива мерехтлива фантасмагорія, яка будь-якого епілептика доведе до приступу, продовжуючись буфонадою, яка місцями доходить до ідіотизму, вдаряється іноді у пафосну і місцями затягнуту драму. Таке змішання стилів не дає повноцінно розкритися ні драматичній, ні комедійній складовій, адже тобі постійно доводиться коригувати сприйняття на предмет ступеню серйозності того, що ти дивишся.
Але, не дивлячись на увесь сказаний негатив і навіть певне роздратування, мені фільм все ж скоріше сподобався. Ні, не фільм, а двогодинний барвистий відеокліп із прекрасними, органічно переплетеними між собою музичними номерами, видовище, яке однозначно варте уваги. А оскільки відеокліпи, на відміну від фільмів, так швидко не набридають, його можна передивлятися знову… і знову… і знову…
Roxanne
You don't have to put on that red light
Walk the streets for money
You don't care if it's wrong or if it is right...
Оскар - 2001, "Найкращий фільм", переможець
Часто-густо такого тандему, як масштабне полотно плюс режисер з іменем, буває достатньо, щоб як мінімум звернути на себе увагу кіноакадеміків. Але, розбираючись у причинах успіху даного фільму, не можна ігнорувати той факт, що він ознаменував собою відродження цілого жанру. Так, за рік до цього ми мали фільм “Тигр підкрадається, дракон ховається” тайванського режисера Енга Лі, що став символом відродження жанру під назвою “усі”, підзабутого з початку 1970-х. Тут же ми маємо представника жанру пеплум, для якого характерне використання античних та/або біблійних сюжетів, плюс масштабні бойові сцени і вільна трактовка історії.
Побіжний аналіз хронології показує, що, останній голівудський “класичний” пеплум “Падіння Римської імперії” був знятий у 1964 р., після чого цілий жанр завмер майже на 30 років - до виходу на екрани кінокартини “Гладіатор”, сюжет якої дещо перекликається із “Падінням”. І так, решта фільмів на античних сюжет ... ах, які може сходу згадати сучасний глядач, будь то “300 спартанців”, “Троя”, “Олександр” або ж “Битва Титанів”, справді були зняті вже після “Гладіатора”, у 2000-х роках. Так що, перефразовуючи відоме прислів’я, “Хто перший встав - тому і Оскар”.
Однією з головних претензій, які, зазвичай, пред’являють кінокартині, є низький рівень історичної достовірності. Настільки низький, що на язиці крутиться слово “клюква”. Маю певні сумніви, що хтось колись заміряв рівень достовірності у класичних пеплумів 60-х років 20-го століття, і так само не пригадую, якою була рекламна кампанія “Гладіатора” у 2000 році і як він подавався. Однак якщо побіжно глянути у графу “жанри”, ми побачимо наступне: на Кінобазі - екшн, пригоди, драма, на Кінопошуку - бойовик, драма, пригоди, на IMDB - action, adventure, drama. Жоден з кіноресурсів не позиціонує фільм як “історичний”. А стаття на Вікіпедії підкаже уважному читачеві, що “сюжет фільму - художня вигадка”, навіть якщо у ньому і задіяні реальні історичні прототипи. З таким успіхом можна пред’являти претензії щодо неісторичності і “Безславним виродкам” Тарантіно із його Гітлером у французькому кінотеатрі.
Ну а якщо художній фільм, не названий історичним, спотворює уявлення глядачів про історію, то претензії мають бути не до нього, а до таких глядачів, що подібні Дон Кіхоту із його сліпою вірою у те, що у лицарських романах написана чиста правда. Адже для глядача уважного і вдумливого кіно буде скоріше поштовхом дізнатися про те, як було насправді. І, до речі, імператор Марк Аврелій мав би сказати “спасибі” голівудцям, зважаючи на те, що насправді він не те що не опирався сходженню Коммода на престол, а ще за життя зробив його своїм співправителем, будучи, вочевидь, чи то сліпим щодо справжньої сутності сина, а чи дуже вже хотів лишити трон своєму біологічному нащадку.
З іншого боку, історичні неточності все ж часто несвідомо дратують, і нічого з цим не зробиш. Художню трактовку образів ще можна якось зрозуміти, але: римський генерал, татуювання, дружина і син, яких повісили, але розіп’яли… Додати до цього ще газовий балон під колісницею і періодичні забрідання у кадр членів знімальної групи у джинсах і футболках, які чомусь чи то пропустили при фінальному монтажі, чи то вирішили, що “і так сойдьот”. А вирішили правильно, судячи з того, що монтаж також був відзначений номінацією на “Оскар”.
Також є епізод, коли хазяїн говорить Максимусу про дерев’яний меч як символ свободи. Мовляв, здобудь його, заслужи, і перестанеш бути рабом. Але, зважаючи на той факт, що Максимус із самого початку у принципі рабом не був і його підібрали торговці, не спитавши, так би мовити документів, то виникає питання: а що як героя колись у майбутньому десь підберуть якісь інші работорговці і у нього не буде при собі дерев’яного меча? Він знову потрапить у рабство і йому знову треба буде свободу виборювати? Якось не зовсім логічно. Схоже на те, що насправді работорговці у Римській імперії просто так першого зустрічного у рабство не продавали, і хоч ми маємо не історичне кіно, та все ж подібне допущення напряму впливає на сюжет, а отже, достовірність його важлива.
Значною і часто висловлюваною претензією є нелогічність дій персонажів в угоду розвитку сюжету. Основне полемічне питання тут - чому Коммод просто не вбив Максимуса? Маючи купу можливостей, маючи персональну гвардію, яка тримала місто у страху, маючи не тільки мотив, а і офіційне пояснення, не зробив абсолютно нічого. Але насправді поведінка персонажів, виглядаючи іноді абсолютно ідіотською з точки зору здорового глузду, прекрасно вписується у логіку самих персонажів, якісно прописаних і відіграних.
Основною рушійною силою їх поведінки і визначальною для їх характерів є любов. Максимус, який користується любов’ю і повагою всіх, хто його знає, упевнений в собі і своїй “правильності”, тому готовий іти на смерть і померти за свої переконання. Імператор Коммод, недолюблений із самого дитинства, постійно шукає любові оточуючих і підтвердження власної “правильності”, заради чого готовий на імпульсивні вчинки. Він не здатен помітити навіть логічних дірок у власних судженнях, адже, висловлюючи сентенцію про те, що натовп непостійний у своїх почуттях, чомусь водночас свято вірить у протилежне, коли мова іде про ставлення народу до нього самого. Коммод говорить, що Максимуса забудуть через тиждень, але при цьому переконаний, що йому, цезареві, Максимуса не пробачать, якщо він докладе руку до його смерті. Так імператор, будучи людиною суперечливою, очевидно нарцисичною і не зовсім розумною, потрапляє у пастку власних суджень і рішень. Чи можна уявити собі таку людину у реальному житті? Ну, у мене виходить.
Основним мінусом фільму, помимо наведених вище полемічних моментів, я б назвала пафос. Важкий, густий, нав’язливий. Ним просякнутий кожен момент, кожен діалог, кожен порух голови. Завдяки йому кожна розмова персонажів здається наповненою глибоким філософським сенсом, хоч насправді це і не так. При першому перегляді картини він менше звертає на себе увагу, але не дай Боже передивитися повторно, коли сюжет тобі вже відомий! Здається, навіть “Володар перснів” і “Хоробре серце” менше грішили пафосом і дозволяли собі розводити його нотками гумору, хоч там якраз масштаб проблем був на порядок більш значущий.
Отаке кіно. Страшенно пафосна голівудська недоісторична клюква із технічними огріхами та сюжетними дірками, і водночас масштабний епічний фільм із цілісними та емоційно забарвленими персонажами, хорошою акторською грою (хоч Рассел Кроу на фоні інших якраз зачепив не дуже, незважаючи на його “Оскар”), захоплюючим сюжетом, таке собі фентезі в антуражі Стародавнього Риму, яке знову розказує про вічне: любов, помсту і прагнення до свободи.
Попередження: рецензія містить спойлери
Оскар - 2001, "Найкращий фільм", номінант
Кінофільм “Трафік”, знятий за мотивами британського телесеріалу 1989 року, неначе робить зріз дійсності, обираючи з усієї сукупності можливих розповідей про людей, пов’язаних із наркотрафіком, три майже самостійні історії.
Перша - лінія поліцейського Хав’єра Родрігеса, яка розповідає про корупцію, злиття мафії та влади, кругову поруку, а оскільки все це відбувається територіально у Мексиці, то вона, як на мене, певним чином грає на протиставленні корумпованих мексиканців героїчним американським федералам, а також нецивілізованих людей, які вважають, що наркоші лікуються виключно передозом, цивілізованим людям, які впевнені, що наркоманів можна і треба лікувати.
Друга - лінія керівника Управління з контролю за наркотиками Роберта Уейкфілда, принципового і кристально чесного чоловіка, який прагне врятувати країну, не помічаючи до пори біди у власному домі. Основна ідея цієї лінії перекликається із кінофільмом “Реквієм за мрією”: наркотики не зважають на вік, стать і соціальний статус, і кожен може стати жертвою. Від себе додам, що пасаж, висловлений шістнадцятирічною дівчиною про те, що “у нашому віці простіше дістати наркотики, ніж алкоголь”, виглядає непривабливим маркером американського сьогодення.
Третя - лінія дружини наркобарона Хелени Айяли, яка, дізнавшись про незаконний бізнес чоловіка, постане перед нелегким вибором: відмовитися від забезпеченого існування задля чистої совісті чи спробувати повернутися до імітації норми. Хоча насправді мук вибору тут як таких і не було, так що...
При спробі дати собі відповідь на питання, про що цей фільм, спершу нічого, окрім “Наркотики - це погано”, чомусь на думку не спадає. Цей постулат можна розвивати далі, сказавши щось на зразок “Наркобізнес - немов стоголова гідра: рубаєш одну голову - виростає дві”. Кінцевим же висновком може бути “Система працювала, працює і буде працювати, хай там що”.
Але є і одна доволі несподівана ідея: “Трафік” - це насправді фільм про сімейні цінності. Адже по суті основною мотивацією всіх основних героїв, і позитивних, і не дуже, на повірку виявляється вірність інтересам членів своєї родини (ну, напарник - це теж майже родина, якщо родини у тебе нема). А чи варто було сімейні цінності пропагувати таким чином (якщо ви розумієте, про що я) - тут питання лишається відкритим.
Із плюсів: Усвідомлюючи жанрову приналежність фільму, умовність головних героїв та відсутність чіткого поділу на протагоністів та антагоністів, розумієш, що від сюжетної лінії можна чекати будь-яких поворотів (в рамках здорового глузду, звісно). Цей факт підтримує постійний глядацький інтерес під час перегляду, а це важливо, зважаючи на тривалість кінокартини.
Однозначно можна сказати, що фільм намагається передавати правильний соціальний посил, незважаючи на те, що скоріше окреслює проблему, аніж пропонує якісь рішення.
Також кінокартина характеризується атмосферним музичним оформленням та цікавими, хоч і не до кінця новаторськими, кольоровими рішеннями.
Із мінусів: По-перше, намагання вмістити у картину максимум від сюжетних ліній оригінального серіалу та доволі неквапливий темп, який насправді необхідний, щоб встигати слідкувати за розсипом подій та персонажів, неначе грають із нею злий жарт. Адже 2 години 27 хвилин для фільму повчального, часто розмовного, місцями неяскравого - це все ж доволі багато. І найцікавіше, що коли ти нарешті втягуєшся в сюжет і перестаєш поглядати на годинник - отут-то він несподівано і закінчується!
По-друге, доволі важко, як на мене, говорити про акторську гру у фільмі, де колоритних персонажів по суті немає, та і головних героїв (майже) теж. Запам’ятовується загальна сюжетна канва і відчуття, але навряд чи ви будете цитувати якогось конкретного персонажа із цього фільму років через 10 після перегляду.
По-третє, забарвлення кожної сюжетної лінії у свій колір хоч і вносить свою родзинку, але разом із тим викликає певні питання (принаймі, у мене).
Так, мексиканська сюжетна лінія не просто забарвлена жовтим, вона неначе знята на стару зернисту плівку, що викликає у глядача відчуття, що саме у цій частині фільму буде відбуватися якийсь абсолютний треш. Зважаючи на контраст із вилизаною та незернистою “американською” картинкою, задаєшся питанням: у нас і тут протиставлення “цивілізованих” американців “страшним і диким” мексиканцям? А якщо і ні, мене особисто цей кольорово-якісний контраст доволі сильно дратував, дуже знижуючи інтерес до подій мексиканської лінії (а саме вона якраз найбільше подіями і насичена).
Лінія Огайо витримана у синьому стриманому тоні. А чому? Бо у ній більше про політику і переговори на фоні прихованої родинної трагедії? Чи просто у Огайо часто дощ іде? Так наче ні, це скоріше стосується північних штатів...
Окей, це був жарт. Не було б багато питань до синього кольору, але чому тоді лінія Каліфорнії взагалі не містить кольорових фільтрів? Червоного, або оранжево-сонячного, наприклад? Із таким концептуальним підходом виникає відчуття, що перші дві лінії - неначе відхилення від основного сюжету, тоді як каліфорнійська - основна. Але ж це насправді не так, усі лінії сюжетно рівноцінні!
Ще більш дивним на фоні цих кольорових експериментів виглядає перетинання персонажів із різних ліній або зміна локацій, коли ти перестаєш розуміти, прив’язаний кольоровий фільтр до місця дії, чи до лінії? Приїжджає, наприклад, Хав’єр Родрігес у Каліфорнію - і він уже без жовтого фільтра, отже маємо прив’язку до місця дії! А от коли Хелена Айяла приїжджає у Мексику, жовтий фільтр на її персонажа не поширюється, тож тут у нас прив’язка до лінії. Роберт Уейкфілд взагалі літає по всій Америці, і синій фільтр на ньому то є, то нема...
