7/10 Максимальний удар

Оскар - 2001, "Найкращий фільм", переможець

Часто-густо такого тандему, як масштабне полотно плюс режисер з іменем, буває достатньо, щоб як мінімум звернути на себе увагу кіноакадеміків. Але, розбираючись у причинах успіху даного фільму, не можна ігнорувати той факт, що він ознаменував собою відродження цілого жанру. Так, за рік до цього ми мали фільм “Тигр підкрадається, дракон ховається” тайванського режисера Енга Лі, що став символом відродження жанру під назвою “усі”, підзабутого з початку 1970-х. Тут же ми маємо представника жанру пеплум, для якого характерне використання античних та/або біблійних сюжетів, плюс масштабні бойові сцени і вільна трактовка історії.

Побіжний аналіз хронології показує, що, останній голівудський “класичний” пеплум “Падіння Римської імперії” був знятий у 1964 р., після чого цілий жанр завмер майже на 30 років - до виходу на екрани кінокартини “Гладіатор”, сюжет якої дещо перекликається із “Падінням”. І так, решта фільмів на античних сюжетах, які може сходу згадати сучасний глядач, будь то “300 спартанців”, “Троя”, “Олександр” або ж “Битва Титанів”, справді були зняті вже після “Гладіатора”, у 2000-х роках. Так що, перефразовуючи відоме прислів’я, “Хто перший встав - тому і Оскар”.

Однією з головних претензій, які, зазвичай, пред’являють кінокартині, є низький рівень історичної достовірності. Настільки низький, що на язиці крутиться слово “клюква”. Маю певні сумніви, що хтось колись заміряв рівень достовірності у класичних пеплумів 60-х років 20-го століття, і так само не пригадую, якою була рекламна кампанія “Гладіатора” у 2000 році і як він подавався. Однак якщо побіжно глянути у графу “жанри”, ми побачимо наступне: на Кінобазі - екшн, пригоди, драма, на Кінопошуку - бойовик, драма, пригоди, на IMDB - action, adventure, drama. Жоден з кіноресурсів не позиціонує фільм як “історичний”. А стаття на Вікіпедії підкаже уважному читачеві, що “сюжет фільму - художня вигадка”, навіть якщо у ньому і задіяні реальні історичні прототипи. З таким успіхом можна пред’являти претензії щодо неісторичності і “Безславним виродкам” Тарантіно із його Гітлером у французькому кінотеатрі.

Ну а якщо художній фільм, не названий історичним, спотворює уявлення глядачів про історію, то претензії мають бути не до нього, а до таких глядачів, що подібні Дон Кіхоту із його сліпою вірою у те, що у лицарських романах написана чиста правда. Адже для глядача уважного і вдумливого кіно буде скоріше поштовхом дізнатися про те, як було насправді. І, до речі, імператор Марк Аврелій мав би сказати “спасибі” голівудцям, зважаючи на те, що насправді він не те що не опирався сходженню Коммода на престол, а ще за життя зробив його своїм співправителем, будучи, вочевидь, чи то сліпим щодо справжньої сутності сина, а чи дуже вже хотів лишити трон своєму біологічному нащадку.

З іншого боку, історичні неточності все ж часто несвідомо дратують, і нічого з цим не зробиш. Художню трактовку образів ще можна якось зрозуміти, але: римський генерал, татуювання, дружина і син, яких повісили, але розіп’яли… Додати до цього ще газовий балон під колісницею і періодичні забрідання у кадр членів знімальної групи у джинсах і футболках, які чомусь чи то пропустили при фінальному монтажі, чи то вирішили, що “і так сойдьот”. А вирішили правильно, судячи з того, що монтаж також був відзначений номінацією на “Оскар”.

Також є епізод, коли хазяїн говорить Максимусу про дерев’яний меч як символ свободи. Мовляв, здобудь його, заслужи, і перестанеш бути рабом. Але, зважаючи на той факт, що Максимус із самого початку у принципі рабом не був і його підібрали торговці, не спитавши, так би мовити документів, то виникає питання: а що як героя колись у майбутньому десь підберуть якісь інші работорговці і у нього не буде при собі дерев’яного меча? Він знову потрапить у рабство і йому знову треба буде свободу виборювати? Якось не зовсім логічно. Схоже на те, що насправді работорговці у Римській імперії просто так першого зустрічного у рабство не продавали, і хоч ми маємо не історичне кіно, та все ж подібне допущення напряму впливає на сюжет, а отже, достовірність його важлива.

Значною і часто висловлюваною претензією є нелогічність дій персонажів в угоду розвитку сюжету. Основне полемічне питання тут - чому Коммод просто не вбив Максимуса? Маючи купу можливостей, маючи персональну гвардію, яка тримала місто у страху, маючи не тільки мотив, а і офіційне пояснення, не зробив абсолютно нічого. Але насправді поведінка персонажів, виглядаючи іноді абсолютно ідіотською з точки зору здорового глузду, прекрасно вписується у логіку самих персонажів, якісно прописаних і відіграних.

Основною рушійною силою їх поведінки і визначальною для їх характерів є любов. Максимус, який користується любов’ю і повагою всіх, хто його знає, упевнений в собі і своїй “правильності”, тому готовий іти на смерть і померти за свої переконання. Імператор Коммод, недолюблений із самого дитинства, постійно шукає любові оточуючих і підтвердження власної “правильності”, заради чого готовий на імпульсивні вчинки. Він не здатен помітити навіть логічних дірок у власних судженнях, адже, висловлюючи сентенцію про те, що натовп непостійний у своїх почуттях, чомусь водночас свято вірить у протилежне, коли мова іде про ставлення народу до нього самого. Коммод говорить, що Максимуса забудуть через тиждень, але при цьому переконаний, що йому, цезареві, Максимуса не пробачать, якщо він докладе руку до його смерті. Так імператор, будучи людиною суперечливою, очевидно нарцисичною і не зовсім розумною, потрапляє у пастку власних суджень і рішень. Чи можна уявити собі таку людину у реальному житті? Ну, у мене виходить.

Основним мінусом фільму, помимо наведених вище полемічних моментів, я б назвала пафос. Важкий, густий, нав’язливий. Ним просякнутий кожен момент, кожен діалог, кожен порух голови. Завдяки йому кожна розмова персонажів здається наповненою глибоким філософським сенсом, хоч насправді це і не так. При першому перегляді картини він менше звертає на себе увагу, але не дай Боже передивитися повторно, коли сюжет тобі вже відомий! Здається, навіть “Володар перснів” і “Хоробре серце” менше грішили пафосом і дозволяли собі розводити його нотками гумору, хоч там якраз масштаб проблем був на порядок більш значущий.

Отаке кіно. Страшенно пафосна голівудська недоісторична клюква із технічними огріхами та сюжетними дірками, і водночас масштабний епічний фільм із цілісними та емоційно забарвленими персонажами, хорошою акторською грою (хоч Рассел Кроу на фоні інших якраз зачепив не дуже, незважаючи на його “Оскар”), захоплюючим сюжетом, таке собі фентезі в антуражі Стародавнього Риму, яке знову розказує про вічне: любов, помсту і прагнення до свободи.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментарі:
Поки коментарів нема. Будьте першими - напишіть коментар!

Увійдіть, будь ласка, щоб коментувати