Честь і гідність епохи, або Британія, яку ми втрат - Рецензія до фільму «Наприкінці дня» / The Remains of the Day

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф:
И это не сон
И не аттракцион
Все мы здесь остатки
Прошедших времён
м/ф “Труп нареченої”

Джеймс Айворі - воістину співець так званої “старої Британії”, зокрема її поствікторіанської епохи і особливо - процесу того, як вона поступово, крок за кроком, відходить у минуле. Недарма преса охрестила його “найбільш англійським з усіх американських режисерів”. Улюблена творча тематика виявилася доволі плідною, адже “Решта дня” - вже третя кінокартина у його кінокар’єрі, номінована на Оскар (як найкращий фільм і у режисерській номінації).

Цього разу автор представляє нам головного героя як ходячий символ цієї епохи. Ніхто б краще не передав її суть, аніж еталонний британський дворецький, що має в житті два основні пріоритети: добре робити свою роботу і тримати себе з гідністю (а емоції під контролем). Навіть більше - він і сам такий собі уламок епохи, “рештка” дня, що минає, і очевидно, що він мав би лишитися у тому дні назавжди, бо у новому йому місця не буде. Він не зможе пристосуватися до нових реалій, як і не зможе зрадити собі навіть задля свого власного щастя.

Вміння героя нести службу з гідністю і радістю тримається, у першу чергу, на вірі у моральну вищість того, кому він служить (яка, вочевидь, насправді проростає із поняття про вищість аристократії взагалі). Але, тим не менш, ця віра не розсипається, немов картковий будиночок, за перших же паростків сумніву. Людині, яка має глибоке переконання, часто легше заспокоїти себе фразами на зразок “не нам судити”, аніж дати сумнівам запустити в голові процеси, які призведуть до докорінної зміни особистості.

Що ж до тих, хто мав би бути “морально вищими” - фільм майже однозначно дає нам зрозуміти, що честь - це добре, але не тоді, коли вона іде в одному пакеті із легковірністю. Людина, що має честь, готова подати руку допомоги супротивнику, якого перемогла у чесному поєдинку, та навряд чи буде готовою до удару у спину. Таким чином, британська аристократія і перетворюється на ще один “решток” дня, що минає.

Ще одним уламком епохи почасти постає і головна героїня, яка, хоч і виглядає жвавою та емоційної, але скута традиційними поведінковими рамками, які вимагають від неї очікувати, щоб саме чоловік зробив перший крок, навіть якщо доведеться чекати ціле життя.

Із плюсів також: Емма Томпсон у постійних ролях симпатичних британок із стійкою життєвою позицією видається хоч і трохи одноманітною, та незмінно прекрасною. Та набагато більше вразив Ентоні Хопкінс, який із однаковою майстерністю здатен втілювати абсолютно різні типажі.

Із мінусів: на відміну від попередньої картини режисера, “Хауардс Енд”, у фільмі менша кількість різноманітних смислових пластів, він більш однозначний як у плані ідеї, так і в плані фіналу. Не те щоб це картину дуже псувало, але коли є з чим порівнювати…

Резюмую: любителям творчості Айворі, Хопкінса і Томпсон, фанатам костюмованих драм і серіалу “Абатство Даунтон” - однозначно сподобається.

Цитати:

Человек может быть счастлив, только если доволен его работодатель. А это возможно лишь тогда, когда работодатель выше Вас не только по статусу и богатству, но и в моральном смысле.

— Когда ты в последний раз выходил в свет? — Обычно, свет сам приходил в этот дом.

Честь і гідність епохи, або Британія, яку ми втратили