Знайдено 110 результатів 
Netflix разом з корейцями створили захопливий, видовищний фільм. Сюжет такий. Сеул, серпень 1988 року. Країна готується до Олімпійських ігор. На команду відчайдушних перегонників, викритих у дрібному криміналі, виходить амбітний прокурор. В обмін на свободу та візи до Америки він пропонує хлопцям допомогти йому викрити впливових корупціонерів, які відмивають величезні суми грошей. Але хлопцям потрібно виграти змагання на вакансію водіїв з перевезення готівки. Фільм знятий абсолютно в корейському стилі. Там є все – видовищні автомобільні перегони, харизматичні відчайдухи - перегонник та його друзі, дуже смішні їх конкуренти, що намагаються бути крутими, а також антураж 1988 року – музика, одяг, автомобілі, атмосфера свята. Майже всю першу частину фільму посміхалась від задоволення.
А які актори… Ю Аін один з найкращих, попри судовий процес та інші негаразди. Дивилась з ним інтерв’ю, де він казав, що може зіграти кого завгодно. І так є. Згадаймо тільки останні ролі – пропові ... дник Ю Джинсу в серіалі «Поклик пекла», німий Теін у фільмі «Без звуку», Джону в зомбі фільмі «# Живий» та Джонсу з фільму «Спалення». У цьому фільмі – відчайдушний авантюрист, дотепний хлопець, віртуозний водій, вірний друг. Яка прекрасна у нього міміка в цьому фільмі. Також його друзі – зовсім юний механік Джунгі (актор О Сону), водій таксі Покнам, харизматичний діджей Джон (актор Го Кьонпьо, що знову опинився в 1988, як у серіалі «Назад в 1988»), та сестра Донука Юнхі (Пак Джухьон), що дасть фору хлопцям у відчайдушності та любові до перегонів на мотоциклах, дуже смішний в червоному спортивному костюмі друг-конкурент Гальчі, якого зіграв співак Міно.
І все закрутилось. Розумію, що сюжет схожий на інші фільми про відчайдухів, та все ж видовище чудове. Атмосфера 1988 року у всьому, трюки на автомобілях, харизматичні персонажі, цікаві повороти сюжету. Дві години пролетіли непомітно. Перепади настрою фільму зашкалюють – то страшно, то смішно, то неймовірно захопливо. І все відразу, все в шаленому темпі. Мені сподобалось.
Події фільму розгортаються у 1980-1990-х роках. Вони засновані на реальних фактах з життя двох видатних корейських гравців у Ґо. В Кореї цю гру називають бадук.
Два вундеркінди Чо Хунхьон, який став професійним гравцем у 9 років та його учень, якого він на піку своєї кар’єри побачив на аматорських змаганнях, І Чанхо. Він став професіоналом в 11. Обидва найтитулованіші корейські гравці за всю історію.
Чекала цього фільму, бо люблю корейські фільми про гравців в Ґо та дуже хотіла побачити нові ролі І Бьонхона та Ю Аіна. Адже саме в таких фільмах, де багато сцен психологічного протистояння, де мало дій, але багато емоцій чудово проявляються певні риси акторської гри. Люблю дивитись, як актори мовчать в кадрі… Багато корейських акторів уміють досконало мовчати. Коли є лише порух очей, легкі жести, легкі зміни на обличчі. Тиха інтенсивність думок та почуттів. Напруження неймовірне.
Цікавий шлях стосунків видатних гравців. Глибока повага та довіра І Чанхо до свого вчителя ... переростає в драматичне протистояння з ним, як з суперником. Емоційно витримати таке дуже важко. Це протистояння змінює їх життя.
Чудові діалоги та напоумлення з фільму.
«Вчитель — це не той, хто дає відповіді, а той, хто відкриває шлях»
«Ґо – битва проти самого себе»
«Ґо шукає відповіді там, де їх немає».
Чудова режисерська робота. Напруга фільму зростає досить повільно, але у фіналі стає неймовірно сильною. Кожна сцена виписана продумано, органічно підкреслює задум режисера. Адже важко показати шлях, що проходять і вчитель, і учень. Амбіції та самотність, мужність та відповідальність – це риси вчителя. Але чи будуть сили прийняти поразку від учня? Теплота та гумор деяких сцен фільму дозволяє побачити нам іншу сторону життя людей, для яких гра та перемога понад усе.
Операторська робота теж на висоті. Дошка для гри виглядає, як поле бою. Ми бачимо її в різних ракурсах, під різними кутами зору. Чудово підібране освітлення, майстерно використовуються великі плани. Камені для гри виглядають якось загадково.
Фільм буде цікавий тим, хто любить неспішне кіно з роздумами та підтекстами, кому цікаві фільми на спортивну тематику.
Цей серіал розповідає про трьох успішних жінок, які працюють на радіо. Одній трошки за 30, іншій за 40, а третій -трошки за 50. Бу Херьон пощастило з чоловіком. Харизматичний адвокат без пам'яті закохався в неї, бо вона віртуозно грала на барабанах. Лі Шиін заміжня за професором, який домігся кар'єрного зростання завдяки її підтримці. Вона пише сценарії та протягом 30 років дбає про чоловіка-професора та двох дітей, зовсім забуваючи про особисті бажання. Третя дама Са Пійон робить все, щоб зберегти сімейну ідилію. Спокійне стабільне життя трьох подружніх пар раптом (а чи раптом?) дає тріщину.
Цей серіал буде цікавий тим, хто тривалий, а може й не дуже час живуть в шлюбі. Тільки вони зможуть насолодитись майстерно виписаними деталями подружнього життя. Деякі деталі комічні, коли дружина думає, що забруднить рукава нічної сорочки, бо її старий чоловік просить почухати спину. Але страждання від того, що не можеш заснути, бо поруч хропе чоловік, вже не здаються так ... ими кумедними. Але у чоловіків теж є свої негаразди. Сімейне життя без прикрас.
Половина серіалу (я подивилась 1-й сезон), присвячена чоловічим зрадам, та як на це реагують дружини та діти. Таке враження, що чоловіки зраджують в будь-якому віці, після будь-якого стажу шлюбу. Чоловіки зраджують жінок, які гарні, але не піклуються про них, вони зраджують дуже гарних, амбітних люблячих дружин. Вони зраджують тих, які присвятили їм життя, варили щодня свіжі обіди, доглядали дітей і працювали, працювали, працювали.
Друга половина серіалу показує, як і чому чоловіки почали зраджувати. Перед нами майстерно виписані сцени подружнього життя. Відстороненість авторів серіалу при чудовій акторській грі дозволяє пережити щось своє. Може деякі емоції героїв здаються надмірними, але вони відгукуються в серці. Були моменти, що викликали сльози, бо вони були занадто схожими з тим, що я пережила, і відчувала, або, навпаки, занадто несхожими з моїм подружнім життям.
Здається, те, що бачимо, досить болюче і непривабливе. Але це існує. Невірність — це жахливе слово, жахливий вчинок для однієї людини, але це смак свободи для іншої. Чоловіки й жінки по-різному дивляться на стосунки. Люди намагаються виправдовувати свої вчинки, або приховувати зради. Наприклад, професор Пак говорить, що неможливо 30 років прожити з однією жінкою. Він хоче свободи та нових почуттів. Навіть сльози дітей не можуть зупинити його.
Але чи жінки лише жертви? І чи страшне відчуття самотності виправдовує бажання пригорнутись до чужого чоловіка?
Мені подобається, що серіал неспішний. Прекрасна гра акторів в досить повільному темпі, історія, яку ми переживаємо разом з героями, показує нам наскільки крихким може бути шлюб, наскільки ненависними та відчайдушними можуть бути люди. Ми не можемо контролювати почуття, але можемо контролювати вчинки. Емоційні труднощі співжиття в шлюбі відтворені на прикладі не лише трьох пар головних героїв, але і їх батьків. І це ще один цікавий досвід.
Хочеться навіть зацитувати слова героїв, але вирвані з контексту, вони не прозвучать так сильно. Отже, є що дивитись, є в що вслухатись, є над чим думати.
Ніжні саундтреки серіалу створюють відповідний настрій та посилюють емоції.
Я думала, що 16 серій, то все. Але є ще два сезони.
«Схід місяця» – нове творіння Wit Studio, творців перших сезонів «Атаки титанів» і «Саги про Вінланд».
Режисер Масаші Коїдзука
Дія відбувається в майбутньому, коли Місяць вже колонізований. На Землі панує спокій та процвітання. Керує світом штучний інтелект Сапієнтія. Злочинців та непокірних висилають на Місяць. Вони в певний момент повстали і хочуть незалежності.
На Місяць відправляється спецзагін з Землі, щоб знайти та ліквідувати голову опору. Один з членів загону Джек є головним героєм цього аніме. Він має особисті мотиви помсти людям Місяця, бо під час теракту, загинули його батьки.
Не завжди аніме захоплює мене з перших кадрів. Часто буває, що довго розкручується сюжет. З цим аніме не так. Захопилась з перших хвилин перегляду. Неймовірної краси картинка і захопливий початок сюжету відразу привернули увагу. А потім вже не могла відірватись.
Під час перегляду фільму або аніме підсвідомо починаєш групувати героїв на «добрих» і «злих», «своїх» та «чужих». І наскільки ... цікаво буває, коли визначитись дуже важко. «Схід Місяця» саме такий загадковий. Звичні уявлення про добро і зло перестають працювати.
Джек завжди вірив, що живе у правильно влаштованому світі. Але реальність Місяця його вражає і викликає сумніви щодо доцільності того, у що він вірив, чому служив.
Японці майже завжди занурюються у глибини світобудови. Можна не зчитувати цього, аніме теж буде дуже цікавим. Але для шукачів прихованих сенсів та смислів поживи для розуму теж буде багато.
Не можна не відзначити краси цього аніме. Як неймовірно все зображено, які чудові кольори, це просто шаленство кольорів, шаленство зображень. Реальність Місяця вражає. Майстерність творців захоплює.
Звідки стільки фантазії закрутити сюжет так, що практично до фіналу тримає в напрузі? І після перегляду залишається калейдоскоп думок, почуттів, трактувань. І в кожного буде щось своє.
Незабаром багато святкових днів. Саме час, щоб подивитись щось веселе, або ліричне.
Почнемо з веселого. Комедія, яку можна подивитись в колі друзів. Це ж корейці знімали, намішали всього.
Це бойовик-комедія. Але гумор не тупий і не вульгарний. Фільм досить видовищний, багато елементів, притаманних бойовикам.
Дивитися краще з субтитрами, тому що мімішний Кім Йонкван – це неймовірно. Та його мімішність чудово поєднується з силою та витривалістю. Не варто псувати задоволення беземоційним перекладом. Кім Йонкван та актриса Лі Сонбін в ролі китайського спецагента створили чудову екранну пару.
Не знаю, чому в корейських фільмах поліція завжди недолуга. Але тут ще й спецслужби виглядають не найкраще. І це були самі серйозні моменти в фільмі. Все інше комедія, що переходить у фарс.
Фільм хороший, бо
Прекрасні, харизматичні актори.
Бойові сцени дуже реалістичні, без будь-яких чарівних польотів у повітрі.
Дуже багато по-справжньому веселих моментів.
Чудове музичн ... е оформлення.
Це найкасовіший фільм в корейському прокаті 2019 року, він навіть обігнав оскароносних «Паразитів». Я почала посміхатись вже з перших кадрів, настільки смішними були поліціянти, що намагались арештувати банду наркодилерів. Злочинець розповідає невдасі поліціянту, як би він мав його арештувати. А той каже, що не має грошей зробити це круто. Перші 10 хвилин фільму навіть не комедія, а фарс, апогеєм якого стали загублені кайданки, потрощені 16 автомобілів та втікач. І це тільки початок.
Південнокорейські режисери вміють грамотно і послідовно разом зі сценаристами розгорнути сюжетну лінію на неповні дві години хронометражу, не перетворивши добру його частину на розтягнуте і нецікаве видовище, залишивши лише 10-15 цікавих хвилин в кінці фільму. Тут буде цікаво, і дуже смішно майже увесь час.
Для більш зручного спостереження за бандою поліціянти вирішують відкрити курячий ресторанчик. Корейці обожнюють смажену курку, тому успіх ресторанчика закономірний, якщо буде гарний рецепт ... . Та ресторанчик стає настільки успішним, що його навіть хочуть показати по телебаченню. Повстає питання, а може покинути роботу в поліції та продовжувати бізнес.
У цьому фільмі все чудово. П'ятірка не упереджених поліціянтів намагаються розібратися у своєму призначенні, вони постійно перебувають в хаотичному русі, вони або зазнають повного фіаско, або злітають нагору при досягненні своїх цілей. Режисер І Бьонхон вдало використовує кумедні деталі. Пакет Gucci то з брудною білизною, то зі справжньою сумкою набитою грошима. Актори грають з почуттям, з серйозними обличчями в неймовірно смішних ситуаціях. Вони також лупцюють один одного на екрані на повну, не шкодуючи ні своїх сил, ні свого супротивника. Взагалі, корейці вміють ставити бійки на екрані без перегравання, але достатньо цікаво для кримінального фільму.
Назвати деякі епізоди дурістю акторів і режисерським пустощам неможливо, комедійний жанр цілком все виправдовує.
Композитор, що створював музику, вдало підкреслив події на екрані, не залишивши глядачу можливість розслабитись під час перегляду. Робота оператора бездоганна. Яскрава, якісна картинка демонструє глядачеві все до дрібниць, та ще іноді в дуже комічних ракурсах.
Отже, коли вам захочеться розважитись, коли буде або сумно, або нудно, то перегляньте цей фільм, тим паче він уже з чудовим українським озвученням.
Після семи років пошуків роботи, після втрати грошей, Чхве Ідже охоплює відчай і безнадія. Він вирішив, що «Смерть - це лише засіб припинити біль, який я відчуваю…» та вчинив самогубство.
Біля воріт пекла він зустрів дивну сутність, яка називає себе Смертю і призначає йому покарання за самогубство. Він, Ідже має померти 12 разів у різних тілах.
Режисер Ха Бьонхун створив крутий коктейль із фентезі, трилера, бойовика, драми та детективу. Навіть чорний гумор теж присутній. Видовищні бойові сцени змінюються переслідуваннями, катастрофами з якісно зробленим спецефектам, сцени неймовірної жорстокості різко змінюються тихими романтичними сценами.
Здається, різні життя, різні перевтілення, та вони всі пов’язані між собою, іноді якимось дрібницями, а іноді болісними зв’язками. Сюжет дуже цікавий. Може, деякі персонажі не до кінця розкриті, але ж це мінісеріал, формат такий. Зло в серіалі зображене, як в очевидному його прояві: злочин, корупція, убивство, так і в менш оче ... видних проявах: здобування грошей за будь-яку ціну, або надмірна увага до себе та нехтування іншими людьми. «Ви дбаєте про скалку на своєму пальці, а не про ніж, в чужому серці».
Візуально серіал досить цікавий, іноді неймовірно прекрасний. Використовуються і чорно-білі, і кольорові кадри. Кожна серія має свою колірну гамму. Оператор проявив себе не тільки при зніманні екшн сцен, але й у романтиці, використовуючи різні світлофільтри, що підсилюють кольори, та, відповідно, наші емоції. Міняється також музичний супровід, адже й перевтілення Ідже дуже різні. Є серії романтичні, є дуже жорстокі.
З кожним перевтіленням для Ідже дуже болючим стає усвідомлення того, як сильно він змусив страждати самих близьких йому людей. «Коли я зник із цього світу, моя смерть залишилася позаду з тими, хто любив мене». Ми всі невипадкові у цьому світі, наші долі пов’язані. Поліціянт, що був епізодичним персонажем в одній з перших серій, стає головним персонажем в одній з останніх серій. Актори, що грали перевтілення Ідже, ніби отримували його частинку. Це було зіграно неймовірно. Щось сприймалось майже на підсвідомому рівні.
Цей серіал колосально мотивує цінувати життя. Адже можеш щось змінити, лише тоді, коли живий. П
Розумію, що мій погляд на фільми, мої уподобання дуже змінились за роки захоплення корейським та японським кінематографом. Мені важко розповідати про свої враження людям, які далекі від цього. А ще важче розповідати про фільми, які є абсолютно авторським продуктом без будь-якого натяку на масовість. Сказати, що цей фільм не для всіх, буде неправильно, тому що безліч людей живуть звичайним, простим життям.
Важко побачити красу буденності особливо нам, особливо зараз.
А про що фільм?
Головний герой Хіраяма працює прибиральником туалетів в Токіо. Щодня він їздить з роботи на роботу своїм мікроавтобусом, слухаючи рок 1970-х на стареньких аудіокасетах: The Animals, The Velvet Underground та інш. Кожен його день однаковий – зранку робота, перерва на споглядання та фотографування дерева, потім лазня, обід, книжкова крамниця зі старими книжками, читання книжки перед сном, сон. Але все у нього так гарно виходить. Здається, що він радіє і дивується кожному дню. І дощ, і сонце, і похм ... уре небо - все добре. У своїй мікроквартирі він вирощує в горщиках не кімнатні рослини, а дерева. Він фотографує дерево на стареньку «мильницю» на плівку, він насолоджується грою світла, шурхотом листя, вітром, що грається кроною дерева. Він з насолодою миється в лазні, він насолоджується їжею. Хіраяма дуже мовчазний. Слова йому не особливо й потрібні.
Ритм життя порушується, коли до нього приїхала племінниця Ніко, що втекла з дому. Ніко подобається жити у Хіраями, вона відчувала тепло і радість життя, якого не вистачає у власній сім'ї.
Про такий фільм важко писати, як важко писати про музику, чи про живопис, бо головне тут не зміст, головне не візуальні ефекти, не фантазії про життя на інших планетах. Хіраяма живе поряд з нами, а таке враження, що на іншій планеті.
І неможливо відірвати очей. На щастя, я змогла подивитись фільм у «Жовтні», на великому екрані. Дуже люблю актора Кодзі Якусьо. Тому радію, що він отримав нагороду Каннського фестивалю за кращу чоловічу роль. Його посмішка крізь сльози неймовірна.
Фільм був в прокаті. Дивина, адже японське і корейське кіно не потрапляє до українських кінотеатрів. На жаль.
Чому Хіраяма щасливий і спокійний? Після титрів є фінальний кадр із поясненням слова «Komorebi», яке є лише в японській мові. Його можна перекласти як «сонячне світло, що просочується крізь дерева». Цей фільм Вім Віндерс присвятив великому японському режисерові Ясудзіро Одзу.
싱글 인 서울
Режисер Пак Бомсу
Зараз знову багато читаю, менше дивлюсь кіно. В одній з книг Еріка Шмітта прочитала таке. «Закрита книжка німує; вона може заговорити лише тоді, коли її розгорнуто; і мова, якою вона заговорить, буде мовою читача, буде забарвлена у його очікування, бажання, прагнення, пристрасті й хвилювання. Факти — мов речення в книзі, самі по собі не мають значення — лише те, яке їм надають інші». З кіно теж так.
Очікування були великі, тому що давно люблю і слідкую за творчістю головних акторів. Ім Суджон люблю ще з фільму «Історія двох сестер». Вона завжди різна, але завжди запам’ятовується. А про І Донука годі й говорити.
Цікаво, що спочатку я подивилась фільм з субтитрами, але й українське озвучення чудове. Голоси, інтонації, настрій – все добре.
У фільмі чудово показані стани самоти та самотності. Коли прагнення самоти Пак Йонхо стало самотністю? Він досконалий в роботі, він досконало влаштував свій побут, він самодостатній, має хобі. Він щосил ... и насолоджується самотністю, хоча іноді це виглядає досить кумедно. Його аргументи, чому самотнім бути краще, слушні. Адже, коли ми з іншими людьми, то завжди граємо ролі, тільки на самоті можемо бути собою та пізнавати себе. Та, може він боїться стосунків, може пережив травматичний досвід?
Редакторка видавництва Хьонджін теж самотня. Але їй просто не щастить з чоловіками. Робота для неї все. Вона любить лише роботу, вона живе роботою, занадто прямолінійна, та в побуті повна протилежність снобу Йонхо, нечупара, а часом й зовсім безпорадна.
Ці двоє починають працювати разом. Вони такі різні, часто сперечаються. Зображено це досить іронічно. Деякі ситуації просто кумедні та ще й невимушено зіграні акторами. Фільм приємний, з потрібною інтонацією, з гарними краєвидами Сеула та візуально досконалими сценами у квартирі Йонхо.
То чи залишаться ці двоє самотніми, чи мають шанс змінити своє життя?
Мій настрій, мої очікування, мої хвилювання, мої думки - впізнавала це у фільмі.
У центрі сюжету виявляється хлопець Чонсу, який закінчив університет та хоче написати роман. Нещодавно він зустрів Хемі, з якою виріс в одному селі, і спочатку не впізнав її, бо дівчина зробила пластичну операцію. Незабаром вона повідомляє, що збирається ненадовго з'їздити до Африки та просить хлопця доглянути її кота. Слова та вчинки дівчини загадкові, де правда, де лише її уява, неможливо зрозуміти. Повертається вона з Беном, багатим хлопцем, ніби оповитим ореолом загадковості. Хемі розповідає про Африку, про два танці бушменів: танець «маленького голоду» і танець «великого голоду». «Маленький голод» – це голод фізіологічний, бажання поїсти. «Великий голод» – бажання пізнати світ і себе.
Але це фільм не про любовний трикутник. Адже кожен з героїв має таємниці, кожен з героїв шукає свої сенси. Один з самих загадкових епізодів – танець Хемі на заході сонця в селі на батьківщині Хемі та Чонсу. Це не лише повна розкутість після куріння марихуани. Найщасливіший день жит ... тя Хемі, за її словами. Вона хоче вирватись зі своєї реальності. Захід сонця, прапор Кореї, музика, голизна, руки, мов крила птаха, та раптові сльози. Бен сміється, Чонсу приголомшений і ділиться з Беном своїми сімейними історіями, а Бен розповідає про своє дивне хобі…
Тривога та очікування чогось жахливого… Трилер сповнений натяків, знаків, очікування… Зустріч з Беном. Дивні знахідки в його квартирі. Зустріч з матір’ю, яку Чонсу не бачив 16 років.
Розгубленість – головна риса головного героя, розгубленість – основне відчуття після перегляду фільму. Такий фінал…
Як писав сам режисер про цей фільм «двозначність фіналу повторювала питання нашого світу і життя.
Контраст - ключове слово цього фільму, тому що фільм показує межу між протилежними речами. Видиме і невидиме, те, у що ми віримо, і те, що є насправді, реальність і фантазія, метафора (мистецтво) і реалізм».
Напевне, вперше в житті побачила фільм, який мене затягнув, ніби вир у річці. Цей фільм абсолютно довершений і гармонійний. Але його часто аналізують лише розумом, не входячи в стан героїв, не розуміючи їх, не співчуваючи їм.
Коли Жюстін вперше подивилась у телескоп, вона відчула, що це кінець, так, саме відчула інтуїтивно, дізналась інтуїтивно. Адже вона дуже креативна, творча. Такі люди мають "шосте чуття". Вона намагалась забути про це відкриття, веселитись, сховатись, робити дурниці. Бо це знання розчавило її. Але вона ВЖЕ знала, що людство на межі, вона на межі. А людина на межі вже не може обманювати, бути нещирою з собою. Все, чим раніше жила, стає несуттєвим, навіть непотрібним, навіть лишнім. Жюстін дивиться в інший телескоп, щоб заспокоїти себе, втекти від страху, що переповнює її. Але марно. Відчуття близької катастрофи розчавило її. Вона втратила сили жити, життя втратило сенс.
Зате в другій частині – все навпаки. Жюстін спокійно очікує кінця ... . Єдина, яка спокійна. Свій спокій і силу використовує, щоб допомоги іншим. Подарувати любов, втіху, не надію, якої вже нема. А саме любов. Прожити останні дні в любові, міцно тримати за руку тих, кого любиш.
Дивний фільм, чудовий. Сповільнені кадри початку фільму, незрозумілі події, вода, де лежить Дівчина у весільній сукні.
Жюстін на галявині під двома місяцями, незвична атмосфера будинку, намет у фіналі фільму - всі ці деталі спонукають нас не стільки розуміти, скільки відчувати...
А музика... Здавалось, що Вагнер написав цю музику саме для того, щоб колись вона прозвучала в фільмі "Меланхолія".
Цей фільм не зрозуміють люди, виховані лише на масовому кіно з Голлівуду. Не варто навіть починати дивитись. Хоча, ні, варто дивитись. Потрібно розвивати своє світосприйняття, вчитись сприймати світ через емоції, почуття і відчувати іншу реальність, сховану від розуму.
І наостанок про режисера. Мені не подобається особа режисера Ларса фон Трієра з багатьох причин. Але він зняв два абсолютно геніальних фільми - "Доґвіль" та "Меланхолія". Читала, що режисери не завжди знають "чому" потрібно знімати "так", їм достатньо мати відчуття, "як" це повинно бути. "Меланхолія" яскравий приклад цього.
Сьогодні знову японський фільм. Деякі фільми вражають так сильно, що лише тоді, коли напишу про них, відпускають. Може, пошук слів, щоб сформулювати думку, щоб вербалізувати почуття, заспокоює? Отже...
"Людина, що посміхається"
Випускника престижного університету, службовця великого банку Ніто Тошімі звинувачують у вбивстві дружини та доньки. Мотивація, яку він озвучив на суді – "мені потрібне було місце для книг". Журналістка Камоі Акіра не може повірити ні в саме вбивство, ні в його мотив, бо вона спілкувалась з підозрюваним і впевнена, що він не міг таке вчинити, хоче сама розслідувати цю справу і написати статтю. Здається, вона близько до істини, зможе захистити Ніто Тошімі.
Глядачі заспокояться, бо все зрозуміють та пробачать...
Фінал фільму шокує.
Лейтмотивом фільму є думка про те, що ми не знаємо людей, які нас оточують і ніколи не зможемо їх зрозуміти.
Думаю, що фільм не був би таким сильним, якби не прекрасна гра головних акторів. ... Знятий в Японії, країні з абсолютно іншим культурним кодом, фільм виглядає загадковим. Стриманий, майже незворушний Мацузака Торі, в ролі Ніто Тошімі, то викликає шалену симпатію, то настільки ж шалений страх, від якого холоне кров. Його посмішка така щира, така відверта, але від цього ще страшніше. Актриса Оно Матіко, навпаки, відкрита, як на долоні, щира у своєму бажанні знайти правду, зрозуміти, захистити.
Іноді я зупиняла перегляд, бо перехоплювало подих, хотілось видихнути, подумати, подивитись в очі акторів, ще раз вчитатись в субтитри. Цей фільм для тих, хто любить внутрішні конфлікти, кого цікавлять порухи загадкової людської душі, які готові зануритись у її темні лабіринти й не чекають простих відповідей на дражливі питання.
«Ви знаєте, про що думають люди, які вас оточують? Навіть психологи цього не знають»
«Посміхайтесь, тоді ви гарніша».
Режисер І Мьонсе (이명세), композитор Чо Сону.
Є корейські фільми, які я безмежно люблю, передивляюсь, слухаю музику, або просто згадую. Таких фільмів досить багато, але навіть серед них є найулюбленіші. Один з них – «Дуелянт».
Історія розгортається багато років тому, в епоху династії Чосон, і розповідає про молодого офіцера поліції, на ім'я Намсун (Ха Дживон), яка разом зі своїми колегами виявляє групу фальшивомонетників. Однак, оскільки злочинці не просто друкують власні гроші, але планують використати їх для руйнування економіки та повалення уряду. Намсун знайомиться з молодим чоловіком, відомим лише як Сумні Очі (Кан Донвон).
Більше про сюжет не буду писати. Бо це один з тих фільмів, які можна осягнути через чуттєве інтуїтивне сприйняття. Потрібно відключити логіку та інтелект, відкритись на правду та сприймати все, як реальний хід подій. Ми не знаємо передісторію цих подій, не знаємо історію цих героїв – вони лише тут, в реальному часі перед нами. Навіть, ко ... ли ми намагаємось вибудовувати собі реальні послідовність подій, все збивається – то зачаровує нас динамічними сценами, то абстрактними роздумами, то яскравими образами.
Легко помітити, що у фільмі є милування і листям клена, і тихими снігами і місяцем. Перша дуель в місячному світлі, друга - з міністром - в листях клена, що осипаються, остання - у снігу. Весь фільм ми милуємося, милуються і герої. Намсун милується чарівним світлом місяця, милується красою головного героя, його граціозним танцем з мечем. Герой же займається спогляданням постійно. Предмети його споглядання - пір'їнка, брязкальця, барвисті ліхтарі. Він занурений в себе, він ніби поза всім, що відбувається (але ми знаємо, що він не пропускає нічого).
Фільм переповнений естетикою дзен - це і чайна церемонія, і пейзажі, схожі на живопис, драматичне мистецтво (циркова вистава, жонглювання, пантоміма, маски), шлях меча і мистецтво воїна - це все об'єкти естетики дзен.
Фільм використовує всі засоби художньої виразності – світлотіні, півтонів, текстур тканини, які поглиблюють або розділяють простір. Темп, ритм то дискретний, то підкреслено швидкий з ефектом перемотування, або чарівно повільний.
Деякі сцени немов виписані виразно-чуттєвими мазками художника. Неймовірний візуальний ряд доповнюється такою ж виразною музикою. А останні сцени фільму – такий приголомшливий контраст - чорний, білий і червоний. Складно знайти символічне значення цих кольорів в дзен-буддійської традиції. Чорний колір - відсутність кольорів веселки, колір, який поглинає, але не відбиває світло, символ порожнечі - психічної і космічної, колір небуття; білий - колір смерті і водночас колір свободи від страхів, колір спокою; червоний - колір крові, особливо в поєднанні з білим, кров на снігу. Потужне підкреслення кольорів посилює враження від фінальної сцени, про яку один з героїв сказав «Я бачив, як чоловік і жінка бились гострими мечами, та здавалось, що вони танцюють»
Фільм веде нас від раціонального світовідчуття у світ емпіризму та ірраціональності.. Тому "спустошуємо свідомість" і повністю віддаємося спогляданню витвору мистецтва, яким і є цей фільм.
«Захист неможливий
Режисер Шірайші Коджі
Подивилась цей фільм ще до війни, а забути не могла, бо надто сильно показане зло, що існує в людських душах. Своїми вчинками ми підсилюємо та звільнюємо його. Прозріння може прийти занадто пізно. «Іноді правда набагато страшніша за брехню».
З перших кадрів фільм затягує своєю зловісною атмосферою. Темнота вулиць, готична музика, невідворотність долі. Невідворотність долі чи темрява душ?
«Якщо хочете когось вбити, можете залишити повідомлення в телефонній будці парку. Тоді з вами зустрінеться чоловік в чорному костюмі з крижаним поглядом. Він виконає будь-яке замовлення. Люди помирають від страху, бо вбивця використовуючи силу навіювання, витягує зло, що живе в них.
Перед нами декілька історій людей, що вмирають жахливою смертю. Спільним є те, що поряд з ними бачать чоловіка в чорному костюмі. Усобукі Тадаші. Хто він? Його посмішка – це посмішка диявола. Ми не можемо зрозуміти його, та й сам він себе не розуміє. Він виконує ч ... ужу волю. «Якщо в душі людини темрява, то ця темрява поглине людину». Він втомлений своєю місією, але його кличе зло. Він буде вбивати, доки його не зупинять. Актор Мацузака Торі чудовий в цій ролі. В його погляді і зло, і страждання, він таємничий, зловісний, але й нещасний.
Інший герой Кавабата Токеру. Він лагідний, з привітною посмішкою. Але його душа темна, бо вбивства людей - то для нього насолода. «Вбивця ніколи не стане нормальною людиною. Навіщо стримувати себе», - говорить він інспектору Тада Томоко, яка довіряла йому. Її життєве кредо - закон та справедливість. Та іноді її довіра приводить до нових жертв.
Зло вічне і невідворотне? Хто має рацію – інспектор, яка вірить людям, чи найманий вбивця, що змушений виконувати злу волю людей? Фінальна зустріч не дає відповідь на це питання.
Вона вірить: «У душах людей є не лише темрява. Кожен може змінитися на краще. У мене є надія!»
Він: «Надія?...... Люди такі тупі!»
Шкода, що на сайті нема ще одного фільму на цю тему з тим же Мацузака Торі "Люди, що посміхаються". Той теж гостро ставить питання про зло, живе в нас.
Нічого особливого я не чекала. Не бачила жодного фільму цього режисера. Здавалось, що може цікаво у важких відносинах матері та дочки? Чим здивують бабуся та онук? Що може бути нового у розмовах старих подруг, дійсно старих за віком...
Але фільм виявився дуже глибоким, з таємницями, скелетами у шафах і дражливими питаннями.
Чи хочемо ми завжди знати правду про найрідніших нам людей? На що можна піти заради любові? Чи завжди люди такі, якими нам здаються? Чому так легко засуджуємо і так важко довіряємо?
Я декілька разів змінювала думку про головних персонажів під час перегляду фільму. Син подруги Вінцент здавався підозрілим, дочка злюкою, а стара Мішель трохи не в собі. Всі актори грали чудово, вони були ніби звичайними, та досить щирими. Чудова природа сільської місцевості недалеко Парижу, смуток осені, осені не лише природи, але й осені життя. Такий меланхолійний настрій. Навіть трагедія стає меланхолією.
Але після фільму на серці тепло. Навіть у найважчих життєвих ситуаці ... ях є люди, яких ми любимо, які нас люблять. Врешті треба просто продовжувати жити. А таємниці можуть залишатися таємницями. Може, нам не потрібно знати все, бо буде дуже боляче?
Щось вийшла не рецензія, а роздуми, навіяні фільмом.
Справді, чудовий французький фільм.