6/10 Так судилося?

Оскар - 2009, "Найкращий фільм", переможець

Оригінальні ідеї - це те, чого катастрофічно не вистачає сучасному Голівуду, а тому нетривіальний спосіб показати старі прописні істини та наболілі проблеми під новим та свіжим кутом - на вагу золота, і гарантує якщо не дощ із нагород, то принаймні пристальну увагу до твого кінотворіння. Менш із тим, експерименти із змішуванням різноманітних жанрів не завжди виходять вдалими, адже подібним способом, як і в кулінарії, можна отримати оригінальний смак, а можна і абсолютно не їстівну бурду. Що ж вийшло у нас? Спробуємо розібратися.

З одного боку, перед нами кіно про Індію, яке не може не бути хоч трішечки “індійським” - за тематикою і подачею. Історія про “жебрака, що став принцем”, чим ближче до кінця, тим дужче зарулює в це русло. І коли, наприклад, персонаж, який увесь фільм поводився як відвертий мерзотник, чинить благородно і навіть жертвує собою просто так, вочевидь, через наявність у нього спільних із головним героєм родимих плям, ти чітко розумієш, що у фіналі будуть не тільки американські оплески, а і найсправжнісінькі індійські танці.

Водночас кінокартина намагається бути серйозною драмою, що піднімає проблеми крайньої бідності окремих верств населення і цілих народів, але виходить така штука, що через цю саму “індійськість”, яка толерує всілякі сюжетні умовності, глибоко проникнутися проблематикою чомусь не виходить, принаймні в мене. А якщо пробуєш це зробити, то ті самі сюжетні умовності, які ти готовий був прощати “індійському” кіно, в контексті “серйозної драми” починають трохи дратувати.

Так, окрім вже згаданого вище “чарівного переродження”, можна висловити фільму докір щодо недостатньої ретельності виписування головної сюжетної канви. У спробах продемонструвати, як нелегке життя головного героя дало йому відповіді на питання вікторини, автори чомусь не помітили, що у деяких описаних ситуаціях життя йому саме цих відповідей якраз і не дало. Наприклад, у питанні про автора пісеньки “Явись, Крішно” ми дізнаємося, звідки наш головний герой вивчив саму пісеньку, але так і не почуємо, щоб хтось хоч раз називав йому автора. Навіть більше: навіщо б злочинець-експлуататор маленьких дітей озвучував цю інформацію? Вона ж взагалі не потрібна для того, щоб вивчити пісеньку? Або ось, наприклад, у питанні про стодоларову купюру автори чомусь вирішили, що абсолютно не потребує пояснення той факт, звідки маленький сліпий друг-жебрак, який так вдало просвітив головного героя з приводу Бенджаміна Франкліна, міг знати, хто на тій купюрі зображений. Очима він її точно ніколи не бачив, а раз так, то хто, коли і з якою метою йому про це розповідав? І взагалі, невже індійському жебракові перепадають стодоларові купюри за співи в переході? Я он теж непогано співаю, можна мені в індійські жебраки? :-)

Ще один момент, який дратував - це головна героїня. У принципі, знаючи її історію, її поведінку сприйняти та зрозуміти можна. Дівчинка з нетрів зі зламаною психікою, яку все життя використовували, але яка ще здатна тікати в світ фантазій, і це не дає їй зламатися остаточно, але перетворює на пасивного спостерігача за власним життям. Однак у своєму дорослому втіленні вона більше нагадує жінку, що нормально влаштувалася, аніж нещасну, поставлену в жорсткі умови перебування під постійним психологічним та, імовірно, і фізичним насильством. Не кажучи вже про те, що у яких би умовах не росла героїня і як би вона не виховувалася, подібна пасивність характеру викликає, принаймні у мене, не так вже і багато співчуття. Та і на фоні цього вибір, який вона робить у фіналі, виглядає настільки ж дивовижно, казково і “по-індійськи”, як і розкаяння персонажа-мерзотника, про якого я писала вище. Вочевидь, це просто специфіка даного мішаного жанру, яка або “заходить”, або ні, і нічого тут не поробиш...

На фоні такого полемічного сценарію могла б виручити акторська гра, але вона, відверто кажучи, теж не дуже радує. Так, у діток-акторів був доволі широкий простір, щоб розгулятися, і виглядали вони органічно, але скоріше створювали фонову картину, ніж виділялися індивідуальністю. А от про дорослих виконавців головних ролей взагалі мало що виходить сказати хорошого: Дев Патель скоріше просто потрапляє в образ бідного, але чесного хлопця, тому викликає симпатію, а от Фріда Пінто взагалі просто ходить з кутка в куток, красуючись ідеальною шкірою обличчя. Вписуючись в концепцію індійської казочки, їх персонажі виглядають як ходячі типажі, не наділені вираженою індивідуальністю, і до цього їх підштовхує як сценарій, так і акторська гра.

Якщо ж абстрагуватися від усіх на світі мінусів і остаточно вирішити все ж проникнутися драмою, то ідейне наповнення кінокартини у якийсь момент починає нагадувати чи то довідник із прописних істин, чи то якусь із варіацій Біблії. Адже доволі важко сперечатися із тим, що вбивати та красти - це якось не дуже добре, і так само навряд чи знайдеться унікум, який схвалить, скажімо, випікання очей маленьким дітям. Але подібні епізоди, мабуть, через вибраний спосіб оповіді, стають не стільки рупором болю та страху, скільки перетворюються на точно вивірені подразники для глядацьких слізних залоз в умовах досить-таки фантастичного сеттингу.

Ну і найцікавіше: а мораль-то в чому?
Добро перемагає зло? Так ні, зло якраз нікуди не дівається, а добро отримує “компенсацію”, яка йому, власне, не дуже і потрібна.
Любов долає перешкоди? Ну, коли у твого хлопця є мільйон, любов не забариться… Треба боротися до кінця? Так-то треба, тільки спосіб герой для цього вибрав аж занадто нетривіальний. Ну побачить тебе в шоу твоя кохана, а далі що? Це якось допоможе їй втекти від людини, яка її утримує?
Людина, що багато поневірялася, заслуговує на щастя? Ну, мабуть, так а гроші тут до чого? А, так судилося… ну тоді питань більше нема.

Коротше кажучи, я прийшла до висновку, що єдиний спосіб отримати справжнє задоволення від фільму - це піти прямо протилежним шляхом, не думати зайвого і спробувати впіймати хвилю, на якій, вочевидь, під час перегляду перебувала значна кількість народу, вкупі з академіками Американської кіноакадемії. Треба просто дивитися казку і не задаватися всілякими питаннями. Справді, нас же у 5 років не дивуваор, наприклад, що принц взяв і покохав Білосніжку з першого погляду. А вона прокинулася і одразу покохала його у відповідь… От і тут, мабуть, треба відкласти лопату подалі, бо, як би там не було, а нетривіальна ідея для фільму в наш час все ж дечого варта…

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментарі:
Поки коментарів нема. Будьте першими - напишіть коментар!

Увійдіть, будь ласка, щоб коментувати

Нещодавно переглянуті: