Геноцид, гонка озброєнь і хвилинка шизофренії, або - Рецензія до фільму «Володар перснів: Дві вежі» / The Lord of the Rings: The Two Towers

Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант

У рецензії на першу частину вже було зазначено, що у принципі трилогія “Володар перснів” - це цілісна історія. Та оскільки перед нами все ж не серіал, а історія з трьох частин, то кожна з ним сприймається також як окремий, самостійний і завершений етап. Перша частина іменувалася “Братство персня”, і вона логічно закінчується тим, що формат братства перестає існувати, а його учасники розділяються і розбрідаються вирішувати власні сюжетні квести. Друга частина носить назву “Дві вежі”, і у ній ідеться, власне, про союз двох веж і результат цього союзу. Так, інформацію про нього ми отримуємо ще у першій частині, однак тільки у другому фільмі він переходить від планів та підготовки до активних дій.

Отже, розглянемо основні складові фільму.

Сюжет: У порівнянні з першим фільмом, який був мало не ходячою експозицією, у другому більш значною мірою відбувається розвиток показаного у першому. Він більше насичений подіями і бойовими сценами. Також, якщо експозиція першої кінокартини часто викликає питання, на які фільм відповідей не дає, у другому глядач приймає всі сюжетні умовності і дозволяє фільму працювати з ними, тому сюжетні твісти другої кінокартини викликають дещо менше питань.

Перша частина у плані сюжету була доволі лінійною та одномірною, у стилі “прийшли - побалакали - пішли”, а от друга вже успішно розділяється на дві-три самостійні сюжетні гілки, які вряди-годи перетинаються. Також, якщо у першій частині було лиш кілька більш-менш локальних боїв, то друга підвищує градус епічності битвою за Хельмову Падь, що їй, звісно ж, іде на користь.

Діалоги: Знову ж таки, якщо перша частина - це постійні глибокі розмови, що лиш вряди-годи перемежовуються комедійними вставками на зразок “А Мордор - це направо чи наліво?”, то у другій кількість таких вставок збільшується. Меррі та Піппін продовжують тягнути на собі комедійну складову, але тепер до них все частіше приєднується гном Гімлі, якого періодично тролить Леголас. Свою лепту внесли і енти з їх нарадою, і навіть Гендальф. Але водночас, збільшивши кількість жартів, автори примудрилися пропорційно наростити і концентрат пафосу, який розливається не тільки у мотиваційних промовах, а і, здавалося б, у звичайних діалогах друзів або знайомих людей, тому місцями здається, що це вже якось аж занадто…

Персонажі. Кінокартина подарувала нам одразу кількох нових героїв, і, на відміну від старих, всі вони доволі вдалі. Без сумніву, окрасою другого фільму є незабутній Голлум - синтез новітніх технологій і бездоганної акторської гри. І так само, як Енді Серкіс здатен за секунду змінювати емоції на обличчі, так і його персонаж викликає водночас цілу гаму суперечливих емоцій. В основному це щось середнє між відразою і співчуттям, але і відчуття небезпеки, якою віє від цієї істоти, якій абсолютно нема чого втрачати. По суті, Голлум - шизофренік, у якому відбувається боротьба двох протилежних особистостей. Одна з них слабка, улеслива і боягузлива, інша - жорстока та підступна. При цьому обидві ці суб-особистості знаходяться під повною владою Персня, тільки якщо Смеагол - раб Персня і йому у будь-якому випадку потрібен хазяїн, то Голлум мріє бути Володарем Персня, не розуміючи, що у цей самий час Перстень підкорює його собі.

Інші персонажі в основному ставляться до Голлума надміру жорстоко, вважаючи, що ця непевна “тварюка” цілком заслужила таке ставлення, та насправді маскуючи таким чином власну відразу і острах перед його абсолютною непередбачуваністю. Також складається враження, що навіть у найменш сильних Голлум викликає бажання нанести йому якусь шкоду, адже над таким жалюгідним створінням доволі легко самоствердитися, хоч це і дещо огидно.

