Доктор Смалець
модератор
Знайдено 74 результати 
Майстер польського гіперреалізму Войтек Смажовський у другій частині "Весілля", знятій через 17 років після фантастично огидної і неймовірно смішної першої частини, трохи попустився у зображенні п'яного свинства на сільській гулянці і зосередився на макабричних подробицях геноциду, вчиненого у 1941 році польськими жителями м. Єдвабного над місцевими євреями під час німецької окупації.
Смажовський мав би вже традиційно отримати якусь гілку або оскара за правдиве висвітлення теми голокосту, але часи міняються, і толерантна світова спільнота починає потихеньку повертатися спиною до обраного народу, серйозно вважаючи, що це сьогодні держава Ізраїль вчиняє у секторі Ґази ганебний геноцид над мирними палестинцями, хоча на початку конфлікту все виглядало рівно навпаки.
Мусимо колись зрозуміти, що історія людства складається з майже безперервних воєн, кожна з яких у більшій чи меншій мірі має ознаки геноциду, вчиненого сильнішими над слабшими. Ціна одного людського жит ... тя знову падає, тож не бачу великого сенсу публічно мірятись власним великим горем з дрібними нещастями інших народів, бо все одно ніхто не співчуватиме чужим людям більше ніж своїм.
Ну, а каятись (як це зараз модно) за злочини, вчинені 80 років тому якимись нелюдами лише на тій підставі, що вони розмовляли тією ж мовою... це якесь психічне відхилення, по-моєму.
Так само, як і вимагати каяття від інших сучасників на тій же підставі, що він німець або єврей, прирівнюючи їх до давно мертвих гестапівців та енкаведистів.
Попередження: рецензія містить спойлери
Для загального розвитку було цікаво подивитись, як там живуть південні корейці, чим вони дихають, як співають (до речі, непогано), фрагментарно побачити події їхнього недалекого минулого і т.п.
Але... впродовж двох годин спостерігати у зворотньому порядку нібито моральну деградацію головного персонажа досить нудно, бо ніякої динаміки в його психологічному портреті я не помітив. Весь цей час він був однаковим. Інтелектуально обмежений соціопат, нездатний по-справжньому щось відчувати: ні до оточуючих, ні до самого себе. Самогубство - логічний кінець для неадекватного жорстокого бовдура, який тільки і вміє, що завдавати людям болю (фізичного і душевного), і ніяк не може доперти, для чого він взагалі на світі живе.
Наприкінці фільму протягом 10 хв. нам показують, яким нібито невинним пухнастим зайчиком він був 20 років назад, до того, як служба у війську, а потім робота в поліції, перетворили його на бездушного мерзотника. Себто, за ці 10 хвилин він не встиг нікого образити або відлупцювати, лише мило посміхався - так проявлялась його невинність і пухнастість. Даруйте, але якось непереконливо... Мені здається, що ця гнилизна вже в ньому сиділа і просто чекала слушного моменту, щоб вилізти на світ.
Попередження: рецензія містить спойлери
Все могло би закінчитись не так трагікомічно, якби ці закомплексовані персонажі мали в своїй анатомії такий орган, яким можна любити просто так. Як дихати. Не задумуючись над тим, що про це скаже їхня мама, або якийсь карикатурний психолог з конопель, або навіть той, на кого спрямована твоя любов.
Але ж ні, нема тут любові, лише пусті слова про неї. Виявляється, що світ не прекрасний, як багато хто вважає, а зовсім навпаки: потворний і ворожий, а більшість людей - збоченці і вбивці, принаймні, потенційно, у своїх потаємних бажаннях і мріях. І знаєте, що слід з ними зробити? Відповіді на це можна віднайти ще у Старому Заповіті - це просто детальні інструкції з перетворення людей на слухняних рабів. Нова стрічка Арі Астера чудово це ілюструє. Вже на початку фільму схожий на розжирілого Мефістофеля психотерапевт, розмовляючи з Бо, записує собі в блокнот перше і найголовніше - guilty. Почуття вини - ось що має панувати в твоїй голові, на думку як староєврейських мудреців, так і нинішніх... скажемо узагальнено, маніпуляторів. Але перед цим треба добряче налякати реципієнта, а хто це може зробити краще, ніж рідна мама? - Твій батько помер від оргазму, коли тебе зачав, - запевнила хлопчика Бо його добра мамця Мона. - Те саме сталося з його батьком і з дідом, - додала вона. Послухавшись мами, наш уже сивий і лисий зараз герой так боявся померти, що за все життя жодного разу не займався сексом і схоже, навіть ніколи не мастурбував: через це у нього за багато років жахливо набрякли яєчка.
Далі. Треба постійно і невпинно звертати увагу "слухняному хлопчику" на кожний його хибний крок або вчинок та описувати жахливі наслідки. У наляканої людини з навіяним перманентним почуттям вини поступово зникає розуміння причинно-наслідкових зв'язків. Починає здаватись, що їх взагалі не існує - так само як і суттєвої різниці між Добром і Злом. Що б ти не намагався робити, це не допоможе: тебе рано чи пізно жорстоко покарають, швидше за все - вб'ють. У такому стані людина втрачає найцінніший Божий дар - право вільного вибору, і починає розгублено оглядатись: де ж мій Наглядач? (начальник, рабовласник, мамця, владна дружина і т.п.) Хай він мене насварить і навіть поб'є, але скаже мені, заради Бога, що я маю робити, щоб вижити?
Далі. Слухав-слухав Бо свою маму багато років, намагаючись дотримуватись інструкцій, а наприкінці, у фінальній сцені, дізнався, що вона його люто ненавидить! - За що?!! - волає Бо. - Як це за що? - волає Мона. - За те, що ти мене не любиш! І ніколи не любив!
Отож. Дивись перший абзац цього відгуку.
Різниця між "інструкціями" Старого і Нового заповітів настільки разюча, що просто не віриться, як можна було об'єднати їх під одною палітуркою та ще й нашпигувати Євангелія численними явними вставками з "откровень" юдейських пророків. Там - геєна і скрегіт зубів з численними регулами на всі випадки нікчемного рабського життя. Тут - фактично одна заповідь Христа, з якої логічно слідують усі інші правила. Це Любов.
Beau Is Afraid - фільм цікавий і неординарний. Чорний гумор подекуди справді вражає, хоча для тригодинного хронометражу його малувато. Тішить те, що тут Арі Астер не пхає носа до чужих релігійних культів, у яких він нічого не тямить (Midsommar, 2019), а повертається до власного коріння і традиційних національних рефлексій, намагаючись зрозуміти, що там у них не так.
В цьому фільмі в кадр часто потрапляють номери будівель з назвами вулиць, тож я спробував скористатись ним як путівником і трохи помандрувати Римом з допомогою всемогутнього ґуґла. Наприкінці фільму (02:01:35) бачимо будинок з металевою огорожею, біля якого стоїть в уніформі якийсь швейцар чи охоронець. Над хвірткою табличка Viale del Ciclismo, 10 - якщо за цією адресою перейти на карту Рима в режим перегляду вулиць, то можна впізнати цей будинок і огорожу. Він стоїть на розі Viale del Ciclismo та Viale della Tecnica. У фільмі (02:01:12) на протилежному боці вулиці стоїть незакінчена новобудова з оголеною арматурою, обгорнута циновками, а біля неї бочка з водою. Цю локацію Антоніоні показує у фільмі декілька разів, використовуючи очевидно як певний символ. Цікаво, що сьогодні, через 60 років після виходу фільму, завдяки ґуґлу на цьому місці знову можна побачити дуже схожу, і теж незакінчену новобудову!!! Щоправда, будинок, здається, трохи зміщений вглиб кварталу, захисних циновок і боч ... ки вже нема, але є риштування та новий будівельний паркан. Увага! На паркані від руки фарбою написано: Se mi vuoi puo trovar mi poi... iniziero a dimenticarti / Якщо ти мене хочеш, то можеш мене віднайти, бо потім... я почну тебе забувати (переклад вільний, теж від ґуґла - хто знає італійську, хай мене поправить). Мене цей напис збентежив і трохи зворушив. Воістину, Рим - вічне місто, в яке кожні 60 років (може рідше, може частіше) знову приходить новий Мікеланджело, який починає щось малювати, ліпити, знімати, розписувати... якщо не Сикстинську капеллу, то хоча би паркан для початку.))
Що стосується самого фільму, то він дуже гарний, а ще гарніша в ньому Моніка Вітті. До цього фільми Антоніоні видавались мені трохи нуднуватими і затягнутими (і унилі кацапські озвучки до цього враження добре доклалися). Але на цей раз, не в останню чергу завдяки перекладу Євгена Храповицького (https://t.me/BOOD_LASKAUA), я нарешті "в'їхав" і отримав справжню кіноманську насолоду.
Не дуже захоплюючий фільм про інтроверта-соціопата у виконанні Бена Стіллера. Важко назвати його злим, бо він все ж таки намагається робити якесь добро, але вдається йому це хіба що доглядаючи чужого пса. Та й ця місія мала лише частковий успіх, бо пес зрештою впав в меланхолію і захворів. Повна відсутність емпатії робить, як мінімум, неприємною у спілкуванні пересічну людину з невисоким IQ (розумник здатний це довго приховувати вправною балаканиною - я маю таких знайомих). Підозрюю, що творці фільму змалювали цього персонажа з когось зі своїх друзів. Не виключено, що Бен Стіллер зіграв самого себе, принаймні його сувора роздратована пика дуже пасує до телепня, який гарантовано зіпсує настрій кожній компанії, куди його запросять, хоча здатний і на більше, наприклад, поламати життя кожному, хто надто з ним зблизиться. Схоже, що сам він усвідомлює цю перспективу і майже рефлекторно відштовхує своїх друзів і партнерів. Цікаво, що його мотивує це робити? Може він все-таки хоч трошки їх люб ... ить і намагається вберегти від себе? Жартую...
Доволі крута психологічна страшилка. З кровищею, але без містики, на яку натякає кацапська прокатна назва, що відразу асоціюється з привидами і монстрами. Я не фанат жанру, бо більшість цих "горорів" настільки клішовані, що їх можна переглядати, як комедії, розважаючись вгадуванням наступного сюжетного ходу чи навіть репліки. Але на цей раз все було цікаво і неординарно: сюжет, гра акторів, саспенс, інтрига майже до самого кінця і т. ін. Подяка за наводку п. Кошеня, який оцінив цей фільм найвищим балом👍
Примітка (від старого буркотуна): Вкотре роздратувала лише одна набридлива сцена (слава богу, коротка) "креативного" сексу на кухонній раковині. Якби це були студенти напідпитку в тісних умовах гуртожитку, то ще б нічого, але коли це робить похапцем досвідчена подружня пара середнього віку, у власному двоповерховому будинку з кількома спальнями, навіть не замкнувши дверей кухні від трьох дітей, що тиняються по тому будинку... По-моєму, це і є те, що називається р ... ежисерським збоченням. Ледве не вимкнув на цьому місці.
Попередження: рецензія містить спойлери
Справді непогана операторська робота, особливо, у сцені зі слоном на вантажівці, у якого під час транспортування почалась діарея, а супроводжуючий його персонал не встиг відскочити. Здається, у цьому місці треба сміятись. Інший смішний епізод, коли один з персонажів застряг в унітазі в процесі блювання, а потім так і ходив з кришкою на шиї - теж оригінальний сортирний гумор. Окрім фекалій і блювотиння, які тепер є ознаками хорошого тону в дорогих голівудських постановках, любителі можуть також насолодитись відвертими сценами безладного злягання п'яних і обдовбаних учасників вечірок - на жаль, трохи фрагментарно і без крупних генітальних планів. Оскільки події розгортаються у часи переходу від німих фільмів до звукових, а технології звукозапису були ще недостатньо розвинутими, акторам доводиться дуже голосно кричати, доводячи себе до шаленої безпричинної істерики - це трохи втомлює, але на щастя, я дивився стрічку не в кінотеатрі, а вдома, тримаючи палець на регуляторі гучності. І все-таки, попри багаторічний досвід кіномана і природжену терплячість і толерантність, я зміг подолати лише рівно половину хронометражу цього бабілону. Маю погане передчуття, що це останній новий фільм з Бредом Піттом, який я намагався подивитись. Багатьом старіючим зіркам, видно, бракує чи то почуття міри, чи просто грошей... вони знімаються де попало, а потім поступово стають маркерами несмаку і непотребу. Це дуже сумно...
Шарлотта Веллс згадує канікули біля моря, які вона провела з батьком двадцять років тому, коли їй було одинадцять. У розділі "Ключові слова" двадцятьма словами практично повністю викладено все, що впродовж біля двох годин відбувається на екрані. (Хоча останнє ключове слово "Режисер-жінка" мені не сподобалось: це звучить трохи принизливо - так, ніби ведмідь на велосипеді поїхав). Додатково хочеться відзначити гарну операторську роботу Ґреґорі Ока та музичне оформлення Олівера Коутса. (Якщо вони не ловитимуть ґав, то їхні гендерні ознаки теж колись потраплять у перелік ключових слів - як глядач-чоловік, я вболіватиму за них).😊
Попередження: рецензія містить спойлери
Щодо оголошених назв жанру серіала. Ну, добре, я згоден, що то є "трилер" і в ньому присутні різні "жахи" з кров'янкою і розчленуваннями. Щодо "детектива" і "кримінального" я трохи здивований, бо ці жанри зазвичай передбачають хоча б якусь мінімальну логіку подій, принаймні, так було заведено у класиків...
Дивлюся зараз 3 епізод, у якому агенти ФБР ніяк не допетрають, хто ж міг попередити серійного убивцю Ґарета Джейкоба Гобса, що мовляв "вони все знають" майже перед самим приїздом до його будинку агента Віла Ґрехема і доктора Ганібала Лектера. Адже наприкінці першого епізоду ці двоє уперше дізнаються прізвище і адресу підозрюваного, негайно сідають у машину і їдуть удвох до нього додому, де маніяк влаштовує перед ними криваву масакру.
Маємо простеньку, аж нецікаву, дитячу задачку. Перелік осіб, які могли попередити злочинця про небезпеку, складається усього з трьох пунктів: 1. Віл Ґрехем (агент ФБР, головний персонаж). 2. Жінка-діловод будівельної компанії (де раніше працював Гобс), яка надала телефон і адресу (другорядний персонаж, що перебуває в кадрі не довше 1 хвилини). 3. Доктор Ганібал Лектер.
Судячи з того, що Гобс, його дружина і дочка в обидвох сценах (попереджувальний дзвінок і різанина) одягнуті у ті самі лахи і продовжують щось готувати на кухні, їхати до їхнього будинку було не довше, ніж півгодини. Себто, ці йолопи на чолі з "Морфеєм" могли би все-таки спитатись у Лектера:
- Докторе, це часом не ви телефонували Гобсу? Абисте більше так ніколи не робили!!!
Є така течія в малярстві: наївний живопис. Комусь ці картини видаються геніальними, а комусь - тупими. Щось подібне трапляється і в кінематографі: такий різновид фільмів називають trash, себто, сміття, але витончені кіномани вважають його своєрідним артгаузом. Пишуть, що Firewalker - нібито пародія чи просто художнє поєднання "Індіани Джонса" та "Роману з каменем", а Чак Норіс уперше знявся в комедійній стрічці щоб нібито покепкувати з самого себе. Як на мене, спроба виглядає досить жалюгідною. Через Чака Норіса додивився до кінця, хоча бійок мало, а їхня постановка примітивна. Гумор тупенький, зате його багато. Сценаристів аж троє, але жодної інформації про них, як і їхніх портретів на Кінобазі нема. Та й не треба... можна було би і прізвища не повідомляти.
Жалюгідна "екранізація" культової серії романів Стівена Кінґа про Темну Вежу. Окрім завченого стрілецького лайфхака, чим і як треба цілитись, стріляти і вбивати, у фільмі використано також імена кількох головних персонажів. Решта подій, на мій погляд, не мають жодного прямого стосунку до романів Стівена Кінґа. Чого тільки вартує вибір голомозого ді-джея з носом картоплею Ідріса Ельби на роль Роланда з Ґілеада, зовнішність якого (за словами самого Стівена Кінґа) була у романі повністю списана з Клінта Іствуда (про блакитні очі Стрільця автор у книгах згадує мало не в кожному розділі). А от високий зріст Ідріса Ельби дійсно відповідає опису його персонажа, завдяки чому герой сам нагадує велику і похмуру темну вежу.
На жаль, цей прохідний фентезі-бойовичок зліплено, очевидно, з поблажливої згоди Стівена Кінґа, який фігурує у титрах, як один з продюсерів. Я маю лише одне пояснення цьому прикрому непорозумінню: "Стівене-сей, ти забув лице свого батька!"
Неймовірно розтягнуте депресивне видовище з понурим заплутаним сюжетом і страшними таємницями. Десь на п'ятому епізоді я нарешті згадав, що то за ім'я таке знайоме Баран бо Одар? Та це ж "Пітьма", трясця! Не можу повірити, що я вдруге купився на його багатообіцяючі темні фантазії...
Якщо у "Пітьмі" головним сюжетним прийомом було перестрибування персонажів вперед-назад у часі через велику діру в землі, то у "1899-му" вони вже перелазять з одної реальності в іншу через маленькі дірки в каютах корабля, схожого на "Титанік". А далі все просто. Замість послідовного розвитку однієї чи кількох сюжетних ліній іде нагромадження все нових і нових шокуючих подій, які зовсім необов'язково потім зводити докупи. Невдовзі стає зрозуміло: оскільки логічно пояснити те, що відбувається, жоден сценарист тепер не зможе, то ясно, що йдеться про незбагненні події у голові когось із персонажів. Ну, або в кількох головах - яка вже тепер різниця. Адже на ... ша реальність - не те, що існує саме по собі, а те, що ми собі уявляємо, - відкриває нам америку Баран бо Одар. Чи то Барану сниться, що нібито він Метелик, а чи то Метелику сниться, що нібито він Баран? Хтозна... Щоправда, тут їм сняться не метелики, а жуки-світлячки, які відчиняють всі двері, невмирущий мовчазний хлопчик, чорні піраміди, підступний професор, чоловічий любовний трикутник, капітан-алкоголік і скелети, скелети, скелети в шафах добропорядних людей.
Якщо абстрагуватись і не сприймати цю фантастичну трагедію надто серйозно, то можна трохи розважитись, розглядаючи різні цікаві деталі. Наприклад, боцман Франк отримав по морді лише один раз у першій серії, але дрібні рани на його суворій бородатій пиці продовжують кровоточити аж до останнього восьмого епізоду, причому раз чи два ці стигмати трохи підсихають, але за хвилину в наступній сцені знову відкриваються. Невтішна вагітна молодиця Тове впродовж усього серіалу ходить із замурзаним обличчям, хоча вугілля в топку жодного разу не підкидала, натомість у кочегара Жерома лице зазвичай доволі чисте. А от риси обличчя релігійної фанатички матусі Ібен мені чомусь постійно нагадували Мадса Міхельсона у ролі Ганібала Лектера.
