Дружба і 50 відтінків шуму моря - Рецензія до фільму «Поштар» / The Postman

Оскар - 1996, "Найкращий фільм", номінант

Напрошується розвиток думки про те, що таке поезія. Чи поезія - це вірші, гра слів, метафори, а чи поезія - це вміння бачити незвичайне і прекрасне в буденних речах. Про те, що відсутність освіти не завжди визначає світосприйняття. Що іноді вистачає одного поштовху, щоб воно змінилося назавжди, і цей поштовх може прийти, звідки ти і сам не очікував. Ну і мабуть про те, що взаємна симпатія, як не дивно, не завжди переростає у щось велике і важливе. Іноді люди просто зустрічаються, щоб збагатити одне одного, перш ніж розійтися назавжди. Особисто для мене остання думка виявилася найцікавішою, бо дещо вибивалася із загальних кліше.

Нескладно виділити у фільмі і певні політичні ідеї, але оскільки фільм в основному не про них, то вони подані фоном, чи то щоб прив’язатися сюжетно до Неруди-комуніста, чи то щоб пов’язати поетичне “зростання” героя із зростанням його громадянської свідомості.

Ну і загалом, у рамках загального настрою, ми несподівано прийдемо до того, що дім - це прекрасно і у ньому можна знайти безліч чудових і неповторних речей, варто тільки навчитися їх бачити.

Із плюсів: загальна тональність кінокартини світла, приправлена м’яким гумором і якоюсь безпосередністю. Комічна складова не виходить на перший план, але органічно обплітає сюжет, немов плющем.

Варто виділити окремих персонажів, які настільки колоритні, що про них можна було б знімати окреме кіно або навіть телесеріал. Одна тітонька Беатріче чого варта, та й решта теж не підкачали.

Ну і насамкінець, повторюся, вдалою вийшла лінія почасти дружби, почасти стосунків кумира і фана. Нормально, що ці стосунки нерівні, і як би нам не було неприємно це усвідомлювати, кожен із нас може бути для іншого, дуже важливого для нас, усього лиш “листоношею”.

Із мінусів: як не дивно, любовна лінія. Вона дивна від самої сцени знайомства, яка виглядає так, неначе героїня із незрозумілих причин вирішила звабити хлопця, якого вперше бачить. “Дивовижність” її у тому, чим всі, кому фільм сподобався, в основному захоплюються - у романтичному процесі закохування героїні у вірші. Саме у вірші, у слова, бо вона нічого не знає про людину, яка їх читає (ба навіть більше, він їх не сам і написав). З його боку все ще веселіше - як істинний “поет” і італієць, він просто закохується у зовнішність. А оскільки вона тане під його компліментами її зовнішності, виходить, що вона теж закохується у свою зовнішність. Побийте мене камінням, але я собі романтику все ж не так трохи уявляю!

З іншого боку, може це просто варіант історії Ромео і Джульєтти, які, як ми пам’ятаємо, теж не мало достатньо часу, щоб пізнати одне одного ближче, а тому, як-то кажуть, і добре, що померли молодими. А може для головного героя це і правильно - знайти собі прекрасну дівчину для очей, бо очевидно, що серце його і розум назавжди зайняте іншою людиною. Сумно воно якось…

Резюмую: для поетів і дуже безхмарних романтиків, яких майже не торкнулося життя

6 із 10

Цитати:

- Не знаю, как объяснить, но чувствуешь себя, как лодка,.. ...бьющаяся между всеми этими словами. - Как лодка, бьющаяся от моих слов? - Знаешь, что ты сделал, Марио? - Нет, что я сделал? - Метафору!