Протистояння на всіх рівнях - Рецензія до фільму «Говардс Енд» / Howards End

Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант

Як підказують нам історичні джерела, едвардіанська, або ж поствікторіанська, епоха у Великій Британії характеризувалася черговим ростом соціально-політичної активності населення, поширенням соціалістичних та феміністичних ідеалів, і традиційно - ставленням під сумнів ідеалів епохи вікторіанської. Паралельно спостерігався упадок старої британської аристократії і прихід їй на зміну капіталістів-промисловців, які почасти намагалися наслідувати деякі звичаї перших, але їх психологія багато у чому відрізнялася. Виділяється також клас “освіченої буржуазії”, а от формування “міцного середнього класу” у сучасному розумінні знаходиться ще десь далеко попереду.

Не дивлячись на винесене у деякі анотації питання “Хто успадкує Англію”, мене особисто воно якраз цікавило найменше. Адже, не дивлячись на показану пунктиром історію із переходом маєтку, що символізує собою країну, до нових власників, слід зазначити, що процес “загибелі старої Британії”, наскільки я розумію, пішов повним ходом вже десь після Першої світової війни (зокрема, ця тема в усій красі розкрита у “Абатстві Даунтон”). А в “Говардс Енд” - це ще тільки передчуття імовірних змін, які може відбудуться, а може і ні, хтозна. Кожна епоха приносить із собою щось нове, і передбачити кардинальність змін не здатен ніхто до того, як ці зміни відбудуться.

То про що ж фільм? По-перше, про те, що завжди існують люди, які готові не те що іти у ногу з часом, а очолити цей похід, і у той же час ті, чиє життя - суцільна ностальгія. Дана лінія простежується у ставленні до маєтку, який для одних - тягар, для інших - фінансова інвестиція, для третіх же - єдина колиска спокою у буремному світі, і кожного можна зрозуміти.

По-друге, про те, що “велика сила - велика відповідальність”, але не для героїв даної кінокартини. Адже складається враження, що чим нижчий герой за “статусом” і чим менше він здатен зробити, тим більше він намагається на себе відповідальності покласти. А той, хто володіє справжньою силою і можливостями, своєї відповідальності за нижчих світу цього абсолютно не усвідомлює. Більше того, в очах автора це по суті класова риса (що видає у ньому прихильника лівих поглядів). І невідомо, чи цей пануючий клас перейняв дану рису від старої аристократії, а чи навпаки, це вісник майбутніх змін, бо там, де наділена силою людина не усвідомлює відповідальності, система не може перебувати у балансі.

По-третє, фільм зібрав чи не всі наявні жіночі образи зі своєї епохи. Навряд чи хтось зможе поскаржитися на їх недостатність або ж однотипність. При цьому, якщо при зображенні чоловічих персонажів автор керується переважно класовою оцінкою (капіталіст - егоїст, середній клас - альтруїст, інтелігенція - політика невтручання), то підхід до жіночих образів - більш тонкий. Так, помітно, що з точки зору кінокартини, вульгарність, самозакоханість, низький інтелект у жінок не є класово визначеними, так само, як і розум, душевна доброта, тяга до прекрасного. Соціальний статус жінки можна виявити хіба що за наявністю або ж відсутністю хороших манер. При цьому ми спостерігаємо протиставлення жіночих образів буквально на всіх рівнях. Місіс Вілкокс з тонкою душевною організацією - проти меркантильної дочки (вочевидь, та пішла в батька). Розумна Маргарет - проти обмежених дам родини Вілкокс. Самостійна Гелен - проти Джекі, яка “сама пропаде”, і так далі...

Ну і найцікавіше - протиставлення образів двох сестер. Ця пара, вочевидь, викликає особливу прихильність автора, але він не схиляється ні на чий бік, і здається, що кожна жінка до певної міри здатна із приємністю асоціювати себе хоча б з однією із них. Маргарет - більш традиційно жіночна, і своєю розумною поступливістю, але також і дозованою прямотою здатна водночас і приваблювати, і добиватися свого. З іншого боку, вона обирає для себе “вбудуватися” у існуючу суспільну систему у максимально прийнятний і вигідний спосіб. Гелен більшою мірою схожа на прообраз жінки сучасної, яка сама здатна приймати рішення, безкомпромісно їх відстоювати, у той же час без скарг приймати на себе відповідальність за наслідки цих рішень і навіть певною мірою тягнути на собі іншу, менш рішучу та енергійну людину. Її природна імпульсивність і енергія дозволяє їй бути такою, але водночас запускає послідовність подій, які викидають її з існуючої системи суспільних відносин. Вочевидь, її час ще просто не настав.

І насамкінець, слід згадати про “руку долі”, фатум, який, незважаючи ні на що, парадоксально приводить ситуацію до “потрібної” розв’язки. Може, у контексті метафори про те, що Говардс Енд - це Британія, ця “рука долі” якраз і демонструє нам, що суміш буржуазної інтелігенції та середнього класу покликана творити майбутнє.

Із плюсів: сценарна робота, яка, очевидно, являє собою із любов’ю перенесене на кіноекран першоджерело, акторські роботи, велика кількість цікавих смислових пластів і реалізм, який не створює однозначних протагоністів чи антагоністів, а змальовує характери і зрозумілу мотивацію.

Із мінусів: шукала, та не знайшла. Хіба що слід зазначити, що кіно не для кожного. Існують принципові нелюбителі повільних костюмованих драм у британському стилі, і навряд чи їх можна судити суворо.

Цитати:

«Они [писатели] полагали, что мы станем использовать их творения как дорожные указатели, и не виноваты, если по слабости своей мы приняли указатели за место назначения.»