Кому вистачить терпіння додивитись серіал до кінця, той нарешті вперше побачить у фінальній сцені не симуляцію, а найсправжнісіньку сувору реальність. Хоча я схиляюсь до думки, що фінальна сцена у наступному сезоні теж буде оголошена віртуальною. Нє, ну а шо тут ще придумаєш?
Подивився цей фільм давно і не збирався витрачати ще й додатковий час на написання відгуку, але сьогодні скажу кілька слів. Як на мене, це той випадок, коли Квентіну Тарантіно забракло смаку і почуття міри. Можна топтатись ще раз і ще раз по тому, що вже давно затоптано, закопано, а на місці поховання навалено величезну купу лайна. Начебто з благородною метою: щоб жахіття Третього Райху ніколи не повторились. Попри те, що таких гітлерів в історії людства була незліченна кількість, причому багато з них стали у себе на батьківщині національними героями, незважаючи на заподіяні іншим народам геноциди і військові злочини. Принципова різниця лише в тому, хто з них кого переміг і хто потім мав можливість переписувати історію. Гадаю, що досі вважати еталоном зла переможеного понад пів століття тому ворога, це трохи тупо, банально і якось по-дитячому. Звично закидуючи какашками мертвого фюрера і його посіпак, цивілізований світ геть втратив пильність, і не помітив, як на московському болоті з ... нову виросло огидне страховисько, у порівнянні з яким адольф виглядає симпатичним і стильним чувачком, ну хіба що трохи нетолерантним. Світ не тільки не помітив потвору, але ще й активно її підгодовував. Найбільше постаралися сучасні німці, котрим мабуть осточортіло каятись за гріхи своїх дідусів, мобілізованих колись до вермахту. Недарма нинішній канцлер відверто зізнався, що "путін та його війна звільнили Німеччину від почуття історичної провини".
Ну, а ті безславні карикатурні придурки для мене виявились не цікавими і не смішними. Попри високий рейтинг, наданий поважними і цікавими глядачами.
Завдяки сучасним технологіям, маємо можливість переглядати кіно в достатньо високій якості, не виходячи з дому. Тепер часто ловлю себе на думці, що навряд би досидів до кінця фільму, якби не був зачарований якісною, а то й геть досконалою картинкою. А якщо до неї ще й припасована професійна українська озвучка, то всі інші недоліки просто перестаю помічати. Хоча у цьому англійському артгаузі якийсь ґандж знайти важко - зрештою, як і намагатись пояснити, що саме найбільше сподобалось, або (ще важче) розповісти, що це таке взагалі було, враховуючи стан легкого очманіння після шокуючої фінальної сцени. Можу лише сказати (суб'єктивно, звісно), що фільм цікавий, веселий і загадковий. Це не тільки "історія про жінку і відпустку в англійському селі після смерті чоловіка" - там ще є такі таємничі культові персонажі як Green Man та Sheela na Gig і багато всього "смачного".
І все-таки, найперше сильне враження - чудова операторська робота Rob Hardy. В дуеті з режисер ... ом Alex Garland він зовсім не виглядає "другим голосом". Через це я змусив себе передивитись їхній міні-серіал Розробники (2020), який мене колись знудив вже на першому епізоді (через позірну розтягнутість) - і зовсім про це не пошкодував.
Цей фільм мене дуже сильно розчарував. Настільки, що я спромігся додивитись його до кінця тільки з третьої спроби - та й то лишень через харизму Бреда Пітта. Це пустопорожнє двогодинне кліпове миготіння, напічкане по вінця бозна якими кіношними інґредієнтами та приправами, відрізняється від якісної кримінальної комедії приблизно так, як залитий кетчупом, гірчицею і майонезом вуличний гот-доґ з кока-колою відрізняється від засмаженого на грилі натурального стейка з червоним сухим вином. Такий собі добірний фастфуд для невибагливого глядача - даруйте, якщо когось образив, але у мене після цього перегляду нічого не залишилось: ні в голові, ні в... серці.