Воно більше не співає... - Рецензія до фільму «Піаніно» / The Piano

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Будь с Дил ласков, и она твоя навеки” к/ф “Жорстока гра”

Дивний фільм. Здається, що він періодично намагається продемонструвати нам, що він - не те, чим здається, щоб у самому кінці повернути нас на початок і спонукати задатися питаннями, відповіді на які фільм не дасть.

Особисто для мене найкраще у цьому фільмі розкрилася тема становища жінки як такого. Батько віддає дочку заміж, не спитавши її думки. Чоловік навіть проявляє ознаки щирого бажання їй сподобатись. Але у його голові, вочевидь, є промальована схема того, яким має бути спілкування з жінкою, і все, що вибивається за її межі, його мозком не сприймається. І всі його намагання вийти на контакт приречені на провал, так як при цьому він не робить головного - не намагається прислухатися до того, чого хоче вона. Навіть більше: наявність у неї якихось несподіваних бажань він фіксує, але не вважає за потрібне іти їм назустріч, бо вона у порівнянні з ним - істота другорядна, навіть третьорядна, бо ще і говорити не може. А можливі образи з цього приводу він лікує одним відомим йому способом - часом. Чекає, доки перетреться і забудеться. Подібним чином я ставлюся до своєї кішки: годую її і гладжу, а вона мені муркає. Але прокидатися і бігти її годувати о 5 ранку, бо у неї є таке бажання? Вибачай, кицю, потерпиш, а через півдня і не згадаєш. У такому контексті дійсно нема нічого дивного у тому, що Ада схиляється до Джорджа, який хоч трохи бачить у ній людину, у якої є бажання, яка може робити вибір і приймати рішення.

Інші ж аспекти немов туманом покриті. Чому німа Ада перестала говорити? Чи не тому, що піаніно вона вибрала своїм співрозмовником, і цей вибагливий співрозмовник так багато хотів і вимагав такої глибокої уваги, що на всіх інших не лишилося часу? Та і чи так багато на світі є людей, яким і справді варто щось казати і щось розумне можна почути у відповідь? І очевидно, що піаніно, яке є мало не єдиним її співрозмовником, є водночас і її тюрмою.

Чому дочка зраджує свою матір? Вона просто звикла володіти нею безроздільно, а тут довелося “ділитися”? Чи просто вона відчуває, що відбувається щось “неправильне” і хоче це припинити?

Хто такий Джордж? Він вибирає таку тактику, бо просто не знає, як іще йому добитися взаємності від німої жінки, та ще і чужої дружини, та ще і зосередженої виключно на своїй дочці і своєму піаніно? Чи він просто звичайний мерзотник, який скористався становищем жінки?

У який момент Ада зрозуміла, що їй подобається те, що відбувається? Може тоді, коли у неї це забрали, коли вона зрозуміла, що вже не так їй подобається грати на піаніно, коли вона не відчуває пристрасного погляду на своїй спині? І у який момент її ситуативна тяга перетворилася на кохання всього її життя? Вистачило просто трохи звичайного розуміння і ласки, речей, яких зазвичай удосталь має звичайна людина, але не німа жінка, відгороджена від світу? Чи може це стокгольмський синдром, який кіноіндустрія нам вкотре видає за кохання?

І нарешті, чому ми чуємо внутрішній голос Ади лише на початку фільму і у кінці? Це щоб не полегшувати глядачам розуміння того, що відбувається, і змусити їх сприймати німу героїню очима інших людей, а не її власними? Але якими б новими барвами могли наповнити цей фільм її внутрішні почуття і переживання, озвучені закадровим текстом… Адже прекрасна “гра обличчям” у виконанні Холлі Хантер зазвичай демонструє нам коли Ада злиться, сумує або соромиться, але ми не впіймаємо того моменту, коли на ньому мала б з’явитися пристрасть.

Словом, не виходять у мене у цій рецензії плюси і мінуси. Виходять тільки запитання, запитання і ще зовсім трошки запитань… І річ не у тім, що це погано. Річ у тім, що відповіді на кожне з цих запитань напряму впливають на сприйняття стрічки, а відсутність цих відповідей вганяє у стан якоїсь сумбурної невизначеності.

Тим не менш, фільм притягує своєю атмосферою, музикою, природою і однозначно бере оригінальністю як сценарію, так і його реалізації (що одразу видає неамериканське походження кінострічки), так що як мінімум він вартий перегляду. А свої емоції залишу собі на роздуми.