8/10 Тонка межа

Оскар - 2002, "Найкращий фільм", переможець

Епіграф:
- У прес-релізі ви висловилися дуже обережно, сказавши, що фільм лише надихався подіями із життя Джона Неша.
- Так, справді, тому що ми ніколи не мали на меті знімати біографічний фільм (байопік). Але це надзвичайна історія, яку ніколи не вийшло б розповісти, якби вона була вигадкою. Це одна з тих історій, які дуже дивні, та, зрештою, тріумфальні. Така історія повинна мати реальну основу, інакше вона буде здаватися надуманою і цілковито неймовірною. Тож фільм має справу із основними подіями, ключовими поворотними точками життя Джона Неша і, як на мене, здатен вловити загальний дух його життєвої подорожі та його стосунків з Алісією.
Із інтерв’ю режисера Рона Ховарда для About.com.

Як на мене, дане інтерв’ю - шах і мат усім тим, хто зненавидів даний фільм через невідповідність реальній біографії Джона Неша. Не варто у художньому кіно шукати документальної точності, адже воно часто не переслідує мету розповісти в деталях, як усе було насправді, а має свої, виключно художні, цілі, плюс стимулює дізнатися про те, як все було насправді. Для любителів точності, мабуть, дужче підійде документалка від каналу PBS, яка, кажуть, доволі ретельно і детально розповідає про життєвий шлях відомого математика і нобелівського лауреата.

Тим більше, що частина художніх допущень і відмінностей має цілком адекватне пояснення. Наприклад, використання візуальних образів для відтворення “специфіки мислення” Джона Неша в усіх її аспектах сприяє більшій кінематографічності, а також дає можливість ввести у фільм екшн-детективно-шпигунську складову, яка, безумовно, є його окрасою.

Спрощене подання математичних теорій та роздумів Неша - необхідна умова для того, щоб фільм був цікавий (і зрозумілий) не тільки математикам, а візуалізовано-ефектне відображення мисленнєвого процесу покращує сприйняття і немовби дає можливість зазирнути у голову героя, що у підсумку підвищує градус співпереживання.

Церемонія вручення ручок у Принстонському університеті (повністю вигадана) і промова на врученні Нобелівської премії - це все про “переможність” і “тріумфальність”, про яку говорив режисер у своєму інтерв’ю. Після років поневірянь герою необхідно пережити катарсис, а глядачі мають зробити це разом із ним.

З іншого боку, як на мене, є і доволі-таки невдалі відступи від реальності, як от кінематографічна лінія вірною і самовідданої дружини. Насправді Алісія покинула Джона аж на 7 років. Потім вони знову стали жити разом, але це скоріше нагадувало співмешкання добрих знайомих: Джон знімав кімнату у квартирі колишньої дружини з 1970 по 1994 роки. Тож схоже на те, що вона просто протягнула руку допомоги чоловікові, за яким потрібно було приглядати, але з яким вона не готова була бути у шлюбі (і я її розумію). І лише у 2001 році, очевидно, після тривалих роздумів, вони одружилися повторно, вже будучи літніми людьми. А ще у них був син, також не зовсім здоровий… Цікава ж історія, чому не розповісти, як було насправді? Але ж ні, треба вчергове впхати нав’язлі на зубах “сімейні цінності”!

Сам фільм доволі чітко розділяється на три частини: експозиція, шпигунський бойовик і драма (з розв’язкою). Причому примітно, що бойовик іноді повторно проникає у драму, вносячи смуту в уми глядачів, які не ознайомилися з підгрунтям і цим забезпечили собі ефект несподіванки і постійних сумнівів щодо того, що ж взагалі перед тобою відбувається. Такому глядачеві картина не буде здаватися затягнутою в останні 40 хвилин, адже він постійно буде очікувати на якийсь черговий сценарний підступ.

Але навіть глядач, із самого початку знайомий з історією, показаною на екрані, може витратити час із користю. Наприклад, насолодитися прекрасним акторським тандемом Рассела Кроу та Пола Беттані. Тут, правда, враження трохи псує початок кінокартини, де 37-річний Кроу грає 19-річного на той момент Неша, адже, не маючи заданих фільмом орієнтирів щодо віку і життєвого досвіду героя, глядач до пори не розуміє, як цього персонажа сприймати: як молодого хлопця-студента чи як дорослого дядька з невідомою нам передісторією, який прийшов отримувати “другу вищу”.

Можна поринути у роздуми щодо геніальності як відхилення, настільки відмінного від норми, що певна ступінь психічної неадекватності виглядає мало не обов’язковою. Справді, якщо людина на такому рівні наділена даром бачити неочевидні асоціації, що може стати для неї критичною точкою і запобігти відриву її асоціативних рядів від реальності?

Можна зануритися у психологічні пошуки причин і прийти до висновку, що звісно ж, значно простіше, наприклад, вигадати собі всерозуміючого друга-фаната, аніж побудувати подібні стосунки з реальною людиною. Набагато легше уявити себе потаємним спасителем нації, аніж справді ним стати. Хто ще дасть тобі те, чого ти хочеш, як не ти сам, в якій би формі це не проявлялося?

При цьому автори начебто дають доволі чіткий посил про те, що справжня реальність завжди краща за ілюзорне щастя. Більше того, щоб стати щасливим у реальному світі, іноді треба відмовитися від всіх ілюзій, заодно із нереалізованими мріями, надіями та сподіваннями. Посил правильний, але є моменти у фільмі, коли виникає риторичне питання: чи не гуманніше іноді залишити людину у світі її ілюзій, де тільки і може вона пізнати повне щастя?

Фільм так і не дає однозначної відповіді на питання, яким чином Неш вирішив свою проблему. Мабуть, достеменно ніхто цього і не знає... Але висловлене елегантне інтелектуальне припущення про те, що треба усвідомити фікцію, відділити її та намагатися ігнорувати, водночас відкинувши непотрібне почуття провини, у принципі, виглядає як щось реалістичне, оптимістичне, і, (за Роном Ховардом) справді тріумфальне.

5 з 5 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментарі:
Поки коментарів нема. Будьте першими - напишіть коментар!

Увійдіть, будь ласка, щоб коментувати

Нещодавно переглянуті: