У спальні (2001)

Lilia Omelianenko 11 грудня 2019, 12:01

Оскар - 2002, "Найкращий фільм", номінант

Назва фільму відсилає нас до пастки для лобстерів, яка називається “спальня” - очевидно тому, що небажано, щоб у ній лишалося більше двох представників. Інакше їм стає тісно і вони починають калічити одне одного або калічитися об стінки пастки. Метафора тут очевидна і прозора: спальня - не те місце, де потрібен третій.

У якийсь момент ти можеш подумати, що це буде фільм про любовний трикутник, драма про стосунки і примирення, або навпаки, про правосуддя, але фільм постійно робить повороти, щоб у кінці виявитися знову не тим, чим здавався (за що йому плюсик і зірочка не погони). І тим не менш, усі названі вище складові у ньому є.

Кінокартина могла б бути про п'ять стадій примирення з трагедією: заперечення, гнів, торг, апатія, прийняття. Почасти можна сказати, що так воно і є, от тільки деякі стадії лишаються за кадром, та і прийняття виходить доволі своєрідне.

Картина водночас могла б бути про те, як рідних людей ро ... зділяє трагедія, і вони змогли знову знайти шлях одне до одного і порозумітися, але якось не вийшло: здається, що вибраний спосіб порозуміння їх у підсумку тільки розділив. (Так то воно добре жити з відчуттям торжества справедливості, коли не ти особисто доклав(ла) до цього руку, якщо ви розумієте, про що я.)

Картина могла б бути і про те, що є вчинки, після яких неможливо не засумніватися і ніяк не змінитися внутрішньо, навіть якщо за тобою правда, і це насправді показано, але обраний спосіб для трансляції ідеї мені не дуже сподобався (про це трохи далі).

А про що вийшла картина? Мабуть, в першу чергу, про порожнечу. Так вже виходить, що навіть ті люди, які не зробили свою дитину сенсом свого існування і живуть достатньо осмисленим як для середньостатистичних американців життям, все ж цілком логічно схильні бачити у дитині своє продовження і навіть своєрідний шлях до безсмертя. І якщо смерть одного з чотирьох дітей - це просто трагедія, то смерть єдиної дитини у людей літніх - це у певному сенсі вирок їх існуванню. Причому іноді запобігти такому не можна ніяк, а компенсувати чимось практично неможливо.

Із плюсів: по-перше, варто відзначити акторську гру. Ненав’язливо, на півтонах, іноді самими очима, без шекспірівських пафосних монологів і навіть не повишаючи голосу, виконавці доносять до нас емоційний стан своїх героїв, і ти їм, без сумніву, віриш.

По-друге, вже згадувана вище сюжетна і композиційна нетиповість виглядає плюсом, зважаючи на те, що кіно могли без проблем скотити у глибинне дослідження любовного трикутника або судову драму. Причому особисто я люблю і любовні трикутники, і судові драми, але жанрова схематичність американських кінокартин потроху набиває оскомину.

Із мінусів: по-перше, як не дивно, персонажі. Вони максимально звичайні (хоч і не без поодиноких родзинок), мабуть для того, щоб підкреслити посил: така ситуація могла статися де завгодно і з ким завгодно. Син - хороший хлопець, мама - домогосподарка із дивним захопленням, батько - звичайний мужчина, Наталі - мати-одиначка, її чоловік - типовий аб’юзер, і т.д. Але, як на мене, саме через таку недостатню індивідуальність і підкреслений реалізм не виходить співпереживати героям настільки глибоко, як хотілося б. Іноді хочеться якось відійти від відчуття підглядання у шпаринку за сусідами. Тим більше, є фільми у схожому стилі, які непогано із цим справляються (наприклад, “Таємниці і брехня” 1996 року).

При цьому разом із підкресленою звичайністю ми ще іноді помічаємо і нестачу деяких штрихів, які не завадили б для цілісного сприйняття персонажів. Наприклад, ми навіть до кінця не знаємо причин, чому Наталі пішла від чоловіка: він її ображав, бив чи просто мало заробляв і не приділяв уваги дітям? Бачила одну рецензію, де автор цілком серйозно розписує, що це сама Наталі прагне підтримувати стосунки з чоловіком, то пред’являючи претензії щодо його роботи, то демонструючи ревнощі (хм… цікаво, у який це момент?), а значить, вона до нього досі небайдужа і він їй рідний. Очевидно, що така трактовка викликана нестачею однозначної інформації про ці стосунки у самому фільмі - такої, яка унеможливила б або мінімізувала б бажання заповнити вакуум власними домислами і проекціями.


Другим мінусом я б назвала надмірну спокійну розміреність дійства. Не те щоб це глобальний мінус, але всередині картини - у той час, коли ти повинен би заходитися від співчуття до героїв, - чомусь виникає відчутне таке провисання, яке, навпаки, дещо відсторонює від того, що відбувається.

Ну і третє (і основне) слабке місце - роздуми на тему того, що монстр може несподівано і невчасно виявитися людиною. Так то воно так, але чомусь тут його олюднюють не дитячі малюнки, розвішані на стінах, які цілком могли б охарактеризувати його як люблячого батька, а його фото разом із колись щасливою дружиною.

У контексті цього, а також ще однієї “лобстерної” метафори - про те, що самиця лобстера набагато більша і може з легкістю справитися з двома самцями, - вимальовується дещо неадекватний посил. Неначе Наталі сама винна у всьому що сталося, бо вона ініціювала і допустила цю ситуацію, а убивці і вбиті… ну, вони просто люди…

Із такою трактовкою, якщо вона задумана була авторами (а схоже, що так і є), я категорично не можу погодитися. Чоловік убив коханця своєї дружини. Коли у нього була можливість, він жодного разу не сказав: вибачте, я випадково, я не хотів. Він зробив це холоднокровно і цілеспрямовано, вважав, що його поведінка прийнятна і має бути зрозумілою кожному. Більше того, для себе цей чоловік вважає нормальним загравати з іншими жінками. А коли він нарешті показав, хто в домі мужик і хазяїн, його ніжні пориви і наміри повернутися до дружини чомусь одразу зникли, відкриваючи нам істину: перед нами людина з девіантною поведінкою, а по-простому - мерзотник. Навіщо було його олюднювати, та ще і таким цікавим способом - переведенням стрілок на його дружину - я не розумію взагалі. Як на мене, цю саму думку можна було викласти трохи іншим способом без втрати основного сенсу. А так вийшло не зовсім тривіальне, драматичне, загалом хороше, але місцями якесь… неправильне кіно. Читати далі