Lilia Omelianenko

Оскар - 2002, "Найкращий фільм", номінант

Детально проаналізувавши свої емоції після перегляду, я прийшла до висновку: треба подавати до суду за моральну шкоду на мало не кожен кіноресурс, а заодно і на розробників постера, адже вони уперто маскують під детектив те, що детективом аж ніяк не є. Сюрприз із жанром - це не завжди трагедія, але в даному конкретному випадку, здається, що значна кількість людей, які не читають рецензії до перегляду і не знайомі з творчістю режисера Роберта Олтмана, очікували на обігрування творчості Агати Крісті, яке, можливо, буде містити у собі долю іронії, та все ж при цьому лишиться детективом.

Навіть більше: такі глядачі не просто очікували, вони ХОТІЛИ саме такий фільм. Обирали відповідний вечір, коли буде відповідний настрій, налаштовували, якщо хочете, роботу мозку… Неготовність до того, що буде показано, зіграла настільки злий жарт, що подібний глядач усю першу половину фільму намагався розібратися у родинних зв’язках персонажів, запам’ятати їх імена, чим і як вони між собою пов’язані (а коли персонажів близько 20 штук, це не так легко), щоб потім приділити увагу розгадуванню сюжетного твісту, а коли йому стало зрозуміло, що це все абсолютно не потрібно, було вже пізно. Глядач, який витратив майже дві години свого життя марно - це невдоволений глядач. Злий глядач. Він може злитися хоч на творців, що його “обманули”, хоч на себе, що не здогадався одразу, що до чого, але настрій у нього у будь-якому випадку буде не на висоті.

Очевидно, що таким глядачем стала і я, інакше не розписувала б про це так емоційно і детально. Але за результатами ситуації маю цікаве спостереження: вочевидь, за сприйняття детективу та іронічно-сатиричної драми відповідають якісь зовсім різні ділянки мозку, бо за пробудовуванням взаємозв’язків оцінити драму майже не вийшло. А я начебто і не зовсім “стороння” людина, будучи фанаткою таких фільмів, як "Гордість та гонор" (серіал), "Говардс Енд", “Решта дня”, "Легка поведінка" - фільмів, які також описують англійську дійсність (у більшості своїй - період “заходу імперії”), не цураються іронії та навіть сатири у зображенні персонажів, вирізняються неквапливістю дії, тонкими діалогами і ретельним зображенням епохи.

Якщо спробувати абстрагуватись від негативних емоцій і оцінити фільм об’єктивно, то здається, що перед нами мало не приквел "Абатства Даунтон". Хто бачив - зрозуміє, про що я… У ньому є навіть графиня Трентем - консервативна стара суха леді у виконанні Меггі Сміт, яка у “Даунтоні” магічним чином перекваліфікувалася у графиню Грентем. Причина у тому, що сценарист Джуліан Фелоуз після очевидного успіху цього фільму, номінованого на головну статуетку і відзначеного винагородою за оригінальний сценарій, вирішив розвинути успіх, взявши ідею рівноцінного освітлення життя прислуги і знаті у одному багатому маєтку (раніше почерпнуту ним із кінокартини Жана Ренуара “Правила гри”) і реалізувавши її у варіанті серіалу.

Різниця хіба що у тому, що "Абатство" хоч і зображує своїх персонажів із певною іронією, та водночас демонструє до них незмінну любов, немов мама до неслухняних і поки що нерозумних дітей. "Госфорд парк" же скоріше проявляє сарказм, знущаючись навіть над очевидними протагоністами, не кажучи вже про решту. Те, що в "Абатстві" виглядає як дослідження традицій та звичаїв, у "Госфорд парку" зводиться до нескінченного іронізування над просякнутою снобізмом британською аристократією, яке визнає зміни, навіяні часом, лише у косметичному варіанті, але глибинно так і продовжує триматися за мало чим підкріплене уявлення про власну вищість, над тим, як нижчі класи демонстративно “знають своє місце”, водночас імітуючи поведінку вищих із неймовірною точністю, або ж над тим, як терпить крах спроба представників нового віяння всидіти одразу на двох стільцях.

При цьому фільм не виглядає пародією. Її елементи проявляються хіба що з появою серед персонажів інспектора у характерному виконанні Стівена Фрая, і в цей момент іронізування над персонажами плавно перетікає в іронізування над жанровими кіноштампами.

Словом, коктейль із драматичної та іронічної складових виглядає постфактум доволі привабливо. Здається мені, що якби я одразу знала, чого очікувати, мої емоції відносно картини “Госфорд парк” могли б бути абсолютно іншими, але, як казала пані Коко Шанель, “у вас не буде другого шансу справити перше враження”.
5 з 5 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментарі:
Поки коментарів нема. Будьте першими - напишіть коментар!

Увійдіть, будь ласка, щоб коментувати

Нещодавно переглянуті: