Знайдено 117 результатів 
Захоплення азійським кіно врешті привело мене до BL-серіалів. Деякі з них справили настільки глибоке враження, що змусили задуматись над цим феноменом - любов'ю жінок до жанру BL.
Що мені подобається... Перше - це рівність стосунків. Немає гендерної складової, нема класичного розподілу ролей та стереотипних очікувань. В таких серіалах менше токсичних сюжетів, вони фокусуються на зародженні почуттів, турботі та взаємній підтримці. Перегляд BL-серіалів є певною зоною комфорту для жінок, бо немає об’єктивізації жінки, яку ми відчуваємо в класичних серіалах. Можна просто насолоджуватись романтикою, або співпереживати в напружених моментах, проте це не проектується на власний, іноді травматичний досвід. Зосередженість на емоційній близькості, на пошуках взаєморозуміння близька та зрозуміла глядачкам. Крім того, в таких серіалах (особливо тайських та корейських) знімаються дуже привабливі актори. Тому візуальна естетика теж на висоті.
«Синдром вигорання» вдало поєдн ... ує тему сучасного психологічного виснаження від роботи, тему пошуків себе, свого призначення в цьому світі з класичним любовним трикутником. Він точно сподобається тим, хто втомився від наївних історій про кохання і шукає глибоку, емоційно напружену історію про дорослі стосунки, де кожен із трьох героїв намагається заповнити порожнечу у своїй душі.
Отже, Джіра, молодий бідний художник приходить до бару, де зустрічаються виснажені життям люди, та знайомиться там з програмістом Пхімом, з яким відразу знаходить спільну мову, та який приваблює його. Також Джіра отримує дивну роботу – бути обличчям бізнес-магната Ко, представляти його на бізнес-зустрічах та публічних заходах.
Джіра погоджується на цю авантюру й опиняється в епіцентрі бурхливих подій, розриваючись між двома абсолютно різними чоловіками
• Пхім — ідеальний, турботливий та комфортний хлопець.
• Ко — нестерпний, суворий бос, який водночас розпалює пристрасть та надихає митецьку натуру Джіри.
Ця напружена історія є болючим віддзеркаленням реальності 2025 року. Замість солодких побачень глядачу пропонують занурення у світ капіталістичного цинізму, хронічної втоми та самотності. Дивна робота, на яку погоджується Джіра — створює шикарну метафору втрати власної ідентичності. Те, що починається як вимушена ділова угода, швидко перетворюється на складне дослідження особистих кордонів і маніпуляцій, супроводжується пристрастю та натхненням, болем та насолодою. Розмови Ко і Джіри схожі на розмови глухого зі сліпим. Один беземоційний, у вчинках керується лише вигодою. Інший, Джіра, сповнений натхнення. Він сам дивується, чому "емоції та мистецтво непередбачувані. Добрі речі не завжди надихають, а погані стають джерелом натхнення" І протистояння двох таких різних людей робить лакорн абсолютно несхожим на інші.
В серіалі немає абсолютно позитивних чи негативних героїв, усі вони мають «сіру» мораль і власні психологічні травми.
Джіра (Ган Аттапхан): Тонка і видатна акторська робота. Його персонаж лише здається беззахисною жертвою, але насправді він може маніпулювати оточенням заради натхнення та виживання. він йде за своїм серцем, за своїм покликанням.
Ко (Офф Джумпол): Напевно, найкраща та найсерйозніша роль Оффа за всю його кар'єру. Його Ко — це уособлення холодного капіталізму та соціофобії, під маскою яких ховається сильна вразливість і потреба бути прийнятим. Їхня хімія з Ганом відчувається інтенсивною та справжньою.
Пхім (Дью Джірават): Харизматичний айтішник, який з першого погляду здається ідеальним романтичним комфортним. Та не все так прсто.
Режисерка Ануча Буньяватана створила неймовірно красиву картинку. Кожна локація має свою специфіку, підкреслює характер персонажів. Це і чудовий квітковий балкон Джіри з живими квітами і захаращений неймовірно дорогий пентхаус Ко, або мінімалістична квартира Пхіма з неймовірно дорогою акустичною системою. Приглушені інтер'єри використання метафор квітів і вина під час зближення героїв підкреслюють артистичну тематику серіалу. Саундтреки з незалежною музикою ідеально доповнююють меланхолійний настрій. Майже всі композиції, що звучать в лакорні сподобались, продовжую слухати їх в Spotify
Режисерка підвела історію до того, що справжнє кохання — це не про пошук «ідеальної картинки», а щось набагато серйозніше. Фінал не є класичним солодким «хепі-ендом» — він зрілий, складний і фокусується на зціленні героїв від їхнього внутрішнього вигорання.
Фінал вразив мене. Це було неймовірно чуттєво, гарно, правдиво. Чи є майбутнє у стосунків холодного капіталіста Ко та пристрастного художника Джіри? Ніхто не знає відповіді.
Події серіалу відбуваються в альтернативній сучасній Кореї, де конституційна монархія продовжує визначати правила життя. У центрі сюжету — спадкоємиця могутньої корпорації Сон Хіджу та принц Ліан. Вона має гроші, вплив і непохитний характер, але не може отримати суспільного визнання через своє походження. Він народився у королівській родині, однак усе життя залишається в тіні старшого брата. Їхня зустріч стає початком історії, у якій почуття стикаються з обов'язком, традиціями та боротьбою за право самим обирати власне майбутнє. Це досить гарна казкова історія.
Я не дума, що буду писати про цей серіал, але після перегляду поверталась до нього багато разів, щоб ще раз «посмакувати» деякі сцени, вдивлятись, вслухатись. На щастя, знайшла серіал з субтитрами, щоб слухати голоси героїв.
Сюжет досить передбачуваний. Шлюб за розрахунком призводить до справжнього кохання. Але, щоб глядачі повірили в розвиток почуттів, акторська гра та хімія між акторами повинна бути ідеально ... ю. Айю створює образ сильної, розумної й незалежної жінки, яка не боїться відстоювати свої бажання, але ніколи не відчувала справжньої турботи і тепла. Вона вперше стикається з почуттями, що не можна купити чи контролювати. Її дивує, коли принц проявляє ніжність до неї, турбується про неї.
Бьон Усок грає стриманого, делікатного принца з ніжним серцем, що приховує внутрішню самотність за бездоганними манерами. Його принц говорить небагато, але погляди, мовчання й ледь помітні усмішки розповідають більше, ніж довгі діалоги. Актор переконливо показує внутрішню боротьбу людини, яка все життя жила за правилами, але зрештою наважується слухати власне серце.
Кожна сцена з ними – то насолода. Немає награності чи надмірної театральності: кожен дотик, усмішка чи випадковий погляд наповнені теплом і довірою. Розумію, що не всім подобаються довгі кадри, де лише погляд очей, де лише сором’язливі усмішки та ніжні доторки рук. Навіть в поцілунках, здається, більше ніжності ніж пристрасті. Це така рідкість для сучасного кіно.
Виконавиця ролі королеви Гон Синйон створила один із найсильніших образів серіалу. Її гра вражає стриманістю й точністю. Королева постає жінкою, яка звикла приховувати власні почуття за бездоганною поставою та королівським етикетом. Особливо захоплює те, як акторка передає внутрішній конфлікт своєї героїні. В одній сцені вона — непохитна правителька, яка ставить інтереси монархії понад усе, а вже за мить у її погляді з'являється біль матері, що переживає за долю свого сина. Акторка створює ауру сили й гідності, яка змушує інших персонажів реагувати на неї ще до того, як вона промовить хоча б слово. Саме така майстерність — коли емоції передаються не словами, а мовчанням і поглядом — вирізняє справді високий рівень акторської гри, що притаманний багатьом корейським акторам.
Образ прем'єр-міністра став одним із найцікавіших у серіалі завдяки блискучій акторській роботі. Стів Но майстерно створює персонажа, якого неможливо оцінити однозначно. За бездоганними манерами, ввічливою посмішкою та спокійним голосом приховується холодний стратег, який завжди прораховує свої кроки на кілька ходів уперед. Особливо вражає вміння актора працювати з деталями. Він майже не підвищує голос і не вдається до надмірної емоційності, але навіть коротка пауза, стриманий погляд чи ледь помітна посмішка змушують відчути приховану загрозу. Актор настільки впевнено володіє кадром, що навіть мовчазна присутність його героя змінює атмосферу сцени.
Він переконаний, що кохає Хіджу, але його почуття нерозривно пов'язані з бажанням володіти нею та контролювати її життя. Саме тут проходить межа між любов'ю і одержимістю. Прем'єр-міністр не може змиритися з тим, що Хі Джу обирає принца. Він продовжує будувати плани, маніпулювати ситуацією та намагатися змінити її рішення.
Другорядний акторський склад також заслуговує на похвалу. Кожен персонаж має власний характер і мотивацію, завдяки чому королівський двір не виглядає лише красивою декорацією, а постає живим світом зі своїми конфліктами, амбіціями та таємницями.
Особливе захоплення викликає візуальна складова серіалу. Розкішні палаци гармонійно поєднуються із сучасною архітектурою Сеула, м'яка операторська робота створює майже казкову атмосферу. Теплі золотисті відтінки в палацових інтер'єрах підкреслюють велич монархії, тоді як холодні сині й сріблясті кольори в політичних сценах посилюють відчуття інтриг і боротьби за владу. Завдяки цьому навіть без слів глядач легко відчуває емоційний настрій кожного епізоду.
Не менш вражають образи героїв: кожен костюм не лише підкреслює статус персонажа, а й ненав'язливо розкриває його характер. Тому цей серіал хочеться не просто дивитися, а розглядати. Він дарує естетичне задоволення майже в кожному кадрі й ще раз доводить, що сучасні корейські дорами вміють розповідати історії не лише словами, а й мовою образів.
Водночас серіал не позбавлений недоліків. Для мене вони несуттєві, а моя рецензія вже й так зандто довга.
Цікава ситуація з історичними помилками. Прискіпливі корейські глядачі засудили неправильну корону, вигуки під час коронації. Головні актори навіть вибачались, а в серіал внесли зміни. Хотілось би, щоб і ми так знали свою історію та слідкували за її відтворенням в кіно.
Отже, цей серіал зацікавить тих, хто любить романтичні історії, хто насолоджується спогляданням промовистих деталей, спогляданням краси почуттів, хто хоче поринути в красивий світ, де живе кохання,
Десь читала, що багато успішних голлівудських фільмів - це ремейки. Ось, наприклад, фільм «Спочатку дами» (відомий також за назвою «Леді вперед» / Ladies First) є ремейком французької комедії «Я не проста людина» (оригінальна назва — Je ne suis pas un homme facile) 2018 року. Французи більше зосередились на коханні та сім'ї, а не на підлеглих та начальниках. Отже, рекомендую подивитись і цей фільм.
Комедія «I Am Not an Easy Man» (оригінальна назва Je ne suis pas un homme facile, 2018) починається як легка фантастична історія, а закінчується несподівано серйозною розмовою про гендерність та упередження, романтика стає сатирою, та все ж залишається доброю, притаманною саме французькому кіно. Режисерка Елеонор Пурріа пропонує простий, але дотепний експеримент: що буде, якщо самовпевнений сексист потрапить у світ, де жінки керують усім, а чоловіки опиняться на їхньому місці? Це досить смішний жіночий погляд.. Гумор фільму працює саме тому, що він не будується на дешевих жа ... ртівливих перевдяганнях. Найсмішніше тут — абсолютна серйозність персонажів. Коли чоловік з дитиною на кухні, а дружина з дочкою дивляться футбол, або жінки розвалюються в кріслах та свистять услід чоловікам, або пояснюють, що «чоловіки занадто емоційні для керівних посад», сміятися хочеться голосно. Та через кілька секунд приходить незручне усвідомлення: багато цих реплік ми вже чули в реальному житті — тільки навпаки.
Головний герой Дем'єн — людина, яка щиро вважає себе чарівним, хоча насправді поводиться так, ніби слово «рівноправність» — це нова модель пральної машини. Після нещасного випадку він потрапляє до альтернативної реальності, де правила гри змінилися. Тепер саме чоловіки стають об'єктами недоречних компліментів, оцінювальних поглядів і поблажливого ставлення. Венсан Ельбаз чудово показує шлях героя від самозакоханого красеня до людини, яка вперше в житті починає дивитися на світ очима інших людей. Його розгубленість виглядає настільки природно, що іноді хочеться сказати: «Ласкаво просимо в нашу жіночу реальність, друже».
Дем'єн закохується в Александру саме тоді, коли його звичний набір «мачо-прийомів» раптом перестає працювати. Виявляється, харизма без поваги коштує небагато, а красиві слова не рятують, якщо не вмієш слухати. Кохання стає для нього найскладнішим і водночас найефективнішим курсом із людяності.
Стрічка не перетворюється на лекцію про фемінізм, режисерка втримала рівновагу, вона ніби показує реальність в дзеркалі, яке перевертає все догори дригом. Звісно, світ у фільмі навмисно перебільшений, але саме ця карикатурність допомагає побачити знайомі стереотипи під новим кутом.
«Я не проста людина» — це комедія, після якої можна одночасно сміятися, ніяковіти й сперечатися. Вона не пропонує простих відповідей і не намагається когось повчати. Вона показує стереотипи та упередження нашого світу.
Це кіно, яке навмисно руйнує звичні уявлення про романтичні історії. Уже сама назва натякає на парадокс: чи можливий роман без кохання? Фільм відповідає на це запитання своєрідно, з теплим гумором. Головні ролі виконали Чон Чонсо та Сон Сокку. Я дуже люблю цих акторів, тому зустріч з ними завжди радує. Цікаво, що це жіночий погляд на стосунки від режисерки
Чон Кайон.
Сюжет починається досить просто: двоє самотніх людей знайомляться через застосунок для знайомств. Вони втомилися від невдалих стосунків, розчарувань і взаємних очікувань, тому вирішили не будувати «серйозних» планів. Та поступово між ними виникає емоційний зв'язок, який неможливо пояснити лише фізичним потягом чи дружньою симпатією. Саме ця природність розвитку почуттів і стає головною силою картини.
Дивує те, наскільки сучасно фільм говорить про стосунки. Герої не схожі на ідеалізованих персонажів класичних романтичних комедій. Вони невпевнені у собі, мають фінансові труднощі, професійні розчарування, емоцій ... ні травми та страх близькості. Вони помиляються, часом егоїстично, але здаються живими й знайомими. Їхні діалоги звучать природно, без театрального пафосу, а незручні ситуації викликають не сором, а щиру усмішку.
Особливу увагу варто приділити акторській грі. Чон Чонсо створює образ незалежної, різкої, але внутрішньо вразливої молодої жінки, яка намагається захистити себе від нових розчарувань. Сон Сокку чудово доповнює її своїм стриманим і дещо незграбним героєм. Їхня екранна хімія не будується на гучних романтичних сценах — вона народжується з дрібниць: випадкових поглядів, незручного мовчання, іронічних жартів та поступового взаємного прийняття.
Окремо заслуговує на похвалу режисура. Чон Кайон не намагається зробити історію драматичнішою, ніж вона є. Вона уважно спостерігає за героями, але й дозволяє глядачеві самому робити висновки. Камера не відволікає ефектними прийомами, а музичний супровід лише підкреслює атмосферу великого міста, у якому люди можуть бути самотніми навіть серед натовпу.
Гумор у фільмі специфічний. Він дорослий, інколи відвертий, але ніколи не переходить у вульгарність. Багато комічних моментів виникають із реальних життєвих ситуацій, знайомих кожному, хто хоча б раз користувався сервісами знайомств або переживав невдалі стосунки. Саме тому сміх тут часто поєднується із легким сумом.
Звісно, фільм може не сподобатися тим, хто очікує класичної казкової історії з численними романтичними жестами або бурхливими сюжетними поворотами. Його ритм спокійний, а основний акцент зроблено не на подіях, а на розвитку характерів і взаємин.
Є багато фільмів та серіалів про месників, які вбивають злочинців, котрим вдалось уникнути правосуддя.
Цей серіал зацікавив сюжетом та режисерською роботою, що нагадала мені стиль улюбленого корейського режисера Лі Мьонсе, його фільм «Сховатись ніде» 1999 року. Режисер серіалу Лі Чанхі використовує поп-арт естетику, сюрреалістичний монтаж та гру з простором.
Минуле та сучасне, галюцинації та реальність, зміна віку, стану – все чудово. Захаращені вузькі вулиці викликають безнадію, вузькі коридори або маленькі кімнати підкреслюють пригніченість. В той же час сцени з родиною яскраві і теплі.
У моменти небезпеки чи занесення знаряддя вбивства час у кадрі майже зупиняється. Глядач бачить кожну краплю поту чи бризку крові в супер-слоумо. Це передає змінений стан свідомості І Тана, коли його інстинкти загострюються.
Операторська робота захоплює. Ту не лише майстерно зняті сцени бійок, не лише візуально неймовірні локації, чудові ракурси та насичені кольори. Я давно не бач ... ила в серіалах таку цікаву форму, такий яскравий візуальний ряд, неймовірну енергетику. Використання незвичних ракурсів (камера на підлозі, погляд очима собаки або знизу вгору через скляний стіл) вибиває глядача з зони комфорту. Простір навколо героя здається викривленим і ворожим.
І як же не згадати музику серіалу. Жорстокі, криваві або глибоко трагічні сцени розгортаються під життєрадісну, легку поп-музику чи класичні мелодії. Цей прийом підкреслює назву серіалу — це «парадокс», де жахливе стає буденним.
Серіал повністю руйнує класичне уявлення про добро і зло, перетворюючи етику на криве дзеркало. І Тан не обирає шлях месника свідомо — цей вибір робить за нього сам Всесвіт. Кожна його жертва виявляється жахливим злочинцем (педофілом, серійним убивцею тощо), а докази проти самого І Тана містичним чином зникають. Серіал ставить радикальне питання: чи залишається вбивство гріхом, якщо воно є актом вищої справедливості? І Тан опиняється в пастці парадоксу, де його монструозні вчинки роблять світ чистішим, звільняючи його від юридичної відповідальності, але прирікаючи на моральне пекло. Актор Чхве Ушік неймовірний в цій ролі. Мені дуже подобається, що йому вдалось вирватись з амплуа закоханого парубка. Ми спостерігаємо за його небезпечною трансформацією: від переляканої жертви обставин до вершителя доль людей. Режисер використовує багато цікавих ефектів, щоб показати психоделічний стан головного героя І Тана, який випадково стає серійним убивцею. Серіал майстерно копіює прийом Лі Мьонсе — довгі статичні плани раптово вибухають надшвидким монтажем під час сцен убивств, створюючи ефект панічної атаки А потім – знову відчай і страх.
Моральний вибір стоїть і перед детективом Чон Нангамом (актор Сон Соку). Він представляє закон, але бачить, що система сліпа і безпорадна перед справжнім злом. Він постійно балансує між обов'язком поліцейського та особистою жагою помсти. Детектив дратує своєю поведінкою, вічною жуйкою в роті, недбалим виглядом, суворістю до підлеглих, непокорою.
Колишній детектив Сон Чхон (у виконанні Лі Хіджуна) — є ідеальним антиподом І Тана. Якщо І Тан вбиває через містичне інтуїтивне чуття, то Сон Чхон — це раціоналізоване, садистське і абсолютно свідоме зло, яке прикривається маскою справедливості. Якщо І Тан страждає від почуття провини, то Сон Чхон повністю позбувся емпатії. Сцени з Сон Чхоном позбавлені витонченості. Камера фіксує його важкі, незграбні, але смертоносні рухи. Використовується брудне, тепле, жовтувате світло підвалів і занедбаних будівель, що підкреслює його фізичну та моральну гниль (він хворий на діабет, його тіло руйнується. Його знімають з дуже близької відстані (екстремальні великі плани), акцентуючи увагу на божевільному погляді, шрамах та зморшках, що створює відчуття тваринної загрози.
Сон Чхон — це деконструйована і оголена ідея самосуду. Якщо І Тан — це витончений "янгол смерті" у стилі поп-арт, то Сон Чхон — це брудний, кривавий м'ясник. Його образ доводить головну тезу серіалу: будь-яке виправдання насильства "вищою метою" рано чи пізно гниє зсередини, перетворюючи праведну лють на банальний садизм.
Іноді серіал трошки провисає, особливо у сценах в Пусані.
Але багато роздумів головних героїв, їх внутрішні монологи, на мій погляд, зробили серіал гибшим. Це не просто кримінальний детектив, а загорнутий у кривавий поп-арт роздум про природу зла. Успадкувавши від Лі Мьонсе візуальний радикалізм, автори серіалу доводять: там, де закінчується закон, не починається справедливість — там починається хаос. Фінальні кадри не дають відповідей, а лише залишають глядача наодинці з головним парадоксом: чи можна очистити світ від бруду, якщо твій єдиний інструмент — це кров на власних руках?
І поки І Тан продовжує свій нескінченний біг у лабіринтах провини, ми розуміємо: від цього вибору сховатися ніде.
Фільм, від якого нічого особливого не очікуєш, раптом стає подією дня, бо подарував хороший настрій, здивував карколомними трюками, бійками, абсолютно безглуздим сюжетом та безліччю смішних деталей.
Хван Чуншік, поліцейський, який працює у відділі боротьби з наркотиками, нарешті ловить наркобарона Ма Доджуна. Але його успіх триває недовго. Невдовзі після захоплення Ма Доджуна його дружина викрадає колишню дружину Чуншіка, Сіне, та їх дочку. Про це дізнається теперішній чоловік Сіне. Обидва чоловіки вирушають рятувати дружину та дочку.
НАСТАЄ ХАОС!!
Я не встигала лякатись, бо в самих страшних моментах режисер розставляв «пастки сміху», в які я постійно потрапляла.
Купа татуювань з фізики та хімії на спині наркобарона, руль, що відпадає в самий неочікуваний момент, кіт, який сидить на дорозі, шнур для переливання крові, згорнутий у формі серця - і це самі безневинні смаколики. Я знала, що це буде весело 😂 Я втратила рахунок, скільки разів сміялась.
Екшн-сц ... ени були добре зрежисованими. Виконано все було дуже якісно, а кумедні моменти знімали напругу.
Це яскравий приклад бездумної комедії-бойовика, створеної для того, щоб розважати глядачів. Мене приємно дивує, що якість корейських фільмів на Netflix зростає. У цьому фільмі знялося багато талановитих акторів, які щоразу, коли з'являлись на екрані, запалювали все своєю харизмою та індивідуальністю. Режисер доклав чимало зусиль, щоб дати кожному шанс проявити себе. Головні та другорядні актори повністю віддаються своїм ролям і, здається, чудово проводять час.
Якщо ви шукаєте щось цікаве, щоб подивитися цими вихідними, спробуйте!
Ю Джесок – це жива легенда корейського телебачення. Його називають «ведучим нації». Його реаліті-шоу неймовірно популярні в Кореї та за її межами. Ось і на Нетфліксі вже друге його шоу.
Корейською називається "Кемпінг Джесока".
Багато корейських телешоу мають неймовірну теплоту, співчуття та повагу до звичайних людей. Я розумію, що потрапити на таке шоу може не кожен, що в людини має бути щось, чим можна зацікавити інших людей. Але допомогти звичайній людині розкритись перед камерою, подолати сором’язливість, подолати комплекси може не кожен ведучий.
У цьому шоу мені сподобалось все – чудові локації, цікавий імпровізований готель, облаштована територія. Мені сподобалось, як був показаний процес прийому гостей, розселення, приготування їжі. Корейці вміють приголомшливо знімати процес приготування, вони також дуже смачно їдять, викликають посмішку своєю любов’ю до рамену та кімчі.
Готелем заправляє Ю Джесок. Йому допомагають Лі Квансу, його постійний співведучи ... й, красень принц актор Пьон Усок та постійна учасниця багатьох шоу Джи Єин. Ця четвірка подарувала мені багато радості. Вони дуже безпосередні в спілкуванні, кумедні, наприклад Ю Джесок та Лі Квансу заздрили молодості та красі Усока, на якого «западала» вся жіноча частина гостей готелю.
Та головне в цьому шоу саме неймовірна теплота відносин між людьми. Ніби на три дні гості кемпінгу потрапляли в інший світ, де можна робити, що хочеш, спілкуватись, дуркувати, грати в дитячі ігри, веселитись до сліз і плакати від глибокого розчулення. Як це вдалось творцям шоу - не уявляю.
Але після перегляду серце наповнене спокоєм, добром та любов’ю, чого так не вистачає на щодень пересічному українцю, особливо зараз.
Дякую, дорогі корейці за щастя, яке пережила з вами.
Прем'єра фільму «Кокухо» відбулася 18 травня 2025 року в Каннах, а в Японії його випустили 6 червня. Він зібрав 128 мільйонів доларів у Японії, ставши найкасовішим японським ігровим фільмом усіх часів.
Я довго не могла зібратись з думками, щоб написати про цей фільм настільки сильно він мене вразив.
Це історія про актора, який БЕЗМЕЖНО любить театр кабукі, який УСВІДОМЛЮЄ свій талант, розуміє наскільки він чудовий актор, готовий навіть продати душу дияволу, щоб сяяти на великій сцені, бо там його місце.
Театр кабукі - це національний скарб Японії, тому японці ставляться до всього, що повязане з кабукі з надзвичайоною повагою. В театральних постановках чоловіки виконують також жіночі ролі. Таких акторів називають оннагата. Вони роками вивчають традиційні жіночі манери, граціозний рух в гета, мовлення вищим тоном. Часто актори передають своє їм'я та майстерність своїм синам.
Я не хочу описувати сюжет. Краса цього фільму не лише у приголомшливих сценах з вистав ка ... букі, а у можливості зазирнути в процес створення вистави, подивитись на підготовку акторів, на їх важку працю. Разом з ними пережити стан занурення у виставу, коли починають накладати грим, коли одягають в костюм, коли звичайна людина стає КИМОСЬ іншим.
Наш головний герой має недоліки, він робить брудні речі, але він теж пережив багато зневаги через своє походження. У нього мало шансів стати кращим актором кабукі, та він прагне цього. Автори фільму не виправдовують негідні вчинки головного героя, вони зосереджені на мистецтві.
Але ж який він самотній... Які сумні його очі. Вони ніби дивляться всередину.
Врешті він став "Кокухо" - національним скарбом, кращим актором кабукі. Його мистецтво досконале. Але він шукає, шукає те, що не можна описати словами.
У фіналі фільму він чує, що його ненавидять багато людей, що багатьом він зруйнував життя заради того, щоб бути на вершині. Проте на сцені він змінює все навкруги і запрошує увійти в інший, прекрасний світ, кличе туди, куди можна потрапити лише з ним. І це дарує людям щастя.
Фільм неймовірно гарний. Чудова робота режисера, оператора. Відтворена атмосфера Японії різних років. Актори вражають своєю грою.
Але найпрекрасніше - це сцени з вистав театру кабукі. Останні 10 хвилин фільму - це майже екстаз.
Неймовірна можливість доторкнутись до прекрасного, до мистецтва, де живе японська душа.
24 листопада 2005 року кабукі був внесений у Декларацію шедеврів усного спадку людства ЮНЕСКО.
Я дуже люблю азійське кіно. Але відчуваю велику різницю між фільмами, які знімали в Азії, наприклад в Японії та Кореї і фільмами з США, створеними режисерами азійського походження. Навіть, якщо там грають чудові актори, ці фільми щось втрачають, стають простішими. А ще з'являється відчуття зверхності, іноді ледь вловиме. Мені важко це вербалізувати, я це відчуваю, коли фільми розповідають про щось важливе. Напевне,в розважальних фільмах це не так. Це хороші фільми, справді, але я занадто люблю азійське кіно, тому мої очікування залишаються марними.
Цей фільм теж був таким. Дуже емоційний, дуже щирий. З хорошою акторською грою, та все ж... Японці були... трохи несправжніми. Я їм не вірила... Проте дуже яскравим був добрий американець, що намагався зробити японців щирішими. Не помітила б цього, якби не передивилась досить багато японських фільмів.
Дивним був для мене також фільм "Минулі життя". Історія цікава, актори чудові... В фільмі досить витонче ... но та стримано показані переваги США перед Кореєю. Сцени в Кореї майже завжди темні, сцени в США – світлі, яскраві.
Розумію, що емігранти повинні виправдати свій вибір, бо інакше вони не зможуть нормально жити.
Їх почуття до країни, яку вони покинули, у їх фільмах стають відчутними.
"Сім'ю напрокат" навіть знімали в Японії, лише один американський актор, але це добротний американський фільм, який добре знятий, продуманий, може викликати сильні емоції... Саме так повинна знімати фільми режисерка яка з 17 років живе в США. Вона вже не "відчуває" Японію.
Розумію, що це не об'єктивна оцінка, це мої особисті відчуття, відчуття людини, яка безмежно любить корейське і японське кіно. Так, саме кіно, не серіали. Цікаво, чи є хтось з глядачів, що відчуває те саме?
Але є зворотній приклад. Німецький режисер Вім Вендерс зняв абсолютно японський фільм "Ідеальні дні".
Подивилась цей серіал. Часом було дуже цікаво, часом трохи просідав сюжет. Та все ж мені сподобалось.
Сподобалось, що люди, які отримали супер здібності, прості, навіть досить дурнуваті. Це чудово, бо від розумних іноді сильно нудить.
Актриса Пак Инбін знову вразила. Молодець, перевтілюється досконало. Здавалось, що не зможе здивувати після "Надзвичайної юристки". Але я її спочатку навіть не впізнала.
Сподобався красень Чха Ину в серіалі. Він холоднуватий в своїх ролях, тут його холодність була доречною. Він такий гарненький, що хай грає, як хоче, бо на нього дуже приємно дивитись. Але його гра стала кращою. Він, як багато корейських акторів, уміє красномовно мовчати і щиро плакати.
Люблю актора Кан Кідуна. Його невеликі ролі завжди яскраві. Працівник соціальної служби з нього вийшов прекрасний.
Як це часто буває в корейських серіалах, настрій змінюється дуже швидко - від скупих сліз до гомеричного сміху, від любові - до ненависті, від розгубленості - до завзяття. ... За ці яскраві емоції люблю корейське кіномистецтво.
Сподобались також спецефекти. О, це вражало, лякало і розважало одночасно. Давно вже не бачила так багато різних цікавих "штучок" на екрані.
Багато цікавих думок та ідей було в кожній з серій.
Цікаво обіграли ідею кінця світу в новорічну ніч 2000 року. Тоді це просто висіло в повітрі, хвилювало розум і великих, і звичайних людей. Але обійшлось...
Є над чим подумати після перегляду, є що згадати.
Ми пишемо не рецензії, а ділимось враженнями. Але у кожного свій життєвий досвід, свій смак, свої вподобання. Це враження від дуже дорослої жінки, яка давно в шлюбі, у якої дорослі діти, яка в якийсь момент перестала бути собою, бо вона дружина, мама, співробітниця, сусідка, жінка середнього віку в транспорті, покупець в супермаркеті і - хто ще? Ой, я ж не про себе, а про героїню фільму. Їй 49, діти живуть окремо, чоловік любить здоровий спосіб життя, а вона любить Францію, французьке вино, сири, які ховає від чоловіка в фільтрі пральної машини. У неї налагоджене нудне життя. Вночі, коли чоловік, який турбується про своє здоров'я, спить, вона дивиться відео про Францію, п'є вино і їсть сир.
Це не спойлер. Це лише початок історії.
Я думала, що це французький фільм, бо так знімають лише французи (хай пробачать мене улюблені корейці). Ця неймовірна легкість і шарм, це чудове поєднання радості і суму, ця насолода їжею, вином, спілкуванням - обожнюю це все у французьких філ ... ьмах.
Актриса Єва Меландер зачарувала мене. Її перевтілення неймовірні. О, як її зрозуміють ті, що в шлюбі вже дуже давно. Її зручний, але зовсім ніякий одяг, її зручне ортопедичне взуття з високими шкарпетками. Її вираз обличчя, на якому немає виразу, немає емоцій, бо вони не потрібні в її житті. А потім - здивування, шок - виявляється можна просто бути собою... Як змінюються її емоції, як змінюється в ній все. Ніби через шкарлупу яйця, в яке її засунули в день шлюбу, пробивається справжня Агнета.
О, який знайомий образ чоловіка Агнети. "Ти не моя Агнета", - каже він їй. Звичайно, він знав "свою" Агнету, його не цікавило, яка вона сама по собі. Я зацінила багато чудових моментів, навіть порухів, навіть поглядів, які здались такими знайомими...
Але я заздрю тим молодим жінкам, які може й не помітять цих промовистих моментів...
Прекрасна роль Ейнара. Чи справді потрібно "свій біль викричати радістю"? Він, який зумів почути і зрозуміти багатьох людей, не зміг почути і пробачити собі, що він не такий, як більшість.
Нам потрібні ті, що люблять нас, але ця любов не повинна нищити особистість.
Ці люди не такі, як ми, - каже чоловік Агнети, - вони французи. Гарно це все показано в фільмі. Французи насолоджуються дрібницями, їжею, танцями, вином, спілкуванням, потакають своїм неймовірним бажанням. Зіткнення менталітетів різних націй показано чудово - з гумором, але досить правдиво.
Люблю жіноче кіно для жінок і про жінок. Та й жанр нетиповий - комедійна драма...
Чому такий низький рейтинг? Бо в Голлівуді так знімати не вміють, вони вміють так, як "Їсти, молитись, кохати", а це зовсім не те. І Єва Меландер аж ніяк не Джулія Робертс.
Тому заздрять)))
Станція метро стала для чоловіка місцем, з якого немає виходу. Спочатку чоловік не помічає нічого дивного в довгому коридорі виходу з метро. Проходить через нього кілька разів, лише потім звертає увагу на табличку з написом «Вихід 8» з вказівниками. Йдучи у вказаному напрямку – він розуміє, що ходить по колу.
Я люблю дивне японське кіно. Вже давно усвідомила собі, що його знімають дивні острівні люди, яких ми не розуміємо. Але саме їх світобачення часто допомагало мені побачити в собі щось нове, зрозуміти щось про себе.
Початок фільму є дуже цікавою частиною фільму. Темний монохромний (?!) вагон метро, де всі мовчки вдивляються в свої телефони. Конфлікт з немовлям, що плаче. Крім того, музика «Болеро» Равеля досконало відтворює саму ідею фільму, бо це довгий твір з великою кількістю повторень теми на різних інструментах, подібно до коридору у «Виході 8». Крім Равеля у фільмі звучить музика Баха та Дебюссі в абсолютно неочікуваних ситуаціях.
Використовуючи тему пошуку ... виходу, автори досліджують екзистенційні теми, показують їх через незрозумілі ситуації. Тому й з'яляються аномалії, символи, тому є гротеск, тому люди іноді виглядають, як андроїди. А прості питання про буденність звучають інакше в цьому контексті. Звичайно, можна цього всього не помітити, тоді фільм буде виглядати нудним, затянутим, простим.
Що мені сподобалось.
- Захопливий звуковий дизайн. Навіть в моєму планшеті звук здавався об'ємним. Уявляю, як це було б в кінотеатрі.
- Візуально чіткий та чистий, без надмірних деталей.
- Сильна акторська гра. Офісна людина здавалась роботом. А погляд головного героя в фіналі стоїть перед очима вже другий день
- Основні людські теми і страхи. Робота, буденність, здоров'я, діти.
- Саспенс (добре, що дивилась вдень).
- Розмивання реальності, занурення в підсвідомі страхи.
Однозначно хороший фільм. Варто подивитися, якщо вам таке цікаво, або ви хочете чогось незвичайного.
Що робить цей фільм дуже цікавим так це навіть не постановка, а прихований сенс усієї езотеричної символіки. Майже кожен епізод можна прокручувати в пам'яті, щоб відчути, осягнути. Якщо ви ніколи не цікавились містикою або езотерикою, то ви або
- здивуєтесь, що світ можна сприймати не розумом, а через відчуття, почуття, інтуїцію,
- скажете, що цей фільм повна фігня, як автор іншої рецензії.
Від нас залежить, чи знаходимо ми підказки, чи звертаємо увагу на деталі, а потім встановлюємо змістовні зв'язки (цей постер представляє одне, той «чоловік, що йде» представляє інше, хлопчик представляє те, і так далі). Про це можна писати дуже багато.
Кожному своє, але я таке люблю.
Running Man - таке шоу існує в Південній Кореї вже з 2010 року. Цього року це шоу з'явилось і в Таїланді. У мене зараз період пізнання тайського кіно та телебачення, тому оминути його не могла. Знайшла в Ютубі і дивлюсь з субтитрами.
Коли починаю іноді говорити, що захоплююсь корейськими чи японськими фільмами, то часто чую, що азіати всі однакові, розрізнити неможливо. З семи постійних учасників шоу - я знала лише одного по серіалам, які дивилась. Я вже не кажу про трьох гостей на кожному шоу. Але я захопилась, я чекаю суботу, щоб побачити новий епізод. Шоу дуже смішне, ігри, в які грають учасники, турніри та забіги з переслідуванням бувають настільки кумедними, що неможливо втриматись від сміху. І після шести переглянутих серій у мене вже з'явились любимчики, яким бажаю перемоги.
Тайці справді дивні люди. Інша культура поведінки відчувається у всьому, навіть в шоу на ТБ. Вони щирі, вони якось дуже радісно посміхаються, вони якось кумедно дивуються. Вони радіють ... один за одного, але й хочуть перемогти.
Так, це ескапізм, так, це комфорт ТБ, так, там багато прихованої та явної реклами, але я хочу відпочити після тижня праці,
після тривог, після проблем, після обов'язків.
Пам'ятаєте, коли ви дуже сильно сміялись, а потім посміхались, згадуючи щось?
У мене це було сьогодні.
Я вже бачила цей фільм раніше. Як і всі фільми режисера Ганеке, він дуже глибокий, дуже важкий для сприйняття.
Важко дивитись фільми, де нема чітких відповдей, де кожна сцена. кожен кадр ставлять питання, викликають неспокій і біль.
Що є милосердям, а що є злом? Яка межа у любові? Що буде далі?
Гра акторів настільки глибока, що віриш їм безумовно, беззастережно. Занурення в життя цієї старої пари, коли переглядаєш фільм в кінотеатрі, відчувається майже не фізичному рівні. Ефект присутності неймовірний. І не можна відмахнутись від питання, а що я зробила би в такій ситуації. Але відповідь лише така "Збережи Боже від такого життя і такого вибору".
Я чудово пам'ятаю фільм, хоча дивилась його давно, може на якомусь фестивалі французьких фільмів. Чи раджу дивитись його? Обов'язково. Такі фільми - то перлини в морі кінематографу. Не можна пропустити нагоду побачити його в кінотеатрі.
Захотілось подивитись щось веселе. Згадала про цей фільм. З радістю передивилась його. Режисер та одночасно сценарист Хван Донхьок, якого ми знаємо за серіалом "Гра в кальмара", може веселитись сам та ще й нас звеселити.
Цікава історія про чарівне повернення в молодість, про здійснення мрії, а потім знову повернення в реальність. Так, звичайна бабуся з важким характером, (яку чудово грає актриса На Мунхі), знову стає молодою. У неї з’явився шанс втілити мрії молодості та допомогти своєму онуку. Дуже цікаво дивитися, як молоденька дівчина повторює міміку, ходу, манеру мови і жести старої, як при цьому сприймає залицяння чоловіків. Речі, які сказала б чи зробила старша людина, виглядають дуже смішно, коли їх робить молода людина. Шім Ингьон добре зобразила молоду жінку, що має вигляд старої. Спостерігати за її ходою було кумедно, і мені особливо сподобалася її невишукана сільська манера. Реакції, які вона отримує на свої ексцентричні відповіді та вчинки, були дуже кум ... едними.
Мені був цікавий життєвий шлях О Малсун та його усвідомлення. Дуже щемливо це було під час виконання пісень. Пісня про дощ надовго стала улюбленою.
О Малсун з теплотою і ніжністю ставиться до сина і онука, але мучить невістку... Дуже смішно ревнує її до онука. До речі, в телефоні контакт онука записаний, як "Мій малюк". Чудовий, неймовірний друг головної героїні, якого грає актор Пак Інхван. Його залицяння такі милі і щирі. Будь-який справжній шанувальник корейських дорам буде потішений камео, що з'явиться у фіналі... Ця сцена мене розсмішила і потішила.
Цей фільм сповнений добротою. Якщо придивитись уважно, то фільм не просто комедія. Він ставить перед нами питання про старість, про пошуки свого місця в житті, про нетерпимість в родині, про здійснення мрій та життєві пріорітети. Але всі сцени зняті дуже цікаво і красиво, діалоги та ситуації кумедні, а тому дивитись фільм дуже легко.
В цьому фільмі дуже гарні пісні. Вони не відпускають, захоплюють душу. Особливо перша пісня про дощ, сумна, але така глибока і лірична. Музику до фільму написав композитор МоГи (모그)
Це один з тих фільмів, що зігріє серце та підніме настрій.