Знайдено 110 результатів 
Прем'єра фільму «Кокухо» відбулася 18 травня 2025 року в Каннах, а в Японії його випустили 6 червня. Він зібрав 128 мільйонів доларів у Японії, ставши найкасовішим японським ігровим фільмом усіх часів.
Я довго не могла зібратись з думками, щоб написати про цей фільм настільки сильно він мене вразив.
Це історія про актора, який БЕЗМЕЖНО любить театр кабукі, який УСВІДОМЛЮЄ свій талант, розуміє наскільки він чудовий актор, готовий навіть продати душу дияволу, щоб сяяти на великій сцені, бо там його місце.
Театр кабукі - це національний скарб Японії, тому японці ставляться до всього, що повязане з кабукі з надзвичайоною повагою. В театральних постановках чоловіки виконують також жіночі ролі. Таких акторів називають оннагата. Вони роками вивчають традиційні жіночі манери, граціозний рух в гета, мовлення вищим тоном. Часто актори передають своє їм'я та майстерність своїм синам.
Я не хочу описувати сюжет. Краса цього фільму не лише у приголомшливих сценах з вистав ка ... букі, а у можливості зазирнути в процес створення вистави, подивитись на підготовку акторів, на їх важку працю. Разом з ними пережити стан занурення у виставу, коли починають накладати грим, коли одягають в костюм, коли звичайна людина стає КИМОСЬ іншим.
Наш головний герой має недоліки, він робить брудні речі, але він теж пережив багато зневаги через своє походження. У нього мало шансів стати кращим актором кабукі, та він прагне цього. Автори фільму не виправдовують негідні вчинки головного героя, вони зосереджені на мистецтві.
Але ж який він самотній... Які сумні його очі. Вони ніби дивляться всередину.
Врешті він став "Кокухо" - національним скарбом, кращим актором кабукі. Його мистецтво досконале. Але він шукає, шукає те, що не можна описати словами.
У фіналі фільму він чує, що його ненавидять багато людей, що багатьом він зруйнував життя заради того, щоб бути на вершині. Проте на сцені він змінює все навкруги і запрошує увійти в інший, прекрасний світ, кличе туди, куди можна потрапити лише з ним. І це дарує людям щастя.
Фільм неймовірно гарний. Чудова робота режисера, оператора. Відтворена атмосфера Японії різних років. Актори вражають своєю грою.
Але найпрекрасніше - це сцени з вистав театру кабукі. Останні 10 хвилин фільму - це майже екстаз.
Неймовірна можливість доторкнутись до прекрасного, до мистецтва, де живе японська душа.
24 листопада 2005 року кабукі був внесений у Декларацію шедеврів усного спадку людства ЮНЕСКО.
Я дуже люблю азійське кіно. Але відчуваю велику різницю між фільмами, які знімали в Азії, наприклад в Японії та Кореї і фільмами з США, створеними режисерами азійського походження. Навіть, якщо там грають чудові актори, ці фільми щось втрачають, стають простішими. А ще з'являється відчуття зверхності, іноді ледь вловиме. Мені важко це вербалізувати, я це відчуваю, коли фільми розповідають про щось важливе. Напевне,в розважальних фільмах це не так. Це хороші фільми, справді, але я занадто люблю азійське кіно, тому мої очікування залишаються марними.
Цей фільм теж був таким. Дуже емоційний, дуже щирий. З хорошою акторською грою, та все ж... Японці були... трохи несправжніми. Я їм не вірила... Проте дуже яскравим був добрий американець, що намагався зробити японців щирішими. Не помітила б цього, якби не передивилась досить багато японських фільмів.
Дивним був для мене також фільм "Минулі життя". Історія цікава, актори чудові... В фільмі досить витонче ... но та стримано показані переваги США перед Кореєю. Сцени в Кореї майже завжди темні, сцени в США – світлі, яскраві.
Розумію, що емігранти повинні виправдати свій вибір, бо інакше вони не зможуть нормально жити.
Їх почуття до країни, яку вони покинули, у їх фільмах стають відчутними.
"Сім'ю напрокат" навіть знімали в Японії, лише один американський актор, але це добротний американський фільм, який добре знятий, продуманий, може викликати сильні емоції... Саме так повинна знімати фільми режисерка яка з 17 років живе в США. Вона вже не "відчуває" Японію.
Розумію, що це не об'єктивна оцінка, це мої особисті відчуття, відчуття людини, яка безмежно любить корейське і японське кіно. Так, саме кіно, не серіали. Цікаво, чи є хтось з глядачів, що відчуває те саме?
Але є зворотній приклад. Німецький режисер Вім Вендерс зняв абсолютно японський фільм "Ідеальні дні".
Подивилась цей серіал. Часом було дуже цікаво, часом трохи просідав сюжет. Та все ж мені сподобалось.
Сподобалось, що люди, які отримали супер здібності, прості, навіть досить дурнуваті. Це чудово, бо від розумних іноді сильно нудить.
Актриса Пак Инбін знову вразила. Молодець, перевтілюється досконало. Здавалось, що не зможе здивувати після "Надзвичайної юристки". Але я її спочатку навіть не впізнала.
Сподобався красень Чха Ину в серіалі. Він холоднуватий в своїх ролях, тут його холодність була доречною. Він такий гарненький, що хай грає, як хоче, бо на нього дуже приємно дивитись. Але його гра стала кращою. Він, як багато корейських акторів, уміє красномовно мовчати і щиро плакати.
Люблю актора Кан Кідуна. Його невеликі ролі завжди яскраві. Працівник соціальної служби з нього вийшов прекрасний.
Як це часто буває в корейських серіалах, настрій змінюється дуже швидко - від скупих сліз до гомеричного сміху, від любові - до ненависті, від розгубленості - до завзяття. ... За ці яскраві емоції люблю корейське кіномистецтво.
Сподобались також спецефекти. О, це вражало, лякало і розважало одночасно. Давно вже не бачила так багато різних цікавих "штучок" на екрані.
Багато цікавих думок та ідей було в кожній з серій.
Цікаво обіграли ідею кінця світу в новорічну ніч 2000 року. Тоді це просто висіло в повітрі, хвилювало розум і великих, і звичайних людей. Але обійшлось...
Є над чим подумати після перегляду, є що згадати.
Ми пишемо не рецензії, а ділимось враженнями. Але у кожного свій життєвий досвід, свій смак, свої вподобання. Це враження від дуже дорослої жінки, яка давно в шлюбі, у якої дорослі діти, яка в якийсь момент перестала бути собою, бо вона дружина, мама, співробітниця, сусідка, жінка середнього віку в транспорті, покупець в супермаркеті і - хто ще? Ой, я ж не про себе, а про героїню фільму. Їй 49, діти живуть окремо, чоловік любить здоровий спосіб життя, а вона любить Францію, французьке вино, сири, які ховає від чоловіка в фільтрі пральної машини. У неї налагоджене нудне життя. Вночі, коли чоловік, який турбується про своє здоров'я, спить, вона дивиться відео про Францію, п'є вино і їсть сир.
Це не спойлер. Це лише початок історії.
Я думала, що це французький фільм, бо так знімають лише французи (хай пробачать мене улюблені корейці). Ця неймовірна легкість і шарм, це чудове поєднання радості і суму, ця насолода їжею, вином, спілкуванням - обожнюю це все у французьких філ ... ьмах.
Актриса Єва Меландер зачарувала мене. Її перевтілення неймовірні. О, як її зрозуміють ті, що в шлюбі вже дуже давно. Її зручний, але зовсім ніякий одяг, її зручне ортопедичне взуття з високими шкарпетками. Її вираз обличчя, на якому немає виразу, немає емоцій, бо вони не потрібні в її житті. А потім - здивування, шок - виявляється можна просто бути собою... Як змінюються її емоції, як змінюється в ній все. Ніби через шкарлупу яйця, в яке її засунули в день шлюбу, пробивається справжня Агнета.
О, який знайомий образ чоловіка Агнети. "Ти не моя Агнета", - каже він їй. Звичайно, він знав "свою" Агнету, його не цікавило, яка вона сама по собі. Я зацінила багато чудових моментів, навіть порухів, навіть поглядів, які здались такими знайомими...
Але я заздрю тим молодим жінкам, які може й не помітять цих промовистих моментів...
Прекрасна роль Ейнара. Чи справді потрібно "свій біль викричати радістю"? Він, який зумів почути і зрозуміти багатьох людей, не зміг почути і пробачити собі, що він не такий, як більшість.
Нам потрібні ті, що люблять нас, але ця любов не повинна нищити особистість.
Ці люди не такі, як ми, - каже чоловік Агнети, - вони французи. Гарно це все показано в фільмі. Французи насолоджуються дрібницями, їжею, танцями, вином, спілкуванням, потакають своїм неймовірним бажанням. Зіткнення менталітетів різних націй показано чудово - з гумором, але досить правдиво.
Люблю жіноче кіно для жінок і про жінок. Та й жанр нетиповий - комедійна драма...
Чому такий низький рейтинг? Бо в Голлівуді так знімати не вміють, вони вміють так, як "Їсти, молитись, кохати", а це зовсім не те. І Єва Меландер аж ніяк не Джулія Робертс.
Тому заздрять)))
Станція метро стала для чоловіка місцем, з якого немає виходу. Спочатку чоловік не помічає нічого дивного в довгому коридорі виходу з метро. Проходить через нього кілька разів, лише потім звертає увагу на табличку з написом «Вихід 8» з вказівниками. Йдучи у вказаному напрямку – він розуміє, що ходить по колу.
Я люблю дивне японське кіно. Вже давно усвідомила собі, що його знімають дивні острівні люди, яких ми не розуміємо. Але саме їх світобачення часто допомагало мені побачити в собі щось нове, зрозуміти щось про себе.
Початок фільму є дуже цікавою частиною фільму. Темний монохромний (?!) вагон метро, де всі мовчки вдивляються в свої телефони. Конфлікт з немовлям, що плаче. Крім того, музика «Болеро» Равеля досконало відтворює саму ідею фільму, бо це довгий твір з великою кількістю повторень теми на різних інструментах, подібно до коридору у «Виході 8». Крім Равеля у фільмі звучить музика Баха та Дебюссі в абсолютно неочікуваних ситуаціях.
Використовуючи тему пошуку ... виходу, автори досліджують екзистенційні теми, показують їх через незрозумілі ситуації. Тому й з'яляються аномалії, символи, тому є гротеск, тому люди іноді виглядають, як андроїди. А прості питання про буденність звучають інакше в цьому контексті. Звичайно, можна цього всього не помітити, тоді фільм буде виглядати нудним, затянутим, простим.
Що мені сподобалось.
- Захопливий звуковий дизайн. Навіть в моєму планшеті звук здавався об'ємним. Уявляю, як це було б в кінотеатрі.
- Візуально чіткий та чистий, без надмірних деталей.
- Сильна акторська гра. Офісна людина здавалась роботом. А погляд головного героя в фіналі стоїть перед очима вже другий день
- Основні людські теми і страхи. Робота, буденність, здоров'я, діти.
- Саспенс (добре, що дивилась вдень).
- Розмивання реальності, занурення в підсвідомі страхи.
Однозначно хороший фільм. Варто подивитися, якщо вам таке цікаво, або ви хочете чогось незвичайного.
Що робить цей фільм дуже цікавим так це навіть не постановка, а прихований сенс усієї езотеричної символіки. Майже кожен епізод можна прокручувати в пам'яті, щоб відчути, осягнути. Якщо ви ніколи не цікавились містикою або езотерикою, то ви або
- здивуєтесь, що світ можна сприймати не розумом, а через відчуття, почуття, інтуїцію,
- скажете, що цей фільм повна фігня, як автор іншої рецензії.
Від нас залежить, чи знаходимо ми підказки, чи звертаємо увагу на деталі, а потім встановлюємо змістовні зв'язки (цей постер представляє одне, той «чоловік, що йде» представляє інше, хлопчик представляє те, і так далі). Про це можна писати дуже багато.
Кожному своє, але я таке люблю.
Running Man - таке шоу існує в Південній Кореї вже з 2010 року. Цього року це шоу з'явилось і в Таїланді. У мене зараз період пізнання тайського кіно та телебачення, тому оминути його не могла. Знайшла в Ютубі і дивлюсь з субтитрами.
Коли починаю іноді говорити, що захоплююсь корейськими чи японськими фільмами, то часто чую, що азіати всі однакові, розрізнити неможливо. З семи постійних учасників шоу - я знала лише одного по серіалам, які дивилась. Я вже не кажу про трьох гостей на кожному шоу. Але я захопилась, я чекаю суботу, щоб побачити новий епізод. Шоу дуже смішне, ігри, в які грають учасники, турніри та забіги з переслідуванням бувають настільки кумедними, що неможливо втриматись від сміху. І після шести переглянутих серій у мене вже з'явились любимчики, яким бажаю перемоги.
Тайці справді дивні люди. Інша культура поведінки відчувається у всьому, навіть в шоу на ТБ. Вони щирі, вони якось дуже радісно посміхаються, вони якось кумедно дивуються. Вони радіють ... один за одного, але й хочуть перемогти.
Так, це ескапізм, так, це комфорт ТБ, так, там багато прихованої та явної реклами, але я хочу відпочити після тижня праці,
після тривог, після проблем, після обов'язків.
Пам'ятаєте, коли ви дуже сильно сміялись, а потім посміхались, згадуючи щось?
У мене це було сьогодні.
Я вже бачила цей фільм раніше. Як і всі фільми режисера Ганеке, він дуже глибокий, дуже важкий для сприйняття.
Важко дивитись фільми, де нема чітких відповдей, де кожна сцена. кожен кадр ставлять питання, викликають неспокій і біль.
Що є милосердям, а що є злом? Яка межа у любові? Що буде далі?
Гра акторів настільки глибока, що віриш їм безумовно, беззастережно. Занурення в життя цієї старої пари, коли переглядаєш фільм в кінотеатрі, відчувається майже не фізичному рівні. Ефект присутності неймовірний. І не можна відмахнутись від питання, а що я зробила би в такій ситуації. Але відповідь лише така "Збережи Боже від такого життя і такого вибору".
Я чудово пам'ятаю фільм, хоча дивилась його давно, може на якомусь фестивалі французьких фільмів. Чи раджу дивитись його? Обов'язково. Такі фільми - то перлини в морі кінематографу. Не можна пропустити нагоду побачити його в кінотеатрі.
Захотілось подивитись щось веселе. Згадала про цей фільм. З радістю передивилась його. Режисер та одночасно сценарист Хван Донхьок, якого ми знаємо за серіалом "Гра в кальмара", може веселитись сам та ще й нас звеселити.
Цікава історія про чарівне повернення в молодість, про здійснення мрії, а потім знову повернення в реальність. Так, звичайна бабуся з важким характером, (яку чудово грає актриса На Мунхі), знову стає молодою. У неї з’явився шанс втілити мрії молодості та допомогти своєму онуку. Дуже цікаво дивитися, як молоденька дівчина повторює міміку, ходу, манеру мови і жести старої, як при цьому сприймає залицяння чоловіків. Речі, які сказала б чи зробила старша людина, виглядають дуже смішно, коли їх робить молода людина. Шім Ингьон добре зобразила молоду жінку, що має вигляд старої. Спостерігати за її ходою було кумедно, і мені особливо сподобалася її невишукана сільська манера. Реакції, які вона отримує на свої ексцентричні відповіді та вчинки, були дуже кум ... едними.
Мені був цікавий життєвий шлях О Малсун та його усвідомлення. Дуже щемливо це було під час виконання пісень. Пісня про дощ надовго стала улюбленою.
О Малсун з теплотою і ніжністю ставиться до сина і онука, але мучить невістку... Дуже смішно ревнує її до онука. До речі, в телефоні контакт онука записаний, як "Мій малюк". Чудовий, неймовірний друг головної героїні, якого грає актор Пак Інхван. Його залицяння такі милі і щирі. Будь-який справжній шанувальник корейських дорам буде потішений камео, що з'явиться у фіналі... Ця сцена мене розсмішила і потішила.
Цей фільм сповнений добротою. Якщо придивитись уважно, то фільм не просто комедія. Він ставить перед нами питання про старість, про пошуки свого місця в житті, про нетерпимість в родині, про здійснення мрій та життєві пріорітети. Але всі сцени зняті дуже цікаво і красиво, діалоги та ситуації кумедні, а тому дивитись фільм дуже легко.
В цьому фільмі дуже гарні пісні. Вони не відпускають, захоплюють душу. Особливо перша пісня про дощ, сумна, але така глибока і лірична. Музику до фільму написав композитор МоГи (모그)
Це один з тих фільмів, що зігріє серце та підніме настрій.
Режисер Кім Джонкван знімає кіно, схоже на картини видатних художників. Це майже завжди цікавий епізод з життя, з прекрасно вибудованими та неймовірно знятими сценами.
Чому люди ходять в картинні галереї, довго стоять біля картини, яка сподобалась, відходять, знову підходять, щось уважно розглядають? Через деякий час повертаються, щоб ще раз поглянути. У вас так було? Колись давно, в Ермітажі, я побачила картину Анрі Матісса «Розмова» (La Conversation). Не знаю, що так вразило мене в цій картині. Вдивлялась в постаті чоловіка і жінки, в насичений синій колір, вслухалась, бо. здавалось, почую про що вони розмовляють. Картина просто причарувала мене.
Такі ж почуття викликав цей фільм. Чотири розмови в кафе, чотири пари людей, що дивляться один одному в очі, підбирають слова, намагаються приховати хвилювання. У кожної пари своя історія, своя причина для зустрічі, своя важка розмова. Цей фільм, ці розмови практично в реальному часі, ці жести, які показують розгубленіст ... ь, або байдужість. Ці погляди, які так багато говорять, ця невловима ніжність, сором'язливість, а іноді прихована глузливість. Вже знаю, що цей фільм я буду передивлятись, вдивлятись, як в ту картину Матісса.
Цим фільмом хочеться милуватись, слідкувати за зміною кадрів, за їх перетіканням, насолоджуватись зміною ракурсу, масштабуванням. Ми дивимось то крізь скло, то з кафе, то спостерігаємо відображення в дзеркалі. Прекрасно.
І не можна відірвати погляд від квітки на столі, яка змінюється, яка зникає. Розмови замовкають. Залишаються почуття.
Шкода, що не знайшла фільм з титрами, а чужі голоси дратували.
І музика, тиха загадкова музика. Вона нагадала іншого француза - Еріка Саті.
Так дивно. Корейське кіно , а пам'яті спливають французи...
Чому люди не прислухаються до своїх почуттів?-питає героїня фільму.
А дійсно – чому?
Іноді з’являється меланхолійний настрій, тоді не хочеться дивитись щось шумне динамічне. Хочеться сумного, але теплого і спокійного. Хай сумного, але не безнадійного. Фільм «Жозе» виявився саме таким.
Вже з перших кадрів зачарував меланхолійною атмосферою і незвичною картинкою. Потім зрозуміла, схоже на фільм «Стіл». Такі ж незвичайні ракурси звичайних речей. Режисер Кім Джонкван не зраджує собі. Знову у нього чуттєва, тиха замальовка з життя. Це про такі історії кажуть «тихий смуток».
Потрібні нам люди з’являються в певний час, у певному місці.
Іноді ці люди з нами на все життя.
Іноді час і простір розділяють нас.
Але вони були в житті, вони впливали на нас, а ми змінювали їх.
І, навіть, якщо зараз вони вже не з нами, яке ж то щастя, що колись вони були поруч.
Яке ж то щастя знати, що вони є, згадувати про них і, попри все, сподіватись на зустріч...
Вони зустрілись випадково. Студент, що шукає свій шлях та дівчина-інвалід, що живе у книжках, ілюзіях, на ... зиває себе Жозе. Їх історія проста, але дуже зворушлива. Але ж чому так сильно чіпляє, може згадується щось своє? Так хочеться знову поглянути їм в очі, послухати про що вони говорять. Їх зустріч була не випадковою, вона багато дала кожному з них. Хоча фільм досить сумний, але не викликає почуття безнадії, бо почуття головних героїв такі щирі, такі світлі. Вони не зникнуть назавжди.
Чудово зіграли Нам Джухьок (남주혁 ) та Хан Джимін ( 한지민). Вони виглядали дуже гармонійно. Актор Нам Джухьок став більш зрілим. О, яка ж чудова сцена, коли він випадково зустрічає Жозе у фіналі фільму. Стільки почуттів на обличчі.
Після вручення Оскарів захотілось подивитись, а що ж у корейців було кращого в минулому році. Я завжди слідкую за премією Блакитний дракон. То, що переможе фільм «Жодного вибору», я не сумнівалась. Шедевр…
Але цікаво, які фільми були номінантами. Один з них саме «Потворний». Режисер Йон Санхо ( «Поїзд в Пусан», «Поклик пекла» та ін.)
Ім Йонґю — сліпий літній майстер гравіювання печаток, якого по всій країні називають «живим дивом» за створення прекрасних робіт, а його син, Донхван, займається рекламою бізнесу. Під час зйомок фільму про батька, Дохвану телефонують з поліції і повідомляють, що знайшли скелетні останки його матері, яка зникла 40 років назад. Існує ймовірність того, що його матір могли вбити. Ім Донхван починає розслідувати смерть матері Чон Йонхі разом з журналісткою Кім Суджин, яка знімала фільм про батька.
«Потворний» — це проста, але вражаюча драма, яка не відпускає після перегляду, після якої почуваєшся розгублено і сумно.
Це саме корейський стиль зні ... мання кіно, який мені дуже подобається. Увесь час ми спостерігаємо, як хороше і погане одночасно існує в людях, ми дуже глибоко занурюємся у важкий людський досвід без загальноприйнятого щасливого кінця. Ми часто не розуміємо способу життя наших предків, навіть наших батьків, але цей фільм дає можливість зазирнути в минуле, щоб відобразити не лише представлену історію, але й суспільство загалом, і спробувати зрозуміти їх. Але й сучасне суспільство виглядає теж не найкращим чином. Погоня за сенсацією, за грошима, наклепи та приховання таємниць – це теж частина вже сучасного життя.
Як же чудово грають корейські актори. Так скупо, так просто і так неймовірно глибоко. Їх емоції правдоподібні та зворушливі.
Яка жахлива таємниця була прихована, яка гидка правда.
Як люди можуть знищувати лише називаючи когось «потворною».
А той, хто не міг судити за зовнішністю, судить за своїми припущеннями та голосами інших. Не чує свого серця.
Також це фільм про суспільство, яке завжди захищає чоловіків. Суспільство, яке засуджує жертву згвалтування і співчуває гвалтівнику. Суспільство, в якому жінка була потворною, бо була бунтаркою, бо наважилась протистояти чоловікам.
Зрештою, ця історія розказана нам, щоб захистити «чоловіка» , навіть після того, як він скоїв жахливі речі, бо чоловік то «скарб чи національний герой».
Досить непоганий вийшов серіальчик.
Чи врятують віртуальні побачення з неймовірними красунчиками від виснаження роботою?
Творці серіалу досить креативно освітили цю тему. Вони створили чудовий віртуальний світ з майже необмеженими можливостями та неймовірно привабливими хлопцями. Со Інгук, Со Канджун, Лі Сухьок та ще бонусно декілька топових корейських красунчиків змусять прискоренно битись серця дорамниць. Джису з Blackpink в ролі Со Міре мені сподобалась. Вона була щира, розумна, кумедна, іноді розгублена.
Було багато смішних ситуацій на роботі, відносини з керівництвом, колегами, начальником – все було цікаво. Серіал красиво знятий, навіть офіс виглядає привабливим. Красиві міські краєвиди з гарною підсвіткою, з листям вишні, що ніжно падає, з морем в Пусані. Все створює романтичний настрій.
10 серій продивилась швидко. Настрій був чудовий.
Непогано, щоб розслабитись та відпочити від нудних буднів.
А, може, в чомусь і себе можна впізнати…
«Троянда зради/ 배반의 장미» режисер Пак Джинйон
Саме так можна перекласти корейську назву фільму.
Отже, одного весняного вечора захотілось подивитись комедію. Здивував сюжет – фільм про трьох чоловіків та жінку, зневірених життям, які захотіли разом вчинити самогубство. Я вже бачила декілька фільмів з таким сюжетом, але хіба це сюжет для комедії?
Режисер грається зі смішними деталями. Вони скрізь - у компоновці кадрів, у діалогах, у локаціях, де перебувають головні герої, в чудовій акторській грі. Герої розповідають про свої життєві труднощі, про свої втрати, або страхи. Тому в фільмі багато й сумного , але через люблячий іронічний погляд режисера ми дивимось на все трохи інакше. І в якийсь момент раптом починаємо відчувати шалену жагу життя. Радісні кольори, кумедна акторська гра, неочікувані повороти сюжету створюють неймовірний вінегрет з різних жанрів кіно. І посмішка вже не згасає, і життя вже не здається таким сумним...
Неочікувано, але дуже приємно.
ЙОНДО 욘더 режисер Лі Джунік
Дія серіалу розгортається в 2032 році. Головний герой Кім Джехьон не може забути свою померлу дружину.
Раптом одержує від неї таємничого листа і зустрічається з нею в якомусь незвичайному місці..
Наукова фантастика — це жанр, у якому важко розібратися, та в якому важко знімати фільми. Або мало інформації, щоб зануритись у створений світ, або все надмірно. «Йондо» вдалося втримати рівновагу від початку до кінця. Однак стрижнем серіалу є не фантастика, а роздуми про людське життя. Як можна досягти щастя? Що надає життю сенс? Як боротися з горем? Чи можна підготуватися до смерті? Також, наскільки етично зловживати людським болем?
Цей серіал – прекрасний витвір мистецтва. Приголомшлива операторська та режисерська робота захоплює.
Сподобалося все – ракурси, освітлення та використання кольорів, правильне використання крупних планів і уповільненого руху, обертання камери, яким ніколи не зловживали. Тонкі та добре розроблені спецеф ... екти. Зверніть увагу на світло в кадрі. Багато подій фільму відбувається ввечері або вночі. І світло в кадрі не від ліхтарів чи інших освітлювальних засобів, не від Місяця. Таке враження, що джерелом світла стають люди, що є в кадрі. Цей фільм медитатитвний з безліччю деталей, притаманних корейському кіно.
Мені сподобалась музика. Серіал ставав аж моторошно атмосферним, деякі сцени здавались реальними до сліз.
