Останній романтик, якого ніхто не розумів (і скупа

Оскар - 1992, "Найкращий фільм", номінант.

Ех, гангстерські фільми… скільки всього у цьому слові… аж сльоза на очі навертається. Є хороші гангстерські фільми. “Хрещений батько” там, “Славні хлопці”...

А є от, наприклад, дитячі спогади про серіал “Бригада”. Періодичні видання тоді писали про повчальну роль серіалу для сучасної молоді - мовляв, герої ж у кінці помирають, то хай глядачі бачать, до чого призводить такий спосіб життя! А глядачі (і глядачки) заливали слізьми подушки, дивлячись на трупи Пчоли і Космоса, над якими, у свою чергу, театрально пускав сльозу Саша Бєлий. І не мораль була у їх серцях, а гнів: як же так, такі пацани були правильні, хороші, чоткі, а тут їх так… Бо оте саме “діло”, за яке їх, власне, “так”, лишалося десь за кадром, за романтичною поволокою екрану.

Схожа історія відбувається з фільмом “Багсі”, який позиціонує себе байопік. Він практично не покаже нам, чому Бен Сігел отримав свою кличку (від “go bugs” - злітати з катушок), адже мерзотний психопат, убивця і гвалтівник не вписується у романтичну історію про заснування Лас-Вегасу. Спершу нам надію ще лишають, але чим далі в ліс, тим більше нам показують романтика-творця, турботливого батька, люблячого коханця, який задля своєї жінки зробить все, ненавистника тиранії і так далі… А наприкінці - це просто-таки благородна людина, яка віддала все задля своєї високої мрії. Не те, щоб я розбиралася у мафіозі, але щось мені підказує, що така людина у тому середовищі до його віку просто б не дожила.

Найцікавіше, що начебто події майже і не перербрехали, усе приблизно так і було, як показано. Але, як часто буває, річ не у показаних подіях, а у розставлених акцентах, і вони мене трохи здивували, так само, як і сліпе кохання Бена до Вірджинії (і тут теж чим далі в ліс, тим товщі партизани).

Із мінусів також: Уоррен Бітті. Актор шикарний, і вибір його на роль добре відповідає поставленій сценарній задачі, але він мало схожий на реального Багсі. Його виконання ролі та харизма максимально сприяє романтизації персонажа. Він створює образ сильного, домінантного і лиш трішечки неврівноваженого, але прекрасного хижака. Своєю акторською грою він неначе промовляє “Ви ж не будете дорікати леву за те, що він іноді їсть антилоп?” А справжній Сігел, як на мене, більше нагадував героя Джо Пеші із “Славних хлопців” (хто бачив, той зрозуміє), і якщо фільм претендує на звання байопіку, хотілося б усе ж побачити трохи більше реалізму.

Із плюсів: Вірджинія Хілл у виконанні Аннет Беннінг (власне, у неї типова зовнішність примхливої красуні-актриси, яка крутить чоловіками і використовує їх, як може), Мейер Ланскі у виконанні Бена Кінгслі (тепер нікого більше у цій ролі і не уявляю).

Ну і загалом, уся ця історія із Лас-Вегасом навіть у реалі видається доволі романтичною. Бо якщо вона такою не є, то і фільму вона не варта. Так що я все ж готова пробачити фільму певний солодкуватий наліт завдяки епізодам, де нам показали прекрасні пейзажі пустелі Невада і ми разом із героєм змогли відчути, що саме зараз і саме тут, під променями сонця, що заходить, відбувається щось справді важливе.

Останній романтик, якого ніхто не розумів (і скупа сльоза по щоці)