Чикаґо (2002)

Lilia Omelianenko 3 березня 2020, 21:26

Оскар - 2003, "Найкращий фільм", переможець

Що першим впадає в око при перегляді - у цьому фільмі абсолютно відсутній протагоніст. При цьому річ не про те, що автори зміщують акценти, наприклад, виставляючи не надто хорошого персонажа позитивним героєм. Тут протагоніст просто не заявлений у принципі, а сама історія є не протистоянням, а, скоріше, безпристрасною оповіддю про звичайних людей у не зовсім звичайних обставинах.

Певні паралелі із мюзиклом “Мулен Руж”, який вийшов за пару років до цього і також номінувався на Оскар, звісно ж напрошуються, зважаючи на той факт, що свого часу Базу Лурману пропонували зняти “Чикаго”. Але Лурман відмовився, і тому ці два фільми вийшли все ж досить різними. “Мулен Руж” використовує доволі примітивний сюжет із обов’язковою любовною лінією як канву для нанизування музичних номерів, що перетворює фільм на один тривалий відеокліп. Якщо прибрати музику, залишиться доволі мало осмисленого матеріалу. “Чикаго” ж має цілком самостійний сюже ... т, і якщо прибрати музику з нього, вийде доволі невесела, та все ж вивірена і закінчена драматична історія. Одначе формат мюзиклу збавляє градус серйозності, даючи глядачеві відчути певну оперетковість того, що відбувається, транслюючи йому той самий дух Чикаго 20-х років, де ніяк не можна було ставитися серйозно ні до джазу, ні до вбивства, ні взагалі до життя.

Мій улюблений персонаж у цьому фільмі - це, звісно ж, головна героїня Роксі Харт. Загалом, думається мені, якщо жінка самозакохана і меркантильна, але при цьому розумна, вона часто має певну харизму, що викликає до неї змішане ставлення: відразу і захоплення водночас. Якщо жінка недалека, але при цьому має гарний характер, вона може бути милою і, як мінімум, нікому не шкодити. А от Роксі Харт - це вибухова суміш тупості, недалекості, егоїзму, проміскуїтетності, меркантильності і самозакоханості, і подібний набір “чеснот” у жінці просто доводить до сказу. Та і в чоловікові, чесно кажучи, теж…

При цьому героїня все одно залишається якоюсь… дрібною. За нею не відчувається масштаб, справжні амбіції, таланти, увесь її арсенал маніпуляторських прийомів - це сльози, зомління і пропонування сексуальних послуг, та і мріє вона лиш про феєрію оплесків і про те, щоб у очах людей повсякчас бачити своє прекрасне відображення. Хай там як, а подібна жінка скінчила б свої дні безславно, бо хоч пару разів вона і змогла вхопитися за правильну ідею і адаптуватися до ситуації, та за таких вихідних даних це не може тривати вічно.

На фоні Роксі навіть Велма Келлі, співачка з дешевого кабаре, виглядає зразком якості та гідності. Так, Велма як персонаж другорядний розкрита дещо гірше і у сприйнятті її образу є білі плями. Але ми все ж можемо припустити, що ця дівчина мала хоч якийсь талант, раз достатньо успішно виступала у дуеті з сестрою, на відміну від абсолютно бездарної Роксі. Менш із тим, обидві дівчини ідеально ілюструють Чикаго у його погоні за славою і дутими зірками.

Біллі Флінн вийшов дещо однобоким, та прекрасно доповнює героїнь у їх самозакоханості, являючись типажем харизмата-ляльковода і постійно перемагаючи як завдяки абсолютній безпринципності, так і завдяки грі на романтичних настроях і бажанні людей чути лиш те, що вони хочуть.

Всі три акторські роботи прекрасні і заслужено відзначені преміями та номінаціями (Золотий глобус у Гіра та Зельвегер, Оскар у Кетрін Зета-Джонс). Зустрічала, правда, думку, що Рене Зельвегер абсолютно не підходить на таку роль, погано грає та співає, і взагалі не красуня. На це я можу сказати тільки одне: якщо Рене Зельвегер виглядає у своїх музичних номерах бездарно, дерев’яно і не заворожує вокалом, то це значить, що вона прекрасно справляється із роллю, адже такою і має виглядати Роксі Харт. Вона має бути настільки несимпатичною, щоб викликати мінімум співчуття, і актриса представляє нам саме такого персонажа.

Про що кіно? А кіно у яскравих декораціях, музичних номерах, деякі з яких стали класикою, і з використанням цілого ряду художніх прийомів та умовностей доносить до нас просту і зрозумілу інформацію про наш світ. Про те, що невинних людей страчують, а винних випускають, докази фабрикуються, а всім заправляють гроші. Про те, що симпатичною мордочкою можна добитися більшого, ніж мізками. Про те, що шоу-бізнес живе скандалами, а найкращий піар - чорний. Про те, що якщо ти добрий, милий і люблячий, тебе будуть використовувати. Про те, що люди рідко думають головою. Ну і про те, що не треба мати талант, а треба придумати, як зробити так, щоб тебе запам’ятали. Минуло 100 років, а нічого не змінилося, світом править той же самий хайп, який із газетних передовиць перемістився у ютуб та соціальні мережі.

Мало не вперше в житті я не буду придиратися до реалізму. Справді, яка різниця, скільки жінок повісили у Чикаго за вбивство у вказаний період? Кого хвилює надмірна схематичність і театралізованість судового процесу? Фільм живе, розповідає історію своєю унікальною мовою та іронічно доносить заявлені ідеї. Він прекрасний. Читати далі