Нафта
Нафта (2007)
There Will Be Blood
9/10 І буде кров

Попередження: рецензія містить спойлери

Оскар - 2008, "Найкращий фільм", номінант

Одразу скажу, що той, хто бачив хоча б один фільм режисера Пола Томаса Андерсона, одразу буде налаштовуватися на якесь не зовсім тривіальне видовище. Причому описати цю нестандартність якимись конкретними словами не видається можливим. Подібні емоції викликає, наприклад, його “Магнолія”, де наче все дуже просто, потім водночас складно, а потім взагалі йде дощ із жаб, і в підсумку люди на форумах починають писати путівники по розумінню та розбору даного фільму.

Предмет сьогоднішньої розмови - ще один фільм Пола Томаса Андерсона, - є, умовно кажучи, екранізацією роману американського письменника Ептона Синклера “Нафта!” Але від історії про те, як син нафтопромисловця вступив у конфронтацію з власним батьком, почавши захищати інтереси профспілок та простих робітників, у фільмі залишилося, схоже, не так і багато. Більше того, героям дали навіть інші імена та/або прізвища, що перетворює голосне слово “екранізація” у менш претензійне “за мотивами”, а сам фільм - на цілком самостійний художній витвір, тож до літературної основи прив’язуватися, мабуть, взагалі немає сенсу.

Одначе назву роману-першоджерела наші локалізатори використали також і для фільму. І, мабуть, дарма, адже автори, особливо такі як Андерсон, навряд чи дають ім’я своєму творінню просто так. “There will be blood” - “І буде кров” - це частина біблійної цитати про те, як Бог перетворив воду в єгипетських озерах на кров, щоб змусити фараона відпустити євреїв з рабства. З одного боку, тут міститься прямий натяк на подальші події, адже там, де є цінний ресурс, рідко обходиться без крові. З іншого боку, всі чули висловлювання “Нафта - це кров землі”. І тут виникає не просто пряма аналогія з тематикою кінокартини, а навіть думка про те, що Біблію не можна сприймати буквально, вона переповнена фантазіями і метафорами, які можуть приховувати інше явище, лякаюче та фантастичне в давнину, але цілком нормальне, скажімо, в сучасному Єгипті, для якого нафта є одним з ключових ресурсів для експорту. Отакі вони, люди, істоти гріховні, але розумні, раз змогли взяти те, що було колись карою єгипетською, поставити це собі на службу і обернути в золото...

Деякі рецензенти, чиї творіння попалися мені на очі, вочевидь, прониклися певними “жанровими” очікуваннями, і відповідно до них писали свої рецензії, вставляючи в них ремарки про зловісний оскал західного капіталізму. Але уважний перегляд ставить все на свої місця. Адже якщо головний герой Деніел Плейнв’ю - це типовий образ капіталіста на зламі століть, то значить, на думку автора, нафтопромисловці всі як один були відвертими психопатами, а це явно не відповідає дійсності. Також у фільмі немає ні прийому “злочину і кари” (бо такий головний герой просто не здатен на розкаяння, а отже, і говорити про це немає сенсу), ні протагоніста, який би уособлював собою “справжні цінності”, на зразок любові, дружби та віри, ні (о, який жах!) любовної лінії. Таким чином, кінокартина є по суті артхаусом, що імітує жанрове кіно, та при цьому перетворюється на посібник по руйнуванню жанрових штампів, і цим однозначно тримає інтерес.

Наш головний герой - це Деніел Плейнв’ю, золотошукач, а потім нафтопромисловець, чоловік невідомого віку. Ми не знаємо, чи ця людина народилася такою, чи життєві обставини дитинства або юності привели її до того, до чого вона прийшла, адже фільм кидає першу каменюку в звичну сюжетну побудову, відмовившись від детальної експозиції. Нам не демонструють ні дитинства героя на початку, ні флешбеків по ходу справи. Фільм навіть не використовує штучно створених діалогових сцен, які покликані були б слугувати експозицією та заповнювати необхідні інформаційні пробіли. Зате він подає чисто візуальну передісторію, в якій не лунає жодного слова, але яка при уважному перегляді містить у собі значну кількість корисної інформації. Що ж, я часто лаю голівудські фільми за надмірну присутність закадрового тексту, адже кіно - це в першу чергу візуальне мистецтво, і воно має не розказувати, а показувати. Як то кажуть, проси - і отримаєш, причому вдвічі більше, ніж треба :-)

Мовчазні вступні сцени дають нам зрозуміти, що наш герой, по-перше, дуже впертий у досягненні мети, навіть якщо це передбачає роки нудної та монотонної роботи. Його впертість навіть дещо межує з фанатизмом. По-друге, він нечутливий до власного болю, адже навіть отримавши серйозну травму він, в першу чергу, йде не допомоги шукати, а несе видобуте каміння на оцінку. Значить, його фанатизм переважає навіть турботу про власне здоров’я. А коли людина не чутлива до власного болю, вона точно не вразлива і до чужого, що може бути однією з ознак психічної паталогії. Ну і наостанок, він явно не любить людей, адже не спілкується з ними навіть тоді, коли має можливість. Не прагне перекинутися словом, не хоче завести хоч одного приятеля, з яким можна було б сходити в салун на склянку віскі. Ні, його прагнення і його час цілковито підкорені одній меті, а люди навколо - лиш інструменти для її досягнення, і подібне ставлення до оточуючих також характерне для психопатів. У принципі, демонстрація його родини у флешбеках, можливо, пролила б світло на причини такої поведінки. Але насправді і зараз достеменно невідомо, що і як створює подібних людей. Чи це генетичні паталогії, чи порушення внутріутробного розвитку, чи мутації, чи несприятливі обставини в сім’ї… чи може все разом? Тож автор, імовірно, просто не пробує задаватися питаннями без відповіді, тим більше, що його цікавить не минуле, а сьогодення.

ПІсля того, як необхідність копирсатися в шахті самому відпадає, Деніел надягає личину джентльмена. Він навчитися ходити, говорити, носити костюм і переконувати оточуючих, що йому не байдуже до їх інтересів - це не так і складно для психопата-імітатора, як і додуматися до геніальної ідеї зображати з себе батька-одинака. Однак чим довше він займається подібним імітаторством, тим сильніше розгорається в ньому протест через необхідність приховувати власну сутність від інших.

Примітно, що в своєму фінансовому зростанні Деніел дещо нагадує ворону з байки І.Крилова, що хотіла стати павою. Тільки якщо у байці героїню з її неадекватними претензіями заклювали спершу чужі, потім свої, то в нашому фільмі все з точністю до навпаки. Чим дужче ростуть статки Деніела, тим більше він зневажає цих “ворон”, із середовища яких він вийшов, дрібних людців, що не здатні планувати, усвідомлювати масштаб, шанс і перспективу, а живуть собі своїм дрібним, нічого не вартим, життям. Тому і факт загибелі когось із робітників на його свердловині турбує його тільки тому, що доводиться виходити до громади і робити вигляд, що йому не байдуже, при цьому відволікаючись від нормальних справ. Але “приставши до пав”, які у принципі готові прийняти його в свою зграю, Деніел усвідомлює, що звони вилощені, вилизані чистоплюї, які, імовірно, отримали якийсь спадок і тепер скуповують чужий, вже налагоджений, бізнес, щоб не бруднити рук, тоді як він “сам себе зробив” і тепер прагне чогось ще більшого і вищого, ще масштабнішого, лишаючись у своїй “величі” дуже самотнім.

Однак нарцисична потреба розділити свою “велич” із кимось, виховати свого наступника, свою копію, живе в головному героєві, і саме тому прийомний син, якого по суті постійно використовують як ширму, все ж стає вмістилищем “батьківських” амбіцій Деніела. Звісно ж, батько сина не любить, психопати взагалі цього не вміють. І коли з хлопчиком трапляється нещастя, Ден буквально впадає в істерику, яку можна було б прийняти за вияв любові, якби він через пару хвилин після цього не побіг дивитися на палаючий стовп нафти, забувши про все на світі. І цілком логічно, що травма хлопчика навіки відвертає від нього названого батька, адже син нарцисичного психопата не має права бути глухим, травмованим або навіть просто слабким.

Лінія “крові” у фільмі набуває ще одного значення, коли на сцену виходить брат головного героя. Парадоксально, що для людини, що явно не підтримує зв'язків з родиною, кровні узи виявляються дуже важливими. Імовірно, зв'язки були обірвані багато років тому, імовірнно, через жорстоке поводження з героєм власного батька, від якого він в буквальному сенсі втік. Однак брата, якого він ніколи не знав, він сприймає не скільки як родича тих людей, спілкування з якими він обірвав, скільки як власне кровне продовження, генетичну спорідненість, і тому він готовий поставитися до вже дорослого і сформованого, але рідного по крові чоловіка на порядок тепліше, ніж до хлопчика, якого сам виховав. Але важливість “крові” та наростаюче усвідомлення власної “величі” приводять Деніела до єдино можливого для нього рішення, коли він дізнається правду про свого брата. З цього моменту навряд чи щось вже може стати героєві на заваді, адже він переступив останнє табу, що в нього лишалося. Тепер попереду тільки безкарність, плекання власної величі та вбивча самотність.

Окремий елемент деконструкції штампів - це розвінчання історії про “правильні християнські цінності”, такі, як любов до ближнього, на противагу егоїзму, і поклоніння Богу на противагу золотому тільцеві. Адже віруючі люди постають перед нами або сліпими релігійними фанатиками, або ж їх поводирями, що в боротьбі за народний інтерес ніколи не забудуть про себе. Проповідник Ілай Санді, який, здавалося б, міг стати головним протагоністом цього фільму, в одній з ключових сцен демонструє, що насправді немає ніяких принципових відмінностей між ним та “бездушним капіталістом” Деніелом Плейнв’ю. Кожен з них готовий вигідно продати свої принципи, і по суті, вони обоє насправді поклоняються тому самому богу. Вдавані ж ідеологічні розбіжності насправді є лиш прикриттям боротьби за вплив та авторитет у даній спільноті. І не те щоб Деніелу потрібна насправді любов та повага, однак його потреба бути єдиним джерелом влади генерує роздратування на адресу будь-якого конкурента. Ілай, у свою чергу, не маючи фінансових важелів, прагне впливати на людей в інший спосіб, хоч, на відміну від головного героя, він, дякувати Богу, на психопата не схожий...

Ну і фінальний акорд насправді не передбачає ніякого катарсису. “Бездушний капіталіст” не отримає “заслуженого покарання”, бо таким людям вже нічого не страшно. “Бездушний капіталіст” не може розкаятися, бо в історії про психопата такого в меню не передбачено. Ну і “бездушний капіталіст” не може бути щасливим, навіть досягнувши бажаного. То чи варто було витрачати скільки зусиль для того, щоб “заробити стільки грошей, щоб ніколи нікого не бачити”? З таким успіхом можна було б сидіти в горах, так само не бачити людей тижнями і так само не бути щасливим. Ото тільки віскі в горах не наливають… це, мабуть, і стало вирішальним фактором.

P.S. Цікаво, а наскільки взагалі морально та законно купувати в селян землю за безцінь, користуючись їх незнанням? З одного боку, людина усвідомлює істинну цінність землі завдяки накопиченим знанням та вмінням, які працюють на неї. Якщо хтось не знає вартості власної землі, тому готовий продати її задешево - ніхто йому не винен. З іншого боку, тут наявне замовчування істотних умов договору, а це начебто тягне на шахрайство… Хоч, підозрюю, що в наш час законодавство вже давно відрегулювало це полемічне моральне питання.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментарі:
Поки коментарів нема. Будьте першими - напишіть коментар!

Увійдіть, будь ласка, щоб коментувати

Нещодавно переглянуті: