Біжи, Форест, біжи… - Рецензія до фільму «Утікач» / The Fugitive

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант

Отак подивишся іноді старий фільм, а потім розумієш, що добре, що його зняли аж у 1993. Зараз би таку кінокартину на Оскар ніхто не номінував би. Сказати б, що номінація була отримана через те, що фільм - нове слово у своєму жанрі… але ні, це екранізація більш давнього телесеріалу. Так що, вочевидь, просто надто вже одвічно цікавою виявилася тематика ситуативного протистояння двох людей, які насправді обоє готові відстоювати істину, але через обставини один має наздоганяти іншого. Власне, це підтверджується і тим фактом, що станом на сьогодні ми маємо ще зо два десятки кінокартин на схожу тематику, але з різними варіаціями, і щось мені підказує, що і у майбутньому сценаристи постійно будуть звертатися до вказаної сюжетної схеми.

Автори фільму майстерно зіграли на прагненні глядача до справедливості, не роблячи таємниці із невинності головного героя, змушуючи таким чином переживати за успіх його благородної місії, додаючи у сюжетний суп додаткову ложку співчуття шляхом демонстрування флешбеків із покійною дружиною. Потім, у потрібний момент, замішується детективна лінія, яка розплутується із двох боків водночас і у фіналі досягає подвійної розв’язки.

Навряд чи дана кінокартина може похвалитися великою кількістю глибинних смислових пластів або ж неоднозначністю сенсу, що, зазвичай, характерно для більшості номінованих на Оскар фільмів. Однак, оскільки кіноакадеміки - теж глядачі, то чому б, власне, і ні?

Із плюсів: сюжет, який хоч і навряд чи інтригує майбутнім фіналом, але тримає у напруженні протягом свого розвитку, акторська гра і персонаж Томмі Лі Джонса, який цікавий не лише у контексті ставлення до головного героя (виявиться він адептом справедливості чи служакою закону, який робить свою роботу, якою б вона не була?), але і має свої людські слабкості і особливості, промальовані дрібними штрихами і рівномірно розкидані по всьому фільму. На відміну від головного героя, який просто хороший і все, у ньому так гармонійно поєднується характер, професіоналізм, самоіронічне самодурство і мила самозакоханість, що його неможливо не полюбити.

Із мінусів: деякі сюжетні огріхи, які, вочевидь, є невід’ємною частиною жанру (як-от чорний капелюх і хустка у класичного бандита із вестерна), але призводять вони до того, що доктор Кімбл, судинний хірург і просто хороша людина, періодично перетворюється то на невразливого супермена, то на людину-невидимку, то на людину-без-запаху (Парфюмер, це ти?), то на експерта із будь-якої випадкової хвороби. Є певні питання до фіналу, як в плані поведінки героїв, так і в плані детективної лінії. Також цікаво було спостерігати, як автори у якийсь момент “забили” на дрібні деталі на зразок того, де головний герой от прямо зараз взяв гроші і деякі потрібні йому речі, і такі маленькі проблемки почали вирішуватися методом “чарівного монтажу”.

Резюмую: Якщо вдасться абстрагуватися - можна отримати масу задоволення від перегляду.