Доктор Смалець
модератор
Знайдено 84 результати 
Через 10 років вирішив передивитися це кіно ще раз, бо гадав що за цей час трохи порозумнішав і тепер знайду у ньому хоч щось цікаве для себе. На жаль, знову не сподобалось (5/10), хоча вже не так сильно, як першого разу (2/10).
Гнітюча глибинна музика Міхая Віґа нагадує зубний біль. Періодично музика ненадовго стихає і чутно лишень завивання вітру, яке ще можна так-сяк терпіти. Затягнуті одноманітні сцени з переодяганням батька я розгадати не зміг, як не придивлявся. А вони мабуть були важливими для Бели Тарра, і він хотів ними щось донести до глядача, повторивши їх 5 разів.
Проте, деякі алюзії очевидні, як мені здається. Наприклад, паралізована права рука у батька та відсутність в упряжці другого (правого) коня означає, що коли не намагаєшся робити все ПРАВильно, то будеш (у кращому випадку) періодично отримувати дишлем по морді. Бідний "лівий" кінь мабуть натерпівся через таку сувору метафору, а от люди так нічого і не зрозуміли. Коли їм стає зовсім важко, вони нали ... вають собі пáленки: то одну чарку, то дві або й три. Що ж, такий вибір, треба поважати. Адже будь-які натяки на релігійність господарів у стрічці відсутні. Ні хрестика, ні іконки: ні на шиї, ні над ліжком... Тільки три голих лампадки по кутах. Тож і отримують ті бідні люди від Всевишнього, що заслужили: лише по картоплині в день.
У зв'язку з цим, пригадалася одна гуцульська оповідка. Привів син домів свою майбутню жону показати. Усі довго мовчали. Першою заговорила бабка: - Се вам за то, що не молитеся.
...це неймовірно красива і чуттєва Ніколь Кідман у давньому фільмі злого генія Ларса фон Трієра та оператора Ентоні Дода Мантла.
Навіть старому еротоману Стенлі Кубрику у його останній стрічці Eyes Wide Shut (1999) не вдалося зробити з цієї вічно затиснутої актриси щось більше за об'єкт чоловічого жадання. Воістину, мало зняти з жінки одяг, щоб побачити у ній цю Божественну Красу.
Я бачив картину давно і для мене це був "фільм на один раз", за поширеним виразом недолугих коментаторів. Дивитися його ще раз не буду, щоб не зіпсувати те перше, незабутнє враження. До того таке зі мною траплялося тільки від прочитаної книжки.
Попередження: рецензія містить спойлери
МУЧИВ ХЛОПЧИК ЖАБКУ, А ПОТІМ ДІВЧИНКУ ВБИВ...
Виявляється, що здатність бачити і тонко відчувати навколишню красу може цілком органічно поєднуватись в людині з безглуздою для нас, європейців, жорстокістю і насиллям. І далеко не тільки в дитячих забавах, як у цьому фільмі, а в багатьох проявах культури, як масової, так і традиційної, наприклад, японське мистецтво шибарі, більшість аніме хентай, або такі делікатеси азійської кухні, як смажена живою риба, поїдання сирого мозку живої мавпочки тощо.
Що ж там за дзен такий відбувається в голові тих "пробуджених" чи ще "сплячих" учнів та вчителів монастирських, що вони так над бідними тваринками знущаються? Ну, якщо нерозумна дитинка рибці камінчик прив'язує, то таке... у нас діти на селі теж колись жаб надували, поки інтернет не появився. Але коли сивочолий чернець годинами мучить старого втомленого кота, використовуючи його хвіст замість пензля (хоча тих пензликів у нього - купа), щоб записати ієрогліфами фрагмент буддійської сутри... Хоч плач, хоч смійся. Може, це така витончена метафора про неминучість земних страждань? Бо не тільки кіт, але й чернець мучиться, утримуючи однією рукою роздратованого кота, а другою - імпровізований живий пензель. М-да-а, що б ти не робив з жабами і котами, а вирватися з колеса Сансари не так-то просто.
Деяку ясність щодо мотивації вчинків головного персонажа вносить сакральна фраза вчителя "Хіть породжує жагу володіння. І вона ж породжує прагнення вбивства". На мою думку, це сумнівна теза, бо прямого причинно-наслідкового зв'язку тут нема, адже хлопчик убив дівчинку (вірніше, уже чоловік - жінку) не в любовному шалі, а після того, як вона його зрадила з іншим чоловіком. Тим не менше, двадцять років навчання у наймудрішого, зі щоденними тренуваннями тіла і духу, пішли коту під хвіст, бо хлопець не зміг контролювати свою поведінку і загримів у в'язницю за вбивство коханої дружини.
Можна було би покепкувати очима недолугого європейця і над іншими епізодами фільму (практично над усіма, хе-хе), але чат GPT роз'яснив мені, що в жодному разі не можна тут нічого сприймати буквально, бо все це - символи, символи, символи... Причому, дуже непрості, щоб їх можна було збагнути з першого разу. І навіть, якщо колись тобі вдасться щось таке зрозуміти в своєму нікчемному житті, буддійська теза фільму каже, що "просвітлення не гарантується ні роками, ні близькістю до вчителя, воно завжди крихке й особисте".
Себто, можна це потрактувати так, що здобута тобою досконалість розсипається в пух, і ти перетворюєшся назад у злобну і мстиву тварюку. Тоді для чого мені це чуже язичницьке вчення? Для чого ця дорóга, якщо вона не веде до храму? (цитуючи один непоганий грузинський фільм).
Гадаєте, мені не сподобався фільм? Навпаки, він дуже гарний і досконалий, справжній шедевр. Саме через це він такий небезпечний. Не варто показувати його дітям та християнам зі слабкою вірою або нестійкою психікою.
Можете закидати мене камінням, але переглядаючи (часто зі щирим задоволенням) азійські фільми, я ловлю себе на думці, що загадкова азійська краса чимось нагадує мені "загадкову російську душу", якою так захоплюються європейські інтелектуали.
Не шукайте глибинних сенсів або оригінальних думок у цій псевдоромантичній історії, бо їх там нема. Парочка потенційних коханців складається з двох дуже схожих по духу, в міру егоїстичних інтровертів середнього віку і традиційної орієнтації, які після короткого знайомства намагаються зрозуміти, чи підійдуть вони одне одному для тривалих стосунків. Кожен згадує попередні знакові події свого життя і зважує шанси, як ляже карта і чи варта гра свічок. Багато дивних розмов про кохання від справжніх знавців цієї важливої справи, як-от (цитую по пам'яті): «...зрештою я пішла від нього бо він мене дуже любив але він любив не ту мою половину особистості не справжню а справжня я не така а набагато гірша тому я не хотіла зробити йому боляче коли він зрозуміє...» Ну, і так далі, коротше кажучи, поперла якась достоєвщина, перепрошую за нецензурне слово, а про кохання, як на мене, тут взагалі не йдеться. Радше, це фільм про нудьгу і страждання людей, які хотіли би кохати, але не мають чим - у н ... их атрофувались внутрішні органи, відповідальні за ці процеси.
Тим не менше, попри банальність діалогів та відсутність "хімії" між головними героями (ненавиджу це слово, бо я дуже довго не міг дотумкати, що воно означає в рецензіях поважних кінокритиків, хе-хе), стрічка має для мене певні позитивні сторони.
По-перше, вона містить пару шикарних епізодів з Фібі Воллер-Брідж, однією з моїх улюблених англійських актрис (див. трагікомедійний серіал «Погань/Fleabag»), яку чудово озвучила Анна Бащева українською з кумедним німецьким акцентом.
По-друге, це один з нових фільмів з зірками першої величини, що знаменує зміну трендів і стереотипів. Тут не знайдете мультирасовості, мультигендерів, швидкісних злягань на мийці і так само обов'язкових донедавна кадрів з пісянням- каканням. А найголовніше, як на мене, що навіть у бойовиках зараз поменшало псевдо-динамічних сцен з порваним кліповим монтажем і безперестанною зміною картинки, що дає можливість таким старим поціновувачам як я, неквапно насолоджуватись різними красотами в кадрі, роздумувати над репліками, тощо. Молодий енергійний глядач, що завмер зі своїм смартфоном у навколишньому просторі, до такого "гальмування" ще не встиг звикнути, і зазвичай нарікає, що фільм необґрунтовано розтягнутий, бла-бла-бла, та ще й викинули з перекладу вкрай необхідні для розуміння сюжету матюки, які були присутні в оригіналі.
По-третє і найголовніше, щоб там не буркотіли молоді і старі кіномани, фільм варто подивитися, бо він оригінальний і стильний (саме через це моя оцінка 7/10, а не 6/10). Це ж все-таки Коґонада, хто не знає, а він - досить цікавий режисер. Мене, наприклад, вперше приємно вразила бездоганна естетика і тонкий гумор його фільму Columbus (2017).
Попередження: рецензія містить спойлери
Якби я мав власного внутрішняка, то без вагань відправив би його в Lumon Ind. Він сидів би там за монітором, дивився серіал Severance, і займався очищенням його від зайвих пауз, дурних риторичних запитань типу "хто я, де я, і що тут взагалі відбувається", неймовірно красивих пейзажів і натюрмортів, а також інших вражаючих сцен, ніяк не пов'язаних з сюжетом. Вийшов би класний двогодинний фільмець для вечірнього перегляду за склянкою чаю з печеньками. У фіналі мій внутрішняк повбивав би всіх бігаючих по білих коридорах цілісних і розділених козлів, козлиць, козенят і Бена Стіллера. Любовну лінію Джона Туртурро і Крістофера Вокена можна залишити, це гарантувало би їм Золоту пальмову гілку в Канні (одну на двох) після таких невимовних страждань.
Спадкоємці Девіда Лінча, який цього року нас покинув, могли би подати позов на творців серіалу за відсутність в титрах імені великого режисера, у якого вони запозичили ідею таємничих коридорів, де головний герой зустрічається зі своїм двійником і т.п. Що там казати, хоча навіть антропологічно Марк/Adam Scott підібраний дуже схожим на агента Купера/Kyle MacLachlan (масивне вольове підборіддя і т.п.), але все-таки Бен Стіллер - це не Девід Лінч, і нема на то ради...
Мабуть, один з найтрагічніших і водночас найсмішніших фільмів про євреїв, які я бачив. І не тільки про євреїв, бо ця епідемія зараз штучно поширюється по всьому світу. Йдеться про базові світоглядні засади, з якими ми крокуємо в наше світле майбутнє. Найвеличніший і найцінніший дар, який ми отримали від Творця - це свобода вибору. Він подарував її нам тому, що Він не тільки нас любить, але також і довіряє нам. Цю Богом дану свободу неможливо відібрати навіть у засуджених, бо вона знаходиться не назовні, а всередині людини.
Найгірший вибір, який можна зробити в цьому світі, - відмовитися від цієї свободи. Для цього слід розписати на папері у двох стовпчиках весь свій життєвий уклад у найдрібніших деталях: це - можна, а оце - зась, бо інакше матимеш після смерті "геєну огненну і скрегіт зубів". Зате вже не треба мучитися щоденним вибором між світлом і темрявою. І ось наш позитивний герой Ларрі Гопник начебто повністю вписався в перший стовпчик, але в нього чомусь все почина ... є раптом валитися: робота, сім'я і так далі. У чому ж справа? - питає він по черзі у трьох рабинів. Я ж нічого поганого не зробив! Дуже характерно, що ніхто з "наймудріших" не дав йому чіткої відповіді або поради, а лише напустив словесного туману. Мовляв, що б ти не робив, мерзенний рабе божий, не дано тобі втямити мету великого божого задуму, а тим паче - щось у цьому задумі змінити. Змирися, працюй і не нарікай.
Це фальшиве гасло, цю туфту постійно втокмачують через маскультуру в суспільну свідомість не тільки ортодоксальних євреїв, але й усіх інших людей. Воно є дуже зручним і корисним для тих багатих гопників, які вже влаштувалися (як їм здається) там, на відрізаному вершечку піраміди зі всевидячим оком, і дуже бояться звідти впасти.
На відміну від рабів, які досі не можуть вийти зі стану рабства, вільній людині позбутися цієї навіяної мани можна досить легко. Треба тільки постійно пам'ятати, що ми - Діти Божі, а не раби. У кожному з нас - частина Творця, отож і творіть собі на здоров'я, прислухаючись до свого серця. Озирніться і побачите, скільки навколо можна всього змінити, якщо почувати себе господарем, а не рабом.
І не треба відволікати дурними запитаннями рабинів та попів: вони, як і Ларі Гопник, теж намагаються зв'язатися зі своїм головним "шефом", щоб зрозуміти, що відбувається. Тож, якщо хтось намагається переконати вас, що Бог насолоджується вашими слухняними стражданнями, не вірте своїм вухам! Гадаєте, Творцеві цікаво спостерігати за діяннями сумних мучеників-невдах? Та ні, зовсім навпаки: Бог любить веселих переможців!
2013
Добре вино треба пити повільно, насолоджуючись кожним ковтком. Вміти оцінити колір вина, його пахощі, тонкощі смаку. Робити паузи, щоб відчути післясмак - дещо інакший після після кожного нового ковтка. Ну, і так далі...
Так само - з цим фільмом. Він не для всіх. Обрізана театральна версія, схожа на розтягнутий трейлер, мене зацікавила, але стало очевидно, що треба дочекатись режисерської (3 год 25 хв). Не наважусь назвати цю стрічку новим шедевром Рідлі Скотта, бо в такому поважному віці мало хто з живих режисерів може вразити обізнаного кіномана геніальним творінням. Також, марно сперечатись про історичну достовірність зображених подій і персонажів: насамперед, з огляду на масштаби тих особистостей, які мали силу і бажання рухати історію людства так, як їм заманеться. Ну, хто з сучасних зірок може сьогодні зіграти справжнього Наполеона у розквіті сил? Молодого, зухвалого, непередбачуваного, жорстокого і сентиментального... Хоакіну Феніксу, з його депресивною інтровертною харизмою ... , більше пасувала би роль Адольфа Гітлера, та й то - тільки в останній період життя (погляньте на постер). Хіба що, спробувати Бреда Пітта? Але це треба було робити, принаймні 20 років тому, бо сьогодні він теж уже тойво...
Тож, враховуючи вік головного актора та головного режисера, насмілюсь припустити, що повний смак повної версії цього фільму доступний глядачеві, який сам уже має за плечима принаймні пів століття власних перемог і поразок. Тоді можна, не кваплячись, розгледіти певні цікаві нюанси, невідомі молодшим кіноманам, які за браком часу не дивляться затяжні фільми і не читають всілякі дурні лонґріди, бо зайняті якраз тим, що самі їх старанно пишуть і пишуть...
Повторюю, що цей фільм не є шедевром, але створений він на високому професійному рівні, тому я отримав від нього саме таку естетичну насолоду, якої очікував. Дивився в оригінальній озвучці, з субтитрами, через відсутність українського дубляжу повної версії, і це тільки підсилило ефект.
Попередження: рецензія містить спойлери
Красиво і неквапно жили собі 100 років тому шведські аристократи. Великий, зі смаком влаштований фамільний будинок, багато квітів, вишукані костюми… (навмисне зупиняв кадри, щоб краще роздивитись). Всі персонажі дуже люблять театр і якимось чином пов’язані з лицедійством – в якості акторів, благодійників, а також їхніх родичів та дітей (Фанні та Александра). Чим вони ще займаються і звідки беруть кошти на таке прекрасне життя, з фільму не зрозуміло. Служниці та покоївки вважаються майже членами родини: на великі свята вони сидять за одним столом з господарями. В атмосфері відчувається природність та невимушеність. Щоправда, іноді в більш вузькій компанії герої починають сваритись, а головний герой – підліток Александр – навіть трохи матюкається (в кацапській озвучці, української тоді у мене не було). Та потім все більш-менш налагоджується.
Несподівано в цю ідилію втручається справжній монстр. Це злий і підступний блакитноокий єпископ, очевидно лютеранський (ця конфесія переважає в Швеції), але з єзуїтською (в негативному сенсі) сутністю. Йому вдається оплутати своєю павутиною молоду вдовицю Емілі разом з її дітьми Фанні і Александром.
Він жорстоко над ними знущається, прикриваючись християнською мораллю. Очевидно, що Бергман трактує цього персонажа, як втілення Зла, і він повинен викликати у глядача глибоку фізичну огиду. Так воно і є. Але, якщо трошки абстрагуватись від мелодраматичних кіношних прийомів з різками і темними чуланами, то цей єпископ Едвард – дуже самодостатня і цілеспрямованна особистість (на відміну від усіх інших персонажів). Його поведінка зрозуміла і цілком відповідає посаді християнського пастиря, принципового і безкомпромісного. В конкретному сюжетному конфлікті між Александром та його вітчимом Едвардом останній хоче відучити свого пасинка брехати і займатись наклепами (Бергман виправдовує цю брехню дитячою фантазією – як на мене, непереконливо). Єпіскоп впевнений, що цього можна добитись від Александра за допомогою морального тиску та фізичних покарань. Невеличкий нюанс: з точки зору европейця 1982 року (прем'єра фільму), карати дітей різками – жахливе середньовіччя. А для Європи 1907 року (по сюжету) – банальна буденна подія, навіть в школах для дітей аристократів. До речі, в фільмі нема жодного кадру, в якому діти ходили би до школи, або дома вчили якісь уроки. Суцільне неробство, як і у їхніх родичів-театралів. Та зрештою Александр виявляється міцним горішком і не бажає підкорятись.
Будинок лютеранського єпископа – повна протилежність рідному дому і також викликає фізичну відразу. Все – в брудно-сірих тонах. На вікнах – не квіти, а ґрати. Прислуга – неохайні потворні жінки, які займаються доносами за наказом господаря. Навіть тяжкохвора тітка єпископа, яку він зворушливо доглядає, - товста, огидна баба.
Хто ж врятує Емілі та її дітей від катувань та принижень? Її родичі спочатку не дуже звертають увагу на це, продовжуючи свої театральні розмови. Та ось з’являється герой-визволитель: це дядечко Ісаак, друг сім’ї і давній шанувальник бабці Фанні та Александра. Він викрадає і ховає дітей. Потім багаті родичі Емілі (мабуть за порадою дядечка Ісаака) скуповують всі векселі єпископа і пропонують йому обміняти їх на згоду на розлучення. Цікаво, де він стільки боргів наробив, якщо веде такий аскетичний спосіб життя? Єпископ відмовляється. Зрештою, чи то через нещасливий випадок, чи в результаті магічних дій дядечка Ісаака (з фільму незрозуміло) злочинець гине в страшних муках, а діти з мамою повертаються в свій колишній святковий світ, де продовжується їхнє веселе безтурботне життя. Геппі енд.
Після перегляду я спробував зрозуміти, чому мені не подобається цей безтурботний світ? Точніше, чому мені зовсім не хотілось би в ньому жити, якби я був аристократом? І зрозумів, що насправді там дуже нудно і нічого цікавого (після смерті єпископа, хе-хе) вже не відбудеться. Їм нічого не треба, цим шведам: вони все мають і вміють це цінувати. Хоча, на мій погляд, справжні аристократи нічого спільного з цим комічним кодлом не мають, тому що ролі у справжніх аристократів... ну, зовсім інші.
І ще один дім я забув описати. Дім доброго дядечка Ісаака, де ховаються діти від монстра. Якщо перший дім був оселею добра, а другий – лігвом звіра, то дім дядечка Ісаака – резиденція мудреців і магів, а також театр маріонеток. Ще там є клітка, в якій утримують божевільного, що володіє якоюсь таємничою страшною силою, а також древня мумія, яка дихає і ворушиться. І взагалі, цей епізод заповнений різноманітними містичними натяками і алегоріями. Для «утаємничених», до яких я звичайно не відношусь.
А може насправді нема ніяких прихованих одкровень в малозрозумілому, але дуже глибокодумному оповіданні дядечка Ісаака? Може той дядечко Ісаак – не лише добрий чарівник, але ще і майстерний дурисвіт?
Попередження: рецензія містить спойлери
Азіатський світ - цікавий і різноманітний. Можливо, він навіть перевершує західний у багатстві сприйняття людиною краси навколишньої природи, її нюансів і напівтонів. Здавалось би, цей азіат має бути більш гармонійним і самодостатнім, ніж європеєць. І релігійні системи Сходу, з якими він пов'язаний усіма коренями, дають йому широкі можливості для самовдосконалення. Чому ж герой фільму з таким захопленням розповідає своїй дочці історії, пов'язані з Дівою Марією, матір'ю Терезою і т.п., тобто, із християнством? Мабуть тому, що його азіатський світ виявився занадто жорстоким для нього. У цьому світі люди, скуштувавши наполовину засмаженого живцем коропа, що ще тріпається (або, приміром, спробувавши сирого мавпячого мозку прямо з черепа, розбитого спеціальними молоточками), ідуть собі складати ікебани і любуватися садами з каміння. Або, як у цьому фільмі, школярка використовує свою подружку-лесбіянку для заробляння грошей проституцією, а потім ще і докоряє їй цим заняттям. Дивна любов, чи не так? А коли ця подружка загинула, її сутенерша вирішила повернути гроші всім колишнім клієнтам, попередньо їх обслуживши по разу. З ревнощів і жадібності: щоб повернути собі ті часточки любові, що її подружка, по простоті щиросердній, роздарувала кому попало. Батько школярки-сутенерші, (той, що християнством цікавиться) довідавшись про все, починає методично переслідувати і бити клієнтів, замість того, щоб просто поговорити зі своєю дитиною. А клієнти і не винні зовсім у зваблюванні неповнолітніх. Ця стаття в їхньому кримінальному кодексі зовсім недавно з'явилася, набагато пізніше згаданих кулінарних рецептів. І те, що для однієї нації дико і неприродно, для іншої – прекрасна тема для естетизації, м'яко кажучи, незвичайних відчуттів. Резюмуючи, треба визнати, що фільм зовсім непоганий. Він захоплює і зачаровує: і красою кадру, і психологічною переконливістю всіх персонажів (включаючи епізодичних), і гарною музикою. Можна дивитись і насолоджуватись. Пам'ятаючи, що на екрані – зовсім інший, чужий світ. І не намагатись вдома тупо повторювати всі ці східні трюки, включаючи приміряння на себе чужих філософських і релігійних систем. Бо це може бути досить небезпечно...
Елегантний ляпас сучасному збоченому світові, причому відважений в такий рафінований спосіб, щоб цей збочений і хворий сучасний світ нічого не втямив і виглядав ще дурнішим. Пронизлива ностальгія за втраченою Силою. Ці підлітки – не божевільні, вони просто згадали, що кожному з них від народження Богом даровано Свободу Волі, велике і непорушне право самому робити вибір. Їхні батьки відмовились від цього права на користь власного кендюха та фіктивної безпеки, перетворившись з воїнів в слухняних овець. А захистити власну честь (і колись, і тепер) можна тільки з допомогою власних рук, міцно стискаючих зброю. Повністю передоручивши цю життєво важливу функцію невідомим дядькам, що називають себе державою, ми цю честь десь загубили, і тепер захищати більше нічого. Чоловік – ще звучить гордо, але в принципі, вже сидить тихо. В основному, перед телевізором, який популярно йому пояснює, що між Добром і Злом особливих відмінностей нібито і немає… А ще зовсім недавно Чоловік цю різницю прекрасно ... розумів і відчував: ВСЕ, ЩО РОБИТЬСЯ З ВЛАСНОЇ ВОЛІ – ДОБРО, А ВСЕ, ЩО З ЧУЖОЇ ВОЛІ – ЗЛО. Мав він колись такий атавізм – арійський вольовий імператив, завдяки якому будь-яка погань, що підвищила на нього голос, через секунду гарантовано отримувала в лоб кулю 52-го калібру.
PS (через 15 р. після написання цього відгуку): Але тепер мені здається, що можливо, ще не все втрачено, і необачно відрізаний колись важливий життєвий орган починає потихеньку знову відростати...
Попередження: рецензія містить спойлери
Якщо у вашу країну понаїхало багато «китайців», і деякі з них (погані китайці) плювати хотіли на ваші закони і звичаї, і якщо вам не подобається, що вони намагаються вкрасти ваш автомобіль, а також вбивають і ґвалтують один одного, треба зробити ось що. Спочатку з'ясовуєте для себе, які з цих китайців хороші, а які погані. Тепер підійдіть до будинку, у якому живуть погані китайці, і постарайтеся їх розлютити, обзиваючи останніми словами. Коли збереться велика юрба роззяв, а розлючені погані китайці витягнуть і направлять на вас свої пушки, зробіть різкий рух, що імітує діставання пістолета... У результаті вашої героїчної загибелі всі погані китайці отримають великі тюремні терміни, а всі гарні китайці будуть якийсь час приходити на вашу могилку і класти на неї квіти подяки.
Майстер польського гіперреалізму Войтек Смажовський у другій частині "Весілля", знятій через 17 років після фантастично огидної і неймовірно смішної першої частини, трохи попустився у зображенні п'яного свинства на сільській гулянці і зосередився на макабричних подробицях геноциду, вчиненого у 1941 році польськими жителями м. Єдвабного над місцевими євреями під час німецької окупації.
Смажовський мав би вже традиційно отримати якусь гілку або оскара за правдиве висвітлення теми голокосту, але часи міняються, і толерантна світова спільнота починає потихеньку повертатися спиною до обраного народу, серйозно вважаючи, що це сьогодні держава Ізраїль вчиняє у секторі Ґази ганебний геноцид над мирними палестинцями, хоча на початку конфлікту все виглядало рівно навпаки.
Мусимо колись зрозуміти, що історія людства складається з майже безперервних воєн, кожна з яких у більшій чи меншій мірі має ознаки геноциду, вчиненого сильнішими над слабшими. Ціна одного людського жит ... тя знову падає, тож не бачу великого сенсу публічно мірятись власним великим горем з дрібними нещастями інших народів, бо все одно ніхто не співчуватиме чужим людям більше ніж своїм.
Ну, а каятись (як це зараз модно) за злочини, вчинені 80 років тому якимись нелюдами лише на тій підставі, що вони розмовляли тією ж мовою... це якесь психічне відхилення, по-моєму.
Так само, як і вимагати каяття від інших сучасників на тій же підставі, що він німець або єврей, прирівнюючи їх до давно мертвих гестапівців та енкаведистів.
Попередження: рецензія містить спойлери
Для загального розвитку було цікаво подивитись, як там живуть південні корейці, чим вони дихають, як співають (до речі, непогано), фрагментарно побачити події їхнього недалекого минулого і т.п.
Але... впродовж двох годин спостерігати у зворотньому порядку нібито моральну деградацію головного персонажа досить нудно, бо ніякої динаміки в його психологічному портреті я не помітив. Весь цей час він був однаковим. Інтелектуально обмежений соціопат, нездатний по-справжньому щось відчувати: ні до оточуючих, ні до самого себе. Самогубство - логічний кінець для неадекватного жорстокого бовдура, який тільки і вміє, що завдавати людям болю (фізичного і душевного), і ніяк не може доперти, для чого він взагалі на світі живе.
Наприкінці фільму протягом 10 хв. нам показують, яким нібито невинним пухнастим зайчиком він був 20 років назад, до того, як служба у війську, а потім робота в поліції, перетворили його на бездушного мерзотника. Себто, за ці 10 хвилин він не встиг нікого образити або відлупцювати, лише мило посміхався - так проявлялась його невинність і пухнастість. Даруйте, але якось непереконливо... Мені здається, що ця гнилизна вже в ньому сиділа і просто чекала слушного моменту, щоб вилізти на світ.
Попередження: рецензія містить спойлери
Все могло би закінчитись не так трагікомічно, якби ці закомплексовані персонажі мали в своїй анатомії такий орган, яким можна любити просто так. Як дихати. Не задумуючись над тим, що про це скаже їхня мама, або якийсь карикатурний психолог з конопель, або навіть той, на кого спрямована твоя любов.
Але ж ні, нема тут любові, лише пусті слова про неї. Виявляється, що світ не прекрасний, як багато хто вважає, а зовсім навпаки: потворний і ворожий, а більшість людей - збоченці і вбивці, принаймні, потенційно, у своїх потаємних бажаннях і мріях. І знаєте, що слід з ними зробити? Відповіді на це можна віднайти ще у Старому Заповіті - це просто детальні інструкції з перетворення людей на слухняних рабів. Нова стрічка Арі Астера чудово це ілюструє. Вже на початку фільму схожий на розжирілого Мефістофеля психотерапевт, розмовляючи з Бо, записує собі в блокнот перше і найголовніше - guilty. Почуття вини - ось що має панувати в твоїй голові, на думку як староєврейських мудреців, так і нинішніх... скажемо узагальнено, маніпуляторів. Але перед цим треба добряче налякати реципієнта, а хто це може зробити краще, ніж рідна мама? - Твій батько помер від оргазму, коли тебе зачав, - запевнила хлопчика Бо його добра мамця Мона. - Те саме сталося з його батьком і з дідом, - додала вона. Послухавшись мами, наш уже сивий і лисий зараз герой так боявся померти, що за все життя жодного разу не займався сексом і схоже, навіть ніколи не мастурбував: через це у нього за багато років жахливо набрякли яєчка.
Далі. Треба постійно і невпинно звертати увагу "слухняному хлопчику" на кожний його хибний крок або вчинок та описувати жахливі наслідки. У наляканої людини з навіяним перманентним почуттям вини поступово зникає розуміння причинно-наслідкових зв'язків. Починає здаватись, що їх взагалі не існує - так само як і суттєвої різниці між Добром і Злом. Що б ти не намагався робити, це не допоможе: тебе рано чи пізно жорстоко покарають, швидше за все - вб'ють. У такому стані людина втрачає найцінніший Божий дар - право вільного вибору, і починає розгублено оглядатись: де ж мій Наглядач? (начальник, рабовласник, мамця, владна дружина і т.п.) Хай він мене насварить і навіть поб'є, але скаже мені, заради Бога, що я маю робити, щоб вижити?
Далі. Слухав-слухав Бо свою маму багато років, намагаючись дотримуватись інструкцій, а наприкінці, у фінальній сцені, дізнався, що вона його люто ненавидить! - За що?!! - волає Бо. - Як це за що? - волає Мона. - За те, що ти мене не любиш! І ніколи не любив!
Отож. Дивись перший абзац цього відгуку.
Різниця між "інструкціями" Старого і Нового заповітів настільки разюча, що просто не віриться, як можна було об'єднати їх під одною палітуркою та ще й нашпигувати Євангелія численними явними вставками з "откровень" юдейських пророків. Там - геєна і скрегіт зубів з численними регулами на всі випадки нікчемного рабського життя. Тут - фактично одна заповідь Христа, з якої логічно слідують усі інші правила. Це Любов.
Beau Is Afraid - фільм цікавий і неординарний. Чорний гумор подекуди справді вражає, хоча для тригодинного хронометражу його малувато. Тішить те, що тут Арі Астер не пхає носа до чужих релігійних культів, у яких він нічого не тямить (Midsommar, 2019), а повертається до власного коріння і традиційних національних рефлексій, намагаючись зрозуміти, що там у них не так.
В цьому фільмі в кадр часто потрапляють номери будівель з назвами вулиць, тож я спробував скористатись ним як путівником і трохи помандрувати Римом з допомогою всемогутнього ґуґла. Наприкінці фільму (02:01:35) бачимо будинок з металевою огорожею, біля якого стоїть в уніформі якийсь швейцар чи охоронець. Над хвірткою табличка Viale del Ciclismo, 10 - якщо за цією адресою перейти на карту Рима в режим перегляду вулиць, то можна впізнати цей будинок і огорожу. Він стоїть на розі Viale del Ciclismo та Viale della Tecnica. У фільмі (02:01:12) на протилежному боці вулиці стоїть незакінчена новобудова з оголеною арматурою, обгорнута циновками, а біля неї бочка з водою. Цю локацію Антоніоні показує у фільмі декілька разів, використовуючи очевидно як певний символ. Цікаво, що сьогодні, через 60 років після виходу фільму, завдяки ґуґлу на цьому місці знову можна побачити дуже схожу, і теж незакінчену новобудову!!! Щоправда, будинок, здається, трохи зміщений вглиб кварталу, захисних циновок і боч ... ки вже нема, але є риштування та новий будівельний паркан. Увага! На паркані від руки фарбою написано: Se mi vuoi puo trovar mi poi... iniziero a dimenticarti / Якщо ти мене хочеш, то можеш мене віднайти, бо потім... я почну тебе забувати (переклад вільний, теж від ґуґла - хто знає італійську, хай мене поправить). Мене цей напис збентежив і трохи зворушив. Воістину, Рим - вічне місто, в яке кожні 60 років (може рідше, може частіше) знову приходить новий Мікеланджело, який починає щось малювати, ліпити, знімати, розписувати... якщо не Сикстинську капеллу, то хоча би паркан для початку.))
Що стосується самого фільму, то він дуже гарний, а ще гарніша в ньому Моніка Вітті. До цього фільми Антоніоні видавались мені трохи нуднуватими і затягнутими (і унилі кацапські озвучки до цього враження добре доклалися). Але на цей раз, не в останню чергу завдяки перекладу Євгена Храповицького (https://t.me/BOOD_LASKAUA), я нарешті "в'їхав" і отримав справжню кіноманську насолоду.