Таємниці і брехня (1996)

Lilia Omelianenko 25 вересня 2018, 13:46

Оскар - 1997, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Тайное всегда становится явным” (с) імовірно, народне

Ефект “підглядання у шпаринку за сусідями” завжди був характерним для жанру мильної опери. Сусіди можуть бути багатими чи бідними, вести життя цікаве і насичене, або ж не дуже, але при цьому ти, як глядач, бачиш все як є, від розмов сюжетно важливих до балачок цілком побутових, маєш багато часу на споглядання, а кіномонтажу неначе не існує в природі.

Подібний ефект під час перегляду даної кінокартини спочатку трохи тривожить, і тривога посилюється, коли починається історія із “загубленими дітьми”, яка теж неначе перекочувала із умовної “Санта-Барбари”. Тим не менш, ближче до кінця маховик дії розкручується, приковуючи увагу глядача, затягуючи у вир подій і приводячи, кінець-кінцем, до логічного завершення.

З першого погляду здається, що таємниці, які спливають ближче до кінця, і брехня, що їх прикриває, не настільки вже і фатальні. Але потім стає зрозуміло, що ... це з точки зору досвідченого любителя кінематографу, який вже неодноразово “переживав” убивства, катування, зраду, домагання з інцестом і насильницьку смерть улюбленої собачки. В очах же персонажів з їх багаторічною рутиною подібні таємниці - немов грім серед ясного неба, і розуміння цього факту викликає максимальне співпереживання, так само, як правдивість та щирість емоцій і подій, яка зазвичай для “мильної опери” не характерна.

І вже постфактум стає зрозумілим певний символізм, закладений у професіях деяких героїв. Адже у той час як одні покликані постійно створювати фотоілюзію, на лиш одну мить витягаючи на поверхню глибоко заховане, інші у прямому сенсі допомагають людям поглянути на світ, що їх оточує, без прикрас і розмитої пелени.

Із плюсів: Коли в кіно втілюється типаж із життя, але типаж багатогранний, а не виписаний однією-двома базовими рисами, це вказує на справді талановиту сценарну роботу. Коли такий типаж втілюється за допомогою чудової акторської гри, він буквально оживає на екрані. Ну і останній штрих до портрету створює на диво вдалий дубляж.

Ще один бонус сценарію - експозиція, грамотно вплетена в діалоги персонажів. Насправді не кожна кінокартина може цим похвалитися. Так, часто сценаристи задля донесення до глядача важливої сюжетної інформації вибудовують діалоги, які абсолютно не потрібні з точки зору банальної життєвої логіки (наприклад, коли персонажі розповідають одне одному інформацію, яка у реальній ситуації давно була б їм обом відома, але вона невідома глядачеві, тож її необхідно озвучити). Іноді роблять ще “краще” - віддають експозицію на поталу закадровому голосу. У даному ж фільмі діалоги зберігають максимальний реалізм: люди невимушено спілкуються про те, що їм давно відомо, а ти напружуєш мозок і намагаєшся із цих діалогів виловити крихти фактів, які допомогли б тобі скласти цілісну картину того, що відбувається. Такий прийом додатково посилює названий раніше ефект “шпаринки”.

Із мінусів: картина довго набирає обороти, перш ніж запустити основний сюжетний твіст. Цей факт, вкупі із неквапливістю загальної дії може трохи дратувати під час перегляду. Але тут слід також зазначити, що поціновувачам виключно драйвового сюжету і нелюбителям “балаканини” її перегляд взагалі не рекомендовано, так що цей мінус доволі умовний.

Також слід зазначити, що роздратування на адресу деяких персонажів під час перегляду було настільки сильним, що умовний хеппі-енд навіть залишив певне невдоволення, але це доволі суб’єктивно. Можливо, автори якраз і хотіли нам сказати, що лиш одного елементу у сімейній системі не вистачало для досягнення нею балансу, який у підсумку ощасливив би всіх, і ось такий елемент нарешті з’явився. Читати далі