Знайдено 65 результатів 
Попередження: рецензія містить спойлери
Я подивилась третій сезон «Гри в кальмара». Хочу поділитись враженнями. Будуть спойлери, тому це лише для тих, хто вже бачив серіал.
У 2 сезоні спроба Ґі Хуна закінчити гру, вбивши організаторів, зазнає нищівної поразки. Та ще й загинув його друг, загинули майже всі, що пішли за ним, а він залишився живий. Ґі Хун повністю спустошений, морально розбитий. Він з ненавистю спостерігає за №388 Кан Дехо, якого вважає винним в поразці повстання. Здається, наступна гра стає для нього шансом, щоб помститися за поразку. Якщо в першому сезоні ми дізнавались історії гравців, їх мотиви для участі у грі, то в третьому сезоні режисер зосередився на зображенні розвитку персонажів, їхніх внутрішніх конфліктах, емоціях, роздумах. В цьому сезоні глибше дослідження моралі. Чи людина повністю визначається своєю попередньою історією, чи змінюється. Чи реально створити добро, коли ти вбиваєш інших, навіть, коли це негідники. Що робить людину негідником? Як відмова від особистої відповідальності, перенесення відповідальності на групу полегшує шлях до вбивства.
Часті зупинки сюжету для рефлексій над цими питаннями роздратувала багатьох шанувальників серіалу, вихованих на інших традиціях кіно, які хотіли більше видовища ніж роздумів.
"У третьому сезоні ми побачили трансформацію головного героя – його шлях через страждання до нового розуміння себе. Це історія про внутрішню силу та вибір жити, попри все", – говорив режисер Хван Донхьок.
Цікаве протистояння фронтмена Інхо та Ґі Хуна. На питання фронтмена «Чи ти ще віриш людям?» Ґі Хун відповідає самопожертвою заради дитини та словами «Ми не коні, ми – люди». Режисер в інтерв’ю сказав, що сцену падіння вони знімали понад 10 разів, щоб знайти потрібну емоцію. Також цікаво було почути слова І Бьонхона, що він не завжди розумів фронтмена, було багато важких моментів. І це говорить метр корейського кіно.
Здається, Інхо навіть трошки заздрить Ґі Хуну, ставиться до нього з симпатією, здається, він хоче захистити дитину, та, врешті, він теж хотів би вірити людям. Яка прекрасна сцена, де Ґі Хун та Інхо на самоті в його кабінеті. А момент, коли Фронтмен з дитиною на руках такий неймовірно людяний.
Серіал дуже глибокий, не всім вдається пірнути в його глибину. Основна думка серіалу вплетена в сюжет, вона з’являється у вчинках персонажів, які нам здаються нелогічними. Серіал не дає відповіді, серіал ставить питання. Ігри не зупиняться, світ не змінити, але кожен вибирає сам, яким він буде в цьому жорстокому світі.
І це дуже круто, мені це дуже сподобалось. Врешті, я люблю таке азійське кіно.
«Дзвін» – це моторошний 45-хвилинний психологічний фільм жахів, який майстерно поєднує зображення буденності зі висхідним почуттям жаху. Він розповідає історію шеф-кухаря Мацуоки, що підробляє викладачем кулінарних курсів, і якого починає переслідувати звук, дзвін, що стає передчуттям лиха.
Мене дивують та захоплюють фільми Кійоші Куросави. Багато з них – це своєрідні метафізичні загадки. Він часто досліджує зло, що присутнє в людській природі та чинники, які сприяють його проявам. Я декілька разів передивлялась фільм «Cure» 1999 року, намагалась розгадати його символіку. Не варто навіть намагатися розшифрувати цей фільм з погляду повсякденної раціональності чи навіть традиційної структури кіно. Думаю, що «Дзвін» занурює глядача в тематику зла ще глибше. Це короткометражний фільм, але він не для всіх, занадто нетиповий.
Ретельна градація фокуса світла, використання кольорів та монохрому. Спалахи світла на металевих поверхнях кухні. Мінімалізм фільму з його рідкісними діалогами та ... акцентом на візуальній розповіді створює відчуття тривоги та залишає багато на розсуд уяви глядача. Думаю, важко забути синю сорочку вчителя Мацуока на тлі сірих меблів, його тривожний погляд… Взагалі, у фільмі багато металу, звуку металу, предметів з металу. Багато разів бачимо кулінарний ніж. На питання детектива, чи не страшно тримати в руці такий страшний предмет, Мацуока відповідає, що все залежить, для чого використовувати ніж.
Але, здається, що метал перемагає... Він заповнює не лише життєвий простір людей, але й проникає в їх свідомість. Тому такий дивний учень, що говорить про свій наполовину металевий мозок, тому він так відчайдушно штрикає ножем хлібину, тому такий дивний сміх сина Мацуоки, тому така страхітлива його посмішка і металева іграшка в його руках. А хіба можна забути вираз обличчя дружини, що затято сплющує бляшанки? Жодна сцена, жодний кадр не є зайвим у цьому фільмі. До речі, мені здалось, чи справді зображення в дзеркалі й реальний Мацуока не були синхронними під час руху?
Звукове оформлення особливо ефектне. Повторювані звуки служать постійним нагадуванням про невидиму загрозу, що нависає над Мацуокою. Звук підсилює жах повсякдення. Він передвісник відчаю. Звуки дуже голосні, або неприємні. Торохкотіння бляшанок, звук поїзда, неприємне шкрябання при очищанні столів від бруду. Життя у великому місті сповнене неприємними голосними звуками. Ми, українці, ще й прислуховуємося щоночі до інших звуків, які несуть смертельну загрозу.
Фірмовий стиль Куросави повністю проявляється у «Дзвоні» – з його повільним темпом, тривожною атмосферою та зосередженням на психологічному стані головного героя. Життя в тривозі, несповнені очікування, холодна атмосфера вдома – до чого все це приводить? До божевілля, насильства, депресії? Дослідження страху, параної та крихкості людського розуму є водночас тривожним і незабутнім. Звуки стають неприємнішими, практично нестерпними у фіналі фільму. Незрозуміле світіння екрана домофона, повна відсутність людей на вулиці – все поширює відчай Мацуоки, він плаче, він страждає. Як же чудово рухається в кадрі актор Мацуо Йошіока…
Моторошний та екзистенційно жахливий, такого я давно не відчувала. Таке відчуття було після першого перегляду "Cure". Повсякденність, що стала відчуженням, страхом, страхом, навіть жахом. У фільмі майже нема крові, сцен насильства, але моторошність буденності вражає.
Кіоші Куросава досліджує зло, що є у нашій підсвідомості, зло, що виривається назовні насильством. Це насильство поширюється, як вірус у заповненому металом місті, де так мало людського тепла.
Неймовірний фільм.
Містично-жахливий психологічно-детективний шедевр.
Сюжет. Кенічі Такабе, детектив поліції Токіо, бере участь у розслідуванні серії дивних вбивств. Кожен з убивць калічив свою жертву, вирізавши на шиї чи грудях померлого великий знак «Х». Хоча всі зловмисники зізнаються та пам’ятають свої вчинки, жоден, здається, не має вагомих мотивів чи пояснень своїх дій.
Такабе разом зі своїм другом і колегою, судовим психологом Сакумою, звертають увагу на дивного чоловіка, який поєднує всі ці вбивства. Це Мамія. Здається, він втратив пам’ять. Він ухиляється від запитань Такабе, але сам питає, провокує. "Хто я? Хто ти? Розкажи про себе…" Мамія абсолютно незворушний, також він вивчав гіпноз. Може, він змушує людей вчинити злочин? Але, за словами психіатра, навіть під гіпнозом людина не може змінити свої базові принципи. То що ж відбувається? Може, Мамія, є таємничою лінзою, що підсилює прихований дисбаланс душ, віддзеркалює його. Він полює на тих людей, які живуть у бр ... ехні. Завдяки своєму гіпнотизму Мамія змушує людей відтворювати правду, змушує їх діяти під впливом насильницьких бажань, які вони ретельно приховують від себе та інших
Фільм повільний, безрадісний. Здається, режисер використовує всі засоби, щоб створити похмурий фон. Яскраві кольори – це червоний колір крові, колір світлофора, колір сидінь автобуса, синій - обкладинка книжки. Музики у фільмі майже нема. Звуки фільму страшні, відразливі. Навіть шум океанських хвиль лякає. Лякає повсякденність, рутина. У фільмі люди – то звичайні раціональні істоти – поліціянт, що заздрить колезі, одружений чоловік, що нудьгує в буденності, лікарка, що відчуває свою недооціненість. А Такабе? Він, що уособлює справедливість суспільства, чи має він притлумлені почуття? Чи хоче він знати правду про себе? Чи його найпотаємніші емоції теж вибухнуть від спалаху світла чи розливу води?
Фільм витриманий у традиції класичного японського кіно. Композиція кадру майже завжди статична, використовуються загальні плани, нема динамічного розвитку конфлікту, а персонажі часто знаходяться в бездіяльності або споглядальному стані. Також, цей фільм нагадав мені «Щоденник сільського священника» Робера Бресона. Стиль фільму аскетичний, адже режисер відкидає те, що автоматично викликає емоцію, щоб глядач спромігся зазирнути в глибину. Режисер продумує все до найменших дрібниць. Він хоче відтворити реальність, яка більша того, що ми бачимо і відчуваємо, змусити нас зазирнути в приховане.
Глядачу, що звик до емоційних прив'язок, цей фільм може здаватись важким для перегляду. Та «Лікування» зачаровує, затягує, хоча змушує нас зустрітись з насильством, що виникає з підсвідомих бажань, змушує визнати присутність монстра, що ховається за милими посмішками, змушує бути чесним з собою та прийняти себе у всій правді.
І як же мені подобається фінал...
Азійське споглядання.
Фільм про один день життя Чхве Хьона, корейця, який викладає в Пекінському університеті. Він приїхав в Корею на похорон свого друга. Йому згадалось, як разом з друзями в чайному будиночку кепкували з дивної картинки на стіні. Цього разу він знову вирішив побувати у тому чайному будиночку. Чхве Хьон вештається містом, спілкується з Юнхі, що пригощає його чаєм. Витонченість актриси Шим Міна так відповідає її ролі, господині чайного будиночка.
Чхве Хьон зустрічається з дівчиною зі свого минулого, дізнається про те, чого не знав. Він потрапляє на посиденьки з випадковими людьми. Можна долучитись до пристрастей провінційного містечка, що мають дивний терпкий смак трагікомедії з домішкою сюрреалізму. Фільм поєднує в собі класику та артхаус.
Ніби релакс, адже все повільно, все спокійно.
Але багато померлих людей, але багато внутрішнього неспокою, але багато незрозумілого.
Реальність, марення, спогади – все тут, все в один ... довгий день.
Я не можу уявити в головній ролі когось іншого, крім Пак Хеіля, бо тільки він вміє так чудово байдикувати, тримати такий відсторонений погляд, так довго і легко мовчати в кадрі. До речі, про кадри.
Яка насолода для очей. Іноді хочеться зупинити перегляд фільму.
Зупинитись, як Чхве Хьон перед малюнком Фена Зікаі – «Люди розсіяні, серп місяця витікає, як вода»
Особливого шарму фільму надає специфічний гумор. Він не завжди явний, прихований, від якого ми відвикли.
Цей гумор смакуєш, як чай, маленькими ковточками.
Так, цей фільм, як хороший жовтий чай. Не дарма Чхве Хьону він так смакує.
А вам?
Продовження касового хіта 2015 року "Ветеран," "Я, кат" — це бойовик-трилер про молодого детектива Пак Сону (Чон Хеін ), який приєднується до групи розслідування насильницьких злочинів і працює з ветераном детективом Со Дочолем ( Хван Джонмін). ). Фільм розповідає про двох детективів, які переслідують серійного вбивцю, що викликає сенсацію.
Коли детективи виявляють, що дивна смерть професора пов’язана з низкою попередніх вбивств, стає зрозуміло, що серійний вбивця на волі. Це викликає шок у країні. Поки команда невтомно працює, вбивця посилює напругу, створює онлайн-відео, та оголошує особу наступної жертви.
Посеред цього хаосу команда залучає детектива-новачка Пак Сону.
Фільм незалежний від першого фільму "Ветеран", що був в такому вже далекому 2015. Головний герой Со Дочоль вже справді ветеран, який жертвує усім в боротьбі зі злочинністю, жертвує своєю родиною, навіть життям. Актор Хван Джонмін чудово показує характер свого персона ... жа. За ним просто цікаво спостерігати, за його вчинками, за його мімікою. Пройшло 10 років з попередньої історії. Со Дочоль усвідомлює, що його переконання та почуття справедливості — і насильницькі дії, які він чинить, іноді завдають шкоди людям, навіть його родині та йому самому. І, коли він бореться з антагоністом, можна сказати, що в певному сенсі він бореться сам із собою.
Чон Хеін в ролі поліціянта, який володіє бойовими мистецтвами – це було не очікувано. Та, на жаль, вже через 20-30 хвилин все стало занадто передбачувано. Але мені не вистачило розкриття характеру Пак Сону. Може, сценарій не дозволив Чон Хеіну більше розкрити персонаж? Що спонукало його вибрати такий шлях?
Цікаво, що режисер більше зосередився не на загальних соціальних проблемах, як у першому фільмі, а на конкретних людях. Незалежно від того, наскільки безнадійним може здаватися суспільство, якщо хоча б одна людина повністю прокинулася, то є зерна надії. Замість політиків, які роблять гучні заяви про порятунок людства, більше надії у звичайних людях, які тихо живуть своїм життям, виявляючи турботу про свою родину, друзів та колег.
Я випадково не виключила фільм, коли почались титри й – така неочікувана сцена. Це натяк на продовження? Та й режисер у своєму інтерв'ю говорив, що має ідеї для третього фільму.
Фільм «Ветеран» досі залишається п'ятим найкасовішим фільмом Південної Кореї.
В чому секрет успішності фільму? Здається, сюжет передбачуваний – корумпована поліція та один порядний поліціянт. А з іншого боку - садист чеболь у третьому поколінні, багатство сім’ї якого робить його недоторканим.
Здавалось би актор Хван Джонмін міг би зіграти хорошого порядного поліціянта, який завжди чинить правильно, але замість цього ми бачимо дивака в приголомшливій початковій сцені. Його методи боротьби зі злочинністю підступні. Він розбишака, але й від того стає реалістичним і дуже переконливим.
Який же прекрасний актор Ю А Ін в ролі розпещеного сина чеболя. Він грає когось настільки глибоко страшного, що здається самим втіленням зла. Він був монстром, але в ньому присутні риси, які були болісно людськими. Це роль, яка викликає гнів не лише на нього, але й на тих, хто дозволив йому вирости таким. Один з них – його помічник, якого грає Ю Хеджін. (В корейському кінематогр ... афі багато хороших акторів, але ці троє кращі з кращих).
Фільм поєднував гумор та захопливий екшн з гострою критикою корупції та нерівності в Кореї, які є актуальними соціальними проблемами країни. Вдале поєднання бойовика про напарників поліціянтів із досить сміливою критикою безсердечності надбагатих, вирізняє його серед інших подібних фільмів. Хоча в суспільстві все не настільки прозоро, як у фільмі, «Ветеран» захоплює глядача. Це жанровий фільм, в якому, як і в багатьох інших корейських фільмах, ще й намішано різних жанрів. Тому сцени бойових сутичок бандитів і поліціянтів бувають кумедними, а інші вражають жорстокістю. Екшн та комедія теж десятиліттями доводили свою виграшну формулу, але схильність Рю Синвана до витонченого абсурду виражена досить сильно. Місцевий бандит у порту, який домовляється про власну схему у вступній сцені, та Со Чоль і його начальники, які хизуються своїми ранами, — це лише два з декількох моментів божевільно легковажного ставлення режисера до жанру, яке могло б зруйнувати історію, але режисеру вдалось збалансувати на межі.
Є сцени, які вражають відвертою байдужістю пересічних людей до подій, які вони бачать. Особливо сильно це показано в останніх сценах фільму. І який же там кумедний Ма Донсок, від якого ми вже починаємо чогось очікувати, з його статурою та зовнішністю. Але «ніт».
Я передивилась цей фільм, коли знайшла його з українським перекладом. Тепер цікаво його порівняти з продовженням «Ветеран 2» (або інша назва «Я – кат»). Після перегляду цього фільму розумію, що в продовженні режисер показав нам, як вступають в суперечність різні визначення справедливості та відплати. Треба передивлятись той фільм теж.
І вкотре шкодую, що ні «Ветеран 2», ні тим більше «Ветеран», ми не маємо можливості побачити в темному залі кінотеатру на великому екрані. На жаль.
Хаясака Акіто — 17-річний талановитий художник. Він наполегливо працює, щоб його картина потрапила на виставку «Ніка», та в його серці виявляють пухлину. Йому прогнозують лише один рік життя. В якийсь момент з’являються думки про самогубство. Та на даху лікарні він помічає дівчину, яка малює. Вона усміхається. Ця зустріч змінила все для двох талановитих молодих людей, приречених на смерть.
Навіщо дивитись фільм про приречених молодих людей зараз, коли ми перебуваємо в небезпеці, коли кожна ніч може бути останньою? Навіщо нам чуже горе?
Але мене цей фільм вразив саме тим, що показує як можна прожити відведений тобі час, прожити, цінуючи тих, хто поруч. Прожити свій час, спостерігаючи за красою світу, який нас оточує. Переживати страждання, але любити і дарувати любов. Навіть посмішка, навіть букетик гербер можуть принести велику радість.
Проста, але незвичайно щира гра акторів Рена Нагасе і Натцукі Дегучі не залишить байдужими. Вони такі молоді, вони такі закохані. Вони ... так хочуть вберегти від страждань один одного і подарувати радість, хоча б ненадовго. Гра акторів видатна, кожен актор має свою особливу харизму, посилюючи емоційний вплив фільму.
Дивно, що цей фільм одночасно розбиває серце, але й лікує рани. Після перегляду залишається тихий смуток, не відчай.
Це неймовірно красивий фільм, красивий не лише історією, але й своєю візуальною частиною. Від першої до останньої хвилини фільму кожен кадр – це майже досконала режисерська та операторська робота. Історія дуже емоційна, заглиблена у тонкощі людських стосунків. Але все виглядає чесно і дуже тонко. Нема надмірного епатажу, або занадто сильних мелодраматичних моментів. Персонажі дуже реалістичні й дуже зворушливі. Широкий спектр емоцій, викликаний фільмом, ще надовго залишається після перегляду.
Розумію, щоб відчути красу цього фільму, все ж потрібно бути хоча б трохи обізнаним з японським кіно. Для мене цей фільм став прекрасним витвором мистецтва, який промовляє до серця та душі, залишаючи незабутнє враження на кожного, хто його дивиться.
В житті не може бути «якби». Іноді так хочеться змінити щось у своєму минулому, щось виправити, сказати комусь слова, які не були сказані, або промовчати, коли було багато лишніх слів. А саме страшне, коли розумієш, що можна було бути там, де трапилось нещастя з близькою людиною і зупинити, запобігти… Бо потім багато, багато років продовжуєш жити з думкою «якби»…
Але в житті не може бути «якби».
Режисер фільму не погодився з цією аксіомою і створив тихий, майже медитативний фільм. Героїня твору Инджо (яку зіграла актриса Лі Чхоа) одержала шанс змінити своє минуле. Якщо у неї вийде, то залишиться живою її дочка. Повертаючись в минуле, вона зустрічає там Хоміна, життя якого теж пов'язане з нею. Шанувальники дорам відразу впізнають актора Хон Джонхьона. Не хочу сказати, що його роль дуже важка, але йому й не потрібно щось особливе робити, бо він дуже харизматичний.
Але цей фільм не був би таким чудовим без музики, музики мрії, музики надії, музики любові. Ця ... музика наповнює кожну клітинку і з нею можна полинути туди, де «якби» можливе, де все можна змінити, або хоча б на мить зустріти того, кого втратив назавжди.
Гра актора Сакагучі Кентаро завжди дуже природна і ніжна. Я так і не зібралась написати про серіал "За межею прощання", була дуже зворушена. У фільми "Паради" його роль теж дуже щемлива.
Чхве Хон — корейська студентка, яка навчається в Японії. Вона зустрічає Аокі Джунго, і вони закохуються одне в одного. Але щаслива закоханість закінчується розлукою. Через п'ять років Хон і Джунго зустрічаються в Кореї, де Сасе Хікарі (псевдонім Джунго) представляє свій роман «Що буде після кохання?», який вийшов корейською у видавництві, де працює Хон.
Напевне, це була доленосна зустріч. Але історія дуже тривожна і сумна. Навіть радісні сцени серед сакур у цвітінні, щемливі та тужливі. Навіть у щасливих стосунках багато непорозуміння, багато самотності й не лише через мовний бар'єр та культурні відмінності.
Хоча й кажуть, що щасливим парам не обов'язково багато спілкуватись, що вони відчувають і розуміють без слів, цей серіал хоче показати зовс ... ім інше. Тільки багато спілкуючись, можна залишатись у тривалих стосунках.
Цікаво, що Джунго, як автора книги, декілька разів питають, "що буде після кохання?".
Операторська робота чудова. Кольори серіалу, локації, освітлення - все гармонійно підкреслює настрій серій, робить серіал візуально дуже привабливим. Фільми режисера Мун Хьонсона цінують саме за естетику та увагу до деталей.
Я знову дивилась з субтитрами. Мені дуже сподобались назви серій, вони створювали відповідний настрій для перегляду.
Цікаво, що в серіалі багато разів згадується корейський поет Юн Донджу. Мені подобалось, як Хон читає його вірші, а Джунго повторює за нею.
Музика чудова, тиха і ніжна.
Отже, це романтична тривожна мелодрама для дорослих, сповнена тривоги, роздумів про кохання, про стосунки. Не залишить байдужими гра акторів. Зачарує ніжність Сакагучі Кентаро, щирість актриси І Сейон, турботливість та вірність Хон Джохьона, та безнадійність почуттів Накамури Анни.
Яка ж сумна ця історія, де сплелись сімейні таємниці, інтриги, боротьба за владу і гроші. Як важко жити у світі, де людське життя нічого не варте…
Син багатого купця з Чосону Хонран зник у віці 8 років. Через 12 років він повертається, але нічого не пам’ятає. Мати відразу прийняла його, а зведена сестра Джеі не вірить йому. А ще є названий син Муджін, який уже мав би стати спадкоємцем… Як складеться доля цих трьох?
Є серіали, в які тебе затягує, як у вир. І спочатку опираєшся цьому, шукаєш недоліки сюжету, не дивишся надто жорстокі сцени, закриваєшся перед чужим болем, бо свого достатньо. Але в якийсь момент серіал перемагає.
І тоді настає повне занурення. Починаєш жити в тому уявному світі, чуєш, як шумить загадковий темний ліс, вслухаєшся в магічну потойбічну музику. І хіба жіноче серце не затріпоче від погляду Хонрана?
Як же актору І Джеуку личить цей костюм.
Який він гарний у бойових сценах…
Який сумний його голос, коли говорить про своє самотнє життя.
Він прекр ... асний у кожній сцені. Йому віриш, співчуваєш, захоплюєшся. Здавалось, його не можна було полюбити ще більше після «Алхімії душ». Виявилось, можна.
Йому навіть не потрібно говорити. У ньому є такий біль, здається, він не вірить, що він справжній, що він є, що він хтось… Про себе він каже, що він Ніхто.
Але коли він з Джеі, коли вони просто дивляться одне на одного, ніби світ зупиняється. Двоє людей, які хочуть врятувати одне одного, які хочуть бути врятованими.
Джеі сильна лише тому, що у неї немає вибору. Вона тримається гордо на людях, але коли сама, коли страждає… У мене увесь час стояв клубок в горлі, коли бачила її. Знаю таких людей… Хіба можна повірити комусь, коли у тебе нема нічого і нікого. Лише ворожість та байдужість поряд.
Ні, є Муджін. Його біль такий тихий, що його важко помітити. Завжди прислужує комусь, завжди очікує неприємностей. А яке болюче його кохання, кохання до тієї, що бачить в ньому лише брата. А Муджін не може дозволити собі лють, відчай, він просто страждає. Той відчайдушний, мовчазний вид кохання, яке вбиває. Актор Чон Гарам стриманий і такий правдивий.
Принц Ханпьон (І Джеук). О, зовсім не чекала такої ролі від нього. Принц Ханпьон, за лагідною посмішкою якого прихований демон. Для мене це було зовсім неочікувано і приголомшливо.
Здається, я лише хвалю серіал. Але не все так чудово. Є провали в сценарії, є надмірна жорстокість. Але це ж, на мій погляд, хтось цього не помітить.
Я не знаю, якими словами описати моє захоплення музикою серіалу. Без музики він був би іншим. Композитор Кім Тесон сам занурився в містичний світ і потягнув нас за собою. А там вже все – ліси, світлячки, коштовності, вишуканий одяг, загадкова біла людина, таємниці та інтриги.
Але мене затягнуло не цим. Довгі погляди, невисловлена ніжність, мовчання про саме потаємне. Непереборне почуття, що захоплює всупереч розуму. Страх втратити дорогу людину, відчайдушна боротьба у безнадійній ситуації. І все так сильно, так щиро.
Я дозволила затягнути себе, відкрила своє серце. Тепер там є любий Хонран.
У серіалі розповідається історія літньої жінки, Хесук, яка прожила важке життя зі своїм чоловіком, якого любила і піклувалась про нього до самої смерті. Хоча чоловік довгі десятиліття був прикутим до ліжка, він теж любив її, старався підтримати та завжди захоплювався її красою, кажучи: «Ти була гарною у свої двадцять-тридцять, а тепер ти найкрасивіша у вісімдесят!»
Коли Хесук була на порозі раю, вона згадала слова чоловіка і сказала: «Я просто хочу потрапити до сюди у своєму справжньому віці». Але вона зустріла свого чоловіка у його 30-річному віці. Це було для неї страшенним шоком і початком нового подружнього життя. Велика різниця у віці приводить до безлічі комічних та сумних ситуацій.
Цікава історія відносин Хесук зі священником. Його небажання прив’язуватись до когось, щоб не втрачати нікого, переростає в глибоку ніжну дружбу та взаємну підтримку. А який чудовий вигляд мають страви, що їх готує Хесук для священника. Картинка настільки візуально досконала, що хочетьс ... я все скуштувати.
Емоційна глибина серіалу вражає. Зворушлива, добре прописана історія, яскраві персонажі приводять не тільки до співпереживання, але й до роздумів про своє життя. І це допомагає зрозуміти не лише вчинки героїв, але й краще пізнати себе. Пізнання відбувається і на емоційному, і на розумовому рівні.
З кожним епізодом серіалу ми глибше занурюємося в життєвий досвід героїв, у їх минуле, в їх травми, в їх радості. Образи раю та пекла дуже символічні, багато рис повсякдення раю схоже на звичайне життя на землі, відтворюючи його з гумором та іронією. Тому посмішка досить часто з’являється на обличчі. Але і сльози теж були, бо якісь моменти дуже влучно відтворювали життєві ситуації. Крім того, в серіалі багато роздумів про кармічні зв’язки, про переродження для вдосконалення та змін, про те, що жодна людина в нашому житті не випадкова.
Не можу сказати, що мені все сподобалось в цьому серіалі. Але не так часто можна подивитись серіали про абсолютно звичайних людей, таких, що живуть поряд, живуть своїм нелегким життям. І виникає питання, а що буде там, що буде після такого звичайного життя?
Цікаво, що в раю є також собаки, що чекають своїх господарів. Актори, що грають собачок, неймовірні. Це чудово, смішно і сумно одночасно.
Хотілось би ще звернути увагу на красу цього серіалу. Часто прогулянки в раю показані в настільки теплих, хочеться написати, просочених любов’ю кадрах, що серце завмирає від насолоди. Музика легка, гармонійна, змінюється відповідно настрою серіалу.
Колись батько вчив мене перевіряти зір, дивлячись на зірку Міцар в сузір’ї Великої Ведмедиці. Якщо поруч видно маленький Алькор, то зір нормальний. Думаю, такі фільми, як перевірка стану душі. Чи здатна вона в цьому гігантському кіносвіті з титанами, з дивною формою води, серед дюн, на межі світів ще реагувати на малесенькі порухи, на півтони, чи почує стримане зітхання, чи відчує чужий, прихований біль?
Фільм починається так буденно. Чоловік проводжає дружину, яка їде у відрядження. Він каже, що хоче більше працювати з дому, щоб не витрачати час на дорогу, більше бути з нею. Та раптом вона спокійним, буденним голосом повідомляє, що йде від нього. Невже тільки у мене перехопило подих? Машина їде в тунелі, коли виїжджає на світло вона питає.
- Ти справишся?
- Не знаю. Напевно.
І знову темно.
Вона повертається з відрядження і збирає речі. На вулиці злива. В їх великому будинку напівтемрява. Він на кухні акуратно пакує сервіз.
- Навіщо?
- Адже це твій улюблений.
В ... она не може зачинити балконні двері. Він показує, як це краще зробити й каже:
- Наступного разу, коли будеш зачиняти, то зроби так.
Ніяковіють, замовкають…
Він знову розпакував чашки, щоб зробити їй каву, яку вона любить.
Здається, що їх нерви абсолютно оголені, маленький дотик приносить неймовірні страждання. Та вона ж любить його. Як дбайливо витирає йому мокре волосся. А потім стільки тривоги через маленьку подряпину на руці. Як ніжно тримає його руку. У них так багато спільного, вони такі близькі. Здається, що підглядаєш за ними, все таке реальне, знайоме.
Сусіди зайшли шукати зникле кошеня. Їх звичайні питання видаються нетактовними. «Скільки років ви одружені? Одружились по любові? Чи маєте дітей? О, ну так, без дітей жити краще, жити для себе, без турбот».
- Чому ти не сваришся? Чому не кричиш?, - питає вона.
А так буває, просто нема сил, просто все в житті завмерло, померло.
І знову питання: «Ти зможеш прожити?».
В кадрі тільки Хьон Бін та Ім Суджон. Я відразу шукала фільм з субтитрами. Бо треба слухати їх голоси.
Важко написати про тріпотіння розгубленої душі. Хто захоче дивитись такий фільм? Особливо зараз, в цей час? Фільм, де не слідкуєш за сюжетом, де просто перебуваєш поруч, прислухаєшся до зітхання, хочеш зазирнути в очі.
Навкруги все так голосно. Може, тому в фільмі так вражає тиша?
( До речі, корейська назва фільму "Люблю тебе, не люблю тебе" більше йому підходить).
Може, у когось теж є потреба перевірити чутливість своєї душі, саме зараз, саме в цей час.
Напевне, я багато спілкуюсь з людьми, які так голосно і так енергійно говорять про те, як погано все навкруги. Чи можу ще чути тишу?
Фільм надовго залишається в пам’яті, в душі. Щось було знайоме, щось схоже по відчуттях.
Холодного зимового дня Санмін (Чон Дойон) просить у Кіхона (Гон Ю) прикурити. Двоє незнайомців залишили своїх дітей на місці збору для дитячого табору в Гельсінкі. Чоловік і жінка вирішують провести своїх дітей до табору. На зворотному шляху сніжна буря змушує їх провести вечір у готелі. Вранці вони йдуть лісом і знаходять затишну сауну. Захоплені непереборною пристрастю, вони проводять ніч разом Наступного дня вони їдуть, не знаючи імен одне одного, і розлучаються.
Санмін має сина-аутиста. Сім'я Кіхона також не ідеальна: донька страждає на депресію, а дружина — психічно нестабільна…
Це фільм, в якому немає антагоніста. Це фільм не про події, а про почуття. І те, як приголомшливо актори втілили досить звичайну історію, робить фільм класикою корейського кінематографа, зразком для наслідування та об’єктом захоплення численних глядачів. Глядачі ловлять кожен погляд героїв цього досить мовчазного фільму, бо відчувають їх сильний потяг одне до одного, відчуваю ... ть їхню тугу... Невинність та вразливість Кіхона викликає глибоке співчуття. Навіть похмурість буденних днів, сумна музика ніби готують нас до сумного фіналу.
Так хотілось би думати, що "можливо, вони пізніше будуть разом". Але порожнеча, з якою Санмін залишається на холодній дорозі, сльози Кіхона, який розривається між коханням та обов’язком, майже не дають шансів на такий фінал.
Чудовий фільм з прекрасною грою акторів, ніжними саундтреками та сумною історією. Можна побачити світ очима глибоких людей чужої культури та відчути щось дуже глибоке та болюче у власній душі.
Польське кіно має дуже хороші традиції, має своїх видатних митців, має свій стиль.
Думаю, людям старшого покоління цей серіал сподобається більше ніж молодим, бо прекрасно показана атмосфера Польщі перед впровадженням воєнного стану в 1981 році. Відтворення деталей настільки досконале, що в деяких моментах мені ставало моторошно. Але майже відразу було смішно саме через це занадто досконале відтворення деталей.
Отже, зарозумілий дослідник UFO з Варшави зустрічає в маленькому містечку аматора, який вважає, що позаземні істоти зараз живуть під водою та мають портали, через які виходять на поверхню.
Саме в цей час селянин з глухого села зустрів дивних істот. І закрутилось...
І тут вже все - міліція, телебачення, служба безпеки, партійний секретар, вчені, навіть дівчина-підліток - всі займаються цим питанням, всі шукають доказів існування позаземних істот.
Та ще й скрізь звучить "Солідарність, Солідарність"...
Тут занадто багато всього, щоб серіал став легким ... і зрозумілим. Все таке справжнє. І дошки між новими будинками, бо асфальту ще нема, і шапка, яку не любить знімати головний герой, і гіпнотизер на телебаченні (привіт Кашпіровський), партійний секретар, у якого вдома ліжко з водяним матрацом і шуба для дружини куплена за рублі. І ще багато, багато всього. Але ж можна дивитись і не смакуючи деталі. Історія цікава, смішна, актори грають чудово. Їх герої такі впізнавальні, вони ходять поряд і зараз.
То чи була ця зустріч з інопланетянами? Чи це все вигадка?
А шоколадна голова Лєніна на вечірці для партійної верхівки напевне була смачна...
«Коан — явище специфічне для дзен-буддизму. Мета коана — надати певного психологічного імпульсу для досягнення просвітлення або розуміння вчення. Ні мораль, ні релігія майже ніколи не мають відношення до суті будь-якого окремо взятого коана».
Я ніяк не могла озвучити собі, чим є цей фільм. Абсолютно інший менталітет, інший світогляд у всьому.
Про цей фільм так не скажеш. Буденність зображення ситуацій абсолютної жорстокості, (показують тільки результат, а не процес), з розмовами про те, що голова мерця повинна бути на Північ, а на ніч потрібно прослухати молитву – це такий чорний гумор, що викликає вже не сміх, а мурашки по тілу.
Головний герой – німий. Але що змінилось би довкола нього, якби він говорив? З сестрою та дівчинкою він порозумівся і без слів. Чи мав би він що сказати, чи хтось хотів би його почути?
Безліч значущих деталей, які волають до нас.
Ні, щоб аж так... І це в Кореї мейнстрим, це для всіх?
Фінал. Фото, де всі головні герої посміх ... аються... Імпульс для просвітлення?
Фільм шедевральний. Як їм вдається так знімати, так грати?
Актора Ю Аіна особливо люблю з фільму «Спалення». Тут він знову на висоті. За роль в цьому фільмі став переможцем номінації «Кращий актор» премії Baeksang Arts Awards 백상예술대상, яку іноді називають корейською версією Золотого глобусу. А сам фільм був номінантом на кращий фільм.