Мері Поппінс і шоколадна фабрика - Рецензія до фільму «Шоколад» / Chocolat

Епіграф: “Єдиний спосіб уникнути спокуси - піддатися їй” (с) О.Уайльд, “Портрет Доріана Грея”

Епіграф № 2: “Святенництво - це набожність, позбавлена доброчесності” (с) Імануїл Кант

Сприйняття даної кінокартини, хоч і переважно позитивне, часто залежить від того, наскільки у глядача зміщений світоглядний фокус у бік консерватизму або ж ліберальності. Дозволю собі заочно подискутувати із антипатиками і висловити наступне:

Фільм не протестує проти релігії та віри, хоч на перший погляд може здатися, що це не так.
Фільм не протестує проти моралі як такої, хоч на перший погляд може здатися, що це не так.
Фільм не є одою фемінізму, не розвінчує ідею шлюбу і не протестує проти сімейних цінностей, хоч на перший погляд може здатися, що це не так.
Фільм не закликає робити все що завгодно і жити без будь-яких табу, хоч на перший погляд може здатися, що це не так.

А що ж робить фільм? Спробуємо розібратися.

Головна героїня - атеїстка, але вона не намагається “зробити” атеїстами решту мешканців містечка і розвінчати їх віру. Скоріше, вона живе відповідно до власних понять і переконань, і в ці поняття вписується право, наприклад, відкрити шоколадний магазин напередодні великого посту. І людина, яка щиро вірує у необхідність самообмеження під час цієї релігійної практики, зможе встояти перед будь-якою спокусою.

Але набагато легше з останньою боротися тоді, коли її як такої немає. Коли всі мешканці містечка дружно тримають піст і колективно вберігають одне одного від спокуси, це дозволяє їм формально дотримуватися релігійних правил і почуватися правильними людьми. Але суть посту полягає в індивідуальному самообмеженні, яке цінне лиш тоді, коли іде за бажанням людини, а не коли нав’язане зовні. І якщо така дрібничка, як шоколадний магазин, здатна змусити цих “благочестивих” людей звернути з істинного шляху, то грош ціна такій доброчесності. Звідси перший постулат - “Доброчесність має іти зсередини, а не ззовні”.

Поняття релігії та моралі у показаний час нерозривно пов’язані, але цікавим видається той факт, що основний моральний авторитет у фільмі - не молодий священик, який і сам би радий переосмислити догмати, а мер міста, людина цілком світська, наділена повагою та владою. Зрозуміло, що і церковні догми як такі часто доволі далекі від заповідей Христа, але втручання світської людини у підтримання морального образу міста наводить на думку, що страх перед Богом поступився місцем страху перед думкою однієї людини як виразника думки колективної, і перед можливим остракізмом внаслідок порушення негласних суспільних правил. Навряд чи хтось один має право перебирати на себе подібні функції, тим більше, що такі люди часто самі мають скелети у шафі, не сумісні з тим образом себе, який вони намагаються демонструвати оточуючим. Звідси другий постулат - “Не варто сліпо дослухатися до святенників, мораль має бути осмисленою”.

Також кінокартина прекрасно демонструє, що люди - істоти складні, і їх аж ніяк не можна судити за однією зовнішньою, догматично визначеною, ознакою. Так, на виході може виявитися, що від однієї атеїстично налаштованої незаміжньої матері-одиначки для громади більше користі, в тому числі і в моральному аспекті, аніж від “добропорядного” громадянина, що відвідує церкву, та при цьому б’є свою дружину. Звідси третій постулат - “Не суди про людей стереотипно”.

Незважаючи на те, що у фільмі підіймається тема домашнього насильства, та і значна кількість героїв чоловічої статі виглядає, м’яко кажучи, непрезентабельно, фільм, скоріше, імплементує не ідею відмови, а ідею вільного вибору на противагу ідеї так званої “святості” шлюбу. Тут водночас і про Джозефін, яку кривдить чоловік, і про мадам Адель, яка вже 40 років вдова і все ще носить траур, і про графа де Рено та його “блудну” дружину, і про саму Вієнн, що народила дитину, не будучи заміжньою. Шлюб - не константа, неначе хочуть сказати нам. Життя міняється і ти маєш право його міняти. Покинути тирана, якими б “святими” не були ваші узи, вдруге закохатися, навіть якщо тобі казали, що чоловік має бути один і на все життя, і так далі, примиритися з ідеєю розлучення, і так далі.

Але паралельно нам показують інші історії про “сімейні цінності”: про батьків і дітей, бабусю та онука, дружину і чоловіка, що відродили свою пристрасть, і навіть головна героїня все одно знаходить своє щастя. Звідси четвертий постулат - “Сімейні цінності, від яких більше проблем, аніж радості та щастя, нікому не потрібні”

І нарешті, про шоколад як символ звільнення від заборон. За сюжетом очевидно, що, піддавшись спокусі, люди не стали повністю вільними від моральних принципів і не почали творити що завгодно собі на потіху. Вони просто стали більш вільними і менш залежними від умовностей, і в цьому криється останній постулат - “Май свою голову на плечах, відрізняй потрібні табу від застарілих та шкідливих”.

Із мінусів: лінія героя Джонні Деппа. Не те щоб вона погана, просто цей герой занадто ідеалізований та аморфний, тому виникає відчуття, що автори бажали “намалювати” хеппі-енд для головної героїні, керуючись принципом, що людина, нещаслива в особистому житті, не може роздавати іншим поради і слугувати моральним орієнтиром. Та і взагалі, жіноча аудиторія хоче, щоб “про любов”. Але при цьому вони самі неначе забувають, що, по-перше, Вієнн моральним орієнтиром і не стає, вона лиш демонструє жителям містечка можливі варіанти. Так само забувають вони і про максиму “чоботар без чобіт”, яка значною мірою характерна для багатьох людей, покликаних впливати на чуже життя, і про те, що окремо взята людина може банально не хотіти “сімейного щастя” та сімейних обов’язків. Своїм бажанням “натягнути на глобус” любовну лінію вони частково перекреслюють “особливість” героїні, яка могла б продовжувати бути Мері Поппінс, а стала звичайною шоколадницею із маленького містечка.

Резюмую: основною ж думкою фільму будуть слова, сказані на проповіді священиком, які він мало не вперше в житті напише від щирого серця, не під чужу диктовку, переосмисливши для себе написане у святих книгах:

“Я думаю, не можна жити на світі, вимірюючи доброчесність тим, що ми не зробили, тим, у чому відмовили собі, перед чим встояли і кого відкинули. Я думаю, доброчесність визначає те, що ми створили, втілили в життя і кого зігріли”.

Краще і не скажеш.