8/10 Дисонанс

Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант

Отже, маємо справу з картиною на тему Другої Світової війни під назвою “Піаніст”, сценарій до якої, пафосно кажучи, “написало саме життя”, яке, як відомо, найкращий автор. Це історія відомого піаніста Владислава Шпільмана, списана із його ж власних мемуарів, хоч присутні, звісно ж і певні розбіжності. Зокрема, насправді, будинок, у якому проживало сімейство Шпільманів, волею долі опинився на території Варшавського гетто, тож насправді їм навіть не довелося переїжджати. Вочевидь, сцену переїзду сім’ї у фільм списали, щоб показати, як люди, що звикли до раціональності світу, намагаються знайти пояснення та виправдання і вірять у те, що найгірше з ними вже сталося, не знаючи, що усе тільки починається. Також очевидно, що драматичний епізод із непочутим прізвищем німецького офіцера також вигаданий, адже вказаний офіцер існував насправді, і Вікіпедія люб’язно може підказати бажаючому і його прізвище, і його ім’я, і навіть рік його смерті у радянському полоні.

До мінусів фільму можна віднести той факт, що його перша третина настільки сильно перекликається із “Списком Шиндлера”, що навіть важко сказати, калька це чи все ж таки кіноцитування. Є певні зауваження і до побудови сюжету. Наприклад, те, що сім’я Шпільмана не пройшла селекцію і саме тому їх відправляли до Треблінки, ніяк не пояснюється, і тому при перегляді складається враження, що вивозили повністю все гетто, а не певну його частину, що викликає нерозуміння подальшої появи героїв у тому самому гетто. Також дивною виглядає і сама система селекції: складається враження, що просто періодично безсистемно розстрілювали кожного третього. Але ж ми всі прекрасно знаємо німецьку практичність: першими під кулю пішли б найстарші та найслабші, не кажучи вже про головного героя, який навіть пару разів, умовно кажучи, давав привід? Через ці дрібниці складалося враження, що я спостерігала за силовим полем сценарію в дії, і це дещо знижувало градус співпереживання.

І в цьому місці я закінчую із неприємною частиною рецензії, адже насправді написане вище не має аж такого вирішального значення. Врешті-решт, віддавши данину поваги фільму Спілберга, кінокартина вирулює на самостійний шлях. Режисеру прекрасно вдалося передати атмосферу наростаючого жаху, коли чим далі, тим гірше, і кінця-краю тому не видно.. При цьому помітно, що автор займає позицію спостерігача і дослідника, намагаючись змалювати світ не чорно-білим, а максимально об’єктивним.

Зокрема, у кінокартині зображені доволі-таки різні євреї. Хтось бідував у гетто, хтось давав хабарі охороні і заробляв на контрабанді, хтось працював поліцаєм - пристосовувалися як могли. Фінал, правда, для всіх них передбачався один, тільки вони про це не знали... Так що ось нам перша думка: не треба співпрацювати з ворогом, бо він тебе зжере, коли ти станеш йому не потрібен (доволі актуально для України у нинішніх умовах, не здається?).

Ще нам показали доволі-таки різних поляків: щирих фанатів спротиву, бажаючих зробити добро і бажаючих заробити трохи добра, переляканих ненависників євреїв і переконаних прислужників нового режиму. При цьому через призму років, що вже минули, складно винуватити декого з них за їх позицію. Схоже, вони хотіли знайти хоч якесь раціональне зерно у світі, що раптово перестав бути раціональним.

Ну і, насамкінець, нам показали різних німців. Відвертих садистів, переконаних нацистів, мовчазних виконавців і навіть тих, хто в міру своїх можливостей намагався хоч щось зробити правильно. Так що ось нам ще один посил: сволота не має національності. І це теж доволі актуально для України у нинішніх умовах.

Доволі оригінальний сюжет підкріплюється грою Едріана Броуді, який чи то і правда хороший актор, чи настільки вдало потрапляє у типаж, але віриш йому безумовно. Імовірно, деяким глядачам могло здатися, що головний герой байдужий до всього, що навколо нього відбувається, але це далеко не так. Просто він флегматичний, життєві випробування не провокують його на прояви істерики, а навпаки, змушують заганяти емоції все глибше і глибше всередину. Апофеозу цей процес досягає, коли він здається на милість добрих, але чужих людей. Він повністю залежний, він не може просити про більше, але і сам для себе не може зробити нічого, і віддячити за допомогу не може ніяк. Йому лишається лиш сподіватися, що вони не проявлять недбалості і не вирішать в один прекрасний момент, що вже і так зробили достатньо. Така думка часто відвідує його самотніми вечорами, і насамкінець від його емоцій лишається один лиш затравлений погляд - суміш страху, безнадії, безпомічності і сорому. Броуді буквально грає самими очима, але ними він виражає все.

Примітно, що антипатики фільму зазвичай обурені аморфністю та “негероїчністю” головного героя, його покірністю, яку вони трактують у стилі “і що хорошого він зробив, щоб за нього переживати?”. Відповім. Насправді, Шпільман - не герой, так само як і решта людей, які не чинили спротиву - ніякі не герої. Вони жертви. І співпереживати їм варто не через те, що вони зробили щось яскраво виражено хороше, а тому, що вони нічим не заслужили того, щоб їм робили погано. У образі головного персонажа ми вбачаємо певний внутрішній конфлікт через те, що він сидить на місці, а хтось інший веде боротьбу, але як би він не почувався винним, нічого з цим зробити він не зможе. Адже єдиним результатом його спротиву стала б смерть, а він занадто сильно хотів жити.

Можна задатися питанням: то тепер всім можна бути такими Шпільманами з їх цілком природним бажанням зберегти власну шкуру? Знову відповім: не всім. Просто всі люди різні, і декому не дано закривати грудьми амбразуру. Такі люди не заслуговують на захоплення, але на свою частку співчуття цілком заслужили. І кожному невдоволеному варто б спробувати чесно і неупереджено дати відповідь на питання: а що він сам робив би на місці героя? Загинув би з честю, не ставши на коліна, чи все ж таки захотів би вижити у будь-який прийнятний спосіб? Ні, я вірю, що справжні герої серед нас є, але упевнена, що їх небагато..

P.S. Слід зазначити: заміни піаніста на поета, актора, драматурга чи власника м’ясного магазину - принципово для сюжету нічого не зміниться. Назва фільму є лише посиланням на реальну особу з її реальною історією, і яскраво виражених ідей про “мистецтво, яке врятує світ”, там по суті і немає. Мені це особисто ніяк не заважало, адже у даному кіновитворі і без цього є над чим подумати.

4 з 4 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментарі:
Поки коментарів нема. Будьте першими - напишіть коментар!

Увійдіть, будь ласка, щоб коментувати

Нещодавно переглянуті: