Фрост проти Ніксона (2008)

Lilia Omelianenko 13 липня 2020, 15:41

Оскар - 2009, "Найкращий фільм", номінант

Що найдужче вражає в цьому фільмі - так це продемонстроване нам неприкрите обурення американського народу з приводу того, що Ніксон пішов у відставку, але НЕ ВИБАЧИВСЯ перед народом. Викликає це, чесно кажучи, двоїсте враження. З одного боку, подібний хід відганяє відвертою, неприкритою, пафосною голівудщиною, з іншого - змушує замислитися: а може, тривалі роки знаходження у демократичній традиції міняють самосвідомість людей настільки, що вони готові обурюватися навіть таким, здавалося б, дрібницям? Чи не може статися, що я, із своєю недовірою до подібного сюжетного ходу, просто є представницею народу, який ще не до кінця навчився себе поважати і в основній масі своїй готовий пропускати мимо вух на порядок бридкіші речі? Якщо це так, то нам ще працювати і працювати над собою і над власною національною самоповагою… Але не будемо відволікатися.

Отже, одне з головних достоїнств картини, як на мене - це робота над персонажами, яка, ... вкупі з акторською роботою, робить їх опуклими, рельєфними, деталізованими, а мотивацію - простою та зрозумілою. Знову ж таки, є певні сумніви щодо достовірності цих показаних товаришів, але у якості самостійних героїв, без прив’язки до реальності, вони працюють прекрасно.

Ніксон зображений як людина, що не мислить свого життя без боротьби. Люди, що пішли на пенсію - найнещасніші в світі, у них немає мети - так він говорить. Він не прагне вибачатися, він взагалі не почуває за собою найменшої провини, але він прагне реабілітуватися та повернутися у підсумку у велику політику. І написана ним книга з описом його здобутків та перемог, і промо-тур, у якому він “перетворює інститут президентства на серію анекдотів”, слугують одній цій меті, але все марно, адже всіх, як і раніше, цікавить лиш Уотергейт і той єдиний вчинок, що перекреслив усе інше.
Ніксону потрібен плацдарм для того, щоб розповісти свою історію, і саме це мотивує його погодитися на інтерв'ю, ризиковане для нього.

Мотивація Фроста також цілком зрозуміла. Суто журналістська тяга до сенсацій, бажання рейтингів, велетенська самовпевненість у власній харизмі, що затуляють будь-які сумніви. Визнання в Америці - те, чого йому не вистачає. Одначе при всій зовнішній дутості, самовпевненості та слабкому розумінні теми, яке так імпонувало Ніксону і визначило його вибір, Фрост вчинив дуже мудро, за принципом "не вмієш сам - знайди того, хто вміє". Не будучи глибоким аналітиком, він зміг підібрати правильно команду, і його лишилося тільки розібратися в заздалегідь підготовленому матеріалі, а для цього інтелекту в нього все ж вистачало.

На виході ця парочка показала нам фільм-дуель, битву характерів та інтелектів. За кілька років до цього у подібному жанрі вийшов фільм “Добраніч і нехай щастить” від Джорджа Клуні, також номінований на Оскар. Але якщо останній виглядав мінімалістично і якраз доволі-таки реалістично (у ньому навіть були використані кадри реальних промов сенатора МакКарті), то Фрост-Ніксон з усіх сил балансує між достовірністю та чисто кіношним шоу, намагаючись не скотитись ні у перелік нудного для глядача фактажу, ні у дешево-пафосну драму в стилі “всі плачуть, всі аплодують”.
Зокрема, від останньо авторів майже вберігає гумор та іронія, що присутні, зокрема, як складові психологічного тиску, яким активно користується Ніксон, причому робить це цілком у рамках пристойності. Наявні вони і в ряді інших моментів, серед яких є два моїх улюблених: ситуація з Джоном Рестоном (героєм Сема Рокуелла) та потисканням руки і ситуація з італійськими туфлями як контрольний постріл у голову.

Менш із тим, так легко, невимушено, іронічно і блискуче виглядали перші дві третини фільму, а от вирішальна частина із самим інтерв’ю у порівнянні з ними дещо здала. По-перше, враження одразу зіпсувало сценарно-монтажне рішення, за яким нам показують одне питання буквально на п’ять хвилин, а потім без будь-якого переходу зі слів героїв дають зрозуміти, що минуло аж дві години. Із чого це видно? Ви правда хочете нас переконати у тому, що Ніксон дві години відповідав на питання на кшталт “Що ви відчули, коли виграли вибори?” Так для цього існують всілякі прийоми. Наприклад, можна зробити хвилинну нарізку з окремих малопов’язаних фраз, щоб дати зрозуміти, що Ніксон говорив дуже довго, - замість того, щоб ставити глядача перед цим неочевидним фактом, що нізвідки не випливає.

Далі - більше. Ближче до фіналу фільм починає перетворюватися на боротьбу нерівних гравців і “прєвозмоганіє” та перемогу через “вопрєкі”. Традиційний голівудський хід для нагнітання драми. На фоні цього починає здаватися майже неможливим досягнення кінцевої мета: добитися від Ніксона вибачень. На карту поставлено все, кульмінація наступає. Глядач знає, що має статися, але його цікавить, як саме це станеться..

Через нагнітання напруження ми очікуємо якоїсь тонкої психологічної гри від Фроста, яка просто зажене його опонента в глухий кут, але, правду кажучи… що може змусити людину, яка не хоче казати чогось, сказати саме те, чого вона не хоче (ну, крім тортур звісно)? Та майже нічого… Людина, особливо політик, особливо досвідчений політик, буде продовжувати говорити, що чорне - це біле, і не такому вискочці, як Фрост, вибивати з неї зізнання. Правда може випливти назовні через емоційний зрив, але знову ж таки, Ніксона і не такі кололи… То що ж сталося?

Очевидно, колишній президент визнав свою провину, бо сам цього захотів. Через бажання здатися хорошим у ситуації, в яку його поставили. Або через бажання правдиво озвучити свою істинну позицію - що іноді президент задля інтересів держави може і повинен поставити себе вище закону. І ніякої заслуги Фроста тут немає, йому просто пощастило. А Ніксон - сам собі злий Буратіно.

Словом, виглядає це дещо неправдоподібно. А якби я дивилася саме документальне інтерв’ю Ніксона і побачила там щось подібне, нізащо не повірила б у щирість розкаяння пана президента. Цей момент дещо враження псує, нагадуючи, що ми дивимося голівудську розважальну кіношку, а аж ніяк не серйозну аналітичну передачу.

Однак, все ж перші дві третини створили у мене такий позитивний та іронічний настрій, що я не змогла не поставити фільму високу оцінку. Просто під час перегляду варто пам’ятати, що не все показане слід приймати за чисту монету. Читати далі