Повелитель припливів (1991)

Lilia Omelianenko 7 березня 2018, 14:31

Оскар - 1992, "Найкращий фільм", номінант

По ходу фільму, точковими вкрапленнями і дрібними мазками нам малюють картину нещастя однієї, а водночас - іще двох окремо взятих сімей. У принципі, оригінальність фільму почасти полягає у тому, що якщо зазвичай психологічна драма схильна фокусуватися на окремих героях як індивідуальностях, то тут ми спостерігаємо і паралельний підхід, у якому як єдиний організм описується сім’я. Навіть не зовсім так, я б скоріше порівняла сім’ю з екосистемою, яка може бути здоровою і сприятливою для всіх її мешканців тільки тоді, коли знаходиться у балансі. Якщо баланс порушено, страждають усі. І саме на різноманітних причинах цього явища і фокусується фільм.

Із плюсів: Кінокартина протягом десь ¾ своєї тривалості тримає інтерес глядача, який постійно задається питанням: як же так вийшло, що ідилічні флешбеки з дитинства вилилися саме у те, що є зараз. Сімейні драми і трагедії розкриваються нам поступово, ставлячи у кінці жирну крапку. Заодно є ... поле для роздумів про те, як спільна таємниця іноді не об’єднує людей, а навпаки, створює всі можливості для того, щоб їх роз’єднати і зробити максимально самотніми, перетворити спільне горе на горе персональне і лишити кожного наодинці з ним.

Фільм, по суті - ода психотерапії, яка, хоч і показана доволі схематично (у реальності, думаю, на лікування пішли б роки), але ефективність і необхідність її видається беззаперечною.

Для картини характерні прекрасно виписані персонажі, мотивація і вчинки яких на 90% беззаперечно відповідають їх характеру.

Ну і додам до плюсів також загальний посил картини, який не новий, але думаю, що Голівуд ніколи не стомиться знімати такі фільми - про те, що треба залікувати рани, прийняти себе і рухатися далі.

Із мінусів: Фінал, деталі якого я розкривати не можу, викликає певні питання, зокрема, якраз відносно отих 10% мотивації персонажів, що лишилися, і деяких кінцевих висновків (як от наприклад щодо того, що треба всім обов’язково все пробачити, бо сім’я і інакше ніяк). Викликають питання і деякі збіги обставин, які не те щоб заважають фільму, однак дещо знижують градус його реалістичності.

Також психотерапія у картині тісно переплетена з коханням, тож лишається питання, що ж то було. Складається враження, що насправді не психотерапія спрацювала для героїв, а закоханість, але тоді виходить, що по суті один із героїв банально вирішив свої проблеми за рахунок іншого, і тим не менш, це все нам подають як хеппі-енд. Або ж навпаки, правий був дідусь Фрейд, який описував реакції переносу і контрпереносу у роботі з пацієнтами, і це цілком логічно накладається на сюжет, але тоді нівелюється цінність любовної лінії… Може, у когось вийде інтегрувати одне з іншим, але мені особисто цей парадокс трохи заважав. Читати далі