Авіатор (2004)

Lilia Omelianenko 22 березня 2020, 13:57

Оскар - 2005, "Найкращий фільм", номінант

Говард Г'юз - людина унікальна. Для того, щоб у деталях екранізувати його біографію, мабуть треба було знімати сезон серіалу, і це мало не перший випадок, коли біографічний фільм буквально обрізає деякі заявлені лінії, щоб поміститися у тригодинний хронометраж. Однак це, як на мене, той випадок, коли важливі не стільки деталі, скільки прагнення вловити основні грані характеру особистості та передати їх на екрані. Менш із тим, більшість показаних у фільмі подій у той чи інший спосіб мала місце в реальності.

Перед нами постає людина різносторонніх інтересів і кипучої енергії, якій часто феноменально частить, бо світ просто не може її наздогнати. Коли він це все встигав - особисто для мене загадка, але він займався водночас двома-трьома різними видами діяльності, контролюючи в них усі процеси на кожному етапі, та ще і демонструючи перфекціонізм. Цей персонаж водночас запалює ентузіазмом, смішить і страшить тим, яку ще майже не ... можливу задачу він готовий поставити. Він ніколи не розмінюється на дрібниці, його бачення завжди в пріоритеті, скільки б це йому не коштувало.

Водночас, настільки упевнена в собі людина не може не бути махровим егоїстом, і це, природньо, позначається на його особистому житті. Підозрюю, що у справжнього Г'юза все було ще більш прозаїчно: у часи, коли голівудська актриса паралельно була кимось на кшталт дорогої повії, він просто купував тих, кого міг купити. Персонаж фільму натомість здається просто хлопчиськом у магазині солодощів. Він обожнює жінок і шукає близькості, та не вміє її цінувати, коли знаходить, втрачає її через гординю і банальне небажання прислухатися до потреб іншої людини.

Ну і потаємна сторона - хвороба, що прогресує. Оскільки фільм охоплює серединний період життя Г'юза, ми не спостерігаємо її зародження, але знаємо, що тільки батьки могли так спотворити дитині життя. Можливо, якби він вибрав менш стресовий і кипучий спосіб життя… та тоді це був би вже не Говард. І можливо, така хвороба, як ОКР, принаймі, схильність до неї, певним чином пов'язана з його характером, переповненим перфекціонізмом і бажанням контролювати все навколо. Відомо, що у фільмі симптоматика показана більш-менш достовірно, та все ж доволі прилизано (досить лиш почитати, що творив у моменти загострення справжній Говард). Плюс виникають питання до вибіркової гидливості Говарда, де він періодично то тисне комусь руку і забуває її помити, то береться руками за раковину в громадському туалеті, хоч не може змусити себе навіть взяти чистий рушник… Мабуть, це можна віднести до дрібних огріхів постановки і більше до цього не повертатися.

Жіночі образи нам демонструють доволі різноманітні, та якщо Кетрін Гепберн у виконанні Кейт Бланшетт вийшла яскравою та по-своєму ексцентричною, то Ева Гарднер більше схожа на красиву ляльку. Навіть слова, що вона говорить, і речі, які робить, не завжди поєднуються з тим, як саме вона це каже і робить, і в цьому "заслуга" чи то Кейт Бекенсейл, чи то режисера, що побачив її саме такою. Враження, що навіть в одному фото реальної Еви Гарднер більше справжності, аніж в усій ролі Бекенсейл. Про Фейт Домерг у виконанні Келі Гарнер складно щось говорити, адже роль доволі невелика (взаємини цих двох були значно багатшими, ніж ми побачили у фільмі).

Основне питання: наскільки ДіКапріо справився з роллю? Ну, по-перше, його гламурно-хлоп'яча зовнішність створювала враження, що перед нами хлопчик, якого треба зрозуміти, навіть у ті моменти, коли герой явно демонстрував поведінку сволоти. Така уже в молодого Лео світла та позитивна харизма (коли він став старшим, він її вже трохи поборов). Так само у моменти, коли перед нами хоч і ексцентрична, та все ж людина, наділена силою і владою через власні фінанси, ми неначе бачимо все того ж хлопчика, що грається у великого босса. Через ці нюанси головний герой вийшов хоч і не білим та пухнастим, але все ж явно позитивним і часто надихаючим, а мені, мабуть, хотілося б бачити його більш “сірим”. Однак значну кількість моментів ДіКапріо все ж витягує на ура і помітно, що дуже старається.

Фільм зроблений із характерною для робіт Мартіна Скорсезе епічністю та розмахом. Він іде майже три години, але при цьому в ньому немає, мабуть, жодного зайвого діалогу. Кожна сцена має на меті показати або розказати щось важливе для подальшого сюжету. Фільм не провисає, тримає власний ритм і темп. При цьому зрозуміло, що автор не заглиблюється у технічні деталі, деякі речі подає доволі поверхово, більше концентруючись на емоціях глядача, аніж на розкритті специфіки сфер діяльності Говарда Г’юза. З таким підходом деякі сцени трохи ріжуть око, як от наприклад, сцена слухання в суді, але при всій своїй недостовірності вона доволі непогано відповідає логіці поведінки персонажів. Та і, в кінці кінців, перед нами не судова драма, тож можна авторів і пробачити. Слід також відзначити авіаційні зйомки, що порадують серця любителів, ігри з зістареною плівкою і кольорові фільтри, покликані маркувати більш ранні та більш пізні періоди.

У чому суть фільму? Мабуть, у тому, щоб розказати цікаву історію про багатогранну особистість, яка викликає водночас захоплення, відразу і співчуття і дати кожному глядачеві самому вирішити, що взяти для себе з цієї оповіді. Особисто мене перегляд фільму надихнув піти попрацювати. А вас?

P.S. А ще фільм виявився ідеальним для перегляду в нинішніх умовах. Ось маленький Говард Г'юз вчиться вимовляти слово "карантин". А ось дорослий Говард Г'юз з десяток разів демонструє, як правильно треба мити руки. Це ж просто свято якесь! :-) Читати далі