Том Круз і Корпоративно-Сімейні Цінності - Рецензія до фільму «Джеррі Маґвайр» / Jerry Maguire

Оскар - 1997, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Пріоритетним принципом роботи нашої компанії є принцип індивідуального підходу до кожного окремого клієнта” (с) із головної сторінки сайту кожної першої компанії

Епіграф № 2: “Нічого особистого, Джеррі, просто бізнес” (с) не зовсім “Хрещений батько”

Спершу про хороше. Комедійна складова картини досягається доволі легко і невимушено, не стільки словесними жартами, скільки потраплянням героїв у певні ненадумані життєві ситуації і комічним їх обігруванням. І саме тому, що фільм не ставить собі за основну мету бути комедією, він почасти нею і стає.

Також радує серце акторська гра. Здається, що хлопці та дівчата заздалегідь були проінформовані про потенційні номінації на “Оскар”, бо свої ролі вони не грають, а просто-таки проживають, відчувають, насолоджуються кожною написаною для них фразою. Том Круз переконливо зображує тверезого “продажника”, тверезого ловеласа, нетверезого ловеласа, тверезого мораліста - усе як книга пише. Зельвегер неначе готується до ролі Бріджит Джонс, тільки поки що худенької і менш підкреслено-комічної. К’юба Гудінг-молодший так взагалі відверто запалює на пару із виконавицею ролі його дружини Реджиною Кінг.

Із таким рівнем виконавицького професіоналізму дуже дивною видається наявність неймовірної кількості мінусів або просто сумнівних моментів, які переважно стосуються самої ідеї, її сценарної реалізації, персонажів, а також посилу фільму.

Підемо по пунктах. Це кіно зняте про людину певної професії, яка поступово розуміє, що вона щось робить не так, і пробує робити по-іншому. Та можливо через те, що професія героя - лише тло, сценаристи у деякі деталі не вдаються, а деякі змальовують доволі схематично. Складається враження, що насправді авторам не важливо, про кого знімати, головне - донести ідею того, як “злочинно” заробляються гроші на клієнтах. Є бездушна корпорація, що штампує прибутки і є правдоруб, який пропонує, щоб клієнтів було менше, відповідно менше грошей, зате індивідуальний підхід. Він страждає за правду, але завдяки своїй правоті, а також вірі у нього близьких людей досягає успіху в піку бездушній корпорації. Все.

Що тут поганого? Те, що спроба заглибитись у деталі самому викликає масу запитань без відповідей. От наприклад, чому відсутність індивідуального підходу - це так страшно? Так, спортсмени завдяки роботі агентів отримують вигідні контракти і рекламні угоди, що дозволяє їм заробляти, і вони начебто не протестують. При цьому велика організація, імовірно, здається і власникам клубів, і рекламним компаніям більш надійним посередником, аніж поодинокий агент. Природньо припустити, що вона має надійні зв’язки в усіх необхідних сферах, завдяки чому працює злагоджено, як єдиний організм, і тому більш ефективно. І той факт, що головний герой фактично лишається без клієнтів після своїх пропозицій говорить про те, що самі спортсмени у більшості своїй роботою компанії задоволені.

Але фільм старається абстрагуватися від цих нюансів, замість цього показуючи нам спортсмена, що вкотре лежить у лікарні зі струсом. Його маленький син хоче, щоб його татко був здоровий, а злий агент не хоче заборонити його таткові отримувати струси мозку. Серце стискається.Тільки от агент що, його на поле виганяв особисто? Дбати про здоров’я гравця начебто робота самого гравця, його тренера і медиків, хіба ні?

Йдемо далі. Джеррі дуже старається вибити для клієнта гарний контракт, але в нього нічого не виходить. Чому? Бо, виявляється, клієнту треба “грати серцем”, а не думати про гроші. Я от, наївна, думала, що гарний контракт у гравця буде тоді, коли він цінний для клубу, а цінний він тоді, коли результативний. Коли є чим аргументувати, агент може вибити кращі умови, і обов’язково це робитиме, бо він суми контракту напряму залежать його комісійні. Коли аргументувати нема чим - маємо те, що маємо.

Але фільм покаже нам звичайне рядове тренерське рішення із перекиданням гравця на інший фланг і чомусь подасть його як вказану “гру серцем”, а контракт - як велику перемогу, яка насправді була цілком закономірною у світлі здобуття вирішальних очок у вирішальному матчі,.

Тож що у підсумку хорошого зробив Джеррі із його новою манерою роботи? Відсотків на 80 - те саме, що зробив би інший агент із підходом не достатньо індивідуальним, відсотків на 20 - робив мотиваційну роботу за тренера, який, справедливості ради, мав би поділитися із ним зарплатнею.

Ще одна проблема кінокартини - стандартизовані персонажі. Так, актори їх зображають класно. Але будемо відвертими: Том Круз у оскароносному “Людині дощу”, номінованому “Кілька хороших хлопців”, класичному “Топ Ган” зображував точнісінько такий самий типаж:

- харизматичний красунчик, ловелас (або колишній ловелас), користується загальною дружбою і популярністю, багато спілкується з людьми і часто має відповідну для цього професію;

- значною мірою самозакоханий, не зовсім правильний і чистий на руку (викрадення брата у “Людині дощу”, вироблені схеми домовленостей із прокурором у “Хлопцях”, заробляння грошей у “Магуайері”, постійні порушення правил безпеки у “Топ Гані”)

- переживає часткове переродження, відкриває у собі чесність, принциповість і любов до сімейних цінностей.

Так, вкотре спостерігати за тим самим персонажем у різних інтерпретаціях із часом набридає.

Решта персонажів не відстають: якщо мати-одиначка - то з комплексами, якщо старша сестра - то моралізатор, якщо темношкірий хлопець - обов’язково гіперактивний, якщо його дружина - стервозна негритянка, що за словом у кишеню не полізе. Ну а якщо корпорація - то самі знаєте...

І окрема претензія до любовної лінії, яка розвивається із того факту, що героїня спершу загорілася ідеями героя, приписала їм доброчесність і моральну вищість. І якщо поставити потрібність вказаних ідей під сумнів, то вона із обгрунтованого сюжетного ходу перетворюється на типову історію із кожної першої романтичної комедії. (такої, де зазвичай "за каноном" очікуються аплодисменти від “аудиторії” під час публічного примирення закоханої пари).

Можливо, я просто нічого не розумію у роботі спортивних агентів, але у тім-то і річ, що фільм не має бути спеціалізованою картиною для тих, хто в темі. Він має сприйматися легко і водночас пояснювати достатньо, щоб кожен дилетант міг зрозуміти, що відбувається, а не плавати у сценарній воді. Та замість цього маємо схематизм персонажів і сюжетних деталей, а замість чіткої вибудуваної драматургії - купку вивірених роками кнопочок, на які тиснуть, щоб викликати у глядача емоційний відгук.

Резюмую: Все написане вище - враження виключно особисті, хоча певне здивування номінацією на Оскар у категорії "Найкращий фільм" все ж лишилося... Тим не менш, якщо сприймати фільм як веселу розважалочку без претензій на один раз із набором сімейних цінностей - цілком можна і подивитись...