Знайдено 117 результатів 
Моя рецензія розділена на 2 частини, бо так дивилась цей серіал.
Це історія про зло, що існує на острові Чеджу, та трьох людей, які борються з ним.
Серіал захопив. 6 серій продивилась з шаленою швидкістю. Навіть там, де сюжет дещо провисав, дивитись було цікаво. Дивилась, як містичну казку. Все сприяє цьому. Дуже гарні краєвиди острова Чеджу - загадковий темний ліс, океан, кам’яні фігури. Чудово вибрані ракурси знімання ще більше підкреслюють інтригу та нагнітають страх. Музика теж підкреслює гнітючу атмосферу серіалу.
Хороша акторська гра. Актор Кім Намгіль чудово витримує свій образ напівдемона, напівлюдини Пана. Ми не можемо зрозуміти, який він. Він сам не знає себе до кінця. Це дуже інтригує.
Актрису Лі Дахі я не бачила в інших проєктах. Але тут мені її гра сподобалась. Її помічник зауважив, що вона не бачить увесь світ, живе, ніби в криниці. Так живуть багаті люди, бо мають таку можливість. Актриса відтворює саме такий персонаж, самозадоволеної, не уваж ... ної до потреб інших людей молодої жінки.
Ча Ину в ролі католицького священника – то все ж якось дивно. Мені він здавався зовсім хлопчаком, навіть, коли за сюжетом мав бути сильним та дорослим. Здається, його роль не до кінця продумана, хоча, може в другій частині розкриється більше. Але ж він такий красунчик, що хай грає, що хоче і як хоче.
Шкода, що в першій частині так мало актора Сон Джуна. Ми тільки трошки побачили його загадкового персонажа Гунтана. Буду чекати другу частину, щоб побачити, яка частина його душі буде сильнішою – демонська чи людська.
Цікава була історія зі школяркою. Іноді можна зробити такі помилки, після яких повернутись назад вже неможливо. Потрібно вчитись контролювати свої емоції, щоб зопалу не причинитись до ще більшого зла.
2 частина.
Сподобалось, дуже сподобалось, неймовірно сподобалось продовження.
Флешбеки в минуле пояснили мотиви вчинків.
Гармонійно виглядають зйомки натури, може й покращені чудовою фототехнікою, фільтрами, візуальними ефектами та комп’ютерна графіка. Це було неймовірно прекрасно, це було доречно і не справляло враження надмірного затягування часу.
Акторська гра була феноменальною. Кім Намгіль чудовий актор. Його очі, його емоції, його любов – все таке правдиве. І хімія з актрисою Лі Дахі в ролі Міхо теж чудова. «Острів» — це не роман, але це історія кохання. Історія, з багатьма сюжетами, але один з них - безумовна любов. Глибока, позачасова, божественна любов. Пан і Міхо були глибоко пов'язані, навіть всупереч тому, що вона спочатку не знала, ким він був. Це історія набагато глибша, ніж здається. В ній є і чарівна перлина в душі та шматок, що потрапив в око Пану, в ній є слабкість, яку він відчуває, коли поруч з нею. Багато метафор для багатьох глибоких речей.
Священник та його Віра. Гра Ча Ину стала більш змістовна, в ньому відчувається внутрішня сила, яка була не дуже помітною в першій частині. Надзвичайно доречні слова Святого Письма, шкода лише, що не використали для цього канонічні переклади, бо звучало б більш переконливо. (Але то вже для тих, хто дуже глибоко копає).
Та все ж моїм фаворитом в цій частині є Сон Джун в ролі Ґунгтана. Ґунгтан тримає в серці помсту. Його переповнює гнів до Пана, який зберігає у своєму серці любов, надію та прощення. Сказати, що їх обох позбавили людських емоцій, було б абсолютною брехнею, оскільки помста є Ґунгтана людською емоцією. Помста, як мета відновити справедливість, покарати за зло, що вчинили невинним хлопчикам ті, які вважають себе сильними цього світу та володарями людського життя. Ґунгтан – це не абсолютне зло, як у фільмах про маніяків. Його таким зробили інші люди. І як же чудово, неймовірно прекрасно це показав актор Сон Джун. Яка глибина внутрішнього страждання, які сильні емоції. Як правдиво та потужно актор передає нам, що зло нищить не тільки всіх навкруги Ґунгтана, але і його самого.
Музика неймовірна. Музика робить серіал ще більш чудовим. Саундтрек абсолютно дивовижний. Музика була саме такою, яка повинна була бути, або тихою, або дуже потужною, як в останньому поєдинку серіалу. Одна й та сама пісня звучала кожного разу, коли Пан був у кадрі. Це було чудово.
І знову ж повторююсь - це один з кращих зразків саме корейського кінематографа. Саме корейці з їх історією, з їх принципами життя могли створити такий серіал. Пишу це не для того, щоб принизити інші культури, а щоб підкреслити саме відмінність, яку потрібно враховувати.
А може, просто потрібно любити? Любити ці нюанси гри акторів, ці напівпосмішки, ці приховані погляди й малопомітні жести, любити їх очі, що говорять більше будь-яких слів. Та й слова, слова, в які потрібно вслухатись. Бо там неймовірно багато інформації для роздумів. Цей фільм має багато прихованих змислів, тому він цікавий людям різного рівня сприйняття.
Це ніби цікава фентезі-історія про демонів, що живуть поряд і з якими потрібно боротись. Але на іншому рівні – це глибока філософська притча про призначення людини, про владу, про особисту відповідальність, про закон причини та наслідків. Як кажуть: «Хто може осягнути, хай осягне». Тож відкритий фінал, фінал, де зло не переможене остаточно, де боротьба триває, такий фінал ставить нові питання та спонукає до пошуку сенсу людського буття, до бажання зрозуміти, що робить людину людиною.
Як можна, використавши історію Європи після Другої світової війни, створити настільки сильний психологічний трилер, в якому кожна з 74 серій тримає в напруженні, а фінал перевершує всі очікування?
Звичайно, це аніме такого формату, що сподобається не всім. Але й сам жанр аніме дуже специфічний. Персонажі завжди злегка утрирувані, бо це не актори, але саме це дозволяє створювати ефекти, які недоступні кіно. Якщо в кіно ми спостерігаємо за грою акторів, то в аніме головними стають дії, думки, ідеї. І це захопливо.
Так, «Монстр» аніме не з простих. Воно ставить певні вимоги до глядача. Велика кількість діалогів, скупа, сіро-чорна картинка, багато сцен з їжею та повільними розмовами можуть здаватись монотонними та нудними. Але цього не відбувається, бо крім сюжету, який прописаний майже досконало і пропуск навіть однієї серії, приведе до глобальних втрат сприйняття, ми бачимо розвиток персонажів, вони змінюються на наших очах, вони переконливі, вони цікаві.
І, врешті, фін ... ал, неймовірний фінал цього аніме. Основна думка вибухнула в фіналі, хоча декому він здається нелогічним і відкритим. В цьому аніме головною є не фізична боротьба Йохана і лікаря Тенми, а духовна, боротьба світоглядів та сенсів буття. І саме це робить «Монстр» таким глибоким, підіймає його на дуже високий рівень.
Можна писати багато, але у кожного буде своє сприйняття і не хочу нав’язувати свою думку. Це аніме варто дивитись, якщо ви готові й це ваш формат. А це ви зрозумієте вже з перших, може, десяти серій. Я дивилась довго, хотілось відпочивати після 5-6 серій, бо було занадто багато думок і емоцій
Отже, минули два тижні з Ergo Proxy. Я була у відпустці й щовечора дивилась декілька серій цього дивного аніме. В інтернеті дуже багато різних тлумачень, пояснень, але для мене це лише свідчення його глибини, тому кожен глядач бачить те, що він готовий побачити, ставить собі питання, які вже готовий був поставити.
Хочу написати про свої враження і роздуми. Абсолютно не претендую на якусь універсальність.
Аніме затягує в себе з перших кадрів, з перших звуків опенінга Kiri у виконанні гурту Monoral, з перших слів. Ще ніколи не хвалила озвучення, але СТУДІЯ КАЧУР виконала його прекрасно. І дивна музика Paranoid Android гурту Radiohead в фіналі кожної серії не дає вимкнути перегляд, та почати дивитись іншу серію.
Приємний сон. Камінням краще бути,
Коли панують сором і нещастя.
Не бачити, не чути – це є щастя.
Мовчи, благаю, дай мені заснути. (Мікеланджело Буонарроті)
Дія серіалу розгортається в постапокаліптичному майбутньому. Життя на забрудненій Землі можл ... иве лише в містах під захисними куполами. Одне з них – Ромдо. Його жителі - люди та авторейви (кіборги-андроїди). Місто здається раєм. Адже люди можуть жити безпечно, насолоджуватись та споживати, споживати… «Життя легше, коли його не обтяжує гаманець». Кожна нова людина створюється штучно та виростає для досягнення конкретної мети, має свою роль в суспільстві через «raison d'être» (сенс існування). Керують містом Радники.
Ідилія безтурботності порушуються вбивствами у місті. Дівчина-інспектор з Бюро розслідувань Ріел Мейєр та її партнер-авторейв Іггі повинні виявити змову, пов’язану з гуманоїдним видом, відомим як Проксі, що є об’єктом секретних урядових експериментів. Пролити світло на ці таємниці може лише іммігрант, на ім'я Вінсент Лоу.
В місті також лютує епідемія Cogito, що призводить до появи в авторейвів відчуттів та сум’яття душі. О як чудово це показано тінями авторейвів у молитовній позі. І, звичайно, згадується вислів Cogito ergo sum. Але якось ми чуємо слова "Я думаю, ти існуєш"...
Вінсент Лоу тікає від переслідування за межі купола разом з інфікованим авторейвом Піно, що виглядає, як маленька дівчинка. Там він знаходить інше життя. Щоб згадати своє минуле, зрозуміти себе, своє призначення в цьому світі, він вирушає до Моска, міста, де він народився. Ріел Мейєр згодом приєднується до нього, бо хоче розгадати таємницю Проксі. Вінсент, Ріел та навіть Піно, поступово змінюються. Зміни відбуваються не лише через переживання труднощів подорожі, але й у снах, видіннях. Адже це теж частина реальності. Випробування навчають нас. Ми відчуваємо це у своїй самотності.
Пошук сенсу, пошук себе, показаний як рух уперед. Під час подорожі герої зустрічають багато типів людей. Одні втікають від проблем, інші воюють, захищають минуле ціною великих жертв. Є ті, що живуть в отруєному світі, але не мають сил покинути свій світ і поступово вимирають. Є ті, що шукають щастя у веселощах та розвагах. Як з’являються такі різні світи?
Перегляд аніме відбувається ніби в різних площинах. Іноді здається, що це потік свідомості авторів, якому вони навіть не намагаються надати логіки та конкретики. Вони занурюють глядача в цей потік. І ти, або пливеш, віддаєшся цьому потоку, або просто зупиняєш перегляд, коли несила терпіти чужий вплив на свідомість та підсвідомість. І це не лише темні похмурі кольори, бо мозок вже просто вимагає світла, бо його вже дратують та непокоять яскраві кадри, які все ж іноді вигулькують в аніме. Душа вимагає тиші, бо музика, то гнітюча, то вимоглива, то ніжна з містичними медитативними нотами, та ще й з григоріанським хоралом. Мозок намагається зрозуміти, слідкувати за сюжетом. Але межа між розумінням і нерозумінням розмивається. І вже просто пливеш в цьому потоці, споглядаєш, відчуваєш…
Раптом розумієш чи відчуваєш натяки на печеру Платона. Ідеї та терміни гностицизму переважають у світосприйнятті головних персонажів. А ще дуже багато Юнга. Кожен має Тінь. Кожен має свою реальність. Як можна вважати, що я це я. Як сформувалось моє бачення реальності? Колективне підсвідоме. Як воно впливає на нас, як формує.
В цьому аніме якось особливо звернула увагу на очі головних героїв. Вигляд очей Вінсента Лоу змінювався від серії до серії. Адже, коли він хотів бути лише взірцевим громадянином, він не хотів бачити нічого лишнього, його очі були малими. Потім вони ставали більшими, відкритими на життя, в очах з’явились емоції.
Очі жителів Ромдо теж майже нічого не показують, вони виглядають малими й… ніякими, адже беземоційність головна риса, притаманна жителям міста.
Очі Піно – широко відкриті, блискучі, вологі. Коли вона потрапляє в Країну посмішок, лише її посмішка була щирою.
Очі людей в печері – це очі мертвих, живих лише зовні людей.
А промінь очей Проксі, синій або білий, владний, сильний, йому не може противитись ніхто. Проксі перевертень, який хоче любові. Створив псевдо людей, бо хоче любові.
Яким буде майбутнє цього світу? Чи будуть жити в ньому ці псевдолюди чи повернуться ті, що покинули планету. Що буде з Проксі?
Куди прямують герої після руйнування Ромдо?
Так багато чого ще хотілось написати. Але це аніме для мене не лише, як погляд на долю людства. Побачила багато суто свого. Задумалась про відносини між близькими людьми, що можуть руйнувати та дуже боліти. Порадували, посмішки Піно, її безпосередність. Пробудилось щось так далеко сховане від чужих очей… Та повстало ще щось притлумлене та відправлене глибоко в підсвідомість…
То чи раджу я дивитись Ergo Proxy?
Звичайно, потрібно почати дивитись, а потім… потім самі відчуєте, чи воно вам треба те аніме…
Після дуже яскравої ролі репера з рожевим волоссям у 2 сезоні "Гри в кальмара" актор Чхве Синьон (최승현) завоював серця тих глядачів, які раніше не бачили його в кіно. Але я дуже люблю його творчість, як актора і як співака (T.O.P) з гурту Big Bang.
Пропоную подивитись цей фільм про шпигунів з Північної Кореї, що живуть у Південній.
Знову будуть колоритні персонажі, реалістичні сцени бійок – все, як в інших фільмах на цю тему. Такі фільми завжди напружені, видовищні, хоча нам важко оцінити, наскільки ця тема болюча для корейців.
Але цей фільм запам'ятався саме прекрасною грою актора Чхве Синхьона.
Я дуже люблю фільми, в яких мало слів. Тоді промовляє погляд актора, його постава, тоді промовляє музика, промовляє видовищний кадр, цікавий монтаж. Неймовірна самотність Мьонхуна, його вразливість, неприкаяність викликає глибоке співчуття. Чи може він вижити в цьому жорстокому світі? Хоча в нього треноване тіло, та дуже зранена душа.
В ... ін повинен вбивати, щоб врятувати молодшу сестру. Неможливо забути вираз його обличчя, коли бабуся – шпигунка напоумляє його повернутись в Північну Корею, забути все страшне, що він бачив та жити спокійним життям 20-річного хлопця. Хіба це можливо?
Чудовий діалог наприкінці фільму.
Нема надмірного пафосу, є образа і неприйняття.
Але різко окреслена межа, яку переступити неможливо.
Фінал фільму надав йому довершеності, поставив потрібні акценти.
Як мало іноді від нас залежить...
Як пише Вікіпедія, фільм «Врятувати зелену планету» - один з найбільш унікальних і оригінальних фільмів в історії корейського кіно. А як вам взагалі визначення жанру цього фільму - науково-фантастична комедія-трилер?
Головний герой фільму – чоловік, який вважає, що інопланетяни з Андромеди збираються напасти на Землю і, що він єдиний, хто може її захистити. Зі своєю дівчиною, яка виглядає абсолютною дитиною за розумовими здібностями, він викрадає директора потужної фармацевтичної фірми, який, на його думку, насправді істота з позаземної цивілізації, і який здатний зв'язатися з Андромедіанським принцем під час наступного затемнення.
Після ув'язнення чоловіка в підвалі свого будинку, Бйонг Гу починає катувати його. Ув'язнений намагається звільнитись, або якось послати про себе звістку. Крім того, викраденого розшукує поліція.
Це відверто-брутальний фільм, де гумор дуже «чорний», на межі сприйняття. Але цей фільм «затягує» в себе, бо це абсолютне н ... еймовірне видовище.
Сцени, коли здається, що головний герой переступає останню межу людяності, змінюються в документальні кадри злочинів і прибулець звинувачує все людство. Це кардинально змінює тональність фільму і надає йому зовсім іншого змісту. Історія життя Бйонг Гу вражає і вона стає звинуваченням суспільним порядкам.
Актор Шин Хагюн в цьому фільмі просто неперевершений. Його міміка чудова - то безмежно щира посмішка, то сильне здивування, абсолютна впевненість у своїй місії й відчай, коли його не розуміють. Це потрібно бачити.
Буде американський ремейк? Ну-ну...
Світле майбутнє (Непереможений)
А ви бачили романтичне кримінальне кіно? Звучить трохи дивно. "Світле майбутнє" - гонконзький блокбастер 1986 року режисера Джона Ву. Він розповідає про двох братів – мафіозі та поліціянта. Фільм був надзвичайно успішним в Азії, другий у 100 кращих китайських фільмів. Тому режисер Сон Хесон дуже ризикував, коли вирішив зняти римейк цього фільму. Він зібрав просто зірковий склад акторів. Братів мафіозі та поліціянта - грають Джу Джинму та Кім Канву. Актор Сон Синхон зіграв шляхетного гангстера та вірного друга. Головного негідника зіграв Джо Хансон. Сюжет фільму хоча й близький до оригіналу, та став більш трагічним, відчай та страждання героїв значно посилені в порівнянні з оригіналом.
Цей фільм мені сподобався з перших кадрів. Так фільми знімають тільки в Азії. В кримінальному кіно найкраще розкривається талант акторів, тому що тут є що грати, є що показати. Сон Синхо чудовий в ролі успішного мафіозі з елегантними манерам ... и в шикарному одязі.
А жест, коли він надягає чорні окуляри на закривавлене обличчя виглядає неймовірно круто. Навіть, коли доля перестала йому посміхатись, він залишається вірним собі.
Це фільм і про дружбу, і про зраду, і про братерську любов. До речі, ця тема дуже часто зустрічається в корейському кінематографі. І такі історії майже завжди зворушливі, відносини між братами можуть бути ворожими, але потім відкривається справжня любов.
Кім Хьок не втрачав надії знайти свого молодшого брата, втраченого під час втечі з Північної Кореї. Але зустріч не принесла їм радості. Кім Чоль здається надто жорстоким до старшого брата, та його розповідь про життя в Північній Кореї, про людське м'ясо проливає світло на те, що йому прийшлось пережити, звідки в нього така образа і така жага помсти.
А яка чудова історія боязливого підлабузника, що стає нахабним злодієм. Зіграно чудово. Тут вже потрібно уважно спостерігати за символами, підказками. Зрадницький вогник в його очах, коли він їде в машині з Кім Хьоком. Його ненависть до тих, з ким починав, до тих кого зрадив. Страх перетворився на впевненість, покірний погляд на зловтішну посмішку. Чудова акторська гра.
Заради прекрасно зіграних ролей, чудових акторів, цікавої режисерської роботи, відмінного сценарію, дивної музики дивитися обов'язково.
Комерційний успіх фільму «Світле майбутнє» в Азії був грандіозним. В Японії він був навіть більшим, ніж в Кореї. Цікаво, що сам Джон Ву сказав, що «у цього фільму є свій характер і своя душа»
Це фільм про те, що мир нетривкий, що відносини Північної та Південної Кореї непрості.
Це фільм про корейський півострів, де точаться великі геополітичні ігри Китаю, Японії та США.
У кожного свій інтерес, кожен відстоює інтереси виключно своєї країни.
Офіцер Ом Чхольу, отримав незвичайний наказ від свого начальника генерала Лі. Він повинен поїхати в економічну зону Кесонгу, де китайці будують фабрику і вбити двох офіцерів-зрадників. Але північнокорейським розвідникам вдалось викрасти зброю з бази США в Південній Кореї. Вони запустили ракетну установку. В центрі Кесонгу було вбито багато людей, але замах на лідера КНДР не вдався, бо Ом Чольу зміг вивезти його в Південну Корею, коли почалась паніка серед китайців.
«Сталевий дощ» - важкий фільм, але в його сюжеті так спритно перемішані правда та вигадка, що дивитись неймовірно цікаво. Досить сказати лише про те, що Ом Чольу прийшлось прийняти допомогу секретаря з безпеки Південної Кореї Квак Чольу, щоб зупинити ядерний конфлік ... т та війну між двома країнами.
Чи зможуть вони співпрацювати, чи вдасться їм перебороти недовіру, яка накопичилась за десятиліття роздільності на півострові?
Цікаво, що їх імена звучать однаково, але описані різними китайськими ієрогліфами і мають різні тлумаченя.
«Сталевий дощ» - це фільм з закрученим сюжетом, в ньому багато посилань на сучасну геополітичну ситуацію, ці посилання настільки актуальні, що навіюють страх. І хіба могла я уявити, переглядаючи цей фільм, що війна прийде в Україну?
Подивіться, фільм 2017 року, протистояння між КНДР та США тоді досягло свого апогею.
Це ніби один з варіантів розвитку подій.
Сильною стороною цього фільму є прекрасні актори. Особливо двоє з них – Квак Довон, що грає змученого за час роботи в керівництві країни політика та Чон Усон – південнокорейський офіцер. Перший буває то зовсім кумедним, то дуже відповідальним і серйозним. Чон Усон в цьому фільмі, справжній герой бойовика, який дуже переживає за долю своєї країни. Він витривалий та мужній, але іноді виглядає розгубленим в спілкуванні зі своїм південнокорейським партнером. Чон Усон прекрасно передає емоції свого героя, думаю, що це одна з кращих його ролей в кіно.
Попередження: рецензія містить спойлери
Я подивилась третій сезон «Гри в кальмара». Хочу поділитись враженнями. Будуть спойлери, тому це лише для тих, хто вже бачив серіал.
У 2 сезоні спроба Ґі Хуна закінчити гру, вбивши організаторів, зазнає нищівної поразки. Та ще й загинув його друг, загинули майже всі, що пішли за ним, а він залишився живий. Ґі Хун повністю спустошений, морально розбитий. Він з ненавистю спостерігає за №388 Кан Дехо, якого вважає винним в поразці повстання. Здається, наступна гра стає для нього шансом, щоб помститися за поразку. Якщо в першому сезоні ми дізнавались історії гравців, їх мотиви для участі у грі, то в третьому сезоні режисер зосередився на зображенні розвитку персонажів, їхніх внутрішніх конфліктах, емоціях, роздумах. В цьому сезоні глибше дослідження моралі. Чи людина повністю визначається своєю попередньою історією, чи змінюється. Чи реально створити добро, коли ти вбиваєш інших, навіть, коли це негідники. Що робить людину негідником? Як відмова від особистої відповідальності, перенесення відповідальності на групу полегшує шлях до вбивства.
Часті зупинки сюжету для рефлексій над цими питаннями роздратувала багатьох шанувальників серіалу, вихованих на інших традиціях кіно, які хотіли більше видовища ніж роздумів.
"У третьому сезоні ми побачили трансформацію головного героя – його шлях через страждання до нового розуміння себе. Це історія про внутрішню силу та вибір жити, попри все", – говорив режисер Хван Донхьок.
Цікаве протистояння фронтмена Інхо та Ґі Хуна. На питання фронтмена «Чи ти ще віриш людям?» Ґі Хун відповідає самопожертвою заради дитини та словами «Ми не коні, ми – люди». Режисер в інтерв’ю сказав, що сцену падіння вони знімали понад 10 разів, щоб знайти потрібну емоцію. Також цікаво було почути слова І Бьонхона, що він не завжди розумів фронтмена, було багато важких моментів. І це говорить метр корейського кіно.
Здається, Інхо навіть трошки заздрить Ґі Хуну, ставиться до нього з симпатією, здається, він хоче захистити дитину, та, врешті, він теж хотів би вірити людям. Яка прекрасна сцена, де Ґі Хун та Інхо на самоті в його кабінеті. А момент, коли Фронтмен з дитиною на руках такий неймовірно людяний.
Серіал дуже глибокий, не всім вдається пірнути в його глибину. Основна думка серіалу вплетена в сюжет, вона з’являється у вчинках персонажів, які нам здаються нелогічними. Серіал не дає відповіді, серіал ставить питання. Ігри не зупиняться, світ не змінити, але кожен вибирає сам, яким він буде в цьому жорстокому світі.
І це дуже круто, мені це дуже сподобалось. Врешті, я люблю таке азійське кіно.
«Дзвін» – це моторошний 45-хвилинний психологічний фільм жахів, який майстерно поєднує зображення буденності зі висхідним почуттям жаху. Він розповідає історію шеф-кухаря Мацуоки, що підробляє викладачем кулінарних курсів, і якого починає переслідувати звук, дзвін, що стає передчуттям лиха.
Мене дивують та захоплюють фільми Кійоші Куросави. Багато з них – це своєрідні метафізичні загадки. Він часто досліджує зло, що присутнє в людській природі та чинники, які сприяють його проявам. Я декілька разів передивлялась фільм «Cure» 1999 року, намагалась розгадати його символіку. Не варто навіть намагатися розшифрувати цей фільм з погляду повсякденної раціональності чи навіть традиційної структури кіно. Думаю, що «Дзвін» занурює глядача в тематику зла ще глибше. Це короткометражний фільм, але він не для всіх, занадто нетиповий.
Ретельна градація фокуса світла, використання кольорів та монохрому. Спалахи світла на металевих поверхнях кухні. Мінімалізм фільму з його рідкісними діалогами та ... акцентом на візуальній розповіді створює відчуття тривоги та залишає багато на розсуд уяви глядача. Думаю, важко забути синю сорочку вчителя Мацуока на тлі сірих меблів, його тривожний погляд… Взагалі, у фільмі багато металу, звуку металу, предметів з металу. Багато разів бачимо кулінарний ніж. На питання детектива, чи не страшно тримати в руці такий страшний предмет, Мацуока відповідає, що все залежить, для чого використовувати ніж.
Але, здається, що метал перемагає... Він заповнює не лише життєвий простір людей, але й проникає в їх свідомість. Тому такий дивний учень, що говорить про свій наполовину металевий мозок, тому він так відчайдушно штрикає ножем хлібину, тому такий дивний сміх сина Мацуоки, тому така страхітлива його посмішка і металева іграшка в його руках. А хіба можна забути вираз обличчя дружини, що затято сплющує бляшанки? Жодна сцена, жодний кадр не є зайвим у цьому фільмі. До речі, мені здалось, чи справді зображення в дзеркалі й реальний Мацуока не були синхронними під час руху?
Звукове оформлення особливо ефектне. Повторювані звуки служать постійним нагадуванням про невидиму загрозу, що нависає над Мацуокою. Звук підсилює жах повсякдення. Він передвісник відчаю. Звуки дуже голосні, або неприємні. Торохкотіння бляшанок, звук поїзда, неприємне шкрябання при очищанні столів від бруду. Життя у великому місті сповнене неприємними голосними звуками. Ми, українці, ще й прислуховуємося щоночі до інших звуків, які несуть смертельну загрозу.
Фірмовий стиль Куросави повністю проявляється у «Дзвоні» – з його повільним темпом, тривожною атмосферою та зосередженням на психологічному стані головного героя. Життя в тривозі, несповнені очікування, холодна атмосфера вдома – до чого все це приводить? До божевілля, насильства, депресії? Дослідження страху, параної та крихкості людського розуму є водночас тривожним і незабутнім. Звуки стають неприємнішими, практично нестерпними у фіналі фільму. Незрозуміле світіння екрана домофона, повна відсутність людей на вулиці – все поширює відчай Мацуоки, він плаче, він страждає. Як же чудово рухається в кадрі актор Мацуо Йошіока…
Моторошний та екзистенційно жахливий, такого я давно не відчувала. Таке відчуття було після першого перегляду "Cure". Повсякденність, що стала відчуженням, страхом, страхом, навіть жахом. У фільмі майже нема крові, сцен насильства, але моторошність буденності вражає.
Кіоші Куросава досліджує зло, що є у нашій підсвідомості, зло, що виривається назовні насильством. Це насильство поширюється, як вірус у заповненому металом місті, де так мало людського тепла.
Неймовірний фільм.
Містично-жахливий психологічно-детективний шедевр.
Сюжет. Кенічі Такабе, детектив поліції Токіо, бере участь у розслідуванні серії дивних вбивств. Кожен з убивць калічив свою жертву, вирізавши на шиї чи грудях померлого великий знак «Х». Хоча всі зловмисники зізнаються та пам’ятають свої вчинки, жоден, здається, не має вагомих мотивів чи пояснень своїх дій.
Такабе разом зі своїм другом і колегою, судовим психологом Сакумою, звертають увагу на дивного чоловіка, який поєднує всі ці вбивства. Це Мамія. Здається, він втратив пам’ять. Він ухиляється від запитань Такабе, але сам питає, провокує. "Хто я? Хто ти? Розкажи про себе…" Мамія абсолютно незворушний, також він вивчав гіпноз. Може, він змушує людей вчинити злочин? Але, за словами психіатра, навіть під гіпнозом людина не може змінити свої базові принципи. То що ж відбувається? Може, Мамія, є таємничою лінзою, що підсилює прихований дисбаланс душ, віддзеркалює його. Він полює на тих людей, які живуть у бр ... ехні. Завдяки своєму гіпнотизму Мамія змушує людей відтворювати правду, змушує їх діяти під впливом насильницьких бажань, які вони ретельно приховують від себе та інших
Фільм повільний, безрадісний. Здається, режисер використовує всі засоби, щоб створити похмурий фон. Яскраві кольори – це червоний колір крові, колір світлофора, колір сидінь автобуса, синій - обкладинка книжки. Музики у фільмі майже нема. Звуки фільму страшні, відразливі. Навіть шум океанських хвиль лякає. Лякає повсякденність, рутина. У фільмі люди – то звичайні раціональні істоти – поліціянт, що заздрить колезі, одружений чоловік, що нудьгує в буденності, лікарка, що відчуває свою недооціненість. А Такабе? Він, що уособлює справедливість суспільства, чи має він притлумлені почуття? Чи хоче він знати правду про себе? Чи його найпотаємніші емоції теж вибухнуть від спалаху світла чи розливу води?
Фільм витриманий у традиції класичного японського кіно. Композиція кадру майже завжди статична, використовуються загальні плани, нема динамічного розвитку конфлікту, а персонажі часто знаходяться в бездіяльності або споглядальному стані. Також, цей фільм нагадав мені «Щоденник сільського священника» Робера Бресона. Стиль фільму аскетичний, адже режисер відкидає те, що автоматично викликає емоцію, щоб глядач спромігся зазирнути в глибину. Режисер продумує все до найменших дрібниць. Він хоче відтворити реальність, яка більша того, що ми бачимо і відчуваємо, змусити нас зазирнути в приховане.
Глядачу, що звик до емоційних прив'язок, цей фільм може здаватись важким для перегляду. Та «Лікування» зачаровує, затягує, хоча змушує нас зустрітись з насильством, що виникає з підсвідомих бажань, змушує визнати присутність монстра, що ховається за милими посмішками, змушує бути чесним з собою та прийняти себе у всій правді.
І як же мені подобається фінал...
Азійське споглядання.
Фільм про один день життя Чхве Хьона, корейця, який викладає в Пекінському університеті. Він приїхав в Корею на похорон свого друга. Йому згадалось, як разом з друзями в чайному будиночку кепкували з дивної картинки на стіні. Цього разу він знову вирішив побувати у тому чайному будиночку. Чхве Хьон вештається містом, спілкується з Юнхі, що пригощає його чаєм. Витонченість актриси Шим Міна так відповідає її ролі, господині чайного будиночка.
Чхве Хьон зустрічається з дівчиною зі свого минулого, дізнається про те, чого не знав. Він потрапляє на посиденьки з випадковими людьми. Можна долучитись до пристрастей провінційного містечка, що мають дивний терпкий смак трагікомедії з домішкою сюрреалізму. Фільм поєднує в собі класику та артхаус.
Ніби релакс, адже все повільно, все спокійно.
Але багато померлих людей, але багато внутрішнього неспокою, але багато незрозумілого.
Реальність, марення, спогади – все тут, все в один ... довгий день.
Я не можу уявити в головній ролі когось іншого, крім Пак Хеіля, бо тільки він вміє так чудово байдикувати, тримати такий відсторонений погляд, так довго і легко мовчати в кадрі. До речі, про кадри.
Яка насолода для очей. Іноді хочеться зупинити перегляд фільму.
Зупинитись, як Чхве Хьон перед малюнком Фена Зікаі – «Люди розсіяні, серп місяця витікає, як вода»
Особливого шарму фільму надає специфічний гумор. Він не завжди явний, прихований, від якого ми відвикли.
Цей гумор смакуєш, як чай, маленькими ковточками.
Так, цей фільм, як хороший жовтий чай. Не дарма Чхве Хьону він так смакує.
А вам?
Продовження касового хіта 2015 року "Ветеран," "Я, кат" — це бойовик-трилер про молодого детектива Пак Сону (Чон Хеін ), який приєднується до групи розслідування насильницьких злочинів і працює з ветераном детективом Со Дочолем ( Хван Джонмін). ). Фільм розповідає про двох детективів, які переслідують серійного вбивцю, що викликає сенсацію.
Коли детективи виявляють, що дивна смерть професора пов’язана з низкою попередніх вбивств, стає зрозуміло, що серійний вбивця на волі. Це викликає шок у країні. Поки команда невтомно працює, вбивця посилює напругу, створює онлайн-відео, та оголошує особу наступної жертви.
Посеред цього хаосу команда залучає детектива-новачка Пак Сону.
Фільм незалежний від першого фільму "Ветеран", що був в такому вже далекому 2015. Головний герой Со Дочоль вже справді ветеран, який жертвує усім в боротьбі зі злочинністю, жертвує своєю родиною, навіть життям. Актор Хван Джонмін чудово показує характер свого персона ... жа. За ним просто цікаво спостерігати, за його вчинками, за його мімікою. Пройшло 10 років з попередньої історії. Со Дочоль усвідомлює, що його переконання та почуття справедливості — і насильницькі дії, які він чинить, іноді завдають шкоди людям, навіть його родині та йому самому. І, коли він бореться з антагоністом, можна сказати, що в певному сенсі він бореться сам із собою.
Чон Хеін в ролі поліціянта, який володіє бойовими мистецтвами – це було не очікувано. Та, на жаль, вже через 20-30 хвилин все стало занадто передбачувано. Але мені не вистачило розкриття характеру Пак Сону. Може, сценарій не дозволив Чон Хеіну більше розкрити персонаж? Що спонукало його вибрати такий шлях?
Цікаво, що режисер більше зосередився не на загальних соціальних проблемах, як у першому фільмі, а на конкретних людях. Незалежно від того, наскільки безнадійним може здаватися суспільство, якщо хоча б одна людина повністю прокинулася, то є зерна надії. Замість політиків, які роблять гучні заяви про порятунок людства, більше надії у звичайних людях, які тихо живуть своїм життям, виявляючи турботу про свою родину, друзів та колег.
Я випадково не виключила фільм, коли почались титри й – така неочікувана сцена. Це натяк на продовження? Та й режисер у своєму інтерв'ю говорив, що має ідеї для третього фільму.
Фільм «Ветеран» досі залишається п'ятим найкасовішим фільмом Південної Кореї.
В чому секрет успішності фільму? Здається, сюжет передбачуваний – корумпована поліція та один порядний поліціянт. А з іншого боку - садист чеболь у третьому поколінні, багатство сім’ї якого робить його недоторканим.
Здавалось би актор Хван Джонмін міг би зіграти хорошого порядного поліціянта, який завжди чинить правильно, але замість цього ми бачимо дивака в приголомшливій початковій сцені. Його методи боротьби зі злочинністю підступні. Він розбишака, але й від того стає реалістичним і дуже переконливим.
Який же прекрасний актор Ю А Ін в ролі розпещеного сина чеболя. Він грає когось настільки глибоко страшного, що здається самим втіленням зла. Він був монстром, але в ньому присутні риси, які були болісно людськими. Це роль, яка викликає гнів не лише на нього, але й на тих, хто дозволив йому вирости таким. Один з них – його помічник, якого грає Ю Хеджін. (В корейському кінематогр ... афі багато хороших акторів, але ці троє кращі з кращих).
Фільм поєднував гумор та захопливий екшн з гострою критикою корупції та нерівності в Кореї, які є актуальними соціальними проблемами країни. Вдале поєднання бойовика про напарників поліціянтів із досить сміливою критикою безсердечності надбагатих, вирізняє його серед інших подібних фільмів. Хоча в суспільстві все не настільки прозоро, як у фільмі, «Ветеран» захоплює глядача. Це жанровий фільм, в якому, як і в багатьох інших корейських фільмах, ще й намішано різних жанрів. Тому сцени бойових сутичок бандитів і поліціянтів бувають кумедними, а інші вражають жорстокістю. Екшн та комедія теж десятиліттями доводили свою виграшну формулу, але схильність Рю Синвана до витонченого абсурду виражена досить сильно. Місцевий бандит у порту, який домовляється про власну схему у вступній сцені, та Со Чоль і його начальники, які хизуються своїми ранами, — це лише два з декількох моментів божевільно легковажного ставлення режисера до жанру, яке могло б зруйнувати історію, але режисеру вдалось збалансувати на межі.
Є сцени, які вражають відвертою байдужістю пересічних людей до подій, які вони бачать. Особливо сильно це показано в останніх сценах фільму. І який же там кумедний Ма Донсок, від якого ми вже починаємо чогось очікувати, з його статурою та зовнішністю. Але «ніт».
Я передивилась цей фільм, коли знайшла його з українським перекладом. Тепер цікаво його порівняти з продовженням «Ветеран 2» (або інша назва «Я – кат»). Після перегляду цього фільму розумію, що в продовженні режисер показав нам, як вступають в суперечність різні визначення справедливості та відплати. Треба передивлятись той фільм теж.
І вкотре шкодую, що ні «Ветеран 2», ні тим більше «Ветеран», ми не маємо можливості побачити в темному залі кінотеатру на великому екрані. На жаль.
Хаясака Акіто — 17-річний талановитий художник. Він наполегливо працює, щоб його картина потрапила на виставку «Ніка», та в його серці виявляють пухлину. Йому прогнозують лише один рік життя. В якийсь момент з’являються думки про самогубство. Та на даху лікарні він помічає дівчину, яка малює. Вона усміхається. Ця зустріч змінила все для двох талановитих молодих людей, приречених на смерть.
Навіщо дивитись фільм про приречених молодих людей зараз, коли ми перебуваємо в небезпеці, коли кожна ніч може бути останньою? Навіщо нам чуже горе?
Але мене цей фільм вразив саме тим, що показує як можна прожити відведений тобі час, прожити, цінуючи тих, хто поруч. Прожити свій час, спостерігаючи за красою світу, який нас оточує. Переживати страждання, але любити і дарувати любов. Навіть посмішка, навіть букетик гербер можуть принести велику радість.
Проста, але незвичайно щира гра акторів Рена Нагасе і Натцукі Дегучі не залишить байдужими. Вони такі молоді, вони такі закохані. Вони ... так хочуть вберегти від страждань один одного і подарувати радість, хоча б ненадовго. Гра акторів видатна, кожен актор має свою особливу харизму, посилюючи емоційний вплив фільму.
Дивно, що цей фільм одночасно розбиває серце, але й лікує рани. Після перегляду залишається тихий смуток, не відчай.
Це неймовірно красивий фільм, красивий не лише історією, але й своєю візуальною частиною. Від першої до останньої хвилини фільму кожен кадр – це майже досконала режисерська та операторська робота. Історія дуже емоційна, заглиблена у тонкощі людських стосунків. Але все виглядає чесно і дуже тонко. Нема надмірного епатажу, або занадто сильних мелодраматичних моментів. Персонажі дуже реалістичні й дуже зворушливі. Широкий спектр емоцій, викликаний фільмом, ще надовго залишається після перегляду.
Розумію, щоб відчути красу цього фільму, все ж потрібно бути хоча б трохи обізнаним з японським кіно. Для мене цей фільм став прекрасним витвором мистецтва, який промовляє до серця та душі, залишаючи незабутнє враження на кожного, хто його дивиться.
В житті не може бути «якби». Іноді так хочеться змінити щось у своєму минулому, щось виправити, сказати комусь слова, які не були сказані, або промовчати, коли було багато лишніх слів. А саме страшне, коли розумієш, що можна було бути там, де трапилось нещастя з близькою людиною і зупинити, запобігти… Бо потім багато, багато років продовжуєш жити з думкою «якби»…
Але в житті не може бути «якби».
Режисер фільму не погодився з цією аксіомою і створив тихий, майже медитативний фільм. Героїня твору Инджо (яку зіграла актриса Лі Чхоа) одержала шанс змінити своє минуле. Якщо у неї вийде, то залишиться живою її дочка. Повертаючись в минуле, вона зустрічає там Хоміна, життя якого теж пов'язане з нею. Шанувальники дорам відразу впізнають актора Хон Джонхьона. Не хочу сказати, що його роль дуже важка, але йому й не потрібно щось особливе робити, бо він дуже харизматичний.
Але цей фільм не був би таким чудовим без музики, музики мрії, музики надії, музики любові. Ця ... музика наповнює кожну клітинку і з нею можна полинути туди, де «якби» можливе, де все можна змінити, або хоча б на мить зустріти того, кого втратив назавжди.