Анти "Втеча із Шоушенка" - Рецензія до фільму «Зелена миля» / The Green Mile

Оскар - 2000, "Найкращий фільм", номінант

Це один із тих фільмів, при перегляді яких три години пролітають, немов 15 хвилин, не дивлячись на те, що літературне першоджерело було екранізоване доволі близько до тексту і явно не покликане брати глядача динамікою. Причина успіху полягає скоріше у гармонійному творчому симбіозі Стівена Кінга та Френка Дарабонта, які, вочевидь, вирішили спробувати увійти вдруге в ту саму ріку. Першим спільним творчим доробком була “Втеча з Шоушенка” - також про тюрму, також кілька номінацій на “Оскар” і, на жаль, жодної отриманої статуетки.

Таким чином, нема нічого дивного у тому, що “Зелена миля” стилістично і певними смисловими моментами доволі сильно нагадує “Втечу з Шоушенка” (так само і ці два романи Кінга схожі між собою, стверджую як людина, яка читала обидва). Зокрема, обидва художніх твори імплементують думку про те, що хороші люди можуть бути по обидві сторони грат, так само, як і не надто хороші. Обидва наголошують, що навіть найстрашніші злочинці мають право на повагу і людське ставлення, бо інакше у чому тоді різниця між ними і нормальними, хорошими, людьми? Обидва зображують персонажів, які влилися у систему задля того, щоб задовольняти свою потребу у владі і приниженні ближнього соціально прийнятним способом і акцентують увагу на тому, що ці персонажі насправді не так далеко відійшли від тих, кого вони охороняють, і за несприятливих обставин мають всі шанси опинитися на їх місці.

Обидва фільми мають один і той самий, успадкований з літературних першоджерел, невеликий недолік, а саме: більшість в’язнів чомусь виглядають занадто милими, ввічливими, прилизаними, неначе ми дивимося не про тюрму смертників/тяжких злочинців, у яку, як правило, просто так не потрапляли, а про блок невинно ув’язнених людей. Так само і наглядачі виглядають занадто добрими відносно людей, які коїли страшні злочини. Однак, думаю, автори збиралися нам сказати, що перебування у такому місці в очікуванні своєї неминучої смерті справді змушує практично будь-якого (хоч і не кожного) замислитися над прожитим життям і переосмислити скоєне. Наглядачі ж у переважній більшості - це професіонали, які мають робити роботу чітко, спокійно, виважено, і не дозволяти виходити назовні ненависті до людей, яким уже винесли вирок і які скоро отримають по заслугах.

Однак якщо загальна тональність “Втечі із Шоушенку” все ж світла і обнадійлива, а насамкінець дана кінокартина перетворюється на гімн свободі, інтелекту і торжеству справедливості, то “Зелена миля” працює з точністю до навпаки. Ніхто не вийде з неї на свободу, навіть той, хто на це заслуговує, і нікому таке торжество справедливості не принесе радості, навіть тим, хто мав би у принципі йому радіти.

Ще одне питання, яке піднімає “Зелена миля” - про те, де закінчується професійність і починається людяність. Так само, як надмірна емоційність заважає демонструвати професіоналізм, надмірний же професіоналізм заважає залишатися людиною, а це важливо. Чи правильно вчинив головний герой і чи зміг він лишитися людиною? Думаю, однозначної відповіді немає. Особисто у мене його вчинок не викликає захоплення, але і звинувачувати його я б не стала. Він - частина системи, а система має працювати. Не завжди її можна обійти і абсолютно точно не варто ламати, хай навіть її помилки призводять до, хоч і грандіозних за масштабом, та, як правило, разових наслідків.

Резюмую: Часто буває, що коли фільм чіпляє, він просто не розбирається на складові частини. Так і тут: після перегляду лишається тільки порожнеча, втома і роздуми про те, наскільки довгою і тяжкою буде твоя власна зелена миля.