Оскар - 1996, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Х’юстон, у нас проблема…”
Не те щоб для екранізації такої цікавої події потрібна була б ще якась причина, окрім самої події. Третя пілотована місія із висадки на Місяць, перша і остання серйозна аварія, у якій, тим не менш, ніхто не постраждав. Немов би саме життя заточило цю історію під красивий голівудський хеппі-енд.
Для забобонних любителів нумерології тут є ціла череда “знаків” і “збігів”, які у комплексі створили ситуацію, коли троє конкретних людей (вони, і ніхто інший) наразилися на небезпеку майже неминучої смерті, а четвертий лишився на Землі, неначе спеціально для того, щоб їх усіх потім врятувати.
Ідеї, які несе фільм, доволі звичні і прописні, адже знімали його не заради донесення якихось надзвичайних істин, а задля реконструкції і популяризації подій, що мали місце. Та все ж про них пару слів. Перше - це демонстрація красивої і злагодженої командної роботи. У певний момент фокус уваги зміщується із ... самих астронавтів на членів Центру управління польотами, які мають можливість генерувати ідеї і багаторазово тестувати різноманітні сценарії розвитку подій, відкидаючи нежиттєздатні, і тому саме вони займаються порятунком астронавтів, у той час як останнім лишається тільки чекати. Усі учасники цього процесу порятунку видаються рівноцінними, кожен здійснює свій внесок. І фінально у авторів вийшла така собі “казочка про Ріпку”, де без маленької мишки нічого б не вийшло.
Друге - виявилося, що якщо є багато фільмів про те, як у людей збуваються мрії, то це якраз розповідь про те, як у декого мрії не збуваються. Джейк Лоуелл, який двічі облетів Місяць, так жодного разу на нього і не висадився, хоча, очевидно, що дуже хотів. Такий собі король без корони. Загалом, він мав би летіти на Апполоні-14, тринадцятий планували під Алана Шепарда. Але через деякі проблеми зі здоров’ям у останнього Лоуеллу запропонували помінятися із Шепардом місіями і він погодився, не підозрюючи, що це рішення навпаки, позбавить його можливості таки висадитись на Місяць хоч раз. Може, цифра 13, може банальний збіг, може не судилося. Не для Лоуелла місячна квітка зацвіла, не для нього…
І, показавши нам глибину драми людини, у якої відібрали її мрію, фільм все ж не забуде вирулити на світлу тональність, показавши, що навіть така мрія не варта того, щоб заради неї себе поховати.
Із плюсів також: Майже документальна точність реконструкції подій, поєднана із зрозумілою глядачеві подачею інформації. Не складно, але і не спрощено. Можна зрозуміти, що насправді сталося, але є час і проникнутися драмою.
Ідеї подані красиво і, як на мене, без зайвого патріотичного пафосу (ну, не без обов’язкових оплесків у кінці, але ж було за що!) Персонажі, хоч і вирізняються певною схематичністю, але розкриті достатньо для того, щоб співчувати їм у даній ситуації. Автори навіть накидали деякі конфлікти, щоб не ідеалізувати їх вже аж зовсім.
Із мінусів: Можливо, дещо псується враження, коли фінал заздалегідь відомий, але тут уже нічого не поробиш.
Резюмую: тим, хто нічого не знає про програму “Аполлон” - обов’язково дивитись, бо точно захочеться потім ще почитати.
Легка і невимушена, тепла “лампова” комедія про одну розумну і спритну даму, її тупуватих “друзів” і пару вкрадених діамантів. Веселить глядача тонкими жартами на тему міжнаціональних відмінностей, і в той же час не оминає увагою стару добру буфонаду.
Найсильніше місце кінокартини - це акторська гра і чудові персонажі, нею створені. Перш за все, це сама Ванда (Джеймі Лі Кертіс) - панянка із сумнівними моральними принципами, неймовірною винахідливістю і неймовірною ж романтичною схильністю до іноземних мов. По-друге - це абсолютно шикарний Отто (Кевін Клайн) із його незмінним “Не називай мене ідіотом!”. Без Отто, навіть за участю Ванди, фільм втратив би відсотків 80 своєї привабливості, адже переважна більшість жартів, гегів та діалогів випливають із його абсолютно ідіотської поведінки. По-третє, адвокат Арчі Ліч - спершу підстаркуватий недалекий мужчина, зачарований увагою до нього молодої жінки, а потім… потім самі побачите.
Окремі сцени можна передивлятись нескінченно, наскільк ... и вони шикарні у комедійному плані: вибачення Арчі перед Отто (а потім і Отто перед Арчі), сцени “італійського кохання”, діалоги в аеропорту, Арчі у чужій квартирі, усі сцени, присвячені спробам убивства старенької із собачками… і так далі.
Найслабше місце - як не дивно, сюжет, який, хоч і закручений вельми цікавим чином, але має ряд недоліків. По-перше, відсутність експозиції, що не дає нам можливості познайомитися із персонажами глибше, а одразу вкидає у вир подій, за якими до пори важко встежити. По-друге - задля комедійної складової персонажі потрапляють у ситуації абсолютно нереалістичні, із яких вони виходять так, як їм потрібно, виключно волею сценариста. Зокрема, під визначення підпадає і поведінка Отто з Вандою (якого Ванда видає за свого брата, але він постійно себе видає, і дивно, що оточуючі цього не бачать), і вся лінія зваблювання Вандою Арчі Ліча (така квінтесенція неймовірних збігів насторожила б будь-якого, а Арчі наче і не дурний дядько), і дивний суд над Джорджем.
Так, це все підвищує градус буфонади, і це почасти весело, але співпереживати персонажам бажання, тим не менш, не виникає. Не тому, що вони нехороші люди (хоч вони і правда нехороші люди), а саме через надуманість ситуацій, у яких вони опиняються. Так і кидає під час перегляду, немов на хвилях - прекрасні логічні сцени змінюються чимось абсолютно надуманим. Навіть фінал викликає сміх, але не захват. Саме тому фільм, на мою думку, не шедевр, хоча мав усі шанси ним стати.
Резюмую: якщо абстрагуватись і обов’язково відключити внутрішнього аналітика - однозначно сподобається.
Перед марвелівцями стояло надскладне завдання - поєднати у одному фільмі надмірну кількість персонажів. Особисто я нарахувала 19 позитивних героїв, це без загалом другорядних Бакі, Хеймдала і Родса. Не знаю, може кого і забула. Виділити кожному із них хоч трохи екранного часу і вплести їх у єдине полотно - взагалі ідея майже безпрецедентна і тим притягує. Завдання, звісно, дещо полегшувалося тим фактом, що всі вказані герої і їх взаємини вже розкривалися у більш ранніх сольниках і перших двох частинах "Месників", тож треба було просто переміксувати між собою тих, хто ще не зустрічався, і спостерігати за цим у принципі було цікаво.
Тим не менш, через велику кількість дійових осіб виникла необхідність тримати у полі зору водночас кілька локацій. Ідея гарна, бо особисто я не уявляю, як можна було б стежити за 19 персонажами у одній сцені. Але місць дії багато, деякі персонажі за весь фільм так і не зустрілися і через це кінокартина трохи розпадається на епізоди і лінії різно ... ї вдалості, працюючи то як героїчний епос, то як космоопера. Моя особиста думка: найцікавіше спостерігати за лінією Старка і його попутників, найдивніша - лінія Тора. На фоні цих двох ліній "земні" месники трохи губляться, особливо Чорна Пантера, якого взагалі не видно (видно, вирішили, що всі і так про нього пам'ятають через недавній сольник).
Прямий нерозривний зв'язок із попередніми кінокартинами, завдяки якому кіновсесвіт "Марвел" вже давно перетворився на щось на зразок високобюджетного телесеріалу, грає на руку сценаристам і викликає у відданих фанатів відчуття любовної продуманості, але в той же час і недобро жартує над рештою глядачів, які попередні фільми не бачили або вже підзабули деталі. І не факт, що вони зрадіють необхідності сидіти і згадувати, наприклад, хто такий Бакі, що за сила у Ванди або чому одна половина месників принципово не спілкується із другою. Та вочевидь, у даній ситуації Марвел доводиться обирати, знімати масштабне кіно для фанатів чи щось принципово нове для всіх інших. Вони обрали фанатів, і їх позиція має право на існування.
Так само любовно, крок за кроком, у попередніх фільмах нас підводили до Таноса із його специфічними ювелірними смаками, тож у даній кінокартині лишилося розповісти тільки про камінь душі. Загалом, Танос - найвдаліша складова картини, бо персонажу навіть прописали більш-менш адекватну (для комікса) мотивацію, яка пояснює його бажання і поведінку. Звісно ж, питань вона теж викликає немало. Наприклад, чому саме "половина Всесвіту"? Є і недонаселені планети, є зовсім ненаселені, є дуже перенаселені, може варто якось вибірково підходити? А на багатьох планетах, наприклад, не Землі, проблема не скільки у перенаселенні, скільки у концентрації великої частини ресурсів у руках малої кількості людей. Цю проблему як ви, пане Танос, як гуманіст, пропонуєте вирішувати? Але щось я захопилася...
Виписуючи образ Таноса, Марвел змогли уникнути ще однієї важливої, характерної для багатьох коміксів, проблеми, коли спершу створюється надсильний негативний персонаж, якого майже неможливо перемогти (для драматизму), а потім він починає стрімко слабшати або втрачати інтелект, бо треба ж його якось перемогти. Із Таносом - не так, а чому - дивіться кіно :-)
Із плюсів також варто зазначити підхід до окремих батальних сцен, які побудовані не за принципом "більше стріляй, більше бігай", а виписані як реалізація спільного плану персонажів, який вдається внаслідок їх продуманої і злагодженої взаємодії.
Головною ж проблемою вказаного коміксу, як не дивно, лишається коміксовість, яка, з одного боку, розв'язує руки творцям, дозволяючи їм робити з персонажами все, що завгодно, а з іншого - традиційно викликає безліч логічних запитань. То ми мало не вмираємо після сильного удару об землю, то ногами "з толкача" заводимо нейтронну зірку. Тут в попередньому фільмі молот Тора Хела розкришила як хлібину і він навчився справлятися без нього, то йому тепер потрібен аналог молота у боротьбі проти ще більш сильного Таноса. Тут останній користується каменем реальності, тут абсолютно про нього забуває. А чого варта сцена із Локі, що кинувся проявляти геройство, абсолютно цьому персонажу не властиве? Писати можна довго. Питання про самі камені і особливості їх функціонування взагалі потягнуть на окремий зошит. Але найдужче, мабуть, порадував вакандійський купол, який витримує вибухи, але прошкрібається за допомогою кігтів інопланетних почвар.
Також неприємно вразила мала кількість фірмового марвелівського гумору, а там, де видно було, що хотіли пожартувати, іноді виходило десь на рівні "Вартових галактики - 2", а хотілося б більше жартів на рівні "Залізної людини 1,2,3", або хоча б уже на рівні третього "Тора".
Тим не менш, мені як фанату сподобалося, бо комікс як жанр має одне головне завдання - розважати глядача, усе інше доволі другорядне. Розважитися під час переляду вийде.
Резюмую: враження полемічні, та абсолютно точно можу сказати одне: фільм - переважно для фанатів, людей, які бачили і пам'ятають все, що було раніше, дуже люблять цих персонажів, їх взаємодію, нові світи і так далі. Абсолютно сторонній людині, яка "не в темі", майже гарантовано не сподобається.
Оскар - 1996, "Найкращий фільм", номінант
Напрошується розвиток думки про те, що таке поезія. Чи поезія - це вірші, гра слів, метафори, а чи поезія - це вміння бачити незвичайне і прекрасне в буденних речах. Про те, що відсутність освіти не завжди визначає світосприйняття. Що іноді вистачає одного поштовху, щоб воно змінилося назавжди, і цей поштовх може прийти, звідки ти і сам не очікував. Ну і мабуть про те, що взаємна симпатія, як не дивно, не завжди переростає у щось велике і важливе. Іноді люди просто зустрічаються, щоб збагатити одне одного, перш ніж розійтися назавжди. Особисто для мене остання думка виявилася найцікавішою, бо дещо вибивалася із загальних кліше.
Нескладно виділити у фільмі і певні політичні ідеї, але оскільки фільм в основному не про них, то вони подані фоном, чи то щоб прив’язатися сюжетно до Неруди-комуніста, чи то щоб пов’язати поетичне “зростання” героя із зростанням його громадянської свідомості.
Ну і загалом, у рамках загального настрою ... , ми несподівано прийдемо до того, що дім - це прекрасно і у ньому можна знайти безліч чудових і неповторних речей, варто тільки навчитися їх бачити.
Із плюсів: загальна тональність кінокартини світла, приправлена м’яким гумором і якоюсь безпосередністю. Комічна складова не виходить на перший план, але органічно обплітає сюжет, немов плющем.
Варто виділити окремих персонажів, які настільки колоритні, що про них можна було б знімати окреме кіно або навіть телесеріал. Одна тітонька Беатріче чого варта, та й решта теж не підкачали.
Ну і насамкінець, повторюся, вдалою вийшла лінія почасти дружби, почасти стосунків кумира і фана. Нормально, що ці стосунки нерівні, і як би нам не було неприємно це усвідомлювати, кожен із нас може бути для іншого, дуже важливого для нас, усього лиш “листоношею”.
Із мінусів: як не дивно, любовна лінія. Вона дивна від самої сцени знайомства, яка виглядає так, неначе героїня із незрозумілих причин вирішила звабити хлопця, якого вперше бачить. “Дивовижність” її у тому, чим всі, кому фільм сподобався, в основному захоплюються - у романтичному процесі закохування героїні у вірші. Саме у вірші, у слова, бо вона нічого не знає про людину, яка їх читає (ба навіть більше, він їх не сам і написав). З його боку все ще веселіше - як істинний “поет” і італієць, він просто закохується у зовнішність. А оскільки вона тане під його компліментами її зовнішності, виходить, що вона теж закохується у свою зовнішність. Побийте мене камінням, але я собі романтику все ж не так трохи уявляю!
З іншого боку, може це просто варіант історії Ромео і Джульєтти, які, як ми пам’ятаємо, теж не мало достатньо часу, щоб пізнати одне одного ближче, а тому, як-то кажуть, і добре, що померли молодими. А може для головного героя це і правильно - знайти собі прекрасну дівчину для очей, бо очевидно, що серце його і розум назавжди зайняте іншою людиною. Сумно воно якось…
Резюмую: для поетів і дуже безхмарних романтиків, яких майже не торкнулося життя
6 із 10
Цитати:
- Не знаю, как объяснить, но чувствуешь себя, как лодка,.. ...бьющаяся между всеми этими словами. - Как лодка, бьющаяся от моих слов? - Знаешь, что ты сделал, Марио? - Нет, что я сделал? - Метафору!
Оскар - 1996, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Вам знакомо выражение «выше головы не прыгнешь»? Это заблуждение. Человек может всё.” Н.Тесла, к/ф “Престиж
Мила і по-дитячому наївно-зворушлива історія про поросятко, яке змінило свою долю, довело, що іноді варто тільки захотіти, і що ввічливістю і добротою можна добитися значно більшого, ніж агресією.
Із плюсів: Кінокартина приваблює оригінальною на той момент ідеєю і реалізацією, завдяки якій фактично перетворюється на таку собі екранізацію анти-Оруелла із незмінно розумним, але дуже хорошим головним героєм. Фільм населений персонажами, за якими цікаво спостерігати і створює свій власний унікальний світ “інтелектуальних тварин”, у якому, знову ж таки, цікаво розбиратися і розставляти все по місцях.
Фільм задіває емоційні струнки глядача за допомогою, здавалося б, простих прийомів, але практика показує, що найпростіше часто буває і найефективнішим.
Загалом, кінокартина також виділяється із когорти інших сім ... ейних кіно, які вчать розумному, доброму і вічному, вибраною формою, тож авторів слід похвалити за новаторський підхід і його вдалу реалізацію.
Із мінусів: Ідейна складова, як на мене - найполемічніша частина фільму. Зрозуміло, що фільм метафорично зображує взаємини у людському суспільстві, але навіть у такому контексті він має проблеми із посилом. Чи може кожен стати ким захоче, варто тільки захотіти? Ну ідея хороша, і теоретично відповідь “так”, але практично - “ні”, бо базові умови ніхто не відміняв. Людина без таланту може добитися успіху хіба шляхом тяжкої праці, і то не факт, що “стрибне вище голови”, але у фільмі нам не показують і цього.
Зате нам демонструють інше - що головний герой знаходить новий підхід до справи, обхідний шлях, якого до нього ніхто не бачив і який допомагає йому добитися успіху. Начебто непогано звучить. Але знов-таки, на ділі ми маємо, що спершу маленьке поросятко вдало працює через особисте знайомство і симпатію з боку тих, із ким він “працює”. А коли йому доводиться мати справу уже із незнайомими йому тваринами, на допомогу приходить сценарій, який на ходу генерує універсальний “пароль” для подальшої роботи. А в житті зазвичай так не буває. Недостатньо бути милим і маленьким, треба володіти необхідними навиками для роботи, а головний герой їх не має, причому саме через свої “базові кондиції”. Тож, стверджуючи, що “кожен може стати, ким захоче”, фільм сам же собі і суперечить.
Спостерігаються проблеми із мотивацією героїв, які без видимих або названих причин міняють позицію. Тут хтось упевнений, що головний герой лізе не в своє діло - а тут він уже сам кидається йому допомагати. Тут головний герой ображений на хазяїна - а тут уже робить те, що хазяїн хоче… Таких моментів у фільмі вистачає.
Окремим мінусом слід також виділити закадровий голос, який всіляко пояснює усе, що відбувається на екрані, навіть цілком очевидне, тож виглядає зайвим. А краще б пояснив щось із того, про що я писала вище.
Резюмую: фільм призначений не просто для “сімейного перегляду”, а скоріше для найменших глядачів. І не те щоб він поганий, він цікавий і самобутній, але номінація на “Оскар” мене особисто поставила у глухий кут.
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - комедія або мюзикл", номінант
Питання про те, яка аудиторія була у пріоритеті у авторів даного фільму, лишається відкритим. Схоже, що, як і у подальшому автори студії “Піксар”, творці фільму намагалися охопити всіх і одразу. І не скажу, що не вдалося. Малеча свого часу була у захваті від ужимок кролика, дорослі ж насолоджувалися Джессікою Реббіт. Остання навіть викликала своїм образом купу критики, бо багато хто вважав недопустимою присутність настільки сексуалізованого образу у сімейному кінофільмі.
Але, не дивлячись ні на що, фільм увійшов до класики світового кінематографу, причому у першу чергу саме через оригінальне візуальне рішення, яке до того начебто ніхто не втілював - суміщення в одному кадрі живих і мальованих персонажів. Саме цей факт у першу чергу спливає у головах мільйонів глядачів, частина яких вже давно забула сюжет, але ніколи не забуде серйозного дядечка у капелюсі із намальованим кроликом у намальованій же м ... ашині. І чим дужче розвиваються технології, тим більш неймовірним здається цей фільм уже сучасним глядачам, коли вони намагаються осягнути, наскільки складними способами досягалася така висока реалістичність присутності у одному кадрі людей і “мультів”, і особливо - їх взаємодії. Адже у той час про застосування комп’ютера для анімації ще мало хто чув. Зокрема, перший повнометражний 3д-мультфільм “Історія іграшок” вийде тільки через 7 років. А “Кролика Роджера” робили як у давнину - руками і з любов’ю :-)
Якщо абстрагуватися від візуалу як такого, маємо другий пласт - пародійну складову, адже “Кролик Роджер” - це чистий нуар із дотриманням законів жанру (детектив-песиміст у капелюсі, темні похмурі вулиці, принаймі у “людській” частині міста”, фатальна красуня - співачка із бару, детективний сюжет і так далі). Місцями із нуаром навіть переборщили, бо, зокрема, епізод із занурюванням живого черевичка у сироп якийсь навіть не по-дитячому страшнуватий і жорстокий. Але загалом закони жанру витримані, і коли вона накладаються на у чомусь “іграшковий” сюжет, і виникає ефект пародійності.
Детективна інтрига доволі непогано продумана і заплутана, але відповіді на два основні питання: де заповіт і хто підставив Кролика Роджера, на жаль, інтуїтивно зчитуються з перших кадрів, і це той момент, де орієнтація на дитячу аудиторію все ж дорослим задоволення трохи псує. Пов’язано це, імовірно, із ще одним слабким місцем фільму - акторською грою. Намальовані “актори”, у принципі, просто “ідуть за своєю природою”, відтворюючи дух американських мальованих мультиків, і хоч їхнє запаморочливе миготіння і хвацькі крики трохи дратують, але це все принаймі можна зрозуміти. А от актори-люди, вочевидь, намагаючись вписатися у загальну фантасмагорію, місцями безбожно переграють, що робить їх образи більш плоскими і очевидними.
Тим не менш, експеримент вийшов, безумовно вдалий і, підозрюю, що неповторний, адже зараз такого вже не знімуть. І не тому, що не можуть, і навіть не тому, що мальована анімація не в тренді, а просто занадто сильно вже змінилися поняття “мультфільму” і “кіно” за останніх майже 30 років.
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - драма", номінант
Кажуть, історія повторюється двічі. Перший раз - як традегія, другий раз - як фарс. І якщо втеча із благополучної родини і обзивання батьків “імперіалістичними свинями” виглядає цілком трагічно, особливо на фоні вибухів і постраждалих, то справді фарсовою видається спроба втечі навпаки, назустріч цьому благополучному і добропорядному життю. Хтось сказав би, що не дано одному поколінню зрозуміти інше, хтось - що діти зроблять все що завгодно, аби наперекір батькам. І чи зрозуміють діти своїх батьків, повторивши їх долю...
Чи мають діти відповідати за гріхи батьків? Автори дають однозначну відповідь: ні, і дивно було б, якби вони відповіли щось інше. Загалом, навіть сам цей конфлікт видається трохи несправжнім, надуманим, вимушеним, виникає більше за звичкою і через егоїзм батьківської любові, яку страшить думка про те, щоб більше ніколи не побачити свою дитину. У хід підуть захистні прийоми, від штудирування негл ... асних правил до банального залякування, але основна причина, звісно ж, у цьому.
Фільм не натякає на несподіванки у розвитку свого власного сюжету. Він лиш задає напрямок, лишаючи глядача спостерігати за тим, як єдина стовідсотково логічна річ неодмінно станеться. Адже, як сказала героїня фільму Лорна, “всі сім’ї розпадаються”. Це аксіома. І її лишається тільки зрозуміти і прийняти для власного ж блага і для блага тієї ж самої сім’ї.
Не буде нічого полемічного і у ставленні до збройних протестів. Вони стають першопричиною біди, перетворюючи кінокартину на аллюзію до “Злочину і кари”, де герої вже самим своїм існуванням і способом життя несуть покарання за свій вчинок і без будь-якої в’язниці.
Одним словом, кіно хороше і правильне, але чогось не вистачило йому для шедевральності. Чи то меншої передбачуваності (хоч, не дивлячись на неї, за сюжетом спостерігати дуже цікаво), чи то яскравості, чи то менш прописних істин.
P.S. Чому “Біг на місці”? Вочевидь, тому, що герої постійно у русі, змінюють імена і географічне місце проживання, але водночас лишаються на тому ж самому місці, де і за 14 років до того, не розвиваючись, не змінюючись, не рухаючись вперед. Розірвати цю систему - цілком природне бажання, особливо, якщо не ти її створив...
Як на мене це найкращий фільм з серії Марвел. Безліч жартів, дивовижні битви, північна міфологія, все чудово!
Досить смішний фільм, але видно, що стиль Голлівуду вже впливає на французький кінематограф. Загалом "Таксі 5" є доброю комедією, динамічний фільм, багато кумедних моментів, красивих авто та краєвидів.
Як на мене фільм слабенький в порівнянні з попереднім "Тор - Раґнарьок". Надто багато головних героїв, забагато драматизму, що не властиво фільмам з серії Marvel. Для глядачів, котрі не знайомі з попередніми серіями та героями, буде важко орієнтуватися, що відбувається у "Війні Нескінченності". Особисто я не переглядав наприклад "Вартових Галактики" і не розумів їхніх мотивів. Халк вже не всесильний. Тор виглядає якимсь переможеним. Дії Залізної Людини - це спроби показати всемогутність техніки над чимось, що важко пояснити наукою - чарами. І так далі. Якщо попередні серії я переглядав не один раз, то до "Війни Нескінченності" повертатися вже не хочеться.
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - драма", номінант
Фільм про невинних жертв судової системи і водночас про правосуддя натовпу. Адже, якщо абстрагуватися, то виглядає неймовірним, щоб у демократичній державі винесли обвинувальний судовий вирок без наявності тіла, мотиву і навіть, умовно, можливості. Щось неймовірне є у тому, наскільки гостро реагують люди, коли жертвою є дитина. Мабуть, причина у тім, що маленька людина апріорі нездатна себе захистити… або ж просто інстинкти починають домінувати над розумом.
Дана кінокартина не маскується під детектив і одразу демонструє глядачеві, яким чином відбулася трагедія, щоб глядач витрачав час не на безплідні роздуми, а на співчуття на адресу головних героїв і на усвідомлення фантастичності того, яким чином із оцього, що нам показали, насправді (а фільм на реальних подіях) можна було зліпити кримінальну справу, яка навіть до суду дійшла. Коли героїня взагалі не мала фізичної можливості вчинити злочин, і десяток людей чу ... є дитячий крик у темряві тоді, коли вона стояла поряд із ними. Але коли розумієш, що такими ж самими емоціями і співчуттям (а не фактами), тільки на адресу маленької дитини свого часу керувалися і присяжні у тому суді (які не бачили “як було насправді”, бо їм же кіно не показували :-)), фільм починає здаватися навіть трохи маніпулятивним. А правда в тому, що чим більше часу минуло від скоєння злочину, тим менше можливості встановити і довести суду реальні факти, і це також не можна не враховувати.
Тим не менш, із цікавого і раціонального я б виділила думку про те, що більшість середньостатистичних людей, як показано у фільмі, не вирізняються інтелектом, так само як кваліфікацією і кругозором. Вони не здатні банально встежити за ходом судового процесу, який обговорюють так активно, неначе це нова серія “Санта-Барбари”, вони не розбираються у експертних висновках, плутають причину і наслідок, ведуться на маніпуляції, “чують серцем”, але тим не менш беруться робити висновки. Із їх числа і обирають присяжних, зроблені висновки яких можуть привести людину у в’язницю чи на електричний стілець. І якось воно трохи страшно, як на мене, якщо все насправді так і є…
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - драма", номінант
Сігурні Уівер сам Бог велів (а може сам Рідлі Скотт) виконувати ролі сильних жінок. Так, у неї добре виходить. І хоч знов і знов не покидає відчуття, що це та ж сама Ріплі, тільки з варіаціями, але загалом сприйняттю не заважає. Вона просто оптимальна актриса для такого різновиду ролей: достатньо приваблива і жіночна зовні, але із внутрішнім стержнем, що задовільняє як чоловічу, так і жіночу аудиторію, і передає загальну ідею.
Саме завдяки виконавиці головної ролі Дайан Фоссі, дивачка, зоозахистниця і, цілком імовірно, особистість трохи малоприємна, яка свідомо проміняла людське товариство на тісне спілкування із приматами, перетворюється на жінку-дослідницю, захоплену своєю роботою, подвижницю із числа тих, хто здатен покласти життя на вівтар своєї справи і задля цього одного відмовитися від решти можливостей у житті. Такій героїні легше співчувати і її легше розуміти, хоч за суб’єктивними відчуттями мені, звіс ... но ж, ближчий герой-фотограф, який “півроку тут, півроку там”. Та загалом, якщо ти проникаєшся позицією головного героя, навіть якщо у реальному житті у тебе з таким героєм спільного мало, кіно можна вважати вдалим.
Фільм, знятий, вочевидь, “за мотивами”, переповнений різноманітними чисто кінематографічними моментами, які навряд чи мали місце у реальному житті, але часто зустрічаються у тих чи інших кінокартинах. Тут і кумир, до якого треба достукатися, і приїзд у нетрі непідготовленої цивілізованої жінки із можливими жартами на тему, і несподівані нюанси роботи, про які ніхто не попередив… Слабо віриться, що жінка, яка летіла в Африку на невизначений термін, не підписувала договір і не проговорила заздалегідь, як і з ким вона буде працювати, наприклад. Тим не менш, усі ці дивні моменти, сконцентровані на початку, роблять свій внесок у комедійну складову.
Нам продемонструють любовну лінію, яка чи не найкраще із того, що є у фільмі, бо доносить просту і правдиву істину: кохання - це ще не все… А ще кінокартина буде в деталях спостерігати за поринанням у світ природи і спілкування з тваринами однієї жінки-науковиці, але, на жаль, так і не розкаже нам про те, які причини спонукали її із самого початку взятися за таку роботу. Цей факт, як і фінал картини, так і лишиться покритим туманом.
Резюмую: кіно доволі споглядальне, з прекрасними краєвидами, тож прихильникам каналу “Animal planet” сподобається однозначно
Фільм приємно здивував, Джеккі гарно зіграв драматичну роль. Для азіатських фільмів це сильний фільм!
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - комедія або мюзикл", номінант
“Усьому свій час”. Проста прописна істина, здавалося б. І тим не менш, безліч дітей по всьому світу мріють якомога скоріше стати дорослими, щоб можна було робити, що захочеш. І безліч дорослих по всьому світу мріють повернутися у дитинство, щоб, як не дивно, таки робити що захочеш. І тих, і інших поєднує нерозуміння того факту, що завжди робити все, що захочеш, неможливо у будь-якому віці (принаймі для більшості людей), як би іноді цього не хотілося.
Але фільм насправді не про це. Зараз, вже будучи дорослою, я б сказала, що це немов оммаж Еріку Берну із його психологічною теорією про те, що гармонійна особистість складається із трьох рівнозначних компонентів: внутрішній Дорослий, внутрішній Батько і внутрішня Дитина. І якщо Дорослий - це основа нашої зрілої особистості, Батько - це наш “моральний компас”, самовиховання і самообмеження, то Дитина - це наша креативна частина, наш гумор і безпосередніс ... ть, усе те, що бере свої витоки із щасливої пори дитинства і юності. Дорослий же, який втратив зв’язок із “внутрішньою Дитиною”, здається сухим, нудним, занадто прагматичним. Він ніколи не зробить нічого під дією імпульсу і вже абсолютно точно підзабув, про що колись мріяв. Навряд чи така людина буде багато кому симпатичною.
Саме тому у дорослому віці важливо не втратити цей зв’язок, і по суті, таким дорослим і є герой Тома Хенкса. Саме тому він добре розуміє дітей, подобається дорослим і взагалі легко сприймає життя. У такому контексті можна вважати основну сюжетну лінію із магічним дорослішанням своєрідною метафорою. Та все ж, хоч зв’язок з Дитиною і не повинен обриватися, але Дорослий має переважати, і саме цього не вистачає поки головному герою, у якого ще попереду дорога поступового (а не миттєвого) зростання. А щоб цей зв’язок остаточно зміцнився, дитинство також має бути повноцінним (а не обірватися, скажімо, років у 13).
Отаке у принципі вийшло філософське кіно, яке тим не менш подає свої ідеї під помірно комедійним соусом, легко і невимушено, простою мовою, зрозумілою для людини будь-якого віку, і тим воно чудове.
Резюмую: не сподобається хіба що тим самим дорослим, які забули, якими дітьми вони колись були.
Ось і подивився я найдовгоочікуваній фільм цього і дійсно вражений. Братам Руссо вдалось вмістити на екрані незліченну кількість персонажів і при тому виділити кожному свій екранний час, фільм не перетворюється в незрозумілу солянку, всі герої на своєму місці. Обіцяна крутість головного злодія Таноса була присутня, йому виділили найбільшу кількість екранного часу і персонаж вийшов дійсно дуже добре прописаним, з цікавою мотивацією. Найбільше сподобалась сюжетна арка з Гаморою, саме в в фіналі цієї арки, на мою думку, особистість Таноса розкрита найкраще. Окрім Таноса було цікаво спостерігати за взаєминами Старка і Стренджа та Тора з усією командою Вартових, особливо Старлордом. Не дивлячись на драматизм і епічність подій фільму, в ньому присутньо доволі багато різноманітних жартів, які розставлені досить влучно, хоч деякі були зайві. Особлива секретність під час зйомок і промокомпанії фільму зіграла дуже високу роль - моменти, які повинні шокувати, вони шокують. Те як заховали камінь д ... уші і який персонаж з ним пов'язаний - це просто неймовірно. Ну і про розв'язку не сказати не можу - вона мегаепічна. З акторами тут погано бути не може, кожного по трохи, особливо цікаво було подивитись на "нестандартного" Пітера Дінклейджа. Про акторську гру можна сказати практично те само, персонажі такі ж як і в минулих фільмах, хоча для людей які не дивились попередні частини це нічого не скаже. А ось що для багатьох головне так це екшн, і він тут першокласного ґатунку, брати Руссо показали своє вміння цікаво ставити екшн-сцени ще в Другій Війні і Протистоянні і для Месників вони виклались на 100%. Епічність яка йде з екрану - захоплює... На мою думку Війна Нескінченності це найепічніший фільм з часів Володаря Перснів і Гладіатора. До візуалу претензій немає, робота була пророблена неймовірна, Марвел реабілітувались після слабких спецефектів з Чорної Пантери і третього Тора.
Коротше кажучи треті Месники - це блокбастерний шедевр! Епічно, неочікувано, красиво, нескінченно... В фільму є мабуть один недолік - після закінчення перегляду потрібно повертатись у реальний світ. Будемо вдячні Марвел за той неймовірний світ, який ми спостерігаємо вже десять років! З нетерпінням чекаю четверту частину, ну і звісно сольний фільм про персонажа, якого протизерили в сцені після титрів.