Lilia Omelianenko

Оскар - 2004, "Найкращий фільм", номінант

Дослівно назву даного фільму можна було б перекласти як “Втрачено при перекладі”. Можливо, вона відсилає нас до сцени, де перекладачка чи то через власну некомпетентність, чи то будучи упевненою у неможливості культурного порозуміння, не зовсім правильно перекладає монолог японського режисера для американського актора, до якого він, власне, і звернений. Але оскільки мені так і не вдалося до кінця зрозуміти сакральний сенс цієї сцени (ну, наймайте нормальних перекладачів, і не буде нічого втрачатися при перекладі), то я скоріше приходжу до висновку, що вона має охоплювати більш широкий сенс. Поміщаючи нас у ситуацію зіткнення двох культур, нам неначе хочуть сказати, що труднощі з порозумінням трапляються також і у тих, хто начебто спілкується однією мовою, і річ тут зовсім не у відсутності чи наявності мовного бар’єру.

Подібні труднощі з близьким оточенням виникають і у головних героїв, це продукує їх душевну самотність, яку потрапляння у нерідне культурне середовище тільки підсилює. Навіть більше, перебування у чужій країні якраз і використовується у якості художнього прийому для підкреслення цієї самотності. Складається враження, що герої постійно стикаються із такими культурними проявами, які увесь час викликають у них неприйняття, відторгнення, неприємне здивування і, як результат, бажання забитися у якусь шпаринку, тільки б цього не бачити і не чути. Але кожен, хто бував за кордоном, хоча б у якості туриста, знає, що інша країна сприймається зазвичай як нова та цікава, а не чужа та ворожа, якщо ми маємо до кого поговорити, і маємо того, хто б нас слухав, і саме чогось такого нашим персонажам ой як не вистачає.

Боб, герой Білла Мюррея, вийшов колоритним - водночас саркастично-іронічним і дуже втомленим від життя, сумним, але не депресивним. Це немов Пітер із Мисливців за привидами, який постарів і втратив глибинний сенс існування, який у підсумку звівся до спроб розпізнати бордовий колір серед 50 відтінків бордового, та все ж не втратив здатність хоч і трохи сумно, але влучно жартувати над усим, що його оточує.

Шарлотта, героїня Скарлетт Йохансон, у своїх спробах самопошуку виглядає дещо аморфною, ну або просто викликає бажання допомогти їй розібратися в собі через чарівний пендель у вигляді особистої драми, будь то втрата джерела доходів чи якась інша рушійна сила. Її проблеми навряд чи будуть зрозумілими людині активній, від неї віє чи то богемністю, чи то інфантильністю, і Шарлотта виглядає справжньою героїнею нашого часу - дівчиною, яка має свободу вибору, та поки не придумала, що з нею робити.

Чи могли б ці двоє помітити одне одного десь у барі Лос-Анджелеса і чи стали б вони одне одному хоч якось потрібними, зважаючи на різницю у віці, статусі, захопленнях… та майже в усьому, що визначає особистість? Якось малоймовірно… Очевидно, що саме магія і водночас прокляття їх місця перебування визначила їх взаємини і дала їм шанс одне одного побачити.

Особисто мені найдужче, мабуть, заважала різниця у віці головних героїв. Зрозуміло, що вони потягнулися одне до одного, у першу чергу, на емоційному рівні, але саме через віковий фактор їх закоханість видавалася якоюсь дивною і трохи чужорідною. Неначе фільм раптово вирішив погратися у “романтичну комедію”, а потім перестав, поховавши всі надії на визначення його конкретної жанрової приналежності.

Мабуть, саме через це кінокартина спершу викликала доволі некомфортне відчуття. Адже у якийсь момент виникала необхідність надати героям “романтичного” сприйняття, але зробити це не виходило, як не парадоксально, через відсутність ряду кліше, характерних для “романтичних комедій”. І тільки через певний час після перегляду стало зрозуміло, що саме це і виділяє дану кінокартину, вирізняє її серед відносних жанрових “родичів”, робить самобутньою і вимагає індивідуального та чуттєвого, а не звично-клішованого, підходу до сприйняття історії героїв. І якщо у мене не вийшло до кінця їх специфічними стосунками, то це не означає, що не вдалося комусь іншому. Або ж я просто дивилася фільм не в тому настрої.

Зрозуміло, що це кіно не про кохання, це було б занадто просто. Зрозуміло, що це кіно не про взаємне збагачення і вирішення своїх проблем. Так, є цілий пласт фільмів, де герой/герої шляхом контакту із малознайомими людьми несподівано розуміють, що і як їм далі робити зі своїм життям, але ця кінострічка і сюди не потрапляє. Це кіно скоріше про... паузу, на яку герої ставлять основний сюжет свого життя заради побічної гілки. І хай навіть остання на даний момент здається на порядок привабливішою, її ніхто і ніколи не обирає, адже у цьому немає ніякого подальшого сенсу.

“Я більше не прийду до тебе в номер. Тому що вже ніколи не буде так весело” - говорить Шарлотта Бобу, і вона права. Миттєвості не повторюються, і тим вони цінні. І не будь-які стосунки мають закінчуватися сім'єю, дітьми та “вічним коханням”, так само як і не будь-яке закордонне знайомство має переростати у банальний “курортний роман”.

Фільм, безумовно, не для всіх, але це не означає, що всі, кому він не сподобався, мають недостатній інтелектуальний рівень. Його треба не розуміти чи препарувати, а відчувати, і це нормально, що історія підстаркуватого актора та інфантильної дружини фотографа не в кожного викличе яскравий емоційний відгук. Та все ж важко не відзначити і цілісність історії, і гарну акторську гру вкупі з потраплянням у типажі, і комедійну складову, а цього зазвичай вже достатньо для того, щоб назвати фільм хорошим.
6 з 6 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментарі:
Доктор Смалець 10/10
Дуже гарно і влучно написано. Дякую!
2  

Увійдіть, будь ласка, щоб коментувати

Нещодавно переглянуті: