Про жіночу самоідентифікацію - Рецензія до фільму «Години» / The Hours

Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант

Серед оскарівських номінантів 2003 року, між приреченим на успіх “Піаністом”, який мало того, що байопік, так ще і вкотре розкриває дуже трагічну, але благодатну тему, між серединкою саги про Володаря перснів, між легким і феєричним мюзиклом “Чикаго” та епічно-романтично-патріотичними “Бандами Нью-Йорка”, несподівано затесалося доволі-таки непросте кіно.

По-перше, при перегляді подібного фільму мимоволі почуваєш себе недостатньо компетентною для того, щоб взагалі давати йому оцінку. Немовби тут треба бути професійним кінокритиком, і бажано ще перед цим захистити кандидатську дисертацію з літератури. А у нас що? Роман Майкла Каннінгема “Години”, за яким знято даний фільм - не читала. Роман Вірджинії Вульф “Місіс Делавей”, використаний Каннінгемом у якості метатексту - тим більше не читала. Спроба ж прочитати його призвела до усвідомлення, що він є зразком інтелектуальної прози, написаної у жанрі потоку свідомості, а жанр цей доволі складний для сприйняття і точно не мій улюблений. Тут необхідно не скільки глибоко вдумуватися, скільки глибоко відчувати, занурюватися у потік і пізнавати героя/героїню певними глибинними ділянками мозку. Безумовно, це складніше, аніж читати описові характеристики, адже процес пізнання і творення висновків тут відбувається немовби зсередини, і тільки якщо герой справді цікавий читачеві, він стане витрачати час на подібне занурення.

Менш із тим, пару слів сказати все ж хочеться.

Для початку - цей фільм дуже “жіночий”, незважаючи на те, що і режисер, і сценарист, і автор літературного першоджерела - чоловіки. Адже і всі головні героїні - жінки, і наповнений він не скільки подіями, скільки рефлексіями та роздумами, і рефлексії ці значною мірою стосуються жіночої суб’єктності героїнь, усвідомлення і бачення ними самими власних ролей.

Далі слід зазначити, що самої по собі ідеї із романом, який пов’язує крізь простір і час його автора, читачку і потенційну героїню, вже достатньо для привернення уваги, адже вона доволі нетривіальна, хоч і не те щоб абсолютно нова. Таким чином, як мінімум композиційно фільм запам’ятається навіть тим глядачам, які не зачепляться за сюжет і персонажів у силу тих чи інших обставин.

Кожна з героїнь фільму тим чи іншим чином схожа на місіс Делавей, та водночас ці три жінки не схожі між собою. Чи можна це вважати метафорою того, що якими б різними не були жінки, їх історії часто схожі не через подібність їх характерів, а через подібність їх сприйняття суспільством? Можливо. Але не точно.

Скоріше схоже на те, що ці три жінки - немовби етапи розвитку місіс Делавей від найслабшого до найсильнішого, і водночас “реінкарнації” цієї героїні у різні часи. Кожна з них по суті потрапляє в обставини, що її притісняють, будь то хвороба, невдалий шлюб чи токсичні стосунки, або ж усе разом. Кожна з них тією чи іншою мірою думає про самогубство, але якщо одна його схильна скоїти, то друга обере життя у якості виходу із ситуації. Третя ж матиме достатньо сил, щоб не просто обрати життя, а зробити його таким, як їй потрібно, і це саме героїня нашого часу. Світ змінився, він став більш прихильним до жінки та її потреб, неначе хочуть нам сказати. І так, не випадково кожна з героїнь має лесбійські нахили, та лиш одна має змогу їх повноцінно реалізувати.

Простежується також і зв’язок між Вірджинією та героїнею, яку вона вигадала. Здається, що вона вклала у неї частинку себе, та водночас зробила її і не схожою - більш сильною, врівноваженою, такою, що організовує простір і час навколо себе. Чи хотіла б сама Вірджинія, яка навіть боялася домашньої прислуги, стати такою жінкою? Можливо. Але не точно.

Сама ж героїня, Клариса, мабуть не переживає і половини тих емоцій, які переживав її книжний прототип, адже, будучи перенесеною в реалії сучасності, вона може бути собою, вільно обирати, як жити, коли і з ким. Менш із тим, проблема нерозділених почуттів, бажання бути потрібною і водночас “контролювати периметр” навколо себе, бажання бути і водночас не бути з людиною, все ж лишається, адже такі речі існують поза простором і часом.

Найцікавіша, мабуть, у цьому фільмі історії Лори Браун, читачки, при тому, що вона найменш багата на події. Її драма протікає глибоко всередині, і нам лишається тільки здогадуватися, яке таке своє віддзеркалення вона помітила у героїні роману “Місіс Делавей”, що це змусило її цілком і повністю переглянути свої подальші плани на завершення того дня, у який вона пекла іменинний торт для чоловіка. На поверхні ж лежить бажання бути гарною дружиною і грати свою соціальну роль, не бачачи іншої альтернативи, але очевидно, що це не приносить не те що щастя, а навіть простого морального задоволення. У будь-якому випадку, у порівнянні з авторкою Вірджинією, Лора робить більш здоровий вибір, позиціонуючи себе як жінку, здатну вже здатну приймати якісь потрібні для неї рішення (на противагу Вірджинії), але поки що не здатну знайти власну дорогу в житті (на противагу Кларисі).

Ну і насамкінець, якось так виходить, що від жінок, які знаходяться у пошуку самоідентифікації (Вірджинія і Лора) страждають особини чоловічої статі (чоловік Вірджинії, чоловік і син Лори). А від жінки, яка самоідентифікацію вже довела до кінця, не страждає ніхто, а значить, дайош жіночу самоідентифікацію в маси!

За темпом фільм доволі повільний, небагатий на події, та багатий на емоційні значущі діалоги, тому дивитися його варто у відповідному настрої і з повним зануренням. Ну і попереджаю, що перегляд абсолютно протипоказаний ненависникам жіночих рефлексій і тому подібних “шмарклів”, а також просто медитативного кіно.