За сюжетом, в Кореї дозволили евтаназію. А ще стало можливим підписати певний контракт, щоб після смерті спроектувати своє майбутнє на підставі самих зворушливих і пам'ятних моментів і жити «десь там». Приблизно так можна перекласти корейську назву фільму. Не знаємо де це місце, та чи існує взагалі. Але це місце – де зупиняється час і щастя стає вічним.
Страшно уявити світ, де люди застрягли в оманливій реальності, в своїх ілюзіях та мріях. Відчайдушна потреба тримати поряд своїх близьких, може привести до розмитості самого поняття «реальність». Наука постійно розвивається. А «Кінцева мета науки створення раю», - говорить один з головних героїв фільму.
Ніяких відповідей… Кожен вирішує сам… Та чи сам?
Візуально приголомшливий мінісеріал про смерть, про втрату коханої людини. Поєднання неймовірної краси, чудової режисерської та акторської роботи з надзвичайно важкою темою робить його глибоким і загадковим.
Режисер Лі Джунік
Видатний майстер кіно, режисер таких знаменитих фільмів, як «Король і блазень» (2005), «Трон» (2015), «Пак Йоль» (2017) і, звичайно, «Книга риб» (2021). Його фільми завжди були номінантами та переможцями престижних корейських кінопремій. І це його перший досвід «малого екрану». Але хронометраж серіалу невеликий, як сучасний голлівудський фільм.
Актор Шін ХаҐюн
Не гарненьке лице, а внутрішня сила і геніальна акторська гра. Він досить стриманий, і водночас емоційний. Міміка та жести чіткі, зрозумілі. Як це взагалі можливо, щоб він продовжував дивувати мене своєю майстерністю? Де межа його таланту? Неймовірний актор. Навіть не буду перераховувати фільми й серіали, бо це потягне на окремий допис.
Актриса Хан Джимін.
Тільки недавно подивились чудовий фільм «Щасливого Нового року». А яка тонка гра в фільмі «Жозе». Та ще й мої улюблені фільми «Два промінчика світла», «Магазин Чансу».
«Прекрасні моменти цінні тому, що саме цей момент ніколи не повернеться».
Цей серіал здивував. Не очікувала, що буду дивитись щось таке цілих 12 серій. Та все ж, чому він мені сподобався?
Цікава історія. Звичайно, якщо серіал про судові процеси, то будуть чесні та нечесні судді, прокурори, адвокати. Будуть важкі кримінальні справи з сильними світу цього. Але я не очікувала, що першою буде справа про собаку, про старих та нових власників. Аж так? Ви думаєте, буду таке дивитись? Та завернули дуже цікаво. З кожною серією напруга лише наростала, що не так часто буває в подібних серіалах.
Чудова гра акторів. Особливо хочеться відзначити головного героя Кан Тавіта, якого грає Чон Кьонхо. Це було феєрично, неймовірно. Він збивав з пантелику своїми вчинками, своєю поведінкою. Їм або захоплюєшся, або ненавидиш. Вся команда адвокатів ProBono теж харизматичні та унікальні. Приємно було побачити багато знайомих облич та потішитись їх грою.
Емоційність. Завжди є скривджені долею люди, які шукають правду в суді. Цей серіал не був сльозливо-драматичним, в ... ін викликав іншу реакцію - потрібно боротись, не втрачати надію. Бо, навіть, якщо ти програєш, той, що прийде боротись після тебе, вже буде вище на одну сходинку. Ця думка потішила. Загальний оптимізм серіалу попри постійні труднощі, не здається звичайною бравадою.
Візуальна складова. Серіал ще й дуже гарний. Герої часто збираються відпочити, випити та побазікати біля струмка Чхонгечхон, що є окрасою Сеулу. Кадри вечірнього міста мальовничі, викликають захоплення.
Мені сподобалось. Хоча розумію, що в житті все не так прекрасно. Та все ж хочеться дивитись серіали про хороших людей і в глибині душі вірити, що таких людей більше ніж поганих.