Знайдено 117 результатів 
Попередження: рецензія містить спойлери
Цей допис для тих, хто вже подивився цей фільм. В ньому буде багато спойлерів.
Новий фільм корейського режисера заснований на книзі Едварда Ештона «Мікі 7», у якій розповідається про субститута Мікі, відправленого в експедицію на планету Ніфльгейм.
До речі, перший фільм Пон Джунхо з відносно щасливим фіналом.
Отже, Мікі разом зі своїм другом Тімо записуються в експедицію, щоб сховатися від божевільного кредитора. Експедицію очолює провальний політик, який хоче збудувати нове королівство під зірками.
Багато людей намагаються потрапити на корабель. Цікаво, що люди в черзі не підіймаються, не йдуть горизонтально, а саме, спускаються. Пон Джунхо нічого не показує просто так. По своїй соціальній драбині вони йдуть ще нижче? Це показують також умови життя кораблі. Огидна синтетична їжа, огидні однакові костюми, темні похмурі каюти. Щоб не було настільки похмуро, режисер розбавляє все досить специфічним гумором. У важливих та страшних ситуаціях відвертає увагу прищиком на обличчі Мікі, дикими соусами, що їх готує Ільфа, збереженням перського килима, коли Мікі в агонії. Лікар, який проводить нелюдські досліди виглядає зовсім тупим, Кеннет Маршалл захоплений створенням шоу. Повна маячня.
Ще режисер використовує поєднання несумісності закадрового тексту, зображення та музики. Або в кадрі декілька подій – шоу Маршалла, суперечка Мікі17 з Мікі18 та суперечка Наші та Кай.
Мікі використовують в дослідах іноді просто з цікавості, бо його ж знову можна надрукувати. Мені довго стояла в очах його мертва рука, що летить за ілюмінатором, а люди сидять в цей час і спокійно розмовляють.
Планета здається непридатною для життя. «Хто ступить першим на планету, замерзне і здохне». І це саме він, Мікі вдихнув повітря з вірусом і помер, потім знову, потім знову. Процес скидання в утилізатор і створення нового Мікі виглядає занадто буденно. Одного разу його скинули туди ще живим.
Коли люди винайшли клонування, вони зіткнулись з багатьма проблемами. «Людство не готове до правових та етичних наслідків впровадження друку людей». Таким було резюме пресконференції на тему клонування, бо один з вчених скоїв декілька злочинів, проте мав алібі, бо зробив собі клона. Але ж послухайте, як озвучені проблеми та провини.
-Вони спільники, чи один діяв за наказом іншого?
-Це окремі злочини чи провина лежить на одній людині?
І абсолютне безглузде питання – тюремну їжу їм ділити на двох чи кожному окрема порція?
Копіювання руйнує закони, тому людський принтер відправили в космос, щоб використати субститута для освоєння планети. А чи готове людство до зустрічі з представниками інших цивілізацій?
Мікі 17 не міг зрозуміти, що щипавки (так назвали місцевих жителів) врятували його. Адже люди завжди його знищували. Сама думка про те, що хтось може його рятувати здається йому неймовірною. І відразу ж, в наступній сцені фільму, його друг Тімо, якого він рятував, якому довіряв, прийшов його вбити, щоб зберегти своє життя.
Цікава взаємодія Мікі 17 та Мікі 18. Наскільки вони однакові й наскільки різні.
Маршалл та Ільфа жорстокі та байдужі не лише до тих, хто прилетів з ними. Мешканці планети для них комахи, яких потрібно знищити. На це дуже важко дивитись. Взагалі, Маршалл в цьому фільмі виглядає тупим, егоїстичним лідером, оточеним підлабузниками. Здавалось, таке може бути лише в кіно…
Жорстока сатира на суспільний устрій. Як і в інших фільмах Пон Джунхо нормальними можуть бути лише конкретні люди, а всі представники влади або нездари, або відверті покидьки. Тому з'являються думки про конфронтацію в суспільстві, відсутність справедливості.
«Мікі17» – це перший фільм Пон Джунхо зі щасливим фіналом. Але чому після перегляду фільму неспокій? Чому важко повірити в такий фінал? Адже це ті самі люди, що радісно вітали Маршалла. Чому недоречним виглядає червоний бант на приладі для знищення принтера? Ми дивимось, як суд над Мікі та Нашею перетворюється на політичну боротьбу між прихильниками та противниками Маршалла.
У фіналі фільму у Мікі зникає номер, але з’являється його прізвище.
Що є корейського в цьому фільмі крім режисера? Монтажер Ян Джинмон, що давно працює з Пон Джунхо та композитор Чон Джеіль, що написав теж музику для «Паразитів» та серіалу «Гра в кальмара». Та ще актор Стівен Йон корейського походження. Я дуже люблю його у фільмі «Спалення», а в «Мінарі» щось він мене не вразив.
Фільм дивний. Пон Джунхо не знімає просто. Та все ж є можливість подивитись щось трохи корейське в кінотеатрі, а не на моніторі …
Режисер Пак Чханук – яскрава зірка корейського кінематографа. Його фільми настільки незвичайні, що про них важко писати. Думаю, про «Олдбой» чули всі, хто хоч трошки цікавиться корейським кіно. Режисер у своїй трилогії про помсту досліджував тему насильства. Його думки вражають «Це одна з наймогутніших сил у житті. ЗМІ, вчителі і батьки завжди вчать, що світом керує любов, співчуття і розуміння. Замовчування про важливі речі врешті те ж саме, що й брехня».
Отже, Лі Кимджа 13 років провела у в’язниці за злочин, який не вчинила. Всі ці роки вона виношувала план помсти. В ній дивним чином поєднується ангельське обличчя, співчуття до інших, добрі справи та щось відверто відьомське. Цікаво, що англійська назва фільму говорить про помсту, а корейська перекладається, як «Добра пані Кимджа».
Кожен кадр цього фільму пронизує фаталістичний погляд режисера на світ. «Я завжди прагнув не дати себе обдурити фразами ніби «якщо у тебе є воля, то можна досягти всього… Життя складається ... не так, як ти припускаєш».
Багато хто порівнює «Співчуття пані Помста» з іншими фільмами трилогії. Та мені здається, що порівнюючи його з іншими, ми втрачаємо гостроту сприйняття. Режисер хотів дослідити та показати помсту, як відплату, здійснену людиною, що прагне врятувати свою душу. Гнів та насильство у фільмі стали витонченими, стильними, бо головна героїня – жінка. Все настільки підкреслено красиво. Максимальна насиченість кольорів та емоцій, чудова барокова музика Вівальді, та ще й вишукані торти, які вміє приготувати Кимджа. Ще вражає особлива манера зйомки – поступове згасання насиченості кольорів, аж до чорно-білого фіналу. Це фільм про жіночу помсту, тому він нелогічний. Перепади емоційних станів актрис просто зашкалюють. Особливо вражає актриса Лі Йон-е. Вона – наївна школярка, безжальна месниця, турботлива матір – все неймовірно правдиво і сильно. Лишається тільки милуватися і жахатися.
Але і це ще не все. Режисер іноді перетворює трагедію на фарс. Глядач з подивом спостерігає за тим, що відбувається. І раптом спадає на думку, що люди, одержимі помстою, стають морально хворими, що помста не рятує душу.
Але від того ми ще більше співчуваємо Кимджа.
Фільм з тих, що перевертають душу.
Декілька днів тому закінчила дивитись 2 сезон, перед тим передивилась знову 1-й. Не так часто трапляються в кінематографі настільки глибокі люди, як Йон Санхо. Він створює абсолютно неймовірні фільми, «Створює» - це саме те слово, адже сценарії до своїх фільмів та серіалу «Поклик пекла» написані теж ним. Думаю, що ви бачили, або чули про фільми «Поїзд в Пусан», «Півострів» (о, диво, був у нашому прокаті), та менш відомі, але теж прекрасні фільми «Телекінез» та «Jung_E». Його фільми не лише видовищні, динамічні, таємничі, страшні, але й мають глибокі приховані смисли, які відкриваються не всім і не відразу. Іноді варто передивитись фільм, щоб зануритись в його глибину, щоб смакувати те, що не було поміченим при першому перегляді, коли головними були цікавий сюжет, карколомні зміни в долях героїв, неймовірне фільмування. Але це передмова.
Отже, 2 сезон «Поклик пекла» на Netflix.
Буває так, що продовження серіалу стає нецікавим. Режисер хоче «виплисти» коштом попереднього успіху. Та Й ... он Санхо не такий. 2 сезон став ще більш переконливим, в ньому богословські та психологічні теми глибоко занурені в темний фантазійний світ. Три потойбічні істоти продовжують з’являтись приреченим людям, та жорстоко вбивати їх. Жахливим є також те, що релігійна організація «Нова істина» розшукує таких людей і проводить трансляцію смертей в прямому ефірі.
Події 2 сезону починаються через 8 років. За цей час світ перетворився на антиутопію, наповнену параноєю, змовами, групами, що жадають влади та релігійними фанатиками. Анархісти «Стрілоголові» пропонують свій шлях очищення від гріхів. Їх лідер Вітряк кидає виклик керівнику «Нової істини».
І вже з першої серії ми знову побачимо смерть Чонсу, він 20 років чекав свого вироку, сповнений страху. Чому він мав померти, адже він ніколи не грішив? Щоб помститись світу, він створив новий релігійний культ, основна ідея якого, що в пекло потрапляють лише грішники. Він хотів, щоб люди, як і він, боялись гріха, боялись приховати свій або чужий гріх, щоб вони жили в страху очікування болю. Чонсу ставить детектива перед важким моральним вибором. І приходить думка, що кожен відповідає за те, що відбувається у світі. Цей сезон підвищує ставки, бо занурюється у таємницю феномена воскресіння, розширює динаміку персонажів. Вони шокують і вражають своєю трансформацією. Ті, що здавались безкорисливо добрими, теж починають жадати влади. Спостерігати за цим неймовірно цікаво. Та й сам лідер Чонсу після воскресіння перетворюється на одного з тих монстрів, яким він жахав людство, не використав свій шанс змінити себе і свою долю.
В цьому сезоні ми краще пізнаємо історію героїв 1 сезону, вони розкриваються, стають глибшими й цікавішими. Ми відчуваємо глибоку емпатію до персонажів, які нам подобаються, емоції під час перегляду зашкалюють. Але цей серіал спонукає до глибоких роздумів і цим теж захоплює. Хочеться передивитись деякі моменти, щоб зчитати закладені там сенси. Цікавий образ Лі Сокьон – старшої секретарки президента, яка розробляє карколомні плани маніпуляції релігійними організаціями, а люди для неї лише пішаки на шаховій дошці.
Рекомендую переглянути цей серіал 1 і 2 сезони. Не проґавте шанс зустрітись з чимось дуже цікавим і глибоким.
Південнокорейський кримінальний бойовик 2024 року, сценарист і режисер О Синук у головних ролях Чон Дойон , Джі Чанук і Лім Джійон. Він вийшов у прокат 7 серпня 2024 року.
Офіцер поліції Суйон вже чекала переїзду в нову квартиру, але потрапляє в неочікуваний корупційний скандал і погоджується за велику винагороду взяти провину за злочини. Через два роки, у день її звільнення, Суйон зустрічають люди, яких вона раніше не знала. Вона відчуває, що ситуація погіршилась і починає шукати Енді, чоловіка, який пообіцяв їй компенсацію. Вона не може довіряти нікому, крім себе. На що вона готова, щоб повернути собі гроші та квартиру?
Це сюжет. А тепер хочеться написати, що я не рекомендую дивитись цей фільм тим, хто любить бойовики з супергероями, характер яких загартовується у випробуваннях, не рекомендую дивитись тим, хто любить багато бійок та іншого насильства в кадрі, не рекомендую тим, хто звик, що лиходії – це лиходії – безжальні сильні світу цього.
Так, корейці мене здивували. Н ... астільки все нестандартно, нетипово. І для багатьох цей фільм стане якимось прикрим непорозумінням та втратою часу. Але, але, але...
Вже початок фільму показує нам зламану морально жінку, у якої нема нікого і нічого за душею, лише шрами на тілі. Її виклик могутнім лиходіям від відчаю – їй просто нема на що жити. Та й лиходії якісь дивні. Чого вартий красень Джі Чанук у ролі боягузливого, жорстокого та іноді дуже простакуватого хлопця.
Суйон у прекрасному виконанні актриси Чон Дойон така непередбачувана, така хаотична. Я в захваті від ролей Чон Дойон. Яка вона прекрасна в ролі професійної вбивці у фільмі «Боксун має померти», який вийшов минулого року, і абсолютно інша драматична роль у серіалі «Загублені» 2021 року, або сильна і слабка одночасно в комедійному серіалі «Прискорений курс романтики» 2023 року.
Фільм «Револьвер» вже виграв 1 премію на цьогорічному Buil Film Awards.
Отже, протягом майже двох годин доведеться стежити за хаотичними діями героїні та її друзів чи ворогів. Розв'язка непередбачувана, вона порушує всі аксіоми жанру. Хоча і жанр визначити важко. Дуже схоже навіть на нуар. Детективний складник фільму видався дещо слабким. Та вся акторська та режисерська плутанина була дуже оригінальною та захопливою.
А чого варта музика до фільму. Використання хабанери з опери Бізе «Кармен» було … дуже неочікуваним. Та й вся музика фільму занадто грайлива, як для кримінального бойовика. Було враження, що я вже відчувала щось подібне. Так, музику до фільму написав композитор Чон Йонук, який багато працював з Пак Чхануком. Коментарі зайві.
Тому я однозначно рекомендую «Револьвер» любителям нестандартних бойовиків, де історія та внутрішній голос героїв важливіші за жанрові стереотипи.
Фільм став найпопулярнішим і найкасовішим фільмом усіх часів у Південній Кореї з 17,6 мільйонами переглядів і світовими зборами в 138,3 мільйона доларів США.
Я вже декілька разів передивлялась цей фільм. Він надихає, надає сили.
В історії Кореї було дуже багато трагічних подій. Одна з них японське вторгнення - Імджінська війна - наприкінці 16 сторіччя. І саме битва у протоці Мьоннян 1597 року вважається однією з найвидатніших морських перемог легендарного адмірала І Сунсіна. Він виграв битву з 12 кораблями проти японського флоту, чисельність якого перевищувала флот Чосону в десятки разів. Тому героїзація та міфологізація минулого в цьому фільмі мають велике підґрунтя.
Початок фільму та майже всі події до битви відбуваються в темряві. Це не лише темрява в природі, а темрява жаху, що переповнює людей, жаху неминучої смерті, яка вже зовсім поряд. Як жах можна обернути у відвагу?
Чи вірив хтось в перемогу 12 кораблів проти 300 ? Звичайно, ні. В перемогу не вірив ніхто. Всі ... боялись. Навіть самі віддані йому капітани боялись смерті, боялись поразки. А він, І Сунсін?
Він вбиває дезертира… Розробляє план битви. Але в ревінні течії чує «плач мертвого воїна». Вночі прокидається, бо чує голоси друзів, що загинули. Вони просять помститися за них. Чи вірить беззастережно в перемогу? Адже сину він каже, що помре у цій битві. Що на душі у великого адмірала? Переконлива акторська гра метра корейського кіно Чхве Мінсіка дозволяє нам побачити живу людину, а не легенду.
Адмірал наказав спалити всі будівлі, що були на березі. «Ми повинні померти в морі. Намагаючись вижити, ви кличете смерть», - говорив він своїм воїнам.
Зображення морської битви вражає. Атаки, тарани кораблів, залпи гармат, стріли лучників та битви на пвлубаз кораблів, взятих на абордаж – все виглядає неймовірно. Захопливі сцени морської битви поєднуються зі зворушливими сценами самопожертви та вірності простих воїнів.
Це перший фільм трилогії про легендарного адмірала І Сунсіна. Режисер Кім Ханмін у 2022 зняв фільм «Битва за острів Хансан», а у 2023 – «Битва в Норіанській протоці».
Сценарій аніме написаний за мотивами однойменного фентезійного роману англійської письменниці Діани Вінн Джонс. Але Міядзакі дещо переробив сюжет та змінив характери персонажів.
Сюжет розгортається у казковому світі, котрий дечим нагадує Європу XIX століття. Вісімнадцятирічна Софі, осиротіла капелюшниця, зустрічається з Хаулом, відомим чарівником. Він рятує дівчину від двох солдатів, які переслідували її. Ця подія привертає увагу Відьми Пустирищ, яка накладає на Софі закляття. Воно перетворює дівчину у 90-літню бабусю, якій ніхто не вірить. Ця подія змусила Софі покинути рідний дім та вирушити на пошуки Відьми, щоби зняти закляття.
Краще не кохати, бо тоді й не втратиш кохання. Коли Софі стає старенькою, вона повторює це, як мантру. «Добре, що старі вже нічого не втрачають»
Хаул дуже цікавий персонаж. Він неймовірно привабливий з вишуканими манерами, цікавий. Але чи це реальний Хаул, чи образ, який він сам створив? Його перетворення на чудовисько не раптові, він бореться зі злом ... , втрачає силу, йому важко повернутись в образ красеня. Яка його внутрішня мотивація? Чому він це робить? Адже він не має серця. Ідеальний образ Хаула, який він сам створив для себе, зникає. Навіть колір волосся стає чорний, а не білий.
Те саме з Софі. Коли вона висловлює своє кохання, коли щиро допомагає іншим, коли радісна і відверта, вона знову стає молодою дівчиною. Проблема Софі в тому, що вона сама не вірить у свою привабливість, не вірить, що може бути коханою.
У фільмі багато сюжетних поворотів, багато персонажів зі своїми історіями. Думаю, у кожного глядача є свої струни душі, на яких зіграє чарівник Міядзакі. Як можна було створити щось настільки неймовірне? Це третій фільм Міядзакі, який я подивилась. Чомусь мене зовсім не зачепив оскароносний «Віднесені привидами», але зачарував цей.
У фільмі дуже сильні антивоєнні мотиви. Мені важко про це писати, бо в кожного своя межа сприйняття війни на екрані, коли вона є в житті. Навіть, коли це аніме, навіть коли літаки з бомбами мають мультяшний вигляд – це страшно і сумно. Дуже зворушують слова Хаула коханій Софі «Я так довго тікав від війни, але тепер маю кого захищати». Проте його стрімке перетворення на відважного воїна більше схоже на лють, що майже знищила його самого.
Цікаво показана тема старості. Якщо молода Софі хвилювалась, як вона виглядає, була невпевнена в собі, то бабуся Софі робить те, що для неї важливе, що вважає правильним і потрібним.
Але це все про сюжет та про героїв, але як можна описати красу цього аніме? Не відірвати очей. Та ще й музика прекрасна.
Мене давно дивує, чому в японських фільмах стільки емпатії? Чи вони стають такими через життя у світі неймовірної конкуренції? Чи вони від природи такі? І як це поєднується з минулим, з жорстокістю 2-ї світової війни? Я не можу цього зрозуміти.
Я вмикаю комп’ютер, Netflix і занурююсь в дуже близький мені світ. Може, не дуже близький ментально, але абсолютно мій по емоціях, почуттях, відчуттях.
Мінако приходить до тями на всипаному розтрощеними будинками пляжі після катастрофічного цунамі. Вона починає шукати свого сина, але розуміє, що живі люди її не бачать. Чоловік, на ім'я Акіра знайомить її з групою людей, що знаходяться між світами живих і мертвих. Вони дуже сильно прив'язані до тих, кого любили, тому не можуть покинути їх. В цій дивній групі є письменник Акіра, якудза Шорі та кінопродюсер Майкл. Щомісяця відбуваються великі паради, де такі самі неупокоєні душі шукають своїх близьких.
У фільмі чудово передані глибокі емоції, пов’язані з втратою близь ... ких людей. Непохитна любов Мінако до сина та любов інших душ до своїх рідних глибоко резонують з глядачами.
Потойбічне життя зображено дуже чутливо та делікатно. Щомісячні паради, де померлі шукають живих, є водночас приголомшливими візуально та спонукають до роздумів, створюють настрій для рефлексії над своїми невирішеними стосунками з померлими. Чи існує зв’язок між нами й тими, кого вже немає поряд, але кого ми так сильно любили?
У мене немає слів, щоб описати красу парадів, показаних у фільмі. Було відчуття, ніби дивлюсь на це здалеку та одночасно перебуваю поряд з ними. Використання легких ліхтариків, неймовірної глибини синього кольору справляє просто магічне враження.
Персонажі фільму переконливі. Кожен герой у фільмі, від Мінако до інших жителів проміжного світу, має свою унікальну історію та мотивацію. Це додає глибини та складності розповіді. Актори чудові. Вони вміють дивитись, вони вміють мовчати, вони вміють посміхнутись кутиком уст, а їх очі такі лагідні.
Цей фільм сподобається глядачам, які люблять емоційні драми з елементами надприродного та яким цікаво досліджувати глибокі та чутливі теми, яким цікаві роздуми про потойбічне життя.
Але любителям американських фільмів зі зрозумілим швидким сюжетом, логічним фіналом та якісними спецефектами навряд чи він сподобається. Кожному своє.
Про такі фільми дуже важко писати, тому що він досконалий. Відірватись від перегляду неможливо, затягує та інтригує з самого початку. Так, він жорстокий, досить брутальний, в ньому багато насильства, різанини, бійок, крові, але як по-іншому можна знімати фільм про гангстерів? Та сильним лейтмотивом фільму проходить історія про справжню чоловічу дружбу і про вірність. І, звичайно, про те, що не всі поліціянт – зразок моральності і чесності, а гангстери не тільки запеклі бандити.
Отже, сюжет такий. Поліціянт Чи Джа Сон вже вісім років перебуває під прикриттям в найбільшому злочинному синдикаті Кореї - «Gold Moon». Він безмежно втомлений і не може дочекатись закінчення терміну перебування в цій організації. Джасон став досить впливовою особою та правою рукою одного з головних керівників - Чон Чхона. Плани Джасона покинути організацію зриває смерть президента синдикату. Поліція на чолі з шефом Каном вирішує скористатися моментом слабкості синдикату, в якому починається поділ ... влади і почати операцію «Новий світ». Джасон виявляється втягнутим в боротьбу між своїм названим «братом» Чон Чхоном і шефом Каном, який для нього є безумовним авторитетом. Ситуація ускладнюється ще й тим, що на крісло президента також претендує безжалісний і могутній Лі Джун Гу. Протистояння цих чотирьох чоловіків стає головною інтригою цього фільму. І тут вже хочеться просто хвалити, хвалити акторів. Який харизматичний Чхве МІнсік в ролі куратора операції Кана. Він безжалісний не тільки до бандитів, заради успіху операції готовий пожертвувати навіть своїми людьми. Цей вибір непростий, він завжди так нервово курить в кадрі. Хван Джонмін в ролі Чон Чхона – це вибух емоцій, феєричний, експресивний. Коли він в кадрі, то слідкуєш тільки за ним. Я цікавлюсь творчістю цього актора після перегляду фільму «Шпигун пішов на Північ». Пак Сон Ун в ролі Лі Джун Гу – це поєднання витонченої зовнішності з безжалісністю та холодним розрахунком. А Лі Джондже в такій непростій ролі Джасона зовні абсолютно холодний і спокійний, та в ньому відчувається душевний надрив та велика внутрішня боротьба. Ця роль не гірша, ніж в знаменитій "Грі в кальмара"
В цьому фільмі досконале все - сценарій, режисура, операторська робота, діалоги героїв, постановка екшн-сцен. Навіть музика просто чудова для фільму про гангстерів. Розв'язка фільму знята дуже нетривіально. Кіно вищого ґатунку.
Не хотілось знову дивитись бойовик. Хотілось чогось легкого. Але подивилась трейлер і все.. Кім Сонхо зачарував своєю посмішкою. Це його перша роль в кіно. В дорамах він зовсім не такий. Це, напевне, режисер дуже хороший, побачив всі його таланти, подумала собі. Я не дуже люблю жанр бойовик, та все ж маю декілька улюблених фільмів бойовиків. Але два люблю найбільше – це «Новий світ» (2013) та «Ніч в раю» (2020). Саме Пак Хунджон є сценаристом та режисером цих фільмів.
Очікувала чогось похмурого, темного і кривавого, іноді розбавленого зловіщими посмішками Кім Сонхо. Але це був екшн-нуар, навіть іноді трошки комедія. І який же неймовірний образ відтворив Кім Сонхо. Його екшн-сцени і страшні, і захоплююче круті, але іноді все закінчується зовсім неочікувано.. Він неймовірно злий та підступний, але іноді такий милий, та веселий. Як це можна зіграти одночасно?
Темп та напруга фільму постійно зростають. Сюжетна лінія розроблена чудово, провисання сюжету ніде нема. І такі прекр ... асні зміни настрою від повного відчаю, що «все пропало», до радісної посмішки – «ні, герої виплутались».
Інші головні актори теж порадували. Кан Теджу в ролі Марко викликає величезну симпаьію. Йому співчуваєш, за нього переживаєш. Так хочеться, щоб він просто залишився живий в цій неймовірній мясорубці. Актриса Го Ара порадувала абсолютно новим амплуа. І їй ця роль дуже личить. Кім Канву часто грає правильних і добрих персонажів, тому ця роль теж була дуже цікавою.
Чудовий фільм, щоб подивитись в кінці тижня.
Я подивилась цей фільм вже втретє. Як і «Новий світ» (2013) цього ж режисера буду передивлятись ще. Мені сподобався також «Нащадок» (2023). Теж писала про нього.
Та все ж…
Є фільми на один вечір, є хороші, а є такі, до яких повертаєшся, передивляєшся, бо залишається враження, що якісь таємниці нерозкриті, якісь нюанси не враховані, якісь порухи незрозумілі.
Це досить похмура історія про помсту та відплату. Бандит Тегу відхиляє пропозицію перейти в іншу банду. В аварії гине його сестра та племінниця. Після помсти він переховується на острові Чеджу, де зустрічає дівчину, що, здається, не хоче жити.
Так, фільм не для людей зі слабкими нервами. Були моменти, коли примружувала очі, щоб не бачити занадто кривавих сцен. та в інших моментах навпаки широко розкривала очі, щоб насолодитись красою кадру, неймовірною грою акторів та дивними поворотами сюжету.
Чому глядачам подобаються бойовики? Бо в екстремальних ситуаціях краще проявляються всі якості людини, як позитивні, так і н ... егативні. Тому вибух емоцій гарантований. Хоча неможливо придумати абсолютно новий сюжет і можна здогадатись, що буде далі, та все ж режисер зміг захопити глядача. Тут цікава не лише сама історія, але те, як її розповідають. Не буде сотні розбитих машин, або навіть літака, як в бойовиках з іншого континенту, але буде щось зовсім інше. Буде гнів, страх, незадоволення від того, як працює система. Буде зрада тих, кому довірялось безмежно. Бандитські групи не є однорідними, вони тримаються лише владою. Хто має владу, той робить що хоче. Є гроші та сфери впливу. Є держслужбовці, що прикривають злочини. Але є й такі, що залишаються вірними дружбі, родині. Навіть у бандитів бувають моменти шляхетності, ніби кодексу честі, як би дивно це не звучало. Тому дуже цікава роль боса Ма в чудовому виконанні Чха Синвона. (Один з найулюбленіших корейських акторів).
Операторська робота була приголомшлива. Дуже гарно показано природу острова Чеджу. Який баланс тиші та звуку, музика та кінематограф були ідеально синхронізовані. Який баланс бійок і прекрасних пейзажів. Цікаво показані сцени погоні та бійок, а ракурс, під яким вони знімалися, був ідеальним. Відчувалось кожне поранення Тегу. Сцени з машинами були теж дуже реалістичними.
Актор Ом Тегу бездоганно грає гангстера. Його зовнішній вигляд, його хрипкий голос (дивитись треба з субтитрами), справляють враження сильного та відповідального чоловіка, хай і бандита. Дівчина Джейон у виконанні Чон Юбін здавалась спочатку зовсім байдужою. Між ними було достатньо хімії, яка все ж не зменшила жорстокого настрою фільму. Чи було кохання? Чи це була абсолютно лишня сюжетна лінія? Думаю, саме через відносини Тегу та Джейон фільм отримав таку глибину. Адже це не пристрасть двох приречених людей, вони необхідні один одному, щоб жити далі, жити стільки, скільки зможуть… Зустрілись той, хто не мав причини жити й та, що не мала часу жити. Мені це дуже відгукнулось.
Ще трошки про інші ролі головних акторів. Мені захотілось ще помилуватись їх акторською майстерністю. Актриса Чон Юбін зіграла головні ролі в дорамах «Вінченцо» та «Тебе кличе час». А Ом Тегу в дорамах «Крамниця світла», «Мій милий бандит» та моторошному трилері «Рідне місто».
Фільм «Ніч в раю» для тих, хто любить фільми про мафію, про банди, бойовики з напруженим сюжетом та цікавими персонажами
Намагаючись жити нормальним життям, смертоносний убивця повинен якось захистити молоду жінку та дати відсіч чоловікові, що прагне помсти. Чи обійдеться герой без вбивства? Це другий фільм серії про Фейбла – легендарного вбивцю.
Дивилась перший фільм декілька років тому. Тоді я лише трохи занурилась в японське кіно. Все було занадто незвично, здавалось нелогічним, то надмірно жорстоким, то занадто сентиментальним. Японське кіно – це інший світ, АБСОЛЮТНО несхожий на кіно, до якого звикли більшість глядачів. Я теж колись була такою. Бо задоволення від кіно часто буває саме через схожість з тим, що ти вже знаєш, через звичні ситуації, знайомих акторів, знайомі чини та наративи. Не всім хочеться пірнути в щось таке чуже.
Цей фільм мені сподобався більше першого, думаю перший потрібно передивитись.
Але ж так не можна знімати фільми. Коли спочатку завмираєш від жаху, а через декілька секунд починаєш посміхатись, бо кумедність зашкалює. Так майстерно поєднувати те, що ... не поєднується, здатні лише японці, це особливий острівний менталітет.
Так, за сюжетом Фейбл не може нікого вбивати, але він повинен захиститись, бо його мають вбити. Юнічі Окада неперевершений в ролі Фейбла. Він такий зовні байдужий і такий серйозний. Але іноді виглядає дуже смішним.
Стиль фільму витриманий чудово. Якудза у фільмі типові, вони говорять буденно про вбивства, але мають певні норми честі.
«Ти не вбивця. Відчуваю це по запаху».
«Ти впевнений, що його можна було відпускати?
-Усе буде гаразд. Він же професіонал. Я відчуваю цей запах»
Візуально фільм гарний. Гарно підібрані кольори – червоні рибки, червона голова папуги. А риби в домі Хінако… були зелені. Це дрібниці? Ні, це японське кіно. І дощ вночі й останній пазл в картину зоряного неба – все для повноти картини.
Та й екшн сцени японці знімають прекрасно. Секунда тиші перед вибухом. Карколомність погонь по риштованнях будинку, невідворотність загибелі в сценах у лісі. Робота оператора і монтажера підсилює напругу, але дивує своєю досконалістю.
Мені сподобався цей фільм.
Дія фільму відбувається в Гонконзі в 1962 році. Журналіст Чоу Муван (Тоні Люн) і Су (Меггі Чун) того самого дня в'їжджають у дві сусідні кімнати в прибутковому будинку. Обоє одружені та їхні партнери часто затримуються на роботі. Попри добродушність господарки будинку та сусідів, Чоу і Чань часто нудьгують на самоті у своїх кімнатах. Невдовзі між ними зав'язується дружба.
Чоу і Су діляться одне з одним сумнівами щодо вірності своїх партнерів. Вони часто зустрічаються і, здається, закохуються. Але «Ми не будемо так, як вони», - каже Су. Вона допомагає йому писати роман, вона посміхається йому… А потім раптом «У тебе є коханка?» Це сцена з роману, який він пише, чи це їх власний роман, чи роман її чоловіка? Почуття можуть підкрастися непомітно…
Оператор фільму Крістофер Дойл. Операторська робота заслуговує багато хороших слів. Чудово вибрані ракурси, використання дзеркал для зміни кута зору, погляд через скло, замкнутість приміщень – всі це посилює магію фільму. Та ... й про кольори суконь Су можна багато писати. Яскраво-червоний є декілька разів, у хвилини важливих рішень, чи подій. Колір та візерунок сукні часто відповідають її настрою.
Використовується цікавий спосіб повторення одного й того ж дійства декілька разів. Лише зміна кольору сукні Су вказує нам, що це різні сцени, різні зустрічі.
А як же гарно та сумно Чоу курить цигарки в кадрі. Люблю, коли актори гарно тримають цигарку, гарно пускають дим. Тоні Люн у цьому досконалий. Можу дивитись на це довго-довго. У нього навіть спина така сумна в напівтемному задимленому офісі. Я дивилась фільм в українському озвучуванні. Цікаво, що мова, жести актора врівноважені та спокійні, але які ж неймовірно сумні очі.
Дружина Чоу та чоловік Су рідко з'являються в кадрі, але коли це відбувається, глядач не бачить цих персонажів. Ці сцени знято лише з одного боку, так, що видно лише Чоу або Су.
В кадрі ми часто бачимо годинники, та й час майже завжди вечірній. У цих двох немає сонячних днів. Ми слухаємо слова, що повторюються, але в них немає того, що переповнює їхні серця. Іноді не вистачає мужності визнати, що є почуття, що воно надто глибоке і болюче...
Я вже так багато всього написала, а ще ні слова про музику фільму. Саундтрек фільму прекрасний, його неможливо забути.
А як боляче відлунюють слова «Quizás, Quizás, Quizás» - «Можливо, Можливо, Можливо», коли Чоу сподівається, що його кохана поїде з ним.
Обожнюю азійські фільми саме за резонанс з майже нечутними порухами власної душі. Азійський артхауз – це вершки артхаузу. Не всі таке люблять.