Персонаж Фродо у цьому фільмі напряму пов’язаний із персонажем Голлума. Останній по суті є випробуванням для Фродо, який на практиці відпрацьовує слова Гендальфа, сказані у першій частині, про те, що якщо не можеш повертати життя, не варто засуджувати на смерть, і поступово проникається співчуттям до свого попутника. Водночас причиною тому є походження Голлума і Перстень, до якого все дужче прикипає Фродо, і тому він як ніхто інший здатен зрозуміти Голлума. У той же час, ніяких трагічних змін, окрім депресивності та певної зацикленості, поки що із характером Фродо не відбувається, що напряму підводить глядача до думки, що деякі люди є ментально сильними, навіть якщо такими з першого погляду і не виглядають.

Помітно розвивається і арка персонажа Сема. У порівнянні з тим домашнім хлопчиком із першого фільму, який не міг заснути на голій землі та постійно мріяв про дім, Сем змужнів. Він стійко переносить похідні умови, готує на вогнищі, всіляко дбає про Фродо, демонструє стабільність і упевненість людини, яка твердо стоїть на ногах і добре розбирається у тому, що є що. У деякі моменти навіть спадає на думку, що, можливо, якби Гендальф замість Фродо вибрав Сема, останній навіть краще справився б із місією, зважаючи на те, що Перстень на нього не впливає, здається, взагалі ніяк.

Цікавою, хоч і не до кінця глибоко виписаною, є арка Гендальфа, який, схоже, перейшов на наступний рівень розвитку. Він немов би став більш упевненим у собі, чи то почавши краще бачити майбутнє, чи то отримавши якісь сакральні знання там, де він був.

Що стосується трійці Арагорн-Леголас-Гімлі, відверто кажучи, для мене вони як були, так і лишилися персонажами малоцікавими і доволі другорядними, так як другий фільм їх додатково ніяк не розкрив. Леголас та Гімлі були цікавими в основному взаємними підколками і виглядали не стільки самостійними особинами із власною історією, скільки персонажами-провідниками, очима яких ми спостерігаємо за тим, що відбувається навколо. Арагорн продовжував доводити “королівську кваліфікацію”, позиціонуючи себе як лідера і навіть даючи поради деяким королям, одначе навіть його особиста драма із нелегким вибором та можливий вихід із ситуації у вигляді доданого у сюжет потенційного любовного трикутника не викликала яскраво вираженого інтересу. Можливо тому, що персонаж його коханої Арвен сам по собі доволі статичний, ми не спостерігали за розвитком любовних взаємин по ходу сюжету, а тому не можемо їм повноцінно співпереживати.

Сама Арвен з’являється епізодично і ніяких нових барв у свій образ не привносить. Як і раніше, це благородна жінка, здатна на щиру і жертовну любов, цілком і повністю впевнена у своїх почуттях. На цьому фоні навіть трохи виникають сумніви: чи справді Арагорн відмовляє їй, бо вважає себе негідним такого дару, чи просто він розуміє, що не настільки сильно любить її, як вона його?

На фоні решти жіночих персонажів цікавим і свіжим виглядає персонаж Еовін. На відміну від статичних Арвен та Галадріель, які цілком і повністю розуміють своє місце у світі, Еовін немов би знаходиться на роздоріжжі. Вона у постійному протиріччі між тим, чого вона хоче, чого від неї чекають і чого вимагає обов’язок. Здається, що роки, проведені у домі дядька, де вона по суті виконувала функцію “люблячих меблів”, настільки розвинули її тугу за тим, щоб бути значимою, що вона готова закохатися у першого ж достойного чоловіка, прийнятного для неї за статусом. Водночас, як би вона не говорила, що всі роханські жінки - войовниці із давніх давен, на практиці видно, що жодна з показаних жінок меча не носить і тим більше не прагне іти у бій. Тож вочевидь вона просто хоче сама вирішувати сама свою долю, поставивши себе поряд із сміливими чоловіками, які так і роблять, та водночас не до кінця розуміє, чого їй треба.

Ще один цікавий новий персонаж - це Фарамир, брат покійного Боромира, сумну історію якого вкладають у п’ятихвилинний флешбек, але він розповідає про абсолютно нового для сюжету героя більше, ніж про Леголаса і Арагорна розповідають два фільми. Його образ непогано працює і сам, але ще краще виглядає на контрасті з братом. Як би покійний Боромир не розпинався про народ, схоже, що особиста слава для нього - далеко не порожній звук, як, власне, і влада. Це ріднить його із батьком, тому саме Боромир є улюбленим сином, і тому ці двоє так хотіли заволодіти перснем. У Фарамира все навпаки: як би він не хотів завоювати любов та повагу батька, а разом з тим і особисту славу, усвідомлення загального блага стає для нього вирішальним у його вчинках, тож цілком очевидно, на боці якого з братів у нас авторські симпатії.

