Навіть найстрашнішим потрібна допомога - Рецензія до фільму «Шосте відчуття» / The Sixth Sense

Оскар - 2000, "Найкращий фільм", номінант

Для мене досі здається дивним, що цей фільм взагалі потрапив у оскарівський шорт-ліст, адже для цієї кінопремії він доволі-таки нетиповий. Наприклад, у 1992 році переміг триллер “Мовчання ягнят”, але це мало не єдиний представник жанру в історії, який взяв головну нагороду. Зазвичай, такі кінокартини навіть в номінацію не потрапляють. Та все ж, вочевидь, старі консервативні академіки знайшли у цьому фільмі щось для себе.

Можливо, причина у тому, що фільм насправді доволі проникливий. Про незавершені справи. Про трагічні долі. Про те, як важко бути не таким, як усі. Про те, що найближчі люди тебе завжди зрозуміють і підтримають. А ще - про те, що “навіть найстрашнішим потрібна допомога”. У принципі, це могла б бути класична оскарівська драма про психологічні проблеми дитини, яка переживає розлучення батьків, але автори пішли трохи іншим, нетиповим, шляхом.

Тим не менш, усе написане вище у фільмі, як на мене, не головне. Воно виглядає не червоною ниткою, а, скоріше, пунктирною лінією на сюжетному полотні. Та і всі ми - не академіки, не критики, а рядові кіноглядачі, - любимо цей фільм скоріше не за смислове навантаження, а за той самий сюжетний твіст, не заспойливши який дуже важко писати рецензію (та я все ж спробую). Справді, це один із тих випадків, коли знання про те, у чому фокус, краде відсотків 80 задоволення від перегляду. Це фільм на один раз. Не в сенсі, що поганий. Просто неочікуваний сюжетний поворот є його основою. Думаю, були глядачі, які одразу здогадалися, що тут і до чого, але я не з їх числа. І можливо, саме тому він справив таке неймовірне враження під час першого перегляду, із бажанням поставити йому 10 із 10, а от при повторному викликав масу питань. Приведу лише ті, які можна озвучити без спойлерів.

От наприклад, яким чином доктор Малькольм взагалі дізнався про хлопчика Коула і про те, що той має проблеми?
Чому хлопчик не здивувався, коли Малькольм сказав, що у них була призначена зустріч, якщо її явно ніхто не призначав?
Якщо сам Малькольм дізнався інформацію про пацієнта якимось “кружним” шляхом, то невже йому самому це не здалося дивним? Якщо він із певних причин не звертав уваги на несприйняття його оточуючими, списуючи на те, що він віддалився і заглибився в роботу, то факт викрадання ним досьє пацієнта (який, вочевидь, мав місце), повинен був би насторожити його самого.
Де він збирався влаштовувати прийом хлопчику? Приходити до нього додому постійно? А його самого це не насторожило?
А поведінка його дружини? Невже він так і не спробував жодного разу навіть поговорити з нею?
Чому всі привиди, які давно померли, страшні і жахливі, і лише один виглядає нормально, хоч теж помер давно і насильницькою смертю?
Як так виходить, що привиди то знають, то не знають, що вони померли? І якщо вони про це знають, і їм потрібна допомога хлопчика, чому про неї прямо не попросять? А якщо не знають, то як взагалі можна говорити про те, що вони хочуть його допомоги? У них після смерті атрофується і відпадає частина особистості, відповідальна за соціальні контакти (закадровий сміх)?
Що таке взагалі привиди? Це душі чи зліпки спогадів? Наскільки вони матеріальні? І якщо вони нематеріальні, то як можуть контактувати з предметами? А якщо контактують (а вони явно контактують), то навіщо їм для допомоги земний хлопчик ?

Запитання, запитання… звісно ж, це все можна спробувати пояснити, але у комплексі така кількість запитань викликає відчуття, що із сюжетною логікою не все добре, і це добряче псує післясмак. У якийсь момент навіть починає здаватися, що тебе просто надурили, підсунувши у красивій обгортці самі знаєте що...

Тим не менш, є ряд сцен, поставлених просто прекрасно. Спочатку в них лишається непоміченою наявність якогось “подвійного дна”. Ти просто бачиш лікаря, який віддаляється від друзів і рідних, поринаючи глибоко в роботу, щоб спокутувати свою провину, і лиш дещо пізніше історія розставляє все на свої місця. І саме момент усвідомлення того, яким чином, що і куди тут розставляється, являє собою найгостріший момент задоволення.

Так що, загалом картина непогано задумана і виконана, затягує, дозволяє пережити потрібний емоційний катарсис. Але претензій до містичної складової вистачає, тоді як драматична загалом нічим не унікальна. Тому виникає питання до академіків: чому із усіх кінокартин, знятих у різні роки у даному жанрі, їм настільки сподобалася саме ця? Адже ідея не принципово нова, а сюжетна логіка неідеальна. Можливо, річ у емоціях та жанрових художніх прийомах, завдяки яким все вказане вище здатне відійти на другий план? Але чому тоді так мало фільмів даного жанру взагалі номінують на премію “Оскар”? Чому саме для цього зробили виняток? Жаль, що я так і не дізнаюся відповіді.