Конспірація врятує націю - Рецензія до фільму «Джон Ф. Кеннеді. Постріли в Далласі» / JFK

Оскар - 1992, "Найкращий фільм", номінант

Побачений кінофільм для аналізу я б розділила на три пласти, а саме - історія, достовірність та художня складова.

Історія. Мабуть, це один із найкращих фільмів у жанрі “розслідування”, бачених мною. Автор намагається бути скурпульозним і точним до деталей, не жаліючи хронометражу. Багато часу іде на те, щоб описати всіх фігурантів, простежити їх зв’язок і детально розжувати його глядачеві. Це цілком виправдано, адже тема справді складна, і людині сторонній тяжко навіть одразу розібратися у цій павутині імен і посад. Доводиться іноді ставити фільм на паузу, пережовувати і перемелювати побачене. Мозок пригорає, будучи не готовим сходу до такої потужної інтелектуальної роботи, якої вимагає від нього фільм. Тому це один із тих випадків, коли краще завчасно ознайомитися із рецензіями, щоб бути готовим і не страждати потім, що хотілося розслабитися за переглядом кіношки, а от трохи не вийшло. Ще краще - попередньо ознайомитися із історичним тлом, персонажами та подіями процесу Джима Гаррісона. Необхідність думати я, безумовно, записую кінокартині у плюс.

З іншого боку, не дивлячись на хорошу деталізацію, у фільмі лишаються питання, і я не про головне, під назвою “Хто вбив Кеннеді?” Деякі персонажі неначе з’являються у фільмі просто так, на зразок “постійно спливає ім’я такого-то” - де і яким чином “спливає”, хто на нього навів? Або “тут був наш старий друг такий-то” - але при цьому у фільмі ім’я цього “старого друга” згадується вперше, і звідки воно взялося, лишається для глядачів загадкою. На фоні такого високого рівня деталізації і тривалості фільму у майже 3 з половиною години таких моментів небагато, але їх наявність мене трохи дивує.

Достовірність. Так вже повелося, що коли бачиш альтернативну теорію якоїсь відомої події, яка грунтується на тому, що офіційна версія - брехня, мимоволі починаєш задаватися питанням, чи все правдиво і у даній альтернативній теорії. І найбільше дратує, що виявити це немає жодної можливості, адже подана версія однозначно буде красивою і стрункою, і ти ніколи не здогадаєшся, у яких фактах автор міг погрішити проти істини задля однозначності трактовки, що трохи примножує внутрішню паранойю. Саме тому, можливо, я просто не фанат жанру, як і не фанат конспірологічних теорій.

З іншого боку, глядач не обов’язково повинен сприйняти подану версію як однозначно достовірну, або ж навпаки. Автор лишає нам і масу проміжних варіантів, і шанс спробувати зробити якісь самостійні висновки із показаного.

Художня складова. Під час перегляду мене не полишало відчуття, що Стоуну краще було зняти документальний фільм. Адже, по-перше, його формат дозволяє більш детально і послідовно розкрити саму історію розслідування (а задля цього, у принципі, фільм і знімали). По-друге, формат же художнього фільму залишає простір для сюжетних маніпуляцій і змушує глядача постійно задаватися питанням, чи не є певні показані факти, моменти або прізвища модифікованими автором певним чином з тією чи іншою метою.

Персонажі кінокартини починають розкриватися як особистості десь лише у другій половині, перша являє собою просто накопичення фактів. Образ головного героя (Гаррісона), як на мене, дещо ідеалізований (так само, як і образ покійного президента), але тут якраз той випадок, коли глибша деталізація, імовірно, відволікала б від основної історії.

Основний посил картини нам демонструють у фінальній промові головного героя і реакції присяжних суду на цю на промову. По суті, нам хочуть сказати, що прогнила державна система перемагає, і це має бути сумно. Тим не менш, під час перегляду я намагалася поставити себе на місце присяжних і розуміла, що герой аргументовано доводить, що в убивстві президента фігурує змова, але у нього явно недостатньо доказів для того, щоб довести причетність до неї того, хто сидить на лаві підсудних. Тому його і відпускають присяжні - бо хай система недосконала, але кращої поки немає, і вона хоч якось, та працює.

У якості мінусу не можу не зазначити тривалий хронометраж картини, яка до того ж не сприймається “на одному диханні”, а відчувається скоріше як марафонська дистанція, яку переглядом долає глядач. А марафон, як відомо, мають бігти тільки добре підготовлені спортсмени.