Ну і на закуску Теоден - король Роханський. Людина, яка через власну гординю (небажання кликати на допомогу) буквально ставить під загрозу результат битви, готова загинути через власне розуміння честі і повести на смерть решту своїх співвітчизників. Тут маємо лінію, яка демонструє, як деякі представники людської раси через свої власні слабкості приймають неадекватні рішення і в буквальному сенсі заважають іншим, більш мудрим особинам, їх рятувати.

Локації. Якщо перша частина мало не щоп'ять хвилин демонструвала якісь нові неймовірні краєвиди, які полонили враження, то у другій картині цього менше через її менш експозиційний характер. Більшість локацій нам уже знайомі, а щодо стосується нових, то Рохан із столицею в Едорасі не дуже вразив, Хельмова Падь і Осгіліард цілком симпатичні, але не більше. Мабуть, найбільш ефектним (із нових) місць вийшов ліс Фангорн із його колоритними мешканцями - любителями тривалих беззмістовних нарад.

Роздуми. Друга частина стимулювала думки на полемічну тему, про яку вже багато сказано на “профільних” ресурсах - тему так званого “оркоциду”. У першому фільмі гобліни, орки та їх “брати” урук-хаї лише з’являлися, немов чорна напасть, і творили зло. У другій частині є кілька сцен, які, по-перше, ідентифікують їх як розумних істот (хоч і жорстоких), по-друге, окреслюють різницю між орками та урук-хаями (перші однозначно виглядають, скажімо так, на порядок менш інтелектуальними). Крім того, позитивні персонажі явно висловлюють щось схоже на співчуття на адресу людей, які воюють на боці Мордору та Ізінгарду, одначе орків вони просто нещадно винищують і явно не мають їх за живих істот. Тут може бути кілька версій пояснення:
1) Автор - расист і/або шовініст і своїми орками яскраво демонструє думку про те, що деякі нації є суцільним злом і не заслуговують на толерантне ставлення. Зважаючи на явні паралелі із нацистами (так, у фільмі орків називають “воєнною машиною”), можливо автор і правда мав це на увазі, по суті виділяючи нацистів як окрему національну одиницю.
2) Автор, будучи людиною релігійною, не позиціонує орків як окрему людську расу або націю, серед представників якої статистично мають траплятися як погані, так і хороші представники, а позиціонує їх як демонів, прислужників Сатани, а відтак ні християнська, ні єврейська версія релігії толерантного ставлення до демонів не передбачає.
3) Зважаючи на той факт, що нам не показують ні жінок-орків, ні дітей-орків, зате показують процес появи на світ нових урук-хаїв як уже дорослих, готових до війни, істот, орків слід сприймати не як живих, наділених свободою волі, учасників війни, а як зброю, створену спеціально для війни. Це такі собі Термінатори, запрограмовані на убивство і на прояви беззмістовної жорстокості. Навряд чи нам спадало на думку співчувати адептам Скайнету, тож очевидно, що і орки на співчуття не заслуговують.

Окремо слід виділити також екологічну складову, яка намічалася і в першій частині, та більш повно розкрита у другій. Показане споріднює фільм із анімаційними картинами Хаяо Міядзакі (хоч, мабуть, правильніше було б сказати, що це Міядзакі міг надихатися творами Толкіна) із його постійним протиставленням сил природи і наслідків технічного прогресу. Однак якщо у Міядзакі все часто неоднозначно, то тут цілком очевидно, що автор засуджує прогрес, який шкодить природі, і тим більше прогрес, спрямований не на підвищення якості життя, а на покращення знарядь убивства та руйнування.

Враження. Друга частина сподобалася, мабуть, навіть більше за першу, яка і так налічувала оцінку 10 із 10. Це продовження історії, розширення історії, плавний її розвиток, і якщо глядач після перегляду першої картини зміг прийняти “правила гри”, за якими розвивається це кінематографічне прочитання, то йому залишиться тільки насолоджуватись переглядом.

Геноцид, гонка озброєнь і хвилинка шизофренії, або Рецензія на багато літер