Насамкінець мені взагалі почало здаватися, що кольорові фільтри були просто вигадані для неуважних глядачів, які не можуть швидко розібратися у мішанині персонажів, а тому на перших порах потребують постійних підказок і нагадувань. Далі ж за цим уже можна настільки ретельно і не стежити.
Четверте (доволі суб’єктивне) - із тих чи інших причин фільм мене банально не зачепив. Він не викликає емоційного катарсису, як, наприклад, “Реквієм за мрією”, не іронізує над проблемою, як “На голці”, у ньому не відкриваються несподівані та невідомі речі, він не тримає у такому напруженні, як “Сікаріо”, не поринає у філософські роздуми про причини і наслідки. Він просто розповідає. Розповідь непогана, але, вочевидь, просто хотілося чогось більшого.
П’яте (ще більш суб’єктивне) - завершення деяких сюжетних ліній не виправдало очікувань.
Увага, спойлери!
Мексиканська лінія. Коп, який виявився чесним і вчинив правильно, плюс помстився за напарника, дивиться бейсбол на освітленому стадіоні, який він сам і попросив за свою допомогу американським спецслужбам. Стадіон побудували не за один день, тому очевидно, що у копа все добре. І не те щоб я розбиралася у тому, як працює кримінальний бізнес, але десятки переглянутих кінокартин на кримінальну тематику поселили у мені упевненість в одному: стукач обов’язково буде покараний. Навіть якщо голова картелю заарештований, хтось мав би прийти на його місце і помститися, це обов’язково мало статися.
З іншого боку, як на мене, виконавець ролі копа Бенісіо Дель Торо має яскраво виражену негативну харизму. Він часто грає або негативних персонажів, або дуже полемічних в плані моралі, і тому виписування його персонажа у якості мало не лицаря у сяючих латах, що готовий повернутися у свою країну із ризиком для життя, і просить не для себе, а для бідних мексиканських бейсболістів, було неочікуваним, але не у хорошому сенсі. Особисто я до самого кінця чекала, що виявиться, що цей персонаж сидить на зарплаті у тіхуанського картелю.
Таким чином, сюжетна лінія могла б скінчитися як драма про те, що маленька людина не може перемогти корумповану систему, або як драма про те, що у такій системі чесні люди не виживають, тож необхідно бути сволотою. А вийшов непереконливий і доволі умовний хепі-енд.
Лінія Огайо. За рівнем нагнітання я також очікувала двох можливих варіантів розвитку подій. Герой міг би пробувати рятувати Америку, паралельно приховуючи від суспільства дочку-наркоманку, і став би прикладом вимушеної лицемірності, характерної для політиків загалом. Такий фінал став би підтвердженням максими Доктора Хауса про те, що “всі брешуть”. З іншого боку, герой міг би займатися порятунком Америки у той час, як десь у притоні його дочка помирала від передозування. Сімейна трагедія змусила б його повністю переосмислити життя і віддалитися від світу із розумінням того, що він не здатен нікому допомогти, або ж перетворила б його на остаточного лицеміра. Однак ми знову маємо відносний хепі-енд: людина залишає посаду, на якій могла б зробити багато хорошого, і їде у наркоцентр “підтримувати” дочку (а насправді, мабуть, просто приглядати за нею, щоб знову не втекла). Де ця людина буде брати гроші на утримання сім’ї, якщо вона пішла з роботи - питання за кадром. За кадром лишилися і причини перетворення дочки на наркоманку. Якщо це класичне “з жиру біситься”, то очевидно, що це ніде не ділося. Тим більше, якщо єдиною причиною перебування її на лікуванні є, схоже, воля батьків. Як тільки контроль за нею ослабне - все почнеться спочатку, і жертва пана судді буде, схоже, марною.
Єдиним справді відповідним духу фільму і моїм очікуванням є фінал каліфорнійської лінії. Наркобарон на волі. Його дружині наплювати на все, крім своєї сім’ї та її благополуччя, вираженого у красивому будинку, машині та слугах. Взявши один раз активну участь у справах чоловіка і повернувши ситуацію на свою користь, вона знову буде грати роль матері та дружини, лицемірно закриваючи очі на все, що не вписується у її рожево-карамельну картинку, і на будь-які моральні забобони. Такі люди справді існують, їх немало, і тільки у такій критичній ситуації і можна роздивитися їх справжнє нутро. Отут мої оплески!
Резюмую: за всіма показниками я мала б бути у захваті від подібного кіно, але лише одна лінія із трьох спрацювала як треба. Вочевидь, щось пішло не так, але граючись у хепі-енди без хепі-ендів, фільм застряг десь між обнадійливим і депресивним, так до кінця і не визначившись, що він таке.
Не берусь прогнозувати, кому сподобається, але любителям неквапливих серйозних драм у будь-якому разі варто спробувати, адже наведене вище - моя виключно суб’єктивна думка.