Знайдено 117 результатів 
싱글 인 서울
Режисер Пак Бомсу
Зараз знову багато читаю, менше дивлюсь кіно. В одній з книг Еріка Шмітта прочитала таке. «Закрита книжка німує; вона може заговорити лише тоді, коли її розгорнуто; і мова, якою вона заговорить, буде мовою читача, буде забарвлена у його очікування, бажання, прагнення, пристрасті й хвилювання. Факти — мов речення в книзі, самі по собі не мають значення — лише те, яке їм надають інші». З кіно теж так.
Очікування були великі, тому що давно люблю і слідкую за творчістю головних акторів. Ім Суджон люблю ще з фільму «Історія двох сестер». Вона завжди різна, але завжди запам’ятовується. А про І Донука годі й говорити.
Цікаво, що спочатку я подивилась фільм з субтитрами, але й українське озвучення чудове. Голоси, інтонації, настрій – все добре.
У фільмі чудово показані стани самоти та самотності. Коли прагнення самоти Пак Йонхо стало самотністю? Він досконалий в роботі, він досконало влаштував свій побут, він самодостатній, має хобі. Він щосил ... и насолоджується самотністю, хоча іноді це виглядає досить кумедно. Його аргументи, чому самотнім бути краще, слушні. Адже, коли ми з іншими людьми, то завжди граємо ролі, тільки на самоті можемо бути собою та пізнавати себе. Та, може він боїться стосунків, може пережив травматичний досвід?
Редакторка видавництва Хьонджін теж самотня. Але їй просто не щастить з чоловіками. Робота для неї все. Вона любить лише роботу, вона живе роботою, занадто прямолінійна, та в побуті повна протилежність снобу Йонхо, нечупара, а часом й зовсім безпорадна.
Ці двоє починають працювати разом. Вони такі різні, часто сперечаються. Зображено це досить іронічно. Деякі ситуації просто кумедні та ще й невимушено зіграні акторами. Фільм приємний, з потрібною інтонацією, з гарними краєвидами Сеула та візуально досконалими сценами у квартирі Йонхо.
То чи залишаться ці двоє самотніми, чи мають шанс змінити своє життя?
Мій настрій, мої очікування, мої хвилювання, мої думки - впізнавала це у фільмі.
У центрі сюжету виявляється хлопець Чонсу, який закінчив університет та хоче написати роман. Нещодавно він зустрів Хемі, з якою виріс в одному селі, і спочатку не впізнав її, бо дівчина зробила пластичну операцію. Незабаром вона повідомляє, що збирається ненадовго з'їздити до Африки та просить хлопця доглянути її кота. Слова та вчинки дівчини загадкові, де правда, де лише її уява, неможливо зрозуміти. Повертається вона з Беном, багатим хлопцем, ніби оповитим ореолом загадковості. Хемі розповідає про Африку, про два танці бушменів: танець «маленького голоду» і танець «великого голоду». «Маленький голод» – це голод фізіологічний, бажання поїсти. «Великий голод» – бажання пізнати світ і себе.
Але це фільм не про любовний трикутник. Адже кожен з героїв має таємниці, кожен з героїв шукає свої сенси. Один з самих загадкових епізодів – танець Хемі на заході сонця в селі на батьківщині Хемі та Чонсу. Це не лише повна розкутість після куріння марихуани. Найщасливіший день жит ... тя Хемі, за її словами. Вона хоче вирватись зі своєї реальності. Захід сонця, прапор Кореї, музика, голизна, руки, мов крила птаха, та раптові сльози. Бен сміється, Чонсу приголомшений і ділиться з Беном своїми сімейними історіями, а Бен розповідає про своє дивне хобі…
Тривога та очікування чогось жахливого… Трилер сповнений натяків, знаків, очікування… Зустріч з Беном. Дивні знахідки в його квартирі. Зустріч з матір’ю, яку Чонсу не бачив 16 років.
Розгубленість – головна риса головного героя, розгубленість – основне відчуття після перегляду фільму. Такий фінал…
Як писав сам режисер про цей фільм «двозначність фіналу повторювала питання нашого світу і життя.
Контраст - ключове слово цього фільму, тому що фільм показує межу між протилежними речами. Видиме і невидиме, те, у що ми віримо, і те, що є насправді, реальність і фантазія, метафора (мистецтво) і реалізм».
Напевне, вперше в житті побачила фільм, який мене затягнув, ніби вир у річці. Цей фільм абсолютно довершений і гармонійний. Але його часто аналізують лише розумом, не входячи в стан героїв, не розуміючи їх, не співчуваючи їм.
Коли Жюстін вперше подивилась у телескоп, вона відчула, що це кінець, так, саме відчула інтуїтивно, дізналась інтуїтивно. Адже вона дуже креативна, творча. Такі люди мають "шосте чуття". Вона намагалась забути про це відкриття, веселитись, сховатись, робити дурниці. Бо це знання розчавило її. Але вона ВЖЕ знала, що людство на межі, вона на межі. А людина на межі вже не може обманювати, бути нещирою з собою. Все, чим раніше жила, стає несуттєвим, навіть непотрібним, навіть лишнім. Жюстін дивиться в інший телескоп, щоб заспокоїти себе, втекти від страху, що переповнює її. Але марно. Відчуття близької катастрофи розчавило її. Вона втратила сили жити, життя втратило сенс.
Зате в другій частині – все навпаки. Жюстін спокійно очікує кінця ... . Єдина, яка спокійна. Свій спокій і силу використовує, щоб допомоги іншим. Подарувати любов, втіху, не надію, якої вже нема. А саме любов. Прожити останні дні в любові, міцно тримати за руку тих, кого любиш.
Дивний фільм, чудовий. Сповільнені кадри початку фільму, незрозумілі події, вода, де лежить Дівчина у весільній сукні.
Жюстін на галявині під двома місяцями, незвична атмосфера будинку, намет у фіналі фільму - всі ці деталі спонукають нас не стільки розуміти, скільки відчувати...
А музика... Здавалось, що Вагнер написав цю музику саме для того, щоб колись вона прозвучала в фільмі "Меланхолія".
Цей фільм не зрозуміють люди, виховані лише на масовому кіно з Голлівуду. Не варто навіть починати дивитись. Хоча, ні, варто дивитись. Потрібно розвивати своє світосприйняття, вчитись сприймати світ через емоції, почуття і відчувати іншу реальність, сховану від розуму.
І наостанок про режисера. Мені не подобається особа режисера Ларса фон Трієра з багатьох причин. Але він зняв два абсолютно геніальних фільми - "Доґвіль" та "Меланхолія". Читала, що режисери не завжди знають "чому" потрібно знімати "так", їм достатньо мати відчуття, "як" це повинно бути. "Меланхолія" яскравий приклад цього.
Сьогодні знову японський фільм. Деякі фільми вражають так сильно, що лише тоді, коли напишу про них, відпускають. Може, пошук слів, щоб сформулювати думку, щоб вербалізувати почуття, заспокоює? Отже...
"Людина, що посміхається"
Випускника престижного університету, службовця великого банку Ніто Тошімі звинувачують у вбивстві дружини та доньки. Мотивація, яку він озвучив на суді – "мені потрібне було місце для книг". Журналістка Камоі Акіра не може повірити ні в саме вбивство, ні в його мотив, бо вона спілкувалась з підозрюваним і впевнена, що він не міг таке вчинити, хоче сама розслідувати цю справу і написати статтю. Здається, вона близько до істини, зможе захистити Ніто Тошімі.
Глядачі заспокояться, бо все зрозуміють та пробачать...
Фінал фільму шокує.
Лейтмотивом фільму є думка про те, що ми не знаємо людей, які нас оточують і ніколи не зможемо їх зрозуміти.
Думаю, що фільм не був би таким сильним, якби не прекрасна гра головних акторів. ... Знятий в Японії, країні з абсолютно іншим культурним кодом, фільм виглядає загадковим. Стриманий, майже незворушний Мацузака Торі, в ролі Ніто Тошімі, то викликає шалену симпатію, то настільки ж шалений страх, від якого холоне кров. Його посмішка така щира, така відверта, але від цього ще страшніше. Актриса Оно Матіко, навпаки, відкрита, як на долоні, щира у своєму бажанні знайти правду, зрозуміти, захистити.
Іноді я зупиняла перегляд, бо перехоплювало подих, хотілось видихнути, подумати, подивитись в очі акторів, ще раз вчитатись в субтитри. Цей фільм для тих, хто любить внутрішні конфлікти, кого цікавлять порухи загадкової людської душі, які готові зануритись у її темні лабіринти й не чекають простих відповідей на дражливі питання.
«Ви знаєте, про що думають люди, які вас оточують? Навіть психологи цього не знають»
«Посміхайтесь, тоді ви гарніша».
Режисер І Мьонсе (이명세), композитор Чо Сону.
Є корейські фільми, які я безмежно люблю, передивляюсь, слухаю музику, або просто згадую. Таких фільмів досить багато, але навіть серед них є найулюбленіші. Один з них – «Дуелянт».
Історія розгортається багато років тому, в епоху династії Чосон, і розповідає про молодого офіцера поліції, на ім'я Намсун (Ха Дживон), яка разом зі своїми колегами виявляє групу фальшивомонетників. Однак, оскільки злочинці не просто друкують власні гроші, але планують використати їх для руйнування економіки та повалення уряду. Намсун знайомиться з молодим чоловіком, відомим лише як Сумні Очі (Кан Донвон).
Більше про сюжет не буду писати. Бо це один з тих фільмів, які можна осягнути через чуттєве інтуїтивне сприйняття. Потрібно відключити логіку та інтелект, відкритись на правду та сприймати все, як реальний хід подій. Ми не знаємо передісторію цих подій, не знаємо історію цих героїв – вони лише тут, в реальному часі перед нами. Навіть, ко ... ли ми намагаємось вибудовувати собі реальні послідовність подій, все збивається – то зачаровує нас динамічними сценами, то абстрактними роздумами, то яскравими образами.
Легко помітити, що у фільмі є милування і листям клена, і тихими снігами і місяцем. Перша дуель в місячному світлі, друга - з міністром - в листях клена, що осипаються, остання - у снігу. Весь фільм ми милуємося, милуються і герої. Намсун милується чарівним світлом місяця, милується красою головного героя, його граціозним танцем з мечем. Герой же займається спогляданням постійно. Предмети його споглядання - пір'їнка, брязкальця, барвисті ліхтарі. Він занурений в себе, він ніби поза всім, що відбувається (але ми знаємо, що він не пропускає нічого).
Фільм переповнений естетикою дзен - це і чайна церемонія, і пейзажі, схожі на живопис, драматичне мистецтво (циркова вистава, жонглювання, пантоміма, маски), шлях меча і мистецтво воїна - це все об'єкти естетики дзен.
Фільм використовує всі засоби художньої виразності – світлотіні, півтонів, текстур тканини, які поглиблюють або розділяють простір. Темп, ритм то дискретний, то підкреслено швидкий з ефектом перемотування, або чарівно повільний.
Деякі сцени немов виписані виразно-чуттєвими мазками художника. Неймовірний візуальний ряд доповнюється такою ж виразною музикою. А останні сцени фільму – такий приголомшливий контраст - чорний, білий і червоний. Складно знайти символічне значення цих кольорів в дзен-буддійської традиції. Чорний колір - відсутність кольорів веселки, колір, який поглинає, але не відбиває світло, символ порожнечі - психічної і космічної, колір небуття; білий - колір смерті і водночас колір свободи від страхів, колір спокою; червоний - колір крові, особливо в поєднанні з білим, кров на снігу. Потужне підкреслення кольорів посилює враження від фінальної сцени, про яку один з героїв сказав «Я бачив, як чоловік і жінка бились гострими мечами, та здавалось, що вони танцюють»
Фільм веде нас від раціонального світовідчуття у світ емпіризму та ірраціональності.. Тому "спустошуємо свідомість" і повністю віддаємося спогляданню витвору мистецтва, яким і є цей фільм.
«Захист неможливий
Режисер Шірайші Коджі
Подивилась цей фільм ще до війни, а забути не могла, бо надто сильно показане зло, що існує в людських душах. Своїми вчинками ми підсилюємо та звільнюємо його. Прозріння може прийти занадто пізно. «Іноді правда набагато страшніша за брехню».
З перших кадрів фільм затягує своєю зловісною атмосферою. Темнота вулиць, готична музика, невідворотність долі. Невідворотність долі чи темрява душ?
«Якщо хочете когось вбити, можете залишити повідомлення в телефонній будці парку. Тоді з вами зустрінеться чоловік в чорному костюмі з крижаним поглядом. Він виконає будь-яке замовлення. Люди помирають від страху, бо вбивця використовуючи силу навіювання, витягує зло, що живе в них.
Перед нами декілька історій людей, що вмирають жахливою смертю. Спільним є те, що поряд з ними бачать чоловіка в чорному костюмі. Усобукі Тадаші. Хто він? Його посмішка – це посмішка диявола. Ми не можемо зрозуміти його, та й сам він себе не розуміє. Він виконує ч ... ужу волю. «Якщо в душі людини темрява, то ця темрява поглине людину». Він втомлений своєю місією, але його кличе зло. Він буде вбивати, доки його не зупинять. Актор Мацузака Торі чудовий в цій ролі. В його погляді і зло, і страждання, він таємничий, зловісний, але й нещасний.
Інший герой Кавабата Токеру. Він лагідний, з привітною посмішкою. Але його душа темна, бо вбивства людей - то для нього насолода. «Вбивця ніколи не стане нормальною людиною. Навіщо стримувати себе», - говорить він інспектору Тада Томоко, яка довіряла йому. Її життєве кредо - закон та справедливість. Та іноді її довіра приводить до нових жертв.
Зло вічне і невідворотне? Хто має рацію – інспектор, яка вірить людям, чи найманий вбивця, що змушений виконувати злу волю людей? Фінальна зустріч не дає відповідь на це питання.
Вона вірить: «У душах людей є не лише темрява. Кожен може змінитися на краще. У мене є надія!»
Він: «Надія?...... Люди такі тупі!»
Шкода, що на сайті нема ще одного фільму на цю тему з тим же Мацузака Торі "Люди, що посміхаються". Той теж гостро ставить питання про зло, живе в нас.
Нічого особливого я не чекала. Не бачила жодного фільму цього режисера. Здавалось, що може цікаво у важких відносинах матері та дочки? Чим здивують бабуся та онук? Що може бути нового у розмовах старих подруг, дійсно старих за віком...
Але фільм виявився дуже глибоким, з таємницями, скелетами у шафах і дражливими питаннями.
Чи хочемо ми завжди знати правду про найрідніших нам людей? На що можна піти заради любові? Чи завжди люди такі, якими нам здаються? Чому так легко засуджуємо і так важко довіряємо?
Я декілька разів змінювала думку про головних персонажів під час перегляду фільму. Син подруги Вінцент здавався підозрілим, дочка злюкою, а стара Мішель трохи не в собі. Всі актори грали чудово, вони були ніби звичайними, та досить щирими. Чудова природа сільської місцевості недалеко Парижу, смуток осені, осені не лише природи, але й осені життя. Такий меланхолійний настрій. Навіть трагедія стає меланхолією.
Але після фільму на серці тепло. Навіть у найважчих життєвих ситуаці ... ях є люди, яких ми любимо, які нас люблять. Врешті треба просто продовжувати жити. А таємниці можуть залишатися таємницями. Може, нам не потрібно знати все, бо буде дуже боляче?
Щось вийшла не рецензія, а роздуми, навіяні фільмом.
Справді, чудовий французький фільм.
Вони дивні. Але вони хочуть захопити нас. Їх троє. Інопланетяни, передовий загін, що збирає інформацію. Вони вселились в тіла звичайних японців – дівчинки-школярки, хлопця, та сімейного чоловіка.
Він йде, втрачає капці, з рук випадає сумка. Зовсім розгублений з них трьох. Актор Мацуда Рюхей. Чудовий, неймовірний, відморожений і нетутешній. Який дивний погляд, яке здивування… І цей дотик пальцем, щоб забрати принципи… Принципи, ключові поняття, те, що для нас головне, що є нашою суттю… А ви знаєте, що у вашому житті головне?
О, як страшно наїжджає камера зі спини…
Люди спілкуються за допомогою слів, але їх занадто багато, тому інопланетяни забирають принципи, та будують модель нашого світу. Кадри з людьми, у яких забрали те, що було їх суттю, їх життям, вражають. Вони стають, якби це сказати, ніякими, без нічого. Подивіться краще самі. Та ще й інопланетяни вважають, що без принципів ми стаємо більш щасливими.
Актор Такасугі Махіро в ролі хлопця Амано. Ну як же можна було аж та ... к зіграти нетутешнього? Заморозити міміку, змінити ходу, та, головне, невловне відчуття нетутешності. Як це у нього виходить? Неможливо відірвати погляд.
Чому цей фільм такий актуальний? Тому що ті, що прийшли на нашу землю, нас не розуміють. Але вони навіть не збирають ключові поняття нашого суспільства, як робили інопланетяни в фільмі.
А є ще такі, як той землянин Сакураі, який через власні образи зраджує людство. Дивно, у фільмі про інопланетян побачити щось таке актуальне.
Погляд режисера на перспективу загибелі людства від інопланетян вражає… Поняття «Любов» інопланетяни не зрозуміли. І це дало нашій планеті шанс. Куросава показує протистояння не цивілізацій, а конкретних людей. Ніколи не бачила фільм про інопланетян хоч трошки схожий на цей.
Я дивилась цей фільм в корейському місті Тегу. Хотіла подивитись саме цей фільм, чекала його виходу. Я не розуміла, про що говорять актори, але зрозуміла сенс цього фільму.
Також 7 серпня Korean Film Council оголосила, що «Concrete Utopia» була обрана як корейський фільм, який буде представлений у категорії «Міжнародний повнометражний фільм» на 96-тій церемонії вручення премії Американської кіноакадемії «Оскар».
Про що ж цей фільм? Після руйнівного землетрусу в Сеулі залишився один багатоквартирний будинок. Щоб вижити, мешканці цього будинку борються з іншими мешканцями Сеулу, що вижили після катастрофи, вони шукають харчі в зруйнованих магазинах і складах, відбивають наступи інших знедолених. В який момент людина, щоб вижити, перетворюється на звіра? Чи є шанс залишитись людиною в нелюдських умовах? Наскільки вирішальним є розшарування на бідних і багатих?
Режисер та співавтор сценарію Ом Техва вже колись дуже здивував мене фільмом «Час, що зникає. Хлопчик, який повернув ... ся» 2016 року, де головну роль грає Кан Донвон. Дуже дивний фільм з прекрасними візуальними ефектами й дражливими питаннями про сенс буття. «Concrete Utopia» більш видовищний і напружений фільм. Чудова гра акторів, тим більше каст прекрасний. Лі Бьонхон, Пак Соджун та Пак Бойон. Ці імена багато говорять любителю корейського кіно.
Так, я подивилась його також з українськими субтитрами. Фільм глибокий з прихованими сенсами. Під час перегляду увесь час тривожить питання - А що зробила б я? Чи можна залишатись людиною в нелюдських умовах?
У мене була заповітна мрія – побачити цей фільм в українських кінотеатрах. Не судилося....
Книга судного дня/ Doomsday Book / 인류멸망보고서» 2012 рік, режисери Ім Пхільсон та Кім Джиун.
Три короткометражних фільми об'єднані ідеєю саморуйнування людини в епоху високих технологій. Перша історія - «Прекрасний Новий Світ» (режисер Ім Пхільсон) - це сатира на тему вірусної інфекції, що раптово з'являється в Сеулі. Молодий чоловік прибирає сміття, що назбиралось у квартирі. Сміття дуже багато і воно виглядає просто огидно. Гниле яблуко після перероблювання йде на корм худобі, потім герой з подругою їдять в кафе заражену яловичину. А далі - класичний зомбі-апокаліпсис, що набирає оберти з разючою швидкістю. Проте, ця історія відрізняється від подібних їй специфічним чорним гумором. Наприклад, в ток-шоу, присвяченому епідемії, учасники звинувачують один одного, а потім все взагалі перетворюється на фарс. «Як зараз пам'ятаю ті дні, коли я навчалась в Росії. О, який був чудовий час», - вигукує одна з учасниць і починає співати російською мовою під аком ... панемент інших учасників шоу. Познущалися з людин взагалі, і над корейським суспільством зокрема. Один з найцікавіших моментів цього фільму - спроба пояснити походження епідемії.
Інше питання - наскільки сучасна людина впевнена в якості продуктів, які вживає. Остання фраза першого фільму «Чи запам'ятаємо ми цю мить?»
Другий фільм – «Небесна істота», (режисер Кім Джиун). Цей фільм вже філософська притча, чи може робот одержати просвітлення. Також підіймаються питання антропології, етики, соціології, філософії. «Чому істина – це тільки факти. А почуття, уява – вони неправдиві?» Чи повинна людина вступати в філософські дискусії з роботом? Як дивитися на роботів з позиції релігії і філософії? Чи можуть вони володіти правами людини? Абсурдні, на перший погляд, питання, але якщо не брати до уваги існування штучного інтелекту. Робот теж шукає відповіді на питання: «Звідки я прийшов? Куди йду? Хто я? Що я?» Останні слова робота спонукають до роздумів. «Світ, який постав перед очима робота, прекрасний сам в собі. І думка робота про цей світ нічого в ньому не змінить». Фільм має просто витончену режисуру, чудовий візуальний ряд та музику.
Остання історія «З днем народження» (режисер Ім Пхільсон). Напевне, найлегша для сприйняття і досить смішна. Дівчинка випадково замовляє кулю для більярду на іншопланетному сайті. Це приводить до зіткнення Землі з кулею і загибелі світу. О, тут режисер пройшовся по телебаченню, як тільки зміг. Що б там не було, а телебачення повинно працювати безперебійно. Воно інформує населення про останні новини, організовує прямий телеефір перед загибеллю світу, передає прогноз погоди, і звичайно ж, пропонує останні актуальні новинки сезону через телешопінг. Сім'я дівчинки заховалась в бункері. Їх поведінка мало відрізняється від буденної, чого не скажеш про телеведучих. Напередодні кінця світу вони отримують можливість сказати те, що хочеться. Це виглядає досить комічно. Також потішила спроба героїв врятувати світ через інтернет. Гумор в цій частині фільму перетворюється вже на гротеск. Після катастрофи, наші герої знову виберуться на поверхню. З людьми або без них, Земля продовжує існувати.
За короткий проміжок, поки дивимось фільм, нам належить переварити величезну кількість інформації. У фільмі багато деталей, які теж говорять. Фільм не кожен зможе зрозуміти й сприйняти, але любителям фантастики та незвичайних рішень дуже рекомендую. Корейське кіно буває ще й таким.
режисер Кан Хьоджин
Є фільми, які я іноді передивляюсь,
передивляюсь, хоча часто не маю часу на перегляд нових фільмів,
передивляюсь, бо хочеться знову пережити ті самі емоції, смакувати кумедні або сумні деталі, насолоджуватись грою акторів.
Цей фільм передивляюсь.
Сама ідея – переміщення душ в різні тіла – вже цікава. В цьому випадку переміщення дуже смішне. Душа самовпевненого, акуратного Чон Пансу переміщується в тіло школяра Донхьона, безпорадного, товстого, інфантильного.
І хочеться просто аплодувати акторам за прекрасну гру, бо ми дійсно бачимо дорослого чоловіка в тілі хлопця. Як змінюється його хода, манери, погляд. Все так неймовірно смішно. Він сідає в крісло директора школи, звертається до батька «дядько», дивиться на нього зверхньо. Актор Чон Джийон особливо смішний у своєму «товстому» варіанті. Актора Пак Сону люблю у всіх його ролях, та й Ра Міран, як завжди, експресивна, запальна.
Корейські режисери не можуть знімати, не змішуючи жанри, тому ми разом з г ... оловним героєм будемо тужити за втраченим коханням, шукати в минулому сенсу сьогодення. Цікава думка, що наші страхи лише у нас в голові, що можна змінитись. Та все ж, це комедія, тому багато неочікувано смішних ситуацій та поворотів сюжету. Не знаю, як про це написати, але навіть бійки в цьому фільмі якісь не брутальні, майстерні та цікаві.
Чудово, що фільм одержав українські субтитри. Смішний переклад та трошки жаргону зробили фільм ще соковитішим. Музика фільму теж відповідає його настрою.
Тішусь, що хороші корейські фільми знаходять українського глядача.
режисер Лі Хьонмін
Фільм особливо доторкнеться тих, хто хоча б раз пережив втрату коханої людини. Бо після смерті того, кого любиш, ніщо вже не може бути як раніше. Так важко розірвати дивні магічні стосунки між живими та померлими Так важко відпустити, подолати жаль і докори сумління, зберігаючи пам’ять.
Ця історія - легенда про червону поштову скриньку, яка може пересилати листи померлим. Хана не змогла забути свого коханого, вона не може пробачити йому зраду, вона надсилає йому листи. Біля скриньки вона зустрічає Джеджуна - «небесного листоношу». Він може подорожувати між світами живих і померлих. Бачити його можуть тільки ті, хто втратив близьку людину та дуже страждає. Джеджун просить Хану допомагати йому, адже він не хоче відправляти на небеса погані листи. Деякі листи настільки зворушують їх, що вони намагаються потішити цих людей. Хана та Джеджун допомагають їм пережити біль. Вже нічого не можна змінити для тих, хто померли, але можна полегшити страждан ... ня тих, які ще живуть. Та де межа, яку не можна переступити? Біль глибоко в душі. І час не лікує. Хана та Джеджун не мають відповіді на питання «Чи правильно це – заспокоювати людину брехнею?»
Цей фільм не можна сприймати логічно, на нього потрібно відкритись серцем. «Ми ніколи не знаємо, скільки ще будуть поруч з нами ті, кого ми любимо. Тому потрібно говорити про свою любов».
Фільм дуже красивий. Кожен кадр продуманий до дрібниць. Жовте листя, що спадає з дерев у парку, дві пір’їнки на одязі Джеджуна, прикраси у вигляді вишеньок, що так любить Хана.
Я дуже люблю актрису Хан Хьоджу. І ця її роль одна з улюблених. В цьому фільмі вона зворушливо щира у своїх почуттях та переконаннях. Її сміх, її сльози такі… справжні.
Хан Хьоджу неймовірно яскрава. Іноді актори-партнери здаються такими пересічними поряд з нею. І режисери теж не завжди можуть повністю продемонструвати її талант. Обожнюю цю актрису.
Кім Джеджун талановитий співак. Прислухайтесь до пісні в його виконанні, що звучить у фільмі. У Джеджуна насичений глибокий голос з неповторним тембром. Як актор, він дуже стриманий. Все в глибині його величезних чорних очей.
Недавно в одній з книжок прочитала, що зараз добрі й світлі слова втратили свою цінність, а володарюють слова, які сприяють жорстокості та насильству. Думаю, це стосується і фільмів. Цей фільм світлий і щирий, фільм, який поєднує в собі японську вишуканість і корейську насиченість емоцій.
Людина, що поруч
Режисер У Мінхо
Ніхто достеменно не знає, чому Голова ЦРУ Південної Кореї Кім Джегю застрелив президента Пак Чонхі. Було слідство, було багато версій. Перед нами чергова реконструкція подій напередодні вбивства.
Особлива увага на Кім Джегю, якого зіграв Лі Бьонхон. В черговий раз захоплююсь грою цього актора. В ролі Пак Чонхі теж чудовий актор Лі Сонмін.
Як можуть близькі друзі та соратники стати ворогами? Що спонукало до вбивства? Чому Пак Чонхі став таким? Лі Сонмін в ролі президента Пак непогано демонструє параною, що зростає. Внутрішня боротьба, сумніви – все це в грі акторів. Дивіться, не спішіть. Побачите сльози в очах Кім Джегю, нервове стискання рук Пак Чонхі, погляд, в якому питання «Ти ще друг?» Нічна розмова віч-на-віч – це перевірка, чи просто розмова двох втомлених друзів та соратників? Що більш важливе дружба, чи обов’язок ? А почути від друга, що ти зрадник та наказ про вбивство. Як це? Лі Бьонхон зіграв одну з найкращи ... х своїх ролей. Спостерігати за тим, як він намагається зберегти спокій та холоднокровність, логіку та гідність – це велике задоволення. І ті сцени, де йому це не вдається, виглядають правдиво. Також, завдяки постійним змінам прихильності президента Пак між двома близькими йому людьми Кім і Квак, зберігається психологічна агонія, яка відповідає політичній агонії президента. «Вони більше не громадяни, а бунтівники. Передавити танками. Працюй», - кричить він.
Відлуння важких кроків та сумна музика. Нервове напруження на межі. «Будете будувати політику з цим негідником? Держава не іграшка!»
«Людина, що стоїть поруч» - винятковий мейнстримний фільм, в якому на правдивій історії побудований чудовий психологічний трилер. Його постановка, атмосфера, гра акторів задовольнить всіх тих, хто чекає від кіно не тільки розваг, але й поживу для розуму.
Цей корейський фільм в стилі неонуар починається чорно-білим зображенням верби, що хитається на вітрі. Коли колір починає повільно проникати в кадр, ми чуємо голос головного героя: «Одного чарівного весняного дня учень запитав: «Учителю, гілля саме колишеться, чи вітер колише його?» Мудрий вчитель навіть не глянув, куди показував учень, посміхнувся і промовив: «Це не гілля і не вітер, це твоє серце і розум».
Сонву (Лі Бьонхон) — людина, чиє серце та розум закриті для вітру, дощу чи руйнівних емоцій. Протягом останніх семи років він служить своєму кримінальному босу з непохитною вірністю. Він керує елітним баром під назвою La Dolce Vita (що перегукується з корейською назвою фільму), уміло та ефективно розправляється з людьми, які стають на шляху боса. Той настільки довіряє йому, що просить Сонву слідкувати за його коханкою і вбити її, якщо вона буде невірною.
Фільм показує, що може трапитись, коли замерзла душа раптом почне танути. Здається, це тільки романтична сюжетна лінія. А ... ле все не так просто. Раптове танення душі, яка зворушилась ніжністю дівчини, прекрасною музикою, викликали безрозсудність, що потім перетворились на лють і відчай, коли Сонву зрозумів, що його зрадили.
У фільмі, відповідно до жанру, багато насильства, жорстокості, іноді навіть чорного гумору, який чомусь багато глядачів не бачать. Проте, один зі способів перегляду цього фільму – насолоджуватись деталями. Як же гарно смакує Сонву останні шматочки свого десерту перед тим, як спуститися вниз і брутально лупцювати бандитів, що зайшли на його територію. Неймовірний ракурс босих ніг Хесу, коли Сонву вперше побачив її. Досконало оформлений дім, де живе дівчина, в якому жахлива лампа, подарована покровителем, може викликати лише саркастичну посмішку. І якою доречною там буде інша лампа, прощальний подарунок Сонву, червона, звичайно. Це ж неонуар.
Мені подобаються кадри зі спини, коли Сонву слухає музику. А в фіналі камера в цій же сцені показує його обличчя і посмішку, єдину посмішку за увесь фільм. Так, краса цього фільму в деталях, в візуальному ряді, в цій пронизливій музиці, яка змінюється та повторюється.
Дівчина легко поправляє волосся, але цей жест стає важливим для розуміння стану душі Сонву. Льодяне серце тане і він не здатен натиснути кнопку виклику. Це безумство чи звичайна глупота, адже йому не пробачать цю краплю співчуття. Роки вірної собачої служби нічого не варті, коли є мить непослуху.
"Не грайся з чужим життям" - виривається у Сонву, коли йому влаштовують ігри зі смертю. Та слова марні. І буде дощ та вогонь, відчай та відчайдушність, болото та кров, насильство та вбивство.
Під час перегляду фільму потрібно не лише рахувати кількість несумісних з життям ран на тілі Сонву, слідкувати за його бойовими навичками - досконалими, доведеними до автоматизму, дивуватись прекрасно виконаними бойовими сценами, стежити за суперництвом різних банд, але й помічати переосмислення понять вірності, обов'язку та субординації, відчувати порухи душі героя. Це азійське кіно у всій його красі та шаленстві. Не всі можуть і хочуть поглянути на світ очима людей іншої культури.
Як несамовито режисер грається кольорами. Теплий жовтий вночі, брудна червона кров на білій ванній, або на льоду та на сніжно-білій сорочці. Все більше червоного на білому в чорному фіналі. І зовсім легенькі зелені листочки тихо спадають на червоне під звуки прекрасної музики. Ці образи надовго залишаються в пам'яті та тривожать душу. А потім розмиваються, зникають, як зображення на вікні серед вогнів нічного міста.
Часом після перегляду фільму залишається відчуття неспокою. Здається, згадуєш, щось дуже важливе, про що давно потрібно було подумати. Слова персонажів фільму резонують з власними думками, схованими далеко страхами, про які вже так хотілось забути.
Санода Хіроші, в минулому перспективний молодий художник, нині працює на пів ставки мийником вікон. Чому він перестав малювати? Він перестав цікавитись мистецтвом? І чому йому так подобається мити вікна?
Його байдужість не виглядає зарозумілістю, скоріше, невпевненістю в собі.
Одного дня він дізнається, що хворий на рак шлунку, і йому лишилося жити 3 місяці. І в цей день він знайомиться з зухвалою школяркою Маі, яка вважає, що смерть краща за життя, бо її життя просто нестерпне. Іноді вона намагається втекти, та куди втечеш? І попри все, вона хоче жити, кохати, вона ще така молода.
Дивна дружба з Хіроші для чого? Бо є хтось, кому гірше ніж їй? Чи хоче поділитись своїм нестримним бажанням жити?
Японці здаються мені людьми з іншо ... ї планети. Як можна так знімати? Ці довгі, затягнуті кадри з позаземною музикою і дивною колористикою. Метелик на стелі вбиральні. Метелик в коробці, на картині. Метелик без майбутнього…
Музика, її не так багато. Виконавець головної ролі Нода Йоджіро дуже відомий рок-музикант з гурту RADWIMPS. І саме контраст його гри, такої скупої, ніби невиразної з надмірно експресивною грою молодої, але вже визнаної Суґісакі Хана в ролі Маі, та музикою, що є не стільки фоном, а ніби голосом душі Хіроші - все це створює магію фільму.
Хіроші розгублений. Його вчинки дивні.
-Ви знаєте, як вмирати?- питає лікаря, - Я не розумію.
Ще один персонаж цього фільму – Якота, з яким Хіроші познайомився в лікарні. Він набридливий, він намагається жити повноцінним життям. Він безсоромний, але хто ми такі, щоб судити того, хто помирає?
- Якщо замислитись, ця планета не сумуватиме за людьми. Ми нікому не потрібні, у нас немає ніякої мети. І ми не частина харчового ланцюга. Але я не хочу помирати.
Величезну симпатію викликає хлопчик Такуто, який щиро вірить, що буде здоровим і цією вірою, усміхаючись, ділиться з усіма.
Та все ж...
- Світ ніколи не підлаштовують під тебе. Це так жорстоко і недосяжно. Змінюємось лише ми.
І Хіроші, малює свою останню картину, він посміхається
- Якото, тепер я можу сказати. Зараз я почуваюся живим.